Текст книги "Повiя"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 34 страниц)

Аж ось i церква показалася, чорнiє у сiрому мороцi ночi; кругом неї тихосумно.

– Дивись, як менi страшно, – струснувшись, каже Христя. – Оце тобi, Горпино, вже й дома, а менi ще майданом скiльки йти. Може б, ти провела?

– Е, нi, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федiр та Онисько аж додому доведуть.

– Чого там Онисько, я i сам! – обiзвався Федiр.

Дiвчата попрощалися, розiйшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.

– То ти, Федоре, сам?

– Атож.

– Так прощавайте. На добранiч!

– Прощай. Добранiч!

Христя i Федiр зосталися удвох. Декiлька часу йшли мовчки. Федiр думав, що 6 його Христi сказати; Христя мовчки виступала i раз по раз струшувалась.

– Ти, Христе, замерзла? – надумався Федiр.

– I сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.

– Коли хоч… – несмiло почав Федiр, – у мене кожух добрий i довгий.

– То що, скинеш? А сам у сорочцi зостанешся?

– У мене свита… А хочеш – поли широкi – полою прикрию.

I в одну мить розстебнув кожух.

Христя усмiхнулася. Федiр побачив, як у Христi очi блиснули… Його серце тьохнуло… Не пригадає, як i коли Христя опинилася пiд його кожухом, коло його боку. Йому гарно так i тепло, радiсно. Простують обоє мовчки.

– Що, коли б се твiй батько побачив, що ми так iдемо? – спитала Христя i зареготалася.

– Христе! – скрикнув Федiр, придавивши її до боку.

– Ти ж не давися, – ласкаво обiзвалась Христя. Федiр затремтiв.

– Поки свiту сонця, – почав вiн, – поки земля стоїть… поки сам пропаду – не забуду я сього, Христе. Христя дзвiнко зареготалася.

– Чого ее так? – спитала.

У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця.

– Ти смiєшся, Христе… Тобi байдуже, – знову почав вiн, – а я? я… Батько мене лає: дурний – каже. Я сам чую, що одурiв. А тобi байдуже, ти смiєшся… Голубко моя! – тихо прошептав Федiр i мiцно притiїс Христю до свого серця.

Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зiтхання грiло лице їй.

– Не пустуй, Федоре, – суворо сказала вона.

– Без тебе менi свiт – не свiт i люди – не люди! – крiзь плач скрикнув вiн. – Я не знаю, чого ти моєму батьковi нелюба… Та хто йому любий? Усi – то дурнi, то вороги… I задасться таке! – жалiвся Федiр.

Христя важко зiтхнула… "Цей Федiр справдi кохає її i щиро кохає. Грiх i те сказати, щоб вiн був i непутящий який. I з себе красивий i добрий", – думалося їй. То була хвилина, коли i Христi серце обiзвалося. Щирий i жалосливий голос Федорiв уразив його. Мовчки вони пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука вже важче та важче обвивалася коло її стану, давила її до його… Вона не противилася, їй плече черкалося з його плечем, її бiк приходився коло його серця.

– Хоч би i вiк отак, Христе, – шептав вiн. – Хоч би i вмерти отак. Вони стали. Христя мовчала.

– Ось уже i двiр твiй! – журливо промовив Федiр. – Господи, як швидко! Вона зiтхнула i одкинула полу. Федiр побачив її лице, блiде, задумане.

– Спасибi тобi, Федоре, – тихо подякувала вона. – Прощай! – I напрямилася у хвiртку.

– Христе! – обiзвався вiн. Вона озирнулася. Федiр кинувся:

– Хоч одно слово… Люба моя, мила моя!

Вiн обхопив її i хотiв поцiлувати. Христя мотнулася i в одну мить опинилася за хвiрткою. Вона сама не знає, чого їй стало смiшно-смiшно… Роздався тихий регiт.

– Ти смiєшся, Христе?.. Смiєшся?.. – питає, тремтячи увесь, Федiр.

– Iди вже собi, – з-за хвiртки сказала Христя.

– Господь з тобою! – промовив Федiр i, наче п'яний, повернув назад майданом.

У Христi жаль так здавив серце, що аж сльози виступили на очах. Вона вже мала була гукнути на Федора, щоб вернувся, та не гукнула. Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг вiн вiд неї, криючись у сiрих померках ночi. Його бiлий кожух то блисне, то зникне. Ось уже не стало й видно; чутно тiльки, як ступнi рипотять у тихому морозному повiтрi. Далi i ступнi затихли.

Христя ще постояла, озирнулась навкруги, глянула у небо на зорi… Тихо та ясно виграють вони. Христя важко i глибоко зiтхнула i, похнюпившись, повернула до хати.

VI

Сумно минали празниковi днi, важко тяглися довгi рiздвянi ночi, приносячи i проносячи неодраднi думки. Однiї тiльки не проносили вони з задуреної Прiсьчиної голови: наче цвяшок, забилася вона у душу, загородилась у серце. Що, коли справдi одберуть вiд неї її землю? Вона пригадати не зможе, що тодi буде з нею? На ту землю вся її надiя, там – її добро, її життя; без землi – голодна смерть! А Грицько такий. Уже коли вiн намiрився що зробити, то зробить. Карпо каже: не журiться – за нас мир. Та що той мир – сотнядруга бiдноти? Що вони пороблять, коли багатирi затнуться? Не вступить громада за землю, багатирям що? Берiть, скажуть, землю, тiльки не ждiть вiд нас нiякої помочi. Досi ми i тим, i другим громадi служили, а з сього часу – моя хата скраю, я нiчого не знаю!.. Кожен будь сам собi. I пiде мiж людьми розладдя, ворожнечi. Чи варт вона, безвiсна Прiська з своєю безвiсною нуждою, тiї спiрки? I громада скаже: що нам Прiська таке, у якiй вона помочi стане, що ми розпинаємось за неї? Багато нас гибiе i так… Господи! як же без землi бути? Добре тим панам: у їх її не орано, не мiряно, а в нас той невеличкий шматочок, а скiльки то очей заздриться на його? Скiльки рук тягнеться за нею? Кожному хочеться схопити, бо в землi – хлiборобська сила!

А в панiв земля. I чому господь бог так не дав, як у панiв, – друге дiло. Пани тiльки знають панувати. Вони самi коло землi не ходять, її не роблять, другi за них топчуться коло неї. Чого ж воно так у свiтi? Нащо господь бог так дав, що кому землi i не треба – в нього землi несходиме, а в кого її жменя, на ту жменю сотня ротiв роззявилася. Чи не зробити б царевi чи кому там такого: одiбрати землю вiд того, хто коло неї сам не ходить, та й роздати б тому, хто у їй риється, – скiльки б нужди з свiту зникло, скiльки б слiз обсушилося, достатку та щастя прибуло.

Кругом голова йшла у Прiськи вiд тих думок, i всi вони сходилися з однiєю; що буде, коли в неї землю одберуть? Не знаючи, як її розгадати, вона ремствувала на людей, ремствувала i на Карпа: навiщо вiн повiдав їй ранiше про те? Ще, може, i не одберуть, а одберуть – то хоч би зразу одiбрали: зразу б вона дiзналася, що у неї немає землi. Уже б тодi i пригадувала, що їй робити, як їй бути. А от тепер – тiльки мука тяжка, несподiване почуття нового горя… Ну, вже й життя! Краще темна могила, нiж таке життя! – казала вона, дожидаючи зо дня на день сiльського сходу, виглядаючи, чи не йде хто кликати її.

Пройшов тиждень. Настав Новий рiк. Що то їй новий рiк принесе? Серце її непокiйно билося. На третiй день нового року зранку забiгав Карпо сказати, що пiсля водосвяття збiрка. "Може, й про вас будуть балакати. Виходьте пiсля обiду", – додав.

"Чи йти, чи нi? – думала Прiська. – Пiти, а коли не будуть за неї говорити, – чого, скажуть, прийшла? А не пiти – рiшать без неї. Коли б вона там була, все б яке слово за себе замовила".

Непокiйна i аж зелена, швендяла Прiська по хатi i не знала, що їй робити. Вона пригадувала всi сни, якi тiльки снилися їй за той час, коли вона почула ту прокляту звiстку, – чи на добро вони, чи на лихо?.. Та й сни були, як i життя, – страшнi та неодраднi: всi покiйнi снилися їй, нове лихо верзлося… Що вони вiщують, що пророкують? Не розгадає вона своєю головою, не прогляне зомлiлою душею, наболiлим серцем.

Прийшов день збору. Христя ранiше i обiд зварила, щоб не барити матерi. Вона, дивлячись на неї, i сама журилася i не знала, чим би їй розвеселити матiр. Прiська не обiдала. Де вже та страва iтиме на душу, коли, може, з завтрашнього дня нiчого буде кусати? Укинула Прiська ложку кашi у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала i з-за столу.

Крик i гвалт застала Прiська на майданi коло волостi, де зiбралась гроиада. Старшина, засiдателi, писар, староста стояли на рундуцi i мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися у купи, гомонiли i знову розходились. Однi кричали: "Не хочемо так! чого така правда у свiтi?" Другi розмахували руками i голосно гукали: "Не буде по-вашому!" Кожен казав своє, i на майданi стояв такий гомiн, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре. Прiська, побачивши купку жiнок, що стояли в сторонi, повернула до їх. Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопiвна, Горпина Ткалева, Мар'я Бубирка – все то свої, знайомi.

– Здоровi! – привiталася Прiська.

– Здорова. I ти, Прiсько, прийшла подивитися? – спитала Мар'я Бубирка, огрядна, червонопика молодиця.

– Знайшла Диво, – сказала Прiська. – Уже менi, старiй, на диво дивитися, коли б не було свого дiла?

– Що ж у тебе за дiло таке?

Прiська розказала. Молодицi ззирнулись одна з другою.

– А от ми вийшли подивитися, – жартiвливо почала Мар'я. – Ткалиха – як її чоловiка у старшину будуть вибирати; Феська – з жалобою на свого – хай посадять на тиждень у чорну, щоб знав, як їй боки трощити; Чопiвна – жалiтися на хлопцiв, що ЇЇ п'ятилiтньої дочки нiхто досi не сватає.

Жiнки реготали з Мар'їних вигадок. Прiська тiльки подумала: "Молодi, здоровi, при достатках… Чому їм не реготати?" I, зiтхнувши важко, геть одiйшла вiд них.

Вона зобачила Здора, що, зiбравши бiля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував i доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану вiд однiї купи до другої; там стрiвся з Перепелицею: "Гляди ж!" – гукав, потiм – з Васютою: "А ви ж пiддержте!", а далi – з Кiбцем, там – з Миленьком… Вiн лiтав, як муха, i кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Тi мовчки одмахувалися головами, – добре, мов! – i або йшли далi, або стояли на мiсцi.

"Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько замишляє. Господи! Та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї землi? У самого – людям ще вiддає, нi – ще й на мою заздриться. I зародиться таке лихе, i завдасться таке люте!" – Прiська трохи не заплакала.

– Ну, що, набалакалися? – гукнув старшина з рундука. – Кажiть скорiше: ще багато зосталося дiла кiнчати, а вже нерано.

Ближчi до рундука ряди щось забелькотали; Прiська не вчула – що.

– Так як, за Омельком ставити? – спитався старшина.

– За Омельком! За Омельком!

– Хай тiльки за те вiдро горiлки поставе! – обiзвалося декiлька голосiв.

– З якої речi? – гукнув Омелько Тхiр, що держав станцiю при волостi.

– Як з якої речi? Хiба малi грошi колупаєш?

– А розгон малий? Це не то, що в Свинарськiй волостi, куди становий хiба тричi на рiк загляне; а в нас куди не їде – та все через Мар'янiвку. От i готуй тройку коней. Торiк пару загнали – от тобi i заробiток! – виправлявся Омелько.

Прiська тодi тiльки розчовпала, що то балакали про станцiю. Щоб було чутнiше, вона трохи наблизилася до рундука.

– Так усi згоднi? За Омельком? – гукає втрете старшина.

– Усi! усi… За ним!

– Ну, а тепер будемо балакати про надiли. Дехто з хазяїнiв помер, другi – недоїмки по збору позаводили… Що його робить, як громада посуде?

– Та хто ж там? Про кого судити?

– А ось. Прочитайте, Денис Петрович, – повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.

– Кобила Назар! Iван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика…

Прiська вся затiпалася, почувши те слово. Холод її пройняв вiд голови аж до нiг, i вона сама не знає – кому i чого уклонилася. Народ, почувши вигуки старшини, почав пiдступати до рундука. Декiлька чоловiкiв, товплячись, штовхнули Прiську.

– I чого ше тут ся баба устряла? – поспитався рудоусий молодий чоловiк, поспiшаючи за другим наперед.

Прiська одiйшла геть i наставила вухо. Громада гомонiла, клекотiла, чулися жарти, регiт. "Куди вже його реготатися? – думала Прiська. – Чи хто гадає про те, що тут доля людська рiшається? Цiле життя береться? Нi, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали".

Далi чула Прiська викрики старшини, вигуки громади: "Одiбрати!" – "Не треба! Дати йому рiк одстрочки: не поправиться – тодi й одiбрати". Або:

"Дiти у його малi, прийняти на громаду".

Аж ось старшина гукнув:

– Ну, а за Пилипа Притику?

– За Пилипа? – спитало декiлька голосiв. Прiська прикипiла на мiсцi.

– Одiбрати! – крикнув перший Грицько; за ним хтось другий… третiй. У Прiськи в очах потемнiло.

– Пiдожди кричати – одiбрати! -чує Прiська Карпiв голос. – Це дiло треба розсудити.

Далi скоївся гвалт… Слiв не чутно, чує тiльки Прiська – хтось десь бубонить, хтось кричить: "А дочка? а сама?" I знову другий голос: "Брешеш! багатирi! звикли тiльки себе глядiти, а другi нехай з голоду пухнуть, хай здихають!"

Гвалт, гомiн i крик такий знявся, якого ще i не чутно було. Громада знову розсипалась на скiльки куп. Кожна купа гомонiла, одна дужче, друга тихше. Од купи до купи, знай, бiгав Карпо i гукав:

– Пiддержте, братця! Що се таке? За бiсовими дуками швидко не можна буде бiдному чоловiковi i дихнути. Як се можна? Де се видано? Коли б ви бачили тiльки її… та ось i вона! – I Карпо, ухопивши Прiську за рукав, потяг за собою до Грицька.

– Оце та гладка! Оце та здорова! – гукав Карпо Грицьковi. – Дивись! Дивiться, добрi люди: ось вона! Оце та Прiська! Здужає вона сама ўо робити?

– У неї дочка гладка! – гукає у свою чергу Грицько. – Хай найме дочку. Чого ж другi наймаються, а їй не можна?

– У неї одна дочка. Як найняти її, то i в хатi нiкому поратись! – кричить Карпо.

– Та цитьте! цитьте! Пiдняли таке – розiбрати нiчого не можна! – гукнув старшина.

Громада потроху почала стихати.

– Ну, то як земля: за вдовою зостається?

– За нею! за нею! – ревнула бiльша половина громади. Грицько червоний, як рак, махнув рукою i геть одiйшов. Це зразу – наче його опекло – знову посунувся вперед.

– Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде платити? хто викупне даватиме?

– Податки? Податки, звiсно, на громаду, а викупне – на землю, – пiдказав Карпо.

– Бач, трясця його матерi! – желiпнув Грицько. – I землю їй дай, ще й податки за неї плати.

– Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись. Часом як трусне тебе, – вiдказує Карпо.

– Так де ж се видано? Як се можна? I податки плати, i землю вiддай.

– Правду Грицько каже, – обiзвалося декiлька голосiв. – Коли землю бере – хай i податки плате.

– Люди добрi! – гукнув Карпо, наближаючись до громади. – Постiйте! Пiдождiть!.. Як же ее так? Притицi приходилось тiльки за одну душу платити; вiн один у ревiзiї. Коли б у його син був – друге дiло, а то вiн один. Тепер вiн умер, – хто, як не громада, за його повинна платити?

– Брешеш! Не вмер, а околiв! – гукнув Грицько.

– Не вмер Данило, так болячка вдушила! – хтось сказав з громади. Дехто зареготався. Грицько не вгавав…

– Усе на громаду та на громаду. Що ж громада таке, як не ми? Кому приходиться тягтися, як не нам? – гукав вiн, маючи надiю доїхати Прiську не одним, то другим.

Громада почала схилятися на руч Грицькову.

– Та постiйте, пiдождiть! – гука знову Карпо. – Вона по закону податкiв не повинна платити. Де се видано, щоб удова давала податки за помершого чоловiка? З того їх узяти?

– А земля? земля? – желiпае Грицько.

– Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде давати, а податки з якої речi?

– Так! так! – ревнула громада. – Податки на громаду, а викупне – хто Землею володiє.

– Писать? – пита старшина.

– Пишiть! – гука громада.

Грицько з серця плюнув, поскромадив потилицю i геть вiдiйшов вiд громади. Лице його було червоне, люте; очi стратили свою гостру колючiсть i якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все пропало! Вiн справдi бурчав сам собi пiд нiс, що тепер все пропало, коли голодрабцi почнуть верховодити громадою… Скривджений i побитий вiн вийшов з того змагання, яке сам завiв. Нi одна його думка не справдилася, нi одна надiя не звеселила… Похмурий пiшов вiн додому.

Зате Карпо несказано зрадiв. Бiгав од купи до купи i радо гукав:

– А що, взяв? Вертiв, вертiв хвостом, бiсiв Супруненко, та й довертiвся! Так вам i треба, гаспидськi дуки! Спасибi вам, панове, що пiддержали.

– Тепер твiй, Карпе, могорич! – жартуючи, сказав йому високий усатий чоловiк.

– Твiй! твiй! – гукнуло ще два-три голоси…

– На чорта й краще! Хто кислицi поїв, а кого оскома напала. Хто землею володiтиме, а кому могорич ставити, – умiшався Гудзенко, непитущий Зроду.

– Чого? – гукнув Карпо. – За се i могоричу слiд. Є семигривеник у кишенi… ходiмо, прогуляємо!

– От добрячий цей Карпо! Послiднiм дiлиться… Ходiмо, ходiмо, – вiдказав перший усач, видно, голiнний до скляного бога.

Валка душ з п'ять вiддiлилася вiд громади i напрямилася до шинку, що тута ж, тiльки через майдан, стояв, червонiючи своїми вiкнами.

Карпо, простуючи мiж народом, знову стрiнув Прiську, що плуталася i не знала, куди i як їй вийти.

– Ви ще й досi тут тупцюєтесь? – обiзвався вiн. – Iдiть додому. Ваше дiло на лад пiшло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за вами. Iдiть додому.

– Спасибi вам, добрi люди! – промовила тихо Прiська, низько уклонившись на всi боки громадi. – А тобi, Карпе, найбiльше!

– Нi за що. Богу дякуйте. Iдiть додому та, якщо побачите Одарку, скажiть – хай не жде мене, може, я й забарюся.

Прiська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.

Вечорiло. Сонце, цiлий день закрите хмарами, надвечiр вибилося з своєї неволi i, сiдаючи за гору, обливало червоним свiтом усе село. Свiт, падаючiї на снiг, знiмався високо вгору, красячи холодне зимне повiтря: здавалося, воно палало-гоготiло. По небу шматками розiслалися хмари темно-зеленi, аж чорнi, i додавали ще бiльшої краси прозорому повiтрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокi викрики жiнок, з майдану чувся неугавний клекiт чоловiкiв. Якось чудно було, якось сумно, як тiльки буває зимнього вечора. Прiська дибала та дибала, поспiшаючи додому. Вона не примiчала тiї краси свiтової; її похилу голову клопотали свої думки. Вони не були гiркi; коли б Прiська не забула радiти, вони б були, може, i радiснi; а тепер вони – тiльки тихосумнi, як i її зомлiла душа. Вона думала про землю, за котру стiльки болiла серцем, котру намiрялися лихi люди одняти… I от та земля – знову її. Поздоров, боже, Карпа, вiн одтягав її. "Свiт, видно, не без добрих людей… не без добрих людей", – шептала вона. Серце частiше стукало, очi наливались слiзьми.

Уже коло двору вона стала перевести дух i озирнулася назад. Сонце якраз проти неї сiдало; червоне, огнисте його коло так i iскрило свiтом. "I воно радiє доброму дiлу", – подумалося їй.

– Ох, нехай йому! як я уморилася, – вимовила Прiська, увiйшовши у хату i опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.

Христя прикро подивилася на матiр; по обличчю пiзнавала, чи добру звiстку мати принесла за ту землю, чи лиху. I її серце було непокiйне; дивлячись на матiр – i воно в неї болiло.

– Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути, – сказала Христя, запримiтивши намiр матерi роздягтись.

– Поможи, дочко… Скинь, дочко… Ох! як я наморилася, – кволилася Прiська. – Сказано, нема сили, не стало здоров'я… Хто ж то коло тiї землi буде ходити, як i влiтку так буде?

– А земля хiба за нами зосталася? – боязко спитала Христя.

– О-ох! Поздоров, боже, добрих людей. За нами, дочко, – казала Прiська, спинаючись на пiч.

Христя перехрестилася. "Слава богу! Слава богу!" – шептала вона.

– Як не кричав Грицько, як не гукав, як не пiдструнчував громаду, а по його не сталося… Спасибi Карповi… Бач, я й забула. Побiжи, дочко, до Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не ждали його, бо, може, вiн i забариться. Дурна голова, поки дiйшла i забула! Гаразд, хоч тепер згадала… Ох, що то за добрий чоловiк, спасибi йому! – гомонiла Прiська, не примiчаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не забарилася вернутись.

– Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу – не знаю, – докладала Христя матерi.

– На радощах зайшли у шинок. Спасибi їм! – одно дякувала мати.

– Та ще питалася: чи землю за матiр'ю зоставили? За матiр'ю, – кажу. А вона так зрадiла, аж пiдскочила.

– Господи! i за що цi люди мене так люблять? – здивувалася Прiська. – Учися у них, дочко… вони краще рiдних, прихильнiше самих близьких. Пошли їм, господи, всього, чого вони тiльки бажають! I не доведи, боже, коли б усi були такi, як отой Грицько: поїли б, здається, одно одного. I завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би сказав – у самого мало, у самого нужда та недостача: а то добра того – на десятьох би стало! Нiт же, йому ще трохи, сухий шматок чужого хлiба йому вадить!.. Зате ж i провчили його… Вiн – слово, а Карпо йому – десятеро… Та таки не його послухала громада, а Карпа… Червоний та хмурий пiшов вiн iз збiрки, – переказувала Прiська дочцi свою радiсть, грiючи на печi посинiлi руки.

Христя слухала матiр, а сама думала: от i пiймайся такому в невiстки, – усi з тебе кишки вимотає… буде гризти, поти загризе. Нехай йому з його багатирством! Чого ж той Федiр лабузниться? Чого йому треба? Господь

3 ним! Вiн i добрий парубок, та що зможе з отаким батьком?

Ще й не додумала Христя своїх думок, як почула, що в сiнях щось зашамотiло. Вона кинулася позирнути, хто там, i на порозi стрiлася… з Федором.

– Здоровi були! – привiтався вiн, уступивши в хату.

– Хто там? – додивляючись з печi, спитала Прiська. – Засвiти, Христе, – нiчого не видно.

– Та се я… Федiр, – одказав той, тручись коло порога. "Федiр! Чого се?" – подумала Прiська.

– Засвiти, Христе! – удруге сказала вона.

– Та я свiчу.

Незабаром невеличкий каганчик освiтив сумну хату; жовтогарячий свiт розлився серед вечiрнього мороку i обдав Федора, що тупцювався коло порога.

– Чого ж ти стоїш, Федоре? – спитала Прiська. – Сiдай! Що скажеш доброго?

Федiр, зиркнувши по хатi, похнюпився.

– Та я се до вас… – рвучи слова, несмiло почав вiн. Голос його бринiв, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.

"Чи не сватати, бува?" – подумала Христя i глянула на Федора. Той, блiдий, стояв край порога i, мнучи шапку в руках, тремтiв. Те запримiтила i Прiська… Настало важке мовчання, ще важче ждання.

– Батько прислали, – знову промовив Федiр, i знову його голос обiрвався. – Батько сердитi прийшли додому. Напали на мене… Хотiли бити… а далi: "Пiди, – кажуть, – до… скажи: я їй цього не забуду!.." – ледве-ледве вимовив Федiр, i сльози закапали з його очей.

Дочка i мати ззирнулися… Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всiх… Нестямний стук далi їх розбудив. Коли вони прийшли в себе – Федора вже не було.

Чи сон то справдi, чи бувальщина? Дочка i мати ззиралися, дивуючись, здiймали плечима, i знову ззиралися, i знову здiймали плечима, поки Христя не розреготалася… Вона сама не знає, чого їй стало так смiшно… Дзвiнкий її регiт розкочувався по всiй хатi.

– Чого ти? – сердито спитала мати.

– Чи не дурний вiн! Чи не божевiльний! – скрикнула Христя i знову залилася…

То був непевний смiх, нестямний регiт: так смiється само лихо або почуття його. Морозом обдав той смiх Прiську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтiла, їй так зразу гiрко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу – мов недавньої радостi i не було. "Я їй цього не забуду!" – учувалося тихе Федорове шептання… "Сина прислав сказати, – думалося їй, – щоб не забули… Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловiк!"

VII

Грицько прибiг додому голодний i лютий. Та земля Притичина не одну вже нiч не давала йому спати, болячкою на серцi сидiла, спичкою ув оцi стримiла. "Хай вона не достанеться менi, а другому… тiльки аби одiбрати! Чого їй тодi жити у селi? З чого вона проживе? Опухне з голоду… Iди, голубочко, в найми… в найми iди на старiсть лiт… i дочку свою, пишну панночку, веди За собою, хай лишень коло чужої роботи помаже-покаляе свої бiлi рученьки, а то вибiлилися… Тiльки хлопцiв i глядить, тiльки їх i знає з ума зводити… Зiйдеш сама скорiше!.. Аби вас випхнути з села, а то ви менi i за вухом не свербите. А випхнути треба, бо зовсiм пропаде Федiр. Думав, як полаю – оханеться… Кий бiс! Як дурень той ходе. Цiлу нiч з колядками, кажуть, водився… Коли б не дурень, наводив би їй такого, щоб мати знала, як пускати дочку на всю нiч… Так дурень же, дурень! Нiчого не поробиш… випхнутiї треба… i випхну! Уже хоч по сю, а випхну!" – думав трохи не всю ту нiч перед збором Грицько. Пригадував, кого вiн прохав, кого б ще треба попро хати, що казати перед громадою, якi доводи давати? Вiн i не– гадав, щоб громада не згодилася. Чи статечне таке дiло, щоб громада сама на себе i податки взяла, i землю вiддала? Цього нiколи не буде, цього не може бути.

I от тепер… на тобi, та цить! Вiн винуватив усiх багатирiв, що за його як слiд не стояли, i громаду, що з глузду зсунулася та таке викинула. А гiрше всього Прiська ся… ненависна Прiська з своєю дочкою зостається у селi!.. I от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а що, здобувся? а що, взяв? покурив?..

– Їсти! – гукнув вiн, не скидаючи шапки i водячи грiзно очима по хатi. Вiн шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зiрвати на кому-небудь своє накипiле зло. У хатi не знайшлося нiчого такого, щоб не по його стояло або лежало. З серця вiн скинув шапку, швиргонув на пiл, а сам посунувся за стiл. Хiвря, запримiтивши, що Грицько палений, мерщiй висунула борщ з печi i постановила коло його. Вiн зопалу сьорбнув i – опiкся.

– Вогню пiдставила! – крикнув вiн, кинувши ложку.

– А що б було, коли б холодного пiднесла? – тихо огризнулася Хiвря.

– I без того мене печуть усi… а тут ще i ти з своїм борщем!

– Дивись – я винна! – усмiхнувшись, сказала Хiвря.

Грицько мовчав, сопiв та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.

– У нас десь горiлка була? – нешвидко спитався вiн. Хiвря знайшла пляшку i постановила перед ним. Грицько випив чарку i знов прийнявсь до борщу. Хiвря дивилася, як вiн глитав ложку за ложкою.

– Та що там тебе так розсердило? – поспитала вона, дивлячись, що Грицько i трохи не одходив. То, бувало, i сердитий прийде: тiльки поїв – уже й пом'якшав, а тепер – i трохи нi.

– Ще е що їсти? – понуро спитався вiн.

Хiвря поставила печене порося. Грицько прийнявся за порося мовчки, сопучи. Хiвря бiльше не допитувалася; Грицько мовчав. Поївши, вiн устав з-за столу, перехрестився i лiг на полу, одвернувшись лицем до стiни. Хiвря мила миски, i тiльки їх глухий бренькiт порушав нiму мовчазнiсть у хатi.

З Грицькової голови нiяк не виходила сьогоднiшня рада, його зневага громадою. Йому було важко, серце билося все дужче та дужче, наче гадина крутилася коло його, не давала покою. Своїх намiрiв вiн не сповiряв дома нiкому; вiн мав надiю, скiнчивши дiло, гiрко посмiятися… а от тепер… з його насмiялися! Коли вiн мучиться – Прiська, певно, радiє… А ще як дома дознаються, Федiр почує… Вiн, його син… його кров… Буде радiти разом З Прiською?.. Нi, постiй!

Вiн схопився i окинув бистрим поглядом усю хату.

– Де Федiр? – спитався вiн.

– Не знаю. Ми довго дожидали тебе обiдати, та, не дождавшись, пообiдали самi. Федiр зараз пiшов пiсля обiду.

– Чи не до своєї бiсової тещi! – скрикнув Грицько. – Нiколи його дома немає. Так i шляється, бiсова заволока!

– Так вiн недавно й пiшов, – одказала Хiвря.

– Недавно… А чого швендяти? Куди шлятися? Вечiр надворi. Певне, скотина не напована.

– То, може, вiн i погнав її напувати.

Грицько знову лiг; Хiвря вийшла з хати i швидко вернулася.

– Федiр скотину напував. Зараз увiйде, – сказала вона. Пройшло небагато часу, i Федiр уступив в хату.

– Ви мене кликали, тату? Грицько устав i аж на лицi зблiд.

– Пiди менi зараз… – тремтячи, почав вiн. – Пiди до своєї тещi… знаєш? Скажи вiд мене… скажи: "Я їй цього не забуду!" Хай вона це запише собi на лобi!.. Чув?

Федiр, женучи худобу од водопою, чув вiд хлопцiв, як його батька громада зневажила, зоставивши землю за Прiською.

– Це нащот землi? – тихо спитався вiн.

Грицька наче що ушпигнуло: в тихому питаннi сина вiн почув i докiр собi, i гiркий регiт. Вiн увесь затiпався.

– А твоє яке дiло? – гукнув вiн, аж Хiвря затремтiла. – Твоє яке дiло, питаю? Тобi сказано iди – iди i скажи… Став ще допитуватись! Тобi радiсна, учий сину, батькова невдача? Радiсна, га?

Федiр переступав з ноги на ногу.

– Накладаєте удвох з своею любезною на батькову голову?.. – i знову почав Грицько гукати на всю хату, перетираючи та переминаючи на зубах не тiльки Прiську з Христею, а й увесь рiд їх, усiх заступникiв. Вiн лаявся, хвалився, що всiх їх знищить, всiм їм оддячить.

– Роздратували мене – хай же знають, який Грицько сердитий! А ти йди до неї i скажи: "Я їй цього не забуду!" Тiльки й скажи… I зараз додому вертайся. Чув?

Грицько одвернувся i знову лiг.

Федiр стояв, похнюпившись, у порога, м'яв шапку в руках. Його серце розривалося, його сльози давили. Як йому йти, як його сказати? Ще хоч би там Христi не було. А то… чи давно вони удвох пiд його кожухом простували? Христя тодi, правда, образила його… тепер подума, що вiн їй вiддячує. Вiн? Христi!.. – У Федора ув очах помутилося, зiтхання у грудях сперло.

– Чув? – гукнув, озирнувшись, Грицько. – Кому я кажу? Федiр затрусився вiд того гуку i, наче п'яний, пiшов з хати. Вiн вийшов на вулицю и став… "Чи йти, чи нi?" – подумав. Його серце молотком стукало в груди, голова наче у вогнi горiла, i вечiрнiй мороз не прохолоджав її, тiльки дужче спиралося зiтхання у грудях.

– Чи йти? – уже вголос промовив вiн i, махнувши рукою, почвалав вподовж вулицi… Пройшов одну вулицю, повертає у другу. Он i церква чорнiє… Пiдiйшовши до цвинтаря, вiн знову став… Краще повiситись йому на дзвiницi, нiж iти туди! Хiба вернутися?.. "Господи! прийми мене, чим отаку муку терпiти, отаку наругу приймати!" – сказав i, вхопившись за лице руками, притулився до баркану… Сльози бiгли на руки, пробiгали крiзь пальцi, хололи-замерзали. Вiн не чув: новi розтоплювали замерзлi i – лились-лились… Здавалося, їм кiнця не буде!

– Хто там? – обiзвав його сторож, ударивши в брязкало.

Федiр, наче злодiй, кинувся, одбiг вiд цвинтаря i, сам не знаючи куди, почимчикував майданом.

Вiн спинився, побачивши перед собою Притичину хату. Не свiтилося. Йому полегшало. "Може, немає дома", – подумав вiн i мерщiй ускочив у двiр… Вiн не пам'ятав, що там казав, не пам'ятав, як знову опинився серед у лицi. Знову його церква зостановила; знову вiн коло неї прочумався. Почав пригадувати, де був, що робив? Вiн ще пам'ятає, як доходив до хати, як увiйшов… пам'ятає свiтло… лице Прiсьчине виставилось з-за печi – страшне, Змучене… Лице Христi свiтило, наче зорями, очима… далi… земля пiд ним наче посунулася, свiт заходив ходором… вiн щось казав… що вiн казав?.. Огонь палив йому голову, серце наче цiпом молотило… Вiн чув чийсь регiт… I от тепер вiн баче церкву знову… Чи не снилося йому те все? Чи вiн справдi був у Притики, бачив Прiську, бачив Христю, казав, що йому батько наказував?.. Так, так… вiн чує, що казав. Вiн чув свiй голос: "Я їй сього не забуду!"