Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

– Знаю, батьку. Я люблю Марусю...

– Люби. Люби її, сину, так, як я люблю: як свою душу – і будете щасливі...

... А другого дня Березовський одержав повідомлення, що його призначається на посаду завідувача педагогічної частини в тій самій школі, де він мав працювати, як звичайний учитель. Вістка, безперечно, була приємною, але вимагала його негайного приїзду.

Маруся поставилася до цієї звістки без особливої радости, але й без помітного жалю. Зате Кобзаренко, може й сам того не помічаючи, поводився так, ніби прощався з Ігорем на все життя: радив подбати про те, щоб не втратити права власности на хату, говорив про конечність ремонту, про зміну старих дерев у садку новими щепами і все повторював:

– Бо таки нема кращого, як своя хата. Оте мандрівне життя з людини цигана робить, а на одному місці й камінь обростає...

Ігор старався всіма силами відвернути думки Григорія Степановича від цього почуття приречености, але сам десь інстинктом своїм відчував наближення чогось неминучого й сумного.

* * *

Приїхавши на посаду, відразу пірнув з головою в навал роботи. Треба було погодити учителів у розподілі годин, складати план й розклад годин, зайнятися підготовкою повторних осінніх іспитів, перевірити стан бібліотеки й кабінетів, взявши на себе й частину обов’язків, директора, який, як і кожний партієць, не дуже то уділявся роботі. Недосвідчений і необізнаний зі справами, Березовський на кожному кроці зустрічав усякі труднощі, але поволі втягнувся і прибирав справу за справою у свої руки.

Але, помимо переобтяженосте працею, гостро відчував свою самотність. Давалася вона йому взнаки і тоді, коли сидів за роботою в розігрітому сонцем порожньому шкільному будинку, і тоді, коли заходив до нехлюйної, убогої районної їдальні, що годувала своїх клієнтів якимись помиями і стало несвіжим м’ясом, І тоді, коли, скінчивши пізно увечері роботу приходив до своєї кавалерської кімнати, тимчасово найнятої при одній жидівській родині. Кімнатка, правда, була чистенька, господиня – привітна й охайна, але оті типово-жидівські меблі й купа галасливої дітвори впливали на його нерви.

Випивши склянку чаю з тонесенькою скибочкою білого хліба, економно намащеного повидлом з чорних слив (господиня погодилася давати йому чай ранком і увечері), Ігор пробував читати, або переглядати газети, але його увагу мимовільно приковувала до себе то пузата, чорна комода, то бляшане ліжко з намальованими на ньому краєвидами в яскраво-синіх, зелених і вже почорнілих жовтих фарбах, то побільшені фотографії бородатих і пейсатих родичів, чи пухких меланхолійних родичок господині, що пильно й терпеливо дивилися на нього зі стін, мов би кажучи: «Ну й ну, коли ж то ти вже заберешся звідси?..»

Він і сам рад би був якнайскоріше втекти з цього чужого світу, але мусів чекати на якесь мешкання, що мало звільнитися за пару тижнів. А, поки що, повинен був терпіти.

Поки що? Скільки ж часу, властиво, те «поки що» буде тривати? Ну, перейде до окремого мешкання і залишиться навіть без того чаю, який йому тепер давала господиня. Сам буде змушений собі його варити. Ну, навіть приїде Маруся – і що з того? Тут не те, що вдома. Тут доведеться критися зі своїми почуваннями, щоб не бути пікантною атракцією для спостережливих і цікавих учнів, як рівно ж і для учителів. Особливо тепер йому, як завпедові, доведеться оглядатися на кожний крок, бо ж він на становищі, на виду у всіх! Ні одна їхня зустріч, ні одна розмова не укриється в маленькому світі нудьгуючого і ласого на новини містечка, тим більше ще у вужчому шкільному світі!..

Ігоря огортала досада: до дідька лисого, як це він раніше над тим не подумав?! Чи ж не ліпше було б, коли б вони приїхали, як подружжя? Тоді не було б клопотів з чаєм, не було б потреби ходити до тієї задрипаної їдальні, що стояла на глинистому горбі, обіллятому помиями і закиданому сміттям, не було б і шепотів поза плечима, багатозначних натяків і недискретних поглядів.

Так, найкраще одружитися! Однаково ж рішився на це, то навіщо відкладати?

Але...

Гм, «одружитися»...

«Одружитися» – це значить відбути всю церемонію з благословенством і потім піти до Клари Абрамівни, а цього він не міг, нізащо! Дана в присутності розчулення обіцянка Григорієві Степановичу муляла тепер його сумління, як застрягла в горлі кістка: навіщо було таке дурне обіцяти? Адже воно наповнює почуттям гострого протесту все його нутро, воно йде впоперек його засад, впоперек його переконань! Хіба, нічого не кажучи, привезти сюди Марусю просто до свого нового мешкання і сказати їй: «Ти моя жінка»?.. Це і непевне (Маруся і його може почастувати калошею) і просто нечесно. Виглядало б на якесь «викрадання з сералю»[50]50
  «Викрадення з сералю» – опера В. А. Моцарта про намагання головного героя викрасти свою кохану з палацу османського паші. Сералі – так у Османській імперії називалися палаци.


[Закрыть], попросту сказавши, звідництво в розумінні Кобзаренка.

Як би це все розв’язати?..

Та розв’язка не приходила, а неспокій і туга росли. З одного боку оце кавалерське життя, від якого він в значній мірі вже відвик, завдяки щоденним відвідинам Кобзаренків, а з другого несподівана дурна перешкода до щастя, розпалювали їх щодень більше. Він ходив, запаморочений настирливою думкою, жадібно читав Марусині листи, пестив її і цілував у думках, але й далі нічого рішучого написати не міг. Бо й що мав би писати? Коли б не Григорій Степанович, Марусю можна було б переконати. Але вона зараз же «побіжить на пораду». Дурненьке, наївне дівча!.. Дурненьке, але безконечно миле й дороге!..

І хто зна, чим би воно все скінчилося, коли б одного разу не прийшов лист від спричинниці його туги й неспокою. Лист дуже сумний і тривожний. Дівчина писала таке:

«Ігорю, дорогий:

Сталося нещастя: тата забрали до санаторії. Сам знаєш, скільки разів я просила його не пити, – не слухав. У середу вернувся, пізно й ледве увійшов до хати. Але не хотів лягати, сварився зі мною і вперше в житті наговорив образливих речей. Потім ще пив у хаті, а нарешті вирвався у мене з рук і втік. Його знайшли непритомним на вулиці й забрали до «витверезвлювача». Та йому було так погано, що вже ранком кликали лікаря, а той наказав негайно перевезти до лікарні. Три дні становище було критичне, бо серце відмовлялося працювати. А в неділю мені сказали, що тато потребує санаторного режиму найменше на місяць, а то й два. Крім серця, він має цілком виснажену нервову систему і ще якісь недуги. Я заплатила санаторію за два місяці, й оце сьогодні тата повезли під наглядом одного санітара. Хотіла й я їхати, але тато не дозволив. Він іще досі не цілком притомний, а, коли побачив мене, почав так кидатися, що його мусіло тримати четверо людей. Як мені важко, Ігорю!.. Лікарі, правда, ручать, що за два місяці тато повернеться цілком здоровим, що йому потрібно тільки покинути пити, курити і працювати. Вірю, що це правда, але все ж не можу знайти собі місця. Хоч би ж ти був біля мене!.. Ти все вмієш розважити і заспокоїти.

Вибач, що пишу мало, але, сам розумієш, що в таких випадках важко писати.

Цілую Тебе.

Маруся».

Ігор справді любив Григорія Степановича й вістка його вразила, але при тому всьому не міг в даному моменті стримати в собі почуття радости від свідомости, що розв’язка прийшла сама собою.

Поговорив з директором, повідомив його, що сталося нещастя з тестем і попросив на день відпустки.

– Ти, хіба, жонатий? – здивувався директор.

– Жонатий, – спокійно підтвердив Ігор. – Учителька Марія Кобзаренко, що має працювати з другою класою, і є моя дружина.

– Мгм... А я й не знав... Ну, добре, їдь. Я вже сам повідомлю інспектуру наросвіти. На один день пускаю тебе на власну відповідальність.

Звичайно, та половина ночі, що її Березовський стратив на подорож, і сама дорога були настільки довгими, що він успів і надуматися, і нахвилюватися, і натужитися подостатком, а про сон забув зовсім. Ледве-ледве дочекався світанку, який мав стояти близько цієї нудної й неспокійної заразом дороги.

Але ось і знайома станція, ось і площа, де стоїть кілька допотопних фіакрів, запряжених не менш допотопними шкапами, і галасливі, обшарпані фірмани[51]51
  Фірман – візник. Походить від слова «фіра», що значить – віз, підвода.


[Закрыть], які й тепер, загнані зі своїми «засобами виробництва» в артіль «Червоної Зірки», не стратили звички кричати, дертися за кожного пасажира і вимагати «на чай».

Від старої, захованої в глибині двору за двома кремезними грушами хатини на Березовського війнуло спокоєм і затишком родинного гнізда. По двох з половиною тижнях напруженої праці, життя в чужому середовищі, безсонній ночі у тряському поїзді й новому трясінню, в обдертому фіакрі по закуреній серпневій дорозі, прохолода й тиша, що царювали там, за невеличкими віконцями, прислоненими знадвору зубленими шатами зелені видавалися правдивим раєм.

Скорим кроком перейшов подвір’я, натиснув на знайому клямку і опинився у півприсмерку сіней, його привітав здавлений крик радости й несподіванки, вслід за яким шию обняли ніжні дівочі руки, а до грудей з плачем припала чорнява голівка, яка і в півтемноті блищала ясним переділом.

– От маєш! – спробував пожартувати він, цілуючи волосся й вогкі очі дівчини. – То ти плачеш на привітання?

– Тато... Тато... – схлипувала цілком по-дитячому Маруся. – Ти одержав мого листа?

– Одержав, Марусю, одержав, і тому приїхав, – відповів, ведучи дівчину в хату. – Воно, звичайно, прикра справа, але для тата це ще й краще. З серцем у нього давно не все в порядку, а горілка могла довести його до згуби. Та тепер йому підлікують і серце, і нерви, а, головне, не дадуть пити. Він сам був уже безсилий покинути горілку, але в санаторії її не дістане. За два місяці він відвикне від налогу – і все буде добре. Побачиш. Не плач...

Вона вже не плакала. Вона слухала його жадібно і вірила, бо хотіла вірити. Вона також тепер думала, що для батька сталося найкраще з того, що могло статися. І так самісінько, як робила це для батька, приготувала йому воду до миття, подала чистий рушник і мило, а сама заходилася лагодити снідання. А він напружено стежив за кожним її рухом, ледве стримуючи в собі все зростаюче хвилювання.

Щоб вгамувати себе, вийшов надвір, витягнув кілька відер води з криниці, наносив у діжку, налив качкам і курям у корито, нарубав дров і увійшов до хати лишень тоді, коли Маруся покликала його снідати.

Та ледве переступив поріг, як його знову обвіяв дух прохолоди й тиші, напоєний п’янким ароматом сушених яблук, дух спокою й затишного родинного гнізда. Але ця прохолода сьогодні підпалювала кров у жилах, спокій обзивався дзвоном напруження у нервах, а тиша й привітність нагадували про те, що вони тільки самі в хаті, сторожко береженій від решти світу двома кремезними грушами, що стояли перед ґанком.

За сніданням його неспокій так зріс, що він майже нічого не міг їсти, і, не вспіла Маруся зібрати зі столу, як він піймав її і притиснув до себе.

– Слухай, моя Марусино, – почав схвильовано, – я приїхав для того, щоб одружитися з тобою. Підеш за мене, чи піднесеш мені гарбуза?

Вона щасливо засміялася і сховала обличчя у нього на грудях.

– Не маю гарбузів – посохли... – відповіла вкрай сконфужено.

– Марусю, я питаю, так би мовити, зовсім офіційно.

– Ніби ти не знаєш і без питань?

– Отже, згода? Ну, то поцілуй мене, але міцно!.. Так... Дякую тобі, кохана! Бо я вже, бачиш, трохи боявся: сказав директорові, що їду до дружини, а ти могла відмовити. Хочу, щоб на новому місці ми були вже подружжям.

Говорив уриваним і охриплим голосом, намагаючись заглянути їй в очі, а вона, далека від розуміння його хвилювання, зажурено схилила голову.

– Звичайно, так ліпше, – згодилася задумливо. – Але тата нема...

– От про це я й хочу з тобою говорити! – підхопив Ігор, і хвилювання його відразу уляглося. – Бачиш, воно краще, що тата нема, бо відпадають всякі неприємні ускладнення. Тато зараз зажадає церемонії з якимсь благословенством, перстенями, присягами і всякими такими іншими речами. А воно мені все смішне, образливе й огидне.

– Ігорю!.. – здригнулася Маруся й ступила крок узад, розплющивши широко перелякані очі.

Він сподівався цього, а тому повів наступ з подвійною енергією:

– Не лякайся, Марусю, і вислухай мене уважно... Я б дуже не хотів огірчувати тата, але шлюб, остаточно, є. нашою справою, а не татовою, і ми маємо робити так, як нам подобається. Тепер у мене до тебе одне, може й зайве, але остаточне і неминуче питання: скажи, чи ти ще віриш у Бога?

З виразом глибокого жалю Маруся заперечила рухом голови. Він уважав за доцільне не помітити того жалю і продовжував:

– Ні? Ну, то тоді подумай, чи ж буде чесно з твого боку дурити тата, вдаючи, що ти віриш у силу того чаклування, яке він збирається над нами чинити? Чи це не буде насмішкою над його глибокою вірою? Я, принаймні, на це ніяк не міг би зважитися не лишень тому, що не вірю, а й тому, що надто шаную тата. Я б почував себе негідником, отак його обдуривши.

З її очей, з виразу її обличчя вичитав, що вона вже захитана і збита з глузду, і знову подвоїв своє завзяття.

– Крім того, Марусю, – продовжував, не даючи дівчині отямитися, – я ніколи не присягав би і не дав би навіть слова на «досмертне кохання», ані не прийняв би їх від тебе. Досмертної любови ніхто не може присягати, бо це не лежить у силах людини. Я зараз люблю тебе, ти любиш мене, і наша любов є настільки глибока, що ми зважуємося зв’язати наші долі. Я роблю особливий наголос на цьому моменті, бо уважаю людей, які сходяться, не маючи твердих підстав для свого співжиття, розпусними, безвідповідальними, звироднілими. Однак, може статися, що я розлюблю тебе, або ти розлюбиш мене. Дивімся тверезо на речі, Марусю, бо життя – це не іграшка. Для тебе навіть є більша небезпека, оскільки ти молодша від мене майже на десять років.

– Ігорю!.. – запротестувала вона.

Але він не дав скінчити:

– Чекай, дівчино, чекай!.. Я ж не кажу, що так мусить бути, але може. Хай буде можливість одного шансу проти тисячі, але ти того не можеш заперечити і не можеш не прийняти під увагу. Досмертної любови не можна присягати поважно і тверезо. Це – абсурд, це – злочин, це, коли хочеш, – неповага до присяги і для кохання. Можна присягати досмертне співжиття – то вже інша річ. Але, знову, подумай, яке ярмо закладає собі людина на шию, даючи таку присягу! Та ж уже від самої свідомости, що закріпачуєш себе присягою на ціле життя, кохання може вмерти! Ні, Марусю, ні! Я можу тобі присягнути, що кохаю тебе безмежно, що хочу одружитися з тобою чесно, що бажаю втримати наше кохання до смерти, але ніколи не присягну тобі, як то хоче тато, на вічну любов і на вічне співжиття. Більше того, я присягаю тобі, що з хвилиною, коли ти мене розлюбиш, я не дозволю тобі ані хвилини каратися в ролі моєї дружини! Я дам тобі повну волю – зробити, що схочеш. І, коли хочеш знати правду, то кохання саме там довше тримається, де його не ґвалтують і штучно не продовжують, де на нього не накладають ярма і не заковують у ланцюги. А я хочу кохати тебе і бути тобою коханим до смерти! Чи ти розумієш мене, Марусю? – взяв її обидві руки і стиснув до болю.

Маруся прихилилася до нього, приложила свою щоку до його щоки і, ласкаючись, заговорила мрійно:

– Я розумію одне, Ігорю: що ти – виключна людина. Ти маєш такі відважні погляди, що я боюся їх, але заперечити не можу. Ти – геній, Ігорю!..

– Моя ти дівчинко мила! – засміявся, цілуючи її. – Я не геній, а просто думаюча людина, і погляди мої не такі вже відважні – тільки логічні. А, зрештою, кому-кому, а тобі, здається, відваги позичати не треба: як то було з Комісаровим?... – і він розсміявся вдруге.

Але Маруся чомусь не поділяла його веселости. Випручалася від нього і відійшла до вікна.

– Знаєш, – обізвалася, – що вчинок часом потребує меншої відваги, ніж думка. Я, наприклад, можу інколи зробити щось зовсім божевільне, але думка у мене все боязка І здебільша тримається второваних доріг... Лишім цю розмову – вона мене лякає...

А він сміявся й далі особливим багатозначним сміхом і бентежив ним дівчину до краю.

– О, мій коханий боягузику! – вигукнув, опинившись біля Марусі й обіймаючи її з новою силою. – Гаразд, не будемо говорити про «страшні речі» – будемо говорити про веселі: про наш шлюб.

– Він не буде веселим, Ігорю, – з нотами глибокого жалю сказала вона. – Тато буде дуже вражений, і тому мені сумно...

– Порадимо і на це, Марусю. Ось напишемо до тата, що постановили одружитися, попросимо його благословенства на віддаль – і все. Вияснимо йому, що нам незручно відкладати справу на два місяці, поки він повернеться з лікування, і що ти також не можеш тут чекати його приїзду, бо мусиш за десять днів приступити до роботи. Він там може трохи й погнівається, але до кінця лікування подобріє, приїде до нас у гості – і все забудеться. Побачиш...

Вона зідхнула, висловлюючи тим свою згоду, хоч і в’ялу.

– Далі, – спішив Ігор, використовуючи її згідливість, і підійшов до головного, – лишається ще ЗАГС. Мене нудить від самої згадки про нього, але, остаточно, не заперечую, що й ту формальність треба буде відбути з огляду на дітей. Але не тепер, Марусю...

Маруся знову злякано подалась назад:

– Як?! Ти хочеш і без ЗАГСу?!

– Без ЗАГСу, Марусю! – промовив якнайтвердше і навіть ногою притупнув. – Хочу, щоб ти показала мені повне довір’я.

– Ігорю, – підвела до нього з благанням очі, – цього я не можу! Хочеш мого довір’я? Але і ти мусиш доказати, що віриш мені: я вважаю тебе порядною людиною і не маю сумніву, що ти і без ЗАГСу будеш вірним чоловіком. Але так я не можу. Не можу!

Кажучи правду, він аж так ворожо проти формальної реєстрації подружжя настроєний не був, і йому також посміхалася думка, щоб Маруся стала називатися Березовською. Але він побоювався зустрічі з Кларою Абрамівною, а знову ж не хотів починати життя на новому місці з сенсації. Казав же директорові, що їде до жінки, і тут раптом – маєш тобі! – улаштовує весілля. В містечку це буде цілою подією. Остаточно, можна було б зареєструватися сьогодні ж тут, і Клара Абрамівна нічого особливого йому не зробила б. Але тоді він уже мусів бігти, шукати свідків, клопотати голову гостиною і сидіти з гістьми до вечора, чого йому зовсім не бажалося, ані не входило в його плани. Він мав уночі від’їхати назад, то ж дорожив кожною хвилиною, подарованою таким вдалим випадком. Ну, і, накінець, хотів поставити на своєму.

Тому заговорив знову палко, благально, переконливо. Наводив десятки всяких аргументів, чому саме не треба того ЗАГСу, а найважчий з них був такий:

– Марусю, я розпишуся з тобою, але тільки в той день, коли ми з тобою посваримося. Ще в гніві можу піти до якоїсь там Клари Абрамівни, але тепер – ні! Тепер я так кохаю тебе, моя єдина, так обожествляю, що вважав би за блюзнірство, коли б та огидна тварюка захотіла поцілувати твого черевика! Вона не сміє бути вступом у наше чисте кохання! Ніхто не сміє вмішуватися в нього! Воно – для нас! Воно святе, Марусю!.. – говорив у такому щирому пориві, що йому аж сльози виступили на очі. – Марусю, коли ти зараз мене не зрозумієш, мені буде дуже-дуже боляче!.. Ти не оскверниш чистоти моїх почувань, ти віриш мені, ти розумієш мене, правда ж, моє щастя?

Цілував її пальці і рукави сукенки.

Як звичайно, виграв і цей найважчий бій. Маруся знову попала в полон чару його слів, його ніжности, його голосу. Обняла міцно за шию, притулилася і зашептала:

– Ти робиш зі мною, що хочеш, Ігорю, бо я вірю тобі і на тебе покладаюся. Від першої зустрічі ти став моєю вірою, став чимсь більшим від моїх найглибших переконань!.. Хай буде, як хочеш: напишемо татові, і я приїду до тебе, як твоя дружина...

Тепер уже вона хвилювалася і то так сильно, що її настрій передався йому і вкинув його у стан млосної півпритомности.

– Марусю, – ледве вимовив з хрипкою в голосі, – ти, здається, ще не розумієш того, що сказала...

– Розумію, Ігорю...

– Ні, не розумієш! Ти приїдеш ВЖЕ, як моя дружина, а я виїду сьогодні звідси, як твій чоловік. Ми одружуємося вже, зараз, у цій хвилині!..

– Зараз?! – кинулася вона і затріпотала, мов пташка в жмені. – Зараз – ні, Ігорю!..

– Марусю, зараз! – твердо промовив Ігор, хоч голос його зривався. – Зараз! Закинь боязку думку і зроби божевільний вчинок! Божевільний, Марусю!.. У божевіллі є розкіш, якої ніколи не дасть тверезість... Божеволій, моя кохана, бо і я божевільний зараз!..

Звичайно, вона пробувала опертися, але хіба ж не опиралася й тоді, перед першим поцілунком?..

В хаті п’янко пахли сушені яблука, царювала інтимна, багатозначна тиша, а по кутках притаїлися чарівні мелодії колискових пісень, готові кожної хвилини забриніти повним голосом на бажання нового покоління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ігор прокинувся аж перед вечором, голодний, як вовк,, але бадьорий, радісний і відпочилий. Відразу пригадав собі все, солодко протягнувся і покликав:

– Жінко моя, а де ти там?!

Тиша.

– Марусю!

Тиша.

Одягаючись, став на порозі до їдальні 'і, перше, що зустрів, – був повний докору й суму погляд іконки. Він поспішив відвернутися від неї й виглянув крізь вікно в садок. Там побачив Марусю. Сиділа аж у самому кінці стежки на лавочці під ясьминовим корчем, задумана і прибита.

Щулячись від неприємного передчуття, він поспішив до дівчини. Те, що вона не підвела голови і навіть не подивилася на нього, ще більше вразило його і насторожило. Уже передчував прикру розмову і наперед угадував її зміст.

Сів поруч Марусі, закурив цигарку і, мружачись від диму, кинув на дівчину скісним поглядом. Мала почервонілі, заплакані очі, підпухлі уста і набрякле бліде обличчя – перла, що ще недавно світилася знутра яскравим вогником безумства, тепер звапніла, вмерла і виглядала зовсім непривабливо. А йому з’явилася в очах Зоя по їхньому першому зближенні – щаслива, розпромінена і вдячна...

– Так!.. – з досадою вирвалося в Ігоря. – І можна спитати, чого ти плачеш?

Маруся не відповіла, а натомість нові сльози побігли по її щоках.

«Починається родинне щастя!» – подумав Ігор, відчуваючи, що його огортає несмак і злість.

– Марусю, – сказав різко і з, притиском, – я хочу з тобою умовитися раз і на все життя, щоб ти ніколи не мовчала, коли я тебе щось питаю! Не зношу того! Можеш докоряти, можеш сваритися, чи дорікати, але не мовчи! Отже, ще раз питаю: чого плачеш?

– Плачу, бо мені жаль, – скоряючись твердому його тонові, присилувала себе відповісти. – Я ніколи не повірила б, що можу так впасти...

– Ой, прошу тебе, не вживай цих затасканих термінів! – заткнув вуха Ігор. – «Впасти»!.. Кожна жінка мусить впасти, одружуючись... – додав цинічно.

– Ігорю, твій дотеп дуже вульгарний...

– Ти сама винна, викликаючи мене на одвертість. Але я перепрошую, Марусю... – взяв її за руку і поцілував у долоню. – Пробач... Тільки ніколи не вживай слів з обтріпаного лексикону середньовіччя.

Вона трохи заспокоїлася і почала вже без сліз:

– Все-таки не повинно воно було так статися. Для тата це буде тяжкий удар.

Він стиснув її руку міцніше, щоб підкреслити важливість своїх слів.

– По-перше, Марусю, є певні речі, на які ти мусиш мати свій власний погляд. Мене все розхолоджувала до тебе ота психічна залежність від оточення. Я дуже похваляю в тобі твою приязнь і пошану до тата, сам його шаную, але, – підкреслюю ще раз, – є певні речі, до яких тато мусить зректися права втручання! Минули ті часи, коли драконська традиція з батьківською і громадською контролею веліла замикати молодих у коморі, ставити під дверима на варті дружбів і потім виносити на показ цілого села найінтимніші докази «невинности», або «винности» молодої. Тепер уже того нема! Але чи тебе не разили хоч би й на весіллі того самого Василя оті масні дотепи, підморгування, підшептування і побажання, від яких Надійка весь час пекла таких раків, що їй аж сльози на очі виступали? І ти б також того хотіла?

– Ні, ні! – запротестувала Маруся, обливаючись гарячим рум’янцем. – Я б того не хотіла. Але... Але все ж тато повинен був знати.

– Що знати? Марусю, подумай над тим, що кажеш? ЩО ПОВИНЕН БУВ ТАТО ЗНАТИ?!

– Ах, ти не про це!.. – зніяковівши до решти, спустила голову Маруся. – Але, коли б твоя мама жила, чи й їй не було б жаль, коли б ти одружився, не повідомивши її наперед? Не було б їй прикро?

– Може. Але вона не вимагала б від мене робити те, що мені ще прикріше.

– Чи ж тобі було б справді так прикро, коли б вона хотіла тебе поблагословити на нове життя?

– Мені було б прикро дурити її, схиляючи голову під благословенство, в силу якого я не вірю.

– Чи ж раз уже так не було?

– Було, але не забувай, що моя мама лежала тоді на смертельній постелі, і твій докір, Марусю, дуже нетактовний...

– Хіба ж це докір? Навпаки, я вважаю, що бувають випадки, коли треба жертвувати своїми засадами для спокою ближніх.

– Бувають, але в даному випадку воно зовсім не конечно. Я не є ошустом, Марусю, я є порядною і принциповою людиною. Коли б був ошустом, то без вагання заграв би комедію і з благословенством, і з присягою, і з попом. Що це ошустові шкодить?

Вона вже мовчала, бо, розбита його аргументами, не знала що відповісти. А він, осмілений і підбадьорений, присунувся ближче, обнімаючи її за плечі.

– Слухай, Марусино, чи ж то вже справді так важко, яку форму має прибрати шлюб? Чи ж не має права кожна людина почати своє подружнє життя так, як вона хоче? Чи ж то справді приємно робити з найінтимнішого кроку прилюдне видовище? Кому приємно – хай собі робить, я не протестую. Але мені було б неприємно, тим більше неприємно перед батьками. Все ж таки, це дуже делікатна річ... І, зрештою, чи ти не була сьогодні щасливою?

Маруся спалахнула, порожевіла й засвітилася, вже самим своїм виглядом даючи промовисту відповідь. Але він не вдоволився.

– Скажи, чи не була ти щасливою? – наполягав, силоміць підводячи її обличчя.

– Не дивись так, – вишептала в солодкій муці. – Я шалію...

– Шалій! Я хочу, щоб ти шаліла! Я хочу сам шаліти, бо справжнє щастя неодмінно йде в парі з шалом!.. – вхопив її в обійми і безтямно припав до її уст.

– Ігорю, – вирвалася вона, – ти справді збожеволів!.. Довкола ж сусіди!..

– Яке діло сусідам до того, що діється між чоловіком і жінкою?! – вигукнув зухвало, підхопив її на руки і поніс до хати, скорений інстинктом диких предків, що переможно колись верталися до своїх печер з перекинутими через плечі тілами непритомних бранок... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

П’яні й знесилені коханням, але щасливі й примирені, прощалися по півночі. Умовилися, що обидвоє напишуть до Григорія Степановича, але Маруся, не чекаючи відповіді від батька, спакує свої речі і чекатиме телеграми дід Ігоря. Якщо б йому вдалося вирватися ще на день – він приїде по неї, якщо ні – Маруся мала їхати сама. їхати просто до Ігоря, бо ж вони були подружжям.

* * *

Вернувся Ігор до праці цілком зміненою людиною, йото енергія подвоїлася, зникли неспокій і туга, він став солідним, як і належить бути жонатому, а особливо його тішило те, що мешкання вже звільнилося і він може взятися за влаштування свого власного родинного гнізда. Дещо з устаткування купив, дещо позичив до часу, поки приїдуть меблі в багажі, що його мала надати Маруся, роздобув палива, з яким було так важко, придбав навіть кілька вазонків – взагалі почував себе господарем і майбутнім головою родини. Лишалося ще поговорити в директором відносно другої відпустки, і він чекав лишень відповідного моменту, бо сам бачив, що така відпустка була б дуже не на руку. Аж тут прийшов лист від Марусі:

«Ігорю, дорогий!

Будеш вражений тим, що я напишу, але, прошу Тебе, не так зрозуміти мене, як відчути. Я знаю, що Ти знайдеш багато розумних аргументів, проти яких мій мозок буде безсилим, але всі твої аргументи будуть рівно ж безсилі проти моїх почувань, проти МОЇХ ПЕРЕКОНАНЬ, які виходять не з голови, а з душі.

Ледве Ти вийшов з хати, Ігорю, як всі події з’явилися переді мною в іншому світлі – і мене напала розпука, мене напав жах, а в темноті почали з’являтися кошмари. То була моторошна ніч, Ігорю, і я зрозуміла, що мої передчуття мене не обдурили. Пам’ятаєш, я Тобі казала, що передчуваю якусь небезпеку від Тебе, що Твої слова мені видавалися підшептами нечистого, що Ти колись привидівся мені вітром, який гнав перекотиполе по замерзлому грудді, а тим перекотиполем була я... І решту ночі, навіть при світлі, Ти ввижався мені страшним. Я не хочу писати подробиць, знаючи, що вони були б для Тебе образливі, але правди скрити не можу.

Другу ніч я вже боялася лишитися сама в хаті і пішла до Сірків. Ти знаєш, що у них своє горе зі Стешкою... Я не хотіла нічого казати, але, коли побачила хресну матір, не витримала й розказала їй все. Може саме тому й розказала, що хресна має це саме нещастя в родині. А мені потрібно було перед кимсь висповідатися, бо свідомість зробленого гріха мене розторощувала.

Я знаю, Ти обуришся, Ігорю, я припускаю навіть, що Ти можеш зректися мене після цього, але мені стало легше. Хресна плакала наді мною, як і над своєю рідною дочкою. І на кінець вона сказала мені таке: «Напиши до Ігоря. Коли він чесний чоловік – мусить приїхати і все направити. Коли він чесний – він не підбиватиме тебе виступити проти батьківської волі й волі твоєї покійної матері, яка також того хотіла б, коли б була жива. Чи ж він нечистий, що боїться хреста і святого образу? І записатися мусите, щоб була ти його жінкою по документах, а не гулящою дівкою, що пішла на віру, як наша Стешка нещаслива. Весілля не робіть – яке ж то тепер по всьому весілля? – але батьківську волю пошануйте. Ми вам заступимо обидвом і батька і маму».

Ігорю, нічого мені не пиши на цю тему і не завдавай собі труду дискутувати з поглядами простої жінки – я ж знаю, що ти своєю логікою переможеш і її, і мене. Але це нічого не поможе, Ігорю. Я вже більше не піду проти своїх переконань, я безсила проти них піти! І я Тобі кажу безповторно, що, або Ти згодишся зробити так, як хотів тато, і я приїду до Тебе, як Твоя справжня дружина, як Березовська, або я не приїду взагалі. Рішай.

Маруся».

Ігореві видалося, що з листа до нього промовляє хтось тяжко заїкуватий, бо папір трясся, слова розламувалися, розкришувалися й окремі їхні відламки надовго приковували його зір, залишаючись темними для зрозуміння.. Він кілька разів починав від початку, поки зрозумів. Зрозумів лист і пізнав його авторку.

Так, оце вона – Маруся. Оце – перекотиполе, що улягає волі всіх вітрів, у засяг яких попадає. Оце, нарешті, людина, яка здібна до божевільних вчинків, але думка якої прикована ланцюгами рабства до второваних доріг. Це – Маруся! І таку жінку судилося йому покохати! О, іронія долі! Справді іронія, бо ж і тепер, коли повинен був би охолонути до неї, погорджувати нею за її жалюгідну сповідь перед Сірчихою – любив її далі, незмінно, глибоко. По всьому, що сталося, його кохання зросло й дозріло. Її бурхливий темперамент, що крився під панциром скромности й соромливости, заскочив його самого, її пестощі, її ніжність, її особлива солодкість при самій лишень згадці про них пришпилювали гострою голкою серце кудись аж до плечей, і там воно тріпалося, мов несамовите, наганяючи гарячі хвилі крови в голову. Він часто серед білого дня змушений був покидати роботу й бігти напитися води й змочити голову, бо йому темніло в очах, ставало млосно. Він божеволів за нею. Не вірячи в молитву, він молився б до неї, не визнаючи святощів, він уважав усе те, що сталося між ними, за святе. А вона...