Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 34 страниц)

Колiсник так i приснув:

– Так ти i в ставку жаб полохала?

– Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! I не кидали у ставок, а тiльки водою облили, та й годi. Далася б я їм, бiсовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очi видрала!

– Та хто тебе знав – чи кидали тебе, чи облили водою. Тiльки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.

Оришка аж посинiла з серця. Раз посинiє, вдруге позеленiє. Стоїть, труситься, очi палають, як углi. А Колiсник аж за боки береться – регоче. Усмiхнувся i Кирило за вiкном. Оришка побачила, як кiшка, стрибнула до вiкна, плюнула прямо межi очi i мерщiй вибiгла з хати. Колiсник упав i покотився по долiвцi… аж стогне, аж посинiв, нiяк не вдержиться вiд реготу. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" -глухо розкочується по хатi, а з-за вiкна Кирило собi здержує регiт.

Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибi її жалiсливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обiрванi, нечистi, невмитi. На колiнах гнулися вони перед багатим Колiсником, котрий кепкував з їх, а накiнцi ще i вигнав з двору. Спершу їй тiльки шкода їх було, своїм жiночим серцем вона жалiла провинникiв. Тепер, пiсля Кирилових переказiв та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони i не винуватi… їй тiльки приманячилося її давнє, уздрiвся Грицько Супруненко, що за малим i великим в'яз до її матерi… I цi Кравченко та Вовк такi ж, як i Супруненко, собаки. "Багатирi, хазяїни", – каже Оришка. Та на чуже заЗДрi; їм замуляли тi городи, котрими селяни володiли, котрими який-небудь бiдолашний годував сiм'ю свою. Нащо йому? Вiн не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться… Важкi та тяжкi думки окривали її голову, тодi коли Колiсник качався по хатi з реготу. Яким вiн здався їй гидким, цей запанiлий рiзник, кепкуючий з людського горя… а вона ж повинна його обнiмати та пригортати… якою злою та уїдливою ця стара вiдьма Оришка, плюючи в очi своєму чоловiковi за те, що той розкрив правду… Господи! i це люди! Собаки– так гризуться за недогризену кiстку. Христя переживала за ту хвилину бiльш, нiж за увесь свiй вiк молодий. Не краскою сорому, а блiднотою немочi та страждання покрилося її молоде свiже лице, яснi очi мерхли пiд натовпом важких думок, а в серцi гiрка та неодрадна туга заводила свою пiсню… Невеличка зморшка скочила на її лобi та там i закаменiла.

Не швидко Колiсник одiйшов вiд свого реготу, не скоро одiгнав Кирила вiд вiкна, наказуючи йому переказати Кравченковi та Вовковi, щоб безпремiнно прийшли i як можна скорiше, бо вiн швидко повинен виїхати по службi, а Христя одно сидiла понурившись.

– Чого се наша доня засумувала так? – стаючи проти неї i весело заглядаючи у вiчi, спитав Колiсник.

Христя глянула на його своїми понурими очима i, опустивши, важко зiтхнула.

– По кiм ее так важко зiтхаєш? Чи не за губернiєю засумувала? Бач, як надула свої губи? намурмосилася? Пiшла б краще в садок, подивилася по виднотi на се мiсце, де цiле лiто приндеться лiтувати, нiж отут тумою туманiєш.

Христя зiрвалась, було, йти.

– Iди, iди. I я не забарюся вийти, – сказав Колiсник. Христя зупинилася.

– Я ще не вмивалась, – згадала вона i, не дивлячись на Колiсника, пiдiйшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися.

– I не нарядилася? – зло зиркнувши на неї, спитав Колiсник.

– I не нарядилася, – з неменшим злом одказала Христя. Колiсник зразу почервонiв.

– Чи ви сьогоднi не зговорилися, бува, мене сердити? То кому-кому скрутиться, а куцому змелеться, – сваркою додав вiн i, сопучи, пiшов з свiтлицi у кiмнату.

Христя умилася i, не розчiсуючись, накинула платок на голову i мерщiй вискочила з хати.

Сонце i геть-то пiднялося; туман розходився по лiсу, осiдав на траву золотою росою. Повiтря прозорiло, помiж золотим морем сонячного свiту темними плямами лежали тiнi по землi; роса на тих мiсцях, наче срiбло, бiлiла. Ставок унизу, мов скло, блищав, i димарi на слободi закурилися. Сизий димок вистилав горою. Доносився глухий людський гомiн… десь скотина ревнула, порося кувiкнуло, кури кудачили, пiвнi голосили. "Слобода загомонiла", – подумала Христя i напрямилася в садок.

У чистому ранковому повiтрi тонув вiн; зверху лилася на його золота сонячна хвиля, знизу знiмалася сиза тiнь. Там, мiж гущавиною молодого гiлля, у зеленiй листвi, навперейми одна другiй щебетали пташки. Скiльки їх i якi вони? Цьомкання, тиркання, лящання мчалося хвиля за хвилею. Горлицi в кущах жалiбно туркотали; зозулi, перелiтаючи з деревини на деревину, мов найнялися кувати; iволги завели таку белькотняву, наче лаялися, i з серця пе поспiшали-слiв вимовити; однi бджоли сумно гули, перескакуючи з квiточки на квiтку. Краса садова, наче чаром, облила, обхопила Христю. Уражене серце потиху переставало болiти, засмучена душа почула – щось легке i тепле в неї переливалося… Важкi думки в головi угасли.

"Свiте мiй, квiте мiй, який ти красний! Ще б ти краснiший був, коли б тебе лихi люди не мутили!" – подумала вона i посунула у саму тiнь молодих кущiв.

Уже сонце високо пiдплило, бралося до раннього обiду, як з хати вийшов Колiсник, радий та веселий, i напрямився в садок.

– Христе! доню! – гукав вiн, i його голос гучно розкотився по садковi. Вiн стояв, дожидаючи одгуку. Нiхто пiде не обзивався. Вiн знову гукнув ще дужче.

– Та я тут. Чого так гукати? – з близьких кущiв обiзвалася Христя.

– Чи ти знаєш, за скiльки я найняв ставок та городи? – I, не дожидаючи питання, одказав: – 3а сiмдесят п'ять рублiв у рiк. Це тобi, дурочко, буде на примхи. Чуєш? На твої примхи! Тiльки… – i ьiн злегка посварився пальцем. – Ось i грошi дали попереду. На!

Христя сумно-сумно зиркнула на його. Вона почула, мов хто пiдiйшов до неї, щоб задавити – з усiєї сили ухопило за горло… Дух захопило у грудях, темнi кружала заходили перед очима… Почалося змагання життя з смертю… Життя одолiло… Наче iскра мигнула в глибокiй безоднi, заграли зрачки її темних очей, груди дихнули глибоко i вiльно, весела усмiшка освiтила рум'яне" личко… Христя, пiдвiвшись, почепилася руками на товстiй Колiсниковiй шиї. Вiн її пригорнув до себе i, як дитину, помчав у бiльшу гущавину саду… Тодi саме Оришка вискочила з кухнi i, як кiшка, покралася тихо поза кущами…

VI

Через тиждень Колiсник поїхав по службi, наказуючи Оришцi глядiти панночки.

– Чи менi їх не доглядiти, коли кругом нi одної живої душi? – одказала та.

– То-то ж, гляди!

I, кликнувши ще у кiмнату, вiн довгенько шептався з нею на самотi. Оришка вийшла вiд його, покручуючи головою та сама собi пiд нiс усмiхаючись.

– Що то вiн казав вам, бабусю? – спитала Христя, коли Колiсник скрився за горою.

– Ат… не знаєте пана! Все жартують: "Ти б, – кажуть, – знайшла нашiй панночцi яку-небудь iншу утiху". – "Яку, – питаю, – iншу?" – "Так молоденького панича або що", – i Оришка преєхидно хихикнула.

У Христi аж у душi похолонуло вiд того реготу. Вона зразу догадалася, що Оришка тiльки замина правду. Згадуючи, як учора звечора Колiсник наказував їй берегти себе, не виходити далеко у лiс, зовсiм не ходити на слободу, бо там небезпечно… щось белькнув про парубкiв… i зам'яв мерщiй обiцянкою привезти доброго гостинця, коли його доня буде розумно вести себе, – вона догадалася, який був Оришцi наказ вiд Колiсника, їй гiрко так стало на душi, важко на серцi, їй не вiрять, не вiрять на слово. Над нею дозор наставляють.

Поти Христя роздумувала усе це, Оришка вела далi розмову.

– А я й одказую: "Чого менi, старiй, їм шукати. Панночка самi собi знайдуть. Та тут, – кажу, – i в околицi паничiв не чутно. I зламаного нiде немає, покуритися нiчим". А вони як зарегочуться. "Хiба, – кажуть, – паничами покурюються?.." Такi кумеднi, щасти їм, боже!

– Ага, – одказала, принуждаючи сама себе усмiхнутися, Христя. – Я ще ось що хотiла вас попитати, бабусю.

– Що, панночко? Слухаю, рiдная.

– Церква вiд вас далеко?

– Церква? У Мар'янiвцi найближче.

– Хотiлося б менi пiти у недiлю до церкви.

– Як, пiшки?

– А що ж?

– Потомите свої нiжки тендiтнi. Сiм верстов – не близький свiт.

– А на слободi не можна пiдводи найняти?

– Чому не можна? – скрикнула Оришка. – I наймати не треба. Кравченко i так вiдвезе. Вiн давно на мене нападався: "Повезу я вас, тiтко, до церкви". А менi то нiколи, то маєтку так кинути не можна. Тепера ж от i добре. Недiлi дiждемо та й поїдемо. I я поїду з вами, бо коли у церквi була – i не пригадую. Та там у мене i родичi в – з родичами побачуся.

– От i гаразд, – одказує Христя. – I я побачу, як на селах люди живуть.

– Погано, панночко, живуть. Все то мужики, по-мужичому i поводяться.

Ще в суботу Оришка нагадала панночцi, що завтра раненько пiд'їде Кравченко везти їх у Мар'янiвку. Христя ще звечора витягла новий одяг: червону шовкову-спiдницю, тонку штучно вишиту сорочку, оксамитову корсетку. Вона бажала показатися перед мар'янiвцями у їх рiднiй одежi. Той убор так їй личив, та щоб i селяни знали, якi бувають пишнi їх убори. До того, її мов магнiтом тягло побачити рiдне село: може, як-небудь вона стрiне своїх подруг, знайомих. Пiзнають вони її? Нi, не пiзнають, а вона їх пiзнає. Буде розпитуватися за давнє, нагадувати за те, з чим вони крилися колись. Ото буде чудасiя! Що за проява така? Панночка, а все знає, що колись мiж ними водилося!.. Христя несказанно радiла i до пiвночi все качалася з боку на бiк, пригадуючи, як би своїх дiвочих подруг дужче здивувати.

Чуть свiт вона встала i начала наряджатися. Поти приїхав Кравченко, вона була зовсiм готова. Та що за пишна та розкiшна її одежа, що за радiсне та свiже бiле личенько. А головонька? Як те яблучко, кругла, гладенько розчесана; а коса чорна, товста та довга, мов рука, позаду неї гойдається; червона, як огонь, стьожка, уплетена в неї, трохи не до нiг доходить.

Кравченко, ще молодий чоловiк, як забачив її, то i очi витрiщив. А вони ж у його сiрi, невеличкi, здається, нiколи не мали покою: як живе срiбло, бiгали то сюди, то туди, а то їх мов хто гвiздочками прибив на одному мiсцi. I не змельне нiкуди, тiльки коли-не-коли вiями лупне, мов згоне ненароком набiжалу сльозину, котра боронить ясно дивитись на таку красу дивовижну. А Христя собi дивиться на його та всмiхається. Личенько свiже та бiле, устоньки, мов корали, червонi, брiвоньки чорнi, аж полискуються, а очi так i грають своєю темною безоднею. Нiчого не видно в тiй глибинi, на днi тiльки мов двi iскорки миготять та свiтяться.

– Сiдайте, панночко, сiдайте, – каже Оришка, виходячи надвiр розряджена теж по-празниковому. На її сивiй головi, наче коробка, чорна хустка майталається, а синiй китайовий халат з плеч аж до землi спадає. Мов хто засушену жабу загорнув у синю китайку, прикривши голову здоровенною кучмою, – такою Оришка здавалась у своєму празниковому одягу.

– А ти, Василю, i не вимостив там, де сидiти? – зиркнувши на вiз, де сяк-так накидано було гнилої соломи та трухи, сказала Оришка.

– Я зараз, зараз, – заметушився Кравченко i, кинувши вiжки, почав вимощати. – Бабусю! У вас немає залишнього ряденця? – спитав вiн, накидаючи солому на одну купу. – Вимощу – первин сорт. Царiвнi не в стид тут сидiти! – хвалився вiн, вибиваючи та вимощуючи, щоб не було нi згористо, нi з ямами.

Вимостивши, вiн стрибнув з воза i почав вистилати рядном, що винесла Оришка. Туди пхне, там пiдiткне… Сам любується своєю роботою.

– Готово! – сказав вiн, ударивши посерединi долонею, щоб осiла. – Сiдайте!

Тiльки що Христя намiрилася стрибнути, а Кравченко ззаду так її i пiдхопив пiд руки, так i знiс на повозку, аж Христя усмiхнулася.

– О, та ви ж i митець свого дiла! – сказала вона.

– Не первина! – одказав Кравченко. – Скiльки я оцим самим конем перевозив народу – i не перелiчиш!.. Ану, бабусю, мерщiй задирайте ноги! – лукаво усмiхаючись, повернувся до Оришки, що, ухопившися за полудрабки руками, стояла бiля воза.

– Задирай лиш ти, сину. А я, стара, хоч би помаленьку зiдралась.

– Ну, то я поможу. Ра-аз! – гукнув вiн, ухопивши стару на одну руку, i пiдняв вище своєї голови.

– Та й важка ж ви – нехай вам! Панночка куди легше буде! – смiється Кравченко, садовлячи Оришку бiля Христi.

– Старе завжди важче молодого, – одказала та, гнiздячись.

– Та добре, добре. Нiгде не замуле. Зиаю, як i кому вимощати. Жидовi, небiйсь, як вимощу – чортового батька всидить. Ну, вже усiлися? Рушив, Васька! – гукнув вiн на коня, що стояв бiля ганку, схиливши голову, i щось губами потрушував. Певно, лаяв хазяїна, що набирав такого народу на вiз. – Ану, заснув! Нно-о!!

Кiнь махнув хвостом i зразу, мов опечений, кинувсь. Кравченко, держачись за вiжки, бiг збоку i напрямляв Ваську на шлях.

– Ти, Василю, не дуже пускай з гори, – сказала Оришка, – щоб, бува, не перекинув.

– Ет, толкуйтеся, – стрибаючи на вiз, одказав Кравченко. – Та се в мене як кiнь, то по всьому свiту другого не зiськати. З гори спуска – як на подушцi зносе.

I справдi, ще тiльки доїжджали до гори, як кiнь почав ходи вкорочати. Прийшлося з гори – i вiн, вип'явши спину угору, мов вона в його була горбом, пiшов потиху та помалу. Хоч би струснув, хоч би раз як оступився – а гора ж крута-крута! Як на руках знiс, так перейшов гору Васька i вже на низу розправив ноги.

– А що? Не я казав? – повернувся Кравченко. – Бачили, як спускає? Нехай Вовк своїм вороним так з'їде. Та й з такої гори кiстки б розтрусив, коли зовсiм голови не звернув би. Та й по рiвному проти сього не вистоє. Вiн спершу i забасує – куди який страшний! А пробiг версту-другу – уже i одставати почав. Дивися, мiй Васька вже й випередив. Хiба не билися ми з ним на заклади! Билися! Карбованця виграв. Хоч вiн у його цiлу сотню заплачений, а мiй тiльки пiвсотнi. Та хоч i пiвсотнi, та з толком. Що з того, що кiнь у тебе, як пiч, гладкий, та не везе? Такому коню уся пiна – копiйка. А ось кiнь! так кiнь! Гей, ти, Невiро! – гукнув вiн на коня i потяг за вiжки. Кiнь зразу додав ходи. Мов i не швидко ступає, а повозка, аж колеса торохтять, котить.

– А що, чули? У його розуму бiльше, нiж у всiх слобожан разом, – жартує Кравченко.

– Чого ви його звете Невiрою? – поспиталася Христя.

– Невiрою? Того, що татарської породи. Невiра, значить, i е. Но!.. село недалеко! – повернувся до коня.

Проїхали ще трохи – показалися садки, левади, що завжди облягають кожне село. За ним – царина, майдан, а далi – хати з хатами поскуплювалися, городи з городами посплiталися, пiшли кривi улицi, поперерiзуванi невеличкими уличками. Христя не знає, куди свої очi напрямити, на чому їх зостановити. Чи давно вона з села – а тепер його i не пiзнати. За сiм-вiсiм рокiв все так перемiнилося. "Тут, на сiй сторонi, була хата Вовчихи, де ми, дiвчата, збиралися на досвiтки. Де тепер вона?! I признакiв немає. Вона стояла на розпуттi – тепер все те позастроювалося, позагороджувалося. А то чия оселя покрита дранню? Це вже новина. Цього нiколи при менi не було. Видно, щось багате оселилося – двiр обнесений забором. А то, здається, домiвка Супруненка?.. Вона… вона… похилилася, покривилася, у землю влiзла. Колись що то за страховище було, той Супруненко. А тепер? Може, вже й на свiтi немає?.."

Переїхали улицi, виткнулись на майдан. Ось i церква заблищала перед ними. Яка ся церква здавалася колись великою та показною, а тепер наче осiла – зовсiм i не видно її з-за лип, що кругом так буйно розрослися. А цвинтар, як i давно, укритий густо-зеленою травою, вузенька стежка, як i колись, кругом церкви бiлiє, мов хто прослав сувой бiлого полотна. I люди снують… он дiвчата у холодочку розсiлися, он парубки на їх з-за дерева позирають, коло самої церкви дiтки граються на травицi. Христю так i потягло туди. Як тiльки Невiра зостановився бiля брами, Христя, як пташка, стрибнула з воза i, як метелик, полинула через браму.

– Дивись, що воно? – почула вона iззаду i спереду себе, i сотнi цiкавих очей уставилися на неї.

Христя, не примiчаючи нiчого, пройшла прямо у церкву. Густа купка людей, що заступили вход, перед нею розступилася; червона спiдниця i оксамитна корсетка потонули у морi бiлих свиток та синiх халатiв бабiв та молодиць.

– Що воно таке? Де вона взялася? – заходило глухе шептання по церквi. Всi дивилися i дивувалися, не знаючи, де така мальована пташка взялася.

А Христя пiшла i пiшла, все вперед та вперед. Темна сутанина церкви, морок закапелкiв напрямляли її туди, до притворiв, де перед старим поблiдлим обличчям iкон цiлими снопами горiли жовтi шаговi свiчечки. Вона стала вже тодi, коли далi не можна було iти. Перед нею чималий ставник палав огнем; за ставником висiла iкона божої матерi. Жовте лице її здавалося вiд свiту свiчок ще жовтiше, от так, як у мерлої людини. Однi чорнi очi пестливо дивилися на свого невеличкого сина, що сидить у неї на руцi, приткнувшись кучерявою голiвонькою до лона. I в його жовте личенько, устоньки тiльки червонiють та оченята так задумано дивляться на людей. Христю обняв якийсь потайний острах вiд того задуманого погляду, i вона, перехрестившись, опустилася на колiна.

Вона недовго молилася. Той самий дяк, що ще малою його чула, завiв своїм охриплим голосом боже поспiв'я, i їй закортiло його побачити. Ударивши скiльки поклонiв, вона пiдвелася i пiшла до титаря, де продаються свiчi. Дорогою побачила i дяка: такий же низенький, сухий, i в одну косу волосся заплетене, тiльки тепер та коса стала у його коротша i тонша. Пiдiйшовши до титаря, вона стала збоку, бо бiля його багато народу натовпилося.

– Ну, чого ви згуртилися, мов вiвцi! Гетьте! Проходьте! Може, кому кращому вiд вас нужнiше!.. – гукав титар на людей, розпихаючи їх, без сорому казка, руками.

– Пожалуйте… Вам скiльки i яких? – любенько замовив титар до Христi. Христя глянула – та се ж Карпо Здiр, їх сусiд. Вiн, вiн, i голос його, i обличчя – тiльки товсте та бiле воно у його стало, i сам Карпо потовстiв i пiдрiс наче. У синьому сукняному каптанi, розчесаний не по-селянському, а у продiл, вiн визира таким поважним-заможним.

Христя узяла у його аж п'ять бiлих свiчечок, заплатила сороковку i мерщiй пiшла собi, щоб, бува, Карпо не признав її. Се її так здивувало, що вона, i до ставника пробираючись, i свiчi становлячи, все наче перед своїми очима уздрiвала Карпа. Яка ж то тепер стала Одарка? Бажала б вона бачити її. Бажала б i розпитатися, з чого i вiд чого вони так розбагатiли, тiльки коли б так, щоб її не пiзнали. Думаючи про се, вона незчулася, як полiпила до одного ставника трохи не всi свiчечки, одна одним тiльки i зосталася у її руках. Христю наче варом обдало, як зобачида вона ту свiчку, i хоч тут стояли ближче ставники, вона минула їх, а понесла туди, де перше стояла, постановить перед божою матiр'ю.

– Хто се така пишна? Не знаєте, моя матiнко? – почула вона ззаду себе жiночий голос.

– Не знаю, – одказав другий.

– А одежа яка пишна. Воно щось не спроста.

– Бог його знає, що воно. Не вглядiла, де i взялося. Та убор сей як їй личить.

– Се ви про ту? – почувся третiй голос.

– Еге ж.

– Бабу Оришку знаєте? Вiдьму… З нею, кажуть, приїхала.

– То се, може, дочка її?

– Яка там у гаспида дочка?

– А та сама, про котру завжди плеще. Пан якийсь там її узяв, чи що.

– А що ви думаєте? Може, й вона. Щось не видно Горпини – вона бабi якоюсь родичкою доводиться.

– Племiнниця рiдна. Стара з матiр'ю Горпини – рiднi.

– От би i послати до баби розпитатися, що воно. Дяк охриплим голосом завiв херувимську – всi чимдуж замолилися; замолились i жiнки, що стояли позаду Христi, i розмова стихла.

Пiсля херувимської народ сунув до притвору пiдставити голову пiд перенос.

– Он-он i Горпина пiшла, – знову почулося ззаду Христi.

– Вона, вона. Постiйте, я пiду попитаюся, – i повз Христю щось на пальчиках покралося. Христя глянула – чорна, висока i товста молодиця у синьому халатi i в жовтогарячому платку пройшла повз неї… "Та се ж чорна Ївга! Це та, Тимофiева… Товста та пиката яка стала. Що, коли 6 вона дозналася, що се я. То чорна, а то з заздростi, мабуть, ще б дужче почорнiла", – подумала Христя.

Ївга приткнула свою здоровенну голову мiж двох жiнок. Одна з їх була невеличка, кругловида, друга – суха, висока, довгобраза. Видно, Ївга щось шепнула їм на ушко; довгобраза, зразу закашлявшись, ще дужче нахилилась, i Христя запримiтила, як її очi стрiльнули у ту сторону, де стояла вона. Невже то Горпина? Стара та жовта, очi позападали, нiс довгий та тонкий витягся, щоки усередину усмокталися.

Перенос скiнчився. Пiп з чашею пiшов ув олтар, за ним iз здоровенною свiчкою, тiльки на другi дверi, пройшов паламар. Христi лице його здалося таким знайомим… Вона десь бачила його, та не пригадає де. Дяк немочним голосом "даря" пiднiмав, i народ, хрестячись, подався назад.

– Казала, розпитає баби та й скаже, – почувся знову ззаду Христi голос Ївги.

– То-то ж, не пропусти як-небудь її.

– Нi, я вийду з церкви. Там на дверях сторожитиму.

– А цiкава ся Ївга, i – цiкава! – почулося через скiльки часу.

– Та й язичок! Недаром, кажуть, чоловiк у москалi пiшов.

– А їй i горенька мало. Вона старого Супруна загнуздала та й їздить верхи по йому. Покiйної Хiврi все добро перейшло до неї. Менi дивно, що дурна Горпина мовчить. Я б їй серед села потовкла оту чорну мармузу.

– Дума, може, коли буде їй годити, то пiсля смертi старого i їй шо-небудь перепаде.

– Хай дожидає. Не так вона прибрала його в руки. Та й не така вона, щоб випустити.

Розмова стихла. З олтаря доносився голос попiв, з криласа глухi заводи дяковi. У церквi робилося душнiше i душнiше. Дим вiд ладану хмарами носився понад головами, синiв у потемнiлiй оселi, з закапелкiв доносився кашель. Ударили на достойно. Народ, прослухавши вiрую, потроху виходив З церкви на прохолоду. Як почалося святе святих, коло Христi зовсiм стало пусто. Титар ходив коло ставникiв i тушив недогарки. У церквi потемнiло. Здавалася вона якимсь склепом або домовиною – образи так сумно i суворо визирали з iконостасу. Декiлька жiнок з малими-дiтьми ставали кружка коло церковних врат; дiти плакали, матерi їх гойдали, шикали, Христi ставало не по собi, i вона намiрилася, було, вийти. Повернеться – аж у сторонi стоять двi жiнки, i до їх брава, мов москаль, чеше Ївга. Христя зосталася.

– Ну що? – почулося.

– Панночка якась. З Колiсником, що купив Кут, з губернiї приїхала, – шептала Ївга.

– Пiшов Колiсник угору; з панами водиться, сам паном став. А що колись був? Там одна дiвка, що служила у мiстi, розказувала: рiзник, та й годi. Жiнка його i досi живе у мiстi. З собою вiн її не бере. Де ж, вона зовсiм проста, а вiн, бач, пан, – казала друга.

– Як мужиком був та жiнка служила, то тодi її i треба було, а як запанував, то й жiнки не треба, – увернула третя.

– Нащо йому жiнка? Там, у губернiї, багато є таких. Либонь, кажуть, вiн i має… Може, й се така, – догадувалася Ївга.

– О-о! Невже? Старий вiн.

– Старий! Баба розказуб, що тiльки у нього i розмови, що про дiвчат. З старих цих все лихо встає!

З гуком i брязком завiса на церковних вратах вiдкинулася в сторону, люди замолилися, розмова стихла. Зляканi дiти завели репет на всю церкву. Пiп з чашею показався з олтаря, суворо на їх позираючи. "Co страхом божим", – почулося. I жiночки, нахиливши голови, пiдiйшли до попа. Почалося причастя.

Христя одiйшла до дверей. Духота i крик дитячий її геть-то дiймали. А там, коло дверей, так хороше: вiтерок легенький провiває, у дверi видно – зеленiє цвинтар, сонечко крiзь густу листву лип пробивається i опадає золотими плямами на траву – здається, мов хто розiслав зелений килим з жовтогарячими квiтками. А на йому, як черви, народу: бiгає дiтвора, у холодочку дiвчата розсiлися, посилаючи бiсики очима на прохожих парубкiв, поважно проходять жiнки, чоловiки. Iде мiж ними тихий гомiн; горобцi на липах завели, мов жиди, свою джеркотняву i не дають слухати, про що гомонять люди. Вони так кричать несамовито, що ледве чутно у церквi голос попiв. Чудно Христi: там, надворi, життя, справжнє життя, аж б'є, аж рiже у вiчi, а тут обiк з ним тиха сутанина… темний закапелочок, куди сховалася жива душа, щоб висповiдатися перед богом. Вона замислилася, рiвняючи одну до другої цi двi постанови людського побиту. Туди, до свiту, тягли її молодi лiта; там дитячi забави, людський гомiн, все те, чим краситься i з чого складається життя, тут – нiмота темної могили, глухi вичити поповi, тремтячий голос дякiв, дим i морок – холодом обдавали душу, нiяк не припадали до її серця… I чого воно так: до того тебе тягне, а од сього – i святощi, та одбивае… Видно, трудне те спасiння.

– Батюшка поздоровляють вас з недiлею i велiли пiднести сю проскуру, – почула Христя коло себе.

Зирк – перед нею стоїть паламар i держе в руках олив'яну тарiлочку З високою подзьобаною проскурою. Та се ж Федiр Супруненко! Христя позирнула по церквi – увесь народ витрiщився на неї. У неї в очах потемнiло, ноги струснулися; не обiпрись вона об одвiрки, певно, довелося 6 упасти – так те все несподiвано випало. Червона, як сап'янець, краска облила її свiже лине. Вона стояла i не знала, що їй робити. Тодi тiльки, коли вдруге переказав Федiр наказ батющин, Христя узяла проскуру з тарiлки. Федiр пiшов, i їй полегшало. "За кого вони приймають мене?" – думала вона, похнюпившись, щоб не дивитись нi на кого. Тi недовгi хвилини, якi зосталися до кiнця служби, здавалися їй за вiк. Вона нi об чiм уже бiльше не думала, аби скорiше скiнчилася служба i щоб їй хоч надвiр вийти прохолодитися, бо та прохолода, що йшла в дверi, зовсiм її не прохолоджала, а ця проскура наче прикувала її на одному мiсцi.

Аж ось заметушились люди, заколихалися i повалили з церкви. Христя мерщiй вискочила у боковi дверi i пiшла до брами, почуваючи, що стоока купа людей бiльше нiкуди i не дивилася, як на неї. Господи! як би вона бажала у ту мить хоч провалитися крiзь землю або покритися чорною хмарою, щоб тiльки одвернуть вiд себе людськi очi.

– А я вас давно вже жду, – стрiла її коло брами баба Оришка. – Дивилася у церквi – не видно, та стала на сьому мiсцi – уже ж, думаю, коли виходитиме, то не пущу.

– Ходiмо, бабусю, он наша повозка, – каже Христя, поспiшаючи, бо люди знову зступилися бiля брами i витрiщилися на неї.

– Та постiйте, панночко. Я щось маю вам сказати, – зостановила її Оришка.

Христя стала, уставивши очi в Оришку.

– Тут у мене е родичка. Прохала до себе з церкви. Ми, було, вас пiджидали, а потiм вона побiгла уперед приготовитися. Може, ваша ласка – зайдете до неї в хату. Вона рада буде, i ви побачите, як на селi люди живуть.

– Добре, добре. Ходiмо ж скорiше, – одно приспiчуе Христя i пiшла вперед, 3а нею Оришка – ковиль, ковиль! – i трохи не впала, сама наступивши на полу свого халата.

– Оцi ще менi балахони! Бодай їх! – ремствувала Оришка, доходячи до повозки, де Христя уже сидiла.

Поки ж ще Оришка злiзла та вмостилася, Христя аж совалася, дожидаючи. Ось i Оришка сiла. Поїхали… Слава богу! Христя, мов з тюрми вирвалася, аж легше зiтхнула.

VII

– Стiй, Василю, стiй! – гукнула Оришка, коли вони пробiгали улицею.

– А що там, розгубилися? – спитав Кравченко, зупиняючи коня.

– Нi. Приверни лиш он до тiї хати. Бачиш, молодиця на воротях стоїть. То моя племiнниця. Заїдемо. Певно, ти нiчого не їв, то й пiдкусиш там. I панночка, спасибi їм, обiцяли зайти.

Христя глянула – на воротах стояла Горпина. "Eгe, – подумала вона. – Так се он куди мене баба завезла. Певно, знає, бiсова вiдьма, хто я, та тiльки вдає так…" I Христя прикро подивилася на Оришку.

Кравченко начав привертати до двору.

– У двiр, у двiр заїздiть, – розчиняючи ворота, каже Горпина. – Спасибi вам, бабусю, ви i панночку завезли. А я думала, панночка гордi, не схотять Зайти у просту хату.

– Та як се у нас панночка, то дай їй, господи, усього доброго. З того часу, як вони приїхали до нас, то в мене i свiт ув очах пiднявся, – одказує Оришка, злiзаючи з воза.

Не вспiла Христя собi стрибнути, як Горпина пiдбiгла до неї i цмокнула у руку. Христя, як огонь, запалала.

– Здрастуйте… не цiлуйте… нащо ви цiлуєте? – сором'язливо одказала вона, ховаючи назад руки.

– Просимо ж у хату. Там за вами, бабусю, Прiся скучає. Той раз як були, поманили її бубличками, а тепер вона все допитується: "Коли та й коли, мамо, бабуся ще приїдуть?"

– Отак же! А в мене на сей раз i гостинця нiякого немає, – одказує Оришка, переступаючи порiг.

Уступили у хату. Низенька вона, невеличка, зате рiвно помазана, гладенько вибiлена, челюстi у печi i вiкна обведенi кругом жовтою глиною; стiл у кутку бiля божницi покритий бiлою скатертиною, лави кругом хати виструганi, вишаруванi, наче з воску, жовтiють; долiвка пiсочком присипана. Видно, щиро хазяйськi руки ходили коло сього невеличкого гнiзда.

– Бабуся! Бабуся приїхали! – радо скрикнула дiвчинка лiт семи, пiдбiгаючи до баби i даючи їй чолом. За нею п'ятилiтнiй хлопчик качаном прикотився, а далi з полу зсунувся i, перевалюючись з боку на бiк, як утка, копотiв другий, менший, гукаючи нетвердим язиком: "Ба! ма!", i всi опали бабу. У хатi пiднявся гармидер. Дiтвора одно поперед другого поспiшало перед бабою то сим, то тим похвалитися, а пискун, дивлячись на сестру та брата, ухопився, як реп'ях, за бабин халат, виставив своє свiже личко та, знай, погукує: "Ба! ма!"

– Дiточки ж мої! Голуб'ятка! Не сподiвалася ж я до вас завiтати сьогоднi, то й гостинця не принесла.

– Ось нате вам гостинця! – сказала Христя, подаючи проскуру. Дiтвора, дивлячись на незнайому панну, насторочилась якось.

– Чому ж ви не берете? – спитала мати. – Бач, панночка якого гостинця привезла! Берiть та дякуйте панночцi.

Дiвчинка перша несмiло пiдiйшла до Христi i поцiлувала у руку, за нею хлопчик, а найменший так i кинувся, так i вхопився за червону спiдницю, пiднявши угору одну нiжку, намiряючись, видно, далi подратись.

Христя ухопила його пiд руки i пiдняла вище своєї голови. Хлопчик засмiявся, виставивши рядки своїх бiлих зубенят. Очицi його грали, свiже личенько, як ягiдка, червонiло. Христя, замилувавшись, почала його гойдати, то пiднiме високо угору, то спускає трохи не додолу. Хлопчик регоче, аж нiженятами сова – таке йому любе те гойдання.

– А що, Петрику, а що! – утiшно дивлячись на його, каже Горпина. – Ще тебе нiхто так не гойдав, як панночка гойдав. Бач, як лiта. Як пташка та. Ку-ку-ку! ку-ку-ку! – з-за спини Христi тiшиться мати. А Христя аж сама розчервонiлася та, знай, гойдає.

– Буде, панночко, буде. А то вiн вас заморе. Нiвроку йому, важкий-таки. Та як вiзьмеш на руки та поподержиш, то й рук не чуєш, а то ж проти себе такого попiдкидати.

Христя пустила. Хлопчик, постоявши трохи, знову кинувся до Христi.

– Петрусю! ажа-жа! – посварилася пальцем мати. – Тобi тiльки дай привiд, то й не одчепишся. Годi! Пусти панночку. Просю вас за стiл посiдати. Петрусю! Кому кажу, пусти! – крикнула Горпина на хлопця, що, вчепившись за спiдницю руками, дивився чорними оченятами то на матiр, то на Христю.