Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 34 страниц)

I пiшла молода Христина думка перелiчувати однi за другими недостачi, пiшла викладати свої таємнi бажання: невеличкi вони, страх невеличкi, та й їх немає, – i серце нудьгує, що тепер за батьковою смертю нiколи їй того не прийдеться добути.

Що ж думає Прiська, забившись на пiч i обхопивши свою голову обома руками? їй привиджується тепер її давнє – її доля, її гiрка доля, що гонила по бiлому свiту, поти не прибила до Мар'янiвки… Вона – козача дочка, малою зосталася вiд батька та матерi: пiд холеру вони полягли… i родичi, якi були, померли, i вона зосталася… зосталася у чужих людей, пасла громадськi гуси, пасла свинi, телята, поти побiльшала. А там – знову служба, служба на чужих людей, тiльки не на себе. Служила вона по своїх, служила по жидах, служила й по купцях… Удова-купчиха прийняла її наостанку за хлiб та одежу, ради того об'їзду, який щороку робила. Багатiй i ще не старiй, їй не сидiлося у рiдному мiсцi, i вона вешталася по Харкову, Києву, Адесу. Прiська, як вiрна слуга-наймичка, їздила всюди за нею розчiсувати та прибирати свою господиню. Раз зiбралися в Київ. Перед виїздом Прiсьцi щось усе нездужалося; болiли руки, болiли ноги, болiла голова – так що й на свiт важко було дивитися. Отже прийшлося їхати. Добралися до Мар'янiвки – i Прiська зовсiм злягла… Що далi було – вона нiчого не знає; опам'ятувалась уже у хатi Грицька Супруна. Вiн тодi був за прикажчика у пана, i її кинула там господиня, бо так наказав управитель-нiмець. Вичунявши, вона все дожидала господинi, що ось же над'їде i вiзьме її з собою. Та, видно, господиня не дуже побивалася за нею, бо щось довго не верталася. Прiська хотiла найнятись у кого з козакiв; та Грицько не пустив – одслужи перше той хлiб, що, лежачи, переїла! Прiська Зосталася. Там вона i з Пилипом стрiлася: вiн був за робiтника у прикажчика. Одна доля, одно лихо людей докупи зводить… Грицько такий сердитий, крикливий; жiнка його Хiвря – така уїдлива: тiльки й чуєш, як Хiвря лав Прiську або Грицько кричить на Пилипа… Наймичка i крiпак зiйшлися якось, скаржачись одно другому на свою долю. Прiська при тому запримiтила, шо у Пилипа i очi карi, i вуса шовковi. Пилиповi теж кинулась у вiчi Прiсьчина постать струнка, її норов тихий, її голос любий… Частiше та частiше вони почали сходитись. Оце, дивись, Пилип товар погнав до водопою, а Прiська – хвiть вiдра! – i собi побiгла по воду… Або кинеться Прiська за топливом в огород, а Пилип уже тут i вродився!.. Уже Прiсьцi i одбуток вийшов, а Прiська все не йде вiд Грицька з двору i все бiльше та бiльше жалiється Пилиповi, яка Хiвря сердита. Одного разу збiглися вони уночi в садку пiд яблунею. Пилип яблука стерiг, а Прiська… чого Прiська тут опинилася? – i досi не знає, а може, й забулося… Не забулося тiльки Прiсьцi, як тiї ночi цiлував Пилип i без того її гаряче лице, як клявся, що вiн її кохає i довiку буде кохати; як обiцявся, що, тiльки вони поберуться, вiн вибудує нову хату, i як вони заживуть своїм господарством. Прiська не згоджувалася, бо Пилип крiпак. "Хiба крiпаки не люди? – спитав вiн. – I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею…" Подумала Прiська, погадала: за нею її сирiтська доля – гола, боса й простоволоса, а попереду… нужда та недостачi, довiчна робота на чужих, довiчна праця… Добре ж, поки здоров'я, поки сила служе; а як занедужа, от як недавно трапилося? Без роду, без пристановища – хоч пiд тином складай руки. Правду Пилип каже: i крiпаки живуть на землi, а не пiд землею… I вона згодилася. Пiшли до управителя, а управитель не тiльки не заборонив, а ще й похвалив за те, що вона не злякалася крiпацтва. Казав, що то, може, у других панiв крiпацтво страшне, а в їх… вiн i хату нову обiцяє, i город, i поля на нове господарство. У першу недiлю вони й побралися. Хоч управитель i збрехав, надававши таких обiцянок, та хiба не все рiвно Прiсьцi робити? Що робила купцям, жидам, то тепер – на пана: уїжджена коняка везе, не зупиняючись. Та й управитель таки не зовсiм збрехав: хоч не дав вiн городу й нової хати, зате велiв жити сусiдами з Грицьком; все ж у їх своє господапство. Грицько, правда, лається: де не вiзьметься яке ледаща, i а ги-о-ги на шию! Хiвря славить Прiську на всю Мар'янiвку: i сяка, i така, i нетiпанка, i нечепуруха!.. Та сiлькiсь: нi Пилиповi, нi Прiсьцi не привикати до лайки. Живуть вони собi удвох тихо та мирно… Через рiк уродився їм син Iвась, на другий – дочка Христя. Iвась не видержав – полiг, а Христя очуняла – росла собi. I то матерi утiха: виросте – помiч буде. Так пройшло тринадцять лiт; на чотирнадцятому їх звеселила чутка про волю. То не була глуха чутка, яка завжди ходила помiж крiпаками, а справжня звiстка – про неї i пiп читав у церквi. Зiтхнули вiльнiше Пилип i Прiська: тепер же то вони поживуть на волi! Через два роки i сама воля прийшла. Пилиповi дали грунт, двi десятини поля. Збився Пилип i на хату – свою-таки хату!.. Господи, яка то була радiсть Прiсцi! Як вона рук не жалiла, обмазуючи та облиптуючи хату, щоб i холод не заходив зимою, i дощ, бува, не пробив лiтом… Хоч приходилося i платити за все те, хоч Прiська i досi нiяк не пойме, за що таки їм платити. За те, що вони своєю довiчною працею заробили, та все ж легше, що своя хата, що не чутно нi лайки Грицькової, нi догани Хiвриної. Сама собi працює коло свого невеличкого городу; Христя помагає їй. Її серце радiє, дивлячись, як дочка розвивається на волi. "Тяжко та гiрко жилося нам, – думала тая Прiська, – може, дiтям краще буде?" I вона гонобила надiю у серцi: дасть же бог – знайдеться добрий чоловiк її дитинi – приймемо зятя у хату. Пилип уже старий став, i вона нiкчемна – хай пристає у прийми, хай молодi на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо їм усе.

Так думалося Прiсьцi, а вийшло?.. Що їй тепер у свiтi робити, що їй казати? Хто того поля догляне, хто коло його буде ходити? Хто заплатить викупне, подушне? Добре далося їй i те, i друге… Торiк вони зiбралися на корову – душi не чула Прiська у невеличкiй телушцi. Рiк удався недорiдний, собi хлiба ледве ставало, а продати – i не кажи. Заробити ж де? Коло других сiл i пивницi, i винницi, i сахарнi, а в їх – хоч би зламана… А тут пристають – давай подушне! З весни не платили за першу половину, то восени – за цiлий рiк вiддай. Лаявся Пилип iз зборщиками, лаялася й Прiська. Приїхав становий, узяли її теличку, оцiнували й продали рiзниковi-жидовi. Вона трохи не занедужала вiд горя та слiз. То ж тодi було; як не гiрко, а все то на Пилиповi лежало; його одного знали, його тягли… А тепер? Тепер прийдуть i хату рознесуть по кутках… Що вона скаже, що вона зробить, вона – недужа, не знаюча нiчого? Тепер один Грицько цiлком ковтне її!.. Серце її замирало, обливалося крiв'ю. Та ще хоч би умер, як люди, – дома, у своїй господi; а то хотiв зробити як краще, а пiшов – за смертю. Тепер тiльки зосталося їй пiти за його мертвим трупом. Як же по такому холодовi iти в город? У неї нi одежi теплої, нi взуття як слiд. Та хай вона й добереться до мiста: що ж вона – на руки його вiзьме i додому принесе? А треба ще ховати, поповi заплатити… Господи! у неї ж нi шеляга; послiднього карбованця узяв вiн на сiль, як виходив з дому… Чи так кинути? Хай вiзьмуть – пошматують i загребуть, як ту собаку, без попа, без обряду церковного?.. Що ж вiн? Хiба вiн по своїй волi умер, хiба вiн хотiв тiї смертi?.. Так бог дав, така вже, видно, його воля!

I почне Прiська молитися боговi, почне перед ним своє лихо викладати… Та марно вона у хатi ламає руки, здiймає очi до неба: там на холодному чистому шатровi тiльки зорi грають своїм невеличким свiтом. Байдуже їм, що робиться на землi: тихо, мов потухаючi iскорки, лягає той свiт на мерзлу груду, вiдбиває сизим сяйвом на невеличких пилиночках снiгу; здається, вони граються своїм свiтом… А небо – глухе, як пустиня, нiме та холодне, як камiнь, – шатром розiслалося понад землею, морозом окувало її, давить, наче хоче задавити… Хто ж її там почує?.. Хiба люди у селi? Та й село упокоїлось: не свiтиться нiде, собака не гавкне – все заснуло мертвим сном. Людськi оселi, наче могили, чорнiють серед снiгу… Нiмi та мовчазнi, вони не кажуть, що у їх заводиться. Чи щасна доля доглядає сон їх житцiв, чи гiрке лихо перевертає їх з мiсця на мiсце… Вони припали до землi вiд страшного холоду – i тiльки з димарiв виходе пара, даючи ознаку, що там, усерединi їх, ще не прочахло тепло, ще тлiє людське життя.

Тiльки з Притичиного верху не йде пара. Як почула Христя, варячи обiд, про батька, то забула про все на свiтi. Огонь у печi тлiв, тлiв – та й згас; тепло вибiгло у незакритий димар; застиг обiд серед черенi. Хатнi дверi забула Здориха причинити; у їх роззявлену дiрку iшов з сiней холод: у хатi – хоч вовкiв гони! А Прiсьцi i Христi – байдуже, їх грiє горе своїм пекучим огнем, їх дiймають сльози своїм гiрким теплом… Голова наче у вогнi палає, очi горять, Зiтхання гаряче, аж губи репаються вiд нього, аж у ротi сохне.

Нiч минає. Заблимало край неба крiзь зеленi-зеленi хмари; свiт лупнув над землею своїми мутними очима… Навiщо? Яку вiн утiху принесе, якую пораду приверне?

III

"З щастя та з горя скувалася доля", – каже людська поговiрка. Одна Прiсьчина доля не складалася по-людськiй. Горя того – за нею i поперед нею – неозорно, неоглядно… А щастя? Якiсь думки про щастя; якiсь даремнi надiї, котрi її завжди дурили, розбивались об гострi пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачi…

Досi i то було гаразд. Досi хоч даремнi надiї були; хоч дурили, та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надiю пригадати яку – i того немає. Тихо, мов жарина у попелi, тлiє її душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'ється, чогось-то хоче… Так гниє деревина на коренi: уже й вiти її посохли, i середина випала, а вона все стоїть; вiтер-негода обносе сухе гiлля, а зсередини шашiль виточує гниле суччя; кругом дiрки, кругом дупла, один стовбур – i той порожнiй… а все стоїть! Треба не вiтру, а бурi повалити його – i вiн, поскрипуючи, дожидає тiї бурi.

Дожидає i Прiська своєї. От же немає!.. А думки, як черва, ворушаться в головi, точать її хворе серце, пiдрiзують немощну силу.

От уже третiй день вона думає, як його зiбратися у мiсто? Лягаючи спати, рiшає: завтра… завтра безперемiнно пiду; що б там. А на завтра життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та i в чому?.. I знову думки-муки пиляють її до вечора; цiлий день, як одну годину, держать її у своїх мiцних обценьках, щоб увечерi знову вимучити надiю на завтра…

Так, збираючись, i не пiшла. На третiй день з волостi, запихавшись, прибiг староста i напав лаяти.

– Все на нас вернете! – кричав вiн. – А кому се ближче дiло – чи жiнцi, чи старостi? Стидалися б! У мене, може, свого дiла не обкидаєшся: щодня за вас, чортiв, у волость тягають, а тут ще i в мiсто iди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смiтнику!..

Через три днi вiн знову прийшов; принiс новi чоботи, клунок солi i платок.

– I грошей, – каже, – п'ять рублiв було, та грошi за подушне у волостi зоставили.

– Там же щось три рублi тiльки слiдувало, – промовила Прiська.

– То не моє дiло. У волостi зоставили. Пiди сама та й довiдаєшся. Староста пiшов. Прiська глядить на приноси – он що тепер вiд її Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошпе прикладає вогню до печеного, – роздивляючись, вона докладає матерi:

– I платок новий купили батько, i чоботи… та якi ж маленькi та гарнi! Кому ж то се? А це – сiль. Ще i в клунковi щось е.

Вона вийняла щось заверчене в папiр i почала розгортати. Очi її розгорiлися, коли вона наглядiла аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкi, з хрестиками на привiсках. Це вже для неї куплено, їй!..

– Дивiться, мамо, що батько менi купили, – показує вона матерi.

Прiська тiльки струснулась i одвернулася… їй гiрко було слухати доччину радiсну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю… У вiщо вона їй обiйшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменiла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно i як воно взялося!..

Пройшов ще тиждень. День за днем i нiч за нiччю полiзли, мов безногi черви поплазували, все далi та далi односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вiчi своїми мертвими очима; та, з Другого боку, i життя не давало покою: i воно голосно гомонiло, свою безконечну пiсню заводило.

Он свято на носi: багата кутя, рiздво… Щороку, як не гiрко було, а до кутi i шматок риби мався, i пироги; про рiздво, уже що, а ковбаси, хоч купованi, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його – краще нiчого не мати! Не так Прiсьцi гiрко було, коли б вона полиню об'їлася, як вiд тих думок важких та тяжких… Вона згадала про тi два карбованцi, що у волостi зоставили. Навiщо вони їх задержали? Хiба не все з нас узяли, що треба було?.. Пiду, пiду… своє вiзьму. За гривеника ковбасу куплю: Здiр кабана коле, за гривеника вiддасть вiн ковбасу… Може, вiн або й другий хто їхатиме у мiсто – попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще i про чорний день зостанеться.

На другий день, зiбравшись, подибала до волостi.

– Тобi чого? – пита старшина.

– За грошима, – кланяючись, одказує Прiська.

– Якi тобi грошi? Прiська розказала.

– Грошi узяв Грицько. Вiн казав, що так i слiдує. Iди до його. Прiсьцi iти до Грипька – пiсля тiї образи гiркої? Нi, вона нiзащо не пiде. З якої речi їй iти до його, коли грошi до волостi присланi?

– А може, Грицько сам буде у волостi; бо до його йти – чи й дiйду я? – криючись iз своїми думками, одказує Прiська.

– Може, й прийде, Дожидай.

Прiська присiла на рундуцi. У волостi шарпанина-бiганина: одно туди йде, друге звiдти виходе, третього ведуть… Прищенко гордо виступає i, граючи очима, допитується: "А що – узяв?" 3а ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: "Засипав карбованцями та ще й допитуєшся, чи взяв? Та ще пiдожди хвалитися… що ще посередник скаже". – "Суньсь, сунься до посередника, – кричить Прищенко. – I посередник тiї заспiває!.." – I пiшли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, i сердито вичитує: "Що це за суд? який це суд? Три днi держали, ще три днi сиди! Дома усе врозор пiшло, а вiн – сиди!.. Де се воно видано – тиждень чоловiка у чорнiй держати?.." – "Бач, яка голiнна до чоловiка; сама прийшла визволяти… скучила!" – донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима i, плюнувши, зiйшла З рундука; регiт провiв її…

"Всюди своє лихо, – думалося Прiсьцi, – та чужим людям воно за смiшки".

– А он Грицько малу вервечку за собою веде! – хтось обiзвався. Прiська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним – душ на десять чоловiкiв, похнюпившись.

– I то все на прохолоду, – угадував другий.

– Авжеж! – додав третiй…

Дехто зареготався.

Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши до рундука, поздоровався:

– Тут старшина?

– Тута.

Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною.

– Ви чому не платите подушного? – гукнув той.

– Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не знаєте, яка ця осiнь була? Заробiтку анiякого!

– А на пропiй є? – крикнув старшина.

– З шинку i не вилазять, – пiддав тихо Грицько.

– У чорну їх! – рiшив старшина.

Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло. "Ну, за що, про що? – стукало їй у голову. – Чим вони винуватi, що заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?" їй нiколи не вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та вiдпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди насмiялися… Вони i з цих смiються; до неї доноситься їх несамовитий регiт… Нi жалю, нi серця немає!.. Прямi собаки, прости господи!

За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька:

– А ти нащо з теї два карбованцi задержав?

– З кого? – мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.

– Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, – хтось iз чоловiкiв наткнув її. Прiська устала i пiдiйшла до старшини.

– Це з неї? – спитався Грицько.

– З неї.

Грицько усмiхнувся.

– Ви ж знаєте, що менi п'ятирубльову бумажку дадено: здачi не було. Два рублi у мене зосталися; я їй вiддам.

– Так он у його, молодице, твої грошi, – сказав старшина i пiшов у волость.

Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав.

– Коли ж ти, Грицьку, вiддаси? – тихо спитала вона.

– Тьфу! Як собака та! – огризнувся Грицько. – Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне i повернув.

– Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п'ять вiддав?

– Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п'ять вiддав.

– А менi ж хто вiддасть?

– Хто вiддасть? Звiсно, свої треба давати.

– Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба.

– Вiддай зараз! Де ж я тобi зараз вiзьму? При менi грошей немає. Прийди додому, то й вiддам.

– Коли ж приходити?

– Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах пожовкло:

– Як пiсля свят? Менi до свят треба.

– Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму? – скрикнув Грицько, махнув рукою i скрився у волость.

– В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть! – чулося помiж народом. – Он, мого полтиника заїв…

– А мого карбованця, та ще й у чорнiй за те я посидiв…

– О, вiн майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Прiська повернула додому сумна та нерадiсна. Ще й нiчого, а вже Грицько почина загравати. Сьогоднi он… прилюдно… собакою назвав: "Як та собака!" Подумай!.. 3а вiщо? 3а те що своє стала правити? Сказано – кровопiй людський! I та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Прiська нiяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову i не сходить з думки, не забувається… Нi, я тобi так сього не покину. Чого менi тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Звав, на що брав – i вiддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Нi, нi… сьогоднi ж пiду. Пообiдаю i зараз пiду. Я не одiйду вiд твого двору, буду соромити перед цiлим селом, поки не вiддаси.

I Прiська, пообiдавши, подибала до Грицька. Грицько саме обiдав. Його очi якось тривожно бiгали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром – ознака, що Грицько уже хлебеснув.

– Швидко прийшла! – глухо промовив вiн, узрiвши Прiську перед собою.

– Бо за своїм, – одрiзала та.

– Пiдожди ж, поки пообiдаю, – не то гiрко смiючись, не то грiзно сварячись, промовив Грицько.

Прiська присiла на кiнець полу, дожидає… У хатi тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хiвря вiд столу до печi, як сопе Грицько. Нiхто словом не обiзветься, нiхто його не пророне, мов понiмiли усi. I збоку дивлячись – видно, як та нiмота кожного гнiтить, там, усерединi, тлiє… Здається, одно слово – i, як вiтер, зразу вирве те полум'я наверх, запалає буря…

Прiська, похнюпившись, сидить, слухає тiї гiркої нiмоти; гляне на Хiврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов лобуряка, свiтить своїми – i знову похилиться…

Ось i обiд скiнчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.

– Пiдожди, поки покурю, – уїдливо смiється Грицько, виходячи з хати. У Прiськи аж у душi заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.

– А ти й досi дожидаєш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, – каже Грицько, усмiхаючись.

Прiська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усiї сили – вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей.

– Грицьку! Бога ти побiйся! – крiзь сльози почала вона. – Ще трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? I ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то твоїм дiтям!

Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове лице; очi загорiлися-запалали.

– Ти ще клясти прийшла! – скрикнув вiн.

– Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий iде… Ти ж будеш i їсти, i пити, а тут за душею шеляга немає.

– Грошей, – кажеш, – немає, – обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, – а святки справляти хочеш!

– Хiба як ми бiднi, то нам i їсти не треба, Хiвре? – одказала Прiська.

– А я, знаєш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покiйним, то й у вас би грошi були.

– Добре таке говорити, у кого вони є. А коли – i того треба, i другого недостае… i подушне заплати, i викупне дай… А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був.

– А дочка? Дочка – мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собi? Не вiддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить.

– Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати – не тiї б заспiвала.

– За дурною головою та й ногам лихо! – одказала Хiвря.

Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи – нiхто її не вчує; а кожне Хiврине слово – спичка у серце: краще мовчати.

Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились.

– Так як же, Грицьку? – почала, помовчавши, Прiська.

– Я тобi сказав у волостi. Не чула? – гукнув Грицько.

– Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже пiсля свят.

– Та ще чи й пiсля свят вiддам? – позiхаючи, вiдказав Грицько.

– То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси – позивати буду!.. – посварилася Прiська.

– Позивай… Чого ж ти прийшла? Iди – позивай! – блимаючи очима, каже Грицько.

Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула.

– Господи! Як то воно люди забуваються! – напустилася вона на Прiську. – Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хлiб-сiль забувається.

– Хiба я у вас дурно той хлiб їла? Не робила я, не служила вам? I замiж вийшла – то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке казати, а тобi грiх!

– Добрий грiх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижнi валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись бiля тебе? Та знов – вiд кого ти i за кого замiж iшла, забула?

Прiська похилилася. То було справдi так. Хiвря пам'ятлива, не забула нiчого з її давнього; забула тiльки Хiвря, що як Прiська одужала, то поповиварювала вона води з неї, – не було їй спочинку нi вдень, нi вночi… Мовчить Прiська, а Хiвря одно вичитує:

– Або, як волю об'явили… хто, як не Грицько, помiг вам вибудуватись? Вiн i на сохи дерева дав, i на крокви. Хоч воно i не своє – панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?

– Що ж робити, Хiвре? – тихо схлипуючи, почала Прiська. – Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибi вам. Та згляньтеся ж i ви на мене: свято iде, рокове свято… У мене ж нiчого немає. Отi два рублi – то ж останнi, на якi тiльки й надiя.

– Де ж ти їх вiзьмеш, як немає? Позич у кого, – рає Хiвря.

– Хто ж менi позичить? – уже навсправжки плаче Прiська.

– Ну, чого ви завелися? – грiзно скрикнув Грицько. – I розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну – i йди, ну – i позивай… Страшнi її позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди – позивай!

Прiська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться – i навсправжки вижене. А хiба довго йому розсердитись?

– Господь з вами! – утираючи сльози, промовила Прiська. – Не даєте – самi поживайте! Вам бiльше треба… Куди вже менi позивати вас? I, похилившись, вийшла з хати.

– Я так i знав, що прийде бiсова манiя! – промовив услiд їй Грицько.

– Походе-походе та й пiдоб'ється, – одказала Хiвря. – Краще менi платок на празник буде.

Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому; серце її болiло, сльози заливали очi… Що їй тепер дiяти? Iти жалiтися старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.. Всi вони один одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi…

Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стрiла її.

– Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду – не дiждуся вас!

Стара, важко дишучи i не обзиваючись до дочки, опустилася на пiл.

– А ви й не примiчаєте, що я в нових чоботях? – щебече та. – Дивiться – якраз прийшлися при нозi, мов на заказ шитi… Таких i по всьому селу других не знайдеш: i юхтовi, i не шкаповi. Дивiться-бо!

Прiська зирнула; досада ущипнула її за серце.

– Оце вже й натягла! Оце вже i шмарувати почнеш у них? Годi лишень; скинь та положи… Поки новi – то бiльше дадуть за їх.

– Як? Хiба ви продавати будете? – неспокiйно спитала Христя. Прiська мовчала.

– Це ж менi батько купили… Старi он уже розтопталися, розлiзлися… скоро дiрки будуть, – скидаючи, бурмотала Христя.

Як недавнечко ще радiло її серце, коли вона придiвала їх; коли вони, мов вилитi, обхопили її ногу: i невеличкi – а хоч би де придавили!.. "Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її i на заказ шитi", – думала вона, гадаючи, як усi здивуються, коли вона на свято узує їх, як усi будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла i, коли вона навела її очi на їх, велiла скинути – продавати думка… Жаль гострими пазурами угородився їй в серце, веселi думки помутнiлися; досада i сльози потемрили їх.

– З якої речi їх продавати? Це мої… Ну, старi i продали б. Нащо й купувати було, на продаж хiба? – одно своє Христя.

– Мовчи! – скрикнула Прiська. – Хоч ти не заливай за шкуру сала: i без того його залили вже менi!

Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на припiчку i з досади сiла за роботу. Прiська собi, спочивши, роздяглася i взялася за гребiнь. Прiська сидить на днищi, висукує та виводить нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тiї веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Прiська колишеться над гребенем; Христя зiгнулася над сорочкою. Нерадiснi думки колишуть першу; та нелегкi зiгнули й другу… У хатi сумно, нiмо, глухо… I нiкому тiї нiмоти порушити, нiкому того суму важкого розвiяти… Ось чутно, рипнули сiнешнi дверi. Нi Прiська, нi Христя не пiдводять голови, не оглядаються. Хто до їх прийде i чого?

– Здоровенькi були! – роздався край порога молодий жiночий голос.

– Тiтка Одарка!.. Здоровi! – перша одказала Христя.

– Здорова, Одарко! – глухо привiталась i Прiська.

– А я увiходжу у сiни, слухаю – тихо; думаю – немає нiкого, та так несмiло i йду. А вони, бач, сидять собi та сумують.

– Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, – каже Прiська.

– Ми се недавнечко пообiдали. Мале моє заснуло; Карпо пiшов з дому… Сумно самiй. Пiду, думаю, провiдаю тiтку Прiську, як там вона?

– Спасибi тобi, Одарко, – зiтхнувши, дякує Прiська. – Тiльки ти ще i добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся. Сiдай, будь ласка, та погомонимо. Сьогоднi оце виходила уперше з двору.

– Де ж ви були?

– Де мене тiльки не було? Була i в волостi, була i в Лобурця. I Прiська повiдала Одарцi, чого i куди ходила i що виходила. Сумно лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка i Христя: нерадiсне все те розказувала Прiська, нерадiсним i закiнчила…

– Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу… Коли б земля розступилася – так би крiзь землю й пiшла.

– Бог з вами, тiтко! – умовляє Одарка. – У вас он дочка; треба її до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас?

– Добрi люди, Одарко, коли вони ще є; а немає – гiрше не буде… Я жила свiй вiк мiж чужими людьми – не пропала, бач; буде шануватися – i вона проживе, а не буде – то її дiло… А менi – годi б уже швендяти по сьому свiту: дивитися на його не хочеться.

Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи тi нерадiснi речi, засумувала, похилилася, їй здавалося – то само лихо глухо бубонить свої жалощi, то вже не жилець сього свiту скаржиться на гiрке життя. Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й замре-закостенiє з гiркими докорами на вустах!.. "Отаке наше життя, отака наша доля!" – глибоко зiтхаючи, думає вона… А Христя ще нижче схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. Одна Прiська не перестає, не вгаває…

– Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Однi гiркi сльози, людськi докори, нужда та злиднi… Он, свято йде: другi – радi тому празниковi, гульнi та спочинку; а нам чого радiти? чим його стрiчати, як проводити?.. Нi узвару, нi риби, ради багатого вечора, немає; ковбаси – розговiтися – нi за що купити. Думала, Грицько вiддасть хоч карбованця; каже – немає; а знаю, що е… Що ж його робити?.. Новi чоботи Христi купив старий: радiє дитина обновцi… а тепер приходиться тi чоботи продати або заставити… От тобi й радiсть!

I Прiська заплакала. Пiд плач матерi Христя собi почала схлипувати.

– Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, – почала Одарка. – Якої вам риби треба? Солоної? Оце завтра або пiслязавтра поїде Карпо у мiсто; я йому дам своїх грошей, скажу – ви дали. Хай купить. А ви вiддасте.

– Одарко, голубко моя! – замолила Прiська. – Сам господь тобi заплате тим добром, що ти для нас робиш!

– Та стiйте, не перебивайте, – почала знову Одарка. – На скiльки вам риби? На семигривеника чи на копу?

– Та й на копу буде.

– Ну, на копу. А узвар у мене е. Чи квасолi, чи гороху треба буде – берiть, скiльки схочете: у нас все рiвно нiхто його не їсть, а вам, може, для пирогiв здасться. Нехай Христя iде за мною, бо менi пора, – досi дитина прокинулась, – та й вiзьме, скiльки там треба.

Христя трохи не молилася на Одарку, iдучи слiдом за нею.

– Спасибi вам, тiтко, велике спасибi! Ви мене мов на свiт народили: тепер мати не продадуть чобiт… А то, подумайте-таки, свято iде, старi чоботи зовсiм розтопталися, а новi думають продати. Така мене досада взяла, такi сльози обняли, як мати сказала: "Скинь та положи: поки новi – бiльше дадуть за них…" Так моє серце й заколотилося… Другi ради свят усе нове справляють, а менi чоботи купили, та й тi одбирають! – щебетала Христя.

Одарка пiзнала у тому веселому гомонi Христi свою дiвочу пору, свої молодi лiта. Так i вона колись радiла кожнiй новинi. А тепер?.. "Мана, – думалося їй, – все то мана… Все то минеться-забудеться, як життя гляне у вiчi своїм суворим оком… Де та i радiсть дiнеться, де i веселi думки подiнуться?.. А подумаєш – щасливi лiта: i лихо недокучливе, i сльози на який-небудь час…" I Одарка радiла, слухаючи Христине щебетання.

Не менше радiла й Прiська, сидячи сама собi в хатi… З серця неначе хто камiнь зняв, сльози вгамувалися… Думки легенькi такi плутаються в головi… "Сказано, як добра людина знайдеться… сказано-то…" – шепче сама собi Прiська.