Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 34 страниц)

Христя, припавши до подушки, мовчала. Кревний плач її пройшов, та нiма мовчазнiсть, що наступає пiсля гiркого плачу, найшла на неї, склепила уста, скувала серце i душу. Туди тепер нiщо не доходе i нiзащо не дiйде. Нi гiркi докори, нi криклива лайка-буча. Серце закрилось, не чує, душа бажає спочинку, одного спочинку, i байдуже їй, що робиться около. I Христi було байдуже. Вона лежала головою в подушку i, не повертаючись до Колiсника, мовчала. Той походив-походив по свiтлицi i знову сумний потяг з хати.

"Ну та й день сьогоднi видався! Уже й день!" – думав сам собi Колiсник, ходячи по садку на сонячнiй спецi. Вона, здається, i трохи не дiймала його, хоч пiт обливав i лице, i шию, i груди. Що йому ся спека, коли бiльше пiдпiка його ж середина? Ще недавня невдача з слобожанами за спаш не заволоклася забуттям, як сьогоднi ота рева пiдновила, пiдложивши до серця ще пекучiшого огню. Уже все за себе розплескала, позаводила зводнi якiсь. Це ж усе дiйде туди, куди треба доходити. Будуть тi, що донесуть до жiнки i вложать в її уха. I так менi життя немає через неї, а тут ще – на та цить!

Колiсника наче злi комарi кусали у потилицi, так вiн її раз по раз скромадив, ходячи похнюпившись по садку.

– Пане! А пане! – гукнув з гори Кирило.

– Чого?

– Тут до вас чоловiк приїхав!

– Який там чоловiк? Чого? – допитувався Колiсник, виходячи на гору.

– Здрастуйте, – привiтався до його приїжджий середнiх лiт чоловiк у синiй суконнiй каптанинi, у добрих юхтових чоботях, у картузi замiсть шапки, Лице його сите, гладко виголене, вуси рудi, трошки пiдстриженi, голова розчесана пiд продiл. Все це давало ознаку, що приїжджий не простий собi чоловiк, а заможний i поважний хазяїн.

– Здоровiї– одказав Колiсник, заглядаючи у яснi приїжджого очi.

– Я до вас по дiлу, – сказав той, виступаючи уперед i кидаючи Кирила позадi.

– По якому, кажiть, – депитуеться Колiсник.

– Та, бачите… – i приїжджий запнувся.

Колiсник помiтив, що приїжджий не хотiв казати свого дiла при Кириловi, котрий стояв назадi, i, повернувшись, повiв приїжджого у садок.

– Я чув, ви лiс продаєте, – почав приїжджий, спустившись геть з гори.

– Продаю, – одказав Колiсник. – Коли добрий купець знайдеться, чому не продати?

– Та так, так. Так от я, їдучи на луку, i завернув до вас попитати, як ви продаете: чи увесь, чи по частях?

– А ви ж хто такий будете? Звiдкiля?

– Та я Карпо здiр з Мар'янiвки. Ви, певно, мене не знаете, а от… – i Карпо знову зам'явся. – Христя знає.

– Яка Христя? – геть дивлячись убiк, щоб не стрiватися з веселим Карповим поглядом, спитав Колiсник.

– Та вони у вас живуть. Давнi мої знайомi, сусiдами колись жили. Жiнка моя бачилась з ними.

– То ви до Христi чи до мене? – не видержав Колiсник i приснув Карповi, кинувши на його свiй суворий погляд.

– Нi, до вас, – спокiйно одказав Карпо, граючи веселими очима. – Лiс же не Христин, а ваш…

– Я лiсу не продаю! – випалив знову Колiсник, червонiючи увесь, як буряк.

Карпо здвигнув плечима.

– А коли не продаєте, то вибачте, шо потурбував. Прощайте! – вимовив вiн, усмiхаючись, i пiшов на гору, помахуючи батiжком. Колiсник стояв i зло дивився на браву осадкувату вже постать Карпову. Вiн, здається, намiрявся кинутися на його i з усього маху дати доброго потиличника сьому приїжджому купцевi. А той, не озираючись, пiшов-пiшов i ген скрився за замчищем. Через скiльки часу дорогою пiд горою показався гнiдий ситий кiнь i зелений возок. На передку сидiв чоловiк у сорочцi i в жовтому брилi, а назадi сидiла знайома каптанина. Колiсник пiзнав у передньому парубка, що приносив сьогоднi ранком стiльники. То справдi був вiн, одвозив тепер хазяїна на луку.

"Так от вiдкiля той мед! Он чого вони задобряють ним. Мужик, кажуть, дурнiше ворони, а хитрiший чорта!" – думав Колiсник, все далi та далi даючи волю своєму гнiву. Вiн аж клекотiв у його серцi, перевертав усю душу до дна. Думки стеряли свiй покiй i носилися над ним, як тi чорнi круки, почувши здобич, каркаючи та вигукуючи про одно тiльки нещастя. Так он воно до чого йдеться! Он куди вони усi горнуть. Моє добро упоперек горла їм стало. Моє добро їх завадило. Хотять мене кругом обiйти, обплутати, щоб його посiсти. I Христя туди… i вона з ними… Я ж їй притулок дав, я ж її з того гнилого рову, в якiм вона була, витяг, поставив на ноги. I от тепер се менi дяка вiд неї! Спасибi! Спасибi! Не ждав я сього вiд тебе, Христе! То-то ти по Мар'янiвках вiєшся, то-то ти про себе усюди клепаєш. Аж воно, бачу, он через вiщо. Пiдожди ж, галочко! I на тебе е у мене пута… Тихо тобi в мене, покiйно, не голодна й не холодна ти. А от, як замiсть тонких полотен ряднина обгорне твоє тiло i розтиратиме його, замiсть сукнiв та шовку драна сорочина прикриє тебе… шматок цвiлого сухаря, а не булки, стане упоперек твого неситого горла, ти пiзнаєш, чи то добро, яким я тебе надiляв. Прийдеш ти знову до мене, у ногах лазитимеш, будеш скавучати, як собача… Вон! Вон! з мого двору, З мого добра, повiїще! З мого добра… Де ж моє добро? Де воно? – знову ударив у його голову iнший стрiй думок. – Цей Кут, сi поля, лiси… хiба воно моє добро? Невеличка карточка двору серед мiста, невеличка хаточка на тiй картi – от i все. Та й там є той, хто тебе не пускає… А се все… Де тi мiстки, що я строїв, де тi греблi, що я робив? Усi тi грошi тут сiли. Сей Кут всi їх Злопав, мов та прорва повеснi, що гатиш-гатиш її – i нiчим не зупиниш бистрої течiї… Все це на чужi грошi добуто… треба ж їх колись вiддати. Коли? – Колiсник схопився обома руками за голову i нестямно забiгав по садку. – Хiба нiхто не знає про се? Усi знають. Торiк трохи-трохи не обвалилося на його нещастя. Вiн так i знав, що Лошаков доконає його, Христя вивезла, вона помогла. Христя… ох! чи вже ж тепер i ти проти мене? Ти хоч i повiя, а все ж найдорожча i найближча до мене… Нi, нi", – сказав вiн уголос i, постоявши трохи, знявся i мерщiй пiшов до хати.

– Збирайся, у город поїдемо! – скрикнув Колiсник, аж Христя кинулася i, пiдвiвшись, звела на його свої заспанi очi. Вона справдi спала. Немiч i сльози приспали її.

– Чого баньки на мене витрiщила? Збчрайся, кажу, у город поїдемо, – сказав удруге Колiсник.

– У який город? Чого?

– У який? У губернiю. Тут уже i так добре надихалися польового повiтря, дай, боже, видихати.

"У губернiю їхати!" – ударила думка у голову Христi, i очi її радiсно заграли.

– Коли ж їхати? Зараз… – хотiла сказати Христя "збираться", та промовчала.

– Коли ж зараз їхати? Завтра або пiслязавтрого.

– Менi не довго збиратися: плаття зложила, зв'язала – от i все. Слава богу! Коли б скорiше те завтра або пiслязавтрого! – не видержала Христя.

Колiсник неймовiрно глянув на неї. Христя вся сяла радiстю. "Чи радiла б вона, коли б що мала проти мене?" – подумав Колiсник. I iнший, покiйнiший стрiй думок обняв його. А може, i її пiддурюють, пiдводять.

– Слухай, – сказав вiн уголос до Христi, котра вже полiзла за платтям знiмати з кiлочкiв.

– А що?

– Ти знаєш, нащо то тобi Здiр прислав меду? Кажи по правдi! Христя тiльки зняла угору плечi.

– А я почiм знаю. Учора я бачилася з його жiнкою на луцi. Вона хвалилася, що розбагатiла, що чоловiк зостався дома бiля пасiки. Може, по давньому приятельству, – вони прихильнi були до моєї матерi, – i прислали той мед.

– Так, по приятельству. Сьогоднi здiр приїздив купувати лiсу.

– Ага. Так тепер же я знаю, чого Одарка розсердилася, як натякнув син її, щоб не забула сказати менi про те, що батько наказував. Оце ж воно i е про той лiс.

– То-то. Вони хотiли, бач, через тебе дiло ламати, та не вдалося.

– А я ж тут причому. Хiба мiй лiс? Хiба я його продаватиму?

– Пiди ж ти! Ох! Бiсовщина! – крикнув Колiсник i, поскромадивши себе у потилицi, пiшов у свою кiмнату.

Христя помiтила, що Колiсника щось наче клопотало, вона, постоявши, побiгла за ним у кiмнату дознатися.

– Що клопоче бiдну головоньку мого доброго тата? – пестливо замовила вона. – Скажи ж менi. Повiдай своїй донi!

Колiсник повернувся. Христя стояла перед ним, та давня Христя, з рожевим личком, з iскристими чорними очима, що так i вабить, так i тягне до себе. У його на душi пояснiшало.

– Ох, Христе! Христе! – замовив вiн, горнучи її до себе. – Коли б ти знала – наче сто гадюк упилося в моє серце.

– Що ж там таке?

– Ат! – махнув рукою Колiсник. – Ся худоба – бери її нечистий! – не дасть менi спокiйно вiк дожити! I нащо я її купував? На те, щоб собi покою не мати. Чую, що не викрутитися менi вiд напастi. Ось осiнь прийде, наїзд буде, – почав далi журливо вiн i зостановився.

– Яка ж напасть буде?

– Яка? У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.

– За що? – скрикнула Христя.

А Колiсник, мов не чув того питання, далi вiв:

– I нiхто не скаже: "Все ж вiн чоловiк був". Все ж i менi хотiлося жити. Усi мене обвинуватять.

– От i не вгадав. От i не всi. А я нащо?

– Ти.. ти, спасибi тобi, тiльки, може, одна й прихильна до мене. Та що ти? Коли вестимуть мене з тюрми на позорище, чи ти станеш зо мною разом? I ти, як i другi, одступишся вiд мене, – замовив вiн i замовк.

– Я молитимуся за тебе. Може, моя молитва дiйде до бога, учує вiн її i помилує тебе.

– I вже. Нiщо мене не помилує. Нема нiкого за мене – всi проти мене.

– Бо ти сам так ведеш дiла, що всi проти тебе стають, – сказала Христя.

– Як?

– Так. От ти пригнiтив слобожан, а вони, певно, були б за тебе, коли б ти не так робив.

– Що ж вони?

– Що? люди! Тебе не стало б – вони добрим словом згадували. От, сказали б, добрий пан був.

Колiсник сумно i болiсно усмiхнувся:

– Що ж робити менi?

– Що? Подаруй їм той зиск, що ще зостався. Верни їм ставок, городи. I вони будуть молитися за тебе.

Колiсник, схилившись, довго-довго думав.

– В тебе добра душа, Христе, в тебе жалiсливе серце, – чуло промовив вiн. – Трохи, лиш, чи не твоя й правда. Хоч кому-небудь добро зробити, хоч капельку – i то краще. Кириле! – гукнув вiн на всi хати.

Кирило як з-пiд землi вродився.

– От що, Кириле, – почав Колiсник, похнюпившись. – Завтра або пiслязавтрого я виїду вiдсiль. Там з слобожан слiдує зiськати триста рублiв. Збери їх i скажи – дарую я їм той зиск. Вовковi i Кравченковi теж скажи, щоб до ставка й городiв не мали нiякого права. Хай буде все по-старому.

Кирило якось неймовiрно дивився то на Колiсника, то на Христю. "Що се, – думалось йому, – що се?"

– Скажи їм, – знову почав Колiсник, – поки я живий, хай усе по-старому. А не стане мене – може, згадають добрим словом, може, хто помолиться за мене.

– А грошi ж як Вовковi та Кравченковi за оренду? – спитав Кирило.

– Грошi я верну, – замовила Христя i мала була бiгти у свiтлицю.

– Стiй. Тi грошi тобi зостануться. Виручиш з хазяйства, Кириле, – вернеш, а може, я зашлю з губернiї. Кирило аж трусився з радощiв.

– Оце по-божому, пане, а по-божому! – замовив вiн.

– Так чуєш? Як я поїду, скажеш їм. Скажи, хай помоляться i за Христю уже разом.

– Що ти? Що ти? А за мене за що? Хiба моя худоба?

– Цсс! -засичав вiн i махнув на Кирила рукою – iди, мов, собi. Той, уклонившись, вийшов. А Колiсник пiдвiвся, походив по хатi, пiдiйшов до Христi i, взявши за голову, притис її бiле чоло до своїх пухких уст.

– Це за розум! – сказав вiн, поцiлувавши, – а це за серце! – i, прихилившись, припав устами до її високого лона. Христя тiльки радiсно свiтила очима.

XI

Через два днi вони поїхали. Нiколи Христя не почувала себе такою веселою та утiшною, як у тi два днi. Ожила, розцвiла, мов на свiт знову народилася. I вiн їй здається такий красний та привiтний, i люди такими добрими та ввiчливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпiв повiдати їй про Колiсникiв наказ), i вона їй здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона їй на спомини подарувала свiй чорний платок.

– Носiть на здоров'я та згадуйте мене! – сказала Христя, не примiчаючи, як Оришка гребезнула той платок у неї з рук, мов однiмала, i хоч би сказала спасибi, хоч би головою хитнула.

Нащо їй та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помiчала i того, що Кирило коло неї, мов коло своєї дитини, пада, приязно заглядає ув очi, на льоту i думку лове, дивиться – молиться на неї! Вона i йому на кисет шовкову хустку подарувала.

Кирило, мов розум стеряв з радощiв, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцiлував i, тремтячи, промовив:

– Не буду я з цiєї хустки кисет шити. А, як умру, заповiдаю з собою положити. Менi вона i на тiм свiтi буде про добро людське нагадувати, з нею менi i пiд землею легше буде лежати.

Пiсля обiд, надвечiр вони виiхали. Слобожани, як тiльки над'їхали конi у двiр, почали несмiле збиратися пiд горою бiля шляху. Певно, вони i в двiр би пiшли, коли б Кирило грiзно-прегрiзно не наказав, щоб нiхто не смiв i очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тодi тiльки Колiсник запримiтив сiру громаду, що, скидаючи шапки i вклоняючись, бажала йому щасливої дороги. Дiти не видержали i, гудючи на все поле, помчалися навздогiнцi коням.

– А Кирило таки не видержав, – промовив Колiсник i одвернувся. Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад i, усмiхаючись до дiтвори, що одно поперед другого, мов м'ячi, котилися пообiк дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекiт, нi на хвилину не вгавав. Коли б не суха дорога, по котрiй, мов по кам'яницi, гуркотiли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жменi кине, – дiти з новою силою помчаться на той мах, їх гук доходе до самої повозки. Христя одвернеться – гук стихне, тiльки гуркочуть колеса по накоченiй колiї.

– Та буде тобi з тими щенятами водитися, – суворо промовив Колiсник, накидаючи легку кобку свого сiрого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася.

До самої Мар'янiвки вони їхали мовчки. Чутно тiльки тупотiння кiнських нiг, гуркiт колiс та коли-не-коли возниця зiйкне на яку-небудь коняку, хвисне батiжком, щоб не одставала.

Сонце сiдало, як вони уїхали в Мар'янiвку. Жовтогарячий його свiт привiтно слався над оселями, садками, городами, темнi тiнi зступалися по глухих кутках, вечiрнiй морок слався по землi. У повiтрi тихо-тихо, курява стовпом стоїть i не розходиться. Там, у непрозорiй кiптязi, чується бекання овече, десь ревнула скотина, бугай бутить на все село, людський гомiн, жiночi крики зливаються з його гудючим покликом. Упослiднє перед спокоєм гомонiло все, незабаром воно стихне, тiльки сонце скрие своє ясне обличчя, тiнь ночi розстелеться над землею – i все замовкне до завтрiшньої зорi.

Колiсник, як їхали селом, похнюпився i не дивився нiкуди, зате Христя розглядала все, повертаючи голову то на той, то на другий бiк. Кожна хатина, кожна мiсцина була їй вiдома, з кожною чим-небудь та в'язалося її минуле. Там вона ще дитиною злякалася собаки, на тiм мiсцi справляли Купала, там вулиця збиралася, i тепер он скiльки дiвчат видно. Все те, нагадуючи їй давне, привiтно вiтало, мов давнiй знайомий або знайома стрiлися i нагадували минуле. Все було якось мило. Один тiльки шинок, де стояла їх хата, непривiтно уразив її. Вона, проїжджаючи, геть одвернулася, щоб i не дивитися.

Як переїхали Мар'янiвку i виїхали у поле, сонце уже сiло. Тiльки захiд горiв жовтогарячим огнем та навислi над ним хмари червонiли, мов збита кров, а кругом усе тонуло в мороцi. Над полями знiмалася темно-зелена вечiрня тiнь, небо аж чорне – таке синє, а мiж його густою синькою пробивалися невеличкi жовтi плямочки – то займалися зорi. Кругом тихо, аж сумно, з окопiв коли-не-коли сюркне цвiркун або здалека донесеться крик перепела. Однi конi, знай, тупотять, трусцею виступаючи, та гуркотять колеса по сухiй дорозi.

– Коли б ти знала, – обiзвавсь Колiсник таким жалiсливим голосом, що Христя аж струснулася, не пiзнавши, – коли б ти знала, як менi не хочеться їхати у те трекляте мiсто!

Христя мовчала.

– I кожен раз отаке зо мною. їдеш – мов на нiж iдеш, – промовив вiн, помовчавши.

– Чого?

– Ех, – зiтхнув Колiсник. – I чому бог не дав чоловiковi завести життя, як сам вiн знає? Як йому хочеться? Чого кожен раз, коли вiн почуває себе щасливим, так з-за спини або з глухого куточка серця якась непримiтна спомка озоветься i отрує його щастя? Нащо воно так?

Христя мовчала, не знаючи, що й казати i на що натякає їй Колiсник.

– Ну, нащо менi жiнга? – випалив вiн, не дождавшись вiд Христi одказу. – Нащо вона тепер менi, коли бiля мене є друга – i краща, i приятнiша? Молодим мене оженили, трохи не хлопцем, щоб не розволочився. Хiба я бачив свiту, знав людей, хiба я мiг повернути мiзком, як тепер? Тiльки що зiп'явся на ноги – показали менi дiвчину. Оце твоя наречена. Бери за руку та веди в церкву. Я, дурень, i послухався, щоб потiм проклинати i той час, коли вона народилась на свiт, коли менi нарекли її. Хто її вибирав, хто нарiкав? Батьки! "Поженимо молодят", – сказали i поженили на наше лихо. З першого ж року у нас пiшов нелад, та сварка, та лайка. Своя хата гiрше тюрми завжди здавалася! Чи в гостях бували, чи в тебе гостi – не скажи слова лишнього, не привiтай добрим словом чужу господиню або не жартуй з дiвчиною. Завжди як на ножi! "I сякий, i такий! I втопила я свою голову бiдну, i загубила вiк молодий за таким замiжжям". Поки ще молодий був, берiгся i її таки жалiв. А потiм – таки допекла до живих печiнок, доїла до самої кiстки… Плюнув на все: будь ти неладна! I от тепер люди винуватять мене, кажуть: "Не держиться закону божого, звичаю людського". А що, менi було теплiше, коли я крiпився, держався? Я був щасливiший? Посадити б їх на гарячий черiнь, певно, крикнули 6: пече! А тобi, бач, заськи. Ти – мовчи! I от тепер приїдемо в мiсто – треба iти до неї: поклонитися господинi. Хай вимиле твою голову. Як, скажуть, був у городi – не був у жiнки? А то їм i байдуже, що менi дивитися на неї верне. Ох, життя! Не виходь, Христе, замiж нiколи: раз зв'яжеш руки – довiку не розв'яжуться… Будь краще вiльною птицею. Краще, кажу, так.

Христя собi глибоко-глибоко зiтхнула.

А Колiсник, помовчавши, знову почав. Його клопотали все такi смутнi думки, якiсь почуття лиха носилися над ним, додавали жалю у його голосi, будили жаль до його. Вiн, чiпляючись за нерадiснi випадки у своєму життi, нарештi, добрався до Куту. Нащо вiн його купив?

– Ось незабаром земський наїзд буде. Перевези, кривий коню, через вороже становище! Перевези… Куди тобi перевезти трьома калiченими ногами… чує моє серце: не зносити тобi, Косте, голови на своїх плечах! – пророче вимовив Колiсник i затих.

Христя поглянула кругом себе: наче море, розстелилися кругом їх поля, прикритi темною темнотою ночi. Нiгде нiщо не шерхне, однi зорi лупають З темного неба. їй стало сумно-сумно, як тiльки стає сумно серед пустинi. Проїхали чимало мовчки.

– Он уже свiтить моя мука своїми злими очима! – промовив Колiсник, пiдвiвши голову.

Христя глянула – ген за горою, наче догорiвше пожарище свiтило, жовтуватий свiт гойдався, тремтiв в темному мороцi. Христя пiзнала, що то вони вже доїжджали до мiста.

– Я устану на базарi, а ти їдь до Пилипенка в гостиницю. Хоч Пилипенко i ворог мiй, та там кращi номери… Жди мене, я заїду за тобою, – шептав Колiсник, уїхавши в город. I, пiймавши її руку, мовчки притис до свого серця. Воно у його як молотком гамселило.

– Тпруу!.. Стiй! – гукнув вiн, як конi виїхали на базар. Колiсник устав.

– Спасибi вам за кумпанiю! На добранiч! – голосно вимовив вiн i ще раз схопив Христину руку i, стиснувши так, що та трохи не скрикнула, мерщiй подався далi i незабаром скрився у темнiй темнотi.

"Старе, що мале", – подумала Христя, i непримiтний жаль ущипнув її за серце, їй зразу так стало сумно та гiрко. Лiт вiсiм тому назад її вiв сюди Кирило, утiшаючи та розважаючи, тепер вона їхала, їхала рядом, як рiвна, З хазяїном Кириловим, i їй приходилося утiшати його… Таке життя! А хто знає, що далi буде? Чи не прийдеться, бува, їй голiй i босiй зимньої пори переходити знову через се мiсто, простуючи додому, i критися темними улицями, щоб з ким не стрiнутися, щоб хто не пiзнав?

"Життя, що довга нива, – думала вона, зоставшись сама собi у глухому номерi, – поки перейдеш, i поколешся, i порiжешся на гострiй стернi".

От i в сьому мiстi, скiльки раз доля її то грiла щастям, то допiкала невдачами, поти не пустила вiятись по свiту. Вона пригадувала Ззгоябiдиху, яка вона була добра та тиха. Загнибiду, що наробив їй такого клопоту, Рубця, Проценка, жiнку Рубцеву, що її колись так тяжко образила. Бог з нею! Вона не пам'ятав на їй зла. I Марина не згiрше уразила її, коли приревнувала свого чоловiка до неї. "А де тепер Марина, де Довбня? Хоч вона, може, досi сердита на мене, а я все-таки завтра пiду розшукаю її. Удень, певно, ми не поїдемо, старий боїться i людей, i сонця – пiду, пiду". З якоюсь легкою надiєю, що вона розшукає Марину, як стрiнуться, що то та скаже їй, вона лягла спати i швидко заснула.

На другий день, п'ючи чай, вона розпитувала горничну, що прислуговувала їй, чи не знає та Довбнi.

– Довбнi? – здивувалася та. – Та хто його у городi не знає? Не було того чужого тину або забора, пiд котрим вiн би п'яний не валявся. Зовсiм З кругу спився.

Христi боляче було слухати такi приповiстки за Довбню. Живучи у його, вона бачила i його серце добре, i те, що Марина зовсiм не глядiла, як слiд жiнцi глядiти, свого чоловiка, часто п'яного випихала надвiр, хоч вiн цiлу нiч витупцюється пiд вiкнами, називаючи її всякими ласкавими назвами i Христомбогом молячи упустити в хату.

– А де вiн живе, не знаєте?

– Та кажу ж вам, з кругу спився! – одрiзала горнична. – Голий бiгав по городу. Скiльки раз його i в шпиталь брали – не помагало. Казали, треба везти у губернiю, туди, де божевiльнi. Та щось оце i не видно його – певно, одвезли.

– Вiн, кажеться, був жонатий. Жiнка жива його?

– Жiнка? То така й жiнка. Вона, здається, бiльше його i довела до того. Вiн, бачте, з простою жив та потiм i оженився.

– А не знаєте, де вона живе?

– Не знаю. Казали, там десь на кiнцi мiста. – I горнична назвала мення хазяїна.

Христя, напившись чаю, зiбралася i пiшла прямо, куди напрямляла її горнична, їй довго прийшлося iти, все допитуючись, де такого-то хата. Насилу знайшла вона її аж на самому краї мiста. Над яром, куди вивозили i скидали всяку городську нечисть, стояла одним одна хатина, не обгороджена, з Дiрчавою оселею, з пузатями стiнами, кривими вiкнами i увiйшовшими у землю дверима. То i була та хата, де мала пристановище Марина.

Насилу, згинаючись, щоб не вдаритись, улiзла Христя у ту конуру. Хата зокола здавалася чепурнiшою, чим зсередини. Стiни помазанi, полупанi, якiсь темнi патьоки спускалися по стiнах вiд стелi оселi аж пiд лави, павутиння цiлi гнiзда позаводило у кутках, довгими нитками услало усю оселю. Долiвка не Зрiвняна, смiття пополам з грязюкою по кiсточки. Пiч ряба вiд чорних плям, що сажа, пробиваючись, понароблювала. Крiзь позеленiлi шибки ледве пробивається свiт у хату, окриваючи її мороком; здавалося, мов хто надимив, i спертий дим снував по хатi, не знаходячи нiкуди виходу.

Увiйшовши прямо знадвору, Христя спершу нiчого не побачила у тiй темнотi. Не швидко вона запримiтила, що на полу коло печi в темному закапелку щось наче ворушилося.

– Здрастуйте! Хто тут у хатi?

– А кого вам треба? – почула Христя незнайомий охриплий голос.

– Чи Марина тут живе?

– Яка Марина?

– Марина. Довбниха.

– А нащо вона? – запитав той голос. – Я – Марина! – одказало, i темна постать пiдвелася з полу.

Христя зобачила перед собою високу молодицю з широким обрюзглим лицем i заспаними очима.

– Марино! – затаюючи зiтхання, з ляком вимовила Христя.

– Я – я Марина, – казала та, пiдступаючи до Христi i заглядаючи прямо у вiчi.

– Марино! Не пiзнаєш мене?

– Хто ж ви такi будете? – потягаючись прямо на Христю, спитала та.

– Христi не пiзнаєш? Я – Христя!

У лице Маринi наче хто бризнув водою. Ззспанi очi широко розкрились.

– Христе! се ти? – скрикнула Марина. – Яка ж ти, i не пiзнать тебе – зовсiм панi!

– А в тебе тут як пустка, та темно, та нечисто! – не видержала Христя.

– Еге, отак довелося жити. Все пропив той п'яниця. Все дощенту, поки i сам з кругу не спився. А ти ж де взялася? Тут живеш чи приїхала?

– Нi, я мимоїздом. Зосталася на день – на два. Сумно самiй, пiду, думаю, розшукаю знайомих. Та це згадала про тебе та й прийшла. Насилу допиталася.

– Спасибi тобi, що не забула, – подякувала Марина. – Сiдай же, сiдай. Отам коло столу сiдай. Не бiйсь, там чисто. Вчора стерла, – додала вона, дивлячись, як Христя боязко озиралася, де б їй вибрати таке мiсце, щоб присiсти.

Христя присiла. У неї мороз поза спиною драв вiд тих злиднiв та убожества, яке вона тут стрiла.

– I давно ви сюди перебралися? – спитала вона.

– Та насилу тут знайшли захист у сiй пустцi, котра, гляди, колись придавить тебе навiки, та й годi. Хiба ж можна було з ним де ужитися… Скiльки ми тих квартир перемiнили. Оце переберемося. День, два – нiчого. А там як закурив – хазяїн i жене. Шукайте собi по собi. Лихо, Христе, за таким замiжжям. Коли б знала, краще з послiднiм нищим зв'язалася, нiж з ним.

– А де ж вiн тепер?

– Де? у шпиталi. В губернiю одвезли. Насилу домовилася та допросилася. Ноги одбiгала, поки виходила, щоб його взяли у шпиталь. "Ти, – кажуть, – жiнка – сама i вези". А на що менi його везти? Усе ж, усе пропив. Прийде оце – мене немає дома, на базарi абощо. Вiн за платок або за спiдницю – та й у шинок. Як огню того боялася! Та допився до того, що страшно глянути: обiрваний, трохи не голий, увесь труситься, очi – стовбуром, верзе таке, що й на голову не злiзе. Господи! Намучилася я з ним! – зiтхнувши, додала Марина.

А Христя сидiла в кутку бiля столу i тулилася до стiни. Марина так розписувала їй свого чоловiка, що Христi здавалося, от-от дверi розчиняться i ввiйде вiн у хату, свiтячи своїми божевiльними очима.

Дверi справдi розчинилися, – Христя аж струснулася, – в хату увiйшов височенного росту москаль. Голова його трохи не в оселю впиралася, руки – мов дрючки, лице довге, таранкувате.

– Марине Трохимовне! Наше вам! – привiтався москаль, пiдходячи до Марини i простягаючи руку. Та, усмiхнувшись, подала свою, i москаль так її Здавив за пальцi, що та, стрибнувши, засичала i з усiєї сили гепнула його межи плечi. Москаль реготався, а Марина стрибала по хатi та махала рукою.

– Бодай тебе кат так поподавив! – лаялась вона.

– Ничавось, ничавось. Ефто здорово! – сiдаючи на другiм кiнцi столу, казав москаль.

Христя подивилась кругом себе. "Оце той халамидницький притон!" – подумала i знов боязко озирнулася.

– А ефто што у тебя за барышня? – спитався москаль, указуючи на Христю.

– Се моя подруга, а не баришня, – одказала та.

– Понимаемсь. Наше вам! – даючи Христi руку, обiзвався вiн. Та боязко простягла свою.

– Не, не, не бойтесь! Вот ручка так ручка. Беленькая, пухленькая! – любувався вiн, злегка перетираючи її своїми кодзумитими долонями. Христя усмiхнулася.

– А позвольте спросить. Вы ж где находитесь? Здеся, али приехамши?

– Приїхала, – одказала, усмiхаючись, Христя.

– При должности какой состоите али гулящая? Христю мов хто у правець поставив вiд того питання, вона аж скорчилася.

– Ну, от уже i почне! От i почав! – крикнула Марина. – Тобi яке дiло? Заськи! Не знаєш?!

– Не извольте гневаться, Марина Трохимовна, не извольте гневаться. Я, значит, все доподлинно желаю знать.

– Швидко зостарiєшся, як усе будеш знати.

– А вот у нас в роте фидфебель всегда говорит: "Вес знать – самый раз!"

– То ж у вас. Хiба в вас, у москалiв, так, як у людей?

– У нас, у солдатов, всегда лучше, чем где-либо. Ничаво сваво, одна вот душа, да и ту каму-либо отдашь на сохранение, – одказав москаль чуло. Марина, дивлячись на його, глибоко-глибоко зiтхнула.

– Ти ж кому свою припоручив: боговi чи чортовi? – спитала вона i зареготалася своїй вигадцi.

– Зачем богу? Богу еще успеем, а черт к нашему брату не пристанет. Вот маладушке какой – самый раз!

– О, вам усе молодушки, а хто ж нас, старих, глядiтиме? – спитала знову Марина.

– Старым бабам помирать нада, а маладушкам – песни петь да солдат любить!

– За вiщо?

– Как за што? За то, што солдат – сиротинушка. Один себе на чужой старане…

– О, гарно спiваєш. Янгольський, кажуть, голосок, а чортова думка.

– Опять чертова! Зачем чертова? Эх, едят вас мухи! Разве с бабами можно говорить об ефтих материях? У бабы волос долог, да ум короток. Вот што я тебе скажу.

– Як саме?

– А так. Вот, примерно, пришла к тебе гостья, подруга твоя. Нет тово, чтобы, примерно, в шиночек, да чверточку… с печки гуся жареново али барана… Все на стол: пей и ешь, любезная подруга!.. А ты вот баснями соловья кормишь.

– Годувала б його чим i кращим, а як нема чим! – одказала, прикро дивлячись на його, Марина.

– А нет – так i скажи. Тогда на тебе и ответу никакого. Вот у меня в солдатском кармане осталась завалящая копейка! На! тащи! – сказав москаль, витягнувши з кишенi семигривеника грошей i брязнувши ним об стiл.

– Нi, нi, – кинулася Христя. – Бога ради не треба! Я нiчого не хочу! Спасибi вам! Я прийшла одвiдати подругу.

– Ну, ты не хоч, так, может, кто другой хочет, – сказав москаль, посунувши семигривеника до Марини.

Та покiрно взяла, зап'ялась платком i вийшла з хати. Христя зосталася удвох з москалем, їй було i боязко i не по собi.

– Хорошая эта баба, Марина, – помовчавши, почав москаль, – Совсем хорошая, вот только хохлушка… Иной раз такое скажет – никак не разберешь. Да вот у нее только муж лихой! У, лихой!

– А вiн же був смирний! – обiзвалася Христя.

– Да смирный то он смирный. Только больно много зашибает. Как жарнет – небу жарко! Ну, а тогда уж не знает, што и делает. На меня один раз с ножом бросился. Не увернись я – вот так бы насквозь и прошел. Да, бедовый!

– За вiщо ж вiн на вас зло таке мав?

– Как тебе сказать за што? Ни за што. Первое – муж он, всегда пьяный. Как его пьяного любить жене? А второе – я их квартирант. Ну вот, он и начал ревновать ее ко мне.

На той час саме вернулась Марина, несучи в руках пляшку горiлки i пiд рукою пiвпалянички.

– Се все про того iрода балакаєте? – спитала, викладаючи на стiл свою куплю. – Осточортiв вiн менi, хоч не згадуйте! – додала вона, хмурячись.

– Не, не, не будем. Потчуй-ка гостью! – сказав москаль.

– Я не п'ю. їй-богу, нiчого не п'ю. Спасибi вам, – подякувала Христя, коли Марина пiднесла їй чарку горiлки.

– Ну, як хочеш, – одказала та i перекинула собi у рот чарку. – А горiлка добра. Випила б.

– Да что же, как не пьет? – умiшався москаль. – Ну, и не нада. Я за нее выпью.

I москаль, усмiхаючись i кланяючись, вихилив одну, посмакував, крякнув, сказав: "Да, добрая" – i налив другу.

Христя ще посидiла трохи, послухала, як Марина жартувала з москалем, випиваючи по повнiй, потiм пiдвелася, попрощалася i пiшла.