Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 34 страниц)

– Та берiть уже, а то кину! – червонiючи, як макiвка, мовила Христя. Довбня, не спускаючи з неї очей, нехотя простяг руку i ледве узявся за блюдце, як Христя, наче муха, вертнулася i мерщiй вискочила з хати.

– Оце так! оце смак! Це не городська… хльорка, не панянка, що у їх жилах замiсть кровi тече буряковий квас або сирiвець. Ця – запечена сонцем; у сiєї кров – огонь! – бубонiв Довбня, бовтаючи ложечкою чай.

I почав розказувати Проценковi рiзнi приповiстки з своїх п'яних походеньок. То були незвичайнi приповiстки, безпутнi речi безпутного п'яного бажання та жаги; вiд них аж на душi переверталося у свiжого чоловiка. Недобрими, видко, здалися вони i Проценковi, бо вiн мерщiй перебив Довбню:

– Казна-що ви мелете! Невже розумному чоловiковi на таке повинно пускатись?

– Розумному, кажете? – спитав спокiйно той. – А причому тут розум? Натура, та й годi! Їсте ж ви? п'єте… ну?

Вiн не доказав. Та нiчого було й доказувати: Проценковi стало аж страшно вiд такої голої та нiчим не прикритої правди. Вiн почав заминати розмову, переводити її на другi речi, поки не звернув на лiбретто, над котрим вiн, як познайомився з попадею, просидiв з тиждень. То була хоч i похапна робота i не досить зграбна, але вiн дивився на неї, як на дiло великої ваги. Його голову давно вже морочила думка бачити коли-небудь свою оперу, скомпоновану на голоси рiдних пiсень – таких чулих та глибоких. Досi їх тiльки ставили на кону – i всiм вони так подобалися; iнодi декiлька зводили й докупи, чергуючи поважну з веселою, i така постанова мала страшенний вплив на слухачiв; отже то не була ще опера, – то були тiльки першi кроки до неї, першi несмiливi пiдступи до того великого дiла, що дожидало свого ватажка, який перший узявся б за нього. Хто знає, чи не вiн, бува, буде той перший? Адже ж йому першому спала про те думка! Чому ж нею не скористуватися, як е хiть i жага до сього? Треба тiльки лiбретто виконати, а голоси до нього пiдставити з тих самих пiсень, що народ спiває… Це вже пустяковина! Попрохати кого-небудь, хто знає ноти, щоб завiв їх у голоси, та й годi! Шкода, що вiн сьому не вивчився, а то б i прохати не треба, – сам усе б виконав… Його ся думка так посiла, що йому вже ввижалася його опера, виставлена на кону. Усюди тiльки й гомону, тiльки й речi: Проценко оперу написав! Ставлять Проценкову оперу!.. Ой, дiй його честi! Треба мерщiй лiбретто писати та присвятити попадi, такiй хорошiй спiвусi. I вiн його за тиждень одмахав. У тому лiбретто вiн розповiдав, як за немилого видавали замiж дiвчину, як грали весiлля, як вона була безталанна за нелюбим чоловiком i як їй довелося утопитися з горя. Прочувши, що Довбня добре знає ноти та до того ще й на скрипцi грає, вiн пiшов познайомитися з ним i попрохати завести в ноти голоси до його лiбретта.

– Я його виконав, – хвалився вiн Довбнi, – потай миру у своїх глибоких думках, виняньчив у своїй душi, випiк на огнищi свого серця!

– Не доводилося менi куштувати яєшнi, пряженої на такому огнищi, то й боюсь, щоб не опiкся! – одказав той, не то дивуючись, не то глузуючи.

А проте взяв лiбретто, щоб перше всього його прочитати, i обiцяв, що коли зможе що зробити, то й своїх рук приложить до голосiв.

Тепер ото Проценковi страх як хотiлося знати, що зробив Довбня з його лiбреттом. А вже коли вiн прийшов з скрипкою – то, певно, має чим похвалитися. "Та хай спочине, чаю нап'ється, покуре", – думав Проценко. А Довбня, сидячи за столом, кадив, мов з димаря, на всю хату, запиваючи чаєм кожну затяжку.

– А нуте, заграйте що-небудь, – попрохав Проценко, як той, випивши шклянку чаю, кинув у блюдце недокурок завтовшки з палець.

Довбня мовчки устав, повагом почвалав до скрипки, вiдiмкнув її, витяг скрипку, побренькав на струнах, повiв раз смичком i почав настроювати.

– Ось почуєш, як вiн добре грає! – обiзвалася Мар'я до Христi, пiдводячи голову слухати. Христя мовчала, тiльки ще мов нижче схилилася над роботою.

Довбня, наструнчивши скрипку, поцигикав-поцигикав i вийшов насеред хати. Розставивши широко ноги й придавивши пiдборiддям до плеча скрипку, вiн почав грати… Тихо, глухо, мов здалека, з-за гори, доноситься гомiн, топiт… чується маршова козацька пiсня… Ось вона все наближається та наближається… Це ж не маршова, козача пiсня, це – молодецький поїзд везе князя до молодої. Так-так… То молодого бояри гукають, а дружка вершить. I зразу – як одрубало: скрипка, зично гукнувши з усiх чотирьох струн, замовкла.

– Що це вiн грає? – спитала Мар'я. – Щось по знаку.

– А це ж як ведуть молодого до молодої, – одказала Христя.

– Так, так… – почала Мар'я i не договорила: Довбня знову заграв. Лящить-голосить тонкий та дзвiнкий голос першої дружки у хатi молодої; тяжку та плакучу заводе вiн пiсню, розпочинаючи дiвич-вечiр; її подруги на кiнцi пiдхоплюють i мчать-пiдносять високо вгору. На їх заводи обзивається З-за хати парубочий поклик… Молодий, молодий з боярами наближається, йде!.. Ще дужче заливаються дiвочi голоси, ще вище шугають угору, мов пустилися один перед одним наввипередки; а бояри за ними – навздогiнцi… Ось вони наближаються, зiходяться; ось зiйшлися докупи, злилися в одну пiсню… Гучна, важка, пливуча полилася вона, як вода, понеслася над усiма головами. Всi, здається, мовчки схилились та слухають її, а вона, як вихор, знялася вгору i мчиться-несеться все вище та вище… I знову обрубий перерив.

Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далi дрiбнiше та дрiбнiше, поки не перейшла на козачок. Смичок несамовито забiгав по струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрiбушку. У Проценка аж жижки пiд ногами сiпало; а перед очима розвернувся рiвний та чистий двiр, а посеред нього – весiлля… Йому ввижається, як дрiбненько перебирає нiжками ота дiвчина; як отой парубок налягає на закаблуки, садячи тропака… А он, а он, – наче м'яч застрибав, пiшов другий навприсядки. "Ану, ще наляж, пiддай огню! пiддай палу!" – кричить дружко, б'ючи в долошки… I знову все зразу обiрвалося.

Довбня замовк; а Проценковi все ще вчувається дрiбний козачок, все ввижається, як крутяться перед його очима люди. Чийсь регiт очуняв його; вiн мов спросоння пiдвiв голову, оглянувся… То з кухнi доносився регiт. Христя не видержала i схопилась з полу та пiшла по хатi вистрибом, а Мар'я з печi реготалася.

– Х-х-у! – зiтхнув Проценко. – Батечку мiй! та се страшна штука! – скрикнув вiн.

А Довбня, мов не чув нiчого того, почав знову:

Ой стiн, сосно,

Та розвивайся!

Рано, рано!.. – понеслася журлива пiсня; i в голос їй дружкова шабля гепає в стелю раз, удруге i втретє. Тi забої – наче на даний поклик – повiдають, що незабаром почнеться щось поважне та дуже вразливе! I воно справдi почалося… Пiсня затихла. Гомiн – не гомiн, а якась трусанина знялася. "Пора молоду виряджати до молодого. Пора!" – гукає дружко. Дружки починають важковажко, i музика пiдтягує їм ще важче… "Вставай, княгине, прощатися з родом та з своєю волею дiвочою. Тепер ти вже не вiльна птиця, а чужа робiтниця. Свекруха тобi голову скребтиме, а свекор докорятиме, та нiкому буде заступитися; своя дружина поб'є-полає – та нiкому пожалувати. Сльози та скорбота та довiчна нагальна робота красу твою знехтує, саму тебе зiгне та зостарiє. Вставай же, княгине, прощайся з своїм родом, своєю волею та красою дiвочою!" I княгиня, спотикаючись вiд слiз, iде уклонятися батьковi-матерi… Настала важка хвилина. Скрипка у Довбнi стогне-ридає. У Проценка аж зiтхання сперлося в грудях, аж сльози виступають на очах… От-от вони бризнуть!.. Вони б, може, i бризнули, якби дружко, порядкуючи, не вигукнув: "Годi, годi! рушаймо!.." I знову понеслася маршова пiсня, спершу гучнозично, а далi все тихше та тихше, мов молодецький поїзд, виїхавши з двору, спустився у балку або сховався за лiсом-горою… Тепер тiльки Довбня спустив З плеча скрипку i положив її на столi.

– Оце вам i весiлля до вашої опери, – сказав вiн i почав витирати пiт З лоба.

– Хх-у! як уморився! Хай йому гаспид, – додав i мерщiй побрався до тютюну.

Проценко сидiв, мов на угiллях: очi в його горiли, щоки пашiли, зiтхання важке, поривчасте.

– Господи! – скрикнув вiн, зломивши пальцi, що вони у його аж хруснули. – Перше зроду чую на своєму вiку таку непевну музику! Хай тепер iтальянцi або нiмцi пiдкинуться з своєю!.. То ж – великi генiї творили, а це – народ… проста народна пiсня!.. О, я, здається, розуму позбудуся! – скрикнув вiн i забiгав по хатi. Нешвидко пiсля того прийшов вiн до пам'ятi i заговорив спокiйнiше:

– Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука Федорович забув про моє лiбретто; та й сам почав забувати про нього… Аж бачу – нi. Хоч ваша музика i не до слiв, зате – яка артистична штука! Що ви думаєте робити з своєю п'єсою?

– Що ж я зроблю з нею? Нiчого… пограю кому-небудь, та й годi! – одказав Довбня, випускаючи з рота цiлий оберемок диму i огортаючись ним, наче хмарою.

– Як нiчого? – скрикнув Проценко. – Нi, так не годиться: вашу п'єсу треба в ноти завести та надрукувати! Треба повiдати людям, якi дорогi та музичнi мотиви виховує народна пiсня! Великий грiх буде, як ви їх так занехтуєте.

– А де я у гаспида вiзьму грошей, щоб надрукувати? – спитався Довбня.

– Хочете, я вiзьмуся? У мене в Петербурзi є один знайомий музика. Я до нього одiшлю. Хай покаже Бернардовi чи кому там… I вашу п'єсу надрукують, безпремiнно надрукують… Багато знайдеться рук узятися за таке митецьке дiло… Зяграйте ще що. Козачка чи те мiсце, де молода прощається З родом… Голубчику!.. А знаєте що? У таких справах, знаете, хто найкращий оцiнщик? Народ! простий народ! Ви нiкому не вигравали?.. Кликнемо Христю, Мар'ю, прислуга тут – хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть, – цвiрiнькав Проценко.

Довбня лукаво усмiхнувся у свого рудого вуса.

– Ви смiєтесь? – скрикнув Проценко. – Ви знаєте Пушкiна?.. Знаєте, кому вiн читав свої народнi пiснi? Своїй няньцi – Радiоновнi! I коли та чого не розбирала, вiн перероблював свої безсмертнi твори…

– То ж слово, а це голос, – перебив Довбня.

– Ну, то що? Вiзьмемо Шевченка, – почав доводити Проценко. – Прочитайте його народовi – i вiн буде плакати! А скажiть, кого з нас Шевченко не хапає за серце? Ви теж – музикальний Шевченко.

– Далеко куцому до зайця! – увернув Довбня, та Проценко не слухав.

– Як той, так i ви, – гукав вiн на всю хату, – за основу взяли народну пiсню, на нiй построїли свої твори. Його народ розумiє – повиннi i голос розумiти. О-о! Народ – великий естетик!.. – придавив вiн на сьому словi i, повернувшись до Довбнi, запитав: – Кликнути, чи що?

Довбня мовчки хитнув головою. Йому бiльше всього бажалося подивитися на Христю, що так йому запала у вiчi, нiж послухати, що вона на його гру скаже.

Насилу Проценко умовив Христю увiйти до нього в хату; та вона сама, певно, не пiшла 6, якби Мар'я не потягла за собою.

Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроватi.

– А нуте ви, великi естетики, – глузуючи, сказав вiн, – слухайте обома ухами.

I почав невiльницький плач, як плачуть козаки у турецькiй неволi, здiймаючи руки до бога i молячи в нього смертi. То була невеличка часточка з народної думи… Плач гiркий, молитва тепла i важке зiтхання окрили хату. Першi струни тонко та важко голосили; баски глухо гули, мов задавлений плач з-пiд землi виривався-доносився… Проценко сидiв, похнюпившись, слухав. Вiн вчув, як щось, наче мурашки, бiгає у нього поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилi важких голосiв упинаються в душу, ссуть її, щипають за серце…

Проценко, глибоко зiтхнувши, замотав головою; Христя i Мар'я зглянулися й зареготалися.

– Ну, що? – догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.

– Нi, це не гарна: важка дуже. От що ранiше грали – то краща, – промовила Мар'я. А Христя важко зiтхнула.

– Чого ти так важко зiтхаєш, моя перепiлочко? – спитавсь Довбня, прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.

– Христе! Мар'є! – почувся в кухнi вигук.

– Панi… – злякано прошептали обидвi та так i полинули в кухню.

– Позабираються до панича в хату! Чого? – гримала Пистина Iванiвна.

– Оце зададуть капотi нашим критикам! – зло усмiхаючись, мовив Довбня.

Проценко сидiв, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями мiряв хату.

– Що, якби сю гру почула Наталiя Миколаївна? От би була рада! – через який час мовив Проценко.

Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:

– Яка?

– От з ким слiд вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його жiнка. Молода, спiвуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас познайомлю? – засипав Проценко.

– З попадею? – розтягуючи, спитав Довбня. – А в них є що випити? Проценко зморщився i неохоче одказав:

– Повинно б знайтися, як у кожному сiмейному домi.

– А як нема, то якого чорта я до них i пiду? Не бачив попiвських злиднiв? – понуро бубонiв Довбня.

Проценко ще бiльше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня. Скiльки вiн знає – в попiв завжди так бiдно… "Злиднi, справдi злиднi!" – подумав вiн, Потiм зiйшла йому на думку сама попадя – така жвава, така вродлива…

– Невже ви людей мiряєте по їх достатку? – спитав вiн, пiдвiвши голову.

– А то ж по чому? – одказав спокiйно Довбня. – Прийдеш до чоловiка в хату, просидиш до пiвночi та не дадуть нi чарки горiлки, нi шматка хлiба?

"Облопа! п'янюга!" – трохи не скрикнув Проценко, та тiльки засовався на стiльцi.

– Одначе, про мене, хоч i ходiмо, – згодився Довбня. – Потрусимо трохи попiвську калитку… Вiн менi ще по семiнарiї знайомий, а вона… вона, кажуть, у нього теє… веселенька попадька.

"Теє!.. весела!" – мов кременем черкнуло Проценка; щось непривiтне та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, i кинувся на Довбню, так би й загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзi, облопi!..

Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним – рiвний та спокiйний, i тiльки непримiтна ухмилка грала на його устах та понурi очi жеврiли стиха. Проценковi чогось стало страшно… Страшно, що такий талановитий чоловiк, як Довбня, та отак себе занехаяв.

– Так коли пiдемо? – допитувався Довбня. – Завтра, чи що? Iде – завтра?

– Як хочете, – понуро одказав Проценко.

Довбня, ще раз покуривши, пiшов додому: а Проценко сумний снував по хатi, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не пiти завтра з Довбнею до попiв. Вiн каявся, що пiдмовляв Довбню… Нап'ється та ще ляпне таке, що нi в тин нi в ворота! Вiд нього всього можна сподiватись… "Сказано: бурсак!" – промовив вiн уголос i невеселий знову заснував по хатi.

– Паничу! вечеряти! – ускочивши у хату, веселенько мовила до нього Христя.

Вiн зиркнув на неї. її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне обличчя, гола шия, круглi, мов виточенi, плечi – все зразу кинулося йому в вiчi.

– Вечеряти? – перепитав вiн, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого пiдборiддя, заглянув у вiчi.

– Еге, кличуть, – весело защебетала вона. Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сiпнуло, потягло до неї.

– Курiпко ти польовая, – промовив вiн любо та тихо i занiс руку, щоб обняти.

Мухою крутнулася вона i зразу опинилася в кухнi… тiльки половинка дверей гучно бренькнула за нею.

– Чого ти наче ошпарена вискочила? – спитала Мар'я. Христя тiльки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горницi, вона поза спиною його посварилася кулаком i тихо промовила: "Бач який!"

– Зачiпав? – спитала Мар'я i зареготалася. – Ох ти, простота селянська! – промовила далi i чогось глибоко зiтхнула; а Христя, червонiючи, як макiвка, похнюпилася… Серце у неї так билося!

У горницях за вечерею Пистина Iванiвна смiялася з його вигадки – кликнути прислугу цiнувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки – жартiвливо показував, як Мар'я пiдпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зiтхала. Вiд його кумедних приповiсток реготалася Пистина Iванiвна. Як вiн вертався з вечерi у свою хату, Мар'я його зупинила.

– Так ви такий? – спитала його, усмiхаючись. – Святий та божий: свiчки поїли та поночi й сидите?

Вiн жартiвливо глянув на Мар'ю i, скрутнувши дулю, пiднiс її пiд самий нiс.

– Бачила? – спитав.

Хрнстя так i приснула, так i залилася реготом. Вiн посварився на неї пальцем i мерщiй скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробiгла блискавиця, свiркнула i – зникла.

– Умора – не панич! – зареготала Мар'я. А з горниць доносився регiт Пистини Iванiвни.

– О, бодай його! Який кумедний вiн! I вигадати таке: кликнути Христю та Мар'ю цiнувати гру.

– Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедiя до слiз не довела… – понуро промовив Антон Петрович.

– Кого? – спитала Пистина Iванiвна.

– Тобi краще знати, кого! -одказав Антон Петрович. Пистина Iванiвна тiльки закопилила губу.

– Вигадай ще що!.. – позiхнувши, промовила вона.

Швидко усi полягали спати; лiг i Григорiй Петрович, хоч йому ще й не хотiлося. Та що вiн буде робити? Вiн так багато звiдав усякої всячини сьогоднi; ще нi один вечiр не минався йому так, як сьогоднiшнiй. I Довбнина така порушлива гра, i його крутi та дебелi речi, нiчим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досi не примiчена ним, врода – все те, мов живе, ставало перед ним, вертiлося перед очима у темнiй темнотi… I сам вiн не знає чого – рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендiтна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здiймала хмарами думки, закльовувала у серцi тихi та втiшнi почування, якiсь невиразно любi надiї… "Та – уже розквiтла квiтка, пишна, та не запашна; а ся – непочата криниця…" – думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зiтхання палке-гаряче, у ротi сохло… I вiн несамовито ворочався з боку на бiк.

А тим часом на печi в кухнi чулося шушукання.

– Який вiн гарний та ввiчливий! Уже не той, що на скрипцi грав, – наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.

– I ти б такого покохала? – допитується молодого – охриплий…

– От, уже б i покохала! – з докором дзвоне молодий.

– Та не крийся: хiба не примiтне, що i в тебе обiзвалося? – гуде охриплий…

– Ще й як закльовує!.. – i дзвiнкий регiт розкотився серед темноти.

VII

– Дома? – спитався Проценко другого дня звечора у попадиної наймички, синьоносої Педорi, увiходячи разом з Довбнею в кухню.

– А де ж, як не дома? – непривiтно одказала та товстим, гугнявим голосом. – До вас мала посилати! – додала ще товще.

Довбня витрiщився на Педорю: звiдки, мов, така гостра взялася? Тим часом попадя, зачувши знайомий голос, весело вiдгукнулась з другої хати:

– Нема дома! Нема дома!

– А де ж бариня? – жартував, уступаючи в горницю, Проценко.

– Господи! I не грiх вам?.. – почала було попадя, та, забачивши Довбпю, зразу умовкла.

– Не лайте мене, Наталiя Миколаївна, – почав Проценко. – Я до вас привiв мого доброго знакомого – Луку Федоровича Довбню. Пам'ятаєте: давно якось хвалився вам про нього.

– Я рада… – займаючись краскою, промовила попадя, подаючи Довбнi руку.

– Той чорт, що в буряки кришать, – жартував Довбня, здавлюючи її невеличку руку так, що аж тендiтнi пальчики злиплись докупи.

– А отець Миколай дома? – спитав Проценко, шукаючи очима мiсця, де б сiсти.

Бiгучi попадинi очi зразу помiтили те.

– Отця Миколая запрошено на хрестини, – одказала вона i мерщiй кинулася в другу хату за стульцем.

Довбня почав оглядати хату. У кутку бiля невеличкого столика стояло всього тiльки два стiльцi, на столi вигравав самовар журливу пiсню. Давно вже вiн не бачив нi вiхтя, нi цегли, нi попелу: зеленi патьоки застилали його замурзанi боки, кран схилився набiк, з нього капотiла вода прямо на стiл; на йому геть одсторонь стояло два стакани; в одному недопитий холонув чай, а в другому якась бура водиця димилася; чайник неприкритий парував. Видно, не хазяйська рука ходила бiля того. Та й хата видавала невеликi про те клопоти: стiни голi, полупанi; долiвка, неметена, хрущала пiд ногами; тут валялися всякi об'їдки, кiсточки, крихти хлiба i лушпайки з насiння… У другому кутку стояв обiрваний диван, мов горбатий старець примостився бiля стiни спочивати… Всюди били в вiчi злиднi та недостачi.

Поки Довбня оглядав те убожество, з другої хати виткнулася Наталiя Миколаївна з стульцем.

– Це ви менi несете? – зупинив її Довбня, перехоплюючи стулець у свої руки. – Марно працювалися: я такий, що i долi посидiв би!

Наталiя Миколаївна не знала, як їй прийняти тi Довбнинi речi: чи за посмiх над їх злиднями, чи над її непорядком. Вiд сорому у неї й уха почервонiли – не тiльки щоки. А тут ще пiддала жару й Педоря: з грюком розчинивши дверi, вона увалилась у хату i, наступивши Довбнi на ногу, кинулася до самовару.

– Дивися -ноги одтопчеш! – скрикнув Довбня.

– Хiба в мене є там очi? – одказала непривiтно, беручи самовар.

– Педоре! – гукнула попадя. – Куди ти самовар береш?

– Хiба не треба пiдiгрiвати? А яким чортом гостей напувати? Там води вже немає, – суворо одказала попадi.

– Педоре! – стукнувши ногою, скрикнула попадя. – Скiльки разiв я тебе прохала: не провадь ти менi хоч при людях своїх чортiв!

– А чим же справдi будете напувати? Помиями? Дивiться – я ще й винна! – правувалась Педоря.

– Педоре! Бери самовар! бери все!.. тiльки йди собi, не обзивайся до мене!.. Господи! – пожалiлася попадя перед гостями, коли Педоря вийшла у кухню з самоваром. – Нема, мабуть, нiгде такої прислуги, як у нас… Отже держить!

– Держить? – одгукнулась Педоря. – Добре держати, грошей не плативши! Ззплатiть менi – я й сьогоднi пiду вiд вас i десятою вулицею обминатиму… Держить!

– Та замовч, Христа ради! – попрохала попадя, зачиняючи дверi вiд кухнi.

– Та чому ви її справдi не розщитаете? – увернув Проценко.

– Ну, скажiть же йому! – одказала попадя, гнiвно насуплюючи брови.

– їй, видно, нiхто ще нiколи рота не загороджував! – додав Довбня.

– От ще! – промовив Проценко.

– Атож! – свiркнувши очима, скрикнув Довбня. – Ось наступила на ногу, та ще й на мозоль… Хоч би добре що! а то… Гидко на скiпки взяти!.. Тьфу! Попадя i Проценко разом зареготалися, так смiшно виплювався Довбня.

– Оце який ви страшний та сердитий! – скрикнула вона, сподiваючись повернути розмову на iншi речi.

– Та пальця в рот не кладiть: ще зуби цiлi, – жартував Довбня начебто й гнiвно.

– Невже? – тихо спитала вона, лукаво стрiльнувши на його очима. В її голосi почувалися жартiвливi iграшки, в її очах свiтилася тиха усмiшка, на її обличчi грала краска. Наче та кiшечка прикрадається здалеку до мишачої норки, прикрадалася вона тихим голосом та привiтним поглядом до насупленого Довбнi, що сидiв на стулi похмурий i крутив довгого рудого вуса… Щоб вона та не розворушила кого? Та як схоче – i нiме заговоре!

Довбня справдi заговорив. Своєю крутою та дебелою мовою вiн так i сипав жарти, наче дровами вергав на всi боки; Проценко пiддержував його, увертаючи коли-не-коли яке слово, а попадя пiддавала жару то веселим поглядом, то безжурним реготом. У хатi зразу стало так утiшно та весело! Недавнього гiркого неспокою наче й не було; не примiтне навiть нi злиднiв, нi непорядку: i долiвка мов сама собою промилася, й стiни побiлiли – вирiвнялися, i лойова свiчка так ясно горiла!.. Гучна розмова укривала хату. Вона ущухла тiльки тодi, як Педоря одчинила дверi, щоб внести самовар. Крекчучи, вона пiдняла його, постановила на столi i, окинувши всiх непривiтним поглядом, мерщiй повернула назад.

– А я сидiв та ждав… Ну, думаю, перший раз ногу одтоптала, а тепер уже й самовар виллє на мене, – промовив Довбня їй услiд.

Нестямний регiт обняв хату… За ним не чутно було, як Педоря, прогугнявивши собi пiд нiс "зацiпило?!", грюкнула дверима.

За чаєм ще веселiше пiшла розмова. Проценко й не думав, що Довбня був такий балакучий та жартiвливий. Хоч без крутих слiв не обходилося, отже вiн так непримiтне уплiтав їх у свою розмову, мов золотар цяцькував перснi дорогими камiнцями. Регiт не стихав, коли вiн говорив, а вiн мовчав мало. Пригадалися йому давнi часи, часи бурси, гречаних галушок, червивої кашi та веселого товариства. I вiн розказував, як трохи не кожної ночi, накинувши на себе лихенькi хламиди, тягли вони на здобич; як розбивали обходи, били об'їждчикiв, пили вольну горiлку, крали сало, а раз живого кабана на вулицi спiймали, закололи, затягли до рiчки i до свiту упоралися так, що i сам чортяка не знайшов би слiдiв. А то в пана украли дочку. Поки однi спiвали пiд вiкном канти, а старий слухав, другi з дочкою вже сидiли в попа i могоричили звiнчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не його. Посердився старий, полаявся, та нiчого не вдiєш – прийняв з зятем до себе. Старого попа тiльки вижив iз села, замiсть його настановив свого зятя.

– Тепер благочинним уже… розкошує! – додав Довбня. Наталiя Миколаївна важко зiтхнула, її вразило не те, чим потiм став зять того пана, а те, що украв дочку.

– Що ж, вони ранiше любилися? – спитала вона.

– Звiсно, любились. Цидулки передавали одно одному то через слуг, то через жидiв.

Наталiя Миколаївна ще бiльше пройнялася дивуванням. "Отже i пошле господь таке щастя другим! I чому з нею не лучилося того?" – думала вона.

– А воно, мабуть, разом i весело i страшно тiкати? – спитала далi, дивлячись на Довбню.

– Не знаю, нiколи нi вiд чого не доводилось тiкати, та й родився не бабою, щоб про се вам докладно оповiдати. Наталiя Миколаївна зареготалася.

– Дивно б було, якби з такими вусами та були баби! – скрикнула i ще бiльше залилася реготом.

Довбня тiльки скоса дивився на неї, як її на всi боки хитало. Чай попили.

– А що тепер зробимо? – спитався Проценко. – Шкода, що Лука Федорович не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталiя Миколаївна, почули, як вiн грає!

– Удруге без скрипки не приходьте! Чуєте, не приходьте! – скрикнула вона i почала'упiвголоса виводити якусь веселеньку пiсню.

– Давайте заспiваємо! – спохопився Проценко.

– Давайте, давайте! – радо загукала попадя. – Тiльки й ви, Лука Федорович, будете пiдтягувати.

– Якщо знаю пiсню, то можна, – засмалюючи папiроску, вiдказав той.

– А яку заспiваємо? Знаєте, оту, що у ваших спiвали, – пригадувала попадя.

– "Выхожу один я на дорогу"? – спитався Проценко.

– Лєрмонтова! Лєрмонтова! – запорощила вона. – Як я люблю того Лєрмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть, не любили. Дурнi! От якби вiн тепер був живий?!

– То тепер би ще й насмiялися з нього, – увернув Довбня.

– Не признали б? Правда ваша, Лука Федорович! – скрикнула вона. – Скiльки-то таланiв непризнаних гине! – I, глибоко зiтхнувши, вона зцiпила зуби i посварилась комусь кулачком.

Тiльки що затягли "Выхожу", як у хату ускочив отець Миколай i, нi з ким не здоровкаючись, почав басом пiдтягувати. Вiн не дослухався, чи в лад то було, чи не в лад, а одно робив – гукав… Видно, добрi були хрестини! Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня, наче змовився спершу, одно пiдгукував поповi; а той, червоний, як рак печений, п'явся, надимався i рiв, наче бик, на всю хату.

– Та перестань! слухати не можна! – скрикнула попадя, затуляючи вуха.

– Не слухай… Далi як? – розпалившись, гука той на Довбню. – Кажи: далi як?

Довбня усмiхнувся своїми суворими очима.

– Це вже кiнець, – одказав.

– Кiнець? – перепитав отець Миколай. – Шкода! Потiм кинувся до Довбнi, обхопив його, поцiлував:

– Ми ж з тобою давнi товаришi… училися вкупi! Чуєш, Наталочко, вчилися вкупi. Вiн тiльки одним курсом вище йшов… Та чому ти, братику, не пiшов на попи? Ех, ти!.. Непривiтне, брат, i наше життя, та все краще, нiж отак тинятися… Жiнка, брат, дiти… Постiй, пiдожди… брехня! Дiтей нема… Чорт їх уже й матиму!.. Ну, а жiнка? – провiв вiн тоненько, хотiв щось сказати, та тiльки скрутнув головою i попитався Довбнi: – Горiлку, брат, п'єш?

– Чому ж такого добра не пити? Можна, – одказав той.

– Можна, кажеш? Гей, жiнко! Давай нам горiлки, давай закуски, усього давай! Що е в печi, то все на стiл мчи!.. А я вас i не примiтив, – скинувши погляд на Проценка, повернувся вiн до нього. – Вибачайте менi, голубчику! вибачайте! – I кинувся цiлуватися з Проценком.

– I це добрий чоловiк, – хвалився вiн Довбнi. – Добрi тепер люди настали; усi добрi! А що його моя жiнка любить! Отого, бородатого! Бач, який!.. Ну, я тебе ще у борiдку поцiлую, – слебезував, припавши до Проценковоi бороди.

– А ти, жiнко, гляди коли-небудь не помилися: як приймеш його бороду за мою та учепишся своїми руками!

– Що ти верзеш? – спиталася Наталiя Миколаївна, докiрливо дивлячись на нього. – Заллє очi та й варнякає не знать що.

– Правда твоя, що залив очi, їй-богу, правда. Не можна, брат, було… Кум… Постiй, хто кумом був? Як-бо його? От i не згадаю… Ото випивака! Усiх перепив… такий!.. Не сердься ж на мене, моя попаденько, дай свою рученьку бiлу, приложи до мого серденька гарячого! Ну, я тебе поцiлую… твої оченьки яснi, твої устоньки рожевi, твiй носочок… Як там у пiснi?.. Як що?.. Як солоний огiрочок! – скрикнув i зареготався.

Попадя мерщiй одхилилася: вiд нього несло таким хмелем!

– Ти б посоромився хоч чужих людей!

– Яких чужих! Це, брат, усе свої… Ото чужий? – спитався, указуючи на Довбню. – А то не наш? – повернувся до Проценка. – Ще й який наш!.. А хоч би й чужi? Хто ж ти у мене? Ти ж моя перша й послiдня!.. Не сердься, брат, дай нам горiлочки… – I вiн моргнув так кумедно бровою, такого пустив бiсика оком, що всi не видержали й зареготалися. Отець Миколай сам почав реготатись i, стрибаючи на однiй нозi, вигукував: горiлочки! горiлочки!

– Де ж її взяти? – спиталася Наталiя Миколаївна. – Ти ж знаєш, що дома немає: а посилати… кого я пошлю?

– Як кого? а Педорю!

– Вона менi i так дозолила: ти їй слово, а вона тобi десятеро!

– О-о, матерi її заковиря! Педоре! – гукнув пiп, опускаючись на диван. Нешвидко Педоря усунулася в хату, розпатлана та заспана.

– Ти у мене слуга? – спитав пiп. Педоря мовчала, сопла.

– Слуга?! Я тебе питаю! – гукнув вiн удруге.

– Кажiть уже, чого треба? – чухаючись, одказала Педоря.

– Слухай: ти тiльки менi баринi не будеш слухати, то я… – I вiн затнувся; брови його нахмурилися.

– По горiлку, чи що, йти? – пита, позiхаючи, Педоря.

– А-а, догадлива, бiсова! – усмiхнувся отець Миколай. – Ну, скажи менi: по чiм ти догадалася?

– Он казав жид, що бiльше не всипле без грошей! – одрубала Педоря.

– Матерi його дуля! Жид – невiра… Я тебе не про се питаю. Я тебе питаю, по чiм ти догадалася, що горiлки треба?

– По чiм догадалася? По тiм, що у вас гостi! Може, хто i чарку горiлки хоче.

– А ти хоч?

Педоря усмiхнулася, утираючи носа:

– I я вип'ю, як дасте.

– Молодець! – похвалив отець Миколай. – На ж тобi… – I вiн почав ритися в кишенi, брязкаючи грошима. – На полтиника. Чуєш? цiлого полтиника… Скажи жидовi, щоб кварту усипав, та доброї! Недоброї i не бери. Покуштуй попереду… Тiльки не з нашої посуди, – погана ти дуже! – а в жида з чарки… i тiльки одну чарку. Чуєш, тiльки одну!