Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 34 страниц)

– Стiйте! стiйте! не бийте! – хтось скрикнув.

– Нiчого, нiчого. Де п'ють, там i б'ють! – одказав Загнибiда. – Жiнко! попотчуй ще.

Пiсля сiєї уже не примiчали, як слiд спiвати, якої держатись. Дячиха завела "Удiвоньки"; крамариха – "Куми"; червонопика Колiсникова кума – "Не чiпайте мене, хлопцi, – по телята я йду"… Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибiда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловiк, приткнувшись до стiни головою, хропiв на всю хату; Колiсник пiдгукував Загнибiдинiй кумi. Одна Загнибiдиха, бiлабiла, як крейда, позирала на всiх палкими очима та болiсно усмiхалася…

Христя, почувши нестямний галас, пiдiйшла до дверей подивитися. Вона Зроду-вiку не бачила нiчого такого! "Це подурiли люди, показилися! Один на одного лiзе, один другого не бачить. I це багатирi, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться", – подумала Христя й мерщiй проскочила повз дверi до столу, щоб хто не примiтив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогоднi не їла; у ротi засхло; зачерствiла паска становилася руба. Пiд гам, гомiн i чужi спiви їй сумно-сумно стало. Сонце одходило до спокою, червоним свiтом обдаючи землю. Обпершись на стiл i позираючи в вiкно, вона задивилася на те криваве полум'я та й задумалася…

Страшенний грюк злякав її. Вона кинулась до свiтлицi. Там серед хати копицею лежав крамар. Вiн поривався було устати, та не здержався – поточився i – як два зняло! – розпластався серед хати. Загнибiдиха скрикнула.

– Не лякайтеся, Олено Iванiвно; не вiзьме його лиха година! – сказав Колiсник i, ухопивши крамаря за ногу, поволiк його в кiмнату.

– А цей чого тут куняє? – забачивши гнилозубого чоловiка, каже Колiсник i, взявши на оберемок, понiс до крамаря.

– Очищайте, очищайте мiсце! – гукає йому услiд гнилозубого жiнка i, коли той вернувся, надiляє його поцiлунком.

– Отакого б менi чоловiка! А не гнилозубого та сопливого! – цiлуючи, шепче вона, так що всi чують.

– О, матерi його дуля! Вони цiлуються, а менi й не можна! – скрикнула крамариха й кинулася до Колiсника з Другого боку.

Обаранили Колiсника; одна в одну щоку цiлує, друга – в другу. Колiсник гукнув, ухопив обох на оберемок i понiс по свiтлицi. Жiнки, як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна однiй Колiсника цiлувати.

Загнибiда сидiв i похмуро дивився на Колiсника: досада щипала його за серце.

– Костянтине; – гукнув вiн, засовавшись на мiсцi. – Покинь! Колiсник пiдняв жiнок аж пiд стелю, звiв докупи i зразу опустив на землю. Воно б, може, тим i скiнчилося, коли б Колiсникова кума незнарошне не збила з Загнибiдиної куми очiпка.

– За що ти, сучко, збила з мене очiпок? – скрикнула та, упинаючись у патли гнилозубого жiнцi. Другий очiпок полетiв додолу. Колiсникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по щоцi рукою, аж виляски пiшли!

– Так ти ще й битись! – скрикнула крамариха, кидаючись на недавню свою товаришку.

– Що це ви! Господь з вами! – сказав Колiсник, становлячись мiж ними.

– Матерi твоїй трясця! Як сама розтрибуха, то, думаєш, i всi такi! – кричала одна.

– Ти сама розтрибуха! Ти! Тьфу на тебе! – одказала друга, плюючи на свою супротивницю.

– Бач! Це ти, Костянтине, наробив! – скрикнув Загнибiда, ударивши кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колiсника не так той гук, як стук уразив.

– А по какой такой причинi я? – беручись у боки, спитався Колiсник.

– Ти!.. ти!.. Ти всьому виною! – гукав Загнибiда, мотаючи п'яною головою.

– Та годi вам… Петре! – мовила жалiбно Загнибiдиха.

– Вiн! – гукнув знову Загнибiда. – Вiн всьому виною! Куди вiн не встряне – добра немає!

– Що ж я, по-твоєму: чортяка, виродок який? Га?

– Виродок! Виродок! – ледве повертаючiї язик у ротi, мовив Загнибiда.

– Трясця тобi в пуп! – гукнув, червонiючи, як буряк, Колiсник. Загнибiда, похитуючись, пiдвiвся. Очi в нього, як гострi ножi, блищали.

– Так це ти до мене прийшов бучу збивати?.. Вон з моєї хати, щоб i твiй дух поганий не воняв! – крикнув несамовито Загнибiда. Колiсник прикро подивився йому у вiчi.

– I-i, хазяїн паршивий! – призро мовив i, сплюнувши, почав шукати шапки.

– Брешеш! – скрикнув Зягнибiда. – У мене чеснi люди бувають, благороднi; один ти з усiх єхида вирискався.

– Який же я єхида? Ану, скажи… – пiдступаючи, допитувався Колiсник.

– Який? Ось який. Ти пам'ятаєш наш уговiр за рибу перед рiздвом?

– Ну, пам'ятаю… То що?

– Що ж ти – узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби пiдвести чоловiка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смiєшся…

– То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це, брат, комерцiя зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш – тебе пiдведуть.

– В усьому ти такий! – гука Загнибiда.

– А ти кращий.

– Що ж я?

– Що? А розписки якi там писали? Га?

– Якi розписки?

– Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячi, а па пять рублiв бiдної дiвчини полестився!

– Що це ти патякаєш?

– Що? Он кого спитай, що. Он! – указуючи на Христю, мовив Колiсник. – Вас за се у тюрму посадити слiд. Пiвроку служби чужої закортiло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося… У-у, хазяїн! Нога моя не буде пiсля сього у твоїй хатi! – скрикнув Колiсник, сплюнувши, i побiг iз хати.

– Постiй… постiй! – мовив Загнибiда, поточуючись, i опустився на лаву. Голова його не держалася на в'язах, як вiн не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось вiн пiдвiв-таки її, позирнув по хатi… Кругом – нi духу: гостi, почувши змагання i думаючи, що до бiйки дiйде, усi повтiкали… Ззгнибiду досада їла.

– Жiнко! – скрикнув вiн.

Блiде лице з блакитними очима визирнуло з кiмнати.

– Чого тобi?

– Ти чула?

– Що чула? Попились – полаялись; завтра зiйдетесь – помиритесь.

– Хто? Я? Я? З ним? Скорiше вода з огнем побратається, нiж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!

Загнибiда схилився i довго сидiв похнюпившись. Що його схилило? Хмiль, образа чи, може, прокинулась совiсть?.. Довго вiн сидiв так сумний-похилий. Це знову пiдвiв голову i хижо провiв очима по хатi.

– Лягай краще спати, – мовила до його Олена Iванiвна.

– Хто? Я?.. Усi лягайте, усi спiть. Один я не буду… Пiсля сього та менi спати? – Вiн затрусив головою.

– Яке його дiло, хто як наймичок наймає? – помовчавши, замовив вiн знову. – Яке його дiло? Я не йду до його справлятись, чи вiн за грошi найма, чи без грошей? Може, я i без грошей найняв, та вiзьму й заплачу Зразу… Христе! – гукнув вiн на всi хати.

Христя була в кухнi, як змагалися Колiсник з Загнибiдою. Спершу вона не розiбрала, про кого та рiч ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її З матiр'ю оплутали, он як обiйшли цi дуки-багатирi!.. Серце її наче хто у жменi давив, – так воно заболiло… Проснулася туга, устала ненависть… Коли її кликнув Загнибiда, вона назнарошне не пiшла, не окликнулась.

"Нi, не треба! – рiшив Загнибiда. – П'ять рублiв – грошi! Та ще й до строку далеко. Я їй i тодi вiддам… Вiддам та ще й одiшлю до його, щоб показала тому iродовi. Ось, мов, як чеснi хазяїни роблять!" – I Загнибiда сам собi усмiхнувся.

Сонце сiло; насунула темна тiнь ночi; в хатi ще бiльше потемнiло: стiни – мурi, у кутках – як сажа чорна, тiльки крiзь шибки уриваються жовтуватi пбмерки.

– О-ох! хоч випити, – почувся голос Загнибiди; далi – мацання руки по столу, брязкiт битого скла.

– Чорт би вашого батька взяв! – крикнув Загнибiда. – Свiтла дати! Чому свiтла й досi немає!

Загнибiдиха, вискочивши з кiмнати, кинулася свiтити. Поти знайшла сiрники, поти засвiтила, Загнибiда сидiв i лаявся. Як засвiтила – то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.

– Господи! Чи не можна б спершу засвiтити, та тодi випити, коли так заманулося, – сказала вона.

– Мовчи! – гукнув Загнибiда, хижо сверкнувши очима. – Ще менi не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?

Загнибiдиха глянула докiрливо на нього, повела плечима i вийшла в кухню.

– Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб вiн, бува, хати не спалив, а я пiду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох, побила мене лиха та нещасна година! – зiтхнувши важко, тихо сказала вона i пiшла в кiмнату.

Гiркi думки знялися в Христинiй головi… "Обiйшли-окрутили, як самi знали, та ще й голубкою величають… Ой, добрi та любi!" – думалося їй, а в серцi почувався якийсь жаль до Загнибiдихи. Якась таємна думка, що ця жiнка нi в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму вiку та ще й випиває, ворушилася у її душi. Глибоко та важко зiтхнувши, вона сiла на лавi так, щоб видко було, що Зягнибiда буде робити. Загнибiда сидiв за столом проти неї i, уп'явши очi у кiнець гнота, божевiльне дивився на свiтло.

Нешвидко перевiв вiн їх на розлиту по столу наливку, пiдняв руку, умочив пальцi й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась – такi смiшнi їй здалися тi витребеньки п'яного хазяїна… Палкий погляд Загнибiди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регiт. Вона затихла; Загнибiда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибiда устав, налив чарку, випив i на пальчиках покрався у кухню. Христя закам'янiла на мiсцi. Вона навiть не пригадає, як Загнибiда опинився бiля неї, пригорнув до себе i тихо поцiлував у щоку… Огонь – не огонь опiк її; якась огненна течiя розлилася по її тiлу.

– Христе, голубко! – шепнув вiн, пригортаючись до неї. Вона трiпнулася, мов уражена.

– Чого ви лiзете? Гетьте! – скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його вiд себе.

– Цссс!.. – засичав Загнибiда i знову почав дослухатись. Кругом, як у вусi, тихо, тiльки з кiмнати доноситься сап важкий.

– Знаєш що, Христе? – почав вiн. – Я тобi заплачу тi грошi, що батько зазичив у мене.

– Чула я, як вiн зазичив. Спасибi вам з Супруном! – вiдказала Христя.

– Що ти чула! То – брехня! їй-богу, брехня… А от що я тобi скажу… Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золотi? Христя мовчала.

– Що твоя душа забажає – все тобi буде! Чи їсти тобi, пити… Ти бачила оту здохляку? – ткнувши пальцем на кiмнату, спитався Загнибiда. – їй день вiку, та й того я ще укоротити маю… Стидка-бридка!.. А ти менi якраз пiд норов пiдiйшла…

Христя мовчала, тiльки її серце непокiйно билося.

– Христе! – благим голосом прогув Загнибiда й кинувся до неї. Очi його свiтилися, як у кота, руки тремтiли; вiн увесь трусився, мов у лихоманцi: як ужака той, холодний i слизький, вiн обвивався кругом Христиного стану i п'яними устами цiлував її лице, очi, шию… Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочi, а Загнибiда налiг на неї, вона скрикнула на всю хату… Не встиг вiн одхопитись, як на порозi показалася Загнибiдиха, блiда, розпатлана.

– Вон, вонюча! – скрикнув.Загнибiда i знову кинувсь до Христi.

– Тiкай, Христе! – гукнула Загнибiдиха.

Христя, як стрiла, кинулася надвiр. Загнибiда – за нею; та спiткнувся на порозi, упав… Христя з нестямки добiгла аж до комори. Незабаром донiсся до неї нестямний крик Загнибiди: "Так тiкай, вонюча? Тiкай, паскуднюча?.." Гуп важких кулакiв, гук, зiтхання i плач Загнибiдихи.

– Ох, уб'є ж вiн її, уб'є! – гомонiла сама до себе Христя, ламаючи руки. їй хотiлося кинутися оборонити нещасну хазяйку i страшно було Загнибiди; страшно того непевного крику господинi: "Тiкай, Христе!.." Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж пiд комору. Вогка земля, холодне повiтря – нiщо її не охолоджало; тiло її все вогнем горiло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Звгнибiдихи, трусив непевний страх, що буде з нею…

Аж ось i плач, i гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зiтхання. Далi – щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилiзло надвiр… Роздався гук i посвист… Так божевiльний гукає i свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землi, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той рiзучий посвист.

– Христе! – почувся охриплий голос Загнибiди. – Де ти? Озовися! Усе вiддам тобi… Що е в мене – все твоє… У шовки наряджу, срiблом обкую, золотом обсиплю! Чула! Озовися-бо… Бо найду – гiрше буде! – сварився вiн.

– Петре! Побiйся бога, – ледве-ледве доходив немочний голос Загнибiдихи.

– Ти знову устала? – скрикнув Загнибiда. – I не доб'єш прокляту! Лиха.година тебе не вiзьме вiд мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!

– Легше, легше! – донеслося з улицi.

– Ось не займай лиш, хай йому! – казав другий голос.

– Чому? – допитувався перший.

– То Загнибiда бенкетує. Причепиться – не одв'яжешся! Загнибiда мов не чув тiї розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жiнку на чiм свiт стоїть; а та, обливаючись слiзьми, прохала його iти спати.

Далеко-далеко за пiвнiч, видно, вже притомившись лаятись, вiн пiшов до рундука i сiв на крильцi. Коли блiда зоря зайнялася над сонною землею i Христя вилiзла з-пiд комори, щоб пiти у хату нагрiтися, то перше усього кинувся у вiчi їй Загнибiда. Сидячи на рундуцi i схилившись до стовпа головою, вiн спав. Христя i сонного його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвiртку i стояла за ворiтьми, чуманiючи, поти не почула гомону у дворi. То гомонiли товстий крамар та гнилозубий чоловiк, тягнучи Загнибiду в хату. їм не пiд силу було утягти його п'яне тiло – i хазяйка кликнула її допомогти.

IV

– Ти не потурай, Христе, на те… Що п'яному не забреде у голову? П'яний не поставить свiчки, а звалить, – уговорювала Загиибiдиха Христю, як крамар i гнилозубий чоловiк пiшли з двору.

Христя мовчала, хоч її i зло брало за вчорашнє: вона за цiлий день тiльки невеличкий шматочок хлiба з'їла; цiлу нiч просидiла пiд коморою, перемлiла та перемерзла – та що їй було казати? I кому казати? їй, хазяйцi, його жiнцi? Хiба вона сама не бачила, сама не чула? Хiба їй самiй не досталося?

– От тiльки чого буду тебе прохати, – помовчавши трохи, знову почала Загнибiдиха. – Що вiн тобi буде казати – не втаюй вiд мене… – I ЗагниСiдиха заплакала.

Христi стало жалко хазяйки. Вона б рада її й утiшити, та чим же ти утiшиш?

Переплакавши, Загнибiдиха знову начала гiрко-журливо:

– Ну й життя! Вороговi своєму не бажала б такого! Хоч би дiти були… Зреклася б тебе, допеклого, осоружного! Пий, гуляй, розпутничай – мало б менi було нужди… Нiт же! Господь i тим не благословив… Чи я вже удалася така нещасна, чи согрiшила перед богом, що на менi все лихо окошилося!.. Нас троє було. Старша сестра умерла дiвкою, брат – оженившись, а я зосталася… Навiщо?.. Он учора, як сова та, як сич, цiлу нiч простогнала та проголосила; а бог знає, що ще сьогоднi буде… Отаке моє щастя, Христе! Заклинаю тебе усiм святим на свiтi: будеш iти замiж – не йди за крамаря, не йди за городянина, – i в того, i в другого нi жалю, нi совiстi! Iди ти краще за хлiбороба… Як згадаю, як жилося в селi у батька, що б тепер дала, коли б воно вернулося?.. Повеснi або влiтку устанеш рано, пiдеш на поле – просторо тобi та любо. Сонечко стиха грiє, вiтерок легенький дише, польовi пахощi: чебрець, жовтоцвiт; жайворонок над головою в'ється, щебече; а перед тобою довгi-довгi нив'я – так i хвилюють, так i колосяться… От тiльки хiба в жнива сонце надолужає; та коли жнеш високе колосисте жито або яру пшеницю, та в гуртi, та з пiснями, то й те байдуже. Незчуєшся, як той день довгий мине, як уже час i додому йти. А там знову – скоки та спiви, спiви та скоки, до самого дому… Або зимою: збереться нас п'ять-шiсть дiвчат, та все щирi подруги, вiрнi товаришки… За спiвами та за жартами й робота непримiтна… Довiку б я бажала такого життя, Христе! I пiднесла ж лиха година цього Загнибiду!.. Бог його знає, чого воно свiт так мiниться. Здається, вiн тодi зовсiм не такий був. Як заручився вiн, то товаришки, бувало, завидують менi: "Щаслива ти, Олено, – жених у тебе красивий, та ще й письменний!" Я й сама тодi думала, що щаслива. А вийшло… Кожна з моїх товаришок за послiднiм харпаком щасливiша вiд мене! У них, може, i достатку бракує, та в їх – мир, у їх лад; а в мене i багато лишнього, та нащо воно, коли твоя душа не на мiсцi, коли дивитися на нього не хочеться, не радує воно очей моїх, серця зав'ялого?!

Загнибiдиха замовкла. Сiвши коло столу й пiдперши голову рукою, вона задивилася у вiкно, надвiр. День був ясний, сонце тiльки що пiдбилося; променястi паси косо перерiзують усю хату, осiдаючи аж бiля порога золотим пiском; а там, за вiкном, надворi, свiту-свiту – аж дивитися боляче. А Ззгнибiдиха ж то й не змельне нiкуди; як уп'яла свої блакитнi очi в ясне сонячне свiтло, та там вони й потонули… Що вона бачила там, що видивлялася? Своє молоде життя, свою дiвоцьку долю?.. Христя дивиться на неї, на її блiде засмучене лице, на її блакитнi задуманi очi. Сонце прямо пада на неї, обдає й обсипає своїм iскристим свiтом; i здається Христi – то сама господиня так свiтить, сама горить тим ясним самоцвiтом…

– Гей! – доноситься охриплий з перепою голос з кiмнати. Загнибiдиха струснулась, скочила й побiгла. Христi здалося, наче чорна хмара зразу насунула: i сонце свiте – та не так, як хвилину назад тому свiтило; i хата мов не та, тиха та спокiйна, – а вчорашня хата, де бенкет, розвернувшись, гукає п'яним гуком, де її мордовано… У Христi серце забилося важко та трудно. Знiчев'я вона кинулася до печi: то одтуле заслiнку, подивиться в чорнi челюстi, то знову затуле… Це – ухопила вiник i почала вимiтати пiч.

Загнибiда увiйшов у кухню, поточуючись. Одутлуватий, закустраний, вiн став серед хати, понуро оглядаючи кругом себе. Загнибiдиха стала коло печi, заслоняючи вiд його Христю.

– А та де? – зично спитався Загнибiда.

– Послала на базар за бубликами, – торкаючи рукою Христю, одказала Загнибiдиха. Христя коло печi присiла.

– Нащо? – гарикнув Загнибiда, гостро глянувши на жiнку, i, похитуючись, повернув у свiтлицю.

У Христi аж дух сперло в грудях, поки Загнибiда допитувався; як же вiн пiшов, а за ним i Олена Iванiвна, вона мерщiй тихенько покралася у сiни, дослухаючись, що буде далi… "Коли знову здiйметься буча по-вчорашньому – кину, утечу додому!" – рiшила вона.

Скiльки хвилин пройшло незамутної тишi. Це зразу наче у дзвони вдарено.

– Жiнко! – гукнув Загнибiда.

– Я тут, – почувся її тихий, болiсний голос.

– А-а… ти тут… А я думав, пiшла куди. Може, кого кращого знайшла?.. Га?.. Кращого?.. Сiдай отут проти мене, дивись менi у вiчi… Тiльки й добра у тебе, що очi… а то все – кат знає що!.. Дивись на мене! – вередував Загнибiда.

– Та я ж дивлюся.

– Дивишся?.. Дивись, поти я не засну… Коли ти вiрна жiнка, богом дана, ну, i дивись, i доглядай свого чоловiка!.. Ти бачиш – я п'яний… Ну, i доглядай мене. I засну – доглядай… I за сон не ручайсь… Бо я й сонний устану i пiду до других.

– Що ж менi казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу.

– Не вдержиш? А держиш… О-о, ви гарнi! Всi ви гарнi та тихi… А сто чортiв по сто гнiзд звили у вашiй проклятiй утробi!.. Нi самi не живете, нi другим не даєте жити… Мало вас бито, мало вас вчено… он то що!..

Далi його голос обiрвався – затих. Христя довго дослухалася, та вже бiльше нiчого не вчула; коли-не-коли тiльки доносилося до неї важке зiтхання та плач… Христя на пальчиках покралася з сiней у кухню, з кухнi – до свiтлицi. Дверi з кiмнати були трохи одхиленi, i Христя зазирнула в щiлину. Загнибiда лежав на лiжку, закривши очi й розкривши рота; його високi груди важко пiднiмались та опускались… Загнибiдиха сидiла проти його. На її зблiдлому лицi ще виднi були слiди слiз; почервонiлими очима дивилася вона на його; туга, скорбота та несамовита мука свiтилися ними…

Несподiвано вдарено в церковного дзвона. Зично i голосно розкотився його товстий гук… Христя кинулась; кинулась i Загнибiдиха; Загнибiда тiльки розкрив очi, бликнув на жiнку – i одвернувся до стiни. Христя мерщiй покралася назад у кухню.

Важкi думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гiрке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут i сьогоднiшнє пiдновило… Бодай ми не родились на свiт, коли над нами отак Знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує… А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання i, проклинаючи, жди, поки засне вiн. Коли б не грiх, приспав би тебе – довiку не пiдвiвся!..

Все зле i гидке, що затаюється у чоловiчiй душi на самому днi, спливло наверх, знялося: i гидливiсть, i ненависть, i ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний нiж на столi… "Отим би тебе приспати!" – ударило їй у голову… Прийшовши до пам'ятку, вона перехрестилася. "I збреде ж таке на думку, тьфу!" – сплюнула вона i повернула гадки на щоденнi клопоти. "Що ж це воно буде? Хiба сьогоднi нi топитимемо, нi варитимемо?" Якось озирнулася – перед нею стояла хазяйка. її червонi очi ще не просохли вiд слiз, блiде лице було аж жовто-зелене, сказать би – вона днiв з п'ять нi на волосину не спала або недугувала з мiсяць.

– Чи будемо сьогоднi варити? – питає Христя. А Загнибiдиха божевiльне подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрiзь.

– Та годi, хоч не плачте! – скрiзь сльози вимовила Христя. – I чому я не пропала малою! – скрикнула Загнибiдиха i вся затiпалася…

З того часу мiж Загнибiдихою i Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рiвна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь – i як чужа, i як молодша, i як наймичка. Зате Загнибiдиха ходила За Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити – Загнибiдиха сама зробе, а не нагадає. Пiсля свят вона не тiльки ублагала чоловiка набрати наймичцi на одежу, а сама пiшла й набрала разом на двi: буденну i празникову. Прийшлося шити, – у Христi хоч рука трохи й пiджила, та палець болiв, – Загнибiдиха сама шила, а Христi наробила мастi i клала до пальця, щоб скорiше пiдживало. Як настали буденнi днi, то Загнибiда хiба обiдати та на нiч наверне додому, а то все на базарi, у крамницi. Загнибiдиха i Христя самi дома. Упоравшись коло печi, посiдають рядком, роблять що, ведуть по душi розмову. Загнибiдиха розказує про своє життя, Христя – про своє.

– Невже ти нiколи не спiвала? – спитала її раз Загнибiдиха. – От уже скiльки у нас, а я й досi твого голосу не чула.

– Чому не спiвала? Спiвала. Тiльки тут якось не вiльно спiвати.

– Чому не вiльно? Заспiвай, нагадай менi моє дiвування. Христя заспiвала – i Загнибiдиха своїм слабим розбитим голосом пiдтягувала.

Другого разу Зягнибiдиха попрохала Христю розказати про свiй рiд. Христя розказала i про батька, i про матiр, i про напастi Супруновi. Вона нiчого не втаїла вiд хазяйки. Та слухала та тiльки глибоко зiтхала.

– Знаєш що, – сказала вона, коли Христя замовчала. – Ти б пiшла в село, матiр провiдала.

– Коли ж менi пiти? – питає Христя.

– Коли? Ось у середу його винесе; аж до понедiлка не буде. От i вибери день – i пiди.

– А ви ж самi як зостанетесь?

– Про мене – байдуже! Не первина менi самiй зоставатись. От якби ти пiшла, та ще й матiр свою привела сюди. Тепер годинка i тепло, – хоч би я на неї подивилася.

– Та мати такi, що самi не дiйдуть сюди. Загнибiдиха зiтхнула:

– Ну, вже хоч провiдаєш.

Христя задумалася. "Коли його пiти? коли зiбратися? У середу – хазяїн виїде; у четвер – поприбирати треба дещо; хiба от у п'ятницю… Раненько вийду – на обiд наспiну; там суботу перебуду, а в недiлю рано й назад", – розполагає сама собi Христя i рада-рада, коли хазяйка згодилася… Вона матiр побаче, з подругами наговориться, вiзьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селi, то-то всiх здивує! А Супрун як побаче – ото його завiйна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вiкна його пройде, а як Федора побаче – наперекiр почне з ним загравати.

– Ти ж, Христе, ранiше порайся та ранiше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький свiт тобi йти, – рає їй хазяйка в четвер пiсля обiду.

Христя до роботи пристала – як не перерветься! Дивитъся, поробила все. Нi, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка – саме мазати.

– Та то велика робота, не розпочинай, – каже їй хазяйка. – Хай уже як звернешся – та тодi.

Хоч i не кажи Христi. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нiзащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оцi.

Зараз пiсля обiду нарядилася Христя у стару одежинку, замiсила глини й почала шпарувати. Ще й не вечiр – а вже й шпарування висхло; тiльки побiлити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побiле…

Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тiльки пройде щiткою – уже й сохне – бiлiє. Он зосталось тiльки жовтою глиною пiдвести… Мерщiй, Христе, мерщiй! Уже вечорiє, – пiдганяє сама себе Христя.

Коли се – щось заторохтiло коло двору… Тпррру! – привертає до ворiт. "Оце так! – думає Христя. – Чого доброго, несподiвано хазяїн вернувся. От i пiду додому!"

Розчиняється хвiртка. Христя – гульк: визирає Здiр. У Христi аж серце Затiпалося.

– Дядько Карпо… Здрастуйте!

– Здорова, Христе, – вiтається Карпо, увiходячи у двiр. – А я се пiд'їхав та боюсь iти, думка: може – собаки.

– Та в нас їх немає, – щебече Христя. – Як же там нашi? Чи всi здоровi, вибрикують?

– Та ще вибрикують, слава тобi боже!.. Мати кланяється, Одарка…

– А ви ж, дядьку, на базар?

– На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою… Щодня побивається, немає та й немає нiякої чутки про тебе… Одарка утiша, так нiщо не помагає – плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провiтрюся i об тобi звiстку привезу матерi.

– Спасибi вам, – дякує Христя. – А я й сама збираюся у село.

– Як? Чого?

– У гостi. Спасибi хазяйцi, пускають.

– То от i гаразд: я тебе й пiдвезу.

А тут i Загнибiдиха, зачувши у дворi гомiн, виткнулася з хати.

– Хто то? – питає Христi.

– Це наш сусiда, з села.

– От i гаразд: то завтра з ним i поїдеш.

– Оце ж ми й раємося, – каже Карпо.

– То чому ж ти чоловiка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш! – жартою виговорює Загнибiдиха Христi.

– Спасибi вам, – кланяючись, дякує Карпо. – Я тут не сам, – за ворiтьми шкапа.

– Ну, то що! Хiба й у двiр не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! – каже Загнибiдиха.

Христя рада, а Карпо ще раднiший. То йому на базарi стiй i не спи цiлу нiч; стережи шкапу та добра, що на возi; а то вiн у хазяйському дворi заночує.

Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скiнчила роботу i кликнула його в кухню. Увiйшла до їх i хазяйка. Така обхiдчаста, така ввiчлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матiр; хвалиться не нахвалиться Христею.

– Ти б засвiтила та вечеряти гостевi дала, – сказала вона, коли почал'о смеркати, i вийшла в кiмнату.

Поти Христя засвiтила свiтло, поти витягла страву з печi, уже Загнибiдиха i звернулася, та ще й з непорожнiми руками: чарка горiлки трусилася i грала проти свiтла у її руках. Вона пiднесла її Карповi. Той, щиро подякувавши, випив i почав вечеряти.

– Добра у тебе, Христе, хазяйка, – сказав вiн, коли Загнибiдиха вийшла З кухнi.

– Все рiвно, що мати, – одказала та тихо.

– Значить, тобi добре! За селом байдуже?

– Всього буває. Часом – з квасом, порою – з водою… А у вас же на селi як? – I Христя почала розпитувати про знайомих.

Карпо розказував, що за нею журяться дiвчата.

– Горпина скiльки раз забiгала провiдати матiр, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця – не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зiбралась, так мати спиняє.

– А Ївга? – спитала Христя.

– Ївга замiж збирається.

– За кого? Карпо умiхнувся:

– Та вже ж не за кого – за Тимофiя! Там у них чудасiя, та й годi. Вона то хоч i зараз, так вiн, бач, не хоче. Дiло дiйшло до суду, до позвiв… А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром i весiлля.

– Нуте, а Супруненко удовольнився?

– Удовольнився!.. Все налазить на матiр за подушне. Коли б я не одстоював, то хто його знає, що б воно й було. Сказано – як оса та ув'яз! Та, видно, йому бог не попустив сього даром.

– Як саме?

– Колотиться з сином. То вiн був недужий, а то й одужав, та хто його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це пiсля свят надумав кидати батька, – пiду на заробiтки… Батько не пускає; так хоч у город пiду наймуся, а в одну шкуру – не хочу дома бути! Батько здержує, не пускає. Звiсно, соромно такому багатиревi сина-єдинця у найми пускати, а вiн рветься. Доходе до лайки й до бiйки. Грицько хвалився, – либонь, п'яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати.

– Хай вiн пiде тричi умиється з своїм Федором, – одказала гордо Христя.

Розмова на тому i порвалася. Карпо, довечерявши, пiшов до шкапи довiдатися, а Христi чогось так важко на душi стало, їй наче й шкода Федора, а згадає про похвалки Грицьковi – Досада так i впнеться в серце. "Як то вiн носиться з своїм Федором! Дума, як багач, то так усяк i побiжить за його…"

Невесела лягла вона спати i довго не спала. То вона ворочалась; то думки все такi непривiтнi ссали за серце – i вона важко зiтхала, їй зразу одпала охота i додому їхати. Чого вона поїде? За матiр Карпо звiстку привiз – здорова, тiльки журиться… А кого їй бiльше бачити? Ще стрiнеться з дурноверхим Федором, то знову пiдуть про неї поговори… Незчулася, коли й заснула. Прокинулась – уже свiт бiлий заглядав у вiкна, i Карпа не було в хатi. Вона вийшла довiдатися – чи немає на дворi, – i на дворi не було.

Карпо махнув на базар, щоб мерщiй справитись i, не гаявши часу, повернути додому. Коли вiн вернувся, Христя не тiльки зiбралася в дорогу, а й по хазяйству – дров наносила, овощ на страву накришила.

– А що, справилася? – питає Карпо.

– Уже.

– То й поїдьмо.

– Зараз хазяйка з базару вернуться.

Загнибiдиха не забарилася: про неї тiльки що говорили, а вона i на порiг. Христi здалося, що вона наче i на липi трохи почервонiла, i очi в неї сялиграли.

– Забарила я вас? – спитала.

– Нi, я сам тiльки що в хату, – одказує Карпо.

– Ну, й гаразд. А я думала – забарила, та поспiшаю-поспiшаю… Оце, Христе, повези своїй матерi гостинця вiд мене, – повернулася до Христi, виймаючи з кошика пухку, високу булку.

– Нащо?

– Не твоє дiло. Бери! – суворо сказала Загнибiдиха.

Христя, подякувавши, взяла i завернула булку в нову хустину.

– А це вам на дорогу, – вийнявши паляницю i двi рибини, подає Карповi.

– О господи! – аж скрикнув той. – Спасибi вам, спасибi! Я не знаю, як вам i дякувати… I на нiч пустили, а тут ще й це… Спасибi вам.

– Чому не одягаєшся теплiше? – повернулася знову до Христi. – Бери свиту, бо тепер ще хто знає, що буде до вечора. Христя покiрливо одяглася, пiдперезалася.

– Прощайте ж. Спасибi вам! – дякували разом Карпо i Христя, вихо дячи з хати…

– Щасливо… Їдьте здоровi! Гляди тiльки, дядьку, – усмiхнувшись, каже Карповi, – не завези зовсiм дiвки, бо без неї i я тут пропаду.