Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 34 страниц)

"Господи! що сталося з нею?" – подумала Одарка, прийшовши через три днi провiдати Прiську. Вона б, може, i не прийшла, та бачила, що у Прiськи кругом хати за тi три днi нiхто нi заманячив, нi пройшов; а сiни, як були першого дня одчиненi, так i стояли… "Може, вмерла Прiська?" – подумала Одарка i, тремтячи вiд страху, пiшла довiдатися.

– Тiточко! Чи ще ви живi тута? – стиха спитала Одарка, пiдiйшовши до Прiськи.

Чи вiд того, що Прiська уже три днi, як не чула людської мови, чи в Одарчиному голосi чулося щось рiдне, привiтне, – тiльки Прiська струснулась, наче Зрадiла, i розкрила запухлi очi. Вона поривалася щось говорити; шептала губами i, не скiнчивши, безнадiйно махнула рукою.

– А я оце насилу до вас зiбралася. Так занiколилося, так занiколилося! Карпо у полi, поти упораєшся в господi, а тут пора i обiд йому нести… – виправлялася Одарка перед Прiською.

Прiська мовчала.

– Як же вас тут бог милує? – знову почала Одарка. – Що це на вас за напасть така?

– Напасть? – прогула глухо Прiська. – Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть? – i Прiська божевiльне водила по хатi очима.

В Одарки мороз пiшов поза спиною вiд того голосу i вiд того погляду… Вона переждала трохи, поки Прiська заспокоїться, потiм спитала:

– Тiтко! чи ви пiзнаєте мене?

– Тебе? Як тебе не пiзнати! – з страшною усмiшкою одказала Прiська.

– Хто ж я така?

Прiська знову сама собi усмiхнулася…

– Хто ти така? – тихо спиталася. – Людина! – придавила Прiська на сьому словi.

Одарка перехрестилася i, зiтхнувши, мовила:

– Уже й не пiзнає…

– А ти чого прийшла? – нешвидко спиталася Прiська.

– Як чого? Одвiдати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?

– їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, – сказала, i лице її скривилося-затремтiло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип – i сльози залили очi.

Одарцi наче хто у жменi здавив серце, так воно заболiло-занило, побачивши Прiсьчину муку.

– Тiточко! Я ж сусiда ваша… Одарка, – не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла i знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров'ю налитi, а на зрачки полуда насунула i закрила їх страшний палючий огонь.

– Я знаю, що ти Одарка, – заспокоївшись, почала стара. – Пiзнаю тебе по голосу… Спасибi, що не забула.

– Може, вам чого треба, тiточко? – спитала рада Одарка.

– Що ж менi тепер треба? Смертi треба, так ти ж її не принесла i не принесеш.

– Бог з вами, тiточко! Що це ви одно зарядили: смертi та смертi… – Ну, а чого ж менi треба? Скажи – чого?

– Чого? Ви їли що-небудь?

– Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу… От тiльки у мене щось у горлi пересохло, смага губи попалила…

– Що ж вам – води подати?

– Подай, коли твоя ласка.

Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля i ще хутче кинулась до себе у двiр. Не забарилася швидка Одарка принести цiле вiдро холодної води, тiльки що з колодязя, i пiднесла повен кухоль старiй. Прiська, хитаючись, пiдвелася, та як припала до кухля – неначе її уста до його прикипiли, та поти всього не випила – не пустилася.

– Ох! оце ти мене неначе на свiт народила! – простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.

– Пiдождiть, я вам постелю, – похопилася Одарка i хутко помостила подушку до стiни, а пiл заслала рядниною. Стара не перелiзла – перекотилася на те лiгво.

– Спасибi тобi, Одарко, – подякувала, умощуючись, Прiська. – Ти мене тiєю водою так i оживила… То в мене усе болiло, а то зразу захололо-занiмiло… Отут тiльки, – i вона вказала на серце, – не перестає.

– Може б, ви справдi чого поїли? Скажiть, – я зварю або вiд себе принесу. Може б, борщу i кашi?..

– Нi, не хочу… – i стара задумалася, заплющила очi.

Сон її розбирав чи немiч очi закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалi почала забуватися, попрощалася й пiшла.

"Хай засне трохи, спочине; може, i подужчає… Слаба, слаба стала! Не довго вже, видно, їй тут плутатись", – думала вона, вертаючись додому.

– А що? Що застала? – спитав її Карпо.

– Що?.. Багато, як ще хоч три днi протягне.

– Отаке! та нiкому й попа покликати… I обоє замовкли.

– Напилася води, – нешвидко повiдала знову Одарка, – перекинулась на другий бiк… Я їй послала… та й почала забуватись… Хай трохи спочине, а надвечiр пiду довiдаюсь.

Сонце заходило; в повiтрi стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прiсьчину хату, бо хата стояла вiкнами на схiд сонця. Одарка застала там якусь темну тiнь, непривiтнi померки; у вiкна тiльки жовтим кольором од бивало, неначе пiдслiплий чоловiк блимав своїми мутними очима. Прiська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, i тиха-тиха, здається, i не дихала. Одарка боязко пiдiйшла до неї i нагнулася послухати – чи жива ще вона. Чи то такi очi у Одарки, чи чорна тiнь, що упала вiд неї на Прiську, розбудила її?.. Прiська ворухнулася, розкрила очi.

– Спали?.. – спитала Одарка. – А я йду та й боюся, щоб не розбудити. Прiська глянула на неї.

– Ти, Одарко?.. Сядь… – стиха проказала, ткнувши пальцем бiля себе. Одарка сiла.

– О-ох! – простогнавши, ще тихше почала Прiська. – Оце я лежала, закривши очi… I так менi любо, так тихо… супокiйно… Усерединi, чую, неначе їло холоне – мерзне… а любо… Не повiриш, Одарко, як менi обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може 6, досi i вмерла, та тебе дожидала… Ти ще одна до мене прихильна зосталася… Ти такої менi цiлющої води сьогоднi дала, що в мене вiд неї усе зразу затихло… Спасибi тобi… О-ох! Всi проти мене, всi… тiльки ти одна… Господь вiддячить тобi.

Одарка похопилася щось казати.

– Постiй… – перебила її Прiська. – Я хочу тобi усе сказати… усе… Бо вдруге, може, й не доведеться… Слухай… Я швидко умру… Коли… коли побачиш дочку… Христю… скажи їй… Скажи: я прощаю їй… Я не вiрю… щоб вона таке зробила… Благо… А то що виглядає з-за тебе? – наче злякана, аж скрикнула Прiська i вся струснулася… По виду пробiгли уразливi смуги, рот скривився, очi розкрилися…

Одарка бачила, як у їх послiдня iскорка життя згасала… Вона кинулась була до старої, та так на одному мiсцi й закам'янiла!.. Жовтий свiт урвався в хату, освiтив на хвилину почорнiле лице старої з холодними померклими очима i згас… Темна невидюча тiнь усе зразу покрила… Чи то, може, потемнiло в очах у Одарки?..

Коли вона прийшла до пам'ятi, бездиханна Прiська лежала перед нею, витрiщивши свої мутнi холоднi очi.

Одарка мерщiй скинула платок з плечей i закрила ним лице старої.

– А що? – знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.

– Умерла… – понуро одказала Одарка. Карпо витрiщився.

– Що ти кажеш? – гукнув вiн, думаючи – чи то вчулось так йому, чи справдi Одарка те сказала.

– Умерла, кажу.

Карпо похнюпився, розвiв руки.

– Умерла… – шептав вiн. – От тобi й знай! Умерла… Таки дiждалась свого… Так ти кажеш – умерла?.. Хм… Що ж тепер робити?

– Що робити? За людьми iти та ховать… Оте и робити!

– За людьми? Хм… Хто ж пiде?

– Та вже ж хто послуха, той i пiде, а не пiде… – почала Одарка та й не скiнчила.

– Ну, а як не пiде, то що тодi? – спитався Карпо.

– Як що? Не лежати ж їй, поки й зотлiє!

– Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на якi достатки? Одарка мовчала, мовчав i Карпо.

– Треба б спершу у волость заявити, – нешвидко почав вiн знову. – Хан там, як знають… Так… Пiти до волостi, пiти… Треба пiти, – розмовляв Карпо там з собою, тупцюючи по хатi.

– То йди скорiше, бо смеркає, – журливо одказала Одарка, сiдаючи на полу й пiдпираючи рукою щоку.

Карпо пiшов. Одарка сидiла смутна-невесела, дивилася буцiм собi пiд ноги, а справдi – нiкуди не дивилася: уп'яла очi в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменiла… Дiтвора, зачувши розмову матерi з батi ком, затихла, боязко поглядаючи на матiр.

– Умерля, – тихо-тихо прошептала Олень'а, повертаючись до брата. – Хто умсрля?

– Цить… Бач, матуся журяться, – сдказав той сестрi, i знову обоє помовкли.

Дедалi все бiльше смеркалося. Тиха тiнь темної ночi пiднiмала своє чорне крило i розпросторювала усюди темноту. Надворi ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хатi було зовсiм темно. Одарка сидiла в тiii темнотi; важкi думки морочили їй голову… "Отаке скойся! I поховати нiкому, i поховати нi на що… Хоч би переказати Христi… Куди ж перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами, що i чут-ка не дiйде до неї. Господи! От смерть, – не дай її нiкому такої! Краще пiд ножем розбишаки спустити душу… Найдуть люди, найдуться жалiсливцi – i поховають як слiд… А тут? Усi, наче вiд напастi, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати – карайся… Ще хоч би достатки якi-небудь, а то ж – злиднi злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, пiп не схоче даром ховати… хоч не похована тлiй!.." I Одарка здригнула.

– Отак же! – увiходячи в хату, сказав Карпо. – 3 волостi зараз наряд буде. Не можна й ховати…

– Чому? – дивуючись, спитала Одарка.

– Та бач же – все те гаспидське дiло… Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, нiякого ладу не буде.

– Близький свiт – до станового! Тридцять верстов – немала путь! Днiв три пройде, поти до його та вiд його.

– Хоч би й тиждень – все їдно!

Одарка тiльки здвигнула плечима, устала i почала свiтити свiтло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душi, та свої клопоти ближче. З^-iопоталася й Одарка, засвiтивши свiтло… Нiч надворi: дiти куняють, а вона ще й вечерi не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди i за топливом, i за борошном.

– Пождiть трохи, дiточки, я зараз галушечок зварю, – кидається до сонних дiтей.

– Мамо! – обiзвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матiрне лице трохи прояснилося.

– А що, дочко?

– Ти казала: умерла… Хто умерла?

– А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.

– Ба-бу-у-у-ся, – здивувався Миколка.

– То оце й не буде бабусi… Бабусю в яму – бах! – каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.

– Бух! – одказала, гiрко усмiхнувшись, Одарка. – Довго ще, поки буде "бух", – додала, замiшуючи галушки в макiтрi.

– Бухкай же скорiше вечерю, – сказав Карпо, – а я пiду довiдаюсь, що там робиться, – i напрямився з хати.

Одарка тiльки тодi згадала, що вона без платка.

– Карпе! чув? – гукнула вона з сiней надвiр.

– Агов? – обiзвався той.

– Не забудь узяти там платка.

– Якого?

– Мого. Треба ж було чимсь закрити очi.

– Добре, – сказав Карпо.

Одарка вернулася до роботи. Дiтвора сидiла в кутку на полу i дивилася, як мати крутилася, їй справдi було скрутно. Вогка кiстриця бiльше лущала, нiж горiла, i, щоб пiддержувати вогонь, Одарка раз по раз бiгала до печi пiдкидати сухої соломи. Оце спалахне вiхоть – ясний свiт пробiжить по хатi, заграє на чорних шибках вiкон, освiте затурбовану голову Одарки, одкине вiд неї довгу-предовгу тiнь на стiну, ходе-бiгає та тiнь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне свiтло – i тiнь Одарчина кудись зникне, i сама вона покриється темнотою… Одарка знову бiжить до печi, пiдкидає новий верчик… Знову свiт осiяє, знову Одарка поспiша до макортета, знову постать її колишеться, i чорна тiнь бiгає по стiнi.

– Дивись, дивись… Он мамина рука… Он – голова… нiс, – каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стiну.

Та глянула – i обоє зареготалися: такою їм здалася чудною бiганина тiї тiнi по хатi. Одарка рада, що хоч тим дiтвора забавилася; одно знає – поспiшає з вечерею…

Аж ось i вечеря поспiла. I давати б – Карпа немає. Що там його додержує?

– Посидьте, дiточки, трохи… Я зараз батька покличу, – сказала вона, юркнувши з хати.

У Притичинiй хатi ледве тлiє невеличкий каганець на коминi, кидаючи З-пiд стелi жовтуватий свiт. Угорi ще сяк-так освiчує вiн сумну оселю, а з долiвки встає чорний морок i пiднiмається вгору. Прiсьчин труп, прикриттi Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлiлої соломи, чорнiється на полу. Коли-не-коли упаде на його блiда смужечка свiту, пробiжить по верху, мов ворухне платком, i – злякана – стрибає угору… На лавi пiд стiною сидять Панько, Кирило, Карпо – нiмi-мовчазнi, немов до стiни прибитi.

– А що тут у вас – благополушно? – уступаючи в хату в шапцi i з люлькою в зубах, питається Грицько.

– Що ж би тут?.. Он мертва лежить, – одказав Панько, ткнувши пальцем її а пiл.

Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.

Нiчого. Ще бiльше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дiтям, а сама й не приторкалася – слала постелi замiсть вечерi. Карпо собi лiг, не вечерявши, i хоч тихо лежав, а й йому не спалося… "Що, як справдi Грицько таку напасть зведе на них? Хiба йому що? Нi бога в животi, нi грiха – на душi, нi жалостi в серцi… Та ще як пригадає за землю", – подумав Карпо.

– I треба тобi було тим платком очi прикривати? – сказав вiн, почувши важке Одарчине зiтхання.

– А що?

– Та так… Пропаде ще платок… – звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадiсною звiсткою.

– Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвiл ховати, то не кому прийдеться – як не нам… Скажемо Христi, коли вернеться, що користь З землi буде наша – от i все.

– Коли то ще буде! – сумно одказав Карпо i замовк.

На ранок обоє повставали, наче п'янi, i зразу розбiглися: Карпо пiшов скорiше на поле, Одарка зосталася дома. В обiд зiйшлися, шоб мовчки поїсти страви, i знову розiйшлися до вечора. За цiлий день одне одному слова не сказало. Так минув i другий день, i третiй, на четвертий рано прибiгає Кирило.

– Прислано вiд станового – ховати, – привiтавшись, сказав вiн. – Уже i дозор зняли.

– Хто ж буде ховати? – питає Одарка. – Чи не той, хто наряджав сторожу?

– Цебто Грицько? – здивувався Кирило. – Той заховає! – додав далi, скрутнувши головою.

– А що, зiгнувся б? – пита Одарка.

– Та годi тобi! – перебив її Карпо, якось вiльно зiтхнувши. – Уже ж не кому приходиться, як не нам. Стара, царство їй небесне, була прихильна до нас… Грiх нам буде не знарядити її на той свiт. Бiжи, лиш, Одарко, по жiнок, а я… От, може, Кирило та Панько дадуть помоги яму копати.

– А чому ж! Можна! – згоджується Кирило.

– От i добре. Уже пообiдаємо разом, – додає Карпо.

Одарка зразу кинулась на село збирати жiнок, бабiв, а Карпо з Паньком – за заступи та на цвинтар. Кирило зостався у Карповому дворi труну З дощок збивати.

Як не клопоталися, як не билися, не кидалися сюди та туди Карпо з Одаркою, щоб скорiше порядок умирущiй дати, та нiяк того дiла в один день не скiнчиш, – багато заходу. Стару обмили, нарядили i положили на столi. Одарка сама хрест вилiпила з воску i свiчку засвiтила в головах… Тлiє та свiчечка, кидає жовтий свiт на почорнiле лице вмирущої… У хатi тихо, нiхто не читає над покiйницею, – тiльки старi бабусi кругом обступили стiл, i хiба яка закашляє або перехреститься, шепчучи тихо молитву, i тим зворухне незамутну нiмоту… А надворi – рай: сонце, наче панна у пишному одягi, розгулялося розiгралося; сонячнi пароси так i носяться в прозорому повiтрi, так i прищуть золотими стрiлами; гнуться, ламаються, осiдають iскорками на пишно убрану землю, на розкiшiю вкритi листвою садки… Пташки лящать, теркотять, спiвають; щебече соловейко i своїм голосом криє цьомкання кропив'янки; кує зозуля, а її перебиває криклива iволга; гуде сумно одуд, а горлиця ще жалiбнiше туркоче; цвiрiнькають джикуни-горобцi, а до їх з високої високостi, неначе срiбний дзвiнок, доноситься жайворонкова пiсня… Рап – та й годi! Все живе, радiє… Шматочок того раю забiгає й у Прiсьчину хату: то сонце ускоче у вiкно, забiга зайчиками по стiнах, по долiвцi: то пташина пiсня долетить у розчиненi дверi… Шкода, що нiхто того не бачить, нiхто того не чує! Сама господиня навiки заснула, а її товаришки – нiмують кругом неї…

Не додивлялись до свiтової краси Панько i Карпо, працюючи над глухою домовиною. Вони поспiшали з роботою, та поспiли, коли вже почало сонце сiдати. Разом з ними поспiв i Кирило, одливши труну немов на заказ, – хоч i соснова, та вистругана гладко, вигинблювана по-столярськиї, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її пiльно пригнав Кирило.

Увечерi Карпо збiгав до батюшки i за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати – батюшка обiцяв зайти на цвинтар, бо однак вiн живе недалечко вiд його.

На другий день збиралися ховати. Якнайранiше збирайсь, а все день загаяний, пропащий. Була саме субота. Карпо i Одарив порiшили ховати впiвднi: до того часу можна з варивом справитись. День, як i вчора, випав ясний-погожий; сонце – аж пече; пташки щебечуть. Пiсля снiдання почали збиратися люди. Чимала купка зiбралась: шiсть чоловiка треба пiд труну, одного – з хрестом; п'ять-шiсть бабусь стареньких придибало провести покiйницю, тихо сплакнути; десь два слiпцi узялося з проводирем, – i проводирю знайшли роботу – нести коливо… Тихо-тихо потяглася процесiя з Прiсьчиного двору через майдан, повз церкву, на кладовище. Попереду хлопчик з коливом; за ним – Карпо з хрестом; за хрестом – нога в ногу шiсть чоловiка несуть нари з труною, закритою покрiвлею до половини; у головах – Одарка сумна-невесела; за нею – купкою бабусi шкандибають; а на самому кiнцi два слiпцi, забравшись за руки i пiднявши голови вгору, бережно виступають, роз махуючи вперед себе довгими цiпками. Сонце стоїть над головою, сяє, грає на пожовклому обличчi помершої, стрибає по її закритих очах, неначе хочг розтулити, неначе каже: та розкрий їх, глянь, – як усюди гарно, i тепло, i весело!.. Шкода працi! Трупа тихо колишеться пiд рiвною ходою шести чоловiка, а разом з труною i Прiсьчин труп хитається, немов журиться, що прийшлося свiт покидати…

– Стiй! – хтось сказав з-пiд труни, коли наблизились до церкви. Усi стали. Чоловiки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб передихнути.

– Поти спочинемо, може б, хто хоч тричi ударив у дзвона, – сказав Кирило.

– Та хоч i я, – обiзвався молодий чоловiк з чорними вусами й кинувся до дзвiницi.

Гучно-зично загув великий дзвiн з дзвiницi i розкотився в повiтрi. За ним тихо зателенькали невеличкi дзвоники, немов маленькi дiти заплакали за своїм старим батьком по помершiй матерi… Усiм стало сумно-сумно; люди, зачувши дзвонiв, захрестились-замолились…

А то хто по шляху в село трохи не пiдтюпцем бiжить-поспiшає i прямiсiнько чеше на купку людей, що стовпилися бiля труни? Личко молоде, дiвоче, залите слiзьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!.. Ось-ось уже недалечке вiд купки – бiжить, прожогом кидається мiж людей… Ось уже й бiля труни… Глянула…

– О моя матiнко! Моя голубонько! – роздався уразливий викрик тонкого плакучого голосу над людськими головами.

– Та це Христя?.. Вона! – разом скрикнуло кiлька чоловiкiв, i всi витрiщились.

Христя припала до труни i страшенно залементувала, її гiркий плач покривав гучний гук дзвонiв. Аж ось вони й зовсiм затихли; а в повiтрi осталося рiзуче Христине голосiння…

– Годi! годi!.. Одведiть її вiд труни. Вiзьмiть за руки та одведiть! -гукають чоловiки на бабiв, намiряючись знову труну пiдняти.

Довго силкувались, поки Христю одiрвали вiд труни, – так вона вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її пiд руки i тихо вели за труною. Христя, здається, нiчого того не примiчала i, йдучи, одно голосила, викрикуючи жалiбнi слова, приливаючи їх ще жалiбнiшими сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гiркого плачу. Одарка собi плакала. Бабусi зiтхали. Чоловiки, неначе їх хто пiдганяв, зразу нриспiшили: декотрi втирали зайвою рукою необачну сльозу, що туманила очi…

Повернули в улицю. Якраз треба було iти повз Грицькову хату. Донесли до його дворища.

– Стiй! – роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук i знову припала до труни. Непевний лемент її знову заходив-забунтувався…

Народ з дворiв вибiгав довiдатись – кого несуть; подивитися – кого ховають. Вибiгла Хiвря, стала коло ворiт i перехрестилася; вибiг Федiр, та, глянувши, подрав мерщiй кудись огородом; виплив i Грицько.

– Де вона в гаспида взялася? – перше було його слово, забачивши Христю. Потiм вiн пiдiйшов до труни, узяв Христю за плече рукою i спитався:

– А ти вiдкiля се причимчикувала? Христя – одно тужила, одно голосила.

– Де взялася, питаю! – грiзно гукнув Грицько, рвонувши Христю за плече. Рука його сприснула, i вiн поточився.

– Та не займай її хоч тута! – обiзвалася Одарка, забачивши, що Грицько намiряється знову Христю за плече пiймати. – Господи! Оце невидане… Уже б же не прийшла, коли б не пустили.

– Та дай їй хоч матiр провести, – умiшалося кiлька чоловiкiв. – Уже ж коли втекла, не де дiнеться – тут буде.

Грицько оханувся i мовчки одiишов вiд труни. Чоловiки одвели Христю, вхопили нари i знову помчали, Христя знову затужила. Охриплий її голос то гув, неначе перервана струна, то тонко-тонко, як вилясок, пiднiмався вгору…

Грицько не заспокоївся. Вiн все таки думав, що Христя втекла – аж поки не прийшла у волость бумага, цю її зовсiм пущено…

– Таки викрутилась! – мовив вiн, чухаючи себе поза вухом…

– Як же ти, Христе, думаєш? – питалася Одарка на другий день пiсля похорон. – У своїй хатi ягитимеш, чи, може б, у нас оселилася? Разом би робили i годувалися.

– Спасибi вам, Одарко. Не зостануся я нiзащо тута. Далося менi се село узнаки, – провались воно крiзь сиру землю, окреме божого дому та людей добрих! Пiду шукати десь кращого мiсця…

– Хоч кращого, а хоч гiршого, аби – iншого!.. – не то сама собi, не то Христi одказала глухо Одарка.

Христя похнюпилася i, важко зiтхнувши, заплакала.