Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 34 страниц)

Аж ось i старший появився. Молодий, тихий та обхiдчастий; з кожним так любенько розмовляє, тихенько випитує i все, як отченаш, знає… Старi зажурилися, та й було чого: незабаром їх почали половинити. Кого з столицi викликали, кого з тутешнiх розшукали, i все то молодi, без заслуг. Пiшли другi службовi порядки, iнше життя заснувалося.

Проценко дихнув всею своєю слабою грудниною. Йому легко й служиться, й живеться: є в кого не тiльки про службу спитати, є з ким i об сторонньому побалакати. До того i старший не держав себе геть одсторонь, як старий: часто вiн присоглашав менших до себе погуторити. Зiйдуться, погомонять, – дивись – або що на кон поставлять на користь бiдоти, або музичний вечiр утнуть на жiночу освiту… Пiшло життя коромислом. Гриць шкодував, що занехаяв охоту на скрипцi грати, а на кону стати боявся, та не мав i талану до того. Вiн напустив на себе сум; дивлячись на нього, подумаєш: гiрке йому i те ваше святкування. Начальство раз довiдалося, чого вiн сумує. Другi за нього повiдали, що вiн мученик. Вiн, як справжнiй мученик, мовчав, не хотiв дiлитися нi з ким своїм лихом. То вiн мученик? – спитало начальство так, буцiм сказало: то навiщо його й держати? Усi думали: кiнець Проценковi! Вiн сам млiв душею бiльше, нiж пiд ту лиху завiрюху, що зачепила й його. Прокльони на необачних уже складалися на його устах, як тут його кликнуло начальство. Нi живий нi мертвий пiшов вiн до нього.

– Вы хотите ехать на уезд?

Гриць одказав не словами, а зблiдлим обличчям та стухлими очима, що – коли воля його превосходительства.

– Хорошо, – коротко i суворо одказало начальство. – В NN открывается место. Поезжайте!

На радощах облiтав Гриць увесь город, усiх своїх знайомих. Одним вiн хвалився, як його прийняло начальство, яке мiсце давало, як вiн одказувався, а воно прохало; другим шептав на вухо: се за нашi бiди, за нашi лиха великi. Недаром ми пiдставляли шиї пiд сокири. Не вмре наша мати, не пропала даремно праця.

На третiй день Проценко виїхав з губернiї з думкою нiколи не вертатися в се прокляте мiсто, що так йому далося взнаки, що опорочило його добре ймення, що замiрялося на його життя молоде. Веселий вiн їхав на нове мiсце та балакучий. З возницями цiлу дорогу не вгавав, викав i чимало дивував їх тим виканням. Вони не знали, що про нього думати. "Се не наше щось, З далекого, видно, краю". I мали думку прокотити заїжджого барина на славу, та староста охолоджував: не дуже лиш гнатимеш коней: невелика цяця їде – знаємо ми сих безштанькiв!

У городi NN появився Проценко зовсiм iншим чоловiком. Веселий та говiркий, вiн смiло заводив розмову з кожним стрiчним i поперiчним, насмiхувався над повiтовим байдикуванням, над порядками городського життя, над громадянським безладдям. Вiн, здається, все знав, все пережив, передумав i став вище вiд того, що бачив, не гнушаючись, правда, i не гордуючи ним. Чи стрiвався вiн з простим чоловiком на вулицi – замовляв до його його мовою, викав, йшов рядом, не боячись огудки; чи з своїм братом службовим, – дивився тiльки па те, чи то молодий хлопець ще, чи поживший батько, – заводив смiло пiдхожу рiч: молодому розповiдав брехеньки, точив ляси, старого – привертав до себе розсудливою мовою про життя i, мов ненавмисно, ввертав у розмову чужесторонне слiвце, щоб того здивувати. I вiн справдi дивував усiх. "От смiлий, от талановитий", – думали молодi паничi i завжди З великою охотою заводили з ним розмову. "Голова, – протягом хвалили старi батьки, – послухай його – не наслухаєшся. I все то не по верхах скаче, а розумним словом глибоко гвоздить. Далеко такий пiде – не здоженеш, не випередиш". Помiж панянками не було нiкого за його. Хороше обличчя, люб'язна розмова, перевита жартами, хист до танцiв – все се було за нього, все слугувало йому на користь. Правда, перед ними вiн тiльки раз появився у своїй бойовiй зброї, i кожна подумала: "Се той, що його жадала душа моя". Потiм вiн звернув набiк; не личить стояти прямо: сонце нiколи не спада на землю, а скiльки до нього моляться людей на свiтi!.. Вiн не то щоб їх обминав, а помiж ними напускав на себе сум, скаржився на нудне життя, гостро розбирав їх iгри та забавки, насмiхався над їх замiрами. Його боялися й жалiли; боялися його гострої мови, жалiли красної вроди, що так рано довiдалася якогось лиха. Хто заклопотав його молоду голову? Хто уразив його гаряче серце?.. Нема кiнця-краю таємним догадкам i ще таємнiшим надiям! Кожнiй думалося: а що, як то я? I кожна навперейми перед подругою наряджалася якнайкраще, виступала якнайлегше; ведучи з ним розмову, замирала якнайдужче; а були й такi, що й бiсики перед дзеркалом учились пускати… Та не туди стрiляли його очi, не туди оберталось серце: не на непочатий морiжок польових квiток, а на пiдпушену грядочку огородних лiлiй. Молодi панiйки розважали його сум – велику тугу, вiд їх погляду загорялися його похмурi очi, тiпалося i билося гаряче серце.

Як тiльки приїхав вiн, то зразу оселився у Рубця. Антон Петрович раднiший мати свого брата на квартирi: разом вони на службу йдуть, трохи не разом i з служби вертаються; хата зайва е – чому ж його не пустити доброго чоловiка, коли вiн дає ще до того й добрi грошi. Пистина Iванiвна ще бiльше раднiша була такому квартирантовi. Антон Петрович i старий, i пiдтоптуваний, i все клопочеться, коли не по господарству, то про карти; а Григорiй Петрович i чорнобривий на лихо удався, i веселий, балакучий; про що з ним не заведи розмову – так легко, так любо з ним говорити. I обхiдчастий та принадливий: не пройшло й трьох днiв, а мов вiн у них зрiс i викохався; i слуги до його зразу привикли; i Iвась, синок, так полюбив. Не раз Пистина Iванiвна, дивлячись на нього, як вiн загравав з Iвасем пiсля обiду, глибоко зiтхала. Вона гадала в той час про свої молодi лiта, коли вона була ще баришнею, ждала своєї черги… "I от же не пiдвернувся тодi такий! А тепер – он яке опудало лежить i сопе! – думала вона, дивлячись на чоловiка, що спочивав пiсля обiду. – Он який крикун вистрибує! – переводила очi на сина, та чує – й пiд серцем щось ворушиться. – Уже ж що там не буде, а кумом вiн буде!" – рiшила вона.

Через пiвроку родилася Маринка. Як очуняла Пистина Iванiвна, почалися клопоти про хрестини: коли, як, що й до чого?

– За кумом нiчого бiгати, коли кум у хатi, – жартiвливо промовила Пистина Iванiвна, указуючи на Григорiя Петровича.

– Од хрестин грiх одказуватися, – одмовив той.

Кумою Антон Петрович давно вже намiтив товсту купчиху, що так любила чайку попити, добре попоїсти, уволю поспати; незгiрше вона любила i на зубок стороннього узяти; звiсно, як у гостях та помiж своєю компанiєю – не сидiти ж зцiпивши зуби!

– А хрестити вiзьмемо молодого попа, – знову рає Пистина Iванiвна чоловiковi. – Все ж перепаде що-небудь молодому, бо, кажуть, вiн так бiдує. Та разом i матушку проси: побачимо, що воно за губернська цяця.

Хрестини, iменини, похорони нiколи не справляються без бенкету: зiйдуться чужi люди, треба дiло зробити, треба й побенкетувати. Колись тi бенкети цiлими тижнями тяглися, широко та бучно справлялися; а тепер бiльше мiж прихильними знайомими.

На сей раз Антон Петрович запросив близьких собi: Книша з жiнкою – високою та сухою, як тараня, молодицею; секретаря з суду – лисенького та низенького старичка з його бочкою, як шуткуючи звав вiн свою жiнку – огрядну та товсту панiю, велику товаришку головихи; прохав вiн i голову, й Селезньова, та голову якесь дiло задержало, а Селезньов поїхав на села мiстки оглядати.

У призначену недiлю звечора зiбралися запрошенi гостi, посiдали, ведуть Звичайну розмову – хто що чув, хто що бачив; ждуть батюшки. Аж ось i вiн, та ще й не сам – з матушкою.

– I чого? – спитала секретариха з полiцiї, хитнувши головою.

– Скажiть же, – додала секретариха з суду.

– I їй сюди треба! Iшла б у машкарад скраю водити! – увернула головиха. Вона вже дещо чула про молоду попадю, що та виробляє.

Попадя увiйшла в гостинну наряджена та надушена, її гарне шовкове плаття злегка шамотiло по долiвцi, цвiтний пояс, наче райдуга, перевив тонкий та стрункий стан. її бiла, наче виточена, шия ще здавалася бiлiшою вiд чорної шовкової матерiї, що так гладенько облягала її круглi плечi i високе лоно; золотий хрестик на золотому ретяжцi блищав на шиї, як зоря; невеличкi сережки грали дорогими камiнцями; на рожевих пальчиках i синiли, i червонiли перстеньки; личко молоде, рожеве; волос чорний, у кучерях; голубi оченята з-пiд чорних брiв, наче квiтки тi, горять-усмiхаються.

– Нарядилась, а їсти, кажуть, нiчого, – припавши до Рубчихи, промовила секретариха з суду.

– Пiдiть же! – одказала та.

Головиха тiльки сплюнула i припала до блюдечка з чаєм. Попадя, уступивши в гостинну, привiтно поклонилася усiм. Пистина Iванiвна напрямилася стрiти не знану ще гостю. Почалося знайомлення. Попадя, як ясочка, бiгала вiд одного до другого, хапалася за руки, мiцно здавлюючи їх, трусила; з жiнками цiлувалася. Личко її горiло, очi грали. Вона така рада новим знайомим. Так давно ждала сього часу. I защебетала, мов пташка ранком. Балакаючи з хазяйкою, увертала слово й до гостей; чула, що говорили чоловiки в другiй хатi, i з ними вона перегукувалася своїм дзвiнким голосом. Бажаючи побачити народжену, кинулася в дитячу, обцiлувала червоне личко Маринки, витерла губи бiлим пахучим платочком i метеликом ускочила знову у гостинну.

– А хто ж кумом? – спитала.

Пистина Iванiвна пiдвела кума, познайомила.

– Я десь вас бачила, – сказала вона, стрiльнувши на нього очима.

– На улицi, може, – вiдказав вiн, вклоняючись.

– Нi. Ви не з губернiї?

– Доводилося й там бути.

– То-то. – I вона заторохтiла про губернiю. – Там-то хороше, там-то весело! Садки, клуби, маскаради.

Григорiй Петрович зрадiв новiй знайомiй. З одного города – у них зразу знайшлося що пригадати, про що поговорити. Весела i тепла розмова зачалася мiж ними.

– Хльорка! – тихо промовила Книшева жiнка.

– Та ще й губернська, – додала секретариха з суду. Головиха зачмихала i вилила з блюдечка чай на себе.

– Плаття! плаття! – загукала секретариха з суду i кинулася за ганчiркою.

– Нiчого, – заспокоювала головиха, струшуючи з свого дорогого шовкового плаття краплi чаю, а в душi лаяла i попадю, i секретариху.

– Бачите, що тут за люди – якась звiрота, – прошептала, повертаючися до Григорiя Петровича, попадя i, зiтхнувши тихо, додала: – А ти живи мiж ними та ще й вибери подругу собi.

– То ви не подругу вибирайте, а друга, – одказав вiн їй.

– Друга? – скрикнула вона, i блакитнi очi її аж посинiли. – О-о, я знаю вас, мужчин. Ви всi єхиднi такi, коварнi… У-у-у!..

I вона так утiшно засовалася, посварилася рукою, так чарiвниче заграла очима, що якби не було нiкого, Григорiй Петрович так би й припав до її ручки.

– Всi? Невже всi? Мало ж ви знаєте нас, коли так, – одказав вiн буцiм покiйно.

Попадя глянула йому у вiчi, пильно глянула… Ще хвилину – i вiн, певно, не видержав би її палючого погляду; та вона одскочила вiд нього, пiдiйшла до Пистини Iванiвни й заторохтiла про щось iз нею… Його серце зразу так нестямно забилося.

"Ану, потягаємося, чия-то вiзьме", – подумав вiн, скребучи бороду.

Тут почалися хрестини. Усi осталися в гостиннiй, тiльки хазяйка з попадею вийшли в дитячу.

– Не по кумi куму вибрали, – промовила вона, зазираючи у вiчi Пистинi Iванiвнi.

– То, бачте, головиха. Обiйти якось було нiяково. Зяаете нашi звичаї, – виправлялася Пистина Iванiвна. – А кум – наш квартирант. Попадя мала щось сказати, та тiльки очима заграла.

– Ваше ймення? – червонiючи, спитала Пистина Iванiвна.

– Наталя Миколаївна, – одмовила попадя. – Тiльки ви мене так не зовiть, зовiть прямо Наташа. – I вона кинулась обнiмати та цiлувати Пистину Iванiвну.

"Дiвчинка!.. їй би ще тiльки гуляти та в кукли грати, а не попадювати", – подумала Пистина Iванiвна.

Пiсля хрестин чоловiки одрiзнилися у другу хату, засiли за карти. Жiнки зосталися з одним кумом у гостиннiй. Пистина Iванiвна часто вибiгала то по хазяйству, то до дитини. Секретариха з головихою бiльше мовчали, слухали, як торохтiла попадя з Григорiєм Петровичем; а вона нi на хвилину не вгавала: то гудила порядки тутешнi, то згадувала губернiю i зiтхала. Григорiй Петрович iшов їй навпаки – дратував, перечив; а вона, коли не мала що одказати, то сварилася на нього своїм кулачком. Яка вона хороша була в тому гнiву! Припухлi устоньки, мов рожева квiтонька, розкриваються, блищать бiлi та рiвнi зубенята, щоки криються краскою, а очi горять-палають.

– Циндря то вона циндря, а дивiться, яка вродлива дуже, – промовила головиха на ухо секретарш! з суду.

– Що та врода? – одкопиливши губу, одказала та. – Хiба на те, щоб другим на шию вiшатися? Чи бачите, як заграє!

– I сраму їй немає, – увернула Книшева жiнка. – Рада, що до панича допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небiйсь, то й зацiпило їй.

Тут саме Пистина Iванiвна кликнула нащось Григорiя Петровича. Попадя, зоставшися сама, повернулася до жiнок.

– Ви не скучаєте? Ми тiльки з Григорiєм Петровичем i говоримо, Головиха ззирнулася з своїми товаришками.

– Та тiльки ж вас i чутно, – прошептала Книшева жiнка.

– Ми на вас, серденько, дивлячися, радiємо, – уїдливо промовила секретариха з суду.

– Давайте у хванта грати, – крутнулася попадя.

– Нi за що нам хвататися, – з усмiшкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.

– Не хочете? – спитала попадя.

– Не хванталися ми змалку, а на старiсть пiзно учитися, – знову промовила головиха.

Попадя закопилила губу i, пройшовшися по гостиннiй, повернула в хату, де чоловiки у карти грали.

– Бачили, як носом закрутила, – штовхнула секретариха головиху.

– З'їла облизня! – промовила Книшева жiнка.

– Менi у хванта грати… – обiзвалася головиха i, схилившись набiк до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собi зареготалася. Товстi та круглi, вони, наче кавуни тi, хиталися то на той, то на другий бiк, одна одну штовхаючи: широкi їх обличчя вiд реготу ще бiльше ширшали, займалися краскою, поливалися слiзьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них i собi якось кисло усмiхалася.

Тим часом попадя пiдiйшла до чоловiка.

– Що, везе тобi? – спитала вона, припавши на його плече.

– Ве-е-зе-е! – розтяг той. – Он шлема з'їв. – I зареготався.

– Бiда з батюшкою, – обiзвався секретар суду, – усiх обiграє.

– Присядьте лишень до мене, чи не принесете щастя, – защебетав Книш, пориваючись подати їй стула. Попадя, подякувавши, сiла.

– Свате, свате, – посварився на Книша секретар з суду, – он сваха дивиться.

– Завидно стало? – одказав Книш, здаючи карти i схиляючись до попадi.

– Жiнко! Се ти проти мене? – увернув i пiп.

– Я всiм щастя принесу, усiм, – усмiхаючись, торохтiла попадя. Поки карти здавали, пройшло кiлька хвилин мовчання. З гостинної тiльки доносилося глухе кахикання.

– Бач, нашi собi там не дрiмають, – обiзвався секретар з суду. Попадя повернулась подивитися, хто регоче. В гостиннiй хихикання стихло. а на порозi вона вздрiла Григорiя Петровича.

– Будемо й ми в карти грати, – защебетала до нього.

– Хто ж буде?

– Ви, я.

– У вiщо?

– У носа.

– Як то – у носа?

– Карти, карти! Давайте карти! – закричала попадя, ускакуючи в гостинну, i усiлася бiля невеличкого круглого столика.

Григорiй Петрович розшукав карти. Швидко мiшаючи їх, вона щебетала: "У кого зостануться карти, тому носа бити".

I почала здавати.

Поки здавали, у карти грали, в гостиннiй було тихо; головиха з секретарихою тiльки ззиралися, та Книшева жiнка скоса поглядала на них.

– Вийшла, вийшла! – зразу закричала попадя i заплескала в долонi.

– А тепер що? – спитався Григорiй Петрович.

– Виставляйте носа! На скiлькох ви зосталися? Аж на п'ятьох! Носа, носа! – гукала вона.

Вiн виставив. Вона ухопила п'ять карт i нацiлилася вдарити. Григорiй Петрович увернувся.

– Цур! не увертатися!

– Боляче ж! – замолився вiн.

– А як я зостануся? Держiть, держiть. Дозволяється тiльки картами сторони закрити, а кiнчик виставити.

Григорiй Петрович, на великий смiх головихи й секретарихи, закрився картами.

– Раз! – скрикнула попадя i вдарила картами по носу. Цiлко улучила вона по самому кiнчику, аж у нього сльози потекли.

– Ще, ще!.. Аж чотири рази, – кричала вона, заливаючись реготом, Григорiй Петрович, пом'явшись, покорився.

– Два, – промовила вона тихо i злегка зачепила картами. Втрете ще легше; а напослiдок – вiн не розiбрав, чи то вона картами вдарила, чи тендiтними пальчиками злегка доторкнулася, неначе ущипнула.

Вiн тiльки запримiтив, що якась нетерпляча ураза пробiгла по її веселому личку.

– Не буде ж i вам пощади! – скрикнув вiн, здаючи карти. За другим разом зосталася вона, та ще аж на десяти картах.

– Носа! – гука, наче люто, жартуючи, Григорiй Петрович. Двома картами заслонилася вона, виставляючи свiй трохи кирпатенький кiнчик носа.

– Раз! – гукнув Григорiй Петрович i замахнувся. Метко вона затулилася, – карти ударилися об карти.

– А уговор? – спитався вiн з докором.

– Уже раз, – защебетала вона, – уже раз. В тому-то й сила, щоб уцiлити.

– Ну, держiть… Два!

– Ой боляче! – скрикнула вона i мерщiй потерла носа. Невеличка смужечка зачервонiла на кiнчику.

– А менi не боляче було? – спитав вiн i знов замахнувся.

– Три! – i промахнувся. – Чотири!.. – гукав далi.

– Григорiй Петрович! – окликнула його Пистина Iванiвна з другої хати, Вiн озирнувся… У гостиннiй тiльки вiн з попадею був, та на порозi дiтськоi стояла Пистина Iванiвна.

– Оставте, – промовила тихо Пистина Iванiвна, як вiн пiдiйшов до неї.

– Останнi дарую… – сказав вiн, вертаючись до попадi, складаючи карти. Попадя пильно глянула на нього.

– Тим не хочеться? – тихенько спитала, мотнувши головою на дiтську, Звiдки доносився голос головихи: "I завели! Ще носи поодбивають… Тiльки їх i чутно".

Григорiй Петрович озирнувся. Пистини Iванiвни вже не було. Вiн кивнув головою.

– У-у, подлi! – прошептала попадя i зломила пальцi; наче один, разом вони хруснули в неї.

Цiлий вечiр пiсля того вона була смутна, мовчазна.

Пiсля закуски, як прийшлося хлиснути вина, вона тiльки розбалакалася. Хтось з чоловiкiв завiв був пiсню.

– Ви вмiєте спiвати? Будемо спiвати! – скрикнула вона, схопивши за руку Григорiя Петровича.

– Будемо. Заводьте.

– Лєрмонтова: "Выхожу один я на дорогу" – знаете?

– Трохи.

Вона вискочила насеред хати i почала. Тихо-тихо, мов з-за гiр донiсся Забiй золотого дзвоника, роздався її тонкий голос, дедалi все дужчаючи та пiднiмаючись угору. Григорiй Петрович пiдхопив тенором… Усi зразу стихли, мов понiмiли, слухаючи пiсню. I було що послухати… У кожного перед очима встала нiч, тиха та зоряна; сизим мороком криє вона чорнiї гори, страшеннi скелi… Чується туга невимовна, та туга, шо огортає самотню душу серед пустинi нiмої… Здав'гься, гори ворушаться, скелi шепочуть мiж собою, дослухаючись до того гомону, що йде вiд неба. А там? Там тисячi тисяч зiрок одна перед другою вигравають: та лупає, а та труситься тихо… Ось скiльки їх чiрвалося i полетiло на рiзнi боки, – тiльки огненнi слiди вказують їх веселу дорогу… Серце замирає; душа роздимається, ширшає… Здав'гься, що все те у нiй коїться, через неї проходить. Чоловiк не чує себе, не пам'ятає… Пiщина серед сього безмiрного свiту, невеличка цяточка його, – вiн чує, як кидається всесвiтнє серце, б'ється його жила, бринить щось у кожному суставi… пам'ять меркне, думки зникають… Вiн замирає… Вiн чує, що замирає.

Пiсня теж замерла; її голос давно вже зник, а проте у хатi стояла така тиша, мов слухали всi її далекої луни. I справдi – луна та стояла в кожнiй душi, бринiла у кожному серцi, ворушила якiсь глухi, невiдомi почування. Всi мовчки, схилившись, сидiли.

Перший секретар з суду порушив ту нiмотну тишу. Мовчки вiн знявся з мiсця, мовчки опустився перед попадею на колiна i, вхопивши за руку, примовив:

– Матiночко наша, канареечко! Ще разок… ще хоч трошечки… Дайте умерти, – замолився вiн, припавши до їi руки. Роздався поцiлунок. Попадя трiпнула очима.

– Зроду-вiку не чув нiчого такого… Матiнко, канареечко! – гукав вiн, згорнувши хрестом на грудях руки. Його жiнка, як обпечена, схопилася з мiсця i, пробiгаючи повз нього, штовхнула.

– Бочко! – скрикнув вiн, задержуючи її за плаття. – Ти чула? Чула коли таку пiсню, такий голос?.. Серафими i херувими так тiльки бога вихваляють.

Усi прийняли те за жарти i зареготалися. Сама секретарша, щоб не подати виду, як се їй до серця доходить, усмiхнувшися, промовила:

– А ти вже, мiй голубе, й розкис… Що то вiн у мене голiнний до пiсень, а надто як ще й вип'є… – повернулася вона до попадi.

– Вип'є! – гукнув вiн. – Умру колись вiд них! Так мене й розiрве, рознесе на шматки! – гукав вiн, хапаючися руками за груди, мов показував, як його буде розносити.

– Оце, який ви!.. То я не хочу й спiвати, щоб ви не вмерли, – обiзвалася попадя.

– Матiнко… Канареечко. I без того умру. Заспiвайте! – I вiн порвався був знову її у руку поцiлувати.

– Добре, добре – заспiваю. Тiльки устаньте, тiльки не цiлуйте, – защебетала вона, граючи очима; вони, здається, казали у неї: а що, а що? Бачили мене? Чули? Схочу – усi тут будете у моїх нiг плазати, мої руки лизати!.. Здавалося, вона росла, вищала, ширшала. Не невеличка дiвчинка стояла перед очима, а велична цариця.

Завели другу, веселеньку; потiм знову журливу, а на перемiну знову веселу. Вечiр закiнчився танцями. Секретар суду, хлебеснувши вже й геть-то, ухопив попа – i пiшли удвох драти гоцака, аж стiни ходором ходили.

Розiйшлися геть за пiвнiч. Пiп так пiдтоптався, що ледве ногами плутав. Григорiй Петрович згодився провести їх додому.

Тiльки що вийшли за двiр, вона схопилася за його руку, i вони пiшли вперед; пiп, поспiшаючи за ними, писав мислiте i щось розмовляв сам з собою. Вони не слухали його розмови; у них розпочалася своя, весела, жартiвлива. Звiшуючись на його руку, вона так голосно реготалася, що аж луна розлягалася по дворах; зляканi собаки кидалися пiд ворота, пробiгали дворами, гавкали, вили; пiп гукав на собак, посилаючи їх кудись далеко, а вона горнулася до Григорiя Петровича, ховалася за нього, щоб, бува, вони не покусали.

– Я надiюся, що ви тепер, знаючи наш захист, заглянете коли-небудь у нього? – сказала вона, прощаючись, як дiйшли вони до двору.

– Ваш гiсть! – одказав Григорiй Петрович; а пiп у знак приятельства обнявся й поцiлувався з ним.

Григорiй Петрович вертався додому п'яний тiєю радiстю, що впивається чоловiк, провiвши весело вечiр. Голова його горiла; серце якось нестямно билося… "Пiду, безпремiнно пiду", – шептав вiн, перебираючи днi та вираховуючи, у який би його зiбратися.

Невеликi, видно, були збори, коли вiн на другий день i пiшов. Вернувся додому рано, зате ще п'янiший, ще веселiший. Вiн не пiшов до себе у хату, а пройшов до куми похвалитися, як вони весело провели той вечiр… скiльки спiвали, i пiп спiвав!..

– От люди! – скрикнув вiн зопалу.

– Ой, стережiться голубих очей! – болiсно усмiхаючись, вiдказала йому кума. Вона чогось увесь вечiр була сумна, задумана. Григорiй Петрович не примiтив того й веселий лiг спати…

На третiй день вiн гуляв i… сам не знає, як опинився у попiв; на четвертий – знову… Незабаром вiн почав там бувати, як дома, як свiй чоловiк.

По городу пiшла поголоска. Люди слебезували про їх довгi гулянки удвох поза городом. Хтось примiтив у вiкно ввечерi, як сидiли рядком, пили чай… її рука лежала в його руках, вiн раз поза раз приводив її до свого рота i тихо цiлував, кожний раз роздивляючись, мов вона мiнялася вiд його поцiлункiв, ставала краща. Куховарка, синьоноса Педоря, комусь хвалилася, що i батюшка про те знав, та тiльки мовчав. Раз тiльки, перебравши через мiру, вiн завiв про те розмову з нею, прохав, аж плакав, кинути таке життя.

– Буде того, що я тебе раз покрив, що перед богом грiх на себе прийняв… Ти знаєш, як преосвященний дiзнається? – умовляв вiн її. Та вона йому зразу забила баки.

– Плювати менi на тебе та на твого преосвященного. Як жила, так i житиму! – вiдказала вона.

Багато дечого ще плела куховарка Педоря. Та чого не наплете наймичка, що їй повинно за три мiсяцi заплатити, а нi за один не заплачено?

VI

Минало лiтечко тепле з його ясними та привiтними днями; насувала осiнь сумна з густими туманами, з темними непроглядними ночами. Настане день – лiтнiй вечiр яснiше, малий та короткий, сюди-туди повернувсь – вже його й немає; а нiч довга-предовга – i виспишся, i вилежишся, а свiт не заглядає у вiкно, десь дрiмає за горою; у шибки тiльки стукає дощ та наганяє нудоту.

Христя i незчулася, як минуло лiтечко тепле, наступили ночi холоднi, пiшли дощi безперестаннi, замурували людей по хатах. Надвiр вийдеш – дощ, та кал, та туман непроглядний; i в хатi не краще: сiро, аж жовто, наче димом накурено.

Сумно у такi часи не тiльки в селi, сумно i в городi. По селах хоч робота е – прядуть, шиють; а в городi одбув день та й спи або нудися цiлу нiч.

Христя, щоб як-небудь скоротити час, почала вишивати сорочку; а Мар'я або їй помагала, або качалася на печi, пригадуючи всячину з свого життя. Вiд того безталанного дня, як вернулася вся побита та понiвечена, вона нiкуди не ходила; все дома та дома, все сумна та невесела, не раз гiрко й плакала.

Та що сльозами поможеш? Тiльки очi наплачеш та себе зсушиш. Мар'я, справдi, почала сохнути. Часто вона жалiлася Христi, що корсетка на нiй, як мiшок, телiпається; у спiдницi – двiчi гаплички переставляла; i на обличчi, – хоч блiде воно було в неї, та повне, – тепер i обличчя осунулося, почало жовтiти, очi – меркнути; i не одну бiлу волосину у висках запримiтила Христя.

Одного такого вечора Христя, подавши панам самовар, примостилася на полу шити, а Мар'я побралася на пiч. Кругом їх було тихо; з горниць тiльки доносився брязкiт посуду та неясний гомiн. Мар'я i Христя мовчали. Христя, схилившися над шитвом, корписала голкою; Мар'я дивилася з печi на неї i – по очах видно – сумувала.

Вона думала: отже Христя сидить, шиє сорочку, виплутує мережку; а вона лежить i нi до чого не прийметься, їй i не хочеться нi до чого прийматися; руки не здiймаються… Та й нащо? Христя молода, до неї усе усмiхається; їй здається все таким привiтним та гарним… Колись i їй було так; а тепер?.. що усмiхалося – те тепер кривиться, насмiхається; що радiсть несло – те тепер щипає за серце, нове лихо приносе… Що ж се таке: старiсть iде чи безнадiйне життя нагнiтило?.. Мар'ї стало гiрко-гiрко. Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць. Проходячи у свою хату, вiн зупинився бiля Христi, задивляючись на її роботу.

– Ну, чого вам? – спитала Христя, ховаючи пiд руку сорочку.

– Хiба не можна? – спитався вiн.

– Авжеж, не можна! – одказала зашарiвшись Христя.

– Боїшся, щоб не зурочив?.. У мене не такi очi, – мовив вiн тихо i пiшов у свою хату, зачинився; Христя провела його очима аж до дверей, витягла З-пiд руки сорочку i знову нахилилася над шитвом. Мар'я бачить по Христиному обличчi, як її збентежив той паничiвський погляд, як звеселив, утiшив. А її вже нiщо не втiшає.

– Ох, життя трикляте! – промовила голосно Мар'я, аж Христя струснулася… I знову тихо; тiльки лопоче полотно у Христиних руках, деренчить голка, рiвняючи збори, шелестить нитка, прошиляючись помiж чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стiнi тiнь вiд неї несамовито бiгає, хитається…

Ось чутно – щось зашелестiло у сiнях, ступає… Iде хто? Христя i Мар'я разом повернулися до сiнешнiх дверей. Дверi розчинилися, i на порозi появився… пан – не пан, а в панськiй одежi; обличяч сухе, довгобразе; вуса рудi та довгi; щось за ящик чорнiє пiд рукою.

– Григорiй Петрович дома? – спитався прихожий товстим охриплим голосом.

– Дома! – одказала Христя.

– Куди до нього пройти?

– Туди! – указала Христя на дверi.

Незнайомець, проходячи, зупинився бiля Христi, витрiщивши на неї здивованi очi.

– A-a-a! – прогув вiн, роззявляючи рота. Христя собi зирнула i, зашарiвшись вiд його прикрого погляду, мерщiй схопилася втiкати… Мар'я зареготалася.

– Лука Федорович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт, скiльки зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! – роздався з-за Христиної спини паничiв голос.

– А я оце задивився на вашу дiвчину, – гуде незнайомець. – Де ви таку видрали в бiса хорошу?

Христя мерщiй сховалася за пiч i не дочула, що панич одказав. Незнайомець пройшов у паничеву хату, дверi зачинилися, i з-за них тiльки глухо доносився його товстий, охриплий голос.

– Це знаєш, хто такий? – спитала Мар'я Христi, як та почала умощуватись знову за роботу.

– А хто, столяр, може? – угадувала Христя.

– Столяр!? – зареготалася Мар'я. – А бодай тебе! Це – Довбня, панич Маринин!

"Оце то вiн!" – подумала Христя, схиляючись над шитвом.

– Що ж воно таке? Служить де, чи як? – спитала далi у Мар'ї.

– Не знаю, чи вiн служе де, чи нi. Зиаю, що пiвчою в соборi заправляє. Як став старостою купець Третинка, то вiдкiлясь його привiз. Вiн, либонь, на попа учився, та не схотiв святитись у попи. А п'є – то не доведи господи. Як закуре винокурню, то тижнiв зо два кружає. Усе, що має, проп'є, в однiй сорочцi по шинках бiгає, аж поки де пiд тином не звалиться. Вiзьмуть тодi у шпиталь; вилежиться, витверезиться, i вийти б – та нi в чому. Тодi вже й складаються – хто що там дасть, пошиють йому одежу, приберуть як слiд. Ото вiн i знову за дiло вiзьметься. Там такий майстер грати! I до пiвчої має кебету: як без нього спiвають – наче вовки у лiсi виють: той туди, а той туди; а як вiн заправляє – то наче янголи тi – согласно та гарно.

– I дасть же господь такий талан чоловiковi, та от так i не вмiє його шанувати, – одказала, зiтхнувши, Христя.

– Пiди ж ти… I вчений, i розумний, та – ба! Паничi ним гордують, – як його з п'яницею водитися! Панянки – соромляться, бояться; однi купцi за нього… Що ти з грiхом чоловiчим поробиш? Такий уже його грiх!

Поки Мар'я розказувала Христi про Довбню, тим часом у них з Проценком велася своя розмова.

– Ви кинули у мене своє лiбретто та й не приходите. Що, думаю, за Знак? Чи не забули? Вiднесу хоч сам, – казав Довбня, кладучи на столi скрипку.

– Спасибi! – подякував Проценко. – Менi так занiколилося.

– Еге, я ще i скрипку принiс разом з лiбреттом. Може, ми що й ушкваримо! – увернув Довбня круто.

– Як? То ви скористувалися лiбретто? – зрадiв Проценко.

– Кий чортiв батько! Дуже закрундзьоване, – одказав Довбня. – Весiлля трохи розпочав. Похвалюся, тiльки спершу скажiть: чай у вас є? Я чаю не пив.

– Христе! – кинувся Проценко до кухнi. – Чи вже самовар прийняли?

– Нi, ще у горницях.

– Не можна б попрохати у Пистини Iванiвни чаю?

– Зараз.

I Христя метко вертнулася, скочила з полу й побiгла в горницi.

– Як гляну на вашу дiвчину, то й чаю не пив би – все б на неї дивився! – бубонiв Довбня, пильно задивляючись на Христю, як та пiднесла йому чаю на невеличкiй пiдставi.