Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 34 страниц)

А вона, зронивши сльози, ще довго сидiла, уставивши в землю свої очi. Потiм устала, безнадiйно махнула рукою, роздiлася i, дмухнувши на свiтло, лягла спати.

На другий день, коли виїхав Колiсник, Христi стало ще сумнiше, їй здавалося, коли вiн поїде, то їй свiт пiднiметься; вона не бачитиме його докучливого ласкания, не чутиме старого пестливого голосу. Хоч це не буде нагадувати їй про її гiрку долю! А як поїхав, як скрилася з очей його повозка, як Зосталася вона самотою у хатi, несподiвана i нестямна туга обгорнула її душу. Вiн учора казав: "Ти ж менi найближча й найдорожча". А сьогоднi так клопотався, щоб їй не було без його сумно… Чи турбувався б вiн, коли б вона не була дорога для його? Чого ж її серце не приймало близько того клопотання? Хiба їй е хто ближчий вiд його? Нiкого ж немає. Поговорити нi з ким. Спершу баба Оришка частiше забiгала погуторити, тепер i вона сторониться вiд неї, оббiгає. Що ж вона – чума, пошесть лиха, що усi її цураються, усi обходять?.. "Ох, несила ж моя далi так бути, таке переживати!" – беручись за голову, думала вона. I, згадавши про вчорашнiй наказ гуляти, схопила платок, нап'ялася i пiшла, не сказавши нiкому нi слова.

День був ясний, гарячий, небо – аж жовте вiд палу, сонце – як скажене, iскристе, пекуче. Була рання обiдня пора. У садку, куди повернула вона, було парко. Темнолистi вишнi, гiллястi грушi, рожаїстi яблунi не змогли прикритiї землi вiд ясного сонячного промiння. Непримiтними iскорками пробивалося воно крiзь листву, помiж сплетеним гiллям i опускалося на траву гарячим iскристим дощем. Мов огнем пекли, парили вони чорную землю, i з-пiд зеленого руна трави уставала непримiтна пара i розливалась у гарячому повiтрi. Наче у пiч ускочила Христя, так у садку було душно i мляво. В долинi мiж садком i лiсом стояв сiрий туман. "Там, певно, холоднiше", – подумала i попростувала. Чим нижче спускалась вона, тим було вогкiше, холоднiше. Родюче дерево стрiвалося то там, то там, бiльше росли молодi лiсовi дички; далi нанизу, мов хто нарошне засiяв, щiткою пiднiмалися угору бiлi осички. "Юдине дерево, на йому Iуда повiсився", – пригадалося Христi, дивлячись на його круглi листочки, що i без вiтру все, знай, трусилися i наче перешiптувались самi мiж собою. Помiж осичками земля густо укрита молодою та тонкою травою, мов хто зелений килим розiслав, порозкидавши по йому цiлими оберемками кущi пахучих квiток, жовтої, мов зорi, кульбаби, червоних трав'яночок. Помiж ними знiмаються цiвки гонких осичок, покритi зверху густою кроною, крiзь неї спускаються на траву непримiтними пасмами iскристi сонячнi стяги i пронизують сизо-блакитно-прозоре повiтря золотими нитками. Христя стала, замилувавшись на той живий килим з живих квiток. Спершу їй захотiлося лягти покачатися на м'якiй, мов з шовку, травi, пiд сизо-прозорою тiнню, потiм вона перемiнила бажання – почала зривати квiтки i, спустивши платок на плечi, квiтчала ними свою круглу головоньку. До зблiдлого личка, чорного волосу i темних очей так їй личили запашнi фiалочки, закрашенi червоними трав'яночками! Зриваючи квiтку по квiтцi, вона спускалася все нижче та нижче, поти не дiйшла до самого дна долини. Посеред неї у два рядки стояли гiллястi верби, роздiляючи лiс вiд садка. Вони були такi кучерявi та розкiшнi, вiти їх похилилися аж на саму землю, а верхiв'я ген дралося угору, заглядало у синє небо. Пiд ними було вогко, аж мокро. Гонка чорнобиль, широколистi лопухи та дрiбнолиста бугилова кругом обступили їх. Попiд тiєю рослиною часто попадалися, плигали жаби – ознака, що близько вода. Ось i вона – бiгучий та чистий, як сльоза, струмочок викочується з-пiд гори i простує по долинi помiж високою травою, схожою на очерет. Христя пiшла по течiї довiдатися, куди-то плине ця непримiтна рiчечка. Ось вона, повертаючись, як гадюка, то сюди, то туди, дiйшла до невеличкої ямки на краю самого лiсу. Столiтнi високi дуби обступили її, прикриваючи вiд очей палючого сонця. Далi уперед тонуть у золотiй хвилi сонячного свiту луки, поля, позаду на один бiк гори садок розiслався, по другий – лiс буяє. Христi заманулося пити, i вона ускочила мiж дуби до ковбаньки. Круто, мов скрипочка граючи, стiкав струмочок у неї, i – тiльки пiдставити руку – вода, як кришталь чиста, зразу набiжить повну жменю. Христя глянула на руки, позелененi квiтками, i прихилилася спершу помити їх у ковбаньцi. На гладенькому лонi темної, аж чорної води, здалося їй, щось колихнулося, наче упала якась тiнь непримiтна. Тiльки що пригнулась вона, як з непроглядного дна блиснула на неї пара чорних очей i заколихалось чиєсь молоде та свiже обличчя. Спершу струснулася Христя, наче злякалася, а потiм знову зиркнула. У ковбаньцi, кругом отороченiй зеленою травою, мов у дзеркалi з зеленою оздобою, знову показалося молоде личко, чорнiї коси, заквiтчанi фiалками та трав'янками, як вiночок, облягали бiле, наче з мармуру, чоло. Нiс прямий, на кiнцi трохи угору пiднявся, щiчки повнi, злегка рожевi, уста пухлi та червонi, трохи розкритi, i з їх невеличкої щiлини виглядають дрiбнi бiлi зубочки. "То се ж я, я!" – скрикнула Христя i усмiхнулась сама до себе. Личко, що в водi, собi усмiхнулось. Та яка ж то привiтна та втiшна ухмилка! Зубенята ще бiльше блиснули, а очi Заграли, мов зорi, у їх непрозорiй темнотi зажеврiли iскорки невеличкi. Христя замилувалась сама на себе. Вона вперше пiдглядiла свою красу пишну, уперше серцем прочула свою вроду незвичайну. Досi скiльки раз їй приходилось заглядати у дзеркало, i вона того нiчого не примiчала, а тепер щось любе, невимовне любе та втiшне обiзвалось у її серцi… "Недаром же вони так гоняться за мною! i старий одутлий Колiсник задивляється на неї!" – подумала вона, удивляючись все прикрiше та прикрiше у те обличчя, що стиха тремтiло на чорному лонi води. "Що ж менi iз сього? Другим – утiха, Забавка, а менi?" Неясна хвиля туги прилила у душу, болiсно ущипнувши за серце. Потухли iскорки ув очах, пропала ухмилка весела, замiсть неї непримiтная тiнь нерадiсної думки обняла все обличчя. Сумно визирало воно з води на неї своїми темними очима. Христя важко, глибоко зiтхнула, опускаючи в воду свої бiлi руки. Та й вода ж то холодна та чиста! Аж пече, аж рiже, наче шматок криги. От тiльки диво – рук не вимиває. Як не тре, як не хлюпоще вона їх, а жовто-зеленi плями на пальцях, мов хто повипiкав, не сходять. Пiднiме Христя руки, подивиться – i починає терти. Тре-тре, аж краска виступає, а плями не сходять. Та хай їм! – i, мокрi та червонi, вона пiдвела пiд струмочок. Мов у кухлик з рожевого каменю пада вода в її жменi. От-от-от набiжать повнi. Уже i набiгла. Христя мерщiй привела руки до вуст i червоногарячi устромила в прозору воду… Наче цiлющий трунок полився їй усередину. Ох, яка ж то вода смачна та живуча! Зчову пiдставила Христя свої руки, Знову п'є. П'є-п'є – i не нап'ється. Холод так лоскоче її, живить, забуту радiсть здiймає. "Що, коли б умитися?" – i, взявши у жменю, плеснула її у лице. Далi – Другу, третю. Холодна вода щипає за зблiдлi щоки, викликає краску; мов край неба ранком, вони червонiють, тодi як з-пiд мокрих довгих вiй iскрять чорним огнем її темнiї очi. "Ух, гарно! Ух, гарно!" – тiльки ухає Христя, плещучи воду в розшарене личко. Бризки стрибають угору, сягають на голову, осiдають росою на косах. Ось холодний струмок помчався до голови i потоками розливсь поза шиєю… морозом обдало усю. "Годi! Змepзлa!" – цокаючи зубами, сказала вона i стрибнула мерщiй на сонце. Гаряча хвиля його обдала її, граючи цвiтними огнями у невеличких краплях, що понавиали на чорнiй косi, тодi як холод, наче мурав'я, бiгає по всьому тiлу, пройма її дрижаками. Кожна жилочка бринить, кожна кiсточка мов ниє. Разом їй i холодно i тепло, i непривiтно i втiшно. На саму спеку вона виставля свої посинiлi руки, мокре личко, грiє i суше. Гарно так їй на сьому пекучому сонцi, як розпалена куля, котиться воно по безкрайому небi, а золотий свiт так i ллє, так i сприскує на всi боки огняними стрiлами. А що, як побiгти? I в одну мить Христя, мов що вкусило або злякало її, знялася з мiсця i помчалась попiд лiсом. Гарячий вiтер ходе кругом неї, обвiває, платок з-за спини ободом знявся i, надувшись, лопоче. Боже, як гарно! Серце стиха топоче, зiтхання сперлось у грудях… i її наче що пiдхопило на крила i несе… знай, несе по зеленiй долинi.

Вона i незчулася, як вибiгла на кiнець лiсу. Перед нею безкрає поле злегка пiднiмається вгору, тонучи ген-ген у жовто-прозорiй блакитi неба, а лiс круто повернув на лiву руч. А то що бовванiє таке на тому зеленому морi золотого марева? Наче журавлi iдуть собi, похитуючись тихо попiд горою, за ними щось ясне то блисне, то стихне. "Чи не косарi, бува?" – подумала Христя. Он пiд тiєю деревиною, що, мов копиця, зеленiє серед поля, здiймається димок сизий. "Косарi! Косарi! То i галушки або кашу варять". – I прямо на їх попростувала.

Вона йшла лугом, зеленою високою травою, їй любо так iти по тому пелехатому килимi, трава чiпляється за ноги, перечiпає… Вона ще й досi змерзла. Чому ж не нагрiтись? Нарошне запуска вона ногу в густiшу траву i, наче косою, пополам розбивав. Зляканi коники роєм знiмаються з-пiд трави i стрибають на всi боки. Сюрчать, галасують, мов дають звiстку переднiм товаришам, щоб береглися. Мiж ними метелики, мов лепестки розкiшних квiток, носяться, грають. Десь недалеко ударив перепел: "Ховав! ховав!" – роздалося мiж травою i стихло… Гарячий степовий вiтрець подихнув i обдав польовими пахощами – зiгрiтою травою, чебрецем, материнкою… Що за розкiш, що за приволля серед степу! Стихають болi пекучi, нiмiє туга самотня, тиха радiсть голубить душу, думки не думки, а якiсь легкi почуття забавляють серце. Не чутно голосу людського, не примiтне клопоту гiркого, а життя так i гра кругом тебе, так i б'є у свої страшеннi забої. Чуєш, як воно проходить крiзь тебе шелестом тихим трави, неугавним голосом коникiв, хававканням та пiдпадьомканням перепелиним… i все те якесь любе та миле, привiтне та рiдне… I себе почуваєш, що ти тiльки мала, невеличка частина того всесвiтнього життя, що так розвернулось кругом тебе i заводе голосну свою пiсню… i ти почуєш, що говорить травина травинi, про що сюрчить коник кониковi, чого гукає перепел несамовито. То життя в йому говоре, то воно шелестить, i сюрчить, i гукає. I твоє серце зливається з тим гомоном-гуком i стиха кидається, озиваючись до його.

Так почувала себе Христя серед широкої просторостi степу, серед теплого польового повiтря, простуючи до розкiшної деревини, з-пiд якої здiймався сизий димок. Чого вона туди йшла? Кого вона там стрiне? Вона не питала себе i в думцi не мала, а так щось невiдоме, наче магнiтом, тягло її туди.

I вона йшла. Ось уже їй видно, що та деревина – темно-зелена липа, товста i висока, широко розставила, мов руки, свої ряснi гiлки, вiд котрих густа тiнь спускалась на землю. Ген вiд неї збоку купа багаття мiж двома сiшками, i на перекладинi чорнiють казанки; коло їх молода дiвчина з переписаним сажею лицем зiгнулась i, держачи ложку в руках, знай, погляда то на той, то на другий. Сонце виткнулось з-за гiлки, снопом пада на її чорну шию, незап'яту голову – вона не примiчає. Зате в холодочку, обпершись спиною об липу, сидить ще не стара молодиця i, мугикаючи, корписа голкою якесь шитво. Чорнява дiвчинка коло неї очей не зводить з блискучої голки, а по другий бiк кучерявий хлопець спить, розвернувшись на м'якiй травицi. Лице молодицi бiле та повне, одяг хоч простий, та пишний, тонка сорочка штучно мережана квiтками, червчата плахта з голубою попередницею. Не то що в дiвчини – i сорочка товста, брудна, i тiльки двi лихеньких дерги обвились кругом стану. Так i видно, що дiвчина – наймичка, а молодиця – господиня. I лице її Христi якесь знайоме. Десь вона бачила, та не пригадає. Христя пiдiйшла ще ближче.

– Гляди, Килино, не перевари, – тихим голосом обiзвалася молодиця. Дiвчина посунула ложку в казан, захопила щерби i, подувши разiв скiльки на неї, сьорбнула.

– Ще, господине, раз закипить, та й буде, – повертаючись до молодицi, сказала дiвчина.

– Гляди, не перевари, щоб не прийшлося лопатки скуштувати, – знову сказала молодиця i, усмiхнувшись, зиркнула на дiвчину. Погляд її темних очей зразу перескочив на невiдому, що рукою подать стояла проти неї.

– Христя! – скрикнула молодиця i, кинувши шитво, знялася з мiсця.

– Одарка! – здивувалась Христя i кинулась до молодицi. Мiцно вони обнялись i поцiлувались. Дiвчина, що була коло варива, дивуючись, поглядала на панночку, що невiдомо де узялася i тепер цiлувалась з її господинею.

– Боже! А я вже думала, довiку не побачу нiде Христi! – скрикнула радо Одарка. – Сказано: "Гора з горою не зiйдеться, а чоловiк з чоловiком стрiнеться!" От не знав Карпо, коли на косовицю виїхати, та зостався дома. Бджоли рояться, так вiн коло їх. А як же вiн бажав тебе бачити, Христе! Як навiдалась до нас Горпина та розказала, що то за панночка була у церквi… Боже, як вiн шкодував, що не довелося побачитися з тобою, побалакати. А ти бач, Христе, якi великi мої дiти виросли. Ото Миколка спить, набiгався по жарi, знемiгся, сердешний. А то – Оленка. Оленко! Пiзнала тьотю Христю? – повернулася вона до чорнявої дiвчинки.

Христя пiдiйшла до дiвчинки i, поцiлувавши в чорняву головоньку, сказала:

– Пiзнаєш, Оленко, хто я?

Оленка блиснула оченятами i, показуючи два рядочки своїх дрiбних зубкiв, промовила: "Не знаю".

– Не знаєш? – сказала Одарка, узявши дiвчинку за щiчку. – Це тьотя Христя. Мала ще тодi була ти, як тебе вона на руках носила.

Оленка ще утiшнiше усмiхнулась.

– Сiдай же, Христе! сiдай, моя голубко! – повернулась Одарка до Христi, – та розкажи, як же тобi живеться? Бач, ти стала тепер якою? i не пiзнати. Христя, опускаючись коло Одарки на траву, глибоко i важко зiтхнула.

– Чого ж ти так важко зiтхаєш? Хiба не добре тобi? Не суди, значить, по обличчю? А ми, слава тобi, боже! Ти знаєш, ми те дворище продали, на другому вибудувались. Викупились, та ще й земельки прикупили. Грiх бога гнiвити, живемо – не тужимо. I люди нас знають – не цураються. Карпа титарем вибрали. Слава богу! Хазяйствечко – повна чаша! Оце луку найняли. Карпо, кажу, бiля бджiл зостався, а я до косарiв виїхала… Миколка у школу ходить, тепер у нас i школа в. Уже умiє читати i писати. Раяли i Оленку дать, i батько таки намагався, та я подумала: навiщо їй та грамота? Тепер багато е тих грамотних, а їсти нiчого. Хай краще приучається до хазяйства. Нашому братовi i без грамоти багато дiла: обшити, обмити, дивитися, щоб господарство як слiд iшло. Бо хазяйство таке: не додивишся на шага, а втрати на рубля. Чого ж ти мовчиш? Похилилася? Чому не розказуєш за себе? Ти плачеш? Христе, Христе! Моя голубко! – i вона, як дитину, пригорнула заплакану Христю до себе.

– Ходiмо проходимся, – тихо вимовила Христя.

– Ходiмо, голубко, ходiмо! Коли б ти знала, яка я рада тобi! Килино! Чи не пора кашу здiймати?

– Ще трохи не впрiла, – вiдказала Килина.

– Ну, ну! Гляди ж менi, пожалуста. Щоб косарi не сказали; ото мудрi хазяйки – i кашi не вмiють зварити. Дивися очима, а ми от трохи походимо. А ти, Оленко, посидь тута та стережи мого шитва. Тiльки й сама, гляди, не наший матерi такого, щоб не прийшлося розпорювати. Ми, дочко, зараз i вернемось, – порядкувала молода та здорова Одарка, повертаючись то сюди, то туди.

– Кажи ж менi, Христе, розказуй усе за себе, – замовила Одарка знову, як вони удвох одiйшли вже геть од липи i пiшли по свiжих покосах. – Не втаюй нiчого. Ти знаєш, як я тебе любила i люблю. I матiр твою любила, i тебе за рiдну сестру маю. У селi, як дозналися, що то ти була у церквi, – Горпина по всьому селу рознесла та все просе: "Не кажiть, будь ласка, Федоровi. Як призналася, – каже, – що вона Христя, то мов менi нiж у серце вгородила. Так у той час i подумала: це ж вона за моїм Федором прийшла!" Так ото як дозналися у селi про тебе: "Нiчого, – кажуть, видно, вiрою i правдою Колiсниковi служе, що в такi шовки нарядив її". Однi завидують, другi лають. А я думаю: "Як можна другого судити, а про себе нiхто нiчого й не скаже. Може, думаю, лиха година заставила тi шовки начепити, може, коли б можна давнє вернути, то чоловiк дав би одну руку одтяти, аби воно вернулося", – весело торохтить Одарка, ведучи перед. А за нею Христя – похилилася. Iде i, мов граблями, волоче за собою ногами свiжi покоси.

– Чого ж ти одстаєш, Христе? Ти знову плачеш? – повертаючись, питає Одарка. – Хiба воно справдi так недобре тобi живеться? Кажи ж бо!

– О-ох! – зiтхнула важко Христя. – Що менi казати тобi? Ти сама добре усе одгадала. Коли б ти знала, яка мене туга їсть, який жаль проймав. Пiсля того разу, як побувала я у Мар'янiвцi, як своїми очима побачила своє давне, не найду собi я покою. Усi люди – як люди, у всiх е про що клопотатися, об чiм болiти, є те, що тягне до себе, життя скрашає… i в мене не без його. Тiльки другi ним живуть, а я – я ночами боюся пригадати… У других воно пiд боком, а в мене… глибокий яр… непроходимий яр нас роздiляє. Я – по сей бiк, воно – по другий. I видно менi його, i мане воно до себе, i хочеться менi перейти. Та от i досi тиняюся, не знаходжу переходу. I не знайду, здається, нiколи. Так i тинятимуся, доки не пропаду або не звалюся у той яр глибокий… – Христя зiтхнула i замовкла.

– Щось не розберу я тебе, Христе, про що це ти кажеш, чого жалiєш, за чим шкодуєш?

– Не розбереш? Трудно те, Одарко, тобi розiбрати? Добре тобi, сама ти кажеш: у тебе своє хазяйство, чоловiк i дiточки. А в мене? Оце шовкове ганчiр'я, що почепили на мене, щоб я другим очi скрашала? I нiхто тебе не спитає: чи до душi воно тобi, чи по серцю? Носи та тiш другого.

– Все-таки я не розберу тебе, Христе. Тобi шкода, що в тебе нема свого господарства, чоловiка, дiтей?

– Нi, не того! Не того! -замахала руками Христя. – А того, що немає менi притулку на всьому свiтi.

– Та ти ж живеш – i дай, боже, всякому так жити – i не холодна, i не голодна, i зобута, i зодiта, – умiшалася Одарка, та Христя мов не чула або не хотiла слухати i далi гукала:

– Немає нiчого рiдного, до чого б я прихилилась, що б мене привiтало, грiло. Немає того, про що 6 я сказала: оце моє i нiхто його не однiме вiд мене. Все чуже, i я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся вiд деревини до деревини, вiд гiлки до гiлки, де б зобачити чуже гнiздо i пересидiти в йому нiч темну… Яке дiло їй, що та невеличка пташка буде гибiти пiд листям на дощi. Аби їй було тепло i покiйно… Хiба ж це життя, Одарко? Хiба такого життя менi бажалося?

Одарка задумалася. На її бiлому та повному личку лягла глибока думка, тонкi та рiвнi брови її зсунулися докупи.

– I як подумаю про те, Одарко, – знову почала Христя, – як подумаю, то не знаю, де б i дiлася. Куди менi втекти? Де сховатися?

– Нiкуди не втечеш ти сама вiд себе, нiгде не сховаєшся, – похитуючи головою, сказада тихо Одарка.

Христю наче холодом пройняли тi слова.

– Що ж менi робити, Одарко? Як бути? – боязко замовила вона. – I чого менi досi се нiколи на думку не сходило? А тепер з голови не вижену! Уже я думаю, чи не пороблено менi? У нас, ти знаєш, е баба Оришка, Кирилова– жiнка. Страшна така. З першого разу вона менi вiдьмою здалася. I сни на мене такi посилала… страшнi сни! У Мар'янiвцi, як смiялися чогось, а вона i каже: "Не смiйся, не смiйся. Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". I з того часу наче гарячим подихом пройняла мою душу… Чи не вона, бува, поробила шо зо мною? Чи не вона заподiяла менi се?

– Бог його знав, Христе, бог його знає. Може, й вона. Бувають такi очi, бувають i слова такi. Нащо ж ти держиш її коло себе? Хiба не можна її вiдiслати?

– Як же її вiдiслати?

– Як? Сказала б своєму старому. Невже вiн тебе не послуха? Вiн же, кажуть, кохає тебе – душi не чує.

Христя задумалася. Пройшла скiльки ступникiв мовчки. Це ззаду щось залопотiло.

– Мамо! Мамо! – почувся крик дiтський. Одарка i Христя повернулися. Прямо до їх без шапки мчався хлопчик. Голова його розкуйдана, очi грають.

– Ось i Миколка, – обiзвалася Одарка. – Виспався, сину? Чому ж не поздоровкаєшся з тьотею Христею? Чому не даси чолом?

Миколка, веселий, пiдскочив до Христi i протяг руку. Та взяла його за голову i поцiлувала у лоб.

– А який вiн великий вирiс! I не пiзнати.

– А я вас зразу пiзнав! – одказав Миколка.

– О-о! Хiба я все однакова? I не постарiла?

– Нi, не постарiли. А ще мов стали кращi – молодшi.

Одарка дзвiнко зареготалася:

– О-о, ти в мене розумний! Тiльки без шапки бiгаєш по сонцю.

– А учитель казав, що по сонцю бiгати здорово. Що панськi дiти бояться сонця, то такi вони i блiднi, замлiлi. Одарка ще дужче засмiялася.

– А що там Килина робе? – спитала.

– Килина уже поздiймала казанки. Жде вас, щоб скликати обiдать.

– Так ходiмо, ходiмо скорiше, – приспiчила Одарка, повертаючи назад. Христя собi потяглася за нею.

– Мамо! i тьотя Христя будуть з нами обiдати? – спитався Миколка.

– Того вже, сину, не знаю. Коли ласка її, то й пообiдав косарської кашi.

Христя iшла ззаду й мовчала.

– Ви, мамо, попросiть її обiдати. Хай вона з нами буде обiдати. Та й за лiс попросите… Зря ви що батько казали? – пiдстрибуючи, плеще Миколка.

– Цисс! – засичала Одарка, i густа краска вкрила її бiле лице. Христя глянула на сина, глянула на матiр i почула – щось гiрке та холодне коло її серця повернулося, їй здавалося: та щира привiтнiсть Одарки, та її ввiчливiсть та шаноба мали за собою якусь скритну надiю, котру вона досi не показувала i котру так несподiвано розмолов балакучий Миколка.

Христя, як не просила й не благала Одарка зостатися обiдати з нею, не Зосталася, а, розпрощавшись, похилила луками додому.

– А яка пишна тьотя Христя, як панночка. Я брехав, коли казав, що пiзнав її, я її зовсiм не пiзнав, – плескав Миколка матерi, стрибаючи на однiй нозi, коли вони вернулися пiд липу.

– Геть! Не в'язни, осоружний! – скрикнула мати i сердито подивилась на сина. – Хiба нiхто не знає, який ти брехун? I не пiзнав, кажеш, а зараз розклепав усе перед нею. Яке тобi дiло було патякать, про що наказав батько? Сама я без пам'ятi або не знаю, коли що сказати. Дурень!.. – Червона та сердита, вона почала куштувати кашу.

– I трохи не солона! А куштувала, кажеш? – гримнула вона на Килину.

– Я ж мов до смаку солила, – несмiло одказала та.

– До смаку? Добрий у тебе смак! Дай солi! – i по цiлiй жменi вона бурхнула в той i другий казани.

Хоч потiм косарi, зiйшовшись на обiд, i казали, що каша з сiльцею, та Одарка не чула. Зiгнувшись над своїм шитвом за товстою липою, вона думала: "Уже менi оцi дiти! Що не задумаєш, як не криєшся вiд них, а вони зразу усе розплещуть… Ну вже i дiти!"

Х

На третiй день Колiсник вернувся сердитий та хмурий; дiло за спаш вiн програв. "Що воно за суддя? Який вiн суддя? "У вас, – каже, – нема нi свiдителiв, нi поличного". Нащо тi свiдителi, навiщо поличне? Хiба я стану брехати? Ти ж суддя! Ти судищ по своїй совiстi! Я, значить, по-твоєму, брешу. Ну, вже ж доживемо до нових виборiв. Пустимо тебе, голубе, сторч головою! Хто тебе вибирає? Мужики вибрали б? Дожидайсь, поки виберуть! – толкувався вiн, лаючи i суддю, i лiсника, i слобожан.

На четвертий зрана сидiв вiн у свiтлицi i пив чай, що Христя наливала. Знадвору у розчинене вiкно доносився якийсь гомiн: чувся чужий чийсь голос i Кирилiв.

– Тут такої, парубче, немає, – казав Кирило.

– А менi хазяїн i хазяйка велiли у двiр iти i спитати Христi Притикiвни, Христя, почувши своє мення, кинулася до вiкна. Пiдiйшов i Колiсник. Коло замчища стояв перед Кирилом молодий парубок i держав у руцi щось кругле, у бiлу хустину загорнене.

– Що там таке? – гукнув Колiсник.

– Та се парубок з Мар'янiвки, – одказав Кирило. – Шука якусь Христю Притикiвну. Я кажу, що такої у нас зроду не було, а вiн одно домагається, що сюди.

– Хто ти, парубче, вiд кого? – спитав Колiсник.

– Та я з Мар'янiвки, вiд Здора.

– Чого ж ти?

– Хазяїн i хазяйка прислали Христi стiльникiв. Ще й наказували безпремiнно доставити i самiй Христi до рук дати.

– А ти вже, кажеш, усе про себе розплескала i комерцiю завела! Бери ж, коли до тебе, – гримнув Колiсник i, повернувшись, пiшов у кiмнату.

Христя перехилилась у вiкно i взяла у парубка зв'язку. Руки її тремтiли,. сама вона, як огонь, горiла, а з-за парубка дивився на неї Кирило, мов до його устав з того свiту батько.

– Чудеса з вами, жiнками, та й годi! – вернувшись у свiтлицю, виговорював Колiсник. – Нема того, щоб язик за зубами подержати. Чи тобi то так дорого-мило, що ти, Христя, перевернулась у панночку. Он, мов, куди нашi шагонули. Знай наших! Дивiться, мов, чи пiзнаєте Христю? Ось я, ось… Яка уже бiсова жiноча натура! Недаром кажуть: "Волос довгий, та розум короткий". Ну, що тобi з того прибуло, що ти себе виявила? Перша Оришка, – на що шкарбун, – наплює тепер на тебе. Я, скаже, думала: воно добре що, путнє що, аж воно… – Вiн не договорив i знову пiшов у кiмнату.

Христя сидiла як на ножах або на угiллi – голова її горiла, лице пашiло, серце так страшно билося. I пiдвернулася Одарка з своїми стiльниками! Прохала вона її, хвалилася, що хочеться моду? Нащо ж вона його прислала?

– Чи посуду спорожните? Чи у себе зоставите? – спитався у вiкно па рубок.

Христя заметушилася. Ухопила мед i помчалася з ним у кухню.

– Оце, бабусю, стiльники. У вас чиста мисочка е?

– Нащо та мисочка? – не дивлячись, спитала суворо Оришка.

– Спорожнити треба.

– Так би й казали. А то: "чиста мисочка чи е"? Звiсно – е. У нас не так,. як у других, що часом i ложки в хатi немає. Давайте! – i вона своїми корявими руками так i гребезнула з рук у Христi зв'язку.

– Вiд кого се? Ну та й стiльники! – ласкавiше заговорила вона, уздрiвши три пласти здорових, на всю тарiлку, липових стiльникiв.

Христя мовчала I нащо їй знати, вiд кого? "Спорожнила б скорiше, щоб хоч одiслати того нарубка, що стояв там коло свiтлицi i, наче докiр, заглядав у вiкно", – думалося їй.

Не швидко спорожнила Оришка посуду – Христя все стояла i дожидала.

– Чого ви ждете? Хiба я сама не принесу? – гарикнула Оришка, перекладаючи третiй стiльник.

Христя мерщiй ухопила тарiлку з хусткою i помчалась в свiтлицю.

– Та пiдождiть! Постойте! – гукнула Оришка. – Ще там мед зостався! Вимити ж треба! Оце яке там швидке та скоре, матiнко! – i, ускочивши в свiтлицю, вона знову узяла посуду i почовгала в кухню.

Христя важко-важко зiтхнула. Докори Колiсниковi боляче щипали її за серце, а тут ще й Оришка вразила. Христя, зронивши сльозу, пiшла до своєї скриньки.

Поти вона там рилась, чогось шукала, i Оришка вернулась в свiтлицю, несучи в однiй руцi миску з медом, у другiй випорожнену посуду.

– Нате вам i те, i друге, щоб не сказали, що вкрала. Стара я для сього, – гарикнула вона i, переступивши порiг, поплигала через сiни.

Христя вся затiпалась, оже здержалась. Узяла чужу посуду, передала через вiкно парубковi, ткнувши йому в руку щось бiленьке, кругле.

Парубок, почувши подарунок в руцi, уклонився низько-низько, трохи не до землi, подякував щиро.

Далi вона вже не могла здержатись. Як одвернулась вiд вiкна, сльози градом полили з її очей. Наче пiдстрелена, помчалась вона до лiжка i, як снiп соломи, повалилась лицем на подушку.

– От i починається! Уже i починається! – гiрко вимовив Колiсник, увiйшовши в свiтлицю i чухаючи потилицю. – Ну, чого ти? Христя пiдкидалася на подушцi.

– Ми все так… усе так, – казав Колiсник, мiряючи свiтлицю вздовж i впоперек. – Самi наробимо, та ще й сльозами надолужимо.

– Що ж я наробила таке? – крiзь сльози глухо спитала Христя.

– Чого ти в Мар'янiвку їздила? – гукнув Колiсник, становлячись коло неї. Христю неначе хто батогом стьобнув. Вона пiдвелася i заплаканими очима призро-призро глянула на Колiсника.

– У Мар'янiвку? Спитайтесь баби, що ви надо мною надзирати настановили.

Колiсник вилупив на неї очi.

– А вчора… позавчора чи то четвертого дня де була?

– У любовникiв. Тут їх у мене цiла метка, а ви, бач, з Оришкою i проглядiли.

– У нас нiколи не так, як у людей… Або сльози, або крик, – одказав тихо Колiсник i пiшов з хати.

Христi стало ще важче на душi, ще тяжче на серцi. Вона побачила, що її зопалий замiр, котрий вона таїла на своєму серцi, що гнiтив досi її душу, пропав даром. Колiсник уражений пiшов вiд неї, не сказавши нi слова навпаки. Може, вiн i в думцi нiчого не мав того, що заклюнулося в її дурнiй головi? Певно 6, вiн виявив те або поглядом, або словом, а то – нi. Дивуючись, якось тiльки глянув на неї i пiшов геть, щоб не збивати бучi. Чого ж їй так думалося? Стара вiдьма про щось натякнула, а їй i запевне здалося. I жаль, i досада, як п'явки, ссали її за серце. Образа Оришчина, прикре запитання Колiсникове ключем закипiли у її душi, пiднiмалися угору, били через край. Вона знову, припавши до подушки, кревно i голосно заголосила. Оришка, почувши З кухнi, пiдiйшла до неї, подивилася, як тiпалися її круглi плечi, як дрижало i тремтiло тiло, здвигнула плечима i мовчки пiшла собi геть.

– Все… слинить… якби пiймав за патли та одвiяв на всi боки, то не слинила б… – толкувалася Оришка сама з собою.

– Чи ти пак знаєш, хто ся панночка? – спитав Кирило, увiходячи у кухню.

– Уже чи ти знаєш. А я давно бачу, що шмат повiї, – гарикнула з серцем Оришка. – Видно, чим не вгодлв сьогоднi. Чуєш, як заводе? – додала вона, мотнувши головою на свiтлицю. Звiдти доносилося важке схлипування.

– Та то хай собi вони як знають, – одказав Кирило. – Погризлися – i помиряться. А тут хто вона, он в чiм смак. Ти знала старого Притику? Оришка мовчала.

– Що змерз у миколаївський ярмарок? Прiська, його жiнка, як умерла, то нiчим було i ховати… Здiр на свiй кошт ховав.

– Ну, то що? – спитала Оришка.

– Це ж їх дочка – Христя. Сьогоднi од здорiв приходить парубок, стiльники принiс. Питає Христi. Чи не збожеволiв ти, думаю, якої тобi Христi, у нас i в дворi такої не чугно. Коли тут i вона – сама виявилася. Тодi тiльки я признав, що вона справдi, її обличчя, її й голос. Он куди нашi стрибнули!

– Багато честi! О, багато честi! – крутячи головою, одказувала Оришка.

– Та честi-то небагато. А бажалося б знати, як вона дiйшла до сього?

– Нужно… куди пак, як нужно!

– I краще робиш, Оришко, що не дознаєшся, – несподiвано обiзвався до них з сiней третiй голос. Кирило i Оришка зиркнули – на сiнешнiх дверях стояв Колiсник.

– А тобi, Кирило, уже старому дурневi, i стид у бабськi речi умiшуватись! Краще б дивився за лiсничими, щоб не пускали чужого скоту на молодняк, – додав вiн i потяг у свiтлицю.

Оришка глянула на Кирила i усмiхнулася, а Кирило, поскромадивши голову, мовчки потяг з хати.

– От тут послухай, що за тебе Кирило з Оришкою трахтують! – сказав з досадою Колiсник Христi, увiйшовши в свiтлицю. – А все твiй язичок наробив.