Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

– О, гатуйте мою дуфу! – здивувався Василь. – А з тобою що? Посварився, може, зі своєю дівчиною?

– Я, Василю, не мав ніякої «своєї дівчини», – підкреслено неохоче сказав Ігор.

– О, гатуйте мою дуфу! – все більше дивувався Василь. – А та, до якої ти ходиш?

– Як і ходжу, то не для того, що ти думаєш.

– А для чого?

– Він з нею «Питання ленінізму» вивчає, – дуже поважно сказав Євген.

– О, гатуйте мою дуфу! – не вгавав Ковалюк, який уважав своїм обов’язком знати про романи всіх товаришів. – То ти не... не...

Ігор засміявся:

– Вгадав, Василю: я – «не». І, щоб остаточно тебе заспокоїти, повідомляю: більше не ходитиму. Вдоволений?

Ковалюк обернувся до Веретелюка, розгублено кліпаючи очима:

– Ти щось розумієш, Євгене?

– Ні. І не стараюся розуміти, – уривчасто відповів Євген. – Це – його приватна справа.

Але Василь не міг заспокоїтися:

– І чому ж то так? Розчарувався?

– Можна сказати, що розчарувався, хоч, по правді сказавши, я ніколи нею очарований не був.

– О, гатуйте мою дуфу! – згорав від нетерплячки й цікавости Ковалюк. – Це вже тхне, коли не містифікацією, то інтригою! Та розкажи хоч толком!

– Нічого я тобі не розкажу, Василю, – відрізав Ігор. – Сказав, що більше не ходитиму – і все.

– Але чому? Я чув, що дівчина дуже гарна.

– Хлопці, покиньте цю розмову, бо мене нудить від неї! – звівся на ноги Веретелюк. – Ти, Василю, не лізь у чужу душу з постолами, а ти, Ігорю, на майбутнє будь уважнішим, наймаючись у гувернери. Я тебе нічого не питаю і нічого не хочу слухати, але носом чую, що ти вже наварив якоїсь кваші. З твоєю мальованою пикою і нахилом до динамітно-сахаринової красномовности треба бути дуже обережним у жіночому товаристві. Можу об заклад побитися, що дівчину з глузду звів, лазячи до неї щодня протягом кількох місяців. А тепер отак просто: «Більше не ходитиму». Свинство, голубе! Треба було над тим від самого початку думати.

Різкий і безпардонний, але завжди щирий і чесний, Веретелюк мав великий авторитет серед товаришів, і навіть Ігор його трохи побоювався. То ж і тепер не важився!я йому перечити, тим більше, що Євген мав рацію. Дійсно, не можна було так просто сказати: «Більше не ходитиму». Мусить піти хоч би для того, щоб якось гідно вийти з ситуації, принаймні не лишати Марусі в переконанні, що він загніваний, чи ображений останньою розмовою. А поруч з тим треба делікатно, але не менш рішучо й недвозначно, дати їй до зрозуміння, що він не має супроти неї ніяких намірів. Хай дівчина не лудить себе марними надіями, якщо їх має, і не чекає ніякого «нещастя».

Ще не знав, як це зробить, але сподівався, що воно само собою якось складеться при розмові. Адже говорити він умів.

Прийшов навмисне в такий час, коли Григорій Степанович повинен бути вдома, але, як на злість, той ще не повернувся з роботи, і Маруся зустріла його сама.

Ігор постарався вдати, що нічого не пам’ятає, і привітався так невимушено-природно, що аж самому ніяково стало. І, вдаючи далі, що не помічає ані бурхливої радости, яка полум'ям обілляла обличчя дівчини, ані виразу вдячности в її очах, ані хвилювання, від якого вона не могла говорити, спитав:

– Що ж поробляєш, Марусю?

– Нічого... – ледве здобулася на відповідь вона. – Чекаю на тата і пробую читати. Сідай!

Він сів, узяв у руки книжку, і тоді йому прийшла до голови потрібна думка.

– Добре, що читаєш, – похвалив. – Тобі треба багато читати, але читати за якоюсь певною системою. Шкода, що я раніше над цим не подумав і не склав тобі плану читання.

Зупинився на хвилинку, щоб підібрати потрібні слова, і глянув на дівчину. Вона була прекрасна в цей момент! Примарніле й зблідле личко стратило різкість свого звичайного надміру барв і було ніжно-перламутровим, з ледве помітними тінями прозорого рум’янцю, що грав, як перший несміливий соняшний промінь на світанковому небозводі. А очі, ті чудесні темні очі, що були отворами до глибокої, таємничої криниці, тепер світилися теплими зорями, переповнені вщерть почуттям безмежної ніжности і щастя.

Важко було в такий момент наносити дівчині удар, і Березовський, з трудом відірвавши від неї погляд, переніс його на книжку.

– Але й пришлю тобі список у листі, – тягнув невмолимо. – Треба тобі дати якесь зайняття на ціле літо. Як будеш мати роботу – менше лишиться тобі часу на всякі непотрібні думки, що в літні ночі лізуть у дівочі голови...

Дивився далі в книжку і чекав на репліку, на яку вже мав приготовану відповідь, мовляв: у молодих дівчат ті думки зводяться до одного: закохатися і вийти заміж. А Маруся ще молода і мусить думати не про одруження, а про дальшу освіту. Технікум – це дуже мало. Потрібно скінчити інститут, коли Маруся хоче одружитися з освіченою людиною. З освітою за технікум може хіба рахувати на партію також зі середньою освітою, або бути приготованою на те, що в подружжі все відчуватиметься різниця... Коротше кажучи, мав наплести усяких традиційних нісенітниць, при допомозі яких всі студенти звичайно викручувалися в подібних ситуаціях із сітей Гіменея. Але, розумно, чи ні, переконливо, чи непереконливо, – Ігореві було в даний момент байдуже. Головне – все дотеперішнє перенести “ad acta”[30]30
  "Ad acta" – це латинський вислів, який означає «до справи», «в архів» або «документ до справи». Він використовується для позначення завершення справи або для перенесення документа до архіву для зберігання.


[Закрыть].

Недбало перегортав книжку і чекав на питання. Але не почув нічого і змушений був піднести очі на дівчину.

Ні, треба було побачити її в цю хвилину! З теплої перли, що хвилину тому назад ясніла і грала ніжними барвами, дівчина перетворилася в статую, вирізьблену з сірого пісковина. Гнівно нахмуривши чоло, стояла горда, сувора, холодна і просто дивилася на нього.

– Дякую, але ти намарне турбуєшся, Ігорю, – вимовила тихо, як вона вміла, самими устами, виразно карбуючи кожний склад, і забрала у нього з рук книжку.

Коли б не тон, яким це речення було сказане, воно виглядало б на звичайний трафаретний вираз подяки. Але саме тон і вся її горда, сувора постава свідчили, що вона з пів натяку розкусила його наміри і відразу на них зареаґувала. Осадила його, нічого не питаючи, і, видно було, що не дасть права сказати те, що хотів сказати Ігор.

Але він уже й не хотів договорювати того, що думав говорити. Навпаки, присоромлений і згнічений, відчуваючи докори сумління, він хотів завернути сказане.

– А я, бачиш, таки турбуюся, – вдався до викруту. – Твоя освіта ніколи не буде повною, поки не знатимеш літератури, як слід. А ти її не знаєш. Ті твори, які входять до програми, або не дають ніякого уявлення про письменника, або, іще гірше, цілковито викривлюють уяву про нього. Взяти хоча б Івана Франка, чи Лесю Українку...

Всіма силами старався надати своїм словам невимушеної простоти й переконливости, але, дивлячись на Марусю, відчував, що втрачає під ногами ґрунт. Ох, цей проклятий скам’янілий погляд, під яким нуртують незбагнені думки й почування, і цей байдужий спокій, крізь який пробивається ніяковість і сором за його безпомічність, зовсім, як тоді, коли він вияснював суть «фізичного існування», – вони його доводили зараз до шалу! Не людина вона, а чортівська криниця, глибини якої не можна збагнути!

– Я, правда, не літератор, а географ, – далі розпучливо борсався Березовський, відчуваючи, що потрапляє у владу сили її очей, подібній до гіпнози, і вже сам не здавав собі відчиту зі своїх слів, – але настільки знаю літературу, що зможу тобі багато допомогти. Коли вернуся з вакацій – засядемо з тобою. Розглянемо докладніше напрямки в нашій, а зокрема літературі всесвітній. Щоб ти не казала більше, що Байрон – це тільки лорд-визискувач, який хотів замилити очі пролетаріатові, відвести його увагу від класової боротьби в бік неіснуючої дійсности, і з цією метою створив спеціальний буржуазно-шкідницький напрямок, званий романтизмом...

Спробував навіть усміхнутися, але йому було не до сміху в цю хвилину. «І що я плету?! – питав себе з огидою. – Що зі мною діється? Хіба ж, ідучи сюди, не постановляв собі все це скінчити? Навіщо ж знову запрягаюся ще й на наступний рік? До чого ж дійду?»

А Маруся все дивилася на нього, невловимо посміхаючись, і, здається, прекрасно його розуміла. І це було найприкріше.

– Ще раз дякую тобі, Ігорю, – обізвалася врешті, і в кінчиках її уст визирнула тоненька, мов кінчик голки, іронічна усмішка. – Але на наступний рік я вже не хочу зловживати твоєю великодушністю і відбирати у тебе час.

Отже, не він, а вона ставила останню крапку! Вона кінчала, розв’язувала те, що він хотів розв’язати, і звільняла його від усього...

І йому раптом стало жаль. Йому схотілося відібрати у неї книжку, звільнити ці малі, цупкі, працьовиті рученята, припасти до них довгим-довгим поцілунком і просити пробачення, просити забути все і лишити, як було досі.

Може і зробив би так, навіть напевне зробив би, коли б у цю хвилину не надійшов Григорій Степанович і не перешкодив йому.

За вечерею він, як ніколи, дотримував Кобзаренкові товариства при спорожнюванні чарок, але їсти не міг нічого. Пильно слідкував за дівчиною. Але вона була, як звичайно, тиха й мовчазна, але не гнівна і навіть не схвильована. Чи ж би так скоро у неї все минуло? Ой, ні, напевне, ні! Це ж була не людина, а якась глибока криниця, на дні якої крилися нерозгадані таємниці.

І Березовський постановив собі невідкладно запросити її з собою на вечірку, щоб договорити все несказане. Забув усе, включно із вчорашньою розмовою, не хотів згадувати нічого неприємного, не хотів ні в чому її більше переконувати, лишень перепросити і загладити свої сьогоднішні слова.

Чекав лишень відповідного моменту, але несподівано з’явилася Варя і поплутала всі його плани.

– Добрий вечір, дядьку! Здорова, Пулько! Здорові були й ви, цілувальнику! – здоровкалася на всі боки. – Я прийшла по тебе, Пулько: ти ж підеш на вечірку? Я сьогодні випускниця[31]31
  Випускниця – абсольвентка. (Примітка авторки).


[Закрыть], а ви й не поздоровляєте.

Звичайно, всі почали наперебій її поздоровляти, а вона, ще червоніша, ніж завжди, від радости і від своєї бахматої[32]32
  Бахматий – надто широкий, мішкуватий (про одяг).


[Закрыть] грубо-кратчастої[33]33
  Кратчастий – у клітинку, картатий.


[Закрыть] нової сукні, цокотала:

– Дядьку, ви ж пустите Маруську, правда? Там же подруги по першому році і, – підморгнула чомусь Ігореві, – товариші також... Ми приведемо її аж до хати, а я, коли схочете, то й ночуватиму у вас.

– Власне, що я хотів попросити Марусю на вечірку до нашого інституту, – певний згоди, встряв Ігор. – Дозволите, Григорію Степановичу?

– Та, про мене, хай іде, куди хоче, – згодився Кобзаренко.

– То я прошу тепер тебе, Марусю, – встав Ігор і вклонився.

– Ні, дякую, я піду до технікуму, – тихо, але твердо і без найменшого вагання відповіла вона.

– Ага! – вдоволено зареготала Варя. – Дістали гарбуза!..

Він сидів, сумний і пригноблений, майже не розуміючи того, про що говорив Кобзаренко, заслуханий у притишені голоси дівчат, що доходили з Марусиної спальні. Варка цмокала, вигукувала і пищала від захоплення: видно, щось їй дуже подобалося.

Врешті, вийшли, й Ігор, побачивши Марусю у темно-вишневій, розкішно вишитій блузочці, ні з того, ні з сього, якось неоправдано, чисто по дурному зблід. Яскраві, але сміливо й зі смаком підібрані кольори аж горіли, відбиваючись гарячою луною на обличчі дівчини й кидаючи червоні трикутнички полум’я глибоко в темні зіниці її очей. З лівого боку туго сплетених і закладених назад кіс дискретно визирав крайчик такої ж темно-вишневої кокарди, а вся постать, підтята на високі закаблуки лакованих черевиків, обтягнена від половини чорною спідничкою, мала в собі весь юний чар сімнадцятирічної дівочої грації.

– Ми йдемо, тату, – підійшла Маруся до Григорія Степановича й поцілувала його у вуса. Потім до Березовського: – Ну, Ігорю, дякую тобі за допомогу і за все добре. Щасливої дороги і доброго відпочинку!..

Прощалася з такою невимушеною простотою і з такою самою природністю, як вітався з нею Ігор годину тому назад. Але це не було прощання на якийсь час – це було, прощання на завжди!

– Я також іду! – підвівся він.

Але Кобзаренко його затримав:

– Чекайте, Ігорю Олександровичу, я маю ще до вас одну справу.

Тиснучи руку Марусі, він постарався сказати очима те, чого не міг сказати виразніше словами:

– До побачення, Марусю. Я напишу до тебе...

Вона хитнула головою і чемно-привітно усміхнулася:

– Напишеш – будемо раді...

А вигляд її договорював: «А не напишеш – обійдемося».

Дивна дівчина, справді дивна!

Дівчата пішли.

Григорій Степанович сягнув по пляшку і налив знову дві повних чарки.

– Ви коли їдете? – спитав. – Узавтра? Тоді маю до вас діло...

Поліз до скрині й витягнув досить великий клунок.

– Ось, Ігорю Олександровичу, – сказав, – я вам невеличкий подарунок зробив: білі парусинові черевики на літо й жовті черевики про свято. Та ще матінці вашій пантофлі м’якенькі пошив для хати. Скажете їм таке: «Кланяється вам низенько швець Кобзаренко і ручку цілує за те, що сина в "забобонах" виховали». Бо той син, хоч від «забобонів» і відпекується, але добре зерно, впавши на добрий ґрунт, ніколи не пропаде....

– Ну, що це ви видумали, Григорію Степановичу?! – боронився Ігор. – Та з якої речі?!

– Не вгодив вам?

– Аж забагато! Таких черевиків напевне і ваш начальник ніколи не мав, а такі пантофлі й гетьманші не сором взути. Але за що?

– Ви мене не питайте, за що, – це вже я сам знаю. І не думайте, що я хочу такою дрібничкою від вас відкупитися. Я до смерти у вас в боргу, от що!

– А я вам від самого початку сказав, що помагаю Марусі з обов’язку і ніяких боргів за вами не визнаю! – впирався Березовський.

– Ігорю Олександровичу, – розчулився Кобзаренко, – не борг плачу – щирість до вас виявляю. Прийміть працю моїх простих шевських рук, коли не хочете мною погордити. Прийміть, прошу вас!

Ігор не мав сили відмовитись, хоч йому було дуже неприємно: адже те, що зробив Кобзаренко, було варте яких трьох повних місячних учительських платень. Але розумів, що, відмовившись, справді образить Григорія Степановича.

Прийняв. Подякував, хвалив, дивувався і тим дуже тішив Кобзаренка.

Потім вони ще пили. Ігореві хміль у голову не йшов, але Кобзаренко дуже скоро почав плутати язиком і все повторював:

– Маруся... Бачили, яка вона в мене?.. Золото – не дівчина! Та я для її добра дам собі руку втяти, дві руки! Одна ж вона у мене, мов серце в грудях!

Він прийшов на вечірку пізно, але надолужив своє спізнення десятикратно. З шибеничним гумором кинувся у вир забави, танцював безустанну, підпускав дівчатам бісиків, закохано дивився в очі кожної, з якою лиш танцював, без розбору тулив усіх однаково пристрасно до себе і всім говорив однаково – багатозначні речі, хоч добре не бачив ні одної. Товариші під’юджували його ще більше, дивуючись цьому незвичному запалові. Але сам він мав точнісінько таке почуття, як тоді, коли цілував Варку...

* * *

«Я напишу до тебе»...

Не написав нічого. Не прислав і списку на книжки, взагалі забув про Марусю і про себе самого.

Коли приїхав додому, застав хату на колодці, а сусіди його повідомили, що мати вже третій тиждень лежить у лікарні й що з нею дуже погано.

Заскочений і переляканий, покинув валізку на ґанку й бігом побіг до лікарні. Тепер зрозумів, чому так довго не було листів, а в останніх, що їх одержав, мати нарікала на старість і висловлювала бажання – якнайскоріше його побачити.

Хвора лежала в окремій кімнаті й вразила його своїм виглядом: була змізерована, жовта, худа, аж прозора, а очі її дивилися з-поза межі іншого світу. Зраділа страшенно його прибуттям, обняла за шию безсилими руками й ледве підвела голову, щоб поцілувати його в чоло.

– Приїхав мій хлопчик, мій Ігорцьо дорогенький! – лебеділа крізь сльози. – А я все чекаю, чекаю і дочекатися не можу...

– Мамочко, що ж це? Чому не написала мені, або не попросила кого іншого, щоб мене повідомили? Я ж нічого не знав, – докоряв ніжно Ігор, цілуючи м’які, вихудлі; руки. – Що з тобою?

– Нічого, синку, – слабо усміхнулася вона. – От, прийшла смерть – та й годі...

– Мамочко, не кажи так! – палко попросив він. – Я скличу всіх лікарів, я повезу тебе до Києва, я...

Вона похитала головою:

– Даремно, Ігорцю, даремно! Нічого вже не поможе. Треба скоритися – нема ради. Добре, що хоч ти приїхав. Я так боялася вмерти, не побачивши тебе, не поблагословивши... Хочу висповідатися на смерть, але де ж тепер священика знайти? Тяжко мені на душі... Забери мене до дому, синочку. Хочу бути з тобою в останні дні мого життя. Забереш?

– Мамочко, що ти?! – ридав без сліз. – Я, звичайно, зроблю, як хочеш. Але тобі ліпше в лікарні. Все ж таки тут і ліки й лікарі під рукою.<

– Дарма, Ігорчику, мені вже ні ліки, ні лікарі не поможуть. Адже бачиш, що лежу сама. З цієї кімнати тільки один вихід —до трупарні. Забери мене додому!

П’яний ї півпритомний від жалю, він бігав від одного лікаря до другого, просив, переконував, радив, але всі вони були безсилі: виглядів на рятунок, а навіть на поліпшення, не лишалося. І додому хворої також не радили забирати:

– Вона вже мучиться, а буде мучитися ще більше. В нашому розпорядженні лишається бодай морфій, але вам буде тяжко з нею витримати.

Та він не послухав і зробив так, як просила мати: забрав її додому і посвятився їй цілковито.

Перші дні блиснув слабенький промінь надії, бо мати побадьорішала, могла трохи спати, могла сидіти і навіть дещо з’їсти.

Вона дуже насторожилася і дуже цікавилася, коли Ігор передав їй подарунок Кобзаренка, і почала випитувати, що то за учениця, як називається, яка собою і чи добра вона людина? Але через те, що він справді був далекий в таку важку хвилину від усього не зв’язаного з її хворобою, і відповідав байдужо й невиразно, відразу стратила зацікавленість і до пантофлів, які їй так дуже сподобалися, і до таємничої учениці.

– Гаразд, – зідхнула розчаровано. – Поклади їх десь, а тому чоловікові подякуєш.

Лишень згодом якось висловила думку, яка її боліла:

– Шкода мені, Ігорцю, що не побачу тебе жонатим.

– Ти знову, мамочко?! Адже тобі вже краще!

Вона любовно й докірливо усміхнулася:

– Хочеш потішити мене? Дарма, синку, я відчуваю зближення неминучого... Хотіла тобі щось сказати. Відімкни шухляду в комоді. Там є пакуночок...

Дійсно, у шухляді лежав невеличкий пакуночок, дбайливо заліплений, перев’язаний і заадресований на його ім’я.

– Розв’яжи!

Розв’язав і витягнув з нього невеличкий образок Матері Божої у срібних ризах, а при ньому лист, також заадресований на його ім’я.

– Можеш листа спалити, Ігорчику, він уже непотрібний, коли ти є тут. Написала на всякий випадок. Ось, мій синочку, хочу благословити тебе, поки маю силу і пам’ять. Ходи сюди і стань навколішки.

Зробив, як просила, бо ж не мав сили й відваги сказати, що не вірить, не смів їй нанести такого важкого удару в останні дні життя!

Поклавши тремтячі руки на його голову, мати шептала молитву, а він, охоплений в цьому моменті шалом розпучливого жалю, зойкнув у думках:

«Боже, Боже, навчи й мене молитися! Навчи мене вірити! Поверни мені мою любов до Тебе, бо вона мені зараз дуже потрібна!»

Але мовчазне було небо, і крик його душі, звившись на хвилину вгору, зараз же важкою грудкою впав назад і столочив попереднє бажання. В душі було пусто, холодно і лячно.

Він поцілував руки матері, поцілував образок і звівся. Дивився хвилину безтямно на маленьку іконку і раптом, потрясений надзвичайним відкриттям, скрикнув:

– Мамо, це ж – твій портрет!

– Цить, цить, не кажи нічого! – зупинила його мати. – Гріх! Я знаю... Це тато колись був у Почаєві й купив. Купив саме тому. Він казав... Хай йому Бог дарує, вільнодумним був твій тато...

– Але ж це просто неймовірно! – не міг втриматися Ігор. – Чи ж можлива така припадковість?!

– Не гріши, сину, прошу тебе! Може, й не слід було тобі цього бачити. Я ховала її, ховала... Одинока ікона, яка в мене ще збереглася. Але ти мовчи, не кажи нічого!..

І він мовчав уже, але не дивитися і не порівнювати не міг. Подібність була разюча і до давньої матері, як пригадував її собі в молодості, так і до теперішньої, змученої хворобою, з очима, що дивилися з-поза межі іншого світу. Може, навіть більша до теперішньої...

Лікарі сказали правду. По кількох днях деякої полегші хвороба пішла великими кроками вперед. Мати мучилася жахливо, а він, здається, ще більше. Бували ночі, що не то лягти, але він і присісти не міг, подаючи на зміну то ліки, то воду, то поправляючи подушки, то обтираючи вогким рушником вкрите від мук холодним потом обличчя. І лишень ранком, коли хтось приходив з сусідів змінити його – він лягав на годину-дві спати. А потім починалося все від початку. Мати справді тратила пам’ять і кілька разів на день кликала його, все питаючись, чи він ще з нею і чи вона вже благословила його, чи ні. Діставши відповідь, заспокоювалася, але через пару годин знову кликала і знову питала. Потім почала просити, щоб він конечно після смерти молився за її душу:

– Ти будеш молитися, правда? Ти ж не є таким вільнодумним, як був твій батько?

Казав, що не є і що буде молитися, бо що міг сказати? І хвора на деякий час затихала, попадаючи в півпритомний стан.

Сусіди й лікарі, дивуючись його впертості, все радили віддати матір до лікарні, а згодом мати і сама його про це просила, але він не годився. Не годився, хоч уже з милосердя й любови бажав їй смерти. Не міг дивитися на її муки, розпач опанувала його від свідомости безсилля, але, озброювався у всю свою терпеливість і не відходив від ліжка до самого кінця.

Вона померла на початку другої половини серпня.

Здавалося б, що за півтора місяця він був досить до того приготований, а однак втрата потрясла його й розбила до решти. Вернувшись із похорону, відчував себе осиротілим, одиноким і страшно нещасним. Бракувало йому материнського голосу, дотику її ніжних, вихудлих рук, бракувало навіть її страждань, і по цьому всьому лишилася нестерпна, болюча пустка. Приходили знайомі й незнайомі люди, потішали його, співчували йому, згадували покійницю дуже теплими словами, але в їхніх співчуваннях проскакували недвозначні натяки на те, що померлим тепер краще, як живим. І справді, смерть немолодої вже жінки на тлі перших передвісників масового терору, про майбутній розмах якого ходили дуже понурі чутки, не була ніякою трагедією. У застінках НКВД вже гинули в неменших муках тисячі молодих і здорових людей, батьків дрібних дітей, розбивалися родини, лишалися без даху над головою і куска хліба нові тисячі кандидатів на в’язнів, сиріт, вдів. Що ж у порівнянні до цього всього значила смерть старої учительки? Вмерла у своєму мешканні, на руках сина, похована по-людському поруч свого чоловіка – такої смерти не один міг позаздрити...

Ігор це й сам добре розумів, а однак щось бунтувалося в ньому, щось разило йото в цьому практично-тверезому підході, ображало біль його синівських почувань. Бо, чи міг біль зменшитися від того, що існують ще більші нещастя?

Розшарпаний, виснажений, не здаючи собі відчиту з того, як і що він робить, порядкував речі, пакував книжки, приймав гроші від якихось людей, що приходили щось купувати, але поняття не мав. що саме, кому і за скільки продав. А ночами душив його жаль, зганяв з ліжка і кидав ним з кута в кут по розгромленому мешканні.

І в одну таку безсонну ніч пригадав собі сердешного Григорія Степановича і добру, лагідну Марусю. Це були одинокі люди, які б інакше поставилися до його горя, сказали б слово, яке було йому потрібне, й не потішали б напевне його тим, що мертвим тепер краще...

Ігор написав до них листа. Повідомляв коротко, що померла мати, що він дуже розстроєний і що через кілька днів, упорядкувавши справи, приїде.

* * *

Навіть не заходячи до гуртожитку, просто зі станції подався до Кобзаренків. І вже коли зблизився до знайомої тихої вулички, пригадав собі свою останню розмову з Марусею. Тоді обняв його неприємний острах, що дівчина, пам’ятаючи образу (ах, якою марною дрібничкою вона тепер йому видавалася!), стріне його з чемно-пристойною міною, з надміром природности у рухах, або, навпаки, зі зле вдаваним, переборщеним співчуттям. Це було б ще гірше, ніж тверезі розважання материних сусідів.

Але острахи були безпідставні. Маруся саме чистила сливи на дворі під грушею, а, зауваживши його, покинула роботу і мерщій поспішила на зустріч. Сильно і довго, зовсім по-мужеськи, тиснула його долоню, дивлячись йому в очі суворим, сумним поглядом, тоді забрала валізку, взяла його під руку і повела до хати, не говорячи ні слова. І тільки в хаті заговорила:

– Сідай, Ігорю. Ми одержали твого листа...

Березовський слухняно сів і стиснув голову руками. Був неспроможний щось сказати. Вона мовчала також і власне цією мовчанкою говорила більше, ніж можна було сказати словами.

– Я б попросив води, Марусю, – обізвався врешті, аж тепер відчувши, що його вже давно мучить спрага.

Кинулася миттю, принесла воду і подала. Поки він пив, підсунула маленького стільчика і сіла біля його ніг.

– Ти плакав, Ігорю? – спитала.

– Ні, не можу...

– Це ще гірше. Сльози приносять полегшу. Але, чи люди шукають у таких випадках полегші?..

Він не знав, що на це сказати, і мовчав. А вона, обнявши руками коліна, почала хитатися взад і вперед, потупивши кудись нерухомий погляд.

– Я не вмію потішати, Ігорю, – заговорила, ніби в півсні. – Я тобі дуже, дуже співчуваю, але не вмію нічого такого сказати, як уміють інші. Я взагалі не визнаю потішань в таких випадках і вважаю їх образливими. Це ще з того часу, як померла моя мама. Всі, хто мене потішав, хто заспокоював і просив не плакати, видавалися мені тупими, жорстокими й немилосердними. Бо біль і сльози – це не свідоцтво любови, це – сама любов. Потішати когось – значить радити не любити, а соромитися сліз – значить соромитися любови. І тому, Ігорю, я не буду потішати тебе так, як потішали мене колись. Навпаки, я скажу тобі: плач! Плач, бо мати варта дитячих сліз, горя і болю.

Мов на наказ, Ігор впав головою на стіл і розридався. Врешті знайшов те, чого йому так бракувало й чого він не міг догадатися. Плакав уперше з дитинства, плакав до болю в грудях, і йому здавалося, що вже не зможе ніколи перестати. Не помічав нічого, що діялося довкола нього, але, коли вже знесилився й почав заспокоюватися, відчув такий лагідний, тепло-материнський дотик до своїх плечей.

– Іди, Ігорю, вмитися і перебратися. В сінях все наготоване. Йди!

Півгодини пізніше, вмитий і перебраний в чисте, Березовський знову сидів за столом, попиваючи холодну криничну воду з варенням, і думав над тим, що мужчини не раз бувають малими дітьми, яким так дуже потрібно материнської ласки й опіки.

Скинувши надмірний тягар з душі, міг уже говорити, почував навіть потребу говорити, хоч тема була така болюча...

Показав їй дивну ікону й сказав з гіркотою:

– Найліпша її подібність й найцінніша для мене пам’ятка, а я не можу тримати її в гуртожитку.

– Лиши у нас, – просто вирішила Маруся, уважно й побожно приглядаючись іконці. – Твоя мама була і гарна і добра, коли вона подібна до цього образу.

– Так, вона була і гарна і добра, Марусю, і я її страшно любив! Так просила мене молитися за її душу...

Не скінчив речення, бо біль здушив йому горло, і в цей момент відчув знову жаль за втраченою вірою, відчув гострий дотик сумління за те, що не зможе виконати останнього прохання покійниці. Глянув на Марусю і зустрів її суворий, повний глибокого докору погляд. І в ньому також прочитав жаль.

– Мертві так небагато вимагають від живих, і чи це не страшно, що ми їм і того не можемо дати? – сказала глухо.

Він зрозумів. Зрозумів, що і вона вже більше не може молитися і що їй від цього також важко.

– Марусю, – признався, – бувають моменти, коли я проклинаю своє безвірство!

– Тому я й просила тебе не зачіпати батька, – відповіла, дивлячись своїми скам’яніло-незрячими очима у невидимий пункт. – Йому тепер віра дуже потрібна. Він важко хворий на серце, хоч і не признається. Ще й п’є до того. Вже починає критися переді мною з горілкою – п’є по ночах, або поза домом. Ці арешти доводять його до божевілля. І що я зроблю?

Так їх застав Кобзаренко.

– Що ж це ти, Марусю?! – гукнув у сінях. – Покинула все на дворі...

Тут побачив гостя й урвав. Підійшов до Ігоря, міцно пригорнув його до себе й заговорив зворушено:

– Царство небесне покійниці й земля їй пером! Ми цілу ніч не спали після твого листа, а я, було, навіть думав поїхати до тебе. Так хіба ж ті окаянні пустять? Ех, горе, горе! І так несподівано! Ну, нічого не зробиш. Кріпись, козаче, бо в житті смутку багато, а радости – що кіт наплакав. Давай-но там, доню, вечерю. Ігор Олександрович з голоду та горя зовсім перемлів. Дивись – тільки тінь з нього лишилась. Ех, Господи! Горе, кажуть, тільки рака красить...

Ігор справді цілі вакації і до цього дня жив і рухався за рахунок нервів. У кожному разі, коли б його хто спитав, коли він останній раз їв, – не зміг би на це відповісти. І тепер, випивши підряд кілька чарок горілки, змітав з тарілок усе, що подавала Маруся. Під кінець вечері побадьорішав настільки, що вже міг говорити про сторонні речі, а навіть спробував усміхатися. Був безмежно вдячний цим людям, у яких знайшов стільки зрозуміння до свого нещастя і які відразу стали для нього найближчою родиною.

Вернувся до порожнього ще гуртожитку пізно і, примирений зі своїм горем, уперше за півтора місяця заснув, твердим сном аж до пізнього полудня.

Коли другого дня знову прийшов до Кобзаренків, побачив свою ікону, вміщену на почесному місці в їдальні й прибрану вишиваним рушником. Під нею стояло дві розкішні китиці білих левкоїв і гвоздиків.

Був дуже зворушений, але все ж зауважив:

– Марусю, це дуже необачно. Хтось може побачити і...

– І – що? – байдуже перепитала Маруся. – Чи ж ти не казав, що це – найбільша подібність твоєї матері й найцінніша пам’ятка від неї?

– Так, але ніхто не повірить...

– Мене зовсім не цікавить, чи хтось повірить, чи ні! – гостро кинула дівчина. – В моїй хаті роблю, як хочу, і кожному до того – зась!

Глянув на неї з подивом, потім підійшов скорим кроком, взяв її за обидві руки і зложив на них повні глибокої пошани поцілунки.

– Марусю, – сказав, – я хилю перед тобою голову, я вдячний тобі, я маю перед тобою дуже великий борг і... дуже-дуже велику провину. Даруєш її мені?

Вона спокійно визволила свої руки й зідхнула:

– Лиши, Ігорю! Є дрібниці, про які не варта згадувати.

* * *

Так всевладна доля перекреслила всі його постанови і повела події своїм власним руслом.

Відвідини Кобзаренків перейшли для Березовського в звичку, в наліг[34]34
  Наліг – внутрішня потреба, потяг, звичка.


[Закрыть], якого не можна було зректися. Пропахла сушеними яблуками, стара міщанська хата на передмісті тягнула його до себе магнетом, і тільки там він відчував себе дома, заспокоювався, менше страждав і міг навіть працювати. Помагав у господарстві, то обриваючи яблука, то чистячи пивницю, то лагодив щось удвох з Григоріюм Степановичем у дворі, або біля хати, і взагалі поводився так, як член родини.