Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 34 страниц)

– Я не знаю… Там панич якийсь у кухнi, – одказала Христя, догадуючись, що то за квартиранта рiч.

– То ж i є вiн. Клич же його чаю пити.

Христя знову ввiйшла у кухню, а вiн стоїть, веде жартiвливу розмову З Мар'ею, i Мар'я весела: смiється, щебече.

– Пани просять чаю пити, – сказала, засоромившись, Христя.

– Добре, горличко, добре. Дай же менi умитися, Мар'е!

– З якої речi? – гукнула Мар'я. – Коли вона вам подобалася, то хай i дає.

– Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.

– Мало чого, що стара? Старi тепер забуваються, а на молоденьких Задивляються!

Панич похитав головою.

– Ну, що з тебе, старе луб'я? Дiвчино! – гукнув вiн. – Як твоє святе ймення?

Мар'я зареготалася, а Христя мовчала.

– Як тебе зовуть? – знову допитується вiн.

– Не кажи-и! – скрикнула Мар'я, коли Христя уже сказала.

– Христина, – провiв вiн. – А батька? Христя мовчала.

– Батька, питаю?

Христя усмiхнулася й одказала: батько.

– Христина батькiвна? Га?

Ще дужче Мар'я зареготалася, а за нею i Христя.

– То отже слухай, Христино батькiвно, – жартує панич. – Будь однинi моєю слугою i дай менi, будь ласка, умитися… Шабаш тепер, Марiє Iванiвно! Пасiть заднi.

– Не дуже, не дуже! – мотнувши головою, одказала та. – Щоб не прийшлося знову до старих вертатися.

– Нi, сього не буде.

– Не буде приблуди, а добре буде, – затарабанила Мар'я.

– Як, як? Що ти сказала?

– Те, що ви чули…

Поки вони змагались, Христя принесла воду.

– Неси сюди, Христино, – махнувши на Мар'ю рукою, мовив панич, указуючи на свою хату. – Сюди, сюди!.. Ти ще не була у моїх покоях?

Христя увiйшла за ним. Велика хата, аж у четверо вiкон; по лiву руч, пiд глухою стiною, стояла неприбрана кровать, виплутана неначе сiтка, з тонкого Залiза; за нею проти вiкна – стiл; на столi усяких виробок з дерева, глини, каменю. Тут були голi, обнявшись руками, люди, вискалившi зуби собаки, свiтячi очима коти; по обох боках столу на круглих пiдставках стояли двi темнi чоловiчi постатi: одна – в шапцi i кожусi – справжнiй мужик, друга – без шапки, носата, великi пацьорки спускалися на вуха кучерями. По стiнах – картин-картин, аж очi розбiгаються! Мiж двома вiкнами чорна блискуча шафа, на їй – головатий чоловiк обперся на шаблю, з-за котрого драв шию крилатий орел… Христi уперше зроду доводилось бачити таке диво.

– Отой стiльчик вiзьми, Христино, – порядкує панич, – та постав серед хати; а там пiд кроваттю таз; постав його на стiльчик та й лий на руки.

Христя почала зливати холодну воду в його жменi, котрi аж просвiчувались при сонячному свiтi. "I що там мити?" – подумала Христя, дивлячись, як i без того тендiтнi та бiлi руки натирав панич пахучим милом. Мар'я, одхиливши дверi, собi висадила до них голову.

– Бач – зачинилися… Глядiть, щоб грiха якого не трапилося, – каже Мар'я, усмiхаючись.

– А ти пiдглядаєш за нами, стара карго?.. Не такi ми люди з Христиною. Адже правда? – I приязно заглядає їй у вiчi своїми карими, блискучими.

– Якi ж то ви? – допитується Мар'я.

– Ми – праведнi. Правда, Христе?

– Та вмивайтеся, а то покину, – сором'язливо одказала Христя.

– О, бач!.. – сказав панич i пiдставив руки.

– Та то ще не обiйшлося: занову ситце на кiлочку! А обiйдеться… – регоче Мар'я.

Христя то почервонiє, то побiлiє, аж сльози їй на очi виступають. "I яка ся безсоромна Мар'я: плеще таке, що й на голову не злiзе!" – думається їй.

– Не мути дiвчини, не мути! – вiдказав панич, кiнчаючи вмивання. Христя мерщiй ухопила таз з водою i вибiгла у кухню. Мар'я поступилася до панича у хату. I чує Христя, як не дуже давно сумна i сердита Мар'я щебече та регоче.

– О-о! там е… – каже вона, смiючись.

– Надбали батько з матiр'ю, – додав панич.

Мар'я так i залилася реготом… Христя не розбере, об чiм вони розмовляють, вона тiльки догадується, що про неї та рiч. її ущипнула досада… "Раденька, що дурненька!" – думала вона.

Христя давно вже витерла таз, та не хотiла нести туди, де стоїть вiн, до регоче Мар'я. Коли вiн, одiвшись, пiшов у горницi чаю пити, тодi тiльки вона однесла його.

– От панич! От добра людина! Тiльки й побалакаєш, коли вiн дома, – Зiтхнувши, мовила Мар'я. Христя тiльки скрутнула головою, не знаючи вже, що й думать про Мар'ю. Вона мерщiй пiшла прибрати паничеву хату.

Коли пiшли з дому пан i панич, почалося щоденне порання. На Мар'ю знову насiло. Сумна, сердита, вона по десять раз приймалася за одно дiло i, не доробивши, кидала його. їй усе здавалося не так, все було на завадi!

– Чи довго будеш пiнити отой борщ? – скрикнула Пистина Iванiвна i прийнялася сама кришити зiлля, рiзати м'ясо.

Мар'я ходила, як сова, насуплена, мовчазна, торохтiла кочергами, мисками, горшками. Панi собi сердилась, i Христя не знала, на яку їй ступити, щоб часом не повернути того гнiву на себе. Який учорашнiй день був для неї тихий та радiсний, такий сьогоднi бучливий та непривiтний. Як на те, ще й дiти, не помирившись iграшками, пiдняли крик-ревище.

– Маринко! Чого ти плачеш? – гукала з кухнi панi. – Пiди їх забав чимнебудь, – додала Христi.

Невеличку дiвчинку Маринку, що желiпала на всi хати, Христя узяла на руки, носила, шикала, дзенькала у вiкно, – нiщо не помагало. Маринка пручалася, дряпалася, рвалася до матерi у кухню.

– Не пускай її сюди! – крикнула панi.

Насилу Христя забавила Маринку, посадивши на килимi гратись цяцьками, а тут Iвась розходився – веди його купатись.

– Не можна. Мама не велять, – умовляє Христя.

– Купатись! – одно репетує Iвась, поки не вскочила червона, як огонь, Пистина Iванiвна i не надавала ляпасiв. Iвась пiдняв ревище.

– А стидно такому великому та так кричати, – умовляла його Христя. – Он бачте, як Маринка гарно грається. От цяця баришня!

– Ця-ця… – одказала Маринка, граючи очима, i, вхопивши на оберемок завбiльшки з себе куклу, почала її колихати.

Iвась, червоний, як кiшка, скочив до Маринки на килим i за одним махом порозкидав кукли геть по долiвцi. Маринка знову залементувала, а Iвась одiйшовши до столу, почав гикати.

– Чи ви довго менi будете кричати? – гукнула панi, виглянувши з кухнi.

– Он та… лається, – одказав Iвась i вказав на Христю.

Христя завмерла на мiсцi: що, як панi справдi повiрять? Та й недобра ж яка дитина!

Насилу Христя утiшила Iвася, насилу звела його з Маринкою i трохи спочила, коли вони загралися. Потiм, як у печi витопили, – треба на стiл накривати. Прийшов пан i панич – обiд подавай, за столом служи: те прийми, те подай, те перемий, перетри.

Пiсля обiду нагодованi дiти замовкли, пан лiг спати; панич пiшов у свою хату – зачинився. Прийшлось спершу перемитiї посуду та тодi i собi за обiд сiсти.

За обiдом Мар'я розговорилася. Розмова вертiлася бiля панича i хто вiн такий, i де служе, i який ввiчливий, доступний, балакучий.

– Коли 6 трошки повнiший, що б то за красивий був! – вихваляла Мар'я. – Трохи лиш чи наша панi у нього не теє… Бо як зайде за нього розмова – не нахвалиться кумом. Вiн хрестив Маринку… А що панянки у городi – то кожна сьогоднi б пiшла, аби сватав. Та ба! Нi на кого не хоче промiняти попадi. Пiп у церквi вечерню служе, а вiн з матушкою чаї розпиває. Пройдисвiт! А все добрий чоловiк, – додала Мар'я й позiхнула.

– Спати хочеться? – питає Христя.

– Аж гiлля гне! Подумай: анi на волосинку не заснула. Оце зразу пiду в комору та й закочу; а ти, будь ласка, попорайся за мене.

Упоравшись, Христя повела дiтей у садок. Панi собi вийшла з роботою на рундук i, мугикаючи пiд нiс, щось плела. Швидко-швидко перебирали її тендiтнi пальчики якiсь прутки, з-пiд котрих випливала дiрчава стежечка, далi – кружало, далi знову стежечка. Христя здивувалася… Вона бачила, як плетуть жидiвки панчохи, тiльки ее не те, ее – щось iнше, друге.

– Що то ви, бариня, робите? – несмiло спитала вона й почервонiла. Панi, глянувши на неї, зареготалася, дзвiнко, гулко так залилася… Тiло її тремтiло, личко зарум'янилося, два ряди бiлих зубiв заблищали, а очi так i грали, так i горiли… "Та й хороша ж яка панi, як регочеться!" – подумала Христя.

– В'яжу, – одказала Пистина Iванiвна. – Не бачила нiколи, що так витрiщилася? Дивись.

Христя збiгла до неї аж на рундук, а панi почала показувати, як в'язати.

У Христi аж в очах миготiло, голова кругом ходила, дивлячись, як швидко панi мiдяним прутиком хапала нитку, в'язала петелечку, в ту петелечку знову втягала нитку i – не знать як – уже робилося двi петелечки. Христя аж зiтхнула.

– Не поймеш?

– Нi.

– Хай колись навчишся.

День крався до вечора. Сонце повернуло геть з полудня i страшенно пекло; повiтря, аж жовте, пашiло, мов з печi. У садку, в прохолодi – i то було душно-млосно. Дiтвора вередувала, не гралася.

– Веди їх у хату, – сказала Пистина Iванiвна.

– Там же пан сплять, – увернула Христя.

– Доки йому рутити? Ще мало спав? Однаково виспиться – та ii пiде на всю нiч, – зморщивши свої бiлявi брови, мовила панi.

Христя стрiла на дверях пана – заспаного, облитого потом.

– Оце гаразд, що ти йдеш. Давай мерщiй вмиватися, – сказав вiн, виходячи на рундук до жiнки.

– У-у, заснулося! – позiхнув вiн.

– Гаразд. Вирутиш день, а на всю нiч з дому.

– Та треба пiти; не можна – обiщав. Та сьогоднi не засиджуся – к пiвночi буду дома.

– Гляди. Я буду дожидати, – сказала панi.

Сонце сiдало, як пан вимитий, прибраний, посунув повагом з двору. Панi на крильцi примостилася чаю пити. Вийшов i панич. Вiн узяв на руки свою хрещеницю Маринку i, забавляючи, почав поїти чаєм.

– От вона тiльки у вас i чаю нап'ється. Любить вас! – каже панi. – Маринко! ти любиш хрещеного папу?

– Лу-бу… – дебело вимовила Маринка i всiх розсмiшила. Панич її за се пригорнув, поцiлував; а вона з радощiв почала кострубачити його голову, бороду, плескати рученятами по запалих щоках.

– Ти ж моя хрещениця! Ти ж моя хорошая! – примовляв вiн, гойдаючи її. Маринка реготалася; панi, весело граючи очима, дивилася то на панича, то на дочку – любувалася.

Смеркалося, коли вони скiнчили чай. Дiтвора зразу захотiла спати. Христя пороздягала, положила. Коли вона вийшла у кухню, Мар'я вже стояла вибiлена, наряджена.

– Оце ще сьогоднi пiду, – сказала вона до Христi. – Може, вже i востаннє! – глибоко зiтхнувши, додала i пiшла з хати.

Христя зосталася знову сама. Дiтвора спала; панич пiшов у свою хату, зачинився; панi сидiла у своїй… Тихо-тихо, як у вусi. Сон почав колихати її.

– Чого ти, Христе, сидиш? – сказала, визирнувши в кухню, панi. – Лягай спати; я сама одсуну пановi.

Христя подумала, де б його лягти: чи в сiнях, чи тут, на полу у кухнi: i рiшила – краще на полу. Може, що трапиться панi спитати – от вона зразу i є.

Потушила Христя свiтло, лягла. Густий морок темної ночi обняв її зразу. Христя заплющила очi… Дивно їй: то сон аж хилив, а то зразу не знать де i дiвся. Зароїлися думки в головi… Вона розкрила очi. Вiкна манячили у густiй темнотi, а в їх, неначе iскорки, виблискували зорi знадвору… А то що за смужечка свiту трепече, ворушиться на долiвцi?.. Христя повернула голову до паничевої хати. Дверi були не зовсiм причиненi, i крiзь невеличку щiлочку пробивався свiт… "I вiн не спить, – подумала вона. – Що ж то вiн робить?" – I тихо покралася до щiлини.

Панич сидiв коло столу трохи боком, обпершись лiктем на стiл, пiддержував рукою голову. На столi горiло двi свiчки; перед ним лежала книжка; вiн читав. Певно, читав, бо його очi, як мишi, бiгали по книжцi. Ясний свiт од свiчок прямо падав на його лице, бiле, свiже; красиве, воно ще здавалося красивiшим при тому свiтi. Лоб широкий, високий – з мармуру виточений, i на йому, над очима, неначе двi бархатки, чорнiло двi брови. Уста зцiпленi, прикритi тiнню вiд шовкових усiв. Вiн ними не дихав; се видно було по носу, рiвному, з стесаним кiнчиком, нiздрi котрого стиха то розширялись, то улягались. Чорна борода укривала його пiдборiддя i вiддавала цiлим пучком непримiтних iскорок, що загорялися при кожному тихому поворотi голови… Христя аж лицем припала до щiлини, щоб краще бачити його. Потайно. З другої хати вона роздивлялася його, бо до сього соромилася глянути прямо у вiчi. Тепер вона побачила красу його пишну, вроду молоду, манiру не просту, так присталу до його. Вона згадала хлопцiв. Якi-то незугарнi здалися вони їй! Доводилося бачити їй i попенка; панич, а лице у плямах, голова закустрана, сам засмоктаний, i говорив так грубо, а лаявся ще гiрше… Нi, вона зроду не бачила нiкого кращого вiд його. Якби можна – так би, здається, i обвилася, як та хмелина на тичинi, кругом його шиї, пригорнула його до високого лона, до свого гарячого серця… Слухай, мов, чим воно б'ється! А сама упилася очима в його очi, устами – в його уста та так би i замерла!

У неї аж зiтхання сперлося в грудях, i вона глибоко i важко зiтхнула. "Недаром панянки побиваються за ним, – згадала вона слова Мар'ї, – бо є за ким. Яка ж то та попадя, що його до себе причарувала? I дивно – попадя!" Замислившись про попадю, вона знову прилягла на подушку. Незабаром З панських покоїв показався свiт, почулася тиха хода на пальчиках. Христя глянула i – пiзнала в темнотi постать панi. У неї дух сперло… Панi пiдiйшла пiд його дверi, стукнула стиха пальцем, спитала:

– Можна?

– Пистино Iванiвно! Кумушка! – скрикнув панич i кинувся її стрiчати.

– Оце одна сидiла-сидiла, дожидала-дожидала свого благовiрного… Дiти сплять. Думала – хоч ви прийдете словом перекинутись.

– Я читав. Чом же ви на мене не гукнули?

– А ви самi не догадались?

– Ви з роботою?.. Сiдайте ж, сiдайте, кумушка, неждана, несподiвана госте! Ось i крiслечко; у йому так покiйно сидiти, – щебетав вiн, пiдсуваючи до неї крiсло.

"Що ж се ж воно буде?" – подумала Христя i пiдвела голову. Дверi були не причиненi, щiлина завширшки з долоню давала на все вiльно дивитись. "Невже i вона?.." – пригадалися знову їй слова Мар'ї… Мороз наче пройшов вподовж Христиної спини… "У неї ж чоловiк… У неї двiйко дiтей… Вона – кума його!" – думала Христя i чогось сама себе боялася.

А тим часом панi опустилась в крiсло i весело защебетала з паничем.

– Що се ви робите? Менi скатертину в'яжете? – усмiхаючись, пита вiн.

– Вам?! – аж скрикнула вона i гостро подивилася.

– А хоч би й менi? Що ж я? Кум. Кумовi давно б слiд вив'язати скатертину; ось дивiться – стiл голий.

Вона ще гострiше подивилася, мов казала очима: для тебе? Знаємо ми вас! Є у вас тi, що наплетуть i нав'яжуть. Потiм зразу перемiнила свiй гострий погляд i зареготалася, заiскривши очима… "О, яка вона хороша, коли усмiхається!" – подумала Христя. Та, видно, i панич те саме подумав, бо його погляд, тихий та ласкавий, так довго зостановився на їй… Христя запримiтила, як вiд того погляду, наче снiжина вiд теплого руху, тала панi, ще краще усмiхаючись; i, смiючись, розказувала, як сьогоднi Христя здивувалася її в'язанню, її швидкому перебиранню пальцями.

– У вас справдi пальчики – чудо! – граючи очима, промовив тихо панич.

Панi кинула на його гедзя i ще утiшнiше усмiхнулася; її тендiтнi пальчики, мов мишки, забiгали, дратували його, мов казали: ага, ага? хорошi ручки? хорошi пальчики? Де найдеш такi другi? Не стрiнеш других таких!.. I Христi здавалося – сама не знає, що їй здалося… Вона тiльки запримiтила, мов що Заблищало… почувся ляск…

– Больно! – скрикнув панич, тручи свою руку.

– Больно? – спитала вона. – А другим не больно! – I очi її загорiлися хижо.

– Кумушка! – зашептав вiн, приложившись устами до її руки. Почувся поцiлунок… її рука лежала в його руках, i вiн тихо гладив її, прикриваючи Зверху поцiлунками… Вона не противилася, тiльки прикро та хижо дивилася на його. Христя бачила, як у неї очi горiли, як уста тремтiли, як вона кусала їх… Панi здалася їй такою хижою, такою злою.

Це вона зразу вихопила свою руку i, скривившись, мов хто ущипнув її, не прошептала – просичала:

– Такi i в твоєї попадi руки?

Мов хто кольнув його у серце! Вiн трiпнувся, випрямився i уставився очима на паню.

– Пистино Iванiвно! – тихо сказав вiн. – Кому-кому, а вам – грiх! Ви вiрите, що брешуть люди?

Панi прикро подивилася на нього, похитала головою, зiтхнула i знову узялася за роботу.

Ще довго сидiла вона смутна-невесела, опустивши очi в роботу, та вже нiчого такого не було мiж ними. Вiн бiльше говорив, вона слухала. Коли-неколи скине на його прикрий погляд, мов спитає: чи правда то? I знову опусте – задумається; i задумана слухає його. Христi здалося, що, i слухаючи його, вона нiчого не чула, що говорив вiн: вона слухала сама себе, щось вивiряла у собi.

Уже геть за пiвнiч, коли мiсяць зiйшов, пан прийшов i постукав у дверi, вона, попрощавшись, пiшла йому одчиняти.

– А я сидiла у Григорiя Петровича i ждала тебе, – похвалилася вона. Пан їй нiчого не одказав.

Швидко пiсля того усюди погасло свiтло; все затихло, заснуло; одна Христя не спала. Вона ще довго качалася та думала про те несподiване гостювання панi у панича.

"А може, воно мiж папами так i годиться… Звiсно: панськi звичаї – не нашi…" – рiшила вона i тодi тiльки заснула.

III

Пiзно заснула Христя, а рано устала. Обличчя її наче припухло, в очах пекло, голова горiла… Так буває, коли не доспиш. Вона справдi не доспала. Ось уже другий день недосипляє… Хай позавчора сидiли пани довго, а вчора?.. Вона згадала вчорашнє i здивувалася. Дивно їй, як се воно у городi ведеться; у селi давно б уже побачили-помiтили, i гомону, i слави було б уже на все село; а тут – наче воно так i слiд. Одна Мар'я догадується, i панi сама пановi похвалилася, що була у паничевiй хатi, i пан – нiчогiсiнько… Дивно! Хай вiн нежонатий, а вона? Вона – жiнка, вона – закон брала, у неї дiти – i то не грiх? Христi страх як хотiлося побачити паню, чи перемiнилась вона хоч трохи, як буде дивитися паничевi у вiчi?

Пан вийшов умиватись. Вона зливала йому на руки i добре роздивлялася. Голова його вже лисiла, де-не-де сiдина пробивалася мiж рiдким волоссям; спина – горбом вигнулась, лице – жовте, замлiле, рудi рiдкi баки, мов гичка З пшенички, спускалися з запалих щiк. їй пригадалася постать паничева, як вона його у щiлину роздивлялася… Господи! який же то пан поганий!

Ось незабаром вийшла i панi. Тиха та ясна, на щоках грає рум'янець, личко бiле та свiже… "I вона вийшла за такого поганого?" – подумала Христя i опустила очi в землю. Вона боялася глянути на неї; боялася, щоб панi не помiтила, що вона пiдглядала учора.

Устав i панич; пiшов до гурту чаю пити i – нiчогiсiнько. Панi, як i завжди, розливала чай, а панич з паном гуторили про вчорашнiй вечiр. Пан хвалиться виграшем, панич – нежданим гостюванням; а вона i собi слово уставе, i засмiється, i заiскрить очима. "Та й скритнi ж пани сi якi!" – подумала Христя. Одно вона тiльки й запримiтила, що панi все якось тихо цiлувала Маринку i хижо свiтила очима на Iвася, на старшого сина, що скидався на батька; а найбiльше тодi, як вiн, наливаючи чай у блюдце, схлюпнув трохи на стiл, – лице її скривилося, якась зла смуга пробiгла коло уст… У той час вона, здається, не тiльки ненавидiла сина, а разом i батька. Та тiльки то на одну хвилину появилося – i окрилося зразу; i знову вона тиха, ясна, ласкава, щебетлива.

Христя вийшла у кухню. Їй страх як хотiлося розказати Мар'ї усе. Спитай її т'льки та зачепи хоч словом – i вона б усе перед нею виложила. Так Мар'я така блiда, аж страшна, стояла коло столу i мовчки, нiкуди не оглядаючись, кришила буряки на борщ… "Нi, не сьогоднi, – подумала Христя. – Хай колись…"

Цiлий день i Христя, i Мар'я ходили задуманi, мовчазнi: Христi новина та не давала спокою, як миша скребеться в куточку, так вона скреблася на душi у неї. А Мар'я? Чого Мар'я сумна? Нiкому в очi не подивиться, нi до кого не заговорить. Пiсля обiду Христя запримiтила сльози на Мар'їних очах. Пiд вечiр Христя побiгла в комору за вугiллям, де Мар'я завжди спала. Там Мар'я сидiла i гiрко плакала.

– Тiточко! Чого се ви? – спитала Христя.

Та тiльки махнула рукою i припала до подушки.

Настав вечiр, а за ним не забарилася i нiч насунути. Мар'я не прибиралась, як учора, не милася, не вив'язувалась. Сумна сидiла вона у кухнi, дожидала, поки пани ляжуть, i тiльки коли-не-коли важко зiтхала.

Пани нiкуди не збиралися йти, посидiли трохи на рундуку та швидко й спати полягали.

– Тiтко! ви в коморi ляжете? – спитала Христя.

– А що?

– Ляжу й я з вами: у хатi душно.

– Лягай.

Христя ухопила рядно, подушку i побiгла слатися. Мар'я лягла в коморi, Христя – в прикомiрку. Як погасили свiтло, непроглядна темнота обхопила їх: анi смужечки, схожої на свiт, – неначе в домовинi! Христя покiйно лежить, слухає. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось десь заскребло. То миша скребеться чи пацюк?

– Тiтко!

– Чого тобi?

– Чи тут пацюкiв немає?

– Хiба я знаю.

Знову тихо. З улицi доноситься тиркання, гук.

– Се так i в селi на вулицi викрикують, – почала Христя. – А весело на тих вулицях!

– Весело буває, – одказала Мар'я.

– Хiба й ви бували на вулицях?

– Де я не бувала? У пеклi тiльки не була; та й там, мабуть, не буде гiрше, як тут е!

– Що ж вам таке було? – зацiкавилася Христя.

– Зостарiєшся, як усе знатимеш. Спи краще.

– Чогось не спиться… А ви, тiтко, правду казали за паню, – перегодом бовкнула Христя.

– За яку паню?

– За нашу.

– Яку правду?

– Що панi панича любить.

– I ти хiба помiтила?

Христя почала розказувати про вчорашнє. I дивно: Мар'я зразу наче ожила, перелiзла аж до Христi слухати.

– Ой боже! що та любов може, – вимовила вона напослiдку, важко зiтхнувши.

– I що воно таке та любов? – спитала Христя.

– Пiди ж ти. Невеличка пташка, та велику силу має! Не люби, Христе, нiкого й нiколи. Хай йому гаспид!.. Покiй позбудеш, сон позбудеш, їсти забудеш, а накiнцi – ще й обдурить тебе, отак як оце й мене, дурну!

– Хто ж вас обдурив, тiточко?

– Багато казати, та мало слухати!.. Чи мало хто мене не дурив? Якби на них, дурисвiтiв, та вилились тi сльози, що я їх за один раз виплакала, то вони б у їх з головами своїми потонули! А чи раз же то було? Боже, боже! I нащо ти дав менi таке серце кляте?.. А нiчого з ним не поробиш. Така вже, видно, моя доля гiркая! А може, доля така як i слiд була, та пани на таку путь напутили.

– Якi пани? – спитала Христя.

– Не знаєш? – перепитала Мар'я. – Свої… Я панська була. Та, видно, ти нiчого не знаєш. А я?.. Сам чортяка не звiдав того, що я звiдала!.. Чого тiльки не було в моєму життi? – подумавши, сказала Мар'я i почала розказувати.

– Ми були крiпаки. Нас небагато було: батько, мати та я – от i вся сiм'я. Жили ми в Якiвцях – село таке. Ти не дивись, що я тепер така стала – постарiла, понiкчемнiла; а замолоду була красива, швидка, весела… i на язик гостра. Все село тiшилося моїми вигадками, всi хлопцi й дiвчата носили прiзвища, що я їх, бувало, надаю. Огонь була – не дiвка!.. Мати любила мене – душi не чула. Бувало, де забарюся – уже i клопiт, i сльози. Де ж? Одним одна дитина!.. Може, i батько любив, та за панщиною нiколи було йому те показувати. Бувало, як поженуть на роботу, то за мiсяць хiба раз додому навiдається. Вiн бондар був i все в панському дворi i кис; а мати одна зо мною. Батько був сухий, худий, заморений; приїде, було, додому – та й зляже. Мати возькається з хворим, а я собi вигулюю… Вигулялася така здорова, огрядна! От ти трохи нагадуєш мене собою… Менi уже сiмнадцятий пiшов. Хлопцi бiля мене, як хмiль коло тичини, в'ються; а найпаче Будненко Василь. Чорнявий, кучерявий: картина– не хлопець! Люди казали: от би спарувати – на славу була б пара!.. Воно б, може, так i сталося, та… Батько усе хирiв, кашляв та так, як свiчка, тав. На ногах i вмер, сердешний. Ну, звiсно, пiсля смертi батькової клопоти, турботи. Воно якби Василь смiливiший, то ми, може б, i побралися; тiльки вiн жде, поки батьковi рiк вийде. Менi-то вiн сказав так, а матерi – нi слова… Жду я того року. Пройшло уже два мiсяцi. Коли се приходить до нас дiдич з двору: "Тобi, Явдохо, наказ: перебиратись з дочкою у двiр; а сюди з двору Якименка переведуть…" Господи! що ми тодi з матiр'ю попоплакали та попокляли свою долю! А люди в один голос: оце ж пропала Мар'я! оце рехт їй!.. Мати плаче, побивається, а менi – страшно так. Не дай, господи, повiсять або утоплять; а жити ж то так хочеться! Воно б, може, i краще було, якби утопили або повiсили: менше горя знала б. Нi ж, бач, i досi по свiту волочуся! Переїхали ми в двiр. У дворi щось жiнки та дiвчата мiж собою перешiптуються, дивляться на мене та усмiхаються. А мати одно – плаче…

– Не плач, стара, – як зараз чую голос коваля Спиридона. – Он у тебе дочка як картина: не дасть в образу! Викупить перед паном. Ще й нагороду одбереш за те, що викохала таку.

Усi так i зареготались, а мати ще ряснiше заридала! А я стою коло матерi, як чмелена: страшно менi i на людей глянути; а серце – як не вискоче!

Коли се кажуть: пан iде. Усi розступилися, кланяються. Перед нами, мов з-пiд землi, вирiс пан – горбатий, кривоногий, таранкуватий, ще й з бородою, як у жида.

– Ану, де та красавиця? – питає. Уп'яв у мене свої манюсiнькi мишачi очi з-пiд настовбурчених рудих брiв – я так i обiмлiла; глянула на матiр, а вона, як стiна, бiла.

– Нiчого, нiчого, – каже пан, усмiхаючись своїми гнилими зубами. – Нарядiть дочку як слiд та й у горницi; а мати й на кухнi послуже. Мати в ноги.

– Паночку, лебедочку!.. – просить-ридає.

– Чого ти, – каже, – дурна, виєш? Хiба твоїй дочцi худо буде? Не бiйсь, худа не буде.

Мати як припала до його нiг – та так i заколiла.

– Пiдведiть стару, – приказує пан, – та провiтрiть, а молоду одведiть у горницi. – Сказав – i пошкандибав до будинку.

Мене, не довго думавши, два чоловiки – хiп пiд руки! – та в горницi так i помчали. Там передали мене якiйсь курносiй, пикатiй бабi. Та вiдвела ще 'далi, почала вговорювати, щоб я не боялася, що менi тут добре буде. Велiла скидати ту одежу, в якiй я прийшла, а надiвати ту, яку вона вкаже… Наряджа мене та все прихвалює: яка я красива та як я пановi сподобалася. Як одiла ото, пiдвела до дзеркала: я уперше зроду у його дивилася. Як глянула – i сама не своя стала! Чи се я, чи не я? Наряджена, розодiта, як та панякка… Того ж таки дня довелося попрощатися з своїм дiвуванням!..

I Мар'я болiсно та гiрко зареготалася. У Христi мороз пробiг поза спиною вiд того реготу.

– Ох, смiх тепер, – стуляючи нитку перерваної розмови, почала знову Мар'я, – а тодi не до смiху було. Як я тодi плакала, як побивалася! Та все даремно… Мене заперли в однiй хатинi i не пускали нiкуди, 3а цiлий день у мене рiски в ротi не було, а ввечiр – пан знову iде… Кривоногий, як змiя та, в'ється коло мене. Так мене зло узяло! Глянула я на нього, огидливiсть так i заворушила, зло так i пiдступило пiд серце, вже ж усьому, думаю, край бува, та як кинуся на нього, як ухоплю за горлянку, так i впилася пальцями! Бачу: посинiв вiн, очi кров'ю налилися… усиловується дихнути. А я все давлю та приказую: "А що, поглумився, а що навтiшався?" Якось вiн зiбрався з силою, пiдняв руку та як дав менi у лiве ухо, – так у моїй головi i пiшло в усi дзвони дзвонити!.. У головi дзвоне, а в очах – темно-темно. Я не пам'ятаю, що далi було. Зиаiо, що як очунялася я, то лежала на дошцi кров'ю пiдлита. Коло мене ходе та баба, що наряджала, та беззубим ротом сичить усякi лайки… Цiлий тиждень лежала я, як колода; цiлий мiсяць сходили синяки з мого тiла. Видужала – мене знову взяли у горницi i пристановили, щоб я держала пановi горщик… Отаке-то! Бувало нi з сього нi з того, ти стоїш – а вiн – кресь тебе по щоцi! "Чому не прибираєш?" – крикне. Нахилишся, а вiн тобi кулаком межи плечi… Гiрше, нiж над товарякою, знущався!.. Витерпiла я раз, ковтаючи гiркi сльози, витерпiла удруге i утретє. Вчетверте знову закипiло бiля серця… як був трохи не повний горщик, так я ним на його i линула… Господи!.. зроду-вiку нiчого не бачила я страшнiшого, як пан тодi! Увесь тремтить, очi палають, обличчя мiниться, то зразу поблiдне, аж посинiє, а з нього так i бiжать патьоки… Смiх i лихо!.. Я мерщiй кинулась навтеки. Куди ж ти втечеш? Тут мене зразу i злапали… Було ж менi! Мене держать За руки, а вiн лютий, як змiй, стрибає бiля мене… "Лижи! язиком злизуй!" – гукає. Та кресь! – мене в один висок; пiдскоче з другого боку – та в другий! Збив мене – курцi нiде клюнути!.. Заперли мене не в хату, а в саж. Цiлий тиждень я там, як свиня, лежала. Кожного ранку, бувало, прийдуть, принесуть менi їсти – сухар цвiлий та помиїв якихсь замiсть води. Отим i живи! Або оселедця дадуть, а води не дадуть… Згагою морять. А люди з двору зiйдуться – хрюкають, регочуть. У пеклi не буде гiрше, нiж менi тодi! I не пропала ж, дивись. Живуча, сучка, вдалася! – додала, зареготавши, Мар'я.

– Господи! що ж далi було?.. – жахнулася Христя.

– Далi? Багато далi, Христе… Мабуть, нiкому на свiтi не довелося звiдати того, що менi. Ото держали мене в сажi, а як пiдгоїлися виразки та трохи посходили синяки, то прикували коло сажу на цеп, як ту собаку. Дощ, лиха година, а я приткнуся до стiни та так i гибiю… Не було, Христе, гiршого лиха, як те крiпацтво! Якби не воно, – хiба б я хилялася отак по свiту, як оце хиляюся? Була б, певно, за Василем i була б господинею. А то, бач: як Зозуля та – без пристановища, без притулку. Мабуть, десь пiд тином доведеться пропасти: усiм чужа, нiкому не потрiбна, як той покидьок.

– А що ж мати? Де ж мати була, що за вас не заступилася? – спитала Христя.

– Тож-то й є, що нi мене до матерi не пускали, нi матiр – до мене. Потiм уже я почула, що промiняв її пан другому за собаку. Отаке з людьми робили!

– Нуте, як же ви виплутались iз своєї бiди?

– Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати – за рiк би не переказав… Держать ото мене на цепу, лежу я та гибiю. Хоч би одiрватись, утекла б куди та повiсилася!.. I от почала я крутити цеп: i спджу, i стою – та все кручу. Се ж не вiрьовка тобi, щоб перекрутити, а залiзо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що буде, те й буде! Цiлий тиждень його крутила – таки перекрутила. I залiзо не видержало – отаке!.. Се було вночi; як перекрутила, як край цепу брязнув у моїх нiг – страх мене напав. Що се я, думаю, наробила? Посидiла, подивилася; пiдняла цеп на руки – брязкаю ним. А далi – як зiрвуся з мiсця, як дремену з двору – тiльки закурiло! Куди я бiгла, якою дорогою – i досi не пригадую. Не знаю, як ранком опинилася бiля якогось села. Що воно за село? – i того не скажу. Уходжу в перший двiр; собаки кинулись на мене; люди вибiгли. Обступили мене, обдивляються, а я стою, як тороплена. "Хто ти, вiдкiля?" – допитуються. А в мене рiч одiбрало, язика на поверну; бiля серця печiя пече, в головi огонь палає, у вiччю темно, наче я крiзь сито дивлюся. Спасибi однiй молодицi, узяла мене до хати, пригрiла своєю обхiднiстю та ласкою, дала їсти… Наїлася я, очуняла. Тодi тiльки розказала про спою пригоду. Розказую та плачу; а за мною i другi плачуть. "Куди ж ти тепер пiдеш?" – питають люди. "Не знаю, – одказую їм. – Хоч з мосту та в воду!" А один чоловiк старенький уже, лисенький: "Тю-тю! – каже, – оханися. Хiба на се немає нiякого суду, нiякого права? Жалiйся. Я, – каже, – знаю у городi такого панка, у судi служе. Помагає добрим людям. От i менi, – каже, – допомiг одiбрати землю вiд напасника. Хоч, поведу до його?" Я йому в ноги. "Згляньтеся, – молю, – хоч ви, дядечку! Я за вас довiку буду бога молити!" – "Не проси, – одказує, – мене, там попросиш. Я сказав поведу, то й поведу; а там що буде – не знаю". На другий день ми поїхали. Повiв вiн мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввiчливий. Ходе по двору, смокче люльку та спльовує.