Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 34 страниц)

– То, может быть, вы желаете баллотироваться? – пiдвiвшись, спитав Лошаков i додав, зло усмiхаючись: – Мы рады будем и вас избрать. Был же Колесник, а теперь вы будете.

– Я не домагаюся панської ласки, – одказав сiряк, – а я прошу робити по закону.

– Ну, что же, баллотировать, так баллотировать! – сказав Лошаков, дивлячись на часи. – Пора же и обедать.

Кинули на шари i вибрали Рубця 75 голосами замiсть 5О.

– Ну что, вы удовлетворены? – спитав Лошаков сiряка, виходячи з собранiя. – Ведь вы знали, что изберут Рубца. Не все ли равно – баллотировкою или единогласно!

– Знав. Та не знав, скiльки з тих панiв, що кричали единогласно, самi бажали б сiсти на Колiсникове мiсце. А тепер от дiзнався. Нас, темних, усього три душi, а п'ятдесят чорних навалили. От тобi й единогласно!

Лошаков сердито глянув на сiрого i, нiчого не сказавши, пройшов далi. А ввечерi у Лошакова на роз'їзному бенкетi була рада, як би так зробити, щоб переполовинити мужика у земствi.

– Помилуйте! У губернському наїздi отак викрикують, а на уiздах – їх царство. Предсiдателями своїх вибирають, членами… Хiба нашого брата, бiдака, котрий з самого малку службову лямку тяг, мало є?

– Да, об этом нужно будет подумать, – сказав Лошаков.

– Постарайтеся. А ми, знаете що? Навiщо нам той Кут здався? Ззii-iатiть двадцять тисяч та й вiзьмiть собi, вiн бiльше стое.

Лошаков нiчого на ее не сказав, а тiльки, кланяючись усiм, плескав: "Постараюся, постараюся!"

Дещо з иього доходило i до Христi. П'яний Книш помiж розмовою доводив їй потроху, що робилось i що говорилось у мiстi. Вона слухала все те, позiхаючи. Що вона, i що їй до того земства?

Вона знає одно: пани б'ються, а в мужикiв будуть чуби болiти! Вона тiльки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило i чи городами та ставом будуть слобожани володiти.

– Який Кирило? Якi слобожани? – спитав Книш. Вона розказала своє життя у Кутi.

– Ну, навряд, – сказав вiн.

– Що ж вони зроблять з Кутом?

– Продадуть, та й годi.

Христi стало шкода i Колiсника, i Кирила, i слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела дiло до згоди. I от тепер її турботи, як дим, розлетiлися.

Щоб позбутись досади, вона за обiдом наклюкалася i лягла спати.

Увечерi Книш принiс до неї другу новину.

– А знаєш, кого вибрали на мiсце Колiсника?

– Кого?

– З будяка, Рубця!

– Рубця! – скрикнула Христя. – Я у його колись служила. Тепер тiльки дiзнався Книш, де вiн її ранiше сього бачив.

– То ти Проценкових рук не втекла?

– Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стрiне.

– О, вiн вашого брата любе i спуску нiгде не дає.

– А де тепер Довбня? – спитала, помовчавши, Христя.

– По шинках шляється. Раз у мене в чорнiй ночував.

– За що?

– П'яного знайшли пiд тином.

– Бажала б я його бачити.

– А що, i з ним зналася?

– Я жила у їх, як одiйшла вiд Рубця. Вiн добрий чоловiк, та його жiнка, хоч i колишня подруга моя, а лиха людина. Як переїжджали з Куту, я забiгала до неї. У пустцi живе з москалем, i рада, що чоловiка здихалася… З чого ж вiн живе?

– Хто?

– Та Довбня ж.

– А чорт його знає. Удень бiля суду швендяє. Пiймає якого мужика, настроче йому прошенiе – от i е на випивку.

– А в нас добре, що некупована, – усмiхнулася Христя. – Пий – i п'яним нiколи не будеш.

– О, та ти цiла шельма! – обiзвав її Книш, помiтивши лукавий посмiх у її очах.

– Я не шельма, а я шельмочка! – пестливо одказала вона. Книш залився веселим реготом.

– Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього мiсця на друге. Ти поїдеш зо мною?

– Куди?

– Не знаю ще куди. Може, i в N.

– Туди я нiзащо не поїду.

– Чому?

– Там усе знайомi люди. З села наїдуть – пiзнають.

– А тобi що?

– Нiчого. Тiльки я не поїду туди.

– Ну, а в друге мiсце?

– Звiдси нiкуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь.

– Де ж я тебе пристрою?

– У гостиницi де. Сказали якому-небудь гостинниковi, щоб дав менi хату.

– А платити хто буде?

– Не без добрих людей, – зiтхнувши, одказала Христя.

– Гуляй,значить!

– Що ж менi бiльше робити? – трохи не з плачем вимовила Христя. – Другi гiршi вiд мене, та в їх усього е. Я тiльки одна дурна така, що досi нiчого не нажила.

Розмова на який час запнулася. Христя сидiла похнюпившись, Книш мовчки мiряв хату своїми довгими ступнями.

– Дурне ти надумала, – сказав вiн перегодом. – Тобi зо мною краще буде. То бiганина та неспокiй, а то хазяйкою дома жила б у мене.

– Була вже я такою хазяйкою, – знову зiтхнувши, сказала вона.

– Як хочеш. Я не держу тебе. Кажу тiльки – тобi гiрше буде.

– Уже не буде гiрше, як в.

Того дня вони бiльше не говорили. Книш бiгав по службi, а Христя, сидячи дома, думала про свою долю. Господи! До чого вона дiйшла! До чого довели її добрi люди та лихе життя. Коли б мати устала та глянула на неї у той час, коли вона прохала Книша помiстити її в гостиницi. Що б вона сказала? Умерла б знову i бiльше не бажала б уставати. Що ж їй робити, що їй казати? їхати з Книшем? Нiзащо! Остогидлий та осточортiлий. Коли б вона не боялася його, вона б i одного дня тут не була. А то – цiлуй його, пести п'яну пику. Хiба не гiрше їй тепер? То хоч вiльна ти, а то так i бiйся: запруть тебе у той каторжний блощичник або ще й далi завдадуть. Коли пiймалася мишка в руi?и котовi, твори його волю, тiш його серце, регочися, перекидайся" Що до того, що тобi слiзки, аби йому були смiшки! Книш прийшов перед свiтом.

– Ну, тепер, Христе, прощайся зо мною. Iду в N.

– Так швидко?

– Так. Назначили помошником справника. Оце з товариством могоричували.

– А я ж як?

– За тебе я говорив одному чоловiковi.

– Ну?

– Обiцяв.

– Добрий мiй! Любий мiй! – скрикнула вона, чiпляючись на його шиї.

– А все тобi б краще їхати зо мною. Звiсно, не зараз. Тепер ти перейдеш у гостиницю. А я поїду – роздивлюся, квартиру найму. Чуєш?

– Чую, чую, – одказала Христя, думаючи: "Перемiсти мене з цього пекла – довiку моя нога не буде у тебе!"

Уже Христя цiлий мiсяць живе у гостиницi. День спить, нiч гуляє. Де сама вона не була, кого у неї не перебуло! I все те безпросипне п'яне, зачумiло завзяте, безмiрно розкидчасте. Вино – рiчкою ллється, грошi – наче полова сиплються. Скiльки їх перейшло через Христинi руки? А де вони? Тiльки й того, що пошила собi нове плаття, купила шляпку, сорочок. Останнє все до хазяїна йде. Легко сказати – за одну хату п'ятдесят рублiв у мiсяць дати! А їсти захоче вона, то беруть з неї не як з усiх голодних людей, а удвоє бiльше. Уп'ять же, прийде до неї хто – плати карбованця. Прислужники собi по полтинику правлять за те, що рають знайомим. Що вона, корова, котру безперестанно доять, щоб бiльше узяти користi? Та й корова позбудеться молока, а вона?

Уже в неї очi вiд безсонних нiчок потускнiли, личко поблiдло-пожовкло щоб закрасити його, приходилося пiдмальовувати червцем. I вона малювала.

Як у того душогуба з-перед очей не сходять зарiзанi душi, так у неї не сходило почуття чогось недоброго, чогось лихого. I, як той, щоб забутися, iде на нове душогубство, чужою кров'ю заливає свiй перший слизький ступiнь, так i вона, прийшовши до помки, заливала себе вином… Вiд його весело стає на душi… серце скорiше б'ється, кров шпарче бiгає по жилах… а в головi – вихор думок та гадок, легких, як тiнь, шумуючих, як вода у прiрвi… Якийсь сказ найшов на неї, якась несамовита хвиля пiдхопила її i кудись мчала… Вона не намагалася здержатися… Хай несе!

I понесло Христю у плин за водою… Та й донесло до шпиталю. Тiло її покрилося струпом, лице услалося синiми плямами, на лобi з кулак завбiльшки вигнало гниючу гулю, горло болiло, голос, як розбитий чавун, хрипiв, а далi й зовсiм спав, не говорила вона, а щось стиха сичала.

XIV

Надворi стояла осiння негода: дощ та грязюка, грязюка та дощ. Небо заслалося непроглядними хмарами, з землi встає важка пара i закриває вiд очей свiт бiлий, якiсь померки стоять над землею, i люди снували у тому мутному свiтi, наче непривiтнi тiнi.

Вечорiло. Над землею розiслалася чорна нiч. По хатах запалювали свiтло, по улицях – лiхтарнi. Жовтий свiт їх мутним кружалом стояв у густому мороцi ночi i ледве-ледве освiчував те мiсце, де стояли лiхтарнi. За їх жовтим кружалом починалася непроглядна темнота. Чулося шльопання важкої ноги по невилазнiй калюцi, прокльони на дощ, на негоду. Все поспiшало додому, всяке шукало собi захисту, ховалося по хатах. Однi хурщики торохтiли по опустiлих улицях, вигукуючи охриплим вiд негоди голосом: "Давать? Давать?" Нiхто їх не кликав, луна не розносила їх глухого гуку, i вiд суму вони, знай, переїжджали з одного мiсця на друге.

Не дивлячись на таку твань та негоду, земський наїзд не нi одного разу не був такий людний, як тепера. Земський дом, наче купа багаття, палав свiтлом вiд гори i до самого низу. По всiх хатах i проходах повно гласних, котрi то снують сюди та туди, то збираються в купи, то знову розходяться. Тут i свiтлiшi князi, i вельможнi пани, i заможнi дуки-купцi, i наш брат сiра-сiромаха… Слово по слову – цiле море слiв, гук i гам стоїть, мов у вулику перед рiйбою.

Що ж за дiло зiбрало сих людей докупи, що за рада зiбрала їх з близьких i дальнiх країв i повiтiв?

А ось увiйдiм, послухаймо.

Дзвоник предсiдателя давно вже гуде i ззиває до мiсця гласних, що розтеклися по всiх усюдах, гомонiли одно з другим, гвалтуючи цiлими купами.

– Господа! Прошу занять места! – гука предсiдатель, утомившись дзвонити. I, перегодивши, знову дзвоне.

– Чуєте, дзвонять!.. Буде… годi! – почувається то там, то там. I поодинокi тузи, одстаючи вiд куп, простують до мiсця, тодi як юркi сухоребрики розмахують руками, щось гаряче доказуючи, сивi бороди, порозкидавшись по залi, крiзь окуляри обдивляються купи, а товстопузi купцi, стоячи пiд дверима, пихтять та втираються червоними платками. Однi сiрi-сiроманцi, скупившись у кутку пiд стiною, смиренно стоять собi, похнюпивши голову, мов винуватi, котрих зiбрались судити.

– Господа! Прошу занять места! Еще много предстоит нам рассмотреть вопросов… – знову гука предсiдатель.

– Чуете? Чуете? – i купи шарахнули до мiсць. Гомiн та рип чобiт, рип чобiт та гомiн… i тiльки дзвоник, мов скигля собача, голосно та тонко роздається серед того глухого гуку.

Аж ось посiдали гласнi. Дзвоник вгаває. Тихо, хiба то пронесеться неясне шептання.

– Господа! – почав предсiдатель. – Теперь нам предстоит вопрос о растрате бывшим членом управы Колесником двадцати тысяч земских денег. Прошу вашего внимания.. Вопрос о растрате столь значительной суммы уже сам собою представляет довольно серьезный вопрос, но серьезность его усложняется еще тем печальным обстоятельством, что, к стыду нашему, должен сознаться, представляет не единичное явление.

– Та грошi за Колiсника заплаченi! – не то спиталася, не то прямо казала якась сiра свита.

– Да, деньги внесены. Но я вовсе не о том говорю. Я говорю о самом явлении. Оно столь необычайно, столь часто начало повторяться в последнее время, что я просил бы вас обратить на это свое серьезное внимание и в настоящее заседание рядом мер положить раз навсегда предел такому печальному положению.

– Який же предiл положити? Пiд суд злодiя – от увесь предiл!

– Я прошу не перебивать меня. Слово за мною, и моя мысль впереди.

– Послухаємо.

– Господа! – скрикнув, червонiючи, предсiдатель. – Я того лишу слова, кто еще раз перебьет меня. – I, посовавшись на мiсцi, знову почав. Плавно i красно лилась його бурлива рiч, часами на хвилину стихаючи, видно, для передишки, бо через Другу хвилину знову знiмалася бурхливо, як вихор, котрий все ломе i змiта, грiзна, як той грiм, що розбиває всяку заборону на своєму слiду… Без жалю, немилосердно вiн катував лихую замашку до крадiжки, безчестив злодiйськi замiри, окидаючи усiх своїм поїдливим поглядом, уриваючись в кожного душу своїм дзвiнким та гудючим голосом.

– Таковы, господа, печальные последствия простой кражи, – сказав вiн, переводячи духа, – неуважение к чужой собственности, разрушение общественного спокойствия, шаткость религиозных убеждений. Но во сколько раз преступнее, во сколько раз позорнее кража или растрата общественного добра? – гукнув вiн, наче випалив з рушницi. Вiн не знаходив слова, яким би можна було охрестити той порок, збагнути i вирiкти його гiркi шкоди та утрати: дивно, що земля не розiйдеться пiд ногами такого злочинця i не пожре вiдразу, що грiм небесний не положить його на мiсцi, як тiльки зла думка здiйметься у його головi. Живе ж така огида i паскудить свiт i людей! Ми, не знаючи спершу нiчого, живемо з ним, братаємося, хлiб-сiль водимо укупi, а потiм, як виявиться, другi кивають i на нас: одного, мов, поля ягода, з одного глека пили!.. – Нет, господа, нам нужно обелить себя в глазах честолюбивых интриганов, которые не задумаются бросить комком грязи во всякую светлую личность в глазах общества, в глазах всего света! Кому, как не нам, дворянам, стоящим на страже чести, взяться за это дело. И я, как дворянин, первый считаю священным долгом предложить вам, господа, некоторые меры, могущие служить для искоренения столь гнусного зла. Но прежде всего позволю себе спросить вас: какие причины, какие, так сказать, условия породили возможность появления среди нас такого рода личностей? Скажут нам: разве и в прежнее время не было этого? Разве чиновничество не брало взяток? Отвечу: да брало, брало потому, что было нищенское жалованье, брало, чтобы с голоду не умереть, но не крало! Не крало потому, что чиновники – это мы, те же дворяне. А это много! Целый ряд веков стоит за нами, рыцарями порядка и честности, вековые традиции создали нас таковыми. Таковы были и чиновники, самой природе их присуще, не скажу понятие, а ощущение о чесги, о достоинстве. Вот почему тогда у нас не было воровства общественного достояния. А теперь? Наряду с нами сидят люди иных сословий, иных общественных положений, где понятие о честности или же недоразвилось, или же приняло какие-то уродливые проявления: обвесить, обмерить, обойти другого вовсе не считается преступным. Чего же вы хотите после этого? Руководствуясь таковым взглядом, я предложил бы следующую меру: очистить земство от того преобладающего большинства чуждого дворянству элемента, который, в особенности по уездам, создал управы из своих, все прибрал к своим рукам.

– Так оце нас, Паньку, по зашийку з хати! – вирвався вiд сiрих-сiромах гудючий поклик.

– Ничаво, ничаво, ваше превосходительство, – пiдводячись, мовив бородатий кацап у куценькому каптанi, – обрили вы нас, нечево сказать. А двадцять-то тыщ попризаняли у меня за пять процентов, тогда как мне давали десять, да вот уже пятый годок-то требую, да никак не истребуем.

– Тише, господа, я еще не окончил. Тише! – скрикнув Лошаков i несамовито задзвонив на всю залу, почервонiвши, як рак печении.

– Ходiм, Грицьку, поки не вибили в шию, – знову обiзвався хтось, i сiрiсiроманцi один за одним повставали i почимчикували до дверей.

– Господа, тише! Стойте! Куда вы? – гукнув Лошаков на сiрих.

– Куда? Додому! – обiзвався один.

– Я не позволю. Я требую вас остаться. Вопрос очень серьезный.

– Нi, ще такого немає закону, щоб нас чистили на всi боки та ще заставляли й слухати. – Уже вони стовпилися бiля дверей. Як тут з усього розгону увiрвався у залу незнайомий чоловiк. Одежина на йому пошмагана, пика заросла, суха, як скiпка, голова закустрана, нечесана, вуси, наче котячi хвости, одстовбурчилися, а очi – як у хижака, горять, палають.

– Стiйте! Стiйте, добрi люди! – гукнув вiн. – Я вам усе по правдi скажу. Не вiрте ви нiчому, усе то брехня! Як давно колись крали, так i тепер крадуть i будуть красти… Поки в одного добра бiльше, а в другого менше, крадiжка не переведеться! Оце я вам по правдi сказав.

– Социалист! Нигилист! Арестовать его! – загуло з усiх куткiв, i всi посхоплювалися з мiсця.

– Кто это? Кто? – допитувались другi.

– Это, господа, один сумасшедший, не очень давно из дома умалишенных выпущен, – пояснив предсiдатель управи.

– Кто он? – спросив Лошаков.

– Довбня. Окончивший когда-то курс семинарии.

– Ну, и верно, что социалист. Сторож! Позвать сюда полицейского, арестовать того господина.

– Ет, застрахали! – махнув на його Довбня i зареготався. – Я i в божевiльницi був, а вони – арестувати! Я не тiкаю, – одмовив вiн i повернувся знову до сiромах. – А вам, братця, одно скажу: не вiрте ви нiчому на свiтi – усе брехня! Тiльки коли е у кого правди крихта, то тiльки у бiдного чоловiка, Зате ж тому бiдному i найгiрше!

Тут саме увiйшов полiцейський, i Довбню, пiдхопивши пiд руки, поволокли З хати, як вiн не кричав, не огинався… Сiрi-сiроманцi не знать де дiлися. Стороннiх людей за те, що плескали у долошки Довбнi i кричали йому браво, Лошаков попрохав вийти з собранiя, а тим часом перервав на десять хвилин засiданiє. У залi почувся гук-гам; гласнi гвалтували, стороннi реготалися, дехто уголос лаяв Лошакова, дехто свистав… усi разом несамовито гупали ногами, виходячи.

Не забарилася зала опустiти. Стороннiх – анi духу, однi гласнi, мов бджоли, утерявши матку, метушилися по всiх усюдах. Аж ось знову роздався дзвоник Лошакова – i всi ущухнули.

Лошаков знову почав говорити. Вiн раяв, щоб зменшити недворянських гласних, прохати уряд заборонить козакам бути самостiйними виборцями разом з малоземельними панками, а хай вони вибирають вiд цiлої волостi, як крiпаки казеннi. Утомившись, вiн закiнчив свою довгу рiч надiєю, що його рада буде прийнята, а тим часом, може, хто краще що вiд його пригадав, то хай повiда перед нашими зборами.

Нестямний ляск у долошки привiтав красномовного пана за його рiч. Разом скiльки гласних, схопившись, побiгли до Лошакова i гаряче потрушували його руку; другi з мiсця кричали: що, мов, нам ще слухати? Якої кращої поради ждати? Пускайте на голоси!

Серед того гвалту та гуку, серед радiсної бiганини та реготу в одному тiльки мiсцi щось одиноке чорнiло, скурюючись кругом, наче хмарою, димом. Аж ось дим заколихався, i поверх його, неначе поверх хмари, з'явилася патлата голова у синiх окулярах, з здоровенною бородою.

– Я прошу слова! – гукнула голова, покриваючи своїм товстим голосом i гук нестямної радостi, i бiганину панiв.

– Тише, тише, господа! – скрикнув Лошаков i почав роздивлятися по залi.

– Вы желаете говорить? – спитав вiн, єхидно уклоняючись.

– Я, – гримнула знову голова.

– Не надо! Не надо! – загукали кругом гласнi. – Мы наперед знаем, что услышим одни порицания.

– Но позвольте же, господа! – скрикнув Лошаков, пiдводячись. – Не будемте пристрастны. Может быть, господин профессор, как гласный от N крестьянского общества, скажет нам что в защиту своих избирателей.

– Не надо! Не надо! – одно гвалтуе кругом.

– Да позвольте же: не могу же я запретить говорить.

– Не надо! Не надо! Лошаков дзвоне.

– Не надо! Не надо!

– Господа! – гукнула голова, – я не стану долго истязать вашего внимания. Я не стану говорить часовые речи. Я скажу только несколько слов. Я думаю, господа, что мы прежде всего представители земства, а не представители какого-нибудь одного сословия, почему и в речах касаться сословных каких вопросов по меньшей мере неделикатно…

– Мы уже слышали… Не надо! Пускайте на голоса. Вопрос так ясно поставлен, что в прениях нет надобности.

– Вы не хотите меня выслушать. Но позвольте: два слова. Я, господа, считаю для себя позорным быть в таком собрании, где нарушается свобода прений, где возбуждается сословная вражда, причем обвиняющая сторона даже не дает возможности обвиняемой сказать что-либо в свое оправдание.

– Не надо!

– Я слагаю свои полномочия и удаляюсь, – сказала голова, з грюком одсовуючи стул i виходячи з зали.

– И лучше. Счастливой вам дороги!

– Помилуйте! Что это такое? Приходишь в собрание – одни свиты да серяки. Вонь, грязь, просто сидеть нет возможности. Опять же: их же члены, их же председатель. Сами себе назначают содержание, какое желают. Налоги накладают, какие сами вздумают, не справляясь ни с законом, ни с доходностью. Да к этому еще и воруют земские деньги! – чулося то там, то там.

– Но как же, господа? Никто не желает сказать что-либо? – спитав Лошаков.

– Что тут говорить?

– Баллотируйте, да и вся тут. Помилуйте, одиннадцать часов, меня в клубе ждут: партия винта не составится.

– Господа, садитесь же. Буду сейчас баллотировать вопрос.

– Зачем баллотировать? Вот все станем, все будем стоять. Единогласно, да и только.

– Единогласно! Единогласно! – загукало, наче в дзвони, кругом.

– Никого нет против предложения?

– Никого. Единогласно.

– Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас…

– Закрывайте заседание. Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.

– Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове.

– На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.

– Заедание закрываю. Зявтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, – сказав Лошаков i вийшов з-за столу.

Через десять хвилин зала опустiла, у виходiв i коло пiд'їзду крик, гук, давка.

– Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє! – Трiскотнява Залiзних шин об камiницю, гуркiт ридванiв, кресання копит i гомiн, мов у бджолянику…

Через пiвгодини все i тут стихло, аще трохи – почало гаснути свiтло. Ясно освiчений будинок покривався густим мороком все бiльше та бiльше, поти й зовсiм не скрився у темнiй темнотi ночi. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильцi його i мерщiй поспiшали гасити свiтло.

Коли послiднє вiкно окрилося темнотою, з-за камiнного стовпа, де жовтiло, наче пiдслiпе, око лiхтаря, висунулась чиясь невiдома постать i невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночi, густого дощового туману чулося тiльки чвиркання води з-пiд ступнi та якесь вурчання – не то лайка, не то бiдкання. Аж ось на краї улицi у кружалi жовтої плями, що лежала на землi вiд лiхтарнi, замаячила темна тiнь. То була тiнь жiночої постатi, бо як тiльки вона пiдступила пiд лiхтарню, то пiдслiпий свiт освiтив лиху спiдницю, низько попущену, i всю у дiрках юпку, пiдперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечi, наче покрiвлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невiдома пiдiйшла пiд лiхтарню i почала об стовпець обтирати свої покалянi чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.

– Оце яка твань! – не то прогула, не то прошипiла вона.

– Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? – донiсся до неї другий охриплий голос.

Рогожка заворушилася на всi боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звiдки до неї обзивався хтось.

– Уже ослiпла, не бач? – знову озвався охриплий голос.

– Ти, Марино? – просвистала рогожка, додивляючись.

– Я. Iди сюди, на сей бiк: сюди не так дощем набиває.

– Сама, небiйсь, краща: тiльки й того, що нiс, як той димар, а пранцi так i кишать! – огризнулася рогожка i почимчикувала через улицю на другий бiк.

– Здорова! – привiтала її теж жiноча постать, прикрита зверху платком.

– Здорова, – просвистала рогожка.

– Де була, що так обтираєш ноги?

– А там, коло земства. Та твань через майдан – насилу вилiзла!

– Що ж, i заробила що?

– Заробиш! Пiд таку нiч хоч би очей де не виколоти. А ти?

– Та й я ж так. Тут один iшов п'яний халамидник.

– Та й що?

– Та й пройшов.

Помовкли на якийсь час, пiдпираючи забор спинами.

– Я ще сьогоднi нiчого й не їла, – мовила журливо рогожка.

– Хiба жиди через день тебе годують? – зареготалася Марина.

– Нi, не те. А сьогоднi нiчого не варили, шабаш.

– Я 6 їм, бiсовим, i гугiль би поїла. Рогожка зiтхнула.

– А чула? – спитала трохи перегодом.

– Що?

– Твого у полiцiю повели.

– П'яного?

– Нi, не те, а вилаяв панiв у земствi. Там такий гвалт збив, цю i за полiцiєю послали, насилу його на звощика узяли.

– I краще. Хай не напивається.

– Кучери гомонiли мiж собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.

– I пошли боже, як уже менi з таким п'яницею вiк калатати!

– А все ж ти сьогоднi їла, не голодна.

– Не в його дяку. Я i горiлку пила, то що? Вiн би з рота вирвав, коли б побачив.

– А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.

– А що?

– Пiду додому.

– Якої трясцi? Пiд тином здихати?

– А тут не все рiвно?

– Тут хоч у жида мiсце маєш. А там – хто тебе пусте.

I знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донiсся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пiсню заводило.

– Чуєш? – спитала Марина.

– Чую.

– Ходiмо, а може?.. – Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:

Якби таки чоловiк молодий,

То по хатi б поводив, поводив!

А рогожка слiдом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:

Ой гоп по вечерi!

Замикайте, дiти, дверi.

Гоп! Гоп! гоп! – i, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.

– Стой! Не шуми! Расшибу! – плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловiк i з одного маху ухопив за руку рогожку.

Марина, вирвавшись, побiгла далi. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонiв.

– Як не сороковку, то й не хочу, – гомонiла рогожка.

– Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! – i вiн ударив по кишенi рукою. Почувся брязкiт мiдi.

Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.

– Марино! – гукнула вона.

– Агов! – обiзвалася та здалека з-пiд крамниць.

– Iди сюди.

Марина пiдiйшла.

– А що? Заробила?

– Семигривеника. Ходiмо вип'ємо та поїмо.

– А того де дiла?

– Заснув пiд лавками.

– А грошей у його не зосталося?

– Бог його знає. Вiн уперед дав.

– То ти, дурна, сама и не пошукала?

– Нехай йому!

– Де вiн лежить? Я пiду.

– Пiшов, їй-богу, пiшов.

– Брешеш!

– От хай мене бог поб'є! – махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови i упала додолу.

Вона стояла саме коло лiхтарнi. Свiт упав прямо на неї i освiтив безносе, дощем змочене лице, покарбованi губи, розкуйдану голову.

– Оце ще менi оця халабуда! – скрикнула вона i, пiднявши рогожку, знову накрила голову.

– Ходiмо, кажу.

– Куди?

– А он у шинку свiтиться.

I мовчки обидвi пiшли через вулицю. То були Христя iз Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собi у губернiю.

XV

На другий день у собранiї Лошаков на чiм свiт стоїть громив Колiсника. Коли його душа ше до того лiтала по свiту, то, певно, прослухавши Лошакову рiч, мерщiй почимчикувала до пекла, шоб у гарячiй смолi спокутувати тi грiхи тяжкi, якi викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б i душа найпершого зарiзяки! А щодо кiсток, то, певно, вони аж танцювали в глухiй домовинi, бо й кiстка не влеже покiйно пiсля такої красної мови.

Шмагаючи по коневi – не без того, щоб не зачепити i оглобель: говорячи про Колiсника – не минеш i Христi. Досталося i їй на горiхи, "этому продукту глубокого нравственного растления", "куртизанке", "камелии", "кокотке"… Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то вiд радостi перенесла б i свiй голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидiвської наймички.

Та вона не чула, чешучи гнидявi пейси жиденятi, котре гидувало дивитися на її безносу пику i все, знай, рукою одпихало невiрну наймичку.

А Лошаков не вгавав: соловей весняної ночi утомився так довго б спiвати, а вiн – нi. Аж зблiд, аж перепався… I було чого: вдячливе земство вiддало йому Колiсниковий маєток, щоб аби у двадцять лiт заплатив двадцять тисяч, що вкрав покiйний Колiсник.

На роз'їздi Лошаков задав земцям бенкет: там були однi тiльки пани дворяни. Пили i їли, їли i пили, незгiрше, чим на бенкетi в Колiсника, тiльки не пили, як там, "за мир", "за земську згоду", а бiльше "за победу". Полупанки прихильно дякували Лошакова, що вiн потяг руку за свого брата дворянина. А то – одтерто нас, зовсiм вiд дiла одтерто. А ми хiба колись не служили й не робили? I справниками, i непремiнними, i суддями, i засiдателями. Хрестян одiбрали – i сiре мужицтво узяло гору! За здоров'я нашого сословного предводителя! За побiду! – i нестямним "ура!" оголошувалися високi стiни дворянського дому.

Чи чуло ти, сiре хлiборобство, розтикане по горах i по долинах, по хуторах i селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянської радостi?

Нi, ти не чуло, тобi нiколи було дослухатися. Хатнi клопоти, клопоти села, хутора, а найбiльше клопоти бiля землi тобi ближчi були, нiж що друге. Аби земля-мати добре родила, щоб не довелося упроголодь зиму сидiти. А про земство – тобi байдуже. Твої гласнi, правда, усi їздили на збори, бiльше думаючи про те, а що там воно дома дiється, нiж про громадську справу. Вони i до тебе занесли недобру чутку про панськi замiри.

– От нашого брата хотять з земства вижити. Мулить, бач, панам очi сiра свита.

– Ат, земство! Що земство? Тiльки одно здирство! – казало ти, глухе до його, i переводило розмову про урожай, про низькi цiни на хлiб та про землю, що в тебе її так обмаль – нi об вiщо рук зачепити!

Зима. Земля, скована морозом, покрилася бiлим снiгом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землi, наче нагнiтило на неї. Сумно, сумно… Один вiтер гуляє по волi, гуде та реве, мов туже посеред того всесвiтнього гробовища. Справжнє гробовище: мальованi лани прикритi снiгом, серед котрого де-не-де бовванiє почорнiлий бур'ян, темно-зеленi лiси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали з снiгу товстелезнi цiвки, позадирали угору посинiлi паростi; спiвучi пташки одлетiли, хiба де горобцi по токах заведуть своє цвiрiнькання та чорний крук, надувшись, жалiбно закряче з високої могили серед пустельного поля, мов поскаржиться i на голод, i на холод. I життя людське змандрувало знадвору у хати, у теплi захисти, не чутно нiгде нi спiву, нi реготу-гомону. Всюди пусто та глухо.

З зимньою добою прийшлося Христi зовсiм пропадати i вiд холоду, i вiд голоду. Одежина в неї – старе дрантя та ганчiр'я, з-пiд котрого то там, то там виглядає посинiле зашкарубле тiло, їжа – об'їдки жидiвської страви та цибуля з черствим хлiбом. Коли було теплiше, то хоч нiчнi походеньки колине-коли принесуть сороковку-другу, хоч погрiтися було чим, а стали морози – i походеньки минулися. Кого стрiнеш у холод та у вiхолу? А тут iще одного разу Христя приморозила ноги… Горять i щемлять її пальцi – боляче ступати, а жидiвка шле по воду за три гони – до самої рiчки.

– Куди менi дiйти? Я недужа, – з жалем у голосi плачеться Христя.

– А їсти дужа! А на нiчнi побiганки дужа? То коли не хочеш робити, iди собi к бiсу! – свариться жидiвка.

Нiчого Христi робити, накидає на себе рамтя та дрантя, закутує у ганчiрки голi литки та руки, бере вiдра i суне до рiчки.

Одного разу у вiхолу вона, щоб скорiше справитись, не пiшла до рiчки, а завернула поблизу до колодязя, хоч їй жид i жидiвка ще при уговорi заказали з колодязя води брати – i гiрка, i солона, нi на страву, нi помити нею.