Текст книги "Повiя"
Автор книги: Панас Мирний
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 34 страниц)
На другий день чуть зорюшка – жид, озираючи своє добро, наткнувся пiд крамницею на щось темне.
– Хто там? – скрикнув жид, пiдходячи.
Крiзь сiрий свiт зимнього ранку виднiлася темна купа. Жид протяг руку i, як опечений, кинувсь. Тепла рука його черкнулася холодного, як лiд, обличчя.
– Гивалт! Гивалт! – загукав вiн, кинувшись у хату.
Незабаром вiн знову вийшов, за ним висунулась жидiвка. Жид щось кричав їй, тикаючи рукою на крамницю. З^пане, невмите лице жидiвки напрямило туди свої чорнi очi.
– А що там тобi, Лейбо, бог дав? – гукнув до жида з сусiднього двору чоловiк.
– Сцо дав? Напасть дав! Якась зла лицина пiд лавкою змерзла.
– Що ж воно? Чоловiк, жiнка?
– А цорт його батька зна, сцо воно. Не знайшло другого мiсця, забралося пiд лавку!
Чоловiк, кинувши серед двору оберемок соломи, котрий нiс скотовi, почвалав до крамницi. За ним i жид, i жидiвка.
– А нiхто до тебе на нiч не просився? – спитав чоловiк.
– Нi, не просився, – одказав жид, дивлячись на жидiвку.
– А я чув серед ночi – собаки валували i хтось десь у вiкно стукав.
– Не знаю, мозе, i стукало. Я спало. Ти не цула, Хаю? – повернувся жид до жидiвки.
– Нi, не цула, – одказала та.
Чоловiк пiдiйшов до купи ганчiр'я i полапав за голову.
– Чоловiк, так i є, – сказав вiн.
– Що ж тепер, Лейбо, будеш робити? – спитався трохи згодом,
– Сцо ж робити? вiзьму одкину посеред сляху!
– Нi, так не можна, щоб не було напастi. Треба у волость дати звiстку. Жид, щось заджерготавши до жидiвки, кинувся у вулицю. Жидiвка пiшла у хату. Чоловiк, постоявши, i собi пiшов до своєї.
– Остапе! – гукнув вiн через тин до другого сусiди. – Чи чув, пiд Лейбоною лавкою щось замерзло?
– Ну?
– Он лежить! – ткнув чоловiк рукою. Остап пiдтюпцем побiг до лавки.
– А що там? – чується здаля третiй голос.
– Та хтось коло жида змерз!
I третiй показавсь чоловiк. За иим незабаром жiнка, далi друга, третя. Зiбралася купка людей, почувся гомiн. Хто такий? Вiдкiля? Чого у село забрело?
Свiт бiльшав, купка все ширилась. Народ, почувши про мертвого, бiг iз дальнiх куткiв, бозна з яких улиць. Зiбрався коло шинку трохи не ярмарок, усiм таке чудо, така дивовижа!
Аж ось показався i жид, ведучи за собою двох чоловiкiв. Один старенький, згорблений, ледве поспiшав за молодшим. Жид щось казав, розмахуючи руками.
– Ось з волостi йдуть! Пiдождiмо, що воно таке? – гомонiли у купi, переходячи з мiсця на мiсце.
– Пропустiть, пропустiть! – гукає жид, розпихаючи народ. Пiдiйшли. Тiльки що пiдняли платок, як ударили у церквi в дзвона. Зично роздався в морозному повiтрi гудючий поклик. Старий, що пiдiймав платок, кинувсь, народ захрестився, дехто зареготавсь.
– Злякавсь, дядьку! – гукнув хтось.
– Чого злякавсь! Не первина! – одказав той i скинув платок геть з голови. На свiт показалося широке жiноче лице, побiлене на щоках морозом, З дiркою замiсть носа.
Народ затовпився, одно на другого лiзе – подивитись.
– Отака ловись! Що то, нiс одмерз?
– Одмерз! Його й зовсiм не було.
– Як, без носа?
– Атож.
– Хто ж воно: чоловiк, жiнка?
– Впадає бути жiнцi.
Волоснi стояли i понуро дивилися на мерзлу. Найпильнiше старичок – вiн наче бачив де таке обличчя i тепер пiзнавав. Аж ось приїхав i старшина З писарем. Народ розступився, скидаючи шапки. Старшина пiшов прямо до крамницi.
– А що, Кириле, задивився так? Пiзнаєш?
– Пiзнаю. Либонь, що знайоме, та не вгадаю, – одказав той, одступаючи назад.
– А ось ми довiдаємося, що воно. Треба обiськати, може, при їй грошi є, бомага яка. Та й огида ж яка! – сказав вiн, глянувши, i плюнув.
– Берiть, лиш, на сани та одвезiть у волость, – додав далi.
– Нi, так не приходиться, – повернувсь писар. – А може, вона не змерзла. Може… Треба станового дожидати.
– А справдi, мабуть, так.
– Так, так, – загукав жид. – А хто менi заплате за те, сцо я не буду торгувати?
– Чому не будеш? Хiба вона тобi ход зайняла?
– Ну, то сцо, сцо не ход? А хто пiде у лавку? Ну? – гукав жид.
– А чого ж ти вистроїв такий затишок. Думала, бач, нiч у йому пересидiти, та не видержала! – хтось жартував до жида.
Жид, плюючись, побiг у хату. Народ гомонiв, вештався, однi одходили, другi надходили, переходили з мiсця на мiсце, товпились, дивувались, хто воно, вiдкiля.
– Та вже ж у грiх не впадемо, коли обшукаємо! – сказав старшина i послав руку пiд ганчiр'я. Вiн довгенько рився i витяг з-за пазухи якусь невеличку в'язанку. Розгорнув – шматок паперу. Писар так i вп'явся очима. "Крестьянка с. Марьяновки Христина Пилиповна Притикина".
– Христя! – скрикнув Кирило. – Вона, вона! За батьком пiшла. I батько змерз, i її не минула та ж доля.
– Христя? Це та, що в Колiсника була?.. На хуторi проживала? – заголосили люди.
– Вона ж.
– Та ж була з носом, а ця без носа.
– Мало чого що без носа. Зяте, бач, у городi весело жила, – пiдхопили на зубок жiнки.
– Довiялася!
– Отак усiм тим повiям буде!
I жiнки почали розходитись. За ними чоловiки. Людей порiдшало, хто пiшов до церкви, хто додому. Старшина з писарем поїхали в волость, наказавши Кириловi сторожити. Той сiв по другий бiк лавки i сумно дивився на Христине безносе лице. Дехто з людей пiдходив, питався у його, хто такий, i, почувши, мерщiй iшов далi.
Аж ось здалi почулося: "Цоб! цоб! цоб!" – доносився скрип, гомiн. Незабаром з вулицi виткнулась одна паровиця волiв, далi друга, третя, четверта. Сани широкi, повно навантаженi лантухами.
– Здоров, Кириле! – обiзвався перший чоловiк, зостановивши волiв.
– Здоров.
– А що се тут сидиш?
– Сторожу он мерзлу…
– Кого?
– Христю знав?
– Яку?
– А що в Колiсника жила.
– Аякже! – скрикнув чоловiк. – Добра душа була.
– Ото ж вона!
Чоловiк пiдiйшов подивитись. За ним i другi погоничi. Вийшов i жид, певно, того, чи не вiзьмуть проїжджi пiвкварти. Почався гомiн, споминки. Згадали Колiсника, згадали й Христю.
– Лихий вiн був, та вона здержувала, – казав Кирило.
– Уже який вiн не лихий був, а все кращий, нiж тепер настало, – хвалився один з погоничiв. I почав розказувати, як Лошаков, купивши землю, здав її у оренду Кравченковi. А се – пропасть не чоловiк! I пiд землею знає, що робиться. Чи давно погорiв, а от як розжився, тисячами ворочав. Оде його пшеницю веземо у город.
– У город! – глухо забубонiв Кирило. – Все у город, все у город! Ту ненажерливу прiрву нiчим не загатиш: скiльки не давай, усе мало, все переведе. Оце, бач, що зробив город, – указав вiн на Христю, – що за дiвка була – i здорова, i красива. А запопала у город – висмоктав все з неї, що можна було висмоктати, та й викинув калiку у село змерзати!
– Сцо ти, Кирило, плетеш дурне? – умiшався жид. – А що б воно було, якби городу не було? Де б ви дiвали свiй хлiб? На те i село, щоб хлiб робити, а город буде купувати. У селi робота, а в городi – комерцiя.
– Ох, чую я, – зiтхнувши, мовив Кирило, – незабаром твоя комерцiя цiлком нас проглине з душами!
Погоничi, слухаючи ту розмову, задумалися… Перед ними стояла гiрка селянська доля… б'єшся-б'єшся, а городська комерцiя все переведе!
– Ну, чого, дядьки, задумалися? Час уже погрiтися, а то ще померзнете. Нуте, лиш, усиплю пiвкварти. За провоз пшеницi, певно, добрi грошi забрали.
Дядьки понуро подивилися на жида, зiтхнули i пiшли до своїх саней. Вони везли пшеницю у город не за грошi, а за одробiток. Кравченко здавав їм землю по десять рублiв за десятину i по тижню роботи.
Тiльки через тиждень Христю поховали. Поки виїхав становий, поки слiдствiє зробив, днiв п'ять увiйшло. А там знову затяглiїся… Як i де ховати? Становий сказав – по-християнськiй, та батюшка не рiшився без бумаги. Поки бумага прийшла – i тиждень минув. Поховали її по-християнськiй у самому глухому кутку кладовища, бiля рову, вiд дороги. О6 тiм уже бiльш усього Федiр старався. Вiн правив за батюшку i бiгав по селу збирати на похорони. Хто що дасть – хто лиху сорочечку, юпчину, хто коряк якого хлiба. Карпо Здiр розщедрився i, перехрестившись, аж два карбованцi викинув. Люди казали, що не зiгнувся б Карпо i десять викинути, – вiн з Притичиного добра розжився. На тi зiбранi грошi Федiр i хрест поставив, i повеснi вишню посадив. Чорна Ївга, гуляючи по шинках, смiялася, що Федiр, знать, не забув першого кохання. Горпина лаялась.
– Чудна ти! Се ж не для себе, се для душi, християнської душi, – умовляв вiн жiнку.
– Дурний, лапсай ти! Правду казав покiйний батько, що вона тебе кошачим мозком напоїла. I напоїла!
Федiр мовчки робив своє. Вiн пiсля Грицькової смертi наслiдував його добро i зовсiм би заможним зробився, коли б пильнував одного. А то на всi сторони кидається, то шевцем би вiн зробився, то столяром би став. Накупе струменту, поб'ється тиждень-другий та й кине. Одного тiльки – церкви не кидавсь та паламарства. Ще до того з Христиною смертю став мов щирiший.
Ну, а другi? Другi? Тимофiя на вiйнi застрелили. У Кирила Оришка умерла. Щось цiлий тиждень умирала. Люди казали, то через те, що вiдьма. Кирило сам знову зробився десятником при волостi. Хоч з його i десятник такий був, та общество уважало його лiта. Довбня умер у госпiталi, Марина i досi живе у тiй хатi, у якiй її застала Христя, та вiється з москалями. Лошакова назначили у Польщу губернатором. Вiн узяв Проценка з собою за правителя, а Книша – за полiцмейстера. I такi з їх вийшли вiрнi та щирi слуги, що Лошаков незабаром нагородив обох здоровенними польськими маєтками. Рубець i досi членствуе у земствi. Земство само перечистили. Тепер у йому бiльше пана, нiж сiрої свити. Про те було мар'янiвськiй голотi байдуже, вона на одне скаржилася: землi обмаль, i лiзла бiльше в город у найми, а як про земство, бува, зайде рiч, то в неї один одказ: "Що то земство? Одна тiльки дрячка!" Не тiї, правда, спiвали мар'янiвськi дуки, от як Карпо Здiр. Вiн був гласний i готовився у члени, задля чого привчався трохи не з мiсяць у сина пiдписувати прiзвище. I навчився! Як тут на тобi та цить! Лошаковська рада подоспiла. У гласнi то вiн пiймав, та в члени не вискочив. Вибрали замiсть його Кравченка. Так той подякував за шану. Хай пани заправляють в управi. Наше дiло – комерцiя. I свою комерцiю вiн так повiв, що, кажуть, либонь, поїхав до Лошакова купувати Веселого Куту.
