Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 34 страниц)

Наче ножем хто шпигонув зразу у серце Федора, коли вiн пригадав те.

– Що я наробив, каторжний? Що я надiяв, осоружний? – скрикнув вiн, ухопившись за голову руками. Сльози знову потекли з його очей; знову вiн, прихилившись до баркану, почав гiрко i кревно ридати. Тепер усе пропало, все! Тепер йому – краще в ополонку, нiж показатися на очi Христi… Чи не дурний вiн? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся i сказав батьковi: ходив, немає нiкого дома. Так нiт же!.. "Пiшов… понесла мене лиха година, попхала якась нечиста сила!.. I тепер все, що було менi найдорожче, сам своїми руками задавив… О, проклятий я, проклятий!" Вiн давив себе за голову i плакав-плакав.

Коли Федiр пiд церквою мучився, Грицько, лежачи на полу, думав: "Гаразд, що я таке пригадав. Це одучить бiсового дурня бiгати за тiєю хльоркою: коли пiде вдруге – самi проженуть. Гаразд-гаразд… спасибi менi!" I Грицько таємно усмiхався.

Федiр пiзно вернувся додому, розкуйданий, без шапки.

– Був? – спитав його батько.

Федiр понiс таке, що Хiвря, прослухавши, аж перехрестилася. Грицько скочив на ноги i грiзно зирнув на сина.

– Був, питаю? – гукнув вiн.

Федiр стояв проти його й цокотiв зубами.

– Ти збожеволiв? – спитався батько.

– Та не руш його! – обiзвалася Хiвря. – Хiба не бач, вiн не схожий на себе.

Грицько прикро подивився… Блiдий, з мутними очима, стояв проти його Федiр i трусився.

– А шапка твоя де?

– Там… там… – махнувши рукою, глухо промовив Федiр i мерщiй побрався до печi. Хiвря кинулась до його.

– Федоре, сину! Що з тобою? Оханися!

– Вiн п'яний! – угадував, лютуючи, батько.

– Геть, не руш його! – сказав вiн Хiврi. – Iди сюди! Дихни на мене.

– Та не в'язни! Чого ти пристав до його? Дивись – хлопець не при собi, а вiн таки своєї! – гримнула вже на Грицька Хiвря.

– Чого ж вiн не при собi? Хiба обкурили або обпоїли чим вражi дочки? – не то понуро, не то боязко сказав Грицько. Вiн сiв i дивився, як Хiвря помагала синовi роздягатися, як, пославши на печi, попровадила його туди спати. Федiр, уклавшись, стогнав, перекидався, часом говорив щось, заводив якусь пiсню, вiд котрої мороз ходив поза спиною у самого Грицька. Хiвря жахалася, хрестилась.

– Що це з ним поробилося, господи? – таємно допитувалась вона, коли вiн затихав.

– Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепiя покликати, хай кине кров… Хму… Де ж вiн шапку дiв? – турбувався Грицько. – А шапка ще нова: тiльки друга зима iде, як справив.

Цiлу нiч не давав Федiр покою своїми вигуками, викриками, жаханням. Грицько, спершу думаючи, що син прикидається, нарештi дойняв вiри… "Що ж се з ним i вiд чого? – думав Грицько. – Незвiсно, чи ходив вiн до Прiськи. Коли ходив – то, може, справдi напоїли чим бiсовi вiдьми; коли нi – то, певно, кров. Парубок здоровенький, згарячу смикнув де холодної води – ну, i прохолодився, кров напала. Треба до щепiя".

Удосвiта вiн зразу й зiбрався. Прийшов щепiй, облапав, обдивився.

– Кров, кров, – сказав. Кинув кров, узяв за те сорокiвку грошей, випив з чвертку горiлки й пiшов додому.

Федiр на який час затих, а з пiвдня знову почав таке вигукувати, що й на голову не злiзе. Грицько задумався: чи кров лиш се справдi? Чи не одурив, бува, його щепiй, узявши дурно грошi?

Хiвря напирала, що з очей, i послала за знахуркою. Прийшла i знахурка.

– Або ж з ляку, або з пристрiту, або ж давано йому чого, – сказала вона i почала готуватися виливати переполох.

Лили з воску. Довго знахурка вишiптувала i над Федором, i над воском, i над водою. Розтопили вiск, линули. По тому коржi, що плавав поверх води у мисцi, угадувала знахурка, вiд чого те лихо приключилося.

– Оце ж дивiться, моя матiнко! Оце церква виходе… а це чоловiк з Дрючиною, то дiвчина якась… а це ж – собака. Нi, вовк: бачите, якi ушка гостренькi. Так, так… перелякався вовка, – рiшила знахурка.

I Хiвря повiрила. Повiрила ще тим, що другого дня церковний сторож доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була Федорова.

– Так, так… Де ж уночi розносила його лиха година? Послав серед ночi хлопця. Пiшов – i стрiвся з вовком, – плакалась Хiвря.

Грицько мовчав, ходив, як нiч, смутний, як скеля, нiмий. Йому хотiлось дознатися, чи ходив Федiр до Прiськи, що казав i як його приймали там?

Прiська на другий день раненько пiшла похвалитися Карповi своєю пригодою.

– Ув'язався Грицько до мене та й ув'язався… – жалiлася вона. – Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала… I що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася.

– Знаєте, Що я вам пораю? – каже Карпо. – Плюньте ви на його похвалки i на все… Вам громада одсудила – громада i знає про те. А вiн чим вам страшний? Що має очi ненажерливi? Наплюйте на його, та й годi!

I Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Прiську. Та чутка дiйшла й до Грицька.

– Так, так!.. Вони пiддали! Вони! – гукав Грицько. – Хай же тiльки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибiр зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопцiв та обпоювати їх зiллям. Вiдьми!

Люди, не розбираючи нiчого, пiдхопили ту чутку i виплели, що буцiм Прiська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто i бачив, як вона кота патрбшила удвох з дочкою. Пiшла чутка-поговiрка по всьому селу. Усi винуватять Прiську: то вона метиться на Федоровi за дочку. Христя дуже голiнна до хлопцiв, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпiв… i от тепер за те, що Федiр одкидається, Прiська i метиться…

Один Карпо заступається за неї.

– На суд його, багатиря, брехуна! – рає Карпо. – Що вiн славить вас на все село? На суд його тягнiть!

Прiська послухалася i пiшла жалiтися на Грицька. Хоч на судi i виявилося, що Грицько плiв тi нiсенiтницi, тiльки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що вiн вечеряв з суддями у шинку.

– Ну, що тобi сталося вiд того, що, може, i сказав усерцях яке слово чоловiк? – питався суддя.

– Усерцях чого не скаже! – пiддакував другий.

– А слава? – доводила Прiська.

– I не про тебе, бабко, говорять. I про нас плещутьПоговорять та й перестануть.

Так Прiська i вернулася нi з чим. А Грицько гукав по селу:

– А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!

Люди не чули того, що було на судi. Вони знали одно – чим суд кiнчився, i по тому судили. "Уже б сидiла та мовчала, коли винувата, – казали їх гострi язики, – а то ще i на суд! Дрюкрвана стала: хто там що не скаже – зараз на суд!"

Прiська плакала, Грицько смiявся. Тiльки то був смiх чоловiка злого, ображеного. Смiючись, у його серце кипiло, що Прiська позивала його. Як вона смiла позивати?.. Вiн тiльки тим i жив, що шукав випадку, як би Прiсьцi вiддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.

Час iшов. Прiська жила собi на другому краї села i не вiдала, що Грицько замiряв, що пригадував. Людський поговiр потроху стихав: видно, i людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федiр видужував: у його була пропасниця.

Минули м'ясницi i масляна, настав пiст. На середохреснiй у мiстi ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав i Грицько; так, без Дiла поїхав, а пробув довше всiх. Вiн вернувся у вiвторок на похвальнiй – радий, веселий такий. Коли зостався вiн на самотi з Хiврею, то витяг з гамана якийсь папiрець i, показуючи, радо промовив: "Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!"

Хiвря допитувалася, що то, та Грицько тiльки махнув рукою i мерщiй побрався до волостi.

VIII

Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так свiтило, так грiло ясне сонечко! Бiгучi рiчечки спускалися з гiр, рили галий снiг, розтоплювали; у полi могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дiвчата вечорами збиралися весну закликати… Радiли люди. Уже вони турбувалися об тiм, коли орати, коли засiвати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снастi у возiв, у плугiв, що несправне – справляли. Прiська журилася, чим його свою землю засiвати i як його засiвати. Вона складала всi свої надiї на Карпа. Карпо згодився: "Не журiться, усе гаразд буде!" Та Прiська, видно, вже звиклася з журбою: бiльше журиться, чим радiє. До того i сни їй щоночi сняться, все страшнi такi сни. Найбiльше вона пам'ятає один.

То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говiє. Висповiдавшись, прийшла вона з церкви i, щоб не грiшити, лягла мерщiй спати, їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бiк, а геть далi їй так їсти захотiлося. Вона аж здивувалася… Нiколи сього зроду не було, а се – як на грiх! Вона геть гнала вiд себе ту лукаву думку i незчулася, коли заснула.

I сниться їй: кудись вона iде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; i по сей бiк гора, i по той бiк – друга. Гори покритi темним лiсом, а долина – як рута зелена. Сонце свiте, золотить i гори, i лiси, i долину. Там, на праву руч, на горi, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, бiла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом i банями. "Що це за мiсце? Чи не Київ, бува?" – думається їй. I от вона простує до церкви. Висока гора, i схiд на неї крутий, змiєю кругом шпиля так i обвився. Та невже ж вона не збереться? Пiдiйде трохи, спочине та й знову пiдiйде. Тiльки що пiднялася височенько, бачить – мiж деревом щось за звiр лежить i прикро-прикро дивиться на неї… Очi його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так i прикипiла до мiсця, а звiр – анi змельне… "Господи! – думає Прiська. – Де ж менi дiтися? Куди сховатися?" Тiльки що вона хотiла ступити, а звiр так i кинувся на неї… "Се ж вовк!" – наче блискавка, мелькнула думка в її головi, i разом з думкою її кольнуло i в серце, i в голову, i у ноги… Вона жахнулася-кинулась.

Тiло її тремтiло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам'ятi. Господи! Що се за сон? Що вiн вiщує? Вона знала, що коли собака сниться– то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.

Вона похвалилася Христi й Одарцi.

– То вам од усяких клопотiв та й сни такi сняться, – заспокоювала Одарка.

Та Прiська не заспокоїлась. Той сон так i стоїть перед нею як живий: вона його нiяк не забуде…

Минув тиждень. Була вербна недiля. День обiця бути погожий: на небi нi хмарочки, нi плямочки – чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє i грiє, у повiтрi тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить помiж талим снiгом.

– Ну, вже ж, мамо, сьогоднi заранi упораюся, заранi пообiдаємо, та пiду хоч раз погуляю. Я ще сiї весни i не гуляла, – каже зранку Христя.

Прiська не перечила: хай пiде, хай погуляє! Тiльки що з церкви вийшли, Зразу вони i сiли обiдати. Ще i обiду не дообiдали, як чує Прiська – щось шамотить у сiнях.

– Кого ж то бог несе? – спитала вона, кладучи ложку.

У хату уступив соцький Карпенко. Привiтався, з недiлею поздоровив.

– Спасибi, – одказує Прiська, а в самої серце так i затiпалося. "Чого се?.. Видно, щось таке…"

– А що скажете? – допитується.

– До вас. За вами, – одказує Карпенко.

– Чого се?

– Не знаю. Старшина звелiв: "Пiди, – каже, – скажи, щоб прийшла у волость".

– Що ж там у волостi вашiй?

– Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся. Чудно Прiсьцi i страшно. Вона нiкого не позивала, i на неї, здається, нiкому пеняти, а в суд кажуть. Хiба Грицько що пiдстроїв?

I не дообiдала – пiшла, їй так важко, так гiрко. Серце так неспокiйно б'ється… Наче на муку або за лихом яким iде вона – так важко iти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночi. А серце так i токоче… чує, чує лихо…

Насилу додибала.

Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi.

– Привiв, – довiв Карпенко старшинi.

– Де вона?

Прiська виступила вперед.

– Ось на тебе жалiється Загнибiда, – каже старшина.

– Який Загнибiда?

– Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе.

– Пам'ятаю.

– Пам'ятаєш? Так он вiн i жалiється, що ти досi йому своєї дочки не доставила.

– Якої дочки? З якої речi? – гнiвно вiдказала Прiська.

– Ти ж найняла її, чи що.

– Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила.

– Не так трохи, – умiшався писар.

– Та я допевне не знаю. Що вiн там пише – прочитайте, – сказав старшина.

Писар почав читати. Складно, по-писарськiй була написана бумага, що Загнибiда ще об Миколi договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди, одежi; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублiв за пiвроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довiдавшись об Притичинiй смертi, вiн, Загнибiда, просе тепер волость заставити Притикiвну Христю або грошi за пiвроку одслужити, або ж вiддати сiм рублiв, бо вiд часу позики пройшло уже бiльше трьох мiсяцiв i вiн, Загнибiда, яко крамовий чоловiк, позбувся росту не менше як на два карбованцi.

Прiська слухала i нiчого не розiбрала. У її головi, наче гвiздки, стирчать слова: "Загнибiда… п'ять рублiв… Пилип… дочка…"

Ув очах у неї жовто, аж темно, свiт витушкою йде кругом неї.

– Розiбрала? – спитався старшина. Прiська уставилася очима у його.

– Розiбрала? – допитується старшина. – Тобi не казав чоловiк?

– Який? – наче вiтер прошумiв помiж сохлою травою, поспитала Прiська.

– Твiй! – гукнув старшина.

– Коли?

– Тьху! – розсердився старшина. – Коли?! Ти здурiла, чи що? Коли приходив додому!

Прiська не видержала: сльози градом полилися з її очей, i з гiрким криком плачу вирвались у неї слова:

– Я його не бачила… Як пiшов… поїхав… туди… у те трикляте мiсто… Там i смерть його спостигла… Я нiчого не знаю.

Суддi похнюпились. Плач гiркий Прiсьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькi наче померли. У волостi стало тихо-сумно. Один лемент Прiсьчин роздавався серед неї.

– Що ж його робити? – нахилившись до писаря i до суддiв, попитав старшина. Тi мовчали.

– У тебе е, бабко, грошi? – обiзвавсь, пiдвiвши голову, один суддя.

– Грошi? Де в мене тi грошi! – i Прiська ще дужче заридала.

– Коли е грошi, то краще їх вiддати Загнибiдi. Уже ж треба вернути,'– розписку приставив.

– У мене нi шеляга… – плаче Прiська.

– То хай дочка одслуже.

– У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто менi помагати буде? Знову нiма нiмота обняла хату. Коли б Прiська мовчала, а то вона й не перестає – лементує.

– Ти не плач, – почав старшина. – Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та вiддаси. Треба ж їх вiддати!..

Прiська плакала.

– Ну, рiшай, – сказав суддя, – вiддаси грошi, чи дочка вiдслуже?

– У мене немає грошей… У мене одна дочка… – одно товче Прiська.

– Та то в неї тiльки повадка така – сльозами доймати, – обiзвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.

Прiська озирнулася – то говорив Грицько… Очi в його грали, лице радiстю пашiло.

– Не зiгнеться й вiддати! – казав далi Грицько. – У неї хата своя, надiл За нею зостався… Чого ж їй? I дочка в не! кобила; i сама – то тiльки збiднилася.

З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова – сльози в неї занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама блiда, труситься… Так звiр тремтить, застуканий в тiсному кутку.

– Ти хiба знаєш її? – спитався суддя.

– Ще б не знав! У мене в сусiдах жила. I чоловiка її знаю… Так, ледачий… п'янчужка був, – весело мовив Грицько.

– Грицьку! Бога побiйся… Вiн уже на тому свiтi, а тобi ще треба збиратися туди колись… – рвучи слова, промовила Прiська.

– I дочку знаю, – не слухаючи, мовив далi Грицько. – Здорова дiвка. Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб переводе.

– Трясця тобi! – не видержала Прiська i гукнула на всю хату.

– Бабко, бабко, тут не можна лаятись! – сказав старшина.

– Бачте… бачте, – радiв Грицько. – От яка вона немощна! Збiднилась – куди тобi! Тиха та смирна.

– Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю пиляєш! – гiрко одказала Прiська.

– Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, – приказав старшина.

– Так як рiшаєш? – через скiльки часу спитав вiн Прiську.

Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли.

– Як хочте! – з серцем вимовила Прiська. – Хоч розiрвiть мене та й з'їжте!

– Та ти не бришкай! – крикнув старшина. – Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так i постанове.

– Для мене все рiвно! – знову огризнулась Прiська. – Що ж менi казати? Ви всi проти мене… Намоглися з'їсти – ну й їжте! Я почiм знаю, що там у мiстi було? Чи робив мiй чоловiк з з нибiдою яке дiло, чи нi? Я його не бачила, вiн менi не казав. Я нiчого не знаю.

– То i грошей не вiддаси?

– У мене немає грошей!..

– То хай дочка одслуже, – сказали уголос суддi.

– Запишiть, – повернувся старшина до писаря.

Писар почав писати. У Прiськи наче мурашва бiгала по тiлу, писареве перо кременем драло її по серцю… Прiська окинула бистрим поглядом хату – Грицька уже не було.

– Уже, – сказав писар.

– Так от тобi рiшенець: тi грошi, що твiй чоловiк зазичив у З^нибiди, хай дочка одслуже. Чуєш?

Прiська стояла, мовчала – мов не до неї була та рiч.

– Iди собi, – сказав старшина. Прiська стояла.

– Чого ж ти стоїш? Iди додому! – знову сказав старшина i моргнув вусом на соцького. Той пiдiйшов до Прiськи i взяв її за руку. Наче п'яна, коливаючись i плутаючи ногами, пiшла Прiська за соцьким з волостi. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемнiло, i… як снiп, вона повалилася додолу.

Вона опам'яталася вже дома… Над нею стояла Христя i, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю i все, знай, змочувала холодною водою смажнi Прiсьчинi вуста.

Де се вона? Що з нею дiється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату… Це її хата… i плач – Христi, i гомiн – Одарки.

– Де я? – було її перше слово.

– Дома, тiточко, дома, – одказала Одарка.

– Це ти, Одарко… Ти, Христе… Ти ще коло мене… Слава богу… – шептала вона, то закриваючи, то вiдкриваючи очi. – О, як менi трудно! Як менi трудно! I чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? – далi вже з плачем почала Прiська. – От тоба й сон… Оце той сон!.. оце та напасть… оце те лихо… Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?

– Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! – припадаючи до матерi, утiшала її Христя.

– Ти тут, тут… – шепоче Прiська. – Нi, тебе вже тут немає. Ти вже не моя… Одняли тебе вiд мене.

Христя прикро на матiр дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.

– Я ж тут, мамо. Хто мене однiме вiд вас?

– Добрi люди, дочко… їм завидно, що ти в мене ростеш… Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти – наймичка… Чи твiй батько тому виною, чи добрi люди – не знаю. Загнибiда з мiста однiмає тебе вiд мене за якiсь п'ять рублiв, котрi то в подушне пiшли, то Грицько украв… 3а їх тебе беруть вiд мене одслу жувати… Оце той сон… Оце той проклятий сон! – плаче та розказує Прiська.

Христя схлипує, а Одарка – тiльки похилилася… Слухає рвану Прiсьчину рiч, i вразливi смуги бiгають по їi широкому зблiдлому виду. Сама мати, вона поняла Прiсьчине лихо, вона поняла, що з Прiською було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти неї людське життя; гiркi, як полинь, думки, будило воно у її головi, думки про розор сiм'ї… От i в неї ростуть дiти – i в неї пооднiмають їх… I нiхто не згляне, нiхто не подивиться, як болiтиме материне серце… Вона назнарошне пiдняла голову, щоб ще раз подивитися на Прiську, побачити i навiки запам'ятати її мучене лице…

Сонце саме сiдало; у хатi червоно-червоно… Прiсьчине лице серед того червоного свiту ще виглядало страшнiшим: блiде, жовте, здавалося, воно плавало у кровi.

Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров'ю вiд жалощiв… "А людям усе байдуже, – подумала вона. – Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-болiти?"

У той саме час Грицько вернувся додому.

– Слава богу! – увiйшовши у хату, радо вимовив вiн, – здихався-таки чорта!

– Якого? – питалася Хiвря.

– Притикiвну випер суд у мiсто служити.

– Цссс… – засичала Хiвря, вказуючи очима на Федора, що сидiв непримiтно в кутку на лавi.

Грицько глянув – Федiр блiдий, як крейда, держався за лаву руками i огненними очима дивився на батька, важко дишучи.

Грицько зам'явся, пройшовсь по хатi, витяг люльку, набив, запалив i мовчки потяг з хати.

Федiр провiв очима батька, перевiв на матiр… Хiвря сидiла на полу i низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина… Федiр гiрко та глибоко зiтхнув, устав i мовчки побрався на пiч.

– I як-таки тобi так, не роздивившись, та зразу i брякнути! – поклавшись спати, вимовляла Хiвря Грицьковi.

– Та кат його знає! – вивертався той. – Вечорiло – i не бачив нiчого.

– Розкажи ж, як се воно так вийшло?

– А Федiр спить?

– Спить. Не бiйся.

Грицько почав розказувати, як вiн у мiстi побачив Ззгнибiду, як з ним таки добре пiдпили i почали хвалитися своїми вдачами i невдачами. Загнибiда говорив про свої крамарськi дiла, кого i коли накрив, як i його накривали… Грицько розказав за Федора i прохав порадити, як його запомогти. "Це Притикiвна – того Притики, що замерз?" – питає. "Того самого". – "Грошi пiсля його зосталися?" – "Зосталося п'ять рублiв". – "Гаразд! Усе гаразд буде. Я напишу вiд його розписку, що вiн зазичив буцiм у мене. Приставимо у суд. Як заплатити нiчим буде – суд i накаже: одслужити дочцi. От ти так i здихаєшся, поки син одужає".

Важке зiтхання i ще важчий плач роздався по хатi. То, слухаючи страшнi батьковi перекази, заплакав Федiр. Грицько штовхнув Хiврю пiд бiк – пiдвела, мов! – i почав щось сам собi бурмотати, наче спросоння.