Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 34 страниц)

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
СТОРЧ ГОЛОВОЮ

I

Сiло сонце. Легенька тiнь ночi упала на землю. Заблищали зорi в чистому небi, показався i мiсяць з-за гори – повний, червоний, неначе в банi паривсь. Сумно позирнув вiн крiзь пил та куряву на людську бiганину, на чудний гук мiста. Не спить воно, та ще й не збирається спати. По кам'яних вулицях торохтять вощики, попiд заборами снують люди, у кожнiй хатi горить свiтло; а великi будинки неначе в огнi палають: з їх розчинених вiкон ллються де спiви, де бренькiт… Почалося окреме городське життя – життя ночi… Село не знає його, бо не знає i тiї страшенної задухи, що здiймається удень з кам'яних улиць, з напечених сонцем стiн, з тiсних смердючих дворiв i що не дає дихати, не дає жити. Про те не знає село. Примостившись на просторiй просторостi, серед широкого поля, укрите густими садками, оторочене кругом левадами, з рiчкою на краю, а iнодi й посерединi, – воно дише i вдень прохолодою. А вночi?.. Хоч би ставало тiї короткої лiтньої ночi на вiдпочинок пiсля денної працi, бо не вспiе заблимати свiт над землею, як уже й продираються хазяйськi очi, уже здiймаються натомленi руки на працю.

Не те у мiстi: там немає нi просторих левад, нi густих садкiв; там шматок мiсця потрiбен пiд будiвлю, котра б приносила бiльш користi, грошей, i там оселились люди не польової працi – гречкосiї та хлiбороби, а городськоi – ремiсники, купцi, крамарi, пани – воєннi й невоєннi, служащi й не служащi, жиди – в ярмулках i без ярмулок, в дорогих саєтах i в драних балахонах… Все те живе тiльки на грошi, все те купує, що потрiбно для життя, а не своїми руками добуває. Там життя нiколи не вгаває: одно спить до пiвдня, друге – з пiвдня. А нiччю, як окриється пекуче сонце, спаде денна задуха, – тiльки й дихнеш свiжою прохолодою, тiльки й посидиш з добрим чоловiком, перекинешся з ним живим словом, а часом i погуляєш досхочу.

Он i в Антона Петровича Рубця зiбралась невеличка купка. Прийшов член Земської управи, капiтан Селезньов, височенного росту, з страшенно довгими рудими вусами, такий голiнний до карт, що йому й їсти не треба, аби було "зелене поле"; Федiр Гаврилович Книш – йому пiдручний. Вони застали тут Колiсника, котрий прийшов до хазяїна побалакати за дуже низькi цiни на м'ясо. Колiсник добре знає, що посуху якось i балакати не приходиться, i йдучи, захопив пляшку доброго рому. Перед вечором гарненько усiлись вони на ганку, що виходив в невеличкий салон, i смоктали ромок з солодким чаєм.

– Зовсiм обидно, Антон Петрович! Їй-богу, зовсiм обiїдно, – бiдкався Колiсник. – Ви тiльки подумайте: вiл стоїть шiстдесят карбованцiв, а м'ясо по вiсiм копiйок фунт. Скiльки його з вола потягнеш? Одрубай голову, одрубай коги – добре-добре, як пудiв на п'ятнадцять, а бiльше усього тринадцять набереться. От ви i лiчiть: по три карбованцi з семигривеником пуд, – п'ятнадцять нудiв – сорок вiсiм карбованцiв, недiстае дванадцять. З чого його брати? Шкура – сiм-вiсiм, хай десять карбованцiв; а два карбованцi на голову га ноги?.. От ви дивiться… Собi на убиток!

– А бач, торгуєте? – одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток чаю, вiд котрого його блiде обличчя ще бiльше зблiдло i тiльки сiрi очi заграли невеличкими iскорками та рижi баки захиталися.

– Торгуємо як, бодай уже так не торгувати! Торгуємо, бо як устрянеш в одно, то… як там кажуть: привикне собака за возом…

– Невже по шiстдесят рублiв скот купували? – спитався знову хазяїн.

– Та добре, якщо по шiстдесят, i отож тiльки й бариша. А як тепер приидеться купувати?.. Хе! Пропали ми, зовсiм з головами пропали! – бiдкався Колiсник.

– А там, може, i таксу прибавлять.

– А поти прибавлять, то ми без сорочки зостанемося. Нi вже, Антон Петрович, ви наш заступник, ви наш i благодiтель: похлопочiть уже за нас.

– Хiба воно вiд мене? Сам голова назнача цiну… А я? Менi то? Моє дiло таке: кажуть робить – i роби.

– Та голова головою, а ви там усьому голова! їй-богу, правду кажу, Антон Петрович! Їй-богу, не брешу! Уважте… згляньтесь… А ми вам – якого хочте м'яса берiть, дурно берiть… скiльки хочте!..

– Бач, куди вони забралися – на прохолоду! – скрикнув Книш, виходячи до їх на рундук. – А ми з капiтаном по всiх хатах шукаємо; та вже Пистина Iванiвна вказала.

Антон Петрович подав Книшевi руку, поздоровкався i посунувся геть, даючи гостевi бiля себе мiсце… Колiсник собi пiдвiвся.

– Сiдайте. Де ж капiтан? – пита хазяїн.

– Вiн там, – мотнувши на хати головою, сказав Книш. – А ви все чайок попиваєте?

– Та так, прохолоджуємося. Парить, так парить! Ми от з ним i вийшли на свiже повiтря.

– А тут у вас гарно: садочок, квiтки коло крильця. Се вже, видно, Пистина Iванiвна кохається? – пита Книш.

– Усi разом, i вона трохи. А що ж се там капiтан робить? Капiтан! Капiтан! – гукнув хазяїн.

– Iду! – роздався товстий охриплий голос, i на дверях показався Селезньов; чорний, височенного росту, вiн, як iндик, виступав i трохи не вдарився головою об одвiрок, та похопився прихилитися.

– Как? – крикнув вiн, подаючи хазяїну руку. – Еще и не готово?

– Чого не готово? – спитався хазяїн.

– Как чего? Зеленого поля нет! – I Селезньов махнув так рукою, що аж досяг Колiсникової голови. Той усмiхнувся своїм широким червоним обличчям i посунувся геть.

– Извините, – прогув Селезньов, поклонившись боком Колiсниковi.

– А чаю, Костянтин Петрович? Чаю! – роздався ззаду його жiночий спiвучий голос, i незабаром показалася на крильцi панiйка; помiрного росту, бiлява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лицi свiжа, рум'яна.

– Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина Ивановна? – лебезив перед нею, увиваючись, капiтан. – Уж не знаю, когда и карты держал в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету.

– Буде, все буде, – утiшала його Пистина Iванiвна. – Тiльки попереду чаю напийтесь. Я ось зараз… – I з цим словом вона скрилася у хату.

Селезньов сiв коло Книша, сопучи. Колiсник стояв аж коло схiдцiв, витирав своє широке лице червоним платком, м'явся, не знав, що йому робити.

– А ви чого стоїте? – повернувся до нього Антон Петрович. – Сiдайте, сiдайте, чай будемо пити.

Колiсник примостився на самому крайку лави. Селезньов спiдлоба дивився на нього, мiряв з нiг до голови очима.

– Партнер? – випалив далi, наче з рушницi, дивлячись на Колiсника.

– Що зводили питати? – спитався його той, як жар займаючись.

– Нi-нi, не грає, – одказав хазяїн.

– Черт с ним! – прогув басюкою Селезньов.

– А-а… в карти? – догадався Колiсник. – Не вмiю i в руках держати. Се не наша забавка, господь з нею!

Тут саме дiвчина принесла на пiдносi два стакани чаю i подала їх Книшевi i Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одiта по-городянському: у темнiй корсетцi з червоною облямiвкою, у ряснiй спiдницi, з бiлим, як снiг, попередником; невеличкi помiрнi черевички на ногах з зеленими застiбочками. Все те нове, блискуче, як блискучi чорнi її очi, як i довга коса, вичесана та заплетена рожевими кiсниками… Все то на їй так привiтно виглядає, все бере на себе очi.

– Это откуда у тебя такая взялася? – спитав Селезньов хазяїна, коли дiвчина, вiддавши чай, скрилася у хату.

– А що? запала в око? – зареготався Рубець.

– Ну что – запала! Девка, как есть девка – настоящая! Не наших городских шлюх, – бубонiв Селезньов.

– Та вона чогось менi по знаку; я її десь бачив, – казав Книш.

– Бачили? Нi, такої ви зроду не бачили! – реготався Рубець.

– Да ну, не дури! Говори, где взял? – напира Селезньов.

– Найняв. Недавно найняв, – повiдав хазяїн. – Виходжу раз на базар – стоїть дiвчина-селянка. "Ти чого, – питаю, – стоїш тут? Винесла що продавати?" – "Нi, – каже, – найматись…" – "На ловця, – думаю, – i звiр бiжить". Я саме свою комнатну розщитав… Ледащо великої руки було!.. Я до неї: розпитую, чи служила до сього. "Служила", – каже. "У кого?" У кого б ви думали? – спитався хазяїн, помовчавши. Всi тiльки дивились на нього i ждали одказу.

– У Загнибiди! – випалив Рубець.

– Та-та-та… – затарабанив Колiсник. – Знаю, знаю; бачив, бачив… Христею зоветься?

– Христею, – одказав хазяїн. – Як сказала вона менi – у Загнибiди, то я й задумався, – почав вiн далi.

– То-то я и дививсь, що знайоме обличчя, – перебив його Книш. – Десь я її бачив. А я ж її у полiцiї бачив, її пригоняли на слiдствiе.

– Отож i менi страшно стало, – хвалиться Рубець. – Чутка ходила, що дiвчина задавила Загнибiдиху. А гляну на неї – щось не вiриться, щоб така давила. "Ти, – питаю, – коли служила?" Думаю: "Може, давно коли, може, се не та". – "Оце, – каже, – пiсля смертi хазяйки одiйшла". – "Так ти та сама, що казали, задавила хазяйку?" – питаю її. А вона у сльози, як заридає! "Чого ж ти плачеш?" – "Та як же, – каже, – через ту брехню немає менi просвiтку. Ось другий день стою; спитає хто: де була? одкажу, – зараз i назад". Подумав я: "Коли б вона справдi була винна…"

– Та то її вплутав Загнибiда, щоб затягти дiло. Потiм сам в усьому признався, – перебив Книш.

– Та постiйте ж бо, – одказав хазяїн. – Подумав ото: "Коли б була винувата – не пустили б її"; та й кажу їй: "Пожалуй, я тебе найму, тiльки попереду справлюся де слiд". – "То наймiть, зробiть милость", – просить сама. Привiв я її додому, а сам – до слiдователя. I от, як ви кажете, що то її Загнибiда вплутав, так i слiдователь каже… Так я її учора й договорив.

– А дорого? – спитався Книш.

– Десять рублiв, на моїй одежi.

– Талан! – скрикнув Колiсник.

– Питаю її: що за рiк? А вона: "Що хочете, тiльки на вашiй одежi". Кажу – десять буде? "Буде", – одказує. На тому i порiшили.

– Дурна селянка! – смiється Колiсник.

– Та якщо така вона й далi буде, – повiдав Рубець, – то я їй i двадцять дам. Господь з нею! Адже куховарцi плачу три карбованцi на мiсяць, а що З неї? Тiльки й того, що обiд зваре; а як оддала обiд, то зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине.

– То ще – поки не роззнакомилась. А от, пiдождiть, москаля наживе – почне, як i всi, бiгати, – увернув Книш.

– Правда ваша, правда, – каже Колiсник. – У мене з села була. З пiвроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями – зараз i пiшла у хльондри. Що тi москалi лиха з слугою роблять!

– Що москалi – то москалi, – умiшався Рубець, – а то ще и такi, як у мене куховарка. Зараз i почне нашiптувати та наставляти: i того не роби, i то не твоє дiло; i води не носи, i грядок не поли. Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: нiхто кращого борщу не зварить, як вона: їм – не об'їмся! Зате ж i зло неабияке: коло печi не стiй, нiчого не кажи, нi в вiщо не мiшайся, – так зразу i присне, так i палахне вгору!

– Городська, городська, – мовив Колiсник. – Се вже коли городським миром помажеться – пиши пропало!

Тут саме увiйшла Христя за порожнiми стаканами – i розмова стихла.

– Ну, а за що ж то Загнибiда загубив свою жiнку? – спитався Колiсник, коли Христя вийшла.

– За що? Хто ж його знає, за що, – повiдав Книш. – Усяко кажуть: однi його винуватять, другi їi. Вона, кажуть, ревнива дуже була… Вiн їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася… Ну, вiн i пом'яв…

– Добре попом'яв, що й на той свiт одправив. Нi, вiн таки лихий був, а вона дуже добра. Я знаю її, вона кума моя; i його знаю – завзятий! – толкувався Колiсник.

– Да о чем мы толкуем? – гукнув Селезньов. – Играть-то будем или нет? – випалив вiн, визвiрившись на хазяїна.

– Зараз! зараз! – замовив той. – Христе! як би столик сюди принести!.. Чи, може, у бесiдку пiдемо? Тихо тепер, засвiтимо свiчку i – катай-валяй!

– Да мне все равно. Кого ж четвертым?

– Хто четвертим? – пита хазяїн. – Нема четвертого.

– А ваш квартирант? – спитав Книш. Рубець тiльки махнув рукою.

– Не гра?

– Другим бог i квартиранта пошле такого як слiд, – одказав Рубець. – А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хатi.

– Що ж вiн робе? – спитав Книш.

– Пише щось, читає…

– Дурак, видно! – рiшив Селезньов. Колiсник зареготався, а за ним i Книш.

– Само собою – дурак! – доводе Селезньов. – Молодому человеку погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все нужно Знать, все видеть – да!.. За барышнями ухаживает?

– I не дума, – одказав Рубець. – Кажу ж: сидить собi в хатi. Ото тiльки й виходу у його, що служба.

– Ну, дурак и есть!

– А нашi людцi хвалять: немає, кажуть, там чоловiка за його вдатнiшого, – каже Колiсник.

– Та вiн-то не дурний. Начитаний – по-книжному так i гвоздить! – правує Рубець.

– Из новых, значит! Уж эти мне новые! Ничего никогда не видел, никакого дела не работал, а критиковать – давай! Слышали: корреспондент проявился… Описал всю нашу управу.

– Ну? – гукнули разом Рубець i Книш.

– Да-а. Там такого наплел – страсть! За всех, за всех накатал… Я-то ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а вот другие – возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в редакцию писать – кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду вывесть!

– Може, й наш. А що ви думаете! Може, й наш, – одгадував Антон Петрович.

– Нет, – заспокоїв Селезньов. – Учителишка есть такой. Новый учителишка прибыл; низенький, черненький, плюгавенький. Вот на него говорят. По крайней мере, почтмейстер говорил, что он какую-то рукопись отсылал в редакцию. Да черт с ним со всем! Когда же в карты? – гукнув Селезньов.

– Зараз, зараз! Пистина Iванiвна! Христе! А що ж столик? Христя винесла столик, за нею вийшла i Пистина Iванiвна.

– Столик у садок, у бесiдку, – порядкував Антон Петрович. – Та розпорядись, Писточко, свiчок туди; воно 6 годилося на другий столик – водочку, закусочку.

– Прощавайте ж, Антон Петрович, – уставши, прощався Колiсник.

– Прощайте.

– То як ви скажете: надiятись нам? Антон Петрович скривився.

– Не знаю. Кажу ж – як голова, – одказав, угинаючись.

– Нi, вже згляньтесь! – прохав Колiсник i нагнувсь над ухо.

– Добре, добре! Приходьте завтра в думу, – швидко одказав вiн. Колiсник уклонився усiм i, грузько ступаючи, пiшов через хати.

– От i принесе його! Мужик мужиком, а сиди з ним, балакай, – жалiвся Антон Петрович.

– А в шею! – гукнув Селезньов.

– За таксу, видно? – угадував Книш.

– Та всього потроху, – заминав Рубець.

– Ну, идем, идем, – сказав Селезньов, спускаючись з рундука у садок. За ним повагом пiшов Книш, за Книшем – хазяїн. Усi не забарилися скритися в темнiй гущавинi молодого садка. Там серед його, у невеличкiй бесiдцi, на розчиненому столi, горiло уже двi свiчки, освiчуючи чорнi закапелки бесiдки, стiл, на котрому лежало двi колоди карт. Селезньов перший ускочив туди, вхопив карти у руки, почав їх шпарко тасувати.

– Живей! Живей! – гукав вiн на Книша та Рубця, що повагом iшли собi, гомонячи про садок.

Книш дивувався, що так рясно овощ уродила, коли всi скаржились на недорiд. Рубець звертав те скарження на людську ненажерливiсть; розказував, коли якого дичка посадив, яку щепу щепив, яку колiрував.

– Готово!-скрикнув Селезньов, як вони наближались до бесiдки.

– Уже сей i капiтан завзятий! Не дасть i погомонiти, – увiходячи, обiзвався Рубець.

– О чем там еще калякать, когда дело ожидает? Прошу карты брать, чья сдача?

– Та дайте ж хоч усiстися. Уже й гарячка з вас! Чи то й на вiйнi так напирали? – спитав Книш.

– А-а, пардону уже просите? Пардону, а? Ну, бог с вами! Вот моя дама, – перекидаючи карту, мовив Селезньов.

Книш i Рубець собi взяли по картi. Випало здавати Книшевi. Вiн узяв одну колоду, перетасував, зняв, пiддивився пiд карту i зразу одсунув. Потiм узявся за другу колоду, знову потасував i знову зняв.

– Вот уже и пойдет, ворожея! – сердився Селезньов. – Все черная, да и баста! Я вас всех сегодня попарю. Ух, знатно попарю! Снимите, что ли?

– Та знiмайте вже, – пiдсуваючи до нього колоду, сказав Книш i почав Здавати.

У бесiдцi стало тихо. Чутно тiльки, як карти слались, падаючи на стiл, та шуршали на зеленому сукновi.

– Раз! – мовив Книш, роздивляючись свою карту.

– Два, – тихо обiзвався Рубець.

– Три! – випалив Селезньов.

– Бог з вами! Берiть, берiть! – загомонiли Книш i Рубець. I знову стало тихо.

– Семь черва! – гукнув Селезньов.

– Вiст! – сказав Книш.

– Пас! – обiзвався Рубець.

– Одкривайте!

Рубець розгорнув на столi карти.

– Без одной! – скрикнув Селезньов, розгортаючи i свої. Книш почервонiв i зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усмiхався. Тим часом у хатах засвiтилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених вiкнах, забiгали по стiнах тiнi, заметушились по хатах люди.

– Мар'є! Ти вже сьогоднi, пожалуста, не заходь нiкуди, – мовила Пистина Iванiвна, стоячи на кухонних дверях, до бiлолицьої молодицi з чорними очима, що стояла перед умазаним у стiну дзеркальцем i вив'язувала голову шовковим платком. – Бо, бач, понаходили… Треба хоч жареного їм поставити.

Мар'я затихла, слухаючи. Се зразу – рвонула платок з голови i швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хмiль розкотилося по її плечах, по виду. Пистина Iванiвна мерщiй сховалася в кiмнату.

– Се чорти його батька зна! – гукнула Мар'я, прибираючи волосся з-перед очей. – Се каторжна робота! I вiдпочинку тобi нiколи немає. I до обiду роби, i пiсля обiду роби ще й на всю нiч становися коло печi. Хай його поб'є лиха година! Хiба я наймалася на таку роботу? Вони гуляють, бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу.

Смутна та сердита опустилася Мар'я на лаву. Розпатлану й засмучену застала її Христя.

– Чому се ви, тiтко, не збираєтеся? – не знаючи нiчого, пита у Мар'ї.

– Збирайся!.. Хiба за тими чортами зберешся куди-небудь? – гукнула Мар'я, i її очi аж свiрконули з-пiд чорного волосся. – Коли б днi були удвоє бiльшi, нiж е, то й то б їм мало. I вночi не спи, i то – роби!.. Се – мученька тяжка! се – каторга гiрка! I пiднесло мене, дурну, сюди служити! I пораяли лихi люди, щоб їм добра не було! – сюди найнятись! I послухала я їх, необачна голова!

Христя тiльки витрiщилася на Мар'ю. Чи давно вона була в кухнi, – Мар'я любiсiнька-милiсiнька була, збиралася кудись iти, вимивалася в милi, розчiсувала свої кучерявi коси i пов'язувала голову, – як от уже простоволоса и сердита сидить тепер.

– Що ж там таке? – тихо спиталася вона в Мар'ї.

– Що таке? – гукнула Мар'я. – Ота бiла киця – прийшла та ще й просе своїм кошачим голосом… О, лукава змiя!

– То коли вам так треба – хiба я не справлюся за вас? – мовила боязко Христя.

Мар'я зразу затихла. "А справдi, – думалося їй. – Христя однак нiчого не робить. Хiба вона не справиться за мене бiля печi?" Щось тепле i одрадне її серце залоскотало, по блiдому личку, у чорних очах заграла-забiгала тихая радiсть.

– Христе, голубко! – замовила вона ласкаво. – То ти справдi перемiни мене сьогоднi. Так нужно, так нужно! А баринi скажеш, що ти за мене усе поробиш. – Вставши, вона знову взялася за платок.

– То я, коли хочете, зараз пiду i скажу, – питається Христя.

– Як хоч, – одказала Мар'я.

"А що, як розприндиться наша киця?" – зразу ударило її в голову. Вона мала зупинити Христю, та та уже окрилася в кiмнатах… зиоиу досада ущипнула її за серце. "То б вона пiшла, а там як хотять: хай собi правляться, а то ще вискочить та бучу зiб'є… Уже ж що буде – те й буде, а вона пiде!"

На дверях знову появилася Пистина Iванiвна.

– То йди собi, Мар'є, коли хоч; Христя обiщає за тебе бути, – сказала i зачинила.за собою дверi.

Наче сонце засвiтило i вигрiло: так стало ясно та любо у Мар'ї на серцi й на душi!.. "Ся Христя добра людина, – думала вона, – товаришка… Як усе наладила любо та мило, без гуку того, без крику".

– Я вже тебе, Христе, колись десять раз перемiню, – обiцяє Мар'я, коли Христя вернулася в кухню.

– Та що ж тут таке? А коли вам треба йти… Коли вас там хто жде? – каже Христя.

– Ох, жде! – зiтхнула Мар'я. – Чи так-то мене жде, як я, дурна, мучуся? – i, усмiхнувшись своїми чорними очима, попрощалася й пiшла.

Христя зосталася сама. "Чудна ся Мар'я! – думалося їй. – Куди се вона?.. Кинула чоловiка, кинула господарство, щоб у наймах вiк свiй скалатати! Чудна… От уже справжня городянка… Ще як уперше я її стрiла у Йосипенкiв, вона казала, що городянкою була, городянкою i пропаде… Отак i скалатає свiй вiк молодий… Ну, а потiм? Як старiсть та немiч вiзьмуть своє? Коли робити не здужатиме, що тодi?.. Знову до чоловiка вертаться?.. А як чоловiк не прийме?.. До жида у найми – воду носити, жидiвськi смiтники ворушити?.." Христi не раз доводилося бачити жидiвських наймичок – обiдраних, обiрваних, безносих, кривоногих… Страшно глянути на їх! А вони – неначе їм i горя нiякого немає – гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усмiхаються… "Невже i Мар'я дiйде до того?.." Христя аж струснулася… "Не доведи, господи!" Вона сама не знає, чого ся Мар'я так їй полюбилася. Щось рiдне, щось добре вона почуває у їй. З першої стрiчi вона зразу прикувала Христю до себе. Iдучи найматись, Христя страх як бажала стрiнути де-небудь Мар'ю. А от же й випало: не тiльки стрiла, а вмiстi прийшлося й служити. Як Христя зрадiла, коли перш всього у чужому дворi стрiла Мар'ю. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар'я зразу була признала її. А то Христя здоровкається, а Мар'я, мов чужа, дивиться на неї. Коли, розговорившись, Христя сказала, що знає її, бачила там-то, Мар'я тодi тiльки згадала…

– I вам не шкода було кидати свого добра? – спитала Христя.

– Анi капельки, – одказала Мар'я спокiйно. – Хiба воно моє? – додала ще спокiйнiше.

"Чудна твоя, господи, воля!" – подумала Христя i прийнялася в печi розтоплювати.

Недовго Христi прийшлося простояти коло печi, не довго правитись. Сама скора, та й дрова – не солома, – хвилинкою страва поспiла. I подавати б, так З саду одно доноситься: раз, два, три! – ознака, що ще не переграли у карти.

– Накривай на стiл, Христе, бо вже швидко скiнчать, – сказала їй Пистина Iванiвна.

Христя накрила i чимало ще дожидала у кухнi, що ось гукнуть – неси! Немає, не чутно. Панi пiшла в садок та там i сiла.

Христя потушила свiтло i вийшла на сiнешнiй рундук. Мiсяць геть високо пiднявся вгору, бiлим свiтом вистилав землю. Тихо ходив його срiбний свiт, мiшаючись з легкою тiнню попiд хатами та заборами. Небо й повiтря миготiло срiбло-сизим полум'ям; невеличкi зiрочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороцi. Повiтря стоїть – анi дихне, не ворухнеться, млiє у своєму тихому спокої, мiсто нiмiє, гасить свiтло i покривається сном.

Христя сiла на порозi, приклонилась головою до одвiрка. Тихий спокiй ночi колише її, присипляв думки в головi, жалощi i радощi в серцi… От би коли лягти отам пiд коморою, на свiжому повiтрi – i заснулося б!.. I Христя солодко позiхає. Сон хиляє її, а з саду доноситься регiт, чутно крики… Нi, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе!

Вiд нудьги Христя почала сюди-туди водити очима… Вiкно з причiлку було вiдчинене, у йому свiтилося. То вiкно з паничевої хати. "Чого ж у його так тихо, чи не заснув, бува?" – подумала Христя i, пiднявшись, побралася до вiкна.

Коло столу над бiлим папером зiгнувся вiн: пише щось. Рука несамовито бiгає, виводячи стрiчку за стрiчкою; молоде лице його, оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорнi бровенята то сходяться, то розходяться; на високому бiлому чолi, у ясних карих очах бродить глибока думка. Вiн на хвилину зостановився, чогось тихо пошептався сам э собою i, вхопивши перо, знову почав писати: тiльки гострi кiнцi його по бiлому паперу заскрипiли…

Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим i таким ясним, бiлими тендiтними руками, карими очицями, чорними бровенятами i, помилувавшись, подумала: "От i неволить свої молодi лiта над такою роботою!"

– Христе! Христе! – донеслося до неї з кухнi. Вона, як опарена, скочила – побiгла.

– Виймай жарке та давай. Вони i до свiту не скiнчать. Хай стоїть перед ними, i холодне поїдять, як захотять, – гнiвно сказала Пистина Iванiвна. – Бо я спати хочу, – додала.

Христя забрала страву i однесла все у садок.

– Эй ты, красавица! – гукнув на неї Селезньов. – Принеси-ка сюда воды. Христя принесла воду i, становлячи, почула, що щось трiмнуло її за стан. Озирнулась – то Селезньов посилав до неї свою довгу руку. Христя зашарiлася i в одну мить зникла з-перед їх.

– Эх, скорая! черт возьми! – сказав Селезньов.

– А ви, капiтан, по заповiдi поступаєте: хай права не знає, що робить лiва, – зареготався Книш.

– Да просто хотелось ущипнуть…

– Не розвращаите моїх слуг, – мовив понуро Антон Петрович.

– Нет, нет… бог с ней!.. Я вист, а вы что? – повертається до Книша.

– Та й я повiстую, – одказав Книш.

– Без Двох, – каже Антон Петрович, розкриваючи свої карти.

– Ви, капiтан! – гукнув Книш.

– А черт тебя дери с твоей девкой! – скрикнув каштан… I з гущавини роздався нестямний регiт.

Христя, стоячи за бесiдкою, нiчого не розiбрала, об чiм вони розмовляли, i тiльки ображено прошептала:

– Чортова верства! i сорому йому немає!

– Зачиняй вiкна та лягай спати! – сказала їй Пистина Iванiвна, коли вона вернулася до хати.

Христя побiгла… Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничiв.

– А се нащо? – донiсся до неї з хати голос квартирантiв, коли вона намiрилась вiкно зачинити, i його бiле обличчя показалось у вiкнi.

– Не треба хiба? – спитала вона.

– Не треба, – одказав вiн тихо i скрився.

– Пора вже спати! – не знаючи, як i навiщо, гукнула Христя. Обличчя його знову показалося у вiкнi, освiчене тихою усмiшкою, Христя мерщiй одскочила й побiгла у сiни.

Коли вона лягла, то перед її очима у темнiй темнотi засунених сiней все стояло бiле обличчя i стиха усмiхалося до неї… Вона нешвидко заснула, кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капiтанового голосу.

II

Уже сонце геть пiднялося угору, як Христя встала. Мар'я ще не верталася, пани спали. Всюди було тихо, анi шерхне нiде. З улицi доносився гомiн, бiганина; то саме люди пустилися на базар. Христя згадала, що води обмаль, ухопила вiдра й побiгла до сусiднього колодязя по воду. I води принесла, i самовара постановила, а ще нiхто не вставав. "-Видно, учора до свiту досидiли за картами, що й пан заспав", – подумала вона, стоячи серед кухнi й роздивляючись, за вiщо б їй ще прийнятися.

– Христе! – почувся голос пана з кiмнати. – Пора вiкна вiдчиняти! – I вiн голосно позiхнув.

Христя побiгла. Вертаючись, вона стрiла Мар'ю. Обличчя в неї бiле, як крейда, очi червонi, одежа пом'ята, коси вибилися з-пiд платка, та й платок сам полiз набiк, – або ж вона цiлу нiч не спала, або ж, на хвилину задрiмнувши, кинулася i зараз побiгла додому.

– Здоровi, тiтко! – веселенько привiталася Христя.

– Здорова, – пiд нiс охриплим голосом мовила Мар'я.

– А чобiт i досi не почистила? – гукнув пан з кiмнати.

– Дурна голова! – мовила Христя й побiгла за чобiтьми. Поти вона чистила чоботи, Мар'я мовчки прибиралася, пiдбирала свою' розкуйдану косу, пiдсмикнула пом'яту спiдницю. Гляне Христя – нiма, мовчазна Мар'я, аж сердита, i знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї i заблищали, мов лаком покритi. Хутко помчала їх Христя в горницi.

– Чи Мар'я дома? – донiсся голос панiв.

– Дома, – одказала Христя.

– Скажи, щоб збиралася на базар.

На Мар'ю наче хто кинув грячого приску!

– Бiси його батьковi! – гукнула вона, тiльки що Христя показалася на порозi. – У нас нiколи так, як у людей: пiдуть на базар, наберуть днiв на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тiї цибулi купити – йди!.. I сьогоднi йди, i завтра бреди… У других – коли куховарка, то вона сама i на базар, i все; а в нас – слiдком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити… Бiсовi злиднi! Бояться, щоб не вкрала, бач! – торохтiла Мар'я, пов'язуючи голову старим платком.

Пан швидко вийшов одiтий i, не кажучи нi слова, пiшов з хати. Мар'я, вхопивши корзину, повiялася за ним.

"Чого се Мар'я така сердита? Що з нею?" -думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тишi. Самовар награвав сумну-журливу пiсню i болiсно одкликався у Христиному серцi.

Нешвидко панi встала, а за нею й дiтвора. Треба давати усiм умитися, дiтей повдягати, кроватi поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропi.

– Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, – приказала Пистипа Iванiвна.

Христя кинулася у кухню, аж i Мар'я прийшла. Блiда i полита потом, вона принесла у корзинi i м'ясо, i курей, i всяку овощ – повну корзину; принесла та так i кинула додолу!

– Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять – носи! Аж руки потерпли! – скрикнула вона i почала розмахувати руками.

Христя мерщiй ухопила самовар i понесла у горницi.

– Вимий стакани, – порядкує панi.

Поти Христя правилася бiля чайної посуди, прийшов i пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.

– Ти дивись сьогоднi за Мар'ею, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, – додав. Панi тiльки зiтхнула.

Христя вийшла у кухню. Мар'я сидiла коло столу, спиною до горницi, i, уставившись очима у вiкно, нехотя жувала скоринку хлiба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася… Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо i сумно, хоч сонце так весело освiчувало кухню: його золотi стяги вигравали на шибках високих вiкон, його яснi кружала крутилися по долiвцi. Коли се…

– Чого се Мар'я Iванiвна так зажурилася? – роздалося тихе питання ззаду Христi, аж вона злякалася. Зирк! – на кухонних дверях стоїть панич. Його голова й борода закустранi, його очi заспанi, бiла вишивана сорочка розхристана i з-пiд неї виглядає тендiтнiша вiд рожевого лепесточка груднина.

– Нiчого й журитись, коли рук не чуєш! – суворо вiдказала Мар'я.

– Чого ж се?

– Он яку хуру теребила на собi! – вказала Мар'я на корзину.

– Бiдна головко! Та нiхто й не помiг? I не знайшлося нiкого такого? – пита, граючи очима, панич.

Мар'я скоса глянула на нього i скрутнула головою.

– Ну, вже й ви! – одказала вона, зiтхнувши. – Без того, щоб не пришити квiтки, не можна.

– О, ви вже й сердитесь, Мар'е Iванiвно. А я хотiв прохати, щоб дали менi умитися.

– Он кого просiть! – кивнула вона головою на Христю.

– А се що за вечiрня пташка? – пита вiн, уставивши очi на Христю. Христю неначе хто жаром обдав… "Се вiн плеще про вечiрню через те, що я учора з ним заговорила", – подумала Христя i ще дужче почервонiла.

– Дiвчина! Не бачили? – одказала Мар'я.

– Уперше зроду… Звiдкiля така горличка полохлива? Христя чує, що в неї не тiльки лице – голова горить-палає.

– А гарна? – пита Мар'я, усмiхаючись та пiддаючи ще бiльшого жару.

Панич узявся у боки i очима так i вп'явся у Христю.

– Оце вже й закохались? – смiється Мар'я.

– То вже i закохався. Що ти думаєш?

Христя така рада, що її кликнули в горницi: як стрiла та полетiла!.. Убiгла у горницю, слухає наказу панiї; а чує – його мову, дивиться у землю – баче його яснi очi.

– Чи Григорiй Петрович устав? – пита панi.