Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

Проти цього останнього неможливо було щось заперечити, але в середині в Ігоря щось бунтувалося і ставало дибки. Обурювало й ображало його, що Кобзаренко наперед втручався в інтимні справи своєї доньки й зятя і, не питаючи їхньої згоди, вже визначив, як вони мають поступати.

– Ну, а коли б молодята запротестували проти такої церемонії? – спитав обережно.

Кобзаренко зідхнув і звівся на ноги:

– Коли б не схотіли так, як я хочу, – хай би собі робили по своїй думці, – відповів холодно. – Тільки ж думаю, Маруся також того хотіла б. Ну, але я заговорився. Вже, мабуть, час... Марусю, гей, Марусю, а котра то година?

– За п’ятнадцять десята, – Відповів тремтячий голос із кухонного вікна.

– Ого, то я таки заговорився! – поспішив Кобзаренко. – Ви також ідете?

– Так, і я піду також, – встав з лавки Ігор.

Знову не поговорив з Марусею, а тепер навіть і не хотів: те, що сказав Кобзаренко, змусило його глибоко задуматися і перевірити докладніше ще раз свою попередню постанову. Не мав відваги і викликати дівчину з хати попрощатися, лиш кинув їй знадвору: «Добраніч» і вийшов з Кобзаренком на вулицю.

Дійшли мовчки до рогу, де дорогу заступила досить ще широка калюжа, і тут Березовський пригадав, що забув калоші.

– Почекайте хвилинку, я зараз...

– Та ні, – відповів Кобзаренко. – Боюся спізнитися. Ви верніться, а я піду. Нам же однаково не по дорозі...

Вернувшись, Ігор побачив замкнені на колодку двері й здивувався: куди це могла Маруся піти? Гукати було ніяково, то ж він обійшов хату і вийшов у садок. Там серед білоцвітучих яблунь бачив дівчину. Стояла в білій батистовий суконці, одягненій, очевидно, на прохід, і скидалася на мавку, зіткану з білих тіней розквітлих дерев.

І враз видалося йому, що це зацвів маєм засніжений, мрійний вечір, що білість тільки потепліла й ожила, виповнивши повітря ніжним ароматом, не сухих яблук, а нектаром своїх пелюсток, і ті несказані слова, що замерзли у нього півроку тому назад на устах, тепер також ожили й набрали нового змісту, нової сили, нового, непереможного бажання їх сказати!.. Відразу відлетіли всі острахи, всі сумніви, всі вагання, і він спішним кроком підійшов до Марусі.

А вона плакала. Місячне сяйво матово золотилося на її темному волоссі, чолі й щоках, вщерть наповняло зеленкавим відсвітом її глибокі, темні очі й стікало двома блискучими струмочками вниз.

Пірваний чимсь всевладним, шаленим і розкішним, Ігор взяв її за руки і без слів притягнув до себе.

– Ігорю!.. – спробувала опертися вона.

– Мовчи! – вишептав пристрасно. – Мовчи!.. Кохаю тебе, розумієш?! Кохаю, кохаю, кохаю!!!

Дівчина здригнулася від цих слів і м’яко подалася, розкриваючи йому назустріч гарячі, налиті спрагою уста. А він припав до них, жадібно і твердо, німіючи від розкоші й несамовитого, солодкого болю.

Світив місяць, цвіли яблуні й співали солов’ї...

* * *

Кількома днями пізніше Ігор і Євген «женили» Василя. Обидва мали бути свідками, й умовилися, що в другій годині всі троє підуть до дому нареченої, а звідтам усі разом – до ЗАГСу. «Усі разом» означало: молоді, свідки, Маруся, яка заздалегідь мала прийти до нареченої, ще одна товаришка нареченої і Мишко – брат нареченої.

Але Ковалюк, який, звичайно, в цей день спішився більше, ніж коли, не міг не спізнитися, і то спізнився рекордово. Насамперед, в канцелярії інституту довго чомусь не могли знайти його метрики. Старого секретаря заарештовано, а новий ще не був добре обізнаний зі справами. Врешті, коли він, зіпрілий і задиханий прилетів по другій годині до гуртожитку зі своїм звичайним вигуком: «Котга це година? Десять по другій?! О, гатуйте мою дуфу, ми вже спізнилися!» і почав одягатися, виявилося, що від нового убрання відлетів і загубився з маринарки передній ґудзик. Довелося Веретелюкові бігти купувати ґудзика. А що подібного не міг знайти, мусів купувати цілий комплект інших. Поки він вернувся з купном, поки повідпорювали решту ґудзиків і попришивали нові, минула далеко й третя. А на кінець, серед поспіху й безголов’я, Василь встромив кудись метрику, і проминуло ще півгодини, поки її знайшли за підшивкою (кишеня продерлася) скинутої маринарки. Василь щохвилини кричав «гатуйте мою дуфу!» але це нічого не помогло, і, замість другої, вони вийшли перед четвертою.

– Ти вже й не спіши, – кпив Євген. – Вона досі з другим розписалася, і ми трапимо саме на весілля...

В домі молодої справді всі дуже непокоїлися і хвилювалися, лиш один Мишко був спокійним і запевняв, що наречений хоче використати до кінця свою кавалерську незалежність.

Ані гостей, ані навіть батька нареченої ще не було з роботи, і приятелів зустріла тільки господиня дому. Була там уже Маруся, була й товаришка нареченої – Зіна і ще якась родичка, що прийшла помогти приготувати вечерю.

Сама наречена – Надійка, білява, зграбна, з дуже приємним голосочком, не була гарна, але була надзвичайно мила й симпатична. Минулого року вона скінчила фармацевтичний технікум у Харкові, а тепер жила разом з батьками і працювала в аптеці.

Ледве воліла привітатися, як мати почала наглити:

– Ідіть, діти, ідіть, бо ще спізнитеся. До п’ятої години недалеко...

Поцілувала доньку й майбутнього зятя і зі сльозами в очах випровадила за поріг.

Ігор та Євген зараз «взяли під ескорту» молоду, Маруся й Зіна – молодого, а меткий і веселий Мишко – хлопець у віці чотирнадцятки – посувався урочисто в авангарді й робив усякі фокуси.

– Знаєте, що? – обізвався незабаром. – Я побіжу наперед. Може треба буде чергу зайняти? Завтра ж вихідний день – то напевне народу буде багато.

І справді, товариство щойно завернуло на вулицю, де був ЗАГС, як напроти вискочив Мишко.

– Я ж казав! – промовив, задихаючись, тоном переможця. – Вертаймося назад, бо нічого з того не буде.

– Чому не буде?

– Там народу – тьма! Бланки скінчилися, послали по нові, і сьогодні до кінця дня тільки народження і смерть реєструватимуть. Шлюби і розводи відкладаються. Але люди не розходяться... Там така черга, така черга!..

Товариство розгубилося, а Василь мало не плакав з досади.

– Все ж таки треба піти подивитися, – вирішила Зіна. – Може якраз і вдасться. Ходім!

Але Веретелюк був іншої думки:

– Ми з Ігорем ідемо наперед і ніби вас зовсім не знаємо. Побачимо, чи що з того вийде.

По дорозі опитав:

– Ти знаєш цю начальницю ЗАГСу?

– Ні, або що?

– Шкода. Баба, як піч, і красуня, якою рід Ізраїлю може пишатися. Називається Клара Абрамівна.

– Ну, і що з того?

– Нічого. Думаю виставити тебе їй на приманку: напевне клюне!..

– Ну, ти також!..

– А що ж робити? Треба товаришеві помогти «для ідеї»... І, слухай, Ігорю, ти вже сьогодні не поскупися – пускай свій капітал в оборот повною парою: усміхайся, моргай, компліменти говори, ну, і... Тебе вчити не треба.

– Як це? До цілої черги моргати?

– Ти на чергу не вважай, а при, як німий до суду. Що ж це ти, елементарних засад не знаєш?

Увійшли в темний і вузенький коридорчик ЗАГСу, засмічений, запльований і повний народу. Тут кипіло, як у казані. Люди кричали, лаялися й стукали настирливо у двері – звичайна картина у радянських установах.

Веретелюк зробив дуже насуплену міну і почав діловито пробиватися до дверей.

– Дозвольте... Дозвольте... Вибачте... Перепрошую... – кидав направо і наліво, розсуваючи натовп, який з видимою неохотою, але все ж розступався, приймаючи інтрузів[47]47
  Інтруз – непрошена особа, нахаба.


[Закрыть] за начальство.

Ігор ліз за ним і поступав так само, хоч в душі сміявся.

Добилися до дверей і постукали. Але постукали не так, як стукали роздражнені клієнти, лиш гостро, упевнено і тихо одночасно.

За дверима почулися кроки, клацнув ключ у замку і на порозі з’явилася сама Клара Абрамівна – жагуча, чорнявка типової семітської краси і страшно розмальована.

– Що вам треба?! – гримнула відразу на прибулих, але її погляд, впавши на Ігорове обличчя, помітно зм’як.

– Зараз вияснимо... – незмінно діловим тоном відповів Євген, досить безпардонно відсуваючи Клару Абрамівну від дверей і заходячи до середини. А тоді обернувся до Ігоря і сказав: – Ну, я своє зробив. Далі ти кажи. І, подивися добре, чи не правду я тобі казав?.

Чи не здурів часом, що так рубав правду просто з мосту?! Березовський мало що не вилаявся вголос і не повернув оглоблів. Але в голову йому стрелила спасенна думка.

– Справді! – вигукнув, ніби забувшись у захопленні, й почав пильно придивлятися до Клари. – Але ж це просто неймовірно!.. І чому ж ти мені раніше того не сказав?!

– Я ще раз питаю, чого вам треба? – спитала спантеличена начальниця, ніяковіючи під Ігоревими оглядинами.

– Ах, це зовсім дві різні справи!.. – почав Ігор..– Але дозвольте сісти... Ви курите? – підсунув цигарки. – Ні? Перепрошую... Так, так, зовсім різні справи:.. Але друга справа – дрібничка. А от головна... Тільки не гнівайтеся, прошу вас... Я називаюся Ігор Березовський, а оце мій товариш – Євген Веретелюк... Мій брат – художник Аркадій Березовський, який, як ви напевне чули, три роки тому назад на всесоюзній виставці в Москві одержав золоту медалю за свою картину...

– Ах, так? – просіяла Клара Абрамівна. – Звичайно, чула!..

«Дідька ти лисого чула! – подумав Березовський. – Я й сам такого не чув!»

– Так от, – продовжував вій уголос, – йому дали велике замовлення на нову картину «Сім’я Народів». Він працює над нею вже два роки і майже скінчив, але бракує йому однієї постаті. Це мусить бути тип, – розумієте? – ТИП! І от з тим типом нещастя: брат ніяк не може його знайти. Він у розпуці. Їздив у різні кінці Радянського Союзу, шукав, робив різні шкіци[48]48
  Шкіц – ескіз.


[Закрыть] – і все невдоволений. Я був у нього в січні і бачив – чудесна картина, але одне місце досі порожнє. Оце пару днів тому назад одержав листа, в якому брат пише, що вибере один зі своїх шкіців і перенесе на картину. Не може більше чекати, бо в липні мусить замовлення скінчити. Сто тисяч, – розумієте?! – СТО ТИСЯЧ одержить...

Ігор замовк і закоханими очима дивився на Клару Абрамівну, а вона паленіла від приємности.

– І все ж... – почала зовсім м’яко і несміливо. – Не розумію...

– Не розумієте?! – здивувався Ігор. – Та ви ж, наскільки я відчув з братових пояснень і наскільки я визнаюся в тих справах, є власне вимріяним типом для його картини! І він, – показав на Веретелюка, – мені щойно оце тепер сказав, як ми сюди йшли. Це ж, Євгене, просто злочин з твого боку!..

– Злочин? – приступив до гри Веретелюк. – Ось нас зараз Клара Абрамівна вижене – і буде кінець. Як же це незнайомій людині можна таке пропонувати?

– Що пропонувати? – вдаючи, що не розуміє, спитала начальниця.

– Власне... – ніби зам’явся Ігор. – Я нічого не пропоную, але братові напишу, і він приїде. Тоді хай сам пропонує.

– Але що пропонує?

– Ах, Кларо Абрамівно! З братом інакше говорити, а інакше зі мною. Але, думаю, що брат буде просити вас позувати...

Клара Абрамівна розтопилася остаточно і, не говорячи ні «так», ні «ні», почала випитувати про всякі подробиці «чудесної картини». Ігор плів, що йому на язик прийшло, поки врешті в кімнату не просунувся Тєрєнтій Кузьміч – помічник начальниці – з пачкою нових бланків під пахвою. Порівняно до пишної Клари виглядав, як роздушена і висохла блощиця – такий був жовтий і худий.

– Ну, – підвівся Ігор, —не будемо вас затримувати...

– Чекайте, – зупинила його начальниця. – А яка ж та друга справа?

– Ах, це вже дурничка! Тут наш товариш хотів, сьогодні записатися, але я чув, що ви вже до кінця дня ні шлюбів, ні розводів не реєструєте?

– На жаль, ні... Але для вашого товариша зробимо виняток, – великодушно усміхнулася Клара. – Вони ще тут? Тєрєнтій Кузьміч, покличте їх сюди!

І щойно тоді почалося!..

Ледве вспів Тєрєнтій Кізьміч відкрити двері й закликати молодят, як його збив з ніг натовп, увалившись з коридору до кімнати:

– А це що за порядки?!

– По «букві З»[49]49
  «Буква З» – знайомство, зв’язки. (Примітка авторки).


[Закрыть] дієте?!

– Ми вже півдня тут стовбичимо, а ви собі по знайомству пускаєте?!

– Давай записувать за чергою!..

– Вийдіть зараз же! Вийдіть усі до одного!... – заверещала Клара.

– Не вийдемо! Реєструй у порядку черги!..

– До завтра не вийдемо! Коли так, то так! Клич міліцію!..

І закипіло: люди штовхалися, сварилися, намагаючись встановити порушену чергу, кінчали свої остаточні порахунки ті, що прийшли по розвід, плакали ті, які прийшли реєструвати смерть, верещала Клара Абрамівна, гримав пресом об стіл засохло-прозоро-блощичний Тєрєнтій Кузьміч – правдиві Содом і Гоморра!

Під загальні прокльони і цинічні дотепи Василь і Надійка таки записалися першими, а тоді ціле товариство, супроводжуване ворожими поглядами, вигуками і нарочито «припадковими» штовханцями, ледве-ледве видерлося на вулицю.

– О, гатуйте мою дуфу! – вигукнув Ковалюк, обтираючи зіпріле обличчя. – Вдруге нізащо не буду женитися!..

– Чому ж не будеш? – зовсім поважно сказав Євген. – То воно з непривички страшно. А потім, як втягнешся, – піде все одно, що по маслі...

Всі засміялися.

– Але ж ми ще молодих не поздоровили! – пригадала Зіна і поцілувала Надійку, бажаючи їй щастя. Потім потиснула руку Василеві.

– А мене не поцілуєш? – зробив обережну міну Василь.

Стоячи посеред пішоходу, товариство жартувало. Веретелюк ліз цілуватися до Надійки, до Зіни і до Марусі.

– Там така тіснота була, що я справді не знаю, хто з вас женився... – казав. – Може й мене оженили? Я щось там підписував, то, може бути, що якраз підписався, де належалося молодому...

– Точно, дядьку Євгене! – закричав Мишко. – Записали вас із Зіною! Я – свідок! Поздоровляю вас із тим, що винесли ребра цілі. Але, скажіть мені, за що я постраждав? – і показав на груди та манжети сорочки, де не було половини ґудзиків.

Загородили цілий пішохід, і прохожі, минаючи їх, лаялися.

– От навіжені! – кинула якась червонощока молодиця, сходячи за брук. – Така їх нетерплячка розібрала, що на вулиці цілуються. Через місяць по розвід прийдете – не будете цілуватися...

Товариство знову засміялося, але з відтінком ніяковости.

Рушили назад. Веретелюк по дорозі притримав Ігоря і шепнув йому в ухо:

– Цікавий я знати, як то тебе прийме Клара Абрамівна, коли ти прийдеш свій шлюб реєструвати...

Березовський злісно кліпнув очима:

– Щоби мав до смерти відпокутувати кавалером, а до цієї потвори не піду!

– Ага, боїшся!..

– Бриджуся, а не боюся! – поправив Ігор. – І не лишень самої Клари Абрамівни, а взагалі цієї комедії. Обійдуся вже якось без пониження і профанації...

Веретелюк дуже уважно подивився йому в очі й відійшов, не промовивши ні слова..

* * *

«Кохаю, кохаю, кохаю!..»

Так, Ігор кохав і був коханим. Був навіть щасливим, але не своїм щастям, а тим, що і йому випала в цьому страшному житті одробина радости. Те саме почувала й Маруся, а тому вони обидвоє якось дуже обережно користали зі свого кохання. Дівчина не вимагала освідчин і запевнень в коханні, сама також про нього не говорила, і їхні зустрічі не раз минали без одних обіймів і без одного поцілунку.

Вони любили ходити вечорами на цвинтар, топтати взористі килими тіней, пришпилені до землі місячними стрілами, і слухати солов’їв. Поклавши руку дівчині на плечі, Ігор щось оповідав, а вона слухала його, мовчазна й зосереджена, не перебиваючи ні запитами, ні зауваженнями. Лишень коли кінчав, просила говорити ще щось:

– Оповідай, я хочу слухати...

– Що ж тобі оповідати?

– Що-набудь. Ти завжди маєш щось цікаве оповісти.

– Тобі не знудилося слухати мене цілий рік?

Вона усміхалася:

– Я б слухала тебе ціле життя: ти такий розумний!..

Він був вдячний за це признання, пригортав її міцніше до себе і починав щось нове. Цінив чистоту своєї дівчини, і навіть у хвилинах, коли скипала кров у жилах, коли уста в жадобі шукали інших уст, – ніколи не дозволяв собі ані на сміливіший дотик, ані на найменший натяк на те, що Кобзаренко свого часу назвав словом «зась». Знав, що Маруся не була Зоєю і вимагала цілком інакшого ставлення до себе. Вона вірила йому, і він мусів довір’я виправдати. Зрештою, не мусів, себто, не робив над собою ніякого примусу, бо молодість і цнота дівчини самі собою викликали пошану і служили їй найліпшим заборолом.

І лишень раз Ігореві зрадили нерви.

Якось то він прийшов саме тоді, коли Маруся кінчала обривати вишні в садку. Вийшла з-поза хати з повним відром у руках, закосичена китичками червоних блискучих ягід, усміхнена, спокуслива, як сама вишня, вщерть налита солодким соком.

– Врешті дозріла й та молода, що оце вперше зародила, – сказала вдоволено.

– Так, дозріла й молода... – повторив безтямно слова, що обвіяли його нараз полум’яним вихром.

Відібрав у Марусі відро, нетерпляче підштовхнув її у півтемні сіни і там, обплівши її дужими обіймами, пристрасно впився в гарячі уста. Світ закрутився і затанцював, жага притьмарила розум, і він підсвідомо чекав миті, коли розсудок згасне зовсім, уступаючи місце чомусь божевільно-солодкому, всевладному і потрясаючому.

– Ой, Ігорю, вишні ж!.. – скрикнула Маруся, хапаючись руками біля вух. – Подушив вишні!..

Дідько б узяв усі вишні, включно з тими, що зародили перший раз! Вони так недоречно стирчать за вухами, душаться від дотику, плямлять рукави сорочки і взагалі привертають природний стан речей, скидаючи чоловіка з неба на землю...

Злий і зніяковілий, Ігор дивився збаранілими очима на поцятковані червоним соком рукави, марно намагаючись второпати, що говорила дівчина про способи виведення вишневих плям на білій матерії.

– Візьмеш поки що татову сорочку, а я тобі цю зараз виперу і висушу, – щебетала Маруся. – Як свіжі плями, то відходять скоро...

Зробив, як радила, але все ще не міг перемогти розгуканого серця, що важко бухало в грудях. Прокляті вишні!..

Маруся тимчасом розпалювала примус, наставляла на нього великий чайник і, нічого не підозріваючи, розважала його розмовою.

– А, ти ж знаєш? – пригадала. – Стешка вже вчора виїхала до брата. Нещасна дівчина, наробила ганьби собі й цілій родині!

Він і сам недавно був такої думки, але сьогодні подушені вишні настроїли його дуже опозиційно.

– Чому ж вона нещасна, і де ти бачиш ганьбу? – спитав повільно, нервово закурюючи цигарку.

– О! – здивувалася Маруся. – Тато тобі хіба нічого не оповів?

– Оповів, але я все ж таки не розумію, при чому тут ганьба, і чому над Стешкою треба уболівати?

Був подратований і хотів у відплату подратувати й Марусю.

Бідна дівчина аж розгубилася:

– Та як?.. – і не скінчила.

А він, мружачи очі й затягаючись димом, цідив слово-по-слову, як то звичайно робив у хвилинах найбільшого хвилювання:

– Що він виявився негідником – не її вина, але вона доказала, що вже в п’ятнадцять років є зрілою людиною. Наплювала на всі забобони міщанського середовища і поступила по своїй волі. Покохала і була сміливою, послідовною і до кінця відданою своєму коханню. Не чекала, аж поки її дадуть ордер на право розпоряджатися собою. Я ніколи не був про неї високої думки, але аж тепер шаную її за відвагу: молодець!

Спантеличена до скрайніх меж, Маруся не могла нічого мудрішого сказати, крім:

– Але ж ти бачиш, як це все скінчилося?

– Нічим воно особливим не скінчилося.

– Як?! А дитина?.. Без батька...

– Ну, і що? – дрочився далі Ігор. – Подумаєш, дитина без батька! Чи, по-твоєму, краще мати батька енкаведиста?

Маруся посумніла:

– Не розумію тебе, Ігорю. Ти якось так чудно говориш...

– Чудно? Чому чудно?

– Та, бо... Кожному ж ясно, що Стешка зробила страшно, ганебно!..

Тепер Ігор відчув, що починає бліднути, що йому тверднуть уста, а очі наливаються злістю.

– Марусю! – гримнув. – Не смій такого говорити! Там, де є любов, нема місця ганьбі! Ганьба там, де люди, сходяться без любови!

Встав і заходив по хаті.

– Я ніколи з тобою на ці теми не говорив, – продовжував по надумі, не дивлячись на Марусю, – але сьогодні, коли вже прийшлося до слова, – скажу. Мусиш зрозуміти, що фізична чеснота ще нічого не означає. Можна бути фізично дівчиною, недоторканою і неприступною тілом, але душею, чи, як ти кажеш, переконаннями, – найгіршою розпусницею. І, навпаки, можна бути пристрасною коханкою і найчеснішою жінкою водночас. Важно, чи жінка йде за голосом почувань, чи за голосом розрахунку. Це є мірилом порядности!

Маруся стояла з похиленою головою, засоромлена такою пікантною розмовою.

– А чесною і порядною дівчиною заразом не можна бути? – спитала з видимим зусиллям, і голос її був хрипкий.

– Можна. Але порядність і чесність стають під сумнів, коли дівчина починає вимагати при свідках списування контракту, засвідченого штампом і печаткою, без якого не дасть свого кохання до кінця. Цим самим вона лишень доказує, що не вірить у порядність і любов свого вибранця, а тому жадає від нього розписки на вірність. Тепер подумай глибше, що з того виходить: коли не вірить ні в його порядність, ні в щирість його почувань, а все ж одружується з ним, покладаючись виключно тільки на папірець і свідків, то хто вона? Назвеш таку жінку порядною і розумною? Як же вона може віддаватися людині, якої або не знає, або підозріває її у підлоті? Як же з цим годиться її кохання? Адже кохання мусить базуватися власне на довір’ї і на пошануванні!

Маруся в глибокій задуманості похитала головою і потерла чоло.

– А все ж, Ігорю, – сказала, – ти чудно говориш... Чи ти думаєш, наприклад, що Василь і Надійка не любляться, не вірять одне одному, не шанують одне одного?

– Мене, Марусю, не цікавлять справи інших людей. Я маю власний погляд на речі й оце тобі його висловив. Можеш мені щось заперечити по суті?

У двері хтось постукав, і Маруся, не вспівши нічого відповісти, вийшла.

– Марусю, – заговорив якийсь жіночий голос, – позич мені десять рублів до вечора. Мій старий ще досі зарплати не одержав, і в хаті копійки нема.

Маруся знайшла гроші й дала. Коли вернулася, Ігор глумливо спитав:

– Чому ж ти розписки в неї не взяла?

Дівчина почервоніла й насупилася.

– Ні, справді, – усміхався злосливо Ігор, – треба було взяти розписку, або принаймні мене за свідка поставити, хоч і не сумніваєшся, що жінка віддасть і шануєш її...

Маруся насупилася ще більше і мовчки заходилася випарювати плями на сорочці...

* * *

А все ж він і тепер не знав, до чого йде оцей роман. Правда, тепер він скрізь появлявся у товаристві Марусі, не дуже то крився перед іншими людьми зі своїми почуваннями, але на рішальне слово таки не важився. Щось його в’язало й стримувало. Трохи ніяково було йому перед Кобзаренком, який не був сліпим і розумів добре, що діється. Ігор почував обов’язок дати якесь вияснення і одного разу, звівши зручно розмову у потрібному напрямку, сказав:

– Я, Григорію Степановичу, повторю вам ще раз, що не вірю в силу ЗАГСу, ані не похваляю насильного життя в подружжі, коли в ньому нема згоди. Але саме тому буду міряти не сім разів, а сто разів, щоб оженитися тільки раз – і на все життя.

– Воно, голубе, таке, – похмуро обізвався Кобзаренко: – часом чоловік міряє-міряє, думає-думає, а не вгадає все одно. Тоді мусить собі сказати: «Бачили очі, що купували...» Думати, звичайно, треба, але треба приготовитися і на те, що й терпіти доведеться. Не раз і юшка вийде пересолена, а їсти треба. А родина – це ж не юшка, що її вилляв та й іншу зварив. Про дітей треба пам’ятати. Діти – це перше!..

З того дня, коли сталося нещастя зі Стешкою, Кобзаренко більше пив, рідко коли бував у доброму гуморі, а ще рідше з ним можна було дійти до порозуміння. Видно, випадок з похресницею був тією краплею, що переповнила чарку. І дарма, що Стешка вижила і виїхала до брата, дарма, що терор почав ущухати, – Григорій Степанович усе більше хмурився і все більше пив. Опустився, мав нездорове набрякле обличчя і водянисті мішки під очима – аж неприємно було на нього дивитися. Часто задумувався, не бачив і не чув нічого довкола себе, тер чоло і повторював своє одноманітне:

– Ех, горе, горе!..

А дні збігали, і Березовський далі ні на що не важився. Зробив лишень одне: вислав від імені Марусі до обласного відділу народної освіти прохання, щоб її перенесли з того місця, куди вона одержала призначення ще в квітні, до містечка, де мав працювати він сам, уперше назвавшись у цьому офіційному поданні Марусиним нареченим.

Але ні Марусі, ні Григорієві Степановичу про це не сказав, обмежившись до повідомлення, що він вистарався про призначення до тієї самої школи.

– Я б волів, щоб Маруся лишилася тут, – зідхнув. Кобзаренко.

– Тут важко дістати місце. Посади зайняті. Та навіть і в районних містечках нелегко влаштуватися. І вже краще для Марусі працювати в районному центрі, ніж попасти в глухе село.

– Та я знаю... Тільки ж гірко мені самому тепер лишатися. Один буду, як палець, один!..

– То їдьте з нами.

– Е, ні, голубе, я з цієї хати хіба на кладовище поїду. Звик до неї і вже не покину. Та й на кого покину?

Маруся розплакалася:1

– Я й сама не знаю, як то тато житиме без мене. Та ж їсти не буде кому зварити, хати замести, сорочки випрати...

– О-о, почни! – схаменувся Кобзаренко. – Їсти – не біда, я й в їдальні собі наїмся, сорочки віддам прати, а хату й сам позамітаю. Я тільки, того... Скучно мені буде без тебе. Хоч ти мені й докучила, і все наперекір робила, – підморгнув, вдаючи веселого, – а привик до тебе. Цить, не плач, дурненька! Не до віку ж і з батьком бути. Ти... Слухай-но, Марусю, щось то я хотів сказати... Ага, бач, казали, що десь дошки на тартаку мають давати. Так скоч-но довідатися, чи воно правда, бо дошка все в хаті потрібна...

Це був очевидний претекст, щоб виправити дівчину з хати, але вона слухняно зібралася і пішла.

– Ех, горе, горе!.. – зідхнув їй у слід Кобзаренко. – Чує її серце, чує й моє...'

– Що чує? – спитав Ігор.

– Та оце ж... хотів я поговорити з тобою Ігорю... Ти скоро поїдеш і, Бог його знає, чи ми побачимося...

Ігореві стало холодно на серці від цих слів, однак, він запротестував:

– Не вигадуйте, Григорію Степановичу! Вас іще й об дорогу не доб’єш, тільки пити менше треба.

– Не перебивай, – досадливо скривився Кобзаренко, – знаю, що кажу! Погано зі мною, Ігорю, дуже погано. Я Марусі не признаюся, але тобі щиру правду кажу. Ота «зубата» близько вже коло мене, ночами, здається, віддих її чую... Так, от... Не гнівайсь, що просто говоритиму. Бачу ж усе, куди воно й що... Правду тобі кажу, що не люблю я твого безбожництва, але вірю, що ти колись порозумнішаєш. Чим старша людина – тим мудріша стає... А чолов’яга з тебе добрий: чесний, щирий і таки свого роду, а не зайда якийсь. Так от: хотів би я вас на шлюб благословити, але, крий Боже, нічого не кажу і не наглю. Дивіться обоє добре і добре подумайте. Маєте час. Бог всесильний, і може я ще дочекаюся... Але... але, коли б що до чого... Коли б мене вже не було в живих – попросіть Сірків, щоб вас благословили. Чуєш, Ігорю? Попросіть у них благословенства – мені легше буде в землі лежати, та й умирати легше буде з цією думкою... Знаєш же, що я побожна людина, а Маруся в мене – одинока дитина, одинока, як серце в грудях! То ж зроби так, як я хочу, прошу тебе! Зробиш?..

І так само, як при постелі умираючої матері, Ігор не знайшов у собі сили відмовити.

– Ви забагато думаєте про смерть, – сказав тихо. – Але – хай буде, як хочете...

– Дякую тобі, сину, дякую! – просльозився і просяяв старий. – Ікони в скрині сховані, перстені шлюбні – також. Носити їх не зможете, але перед шлюбом візьміть хоч на часинку. Та ще, Ігорю... Ходи сюди...

Повів Ігоря до скрині, відчинив її і став показувати:

– Ось тут секретка є, бачиш? Дивись, як її відчинити – о!... Тут є трохи грошенят. Воно, ті рублі большевицькі, мало варті, але на новому господарстві треба буде й таких. А там, далі, є ще одна секретка – її треба отак відкривати... – підважив ножиком, відсунув дощинку і витягнув маленьку залізну коробочку. – У ній є двісті п’ятдесят рублів у золоті, шлюбні перстені. та ще сережки покійної, та хрестики, та ланцюжки... Цього, Ігорю, у вас якби нема, розумієш? Звичайно, не доведи Боже чого, – візьмете, скільки треба, буде, але краще не беріть. Це я для іншої мети зберігав... Ось, як пригадую, як то наші вояки гинули від тифу, а ліків не було за що купити, зброї не було... Ех, Боже, Боже!.. Так, от, бачиш, це все, що тут є – народній гріш. Так я постановив. Дочекаєшся часу, коли треба буде все віддати – віддай і це на додаток. Я вже кров’ю своєю не прислужуся народові – то хоч хай цей дріб’язок від мене лептою послужить...

Замовк і безтямно обертав замкнену скриньку в руках, а м’якенькі мішечки під очима жалібно тремтіли.

– Ключик у Марусі, – нагадав. – Вона знає також...

Сховав скриньку і засунув дощинку.

– Тепер, Ігорю, – продовжував трохи бадьоріше, – справив я для свого майбутнього зятя та й для Марусі чоботи-сап’янці. Ніхто тепер таких не носить, але я так, не для вжитку, а на пам’ятку. Лежало у мене два кусники сап’яну ще від царських часів – ось я й подумав таке зробити...

Він покопався в скрині, витягнув зі споду згорток у білій хустині й розв’язав.

Зворушений і пригноблений цією розмовою, Ігор, однак, не міг стримати вигуку захоплення на вид мистецько зроблених сап’янців зі срібними підковами. Взяв у руки обидві пари – червоні жіночі й зелені чоловічі – й дивився на них, як на щось значно-значно більше, ніж звичайне взуття. Дійсно, тепер таких ніхто не носив, а молодше покоління навіть не знало, як виглядали оспівані в поезії і прозі чоботи-сап’янці. Вони, як і козацькі жупани, як і кораблики, що прикрашали колись горді жіночі голівки, як і давня слава козацького народу, відходили в минуле. І що ж кращого й розумнішого міг лишити по собі скромний швець у пам’ятку для своїх нащадків, як не оцей витвір своїх працьовитих рук? Чи тільки рук? Чи не вклав він у свою працю й своє серце, свою нездійснену мрію?

Ігор обернув чоботи підошвами догори й машинально перехопив якийсь предмет, що висунувся з халяв. Глянув і мало не вибухнув плачем: три пари малесеньких черевичків з того ж узорчатого сап’яну.

Цього вже було забагато на його нерви, і він, щоб стримати себе, відвернувся, підійшов до вікна і спробував закурити. Але сльози набігали в очі, в горлі щось набрякло, а руки трусилися, аж скакали. Не витримав. Кинув цигарку, вхопив Григорія Степановича в обійми й міцно пригорнув до себе. І від цього якось відразу заспокоївся.

– Батьку, – сказав виразно, – батьку... У мене нема людини, яку б я більше шанував, якій би я був більше зобов’язаний і яка була мені рідніша від вас. І навіть коли б доля не судила мені назвати Марусю своєю дружиною, то вас я все уважатиму батьком, а Марусю – сестрою. Я даю вам слово моєї чести, я вам присягаю на пам’ять моєї матері, що ніколи-ніколи не забуду того добра, яке і ви і Маруся для мене зробили! А, поки що, прошу у вас дозволу – вважати Марусю моєю нареченою.

– Боже вас благослови!.. І я дякую, сину, і я... – поплескав його по плечах Кобзаренко. – Ти – чесна дитина. Вірю тобі. А, оженившись з Марусею, не пожалуєш, бо вона – добра душа, буде тобі вірною дружиною, дбайливою господинею і люб’ячою мамою дітям.