Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 34 страниц)

I дивно, i чудно Христi все те. Чи давно вона з села, i от такi перемiни скоїлись… Федiр оженився, Тимофiй оженився, Карпо так розбагатiв… О, той Карпо давно був собi на умi! Та яке вiн право мав хату руйнувати? Хоч би спитався, хоч би на смiх був сказав; я ж йому припоручала як доброму. А вiн он що… жида пустив, шинок завiв… Пекуча згага ухопила Христю за серце. Свирид ще багато дечого розказував про село, про селян, та вона вже не слухала нiчого. Жид i шинок стояли у неї i в думцi, i перед очима.

– Коли ти вже оженишся? – спитала Мар'я Свирида, як той замовк.

– Молодої чортма!

– А хiба дiвчат мало на селi або в городi?

– Якби хоч одна з їх скидалася на тебе, уже кат його бери! Запетлювався б! – заграє Свирид.

– Що я? Я – стара баба! – одказує Мар'я.

– Стара, та багато молодого жару маєш.

– Був колись, та стухнув; тепер тiльки попiлець зостався! – зiтхнувши, одказує Мар'я.

– Небiйсь, хоч i попiлець, та гарячий! – пiдступаючи до неї, каже Свирид. – Дивись, яке плече! – i, се промовивши, придавив зверху рукою.

– А щоб тебе так кат опiк! – скрикнула Мар'я, ухопившись за плече.

– Дошкулив? – регоче Свирид.

– Ще й регоче, бiсiв син! – скрикнула Мар'я i кинулася з кулаками на Свирида. Свирид нагнувся, а вона, наче по бочцi, бухкотiла кулаками по його спинi, тiльки гуло.

– Та бий дужче! Бий ще! – регоче Свирид i, випрямившись, як рябець горобця, ухопив Мар'ю на оберемок i притис до себе… Якийсь гарячий струмiнь прилив до Мар'їного серця i теплою течiєю розлився по всьому тiлу. Мар'я почула, що в неї обличчя запалало, шия й голова загорiлися, а серце, як пташка у клiтцi, заколотилося. Свирид, як малу дитину, носив її по хатi i на увесь рот реготався.

– Що се ви завели? – почувся голос панiї у розчиненi з горниць дверi. Свирид випустив Мар'ю i зостався нi в сих нi в тих серед хати.

– Та се он вiн, бiсiв син! – засоромившись, промовила Мар'я. – Прийшов до Христi… з одного села з нею… принiс їй поклони…

– Та, небiйсь, не Христi їх б'є, а тобi! -вiдказала панi, зачиняючи з" собою дверi.

– Бач, єрепудiв! Я тобi казала: не гукай! – корила його Мар'я.

– А я знав, що їх там чорт позносив… Нехай вам всячина: ще влопаешся. Де моя шапка? Пiду.

– Ти без шапки прийшов, – регоче Мар'я.

– Хiба без шапки? Нi, мов у шапцi. – I вiн окинув бистрим оком хату. Шапка лежала на полу. Мар'я, як кiшка, стрибнула, вхопила шапку i кинула її на пiч до Христi.

– Не давай! – гукнула вона на ту. – Хай iде без шапки.

– Я без шапки не пiду.

– А що ж, тут зостанешся?

– Атож. Ти мене хоч на крайок полу положиш, аби бiля себе.

– Зугарний! Лягла б я з таким? – щебече Мар'я.

– А чому ж? Хiба я у бога теля з'їв?

– Може, й з'їв… А бодай тебе! – регоче Мар'я.

– Бач: менi наказув – не кричи, а сама на всю хату регоче… Хай вам! тiкати мерщiй вiд грiха. Христе! кинь менi, будь ласка, шапку.

Тiльки що Мар'я намiрилася крикнути: не кидай! як Христя уже й шпурнула.

– А що, не кинула? – задражнив Свирид Мар'ю, тикаючи на неї шапкою. – Ти думаєш, усi такi, як ти? У мене Христя – он що! – i вiн цмокнув свої два пальцi.

– Уже коли б на мене, я б не оддала нiзащо.

– То ж ти… Прощавайте!

– Iди к бiсу!

– Ти хоч би провела, – повернувся з сiней Свирид.

– Собак боїшся?

– Боюся.

Мар'я вийшла за Свиридом. Видко, далеко вона його проводила, що не швидко вернулася i вся змочена, як хлющ.

– Нехай йому, яке несамовите надворi! – тремтячи й беручись на пiч, мовила вона до Христi.

Та мовчала. Похнюпившись, сидiла вона у глухому кутку пiд комином i думала свою важку думку.

– От уже й зажурилася! Чого? – спитала Мар'я. Христя почала плакати i нарiкати на свою долю. Одна була пам'ять вiд батька та матерi, та й ту добрi люди зруйнували!

– А нащо ж ти так покинула?

– Я ж як на добрих кидала! – плакалась Христя.

Розмова їх не в'язалася. Христя мовчки сидiла бiля комина та, сидячи, хиталася, а Мар'я лежала бiля неї та коли-не-коли важко зiтхала.

На другу нiч Мар'я як пiшла звечора, то вернулася геть за пiвнiч. Христя чула, як вiд неї несло хмелем. На третю – чогось вона непевна була, чогось полохалася, наче кого дожидалася. Уже й пани полягали спати, а вона все нишпорила. Христя побралася на пiч i швидко заснула, її збудив якийсь шелест у хатi; вона почала дослухатися – щось шепталося.

– Мар'є! – обiзвалася Христя, пiдвiвши голову. Шептання замерло.

– Мар'е! – удруге гукнула вона на всю хату.

– Чого? – обiзвалася та.

– Щось у хатi шепче… Ти чула?

– Цить! – тихо одказала Мар'я. – Це – брат.

– Який брат?

– Здорова, землячко! – впiвголоса обiзвався хтось до неї…

– Цить! – знову засичала Мар'я.

– Чого там цить? Не бiйся! Христя – землячка! – знову одказує той голос. Христя почула, як щось ляпнуло, немов хто кого, жартуючи, ударив; як Мар'я дзизнула.

Христя пiзнала той голос, пiзнала Свирида i, повернувшись до стiни, закрила голову свиткою, щоб не чутно було їх шептання.

На другий день Мар'ю почали розщитувати.

– Я не хочу, щоб ти в мiй двiр бахурiв водила! – казала панi.

– А не хочете, й не треба! – огризалась Мар'я. – Я й сама не хочу у вас бути. Зоставайтеся з тими, кого вам легко дурити!

– Мовчи, а то рота загороджу! – гукнув пан.

Мар'я пiшла i не попрощалася; а Христя зосталася. Вона пiд той сварливий час не посмiла замовити панiї, що вона одна не встигне справитися i в горницях, i бiля печi. її обняла така гiрка та рiзуча туга i разом страх насував з усiх бокiв, їй здавалося, що її взято у неволю; що з нею тепер що схотять, те й зроблять; будуть бити та нiвечити, i нiхто її не пожалiє, нiхто не заступиться за неї; одна, мов та билина серед широкого поля, невеличка трiсочка серед кипучого моря!.. Вiд того страху вона нiяк не прийде до помки, не знає, де ходить, що робить. З усiм вона тепер розгубилася, i думок навiть не позбирає докупи, так вони в неї врозтiч i бiжать, i такi то все полохливi!

– Не хапайся так, Христино, – каже їй тихо Пистина Iванiвна. – Зроби спершу одно, та тодi й за друге приймайся; а то як розпочнеш усе зразу, то тiльки час згаєш, а дiла не зробиш. Це через те, що ти ще не призвичаїлася до порядку; а то як порядок знатимеш, то i все гаразд буде… Ти не думай, Христе, що ми тобою робитимемо за стару плату: ми тобi плати надбавимо.

– Важко, панiйко, самiй, – не дивлячись на неї, таки зiбралася з силою вимовити Христя.

– Та то воно тiльки здається тобi так… А як дiла збереться багато, то й я тобi допоможу: уже ж i в мене двi руки.

Христя нiчого на те не одказала, тiльки подумала: двi-то руки в тебе, та чиїми прийдеться жар загрiбати?

Бiля печi вона так ухоркалася, що ледве обiд вiддала. Пан все гукав на неї: то те прийми, то те подай.

– Та не гукай так на неї, Христа ради! – заступилася панi. – Як розгукаеш, то тодi вже ладу не жди.

Проценко сидiв сумний, мовчазний; вiн тiльки коли-не-коли обмiряв Христю якимсь жалiсливим поглядом.

Пiсля обiду, проходячи кухнею у свою хату, вiн її запитав:

– То ви тепер, Христино, самi зостаєтеся?

Наче нiж вгородився в її серце! Вона почула, як воно заколотилося в неї, защемiло. Перед очима щось мутне забiгало, щось темне заходило; пiдборiддя затiпалося, обличчя сiпала мишка… Вона мерщiй вискочила в сiни, щоб не заплакати.

Отака бiганина за цiлий день, такий непевний струс та страх так її виморили, що вона увечерi почувала себе нiкуди кчемною: руки й ноги ниють; голова, мов налита чим важким, хилиться; очима ясно не гляне, щось засновує їх, мов перед нею сито наставило. Подавши панам самовар, вона присiла на полу перепочити, приткнулася головою до одвiрка та й сама незчулася, коли задрiмала.

I сниться їй сон, марять її соннi причуди… Бачить вона гору високу, покриту рiдким лiсом, заслану, наче зеленим килимом, густою травою; пiд горою синiє рiчка, мов хто блакитною стежечкою оповив гору. Ген за рiчкою розiслалася долина, рiвна та довга, очима не схопиш того зеленого простору, далеким краєм тоне вона у синiй блакитi неба. Христя стоїть на горi, на самому шпилечку, i дивиться на долину, роздивляється навкруги. День. Сонце стоїть над головою, i його золоте промiння, наче дороге камiння, горить, вiдбивається на зеленiй травi; а чисту рiчку пронизує до самого дна. Он серед пiсочку зелене жабуриння чорнiв; он вiдзначається круча; легенькою хвилею хитається порожня черепашка; там он п'явка плазае, а он риба гра. Та скiльки її? Цiлою черiдкою так i суне; спинки – чорнi, боки – срiбно-золотi, а очi з червоними обiдками… "Пiду над воду, спущуся над саму рiчку, полюбуюся, як риба виграє, а може, й скупаюся, – думає Христя. – Там, певно, добре купатися: вода чиста, дно пiщане. Пiду!" Христя спускається з гори. Та й слизька ж яка! Ноги так i їдуть; коли б ще не впасти. Христя надержуеться, а її так i суне, наче хто попихає у спину… Он над водою рожаїста верба стоїть, гiлки свої аж на саму воду поклала. Там i холодок, там i затишок; чи й роздiтися там – нiхто не побаче, а налучиться хто – сховатися е де… Христя не йде, а бiжить. Добiгав i дивується. Саму найвищу гiлку з верби мов що руками посерединi зломило, спустивши зламаний край аж додолу; по боках невеличкi гiллячки посплiталися-позасновувалися, мов хто назнарошне їх посплiтував. Курiнь, як е курiнь! Або житво чиє; i долiвка притрушена свiжим листом, заслана явором. Тут, певно, хтось живе, хтось захист має. Христi що до того за дiло? Вона подивилася кругом – нiкого немає. "Це, видно, дiвчата задля купання такий захист зробили, – думає. – Он i стежка вiд самої води аж до захисту явором вимощена, щоб не покаляти нiг, викупавшись. Мерщiй же роздягатися, поки немає нiкого! мерщiй у воду, поки хто не навернувся!" Миттю Христя скинула з себе одежу, розпустила довгi коси i, як та русалочка, вискочила на бережечок. Сонце обдає її своїм свiтом, грає непримiтними iскорками; бiгає по її тiлу невеличкими зайчиками; а до нiг легенька хвиля добiгає, лоскоче своїм холодочком її у пальцi. Зiсподу холодочком вiє, а згори теплом грiє, пестить Христю, любим почуванням вiтає. Мов мала дитина, забавилася Христя на бережечку: то торкнеться ногою води i, струснувшись, одскоче геть, проти сонечка грiється; а то присяде, руками плеще тихую хвилю, бризкає на себе i мерщiй ховається в захист. їй чогось страшно стає кинутись зразу у воду, опуститися у її холоднi прозорi хвилi. "Та вже ж одважуся!" – рiшає Христя, здiймаючи руки угору i подаючись усiм тiлом на воду… Гнеться-хилиться… от-от впаде, от-от так i плесне!.. Це зразу-як скрикне! I, як божевiльна, полинула назад. Страшенний чорний павучище, мов копиця, сидiв на вербi i дивився на неї своїми блискучими витрiшкуватими баньками; однiєю мохнатою лапою, мов клiщею, учепився вiн у її руку, а другою замiряється вхопити… О господи! що за страховище! Христя, мов опечена, кинулася геть… Листя з верби посипалося додолу, чорне павучище стрибнуло на неї, розправляє свої лапи i, наче батогами, огортав її… Несамовита печiя, жалюча ураза пройняла її аж до серця. Христя кинулась разом з павуком у воду, пурнула з головою у синю хвилю, виринає… I – о, диво! Ззмiсть павука Проценка баче перед собою. Бiлi його руки учепилися за її шию, ясними очима заглядає у її очi, випинає свої уста цiлувати…

Та на тому й прокинулася. Бiля неї стояв Проценко, стиха усмiхався.

– I не сором дiвцi отакiй сонi бути? – каже вiн, злегка за щоку ущипнувши. Вона спросоння на його похилилася.

– Утомилася? спатоньки хочеш? – питає вiн. – Ти б же лягла, а не приткнулася до одвiрка та й куняєш, – шепче вiн, притискуючи її до себе.

Вона прийшла до помки тiльки тодi, як опинилася на його грудях, у його обiймах; вiн стиха цiлував її повну гарячу щоку. Як муха, крутнулася Христя i одскочила аж насеред кухнi. Вiн тiльки засвiтив очима, лукаво посварився на неї пальцем i скрився у свою хату.

"Що се за сон? що за прояви такi? – думала Христя, укладаючись на печi спати, як уже оддала вечерю панам. – I до чого то таке приверзеться? Чого зроду-вiку не буває, те присниться!.. Та страшне яке! та гидке придалося… I дивно, як то все зразу перекрутиться, iншим стає. Був павук, а став – вiн. Укупоньцi вони купалися… Вiн так приязно заглядає у її очi, охоплює i шию руками, горнеться своєю щокою до її обличчя".

Сон її пропав. Любi та втiшнi почування ворушаться у її серцi, їй душно стає… Це того, що на печi. "Чи не перелiзти на пiл?" – подумала вона i зразу швиргонула подушку з печi. Серед незамутної тишi подушка глухо гепнулася. "Що це я роблю, дурна? – трохи не скрикнула Христя. – Ще почує хто, подумає бог зна що". Тихо-тихо вона почала спускатися з печi, дослухаючись, чи не ворушиться що де. Нi, не чутно… Тихо та темно, наче в домовинi. А то що за п'ятенце червонiє серед темноти? То блисне, то зникне… Вона налучилась пальцем i стукнулась у паничевi дверi… Що воно? де воно взялося?.. Розгорнувши руку, долонею тримає по дверях… Не чутно нiчого, навiть пляма зникла… А то що зашарудiло?.. Тихо щось крадеться, наближається… Дверi розчинилися, i на порозi показався Проценко.

– Се ти, Христино? – тихенько питає вiн.

Христя так i прикипiла на одному мiсцi… "Що се я, дурна, наробила. То свiтився сучок у дверях, то пробивалося свiтло з його хати", – б'є у Христину голову.

Проценко кинувся до неї, ухопив за руку, потяг у свою хату… Дверi зачинилися. У кухнi стало, як у домовинi, темно; тiльки сучок свiтився, та й то недовго: швидко й вiн згас. Нiма та чорна темнота настала усюди, а серед неї глухо, мов з-пiд землi, чулося тихе шептання, жаркi поцiлунки…

Другого дня, уночi, Христя, сидячи на полу, неутiшно плакала. Темна темнота буяла кругом неї i огортала її голову ще темнiшими думками, їй пригадувався учорашнiй сон i ще гiршим страховищем ставав перед її очима. Серце її наче хто у жменi здавив, душа несказанно болiла, гiркi сльози заливали очi… Так он к чому те павучище-страховище! Бач, чого той сон навiщував!

Вона не чула, коли з паничевої хати розчинилися дверi, вона почула тiльки, як його холоднi руки черкнулися її теплої шиї.

– Серце, Христино! – замовив вiн любо та тихо. – Ти плачеш, голубонько? Не плач. Що ж робити, коли так лучилося?.. Зчзєш: щастя – що трясця, кого схоче, того й нападе… Я тебе люблю, ти мене любиш… Хiба ж ми не щасливi з тобою? Та такого щастя тiльки раз на вiку й запобiжиш! Не плач… Ми щось пригадаємо з тобою утiшне та добре… От тобi моя рука, я тебе так не покину. Я люблю тебе, моя голубко!

Мов та квiточка пiд дощем клоне-схиляе свою голiвку, схилилася Христя на його груди й обвилася руками кругом шиї.

– Грицю! моє кохання миле! – зашептала вона. – Один ти менi на свiтi – i батько, i мати… Я йму вiри тобi: я знаю, що ти не покинеш сироти одинокої в свiтi, не запакостиш мого молодого вiку!

I вона покрила його обличчя жаркими поцiлунками.

– Угамуйся, моє серце, угамуйся, – почав вiн. – Знаїшь шо? Дiждемо лiта, я поїду у губернiю, похлопочу собi переводу, вiзьму i тебе з собою. Тамто ми заживемо тихо та любо! Я навчу тебе грамоти – читати, писати. Це зовсiм не так трудно, як думають. I от я приходжу з служби, ти радо стрiваєш. Сядемо, пообiдаємо; я ляжу спочити, а ти сядеш бiля мене почитати яку книжку або газету. Разом довiдаємося, їло дiється в свiтi, посудимо й спочинемо. А увечерi за чаєм – знову за книжку. Ти ще не знаєш, що то за втiха тi книжки! Там – цiлий мир, вищий, кращий вiд сього, у якому ми барахтаемося, мов свинi в барлозi!

– А чому ж тут не можна зробити сього? Чого треба за ним їздити аж у губернiю? – спитала вона його.

– Тут? Мiж сими собаками, а не людьми! Хiба мiж ними можна як слiд жити? Вони почнуть смiятися, гордувати нами, а се – тiльки буде полохати наше щастя. Нi, тут, Христе, не можна так прожити, як самому хочеться.

– А чого ж там можна? Хiба там iншi люди?

– Iншi. Там бiльше е розумних, книжних людей, що й самi так живуть, як хочуть, i другим дають жити.

– Та й добрi ж тi, видно, люди! От, якби справдi нам до їх… – шепче вона, горнучись до його.

– Доберемось! Ще наша доля не вмирала. Потерпiти тiльки трохи треба. "Терпiти? – думає Христя. – Та не тiльки зиму та весну, а рiк, цiлий вiк буду терпiти, аби бiля тебе, аби, мiй голубе, з тобою!"

Х

Настало рiздво, пiшли гулянки. Пани тiльки перший день просидiли дома-, а з другого як зарядили – день у день, нiч у нiч у гостях. Тягнуть i Проценка з собою.

Христя нудьгує: буденнi днi були їй щасливiшi над свято!

– Ти сама не сумуєш, Христино? – спитався вiн на п'ятий. Христя важко зiтхнула.

– Менi аби вам було весело, – сумно одказала.

Йому жаль її стало. Пистина Iванiвна гукнула до його з кухнi i в той вечiр:

– А нуте, збирайтеся! Ходiмо.

– Нi, я не пiду. Щось менi недужиться сьогоднi. Буду дома сидiти, – одказав вiн, вiдхиливши дверi.

Пистина Iванiвна прикро подивилася на його, потiм перевела погляд на Христю. Христi здалося, що вона наче на обличчя перемiнилася – зблiдла. Оже нiчого не сказала, забрала дiтей i пiшла. Щастя Христi: тепер вони зосталися удвох на всi хати!

– Будемо пити чай укупi. Хоч раз побачу, як ми будемо жити колись, – сказав вiн.

У трьох водах мила Христя свої руки i все ще сердилася, що вони у неї не такi бiлi та чистi, як їй хотiлося. Чай посiдали пити у столовiй, де завжди пани п'ють; вiн по один бiк столу, вона напроти його.

Боже! яка вона щаслива! Уперше зроду вона чує рiвною себе з ним, близькою до його. Як навiсна, вона кидається то до чайника, чи не поспiв ще чай, то стакани перемиває, бо на денцi щось чорнiє таке. Серце в неї так б'ється, руки тремтять; а вiн дивиться на неї та смiється: i те, мов, не так, i друге.

– Та це ж уперше… Це ж уперше ще! – соромлячись, одказує вона. – Привикну – буду, як i справжня господиня.

– Побачимо, побачимо!

Тiльки що Христя налила два стакани чаю, як почула, що кухонними две^ рима щось стукнуло. Вона так i обмерла.

– Прийшов хтось… Невже пани? – її переляканий погляд несамовито бiгав по хатi, по дверях.

– А хоч i вони? Чого ж ти лякаєшся? – заспокоює вiн. – Скажеш: чай наливала.

Вона схопилася i мерщiй помчалася у кухню. Чиясь чорна постать бовванiла серед хати.

– Хто то?

– Я, – обiзвався товстий голос. – Григорiй Петрович дома? Вона пiзнала Довбню.

– Дома… нема! – перевiвши дух, скрикнула вона..

– Як нема? А то ж хто сидить? – питає Довбня, указуючи на Проценка, що сидiв спиною до кухонних дверей.

– Вони чай п'ють.

– Ну то що? I я чаю не пив; разом нап'ємося.

– То Лука Федорович? – повертаючись, спитав Проценко. – А-а, слихом слихати, в вiчi видати! Що це вас так давно нiгде не видно? Жалуйте ж сюди…

– Хiба ви перебралися у другу хату?

– Нi. Тут завжди хазяїни чай п'ють. Сьогоднi вони усi пiшли в гостi, а я зостався дома; то, щоб не ламати їх порядкiв, перейшов сюди чаю напитись… Жалуйте, жалуйте, – запрохував вiн, дивлячись на Довбню, що чогось у кухнi м'явся.

– Хай одежа тут полежить. Нiхто її не вкраде? – повернувся той до Христi, кладучи пальто на пiл.

– Хто б же її тут зайняв? Слава богу, ще злодiїв не було, – образливо вiдказала Христя.

– Та хто його знає? Може, москаль який зайде. Тепер їх до стогаспида у город увiйшло.

– Чого ж вони сюди зайдуть? – дивується Христя.

– А може, до тебе!

На Христю наче хто кип'ятку линув!

– Я не така, як Марина, щоб до мене москалi ходили! – гнiвно одказала вона; та Довбня вже пiшов у гостинну i не чув її одказу.

Сумна та невесела сiла вона на лавi край столу i пiдперлася рукою пiд щоку. Невеличка стежечка свiту пробивалася з горниць крiзь дверi i довгою смужкою слалася на чорнiй долiвцi. Христя дивилася на ту стежечку, а нудьга та досада, як обценьками, давили її серце… Там, за дверима, на столi зостався її недопитий чай; той чай, що вона уперше зроду намiрялася випити разом з ним, перекидаючись любою розмовою. "От i напилася! от i побалакала! I принесе його лиха та нещаслива година! I чого? Бiсова п'яниця! обридло по шинках тинятись, та давай ще по людях!" – лаялась Христя про себе, а сльози, наче хто їх видавлював, так i засновували очi, так i застилали свiт… от-от бризнуть!.. Коли се…

– Христе! – донiсся до неї голос Проценкiв. Двi сльози, наче двi квасолини, викотилися з її очей, залоскотали, пробiгаючи на личку, i грузько упали додолу.

– Христе! – гукнув удруге Проценко.

– Чого?.. – Христя мерщiй утерлася.

– Чого ти там сидиш? Iди хоч чаю нам налий. Христя, похнюпившись, увiйшла у хату, мовчки пiдiйшла до столу, налила чаю i повернула назад.

– Куди ж ти? Хiба чаю не хоч? – спитався Проценко.

– Та вона чогось плаче! – зиркнувши на неї, мовив Довбня.

– Плаче? Чого?

Тривожний погляд Проценкiв стрiвся з її заплаканими очима… Христя мерщiй утекла у кухню.

– I чого? – дивувався Проценко. – Любiсiнька-милiсiнька була… Чай наливала, ще смiялася; а тут зразу – на тобi та цить! – хвалився вiн Довбнi.

– Глядiть лишень, чи не я її образив? – догадався Довбня.

– Як? чим?

– Та… кладу одежу та й кажу: гляди лиш, щоб москалi не вкрали. А вона менi: якi? – Може, кажу, до тебе ходять.

– Так того? – кинувся Проценко у кухню.

– Еге-е-е ж, – хлипаючи, одказала Христя. – Хiба я з москалями знаюся? Хiба я водюся з ними, що вони менi ними очi вибивають, – розпорощалася Христя.

– Дурочка ж ти! Я ж питався тiльки, – утiша Довбня.

– Дурочка! А нащо ж таке казати?

– Ну, вiн не буде удруге. Годi, перестань. Умийся холодною водою та йди бiля чаю порядкувати, – каже Проценко, досадуючи в душi на Довбню.

– Я, їй-богу, не думав її образити, – почав виправлятися Довбня. – Так, навмання сказав, а вона бач… Бабйо! Отакi вони всi. Отака й Марина… Ви Знаете, чого я до вас прийшов?

– А чого?

– Женюся! – граючи очима, одказав Довбня.

– Боже поможи! На кому?

– Прийшов прохати на весiлля. Прийдете?

– А чому ж? На кому ж женитесь?

– Та на Маринi ж! Проценко тiльки очi витрiщив.

– Як на Маринi? Марина ж на селi.

– Була на селi, а тепер тута.

– Як? яким побитом?

– Шкода стало гаспидської дiвки. Отак пропаде десь, думаю. Так я й виписав.

– Коли ж весiлля?

– А от пiсля свят. Як вода одсвятиться, так i весiлля.

– Дивно!.. – загадавшись, промовив Проценко.

– Дивуєтесь? Усi дивуються, кому не скажу, "Пропав, – кажуть, – чоловiк! Отак учився-учивсь, на дорогу вийшов, жити 6 та бога хвалити, нiт же, пiшов та й утопився…" Чуднi люди! – глухо промовив Довбня, з усiєї сили потяг цигарку й запив чималим ковтком чаю; не швидко вiн випустив цiлий оберемок диму i, наче хмарою, покрився ним.

– Я сказав: чуднi? – почулося з тiї хмари. – Нi, лукавi! подлi! – загукав далi Довбня. – Вони знають, що значить чесно думати, жити – не лукавити?.. Наробили якихось перегородок, помежували людей та й душаться у тих тiсних суточках; морочать свою голову, нiвечать серце; з наймилiшими бажаннями криються-ховаються; не живуть – мучаться, скнiють та й зовуть оце життям! Пiди тiльки проти їх, зроби що таке, що не в'яжеться з їх навiженими звичаями, так i загукають: не можна! не годиться! А чому не можна? чого не годиться? Тому, що нiхто ще досi сього не робив, того, що у їх гуртi не прийнято… Брехня! плювати на все! Все можна, все годиться, що тiльки дає щастя чоловiковi, все, що його робить кращим, становить вище! Он що значить чесно думати, чесно жити, не лукавити з собою! А вони: пропав! Та хоч би й пропав, – сердито гукав Довбня, – кому яке дiло? Вони гонобили мої найкращi думки? Вони пiддержували мої чеснi замiри? Подлi!.. Вони не бачили, як я душею болiв, як моє серце розривалося, як я хитався-хилявся. Вони пiддержали мене, щоб я не впав? Нi? То яке ж ви маєте право судити мене – добре я роблю чи погано я роблю? Ще б ви мали право, якби я проти громадської користi йшов, з ваших кишень грошi витягав, душi заножував… А то ви – самi собi, я – сам собi. Я бажаю не вам, а собi гнiздо звести, щоб було де голову приткнути пiд час лихої години… Ви кажете: бери благородну задля сього, стрижися у попи. Плювати менi й на ваших благородних, i на ваших попiв, що високу Христову науку повернули у ремесло!.. Плювати хотiв, плюю й буду плювати! Заведу своє щастя, як сам знаю, а не як вам хочеться! – гукав Довбня, все бiльше та бiльше розпалюючись.

Проценко усмiхнувся.

– Та постiйте, – сказав вiн Довбнi. – З ким ви воюєте? Зо мною, чи що?

– З вами? Нi, я знаю, що ви стоїте вище вiд тих перекупок, що на кожному перехрестi готовi засудити чоловiка. Якби ви були такий, то я б не сказав сього, що досi говорив.

– То чого ж ви гукаєте? Чого ви сердитесь?

– Та досадно, матерi його бiс! Усiм дiло до мене, усiм я у зуби застряв… "Ви женитесь на Маринi? Ви женитесь на простiй дiвцi?" А хоч би й женився? Ну то що? Кому-небудь я став впоперек дороги? Кому-небудь перечу брати панночку?.. Пiшов сьогоднi до попа… до отця Миколая… Ба! кланяється вам попадька. "Як побачите, – каже, – скажiть: що за знак, що одцурався, не ходе?"

– Та так, то недужиться, то нiколи, – одказав Проценко, морщачись.

– Та для мене все одно! – махнув рукою Довбня. – Я думав, що воно справдi що путнє… так попадька – кукла, та й годi!

Проценко мав був щось сказати. Довбня рукою зостановив його.

– Постiйте! Я все докажу вам. Приходжу сьогоднi до його, щоб узявся повiнчати. З ним ми недовго вовтузилися, тiльки по-товариськи заломив двадцять п'ять рублiв за вiнчання.. Чи двадцять п'ять, то й двадцять п'ять, думаю. Кат його бери! I йому треба з чогось жити. А тут i вона встряла. "То ви женитесь?" – "Женюся", – кажу. "На кому?" – "Та так, – одказую, – дiвку одну беру". – "Яку дiвку? Просту дiвку?" – "Просту", – кажу. "Як? ви на простiй? ви на мужичцi женитесь?" – "На простiй, на мужичцi…" – веду далi. Дивлюся – нiс закопилився, скривився, немов пiд його що гидке пiднесли. Подивився я на неї, подивився та й кажу: "Куколка ви, куколка! А вам тепло у вашому гнiздечку живеться?.." Затiм i вона. "А все ж, – каже, – не промiняю я свого життя на життя мужиче". – "Ну й живiть же ви посвоєму. Чого ж ви не даєте другому жити по-своєму?" – "Та я нiчого, – каже. – Тiльки, – каже, – ви учились, ви привикли до других звичаїв, а вона?.. Вона… все-таки мужичка…" Я тiльки махнув рукою: горбатого могила виправить! слiпородий – нiколи не побаче свiту!.. i от з того часу за цiлий день не прийду у себе, – похнюпившись, скiнчив Довбня.

– I варт? Ви ж знаєте, що вона губернська баришня. Ну, i плюйте!

– Плювати?! -скрикнув Довбня. – Коли 6 же вона одна, а то всi, всi такi! А менi ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжнi ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стiнах та й сидiти. Треба ж i до людей часом пiти i їх до себе зазвати. Як же з ними жити пiсля сього, скажiть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насмiхатися будуть, вони – що i нiгтя з мiзинця пальця на моїй нозi не стоять! Не те страшно, що я сам не зумiю залучити до себе щастя, а те, що вони першi стануть навперейми шляху твого, отруять його, – упавшим голосом мовив Довбня. – А все-таки оженюся! Матерi їх дуля! – гукнув вiн, махнувши рукою. – Давайте лиш чаю.

– Христе, чаю! – гукнув Проценко.

Христя увiйшла i, похнюпившись, почала наливати чай.

Довбня зиркнув на неї.

– Ти, бачу, й досi сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобi. Ти знаєш Марину? Вона тобi, здається, товаришка? Зямiж виходе. От приходь на весiлля.

Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, i мовчки пiшла з хати.

– Мовчиш… Сердишся? Ну i сердься, господь з тобою! – сказав Довбня i знову прийнявся за цигарку.

Допивши чаю, вiн зразу знявся.

– Прощайте.

– Куди ж се?

– Треба. Одна сидить на квартирi, скучає… Так не забудете, прийдете?

– А коли?

– У першу недiлю пiсля водосвяття… Приходьте.

– Спасибi, прийду. Довбня пiшов.

– А ти, дурочко, розсердилася, – провiвши Довбню, повернувся до Хрис-гi Проценко. – I чаю не схотiла пити!

– Чого ж вiн плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!

– Ось жениться – оханеться.

– Хто жениться? вiн? Яка дурна за його пiде?

– Як яка? Марина!.. Вiн же прохав тебе на весiлля до неї.

– Та вiн ожениться на Маринi?-аж скрикнула Хрястя. Годi – дурите!

– Справдi казав, що жениться. Прохав на весiлля.

– Що ж, ви пiдете?

– Обiцяв.

– Хм… – дивувалась сама собi Христя.

П'ючи чай, вона разiв з десять все допитувалась у Проценка, чи справдi то Довбня жениться на Маринi. I все їй якось не вiрилося, не хотiлося вiрити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавнi сльози. Довбня тепер стримiв гвiздком у її головi, стояв перед очима. Вiн тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.

– Якщо не бреше Довбня та справдi жениться на Маринi, то добре зробить, – сказала вона. подумавши.

– А що?

– Так. Не пропаде дурно дiвка. Та i його пригляне.

– Не вiриться щось менi, щоб Марина його глядiла. Не така вона! – одказав Проценко.

– Що ж, вона не така людина, як i всi? не таке серце має? – образливо запитала Христя.

Проценко на те нiчого не одказав. Вiн пiшов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню… Марина виходить замiж… Довбня жениться на Маринi… Хто така Марина? Проста дiвка з села… Хто такий Довбня? Панич, хоч i зламаний… Гриць навiть одмiчуе його, як розумного чоловiка… I от вiн жениться, жениться на Маринi… Чудно, дивно… Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а вiн Маринi, ну й поженяться. I нема нiчого чудного. Що панич? Так хiба, як вiн панич, то йому i можна простих дiвчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби i Гриць оженився на менi… Хiба б я його не любила, хiба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на менi? I я тодi з робiтницi стану панiею, одiнуся по-панськiй – i не пiзнати мене… А вже ж i любитиму. Матiнко моя! – аж скрикнула Христя, затулилася долонями i з нестямки цiлувала свої руки, думаючи, що то Гриця цiлує…

Минуло свято. Прийшла i ордань i пройшла. Вона впала якраз в четвер, а в недiлю Довбня буде брати шлюб з Мариною.

– I ви пiдете-таки? – спитала Пистина Iванiвна у Проценка.

– А що ж? Обiцяв. Треба пiти.

Пистина Iванiвна усмiхнулася, потiм скривилася i нiчого не одказала. У недiлю вiн справдi пiшов. Зараз пiсля обiду одiвся i пiшов, бо вiнчання загадане було надвечiр. Христя могла б – летiла за ним. їй хотiлося подивитися на Марину, побачити, як вона удiта, як стоятиме у церквi, чи пiд пару Довбнi? Боже, як хотiлося!.. Та ба – не можна: щоденна робота роботою, а то ще на понедiлок панi загадала другу роботу: пекти булочки до чаю, бо на вiвторок напрошено гостей. Треба заранi все наготувати, та й доглянути, щоб до ладу було. Зивчора пiд процiдити, до свiту учинити, щоб на ранок усе готове було… Христя утирає пiд, панi стоїть над нею та дивиться, а в Христi перед очима церква, вiнчання… Нiяк з голови не йде!.. "Та вже ж хоч цiлу нiч не спатиму, дiжду Гриця; прийде, розкаже, як там було. Вiн обiцяв не баритися", – утiша сама себе Христя, бовтаючи цiд у макортетi.