Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 34 страниц)

Вiддавши Педорi грошi, вiн ще почав її виряджати.

– Отак у нас усе, – жалiлася тим часом попадя Довбнi. – Отак, як бачите: нема того, шоб виговорити прислузi, – вiн жартує. Отак i сповадить наймичок! Чого ж вони будуть слухати?

– Бо тебе як слухати, то треба надесятеро розiрватись, – огризнувся отець Миколай. – У тебе нема одного дiла, а разом десятеро: подай те, Педоре! на тобi се! бiжи за тим, та не мини й цього!.. Нi, ти в мене не хазяйкатаки!

– О, ти мудрий хазяїн!.. по чужих хатах ходячи та чуже добро поїдаючи, – уколола Наталiя Миколаївна.

– Наша, брат, служба така, – одказав пiп. – Ми i по чужих людях тиняючись проживемо, а ти дома з голоду сколiєш.

– За таким хазяїном! – сердилась попадя. Отець Миколай суворо бликнув на неї, та, махнувши рукою, зареготався.

– Не слухай, брат, її, – повернувся вiн до Довбнi. – Жiнка, брат, i чорта проведе! – сказав вiн йому над ухо так, щоб усi почули.

Наталiя Миколаївна пустила на чоловiка гострий i призрий погляд; зцiпила зуби, аж її щелепи видалися над повними щоками, мов вона збиралася кого розкусити ними, i, згорнувши руки, сердито опустилася на стулець бiля столу. її свiже рожеве обличчя поп'ятнилося, очi похмурились. Вона мовчала; здається – i не дихала. Отець Миколай, глянувши на жiнку, мерщiй опустився на диван, тер колiна долонями i чудно хихикав.

– Як дурник! – процiдила попадя крiзь зуби.

– Ви сердитесь? – спитався, пiдходячи до неї, Проценко. Вона бликнула на нього й нiчого не вiдказала; спiдня губа її тремтiла… Довбня понуро дивився на все те, а пiп одно тер колiна та тихо хихикав. У хатi зробилося сумно та нудно – не добро, видно, все те вiщувало!

Може б, воно i справдi з того буча знялася, якби не Педоря… У кожушанцi наопашки, закутана платком так, що з-пiд його тiльки її очi та синiй нiс визирали, увалилася вона у хату, бухаючи своїми страшен-ними шкарбунами; пiдiйшла до столу, вийняла з-пiд поли пляху горiлки i, струснувши нею над свiтлом, скрикнула:

– Самий смак! Проценко засмiявся.

– Чого ви регочете? – спитала Педоря у попа, не почувши, хто зареготався.

– Молодець ти у мене, молодець! – одказав, усмiхаючись, пiп. – Мчи лишень мерщiй нам чарку та чого-небудь їсти.

Педоря кашлянула, утерла носа i мовчки вийшла. Швидко вона знову вернулася, несучи в однiй руцi чарку, а в другiй на тарiлцi печену рибу, хлiба i солоних огiркiв.

Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жiнку, що як сич надута сидiла, мерщiй собi сiв, обвiв усiх очима, хихикнув i потер колiна.

– Як здоров'я вашої куми? – спитала Наталiя Миколаївна у Проценка. – От не зберуся та й не зберуся нiяк до неї!

– То через те, що довго збираєтесь. Вона мала щось одказати.

– А може б, ти нас, Наталю, почастувала? – перебив її отець Миколай.

– Як ви не почастуєте, то я й пити не хочу! – додав Довбня.

– Чому ж се? – спитала вона.

– У женщин рука легка… Плавкiше чарка йде, не становиться руба! – перевiв на жарти Довбня.

– О, у мене рука важка… Ви ще не знаєте її! – одказала попадя, згортаючи руку в кулачок i пiднiмаючи його вгору. Проти свiтла той кулачок як яблучко червонiв.

– Ваша? Ота! – скрикнув Довбня, дивлячись, як кiт на мишу, на її кулачок. – А розгорнiть, я подивлюся, – сказав, пiдходячи до неї.

– Що ви там побачите? Хiба ви знахур?

– Знахур.

Попадя розтулила жменю i подала Довбнi. Той бережно узявся за пальчики i, прихилившися, роздивлявся долоню, тi невеличкi борозенки, що покарбували її.

– Довго менi жити? – граючи очима, спитала вона.

– Сто лiт! – скрикнув Довбня, прикриваючи її долоню своєю жорсткою. Подержавши трохи, вiн приник ухом. – Притулiть мiцнiше! – промовив.

– Отже ви справдi, мов знахур! – защебетала вона. – Що ж ви там почуєте?

Довбня нiчого не одказав – слухав. Потiм пiдвiв голову, наложив знову свою долоню i, дивлячись прямо у вiчi Наталiї Миколаївнi, усмiхався. Кров, пробiгаючи пiд її тонкою шкурочкою, стиха дотримувалася до його жорсткої долонi; мов мишка сiпала, лоскотала її; вiн дослухався до того.

Попадя чогось зареготалася дзвiнко та радiсно. Пiп весело пiдскочив угору i скрикнув:

– Могорича! могорича!

Один Проценко сумний стояв i пильно дивився то на Довбню, то на попадю. Вiн бачив, як її очi загорялися, як блiде обличчя червонiло помалу… Щось стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його.

– Колдун! колдун! – кричав пiп, бiгаючи по хатi, радий, що Довбня розвеселив Наталiю Миколаївну. – За се випити! їй-богу, випити!

– Що ж ви там дослухались? – пристала Наталiя Миколаївна до Довбнi, як той зняв руку.

– Почастуйте! – указав Довбня на пляшку.

Попадя мерщiй схопила чарку i, наливши, пiднесла Довбнi.

– Капелечку! одну капелечку! – слебезував той, одводячи чарку. Попадя хлеснула з пiвчарки i мерщiй долила. Довбня одним духом вимчав повну.

– Усiх! усiх! – гукав пiп, плещучи в долошки. – Ура-а-а!

Наталiя Миколаївна скинула на нього непривiтний погляд.

– I вас, Григорiй Петрович, частувати? – стрiльнувши оком на Проценка, спитала вона.

– Усiх! усiх! – глухо одказав Довбня.

– Менi небагатечко. Я не п'ю, – прохався Проценко.

– Треба робити, як знахур каже! – одказала попадя, усмiхаючись. Горiлка вже вдарила їй у лице, уступила в голову, в очi; вона почула якийсь веселий шум у вухах.

– Не все то правда… – почав було Проценко, беручи чарку.

– Або не кожнiй чутцi вiр! – перебив його Довбня. Проценко призро на нього глянув.

– Та ви справдi наче той знахур говорите. Менi аж страшно стає! – обiзвалася попадя.

Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився i поставив чарку на стiл.

– А менi! – обiзвався отець Миколай.

– Ще й тобi? Не добрав хiба на хрестинах! – гримнула попадя.

– Усiх! усiх! – прогув Довбня.

Попадя подала чарку поповi; той не тiльки повну випив, а ще й в денце поцiлував.

– Згода! згода! – загукав Довбня.

– Що ж ви наслухали? – допитувалася у нього попадя.

– А ви хочете знати?

– Авжеж – хочу.

– I не розсердитеся, як правду скажу?

– Тiльки не брешiть!

– Нащо брехати? Слухайте ж… Усi насторочллись.

– Нi, давайте ще по чарцi! – сказав Довбня.

У попадi розгорiлися очi, мов угiлля, обличчя пашiло; пiд очима тiльки невеличкi круги синiли. Мерщiй вона ухопила чарку i пляшку i почастувала Довбню i чоловiка. Проценко не схотiв пити; вiн дивився на Довбню, як той ходив по хатi, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на лоб i насунувся аж на очi; вiн того не примiчав. Видно, що горiлка вже брала своє.

– Тепер, цур, не сердiться! – повернувся до попадi Довбня.

– Миколо! признавайся по правдi, – i вiн щось почав шептати на ухо поповi.

Пiп зареготався; а Проценковi аж дух у грудях захопило… "Оце ж i пiде!" – подумав вiн, переводячи очi на попадю; а та, весело граючи очима, пильно дивилася на Довбню.

– Признавайсь: давно? – уголос допитується Довбня.

– Та ну, вигадав таке! Не треба… Давай краще вип'ємо! – одмахуючись руками, мовив пiп.

– Не признается? А порадував би тебе!

– Ну, а як давно, то що буде? – граючи очима, пита попадя.

– Син колись буде!.. – рубнув Довбня.

– Браво-о! Браво-о! – гукнув пiп i кинувся обнiмати Довбню.

Попадя соромливо усмiхнулася, опустила очi i скоса глянула на Проценка: той стояв i понуро дивився, як пiп вицiловувався з Довбнею.

– Нам весело, а тобi сумно? – тихо спитала Наталiя Миколаївна, пiдскочивши до нього. – Бач, який вiн гарний! -додала уголос, кинувши очима на Довбню. – Веселий, балакучий. Уже не тебе – мов гаву ковтнув!

Проценко ще став хмурнiший.

– Годi, перестань!.. Ти сердишся?.. – спитала i, прихилившись до його уха, промовила: – Що, як то Довбня угадав?!

Проценко побачив, як у неї руки тремтiли, очi горiлiї, як вона вся огнем пашiла; йому здалося, що вона намiряється кинутися йому на шию. Вiн мерщiй одскочив i, пiдбiгаючи до попа, мовив:

– А знаете, що Наталiя Миколаївна каже?

– Григорiй Петрович! – скрикнула попадя, стукнувши ногою. – Розсерджуся!.. їй-богу, розсерджуся!

– Наталiя Миколаївна каже… – почав Проценко. Попадя, як кiшка, стрибнула до нього i обома руками загородила йому рота. Тоненькi пальчики так i впилися в його уста.

– Наталiя Миколаївна каже… випити ще по однiй, – гукнув Проценко крiзь її пальцi.

– Добре! добре! – гуде Довбня.

– Можна випити! слiд випити! – гогоче пiп.

– I я! I я! – гукає Проценко i, наливши собi пiвчарки, випив. Довбня та пiп не заставили себе ждати i випили по повнiй. Усiм стало так весело та радiсно! У хатi стояв крик, гам та регiт. Пiп прохав у Довбнi завести тона на лаврську алiлую; а той, слоняючись по хатi, заводив ж у к а; Проценко, мов зюзя, сидiв у куточку i свiтив очима; попадя бiгала по хатi, кидалася то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка пiд боки, щипала за руки.

– Будемо грати в носа! – скрикнула вона i кинулася за картами. Уже i карти здала.

– Ходiть!

– О-о, спати хочу! – загукав, хитаючись, пiп i подибав у другу хату. Гостi, побачивши те, мерщiй узялися за шапки.

– Куди ж ви? Хай вiн спить, а ви посидьте, – запрохувала попадя.

– Пора! пора!

Довбня випив ще на дорогу i, не прощаючись нi з ким, похилив через кухню.

– Не ходiть туди! Я вас на другi дверi проведу, – гукнула йому вслiд попадя.

Довбня, мов не розумiючи, глянув на неї, махнув рукою i, накинувши на плечi пальто, пiшов з хати. Проценка вона повела другим ходом.

– Чого ти сьогоднi такий невеселий був? – спитала вона у сiнях, припадаючи до нього. – Голубе мiй!.. – Роздався жаркий поцiлунок. – I приведе ж лиха година коротати вiк з нелюбим чоловiком! – скаржилася вона, припадаючи до нього. – Коли ж оце вже прийдеш? Приходь, не барися, а то я, здається, розуму позбудусь!

Проценко мовчки вирвався з її гарячих обiймiв. Вiн сам не знав, чого вона йому сьогоднi противною здалася… її щипання та лоскотання, її слова про сина мов холодною водою обдали його. Вiн випив був лишне, щоб забутися, розвеселитися, а вийшло – тiльки свою голову задурив. Гвiздком стирчала там одна думка, рiзучим кременем поверталася бiля його серця – якмога швидше вирватися вiд сеї причепи! Вiн несказанно зрадiв, вискочивши надвiр, холодному вiтровi i мерщiй подався далi. Серед двору вiн наткнувся на Довбню, що чогось на одному мiсцi тупцювався.

– Хто се?

– Та я!.. – скрикнув Довбня, приправляючи той викрик таким крутим словом, що Проценко аж засичав. – Рукава нiяк не знайду. Чи не одiрвав, бува, його хто? – запитав Довбня, плутаючи на собi пальто.

Проценко зареготався, помiг Довбнi одiтися, узяв його пiд руку й повiв З двору.

Стояла пiзня – геть за пiвнiч – доба; на темному небi нi зiрочки, нi iскриночки – густа непроглядна темнота; повiтря холодне, з туманом дощовим; на вулицi тихо та глухо; рiдкi лiхтарi жовтiють у темнотi мутними кружалами, а кругом їх чорна безодня буяє.

– Куди ж се ми йдемо? – спитався Довбня, зостановлюючись серед улицi.

– Куди ж як не додому! – одказав Проценко.

– Чого? Я не хочу додому!

– А куди ж? – пита Проценко.

– Хоч i до чорта в болото, а додому не хочу!

– Чому?

– Чому?.. Ох, брат! – зiтхнув Довбня, поточуючись на Проценка. – Ти не знаєш нiчого, а я знаю… I тобi все розкажу, все… Ти бачив у нас дiвку Марину?.. I – лиха година знає – пiдвернулася, брат, п'яному пiд руку… ну… бий її сила божа!.. А тепер одбою немає… Каже: женися на менi, а то або повiшуся, або втоплюся… Отаке-то!.. Чув, куди воно гне?.. Плiтьми мене, шельму, дути! Козацькими нагаями пороти!.. – скрикнув Довбня, тупнувши так ногою, що калюжа аж до їх голiв досягла. – Кий се чорт плюється? – спитав, утираючись. – А все-таки вона, брат, гарна! – додав ще i так похвалив Марину, що Проценковi аж на душi повернуло.

"Сам iрод не розбере сього Довбню! – подумав Проценко. – Чого йому Треба? То того шукає, то сам себе за те лає!"

Вiн почав утiшати його:

– Хiба ти перший, ти -послiднiй.

– То-то й е! Не того, дурна, i плаче, що рано замiж iде! Шкода, брат, дiвки; або женитись треба, або повiситись разом з нею. Он воно що! – признавався Довбня, чимчикуючи за Проценком.

– Гм! – мугикнув Проценко. – Женитися? Що ж вона – вiрна тобi? кохає?

– А чорти її батька знають, чи вiрна, чи нi. Баба, брат, поти й вiрна, поки хто не кивнув на неї пальцем.

– Нi, не всi такi, – поперечив Проценко.

– Усi! – гукнув Довбня. – Усi одним миром мазанi! Така вже клята порода… А все, кажу, шкода дiвки. Пропаде нi за цапову душу! Почне тинятися попiд тинами, на ногах зогниє!

– Ну це вже твоє дiло, як хоч, так i роби, – одказав Проценко, зостановлюючись.

Вони якраз дiйшли до поворотки, де шляхи їх розходилися: Проценковi треба було брати на праву руч, улицею, а Довбнi – прямо, майданом.

– А ти б що зробив на моєму мiсцi? – попитав Довбня.

– Не знаю, не був у таких бувальцях.

– Не був? I не будь же нiколи. Нема гiрше, як тебе розшматують надвоє… Оцей, – i Довбня ткнув себе пальцем у лоб, – каже: наплюй на все! Так воно вже на свiтi заснувалося, що одно одного поїдає. А се дурно! – перевiвшiї руку на груди i вказуючи пальцем проти серця, замовив знову Довбня, – рветься, жалем б'ється!.. Тьфу!

Проценко позiхнув.

– Позiхаєш? Спати хочеш?

– Пора вже.

– То й ходiмо.

– Тут нам розходитися, – натякнув Проценко

– Ага, розходитись? Ну, прощай!.. – I Довбня перший порвався вiд нього.

– Або постiй! – гукнув, зостановлюючись.

– Чого?

– Хорошi, брат, люди попи. Вона хороша… Як ти думаєш? Довбня ляпнув таке, що Проценко тiльки сплюнув i, не одказуючи нiчого, почимчикував далi.

– Мовчиш?.. Зиа кiшка, чиє сало з'їла, та й мовчить! – базiкав сам з собою Довбня, чвалаючи майданом. Вiн часто оступався, поточувався, приймав блискучi калюжi за сухий шлях i, шубовснувши туди, лаявся; вилазив i знову чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого.

А Проценко, зоставшись самотою, зiтхнув вiльнiше. Вiн боявся, щоб, бува, Довбня не намiгся до нього спати… П'яний буде варнякати цiлу нiч!.. Добро б – про що путнє, а то – про ту циндрю… От же мучиться i побивається чоловiк. Чого?

Проценко почав розбирати, що йому наплiв п'яний Довбня… "Нема й гiрше, як розривають тебе надвоє. Розум каже: наплюй! а серце не тої спiває… Дивно!" – думав Проценко i дивувався не тому, що се з Довбнею сталося, а тому, що так буває. У своєму життi вiн не пригадає нiчого такого: воно його завжди виносило на легких крилах щастя та вдачi. Раз якось повернулося було своїм гострим боком, закрутило у безоднiй кручi, та и то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на чисту воду, на тихi хвилi i помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в душi однi гiркi споминки про дурний розум молодого вiку. "Удруге сього не буде! Нi, не буде, – одгонив вiн непривiтну думку, що не знать чого знялася у нього в головi. – Життя – вдача, – думав вiн далi. – Бери вiд нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi дається до рук!"

Темна темнота ночi, глухi та безлюднi вулицi – нiщо Проценковi не забороняло розпускати свої думки, а ще бiльше допомагало їм ширитись-розходитись. I вони обняли його, наче густою хмарою вкрили. Перед ним став учорашнiй вечiр i сьогоднiшнiй. Учорашнiй куди веселiший i кращий! i рiвняти до сьогоднiшнього не годиться. Учора Довбнина музика серце грiла, а сьогоднi попова горiлка його пале; учора Христина врода вабила, а сьогоднi попадине приставання з душi верне. Довбня хоч i п'яний був, а й йому те кинулось у вiчi. Он яку вiн ляпнув голу правду! Гидка вона, та негамузна на його п'янiй мовi… а через вiщо? Через те, що й сама правда гола та неприкрита… Те безсоромне припадання перед тобою! те ускакування у вiчi! Вiн аж здригнув. А там зовсiм iнше. I несмiливiсть, i сором'язливiсть, тiльки погляд трохи злукава видає, чим б'ється серце, чого воно хоче… А чим воно справдi б'ється?..

Вiн i незчувся, як дiйшов до дворища… Темно усюди, анi свiтнеться нiгде… "Сплять, видно. Треба стукати в кухонне вiкно, щоб одсунули", – подумав вiн, уступаючи в двiр, i пiшов поза хатою.

– Зараз, зараз! – донiсся до нього чийсь голос iз кухнi, як вiн постукав у вiкно.

– Хто ж се? Христя чи Мар'я? Краще, якби не Мар'я. Поки вiн обiйшов кругом кухнi, дверi в сiни були вже вiдчиненi, i в темнiй темнотi їх сiрiла чиясь постать. Вiн почав прикро додивлятись.

– Чого ви стали? Iдiть уже! – роздався голос Христi. Його наче що шпигонуло.

– Се ти, Христино? Моя голубонько! не полiнувалась i встати? – промовив вiн тихо i, обнявши, намалював на її щоцi гарячий поцiлунок.

– Що се ви! Господь з вами! – ледве чутно промовила вона. Йому здалося, що вона, те кажучи, наче пригорнулася до його ближче. Вiн чує її зiтхання гаряче, її дух теплий.

– Серце моє! Христиночко!.. – I уста їх злилися. Солодко вони защемiли у нього, якась огненна печiя дiйшла до серця… Вiн, як божевiльний, здавив її, пригорнув до себе, i обличчя її, i уста, i очi покрив своїми поцiлунками.

– Годi, годi вам… Ще Мар'я почує, – шепче вона.

– Ягiдко моя! наливаная!.. – Вiн припав до неї, до її теплого лона; вiн чув, як її серце билося, як її тепло переходило у його, як воно не грiло – палило його.

– Iдiть уже, я сама засуну! – голосно промовила вона.

Вiн, як ошпарений, кинувся в хату. А Христя, засунувши сiни, побралася на пiч.

Чи то тепло печi, чи то несподiвана стрiча, його гарячi поцiлунки та обiйми – гонили її кров, будили думки, не давали їй заснути… Серце її так несамовито стука!.. Невiдомi любi та милi почування огортають душу… їй чогось хочеться смiятися i плакати.

"Невже вiн… вiн, панич, що за ним ганяються панянки з усього мiста, – мене любить?.. Невже та попадя, що, кажуть, як картина хороша, не подобалась йому? А я… я – проста дiвка? – йому подобалася?.. Оце дивно! – думалося їй, i її серце так радiсно билося. – I панi бiля його пада,– знову лiзе їй у голову. – I панi не погана з себе. А я б то йому краща?.. Господь його знає! Може, йому заманулося тiльки погратися та посмiятися з мене, дурної, а я йму вiри? – Нестямна туга, мов пазурами кiшка, упинається в її душу, сльози виступають на очi. – Нi, нi!.. щось воно та не так… Чого ж такi палючi поцiлунки, такi гарячi обiйми?!" – знову утiша себе Христя. До самого свiту не спала вона, то млiючи вiд несподiваного щастя, то сумуючи вiд натовпу нерозгаданих думок, гарячого дзюркотання кровi, легких та важких забоїв серця…

VIII

На ранок Христя не знає, де ходить, що робить. Почування чогось лихого i разом доброго її душу морочить. Оце пiдкрадеться стиха i обiйме тугою несамовитою… Що, як хто чув те? Що, як хто бачив? Як дiзнаються, бува? Ото дiвка! з паничем цiлуватися?! Матiнко!.. I Христя чує, як її обличчя горить-палає, як її очi сором криє; i свiт бiлий, заглядаючи в них, видає її… I навiщо сей день настав? Чому нiч не забарилася?.. То знову, – повертає на iнше, – огортає її серце якась утiха, якась весела надiя душу грiє. Ну, а хоч би хто й бачив? Хоч би хто й сказав те? Що ж вона – душу чию загубила? Що лихе зробила? Нiчого ж! Нiкому ж! Що вiн цiлував мене? Чим же я винувата, що вiн цiлував? А що, як вiн любить мене? Як справдi кохає?.. Бог його знає: може, мене досi господь карав лихом та напастю, щоб тепер нагородити щастям та спокоєм… Може, се вiн моє щастя посилає? Може, се воно йде до мене?

Нелегеньку думку завдало життя Христi – думай! Нерозгадану загадку станове перед нею – розгадуй! I до сього часу воно не жалувало її, поверталося то тим, то другим непривiтним боком; та то все доходило зокола, щипало за серце скраю; а тепер десь несподiвано з самої середини взялося, десь там на днi заклюнулося, з самого глибу виринає, полохає її спокiй тихий, бунтує її думки крилатi. Не дивно, що вони її так облягли, немов вороги тяжкi, насунули; не дивно, що Христя як упне очi у що-небудь, то там вони в неї i зостануться. Чи сидить, чи стоїть вона, то, здається, наче прибита гвiздком до того мiсця – й не поворухнеться.

– Христе! – оце обiзве Мар'я. А Христя не чує.

– Об чому ее так загадалася? – регоче та, прикро придивляючись на Христю.

Христя зиркне та так зразу й займеться! Неначе її на чому недоброму спiймають.

– Чого се ти, дiвко, так сумуєш? – допитується Мар'я, не спускаючи очей з неї.

Та й лихi якi у Мар'ї очi! Христя чує, як вони, наче шило, до самого її серця доходять, у саму душу упинаються. I чого їй вiд мене треба? Чого вона слiдкує за мною? Мати вона моя? Сестра старша? Чого ж їй хочеться? – трохи не плаче Христя; i рада, якби на той час увесь свiт провалився i вона зосталася одним одна з своєю тугою самотньою, з своїми думками неспокiйними.

То-то й лихо, що так не буває, як нам хочеться! Ще поки рано, поки Мар'я та Христя удвох тiльки нишпорять у кухнi – Христя то сим, то тим боком бiд Мар'ї увернеться. А як пани кинуться i почнеться те щоденне порання? А як вiн кликне її давати умиватися?.. Вона нiяк не пригадає, що тодi буде.. Вона тiльки чує, що її сила покидає, що вона нiкуди кчемна, зовсiм недужа. "Господи! Що ж се зо мною сталося? – думає вона. – Чи не караєш, бува, ти мене за те, що я позавчора з того кохання реготалася?"

Тут саме дверi з горниць рипнули – i на порозi панi показалася. Невмивана та заспана, вона якось зозла гукнула в кухню:

– Що се ви тут мнетесь? Чому вiкон не одчиняєте?

Христя, як стрiла, кинулася з хати, та за порогом згадала, що ще прогоничi не поодщiпанi. Як тороплена, кинулась вона назад – i пiшов гуркiт та стукiт по хатах! Бiгаючи вiд одного вiкна до другого, Христя гарчала стульцями, Зачiпалася об рiжки столiв, билася i, не почуваючи болю, мерщiй неслася далi.

– Що це ти торохтиш там, мов навiжена? – гримнула на неї Пистина Iванiвна.

Христя отетерiла – з мiсця не ворухнеться.

– Чого ж ти стала? – знову гарикнула Пистина Iванiвна.

Христя кинулась… На превелику силу тi прогоничi поодщiпала i якомога швидше майнула надвiр.

Надвiрня прохолода трохи охолодила її гарячу голову, утихомирила переляканi думки; Христя вернулася у хату далеко покiйнiша. Мар'ю вона стрiла на порозi, та зiбралася на базар, i це її ще бiльше заспокоїло.

"Якщо вже непереливки буде, – сховаюся хоч у кухнi, – нiкому буде наглядати", – подумала вона. I справдi – стала тиха та ясна, правилася бiля всього, як i кожен день, як i давно, аж поки з паничевої хати не розчинилися дверi.

– Христино! дайте умитися, – промовив вiн тихо; а її чогось всю так i затiпало!

Беручи воду, вона i не запримiтила, що набрала тiльки пiвглека; ускочила в його хату – забула з собою таза узяти. Метнулася назад, добрала води, глитнула з сiней свiжого повiтря, мов тих лiкiв, i, не дивлячись нiкуди й нi на що, наче на смерть, пiшла до нього в хату.

Вiн глянув на неї, – а в неї аж волосся зайнялося! вона чує, як вiн дивиться, прикро дивиться на неї.

– Чого се ви сьогоднi наче в воду опущена? – спитав вiн її, становлячись над тазом.

Вона мовчала та млiла. Вiн ще прикрiше поглянув на неї.

– Та умивайтесь уже! – болiсно, наче крiзь сльози, вимовила вона.

Вiн зiтхнув i настановив руки. її жаль обняв, такий гiркий та рiзучий жаль, що вона трохи не заплакала… Чого? Вона сама не знає чого… Ллє воду i сама не знає, куди ллє; крiзь повнi очi слiз бачить – щось червонувате миготить перед нею, догадується, що то його руки, i ллє туди; ллє тодi, як червонувата пляма заманячить перед очима; а чи туди ллє, куди слiд, чи стiльки зливає, скiльки треба, – вона не бачить, не знає. Певно, вона б не доглядiлась, що вiн уже й умився, якби тiльки вiн не сказав: буде!

Похапки, забравши таз з глеком, вона мерщiй вискочила вiд нього, їй полегшало, як вона опинилася одна в кухнi: невiдомий сором не пече її, нiчий догляд не мутить її думок.

Як попив вiн чай i пiшов на службу – їй зовсiм стало легко, наче пройшла хмара, що тьмарила сонце, i воно висв.iтило. Тому й щоденнi клопоти допомогли. Мар'я з панею турбувалися бiля печi, а вона – прибиранням та вимiтанням горниць себе заклопотала. Де там уже про що iнше думати, як роботи повнi руки? Вона мухою лiтала, щоб усюди поспiти. А в його хатi як прибирала, то так уже до всього додивлялася, щоб не зосталося де й порошини; переставляла скiльки разiв всяку всячину, щоб вона якнайкрасивiше стояла, найпоказнiше видавала; i подушки на його лiжковi перебивала, – мов надутi, лежали вони, не видаючи нiде нi зморщечки, нi складочки, – пухкi та високi!

"Як звернеться додому та подивиться, що так всюди чисто та гарно, хай догадається: хто то до того своїх рук докладав!" – подумала вона, легенько зiтхнувши.

Зовсiм вона себе чує i покiйною, i щасливою. Життя до неї усмiхається, манить до себе якимсь невiдомим чаром, тягне несподiваними надiями. Все, що її давило та смуток будило, – зникло; все пройшло-минулося; нiхто нiчого не добачив, нiхто нiчого не дiзнався; то тiльки розполоханi думки її страхали… А жаркi поцiлунки горять на її обличчi, гарячi обiйми грiють її серце, тихим щастям пiдкидається воно у її грудях, їй так стало весело, що вона б заспiвала, якби нiкого не було дома. Та вона таки й не видержала. Картоплi у хатi не стало, треба було побiгти до погреба. Якраз на той час вона налучилася у кухню i мерщiй сама похопилася… Ще тюпаючи до погреба, вона завела пiсню, а як опинилася у його темнiй самотнi, то так розпустила свiй голос – аж луна знялася! Високо та тонко вiн дзвоне об боки та стелю глухої я.ми i, не маючи простору, щоб розiйтися, все дужчає та мiцнiшає. Аж вiдляски йдуть! аж оселя гуде та гогоче! – а вона спiває. Пiсня мов сама ллється З душi, голос не знає натуги й утоми– рiвний, тонкий та високий!

Цiлий день до обiду була вона весела та рада. I вiн з паном прийшов – давала обiдати i не соромилась його, як ранком. Ненароком кидала на його очима, i дивно, що тепер тiльки вона добачила те, чого ранiше не примiчала… Якi у його очi яснi! якi брови чорнi! i борода невеличка – як шовк пухкий, та так личить до його обличчя! I його поступ, i його погляд – все то таке невимовне чарiвне та хороше, так i тягне до його, так i вабить її серце!

Вiддавши панам обiд, вони з Мар'ею сiли за свiй. її так i пiдмиває говорити! Балакала б, здається, без кiнця i без краю. Тiльки Мар'я чогось не туди гне; сумна, надута, наче сердиться.

– Чи не бачили де, тiтко, Марини? – веселенько запитала Христя, згадавши, що та як покинула своє намисто, то й досi не приходить.

– Марини? – перепитала Мар'я. – Та й носишся ти з своєю Мариною! Я думала, що вона справдi путня дiвка, аж вона – чортзна-що! – неласкаве додала Мар'я.

– Як саме? – здивувалася Христя.

– Так! Он – на содержанiе йде!

– На яке содержанiє! Куди?

– Панич один на село бере до себе.

– Наймається, чи що? – не розумiючи, допитується Христя.

– Наймається ж… з паничем спати, – усмiхаючись, одказала Мар'я. Христя похнюпилася: нiчого було далi допитуватися… А Мар'я дивиться на неї та зозла єхидно регоче. "Та й недобра ж ся Мар'я яка! I чого вона така злюча до всiх стала? З того часу, як розплювалася з своїм москалем, вона нi за кого доброго слова не скаже: хто що не змеле – вона зразу перехопе, та ще й вiд себе наддасть! – думала Христя, пригадуючи, як би їй самiй навiдатися до Марини. – Сьогоднi субота, а завтра недiля… свято… Чи не пiти б? Справдi, пiти! Вона трохи пам'ятає те дворище, де живе Марина: як ходила на базар, то бачила… Ранiше управлюся, пiду завидна, – утраплю!" I Христя почала навсправжки клопотатися.

– Ви, тiтко, настановите завтра за мене самовар, як я вiдпрошуся до Марини? – запитала вона.

– А що? довiдатися хочеш?

– Та так… Намисто вiднесу.

– Неси!.. – нехотя одказала та.

Остання частина того дня i весь вечiр пробiгли якось непримiтне. Панич же перед вечором пiшов з дому; пани зачинилися у горницях, Мар'я мерщiй побралася на пiч, а Христя збиралася на завтра: окрiп на голову грiла, одежу нову пiдбирала. Заклопоталася довго. Уже й пани полягали, уже й панич вернувся, – чогось наче сердитий, – а вона все поралась… Пiзно лягла, зразу Заснула i проспала до самого свiту.

У недiлю пiсля обiду почала прохатись у панi.

– Чи пустите мене, баринько, на сьогоднi?

– Куди? – здивувалася та. Христя сказала.

– Йди, йди… Ти ж не надовго?

– Та хоч i на всю нiч! – усмiхнувшись, одказала за неї Мар'я.

Панi зареготалася й пiшла собi у горницi, а Христя надулася… "На всю нiч! -думалося їй. – Хiба я така, як вона, що пiду на всю нiч?" -сердилась Христя, збираючись до Марини.

Сонце, вибившися з-за хмар, що бiльш тижня держали його в неволi, перед заходом висвiтило. Кругом хмари, синi, як печiнка або запечена кров, натовпом насували; немов сердились, що хтось випустив з-пiд їх те огненне коло, що так тепер весело котилося до спокою, обливаючи увесь мир своїм червоним свiтом. Дощовi калюжi здавалися вiд його озерами кровi; повiтря горiло червоним полум'ям. Якимсь сумним та непривiтним здавалося все пiд тим кривавим свiтом; почувалося, наче що страшне десь скоїлося або повинно скоїтись. Христя, поспiшаючи до Марини, знову почула, що туга почина пiдкрадатися до неї, злегка щипає за серце, на душi засновується смуток, важкi думки окривають голову.

У великiй, непривiтнiй кухнi, освiченiй жовтим сонячним заходом, неметенiй i немазанiй, застала вона Марину одним одну. Нерозчiсана, у старiм заяложенiм уборi сидiла вона бiля вiкна, край столу, пiдперши свою закустрану голову рукою. По її похмурому обличчi снувала туга, по її очах видно було, що вона недавно плакала.

– Марино! – скрикнула Христя. – Що це ти? У людей свято, а ти такою неохайною! Чого ж се ти? Мерщiй збирайся та ходiм, поки сонце свiте – походимо, людей побачимо, менi город покажеш.

– Найшла час – он яка твань на вулицi! – якось сумно одказала Марина.

– То твань посерединi, а на примостках людей багато гуляє.

– I вже! – махнувши рукою, одказала Марина. – Хай гуляють!

– А ти? Чого се ти така? Хiба, не дай, боже, що лихе лучилось? Може, вiд матерi недобрi вiстi… нездужа?.. умерла?.. – одгадуе Христя. Марина помовчала i, випускаючи з очей сльози, промовила:

– Краще б, якби умерла!

– Господь з тобою! Що се ти кажеш? Схаменись та розкажи, чого журишся?

Марина мовчала.

– Може, того, що люди брешуть? Боїшся, щоб не дiйшло, бува, до матерi?

– Що ж вони брешуть? – тихо спитала Марина.

– Кажуть таке… тьфу! Я б їм язика одрiзала, щоб не брехали!.. Кажуть – либонь, тебе якийсь панич присоглаша на село. Чи можна таке вигадати! – гаряче засипала Христя.

– Хай вигадують!.. – зiтхнувши важко, одказала Марина. На який час обидвi помовкли.

– Я тобi твое намисто принесла, – почала знову Христя. – На! – i, витягнувши з кишенi, положила перед Мариною на столi.

Та глянула – i якась хижа iскра зажеврiла у її похмурих очах.

– Яке воно моє? Хай йому чорт! Хай вiн подавиться ним! – скрикнула Марина, кидаючи намисто аж до порога.

Христя здивувалася. Вона нiколи не бачила Марини такої сердитої та непривiтної. Збиралась до неї погуляти, побалакати; а шо застала?.. Серце у Христi ще дужче занило; вона не зважилась слова сказати i, похнюпившись, одiйшла вiд Марини i одсторонь сiла.