Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 34 страниц)

Дядько розказує йому за мене та просе: поможiть. "Можна, – каже, – можна попитатися… А що менi за те?" – "А що, паничу, – одказує дядько, – назначайте самi; одсудите на чисту – послуже не вам – другому; заслуже – заплате". Глянув вiн на мене якось скоса i зразу одвернувся. "Добре", – каже. I пiшов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовшiї, зараз дав менi до рук бумагу. "На, – каже, – ею бумагу та иди до предводителя. Упади йому в ноги, розкажи все i бумагу подай". Спасибi дядьковi, повiв мене i до предводителя. Покликали мене. Уходжу я в хату, а там – панiв, панiв! Та накурено так, що аж синiє. "Де ж той предводитель? У кого його спитати?" – думаю та прямiсiнько перед усiма-бух! навколiшки. "I пожалуйте! i помилуйте!" – кажу, а цеп з рук як вирветься та – грюк! об помiст; аж усi струснулися. "Що се? i звiдки се?" – питає один старенький панок, пiдходячи до мене. Я йому бумагу до рук. Узяв вiн, прочитав про себе. "Добре, – каже, – бумагу твою приймаю i тебе поки що вiд панщини ослобоняю". Чую я те i не вiрю своїм ухам. Я думала, що одна смерть тiльки ослобонить мене вiд мого нещастя, а тут тобi кажуть: "Я тебе ослобоняю". Припала я до нiг того пана, цiлую їх та обливаю слiзьми. "Годi, – каже вiн, – годi! Тут сього не можна робити. Уставай!" Пiдвелася я, стою. "Iди, – каже, – собi та жди кiнця дiла". – "Куди ж я пiду?" – питаю. "То вже твоє дiло", – одказує. "Цеп же, – кажу, – у мене на шиi прикований". Та й брязнула цепом. Дехто засмiявся. Старенький пан повернувся до других, щось пошептавсь. "Пiдожди", – каже. Кликнув чоловiка i послав кудись. Чоловiк не забарився вернутися з жидом. У жлда цiлий оберемок ключiв на залiзнiй каблучцi. "Розкуй, – каже пан жидовi, – оцю нам дiвчину". Довго мосувався жид, поти розiмкнув замок: все примiряв то той, то другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розiмкнув – жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду дiло пiшло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. "Господь, – кажу, – з ним! I не кличте його; краще кликнiть мою матiр". – "А де ж твоя мати?" – "Не знаю, – кажу. – Разом узяли у двiр, а де дiли матiр – не знаю". Знову пани почали шептатися, а далi й кажуть: "Ну, йди собi, та навiдайся через тиждень". – "Куди ж я пiду? – знову я їм своє товчу. – У мене ж нi притулку, нi пристановища". – "Наймися у кого служити, – каже пан. – А поти – на тобi на харчi". I дав менi бумажку. Поклонилася я, поцiлувала пановi руку i пiшла. Дядько дожидався мене i знову повiв до панича. "А що, як?" – питає той. Я розказала все, як було. "Чому ж ти, дурна, не сказала, що хочеш по суду?" – "Бог його знає! Я не знала", – одказую. "Ну, нiчого, – каже, – ми його нагрiємо. А тепер от що: зоставайся у моєї хазяйки на службi". – "Добре, – кажу, – послужу, скiльки скажете. Ще якби ви за мою матiр поклопотали, то я б вам i вiк служила!.." Оддала я дядьковi бумажку, що пан дав: не хотiв i брати, та я намагалася. Як? Скiльки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була мiщанка, перекупка: хлiбом торгувала, рибою, соняшником… У неї ото я й зосталася. Спершу було чудно, боязко якось; а далi привикла. Хазяйка нiколи не сидить дома – усе на базарi та на иазарi, а ми з її дочкою, дiвкою, дома правимося. Гарна була та Настя – Настею звалася – весела, спiвуча. Як заспiваємо, бувало, удвох – аж стiни слухають. Iнодi до нас i панич зайде. Розкаже менi про дiло, нахваляється пана у тюрму посадить. "От коли б, – думаю, – його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми". – "А за матiр же як?" – питаю. Тодi ото вiн i сказав, що мати продана другому… Зажурилася я, засумувала. Шкода менi матерi старої; хоч би довелося побачити її, почути, як їй живеться… Якось раз увечерi панич кличе мене до себе в хату. Слово по слову – вiн почав менi казати: хочеш – я найму квартиру, будемо жити вкупi. Тобi, каже, добре буде: i те, i друге, i третє… Розпитує та пiдбива. Подумала я: не згодитися – не буде дiла вести: вiзьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю… Згодилася. З того ж таки вечора i почала я з паничем жити. Перейшли з ним на нову квартиру; живу – як господиня: схочу робити – роблю, схочу лежати – лежу. Добре було. 3абула про все. Про матiр тiльки iнколи згадувала, та боялася i згадувати. Що, думаю, як вона у хату – шасть: "А що се ти, – скаже, – вiд одного втекла, та другому на шию вiшаєшся?" – "Краще б, – думаю, – вона умерла, щоб i чутка про мене до неї не доходила…" Пожили ми отак з мiсяць, а може, й бiльше. Якось панич увечерi й каже: "Щось пан не їде". – "Який, – питаю, – пан?" – "Твiй обидчик". – "Хай йому цур! – кажу. – Я його й бачити не хочу". Коли се на ранок щось промелькнуло побiля вiкна, iде у двiр. Глянула я – пан… У мене i руки, i ноги потерпли. "Пан!" – кричу. А панич: "Iди, – каже, – собi у другу хату. Я з ним сам побалакаю". Пiшла я… Увiйшов пан, поздоровкався; та тихий такий, слухняний: де та й натура вовча дiлася!.. Слово по слову – завели рiч про мене. Жалiється паничевi, що я i сяка, i така: i волоцюга, i злодiйкувата. Дивується, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе по хатi, слухає та спльовує… У його була така чудна привичка – усе мов спльовує… Слухав ото вiн пана, слухав, а далi як визвiриться. "Та ви, – каже, – не соромитесь, отаке з нею вчинивши, ще й славити її? Бога побiйтесь! Я, – каже, – знаю її. Вона поблизу тут служе. Хазяйка не нахвалиться нею. Я думав, – каже, – що ви миритися приїхали, а ви так – базiкати". Пан мiй тодi на поп'ятний двiр. "Та я, – каже, – раднiший i миритися, i поступитися їй чим-небудь, хай тiльки облише". – "Що ж ви їй дасте?" – пита панич. "Замiж вiддам, огород дам, хату вистрою", – одказує. "То все дурниця, – каже панич. – Хочете на мир, – три тисячi!" Наче ужалений, пiдскочив пан. "Три тисячi? – скрикнув. – Краще я в тюрмi зогнию, на Сибiр пiду, нiж такiй поганцi три тисячi дам. Ще, може, прощення прилюдно скажете просити?" – "I прощення, – каже спокiйно панич. – А ви думали як? Ще молiть бога, що вона вас за одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували". – "Хто? Я? – скрикнув пан. – Вона бреше, мерзавка! Вона що вгодно наплете – вiрте їй. Хiба вона мало ще до того, як У двiр її взято, тягалася з хлопцями? А в дворi? Козачок Яшка є. Дитина, зовсiм ще дитина, а вона i його розвратила!" – кричить-гукає. А панич ходе та спльовує. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так тихо та ласкаво: "Iване Юхимовичу, ви ж, – каже, – благородний; у ваших жилах тече дворянська кров. Ви самi маєте або вашi родителi крестян. Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке дiло? Що вона вам – сестра, родичка? Вона не вiдома нiкому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як вiзьме своє – кожному заздро стане. Кожна мати радiша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу… А я… Я боговi та государевi служив безпорочно; я – вiдомий мiж людьми; а тепер про мене по всьому повiту пiшла лиха слава… Через кого?.. – Аж зубами заскреготав. – А ви, – каже, – ще й карати збираєтесь… Iване Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли i у вас будуть дiти, худоба, крестяни… Може, i ви коли не видержите, – серце не камiнь – i вдарите якого… Подумайте тiльки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одiрвуть вiд дiтей, худобу вашу одберуть". Отак лазаря спiває! А я стою у другiй хатi та з-за дверей слухаю… Так i пориває мене до панича кинутись, щоб не вiрив нiчому, не вступав нiчого… Отже гляну в щiлину, побачу панову кострубату голову, його мишачi очi – так мене страх i обiйме, поступлюся геть… Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пiшов пан нi з чим, тiльки запрохав панича до себе ввечерi. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничевi: хай одкупе матiр та дасть хату й огород, – бери вже його лиха година! – помирюся. "Що ти, дурна! – каже панич. – I не думай без мого вiдома мириться!" Чи так, то й так. "Ти краще знаєш", – думаю. Увечерi панич пiшов до його, та вернувся аж свiтом – п'яний-п'янючий! Того дня i на службу не ходив, а ввечерi каже: "Знаєш, Мар'є, що? Дає тобi пан вiльну та двiстi карбованцiв: сто зараз, а другу сотню – як прошенiе подаси… Мирися!" А я: "А мати ж як? Хай хоч матiр одкупе". Зяротався панич. "Матiр? – перепитує. – Ну, нащо тобi мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вiльна буде, до тебе прийде. Що ж тодi? похвалить i погладить вона тебе?" Думаю: справдi так; жалко i матiр, шкода й себе… Що його робити? А вiн одно: мирися! I дає менi бумажку. "Оце тобi, – каже, – i грошi. Хоч у тебе будуть, а нi, то я заховаю". – "Сховайте, – кажу. – Де я їх у себе сховаю? Ще хто-небудь украде". Так уже йому вiрила, дурна. Потiм я дiзналася, що панич потяг з пана аж двi тисячi, а менi сказав – двiстi карбованцiв… Та про се рiч далi, а тепер одно товче менi: мирися та й мирися… Написав вiн прошенiє, послав мене з ним до предводителя. Пiшла я, подала. "А що, – пита, – голубушка, своє получила?" – "Получила", – кажу. "Дiла по суду не хочеш вести?" – "Не хочу". З тим я i пiшла назад. Iду та й думаю: оце двiстi карбованцiв е. Що менi на них купити? У мене нi сорочки лишньої немає, нi платка, нi юпчини, нi кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому, хвалюся паничевi. "Чи так, то й так. Багато його, – каже, – нiчого надбавати, а що слiд купити – купи". Потроху я почала скуплятися. Панич дає грошi, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню. Прибралася, нарядилася, нiчого менi i не треба! Зябуяз i яро грошi, що ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу. Тiльки раз панич i хвалиться: "Чи ти пак, знаєш, Марусю, що твiй пан нас обдурив?" – "Як?" – питаю… "Так, не вiддає досi другої сотнi. Було б не подавати прошенiя, не взявши до рук усiх грошей". Менi, правда, шкода стало, та не дуже. Не дає – хай i не дає. Йому господь за те вiддячить! Хвала боговi, я вiльна тепер, а про грошi – менi байдуже. Живу собi, як пташка та, безжурно… Раз, – у ярмарок се було, – вийшла я i ходжу по ярмарку. Коли зирк! – мiж возами знайомий чоловiк, З нашого села. Здоровi! – признавсь-таки. Пита: де я тепер? "Служу", – одказую йому. Слово по слову – розбалакалися. "Та й добре ж ти, – каже, – нашого пiдсiкла!" I розказує менi, що прийшлося пановi чимало худоби всякої спродати, щоб менi сплатити. "Тепер ти, – каже, – багачка". – "Багачка ж, – кажу. – Багато дечого немає". Та й хвалюся, що не я пана пiдсiкла, а вiн не додав менi сотнi карбованцiв. "Як? – дивується. – Прикажчик же хвалився, що всi до копiєчки вiддав тому пановi, що за тебе клопотався. Щось двi тисячi чи й того бiльше; як, – каже, – не благав, як не прохав – хоч би копiйкою поступився; всi загалом виложив йому на стiл!" Защемiло моє серце. Уперше прийшло менi в голову: а що, як панич дуре?.. Потiм почала розпитувати за матiр. "Чи не чули, – питаю, – де i як вона?" – "А ти хiба, – каже, – нiчого й досi за неї не знаєш? Давно твоя мати умерла, щось i мiсяця не жила у нового пана: журилась, журилась та з журби й умерла". Прийшла я додому. Плачу – отакими! Жалко менi матерi, шкода, що так мене всi дурять… Приходе панич. "Чого ее?" – питає. Розказую йому: матiї вмерла, i люди кажуть отак i отак. Вiн насупився. "Вiр ти, – каже, – людям. Чого дурнi не набрешуть?" – 3 того часу почав вiн вiд мене критись та сторонитися. Як дома бува – ляга мерщiй спати; повернеться до стiни – мовчить; чи пiде куди – до свiту засиджується. А тут i зо мною дiється непевне. Чую – щось кидається, ворушиться пiд моїм серцем. То менi чогось весело стає: спiваю, балакаю сама з собою, як дурна або божевiльна: то, навпаки, слова вiд мене не доб'єшся. Нудно менi, важко, гiрко… Подумаю про своє безталання – сльози так i заллють очi!.. Раз весела я була, розказую усякi нiсенiтницi паничевi, теревенi правлю, а далi питаю його: "Чи будете радi синовi або дочцi?" Як сказала те, дивлюсь – хмуриться вiн, морщиться, аж на лицi змiнився. "I не подумай! – каже. – Як тiльки що писне в хатi – з того часу нам укупi не жити!" – "Як же ее так? – питаю. – Де ж менi його дiти?" – "Де хоч. Хоч зжар та з'їж!" Повiриш, як сказав вiн менi те, то наче холодною водою обдав мене!.. Руки i ноги у мене затрусилися, у очах потемнiло… Стою, дивлюся – i нiчого не бачу; а свiт кругом мене так вертушкою i ходить, так i крутиться… "Боже! – думаю. – I се батько каже? Де ж батькове серце?.." А я спершу тiшилася, дурна. Думаю: "Коли б господь послав… як я його буду любити. Який вiн буде радий!" I молю бога, коли буде хлоп'ятко, то щоб на iiого було схоже. Не дасть же вiн занапаститись своїй дитинi?.. А тут на тобi та цить!.. Хоч зжар та з'їж! Здається: якби вiн у той час ударив мене ножем у серце – не так би воно заболiло, як вiд того слова! Мовчу я, похнюпилася. I з того разу став вiн менi противний. Такий противний – господи! Уже пiсля того не було нiколи й розмови по серцю. Вiн iнодi i лащиться до мене, та ненависне менi його те пiдлабузювання; не гляну я на нього як слiд, i дише вiн на мене важким чимсь… А тим часом i воно дає ознаки. Уже примiтно i збоку стало. "Еге, – каже, – так ти справдi?" I вказав на стан. Бiльше нiчого не сказав, а на другий день приходе з служби i приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в нiй, аж червоне – таке жовте. "На, – каже, – випий; се вино таке". Я, звiсно, не знала нiчого: узяла й випила. Як випила – нiчого, i пообiдала – нiчого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се – як заболить у мене в животi, як зарiже; в очах так i потемнiло. Упала я i далi нiчого не пам'ятаю. Коли очунялась, аж уся в кровi плаваю, – отака калюжа!.. У мене серце так заболiло, так заболiло!.. Краще б уже я i не вставала, а там навiки околiла. А вiн ходе бiля мене. "Прибирай, – каже, – та закопай на вгородi". Не стерпiла я! "Прибирай, – кажу, – сам, коли наробив такого!" Як же скоче вiн, як затула ногами… "Я тебе на вулицю викину! Я тобi i се, я тобi i те!" Узяла я зiбрала в битiй макiтрi все, дiждала вечора та серед огороду й закопала. Пiсля того щось бiльше тижня наче п'яна ходила. До нього не говорю, i вiн до мене не говоре. Коли так тижнiв через зо два прибiгає вiн з служби ранiше, нiж завжди. "Слухай, – каже, – як будуть питати, де дiла дитину, кажи: скинула. Упала, мов, з горища та й скинула. Не кажи тiльки, що пила що-небудь, бо бути i тобi, i менi на Сибiрi". А воно, бач, що: пан, заплативши За мене грошi, не подарував всього так: найняв жидiв, щоб слiдили за нами. Звiсно, усi бачили, що я ходила така; а то зразу стала як i слiд. Ну, ото йому зараз донесли, а вiн подав бумагу таку, що панич не по закону живе зо мною, прижив дитину та й з свiту звiв. А панич там служе, куди тi бумаги подають. Як побачив, то й прибiг додому завгодя навчати, що менi казати. Не встиг вiн пiти, як до нас у хату суне й панство, i москалi. "Ти така?" – питають. "Я". – "Ти ходила важка?" – "Ходила", – кажу. "Де ж ти дитину дiла?.." – "Скинула. Лiзла з горища, упала та й скинула". – "Де ж ти подiла?" – "Закопала на вгородi". – "Веди!" Повела я. Одрили, глянули: земля землею! "А не приймала ти нiчого? Нiхто тобi давання не давав?" – "Нi, – кажу, – не давав". – "Брешеш!" – "Чого ж менi брехати!" – "У чорну її! У тюрму!" – крикнув усатий пан при шпорах. Беруть мене, а панич тут ззаду їх лупа на мене очима: нiчого, мов, нiчого, тiльки не признавайся. Узяли мене, подержали до другого дня у чорнiй. На другий день знову питають. Я їм усе одно; скинула, та й годi. "У тюрму її!" Одвели мене в тюрму. Почалося дiло… Пiвроку я в тюрмi просидiла, а потiм заслали ще й у монастир на пiвроку.

– А панич? – спитала Христя, важко зiтхнувши.

– Панич викрутився та пiсля того оженився i зажив паном… Он воно, Христе, як нас пiддурюють!.. Отака-то правда на свiтi!.. Пiсля того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, i жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла – як пiшов, то й думати забув. А присягався, що дома тiльки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося… Обдурив i сей. Покинула я тодi мiсто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Пiднесло того Иосипенка з сватанням. Я його нi капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пiшла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам, бач, господар: своя хата, своя худоба… Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми i обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як iржа те залiзо, пиляла щодня. Кинула i його. Уже ж гiрше не буде, як є! Прийшла сюди, найнялася. Пiдвернувся фiдфебель з роти. Молодий та бравий… Що ти з серцем подiєш?.. На свої заробiтки нову йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срiбнi купила. А вiн тепер жениться на мiщанцi. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем!

Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'їне, як на долонi, стояло перед нею, гiрке та непривiтне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничiвськими замiрами. I їй страшно стало; страшно за себе… Крiзь невеличку щiлочку прокрався до їх у темноту мiсяць срiбною стежечкою… Христя струснулась.

– Он уже й мiсяць зiйшов, – промовила вона тихо.

– Зiйшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!.. – I Мар'я почовгала до свого лiгва. Христя довго мовчала.

– А чи ви, тiтко, не знаєте, бува, Марини? – спитала, помовчавши, в Мар'ї.

– Якої?

– Як би вам сказати? Дiвки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третiй рiк, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от i не прийдеться з нею нiде побачитись.

– Де вона служе? чи не в Луценчихи? – питає Мар'я.

– I того не скажу.

– А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?

– Вона, вона! – скрикнула Христя. – Як малою була – на нiж упала.

– Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирi… Розказувала: раз, каже, уночi сплю. Тiльки крiзь сон чую: дверi з паничевої хати – рип! Неначе що пiшло… Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нiкого… Я облапую мiсце кругом себе… Що за бiс! То Марина лежала бiля мене, а то – тiльки мiсце тепле. "Еге ж, – думаю, – бач, як нашi тихi". Чую – цiлується хтось; так смачно цiлується! "Пiдожди ж, – думаю, – пiдстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою…" Лежу, не сплю… Не скоро, не скоро дверi знову – рип! А вже сiрiло, i видко менi чорну тiнь… "А що то, – питаю, – до панича, дiвко, ходила?" Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далi – як заплаче! "Се ти, Марино? – питаю. – Чого ти?" Вона тодi давай прохати, щоб нiкому не казала.

– То се Марина? – здивувалася Христя.

– А що ж твоя Марина – свята? Хiба в неї душа з лопуцька? Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною… "Невже се правда? – думалося їй. – Вона ж добре знає Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога… Така i в селi була: боїться було, коли хто з хлопцiв до неi обiзветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Нi, се неправда, неправда!.. Коли б менi побачити її, я по очах помiчу…"

I сонна немiч почала колихати Христю.

IV

Їй недовго довелося ждати… У вiвторок, як пiшла Мар'я на нiч, та вже i ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, бiля чого було треба, – нема Мар'ї. Пан збирається на базар.

– Скажи Мар'ї, щоб на базар iшла.

– Мар'ї немає, – одказує Христя.

– Як немає?

– Немає.

– На чорта й краще! То збирайся ти.

Христi давно хотiлося пiти куди-небудь з двору, хоч на людей, на мiсто подивитися. Мерщiй одяглася вона, ухопила корзину i – готова.

Недалеко вже й до базару – палицею кинути. Уже й вози видно, крик i гвалт людський чується, як з перехресної улицi вискочила панi.

– Здрастуйте, Антон Петрович, – скрикнула до пана, простягаючи руку. – На базар?

– На базар.

– Будемо ж разом iти.

– Чого се ви однi? – питає пан.

– Та я не одна: там десь ззаду дiвчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пiшла учора звечора, та й досi немає.

– I у вас так? I в мене не краще. Воно, видно, усi куховарки зговорилися на сьогоднi.

Панi зареготалася; зареготався i пан. Христя iде ззаду мовчки. Коли чує – наче що штовхнуло її в бiк. Зирк – Марина!

– Здорова, Марино! – призналася Христя.

– Христя? – скрикнула та. – Де ти взялася?

– Я вже бiльше мiсяця як тут. Служу.

– Як же се? А дома хто?

– I вже тепер дома! – понуро одказала Христя.

– Як саме?

Христя почала було розказувати, та вони якраз дiйшли до базару. Пан повернув в одну руку, панi – в другу.

– Марино! Ти знаєш усi ходи; прийди до мене – докажу, – просе Христя.

– Прийду, прийду. Безпремiнно прийду. На днях жди! – i обидвi розiйшлися.

Як Христi ще раз бажалося стрiнути Марину, поглянути їй у обличчя, подивитися на її убори. Зовсiм переродилася дiвчина – панночкою виглядає, i у платтi, коси в дрiбушки заплетенi, платок на шиї… "I скора яка стала – зовсiм не та Марина!" – думає Христя, поспiшаючи за паном.

На базарi не барилися: купив пан м'яса та зiлля, з тим i вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню – лежить на полу Мар'я, голова платком закутана.

– Ти де була, вiялася? – скрикнув на неї пан.

– Я нездорова, – не пiдводячись, одказала охриплим голосом Мар'я.

– Марш з двору, коли нездорова! Як на всю нiч бiгати, так i здорова! Марш!

Мар'я пiдвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечi. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було нi очей, нi рота, нi носа – один шматок пухлого та синього, як бразолiя, м'яса!

– Де се ти? Хто се тебе? – скрикнув здивований пан. З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар'я тремтiла, мов у трясцi.

– Господи! – каже пан. – Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка ударила хоч раз – якої б ти заспiвала? Зараз би пiшла жалiтися; а як москалi он як морду розтовкли – так i нiчого!

Мар'я, як мала дитина, заридала i впала на пiл, закриваючись платком. Пан здвигнув плечима, плюнув i пiшов у горницi. На Христю напав такий страх, що вона боялася пiдiйти до полу: чорне, збите обличчя Мар'їне не сходило з-перед її очей… "Що се з Мар'єю? Невже се той москаль, що вона розказувала i так журилася за ним?" Жаль пройняв наскрiзь Христине серце.

– Христе, голубко! Послужи за мене, поки я перележу, – з-пiд платка загомонiла плакучим голосом Мар'я. – Я тобi несказанно дякувати буду.

У Христi навернулись на очах сльози, i, не поклич її панi у горницi, певно, вона б розплакалася. Там, у горницях, дiждавши, поки пан вийшов кудись, вона почала прохати:

– Панiчко, голубочко! мною, як хочте, робiть, не женiть тiльки Мар'ї З двору. Куди вона пiде, страшна така?

– Та що ж там з нею?

– Збита вся – курцi нiде клюнути!

Панi пiшла подивитись. Жiноче жалiсливе серце обiзвалося, коли вона глянула на Мар'ю. Пораявши якоїсь мастi, вона одiслала її в комору.

Христя, як муха, лiтала, раднiша усюди поспiти, усе зробити, щоб не було задержки, не було ремствування на Мар'ю. Надвечiр виморилась – страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши вечерю, вона пiшла до Мар'ї в комору.

Мар'я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тiльки її важке зiтхання. Христя лягла… Щось їй не спиться; Мар'я не сходить з думки. Кругом темно – хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима – вона, Мар'я, уся збита… Стулить вона очi – i перед закритими очима вона, як мана, колишеться… Краще вже лежати так… Тихо, неповорухно лежить Христя, розкривши очi; крiзь невеличкi шiлинки пробиваються сiрi смужечки надвiрного мороку… Ось вони забiгали у темнотi, заiскрили… Скiльки їх, господи! Неначе снiг той – так i куйовдяться! Се зразу все те зникло… темнота колихнулася, щось загуло… Почулося схлипування, далi плач… Христя пiдвелася.

– Мар'є! то ви? Мар'я заридала.

– Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам.

– Нiчого менi не треба, – з плачем одказала Мар'я. – Христе! Iди сюди. Iди, ляж коло мене.

Христя помацки побралась до Мар'i.

– Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся. Христя лягла.

– Коли б ти знала, Христе, як важко! – трохи перегодом почала Мар'я. – Коли б ти знала, як гiрко! I чому вiн мене не вбив?

– Хай бог милує! Оханiться, що ви кажете!.. Хто ж ее вас так побив?

– Ох! Вiн, Христе, вiн, бодай його збила лиха та нещасна година! Вiн, проклятий! Я давно помiчаю, що вiн не так дише. Менi давно доводили, що вiн хвалився: коли б знайти яку заможну мiщанку – оженився б. Я йому сказала. "Не вiр, – каже, – люди брешуть". Пам'ятаєш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, i на другу нiч ходила – теж даремно до бiлого свiту дожидалася. Побий тебе, думаю, сила божа! Хотiла залишити. I ото скiльки днiв зовсiм не ходила. А вчора уранцi чую – перснi купує, либонь, уже у них дiло покiнчено. Я ввечерi до нього. Застала. "Нащо се, – питаю, – ти перснi купував?" – "А твое какое дело?" – "Як яке дiло? – одказую йому. – Кому ж, як не менi, дiло? Я знаю, – кажу, – все знаю, хоч ти i криєшся вiд мене. I не думай, – кажу, – вiнчатися. Ото, як перед богом, хвалюся – я тобi слави нароблю!" – "Ты? ты?" – визвiрився вiн. "Я! Я!" – кричу йому… Як махоне вiн мене в один висок! а далi повернувся та в другий!.. – так менi свiт i закрутився… Не знаю я, що було зо мною, знаю тiльки, що опинилася надворi.

– I такого б ката я любила! – здивувалася Христя. – Я б його ще на позов потягла! як вiн смiє отак бити, отак нiвечити!

– Ох, не знаєш ти, Христе, нiчого, – каже, важко зiтхнувши, Мар'я. – Ти знаєш, що я б не тiльки не згадала йому нiколи, що вiн отак мене знiвечив, не тiльки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби вiн тiльки не женився… Господи! I чого я така нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав менi таке прокляте серце? Я сама себе винувачу, сама на себе жалiю i нiчого не враю з собою! Мало я йому усякої всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе не страчу – йому несу. I от тепер, бач, дяка за ее… Христе! прошу i остерiгаю тебе: не люби нiкого, нiколи. Коли тобi хто кинеться в вiчi – одвернися та тiкай мерщiй! Коли що ворухнеться у серцi – задави, залий отрутою його, тiльки не давай йому волi! Хай нiхто так не мучиться, як я мучуся! – I Мар'я, припавши на плече до Христi, гiрко-гiрко заридала.

Два днi пролежала Мар'я, а на третiй – панi загомонiла:

– Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежує! – Треба вставати. Устала Мар'я – тiльки тiнь її – схудла-змарнiла. Сльози та туга, туга та сльози день у день, нiч у нiч хоч кого зсушать; ледве вештається по хатi, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона i на базар i всюди бiгає За Мар'ю.

У суботу Христя стрiла знову на базарi Марину.

– А що ж ти не приходила?

– Сьогоднi пiсля обiду прийду. Безпремiнно прийду, – обiцяє та.

Христя дожидала того пiсля обiду, як бога. Вона кидалась до всього, бiгала, поспiшала перемивати й перетирати, щоб було вiльно, коли подруга прийде, щоб побалакати з нею. Коли-то вони бачились? Чого-чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селi балакали вони по душi; повiряли одна однiй свої таємнi думки-надiї? Правлячись бiля дiла, вона пригадувала, що слiд подрузi сказати, чого не слiд.

Ось i пiсля обiду настало. Уже i управилася Христя, а Марини немає. Ходе, нудьгує вона, позирає раз у раз у вiкно, вибiгає надвiр, за ворота – Марини немає. Уже й вечiр настає; зступаються померки в хатi. "Збрехала Марина, – думала Христя. – Та яка ж вона брехлива стала!"

Увечерi пани пiшли кудись i дiтей забрали з собою. Тягли i панича – не схотiв, зостався дома. От би коли Маринi прийти – вiльно, просторо! Нiхто не помiшає їм, не перерве початої розмови. Нема ж її!.. Туга обiймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар'ї, котра чогось змерзла i побралася аж на пiч.

– Бачила сьогоднi Марину. Казала – прийду пiсля обiду, та й збрехала!

– Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! – вiдказала Мар'я.

Христi приходилося вiрити Мар'ї на слово. Справдi, коли б у Марини не було кого, чому 6 їй не прийти? Видно, правду Мар'я каже… Та й проклятуща ж ся Марина! "Стiй же: дiждуся я вiльного часу, випрошуся в панi – сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не втаїшся ти вiд мого ока!" – думає Христя.

Коли се – дверi рип! i – на порозi появилася Марина. У бiлому ситцевому платтi, у чорному з ластику бурнусi, зав'язана чорним шерстяним платком, – баришня або багата мiщанка, а не наймичка!

– Марино! голубко! А я думала – збрешеш! – скрикнула Христя i кинулася подругу обнiмати та цiлувати.

– Уже коли пообiцяла прийти, то прийду. Хоч пiзно, бо ранiше не можна було: поки управилася та прибралася.

– Роздягайся ж та сiдай спочинь, – турбує Христя подругу. Та почала роздягатись.

– Та яка у тебе свита? – дивувалася Христя. – А плаття? Бач! Та гарно як тобi у сьому платтi! А серги якi? I трохи не схожа на ту Марину, що в селi була. А розчiсана як гарно! Та як тобi личить та голуба лента, що е косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, i не пiзнали б! – торохтiла Христя, обдивляючись подругу i спереду, i ззаду, i з бокiв.

Марина стояла серед хати, даючи волю подрузi надивлятися на себе, любуватися уборами, постаттю. Висока, у платтi – вона здавалася ще вища. Мiцно воно обхопило її тонкий високий стан, вирисовуючи широкi плечi, високi груди. Довге намисто червонiло на довгiй шиї, на душi блищав великий срiбний дукач, а по боках його – два менших. Коси калачиком лежали на головi, перевитi голубою лентою; довгобразе лице червонiло, вiддавало здоров'ям, очi грали радiстю.

– Бач, як гарно! А ти гудила городськi убори, – обiзвалася Мар'я, виглядаючи з-за печi.

– Здоровi були, Мар'е! – привiталася Марина. – Я вас i не примiчаю. Чого се ви аж на пiч забралися? Ото сором – лiтом на печi!

– Така, бач, стала, що й лiтом мерзну, – зiтхнувши, одказала Мар'я. А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої хати почув.

– Кого ви там вихваляєте так? – спитав вiн, просуваючи голову у дверi. Марина якраз стояла проти його, висока та брава, i прямо дивилася йому у вiчi.

– Та й молодець же дiвка! – похвалив панич.

– Собi такi удайтесь! – не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича.

– Куди нам? з межисiткою та в пшеничний ряд! – жартує той.

– То-то й е! – одказала Марина i, глянувши на Христю, зареготалася.

Христя собi пiддержала, i обидвi, регочучись, мерщiй заховалися за пiч.

– Козир-дiвка! – похвалила паничевi Мар'я.

– Чия вона?

– А вам нащо?

– Так, хотiв знати.

– А кортить? Хай кортить, не скажу, – дратує та. Панич пiдняв брови, здвигнув плечима i зачинився у своїй хатi. Марина i Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печi.