Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)

– Гм... – більше думав уголос, між адресувався до дівчини. – А я все дошукувався причини твого індеферентизму і не міг дошукатися. Але ніколи мені в голову не могло прийти, щоб його корінням були сумніви релігійного характеру....

Маруся гірко усміхнулася, зберігаючи той самий німо– зосереджений вираз в очах:

– Ти не зрозумів мене, Ігорю: у мене до Чистого Четверга не було ніяких сумнівів. А мій індеферентизм, – це, здається байдужість, правда? – тільки зовнішній. Варя завжди сміялася, що я «здохла», але вона, як і ти, помилялися. Я до всього прислухаюся, до всього приглядаюся, і в мене виникає стільки питань, що не раз від них голова розсаджується.

– Чекай, Марусю! – зупинив її Березовський, наставивши руку. – Чекай, бо і в мене зараз виникло стільки питань, що від них голова розсаджується... Ти кажеш, що до Чистого Четверга у тебе не було сумнівів... Тоді, коли я вийшов від вас, у мене також не було сумнівів, що ти, – не гнівайся за одвертість, – істерично-релігійна людина. Так?

– Що значить «істерично-релігійна»? – здивувалася Маруся.

– Ну, просто: адже є люди, які не вірять, є байдужі, є такі, що сумніваються і вагаються, є просто релігійні, а є й фанатики, у яких заперечення Бога викликає істерику. Мені видалося, що ти належиш саме до цих останніх, і це мене дуже здивувало, бо в наші часи, погодься сама, воно неймовірно і просто смішно...

Поки він скінчив, дівчина вже дивилася кудись повз нього своїм неморгаючим поглядом і дивачно усміхалася самими устами.

– По-моєму, – почала тихо, – можна або вірити, або не вірити, але не можна вірити наполовину. Ті, що байдужі, або ті, що сумніваються, в конечному висліді прийдуть до безвірства... Або... Хіба я знаю?.. От і я: поки ти мені не сказав, поки я не прочитала твого реферату, у мене не було найменших сумнівів, найменших вагань. І тоді я була щаслива. Мала велике щастя, якого ще сама не вміла оцінити!.. Але тепер... Я не знаю... Я ж розумію, що ти не можеш помилятися. Думала, що ти... Думала... А ти... А... – затремтіла і вигукнула здавленим шепотом: – мені страшно Ігорю!

Це не були порожні слова. Справді непідробний жах викривив обличчя дівчини, відбився в її очах і струсив її тілом. Ще один момент – і була б кинулася Ігореві на груди, шукаючи там рятунку. Але не зробила того. Закрила лице руками і розплакалася.

Він був приголомшений і зворушений, одначе зберіг стільки притомности, що не зробив жесту, який дівчина могла б витолкувати хибно і який поставив би їх обидвоє у фальшиву ситуацію.

Обережно відірвав одну її руку від обличчя і стиснув у своїх долонях.

– Яка ж ти наївна, дитино, яка ж наївна!... – заговорив із глибоким співчуттям. – Але не плач, не плач... Заспокойся... Коли б я знав раніше, що ти така перечулена на релігійному пункті, був би поступив інакше. Але я обіцяв тобі обговорити цю справу. Пам’ятаєш? Отже, давай обговоримо, але спокійно, розумно і без сліз. Добре?

Покірно, чисто по-дитячому, Маруся обтерла очі і, схлипнувши востаннє особливо голосно, випросталася.

– Вже? – усміхнувся Ігор. – От і гаразд. Тепер поговоримо.

Присунув стілець і сів поруч дівчини.

– То ти кажеш, що вірила без сумнівів і вагань, аж поки не прийшов оцей поганий безбожник, оцей антихрист... Та що ти Марусю!? – вигукнув, зауваживши, що дівчина від останнього слова, яке він вимовив жартом, знову здригнулася і глипнула на нього з жахом. – Яка ж ти смішна, слово чести! Бачу, що примара баби Теклі над тобою ще довго тяжітиме... Але будемо говорити поважно. Ти кажеш, що віра давала тобі щастя. Що ж то було за щастя, поясни мені?..

Перше, ніж відповісти, Маруся довго надумувалася.

– Це не щастя, – почала нерішуче. – Себто... Як тобі сказати? Ну, а все ж мені видавалося, що я знаю, для чого живу...

– Для чого ж ти жила?

Вона знову вагалася з відповіддю. Надумуючись, звела докупи свої рівні брови, від чого її ясне, гладеньке чоло перерізало дві поперечні зморшки.

– Я б тобі сказала, – зважилася врешті, – але ти будеш з мене сміятися...

– Ні, не буду, Марусю! – приобіцяв майже урочисто. – Говори сміливо. Це мене дуже цікавить. Ну?

Хотів знову взяти її за руку, але вона не дала. Відвернулася до вікна і заговорила непевним від ніяковости голосом:

– Тато мене вчив, що ми живемо для того, щоб пізнати Бога, полюбити Його, наблизитися до Нього і тим самим заслужити собі право на поєднання з Ним у вічності...

Слухаючи її, Березовський лишень скептично похитував головою й іронічно кривив уста. Але вона, обернена плечима, цього, звичайно, не бачила. Скінчила й замовкла.

– Це все? – спитав Ігор.

– Мало хіба?

– І мало, і багато – залежить, з якого боку дивитися... Тепер послухай мене, Марусю: я не тільки атеїст, я – нещадний ворог релігії!

Мов би злякавшись нападу ззаду, дівчина рвучко обернулася пополотнілим обличчям до Ігоря, і в її очах знову засвітився переляк.

– Тобі страшно? – спитав іронічно й потвердив невблаганно ще раз: – так, Марусю, я – нещадний ворог релігії й виступаю проти неї при кожній нагоді. Бо релігія – це не просто собі невинний забобон, а страшне зло, злочинний дурман, – справедливо кажуть марксисти, – опіум для народу! Хоч на своєму власному прикладі можеш переконатися, до чого вона доводить: в інтерпретації баби Теклі релігія скалічила тобі шість років, – шість найкращих років! – дитинства, розстроїла тобі нерви, і мало бракувало, щоб не звела тебе взагалі зі світу; в інтерпретації тата, як-не-як, людини дуже розумної, релігія зорієнтувала тебе на фальшиву мету. Бо що значить «пізнавати Бога», «полюбити Бога», коли Бог взагалі не існує? Який глузд мають старання «на поєднання з Ним у вічності», коли вічність – це виключно виплід темних мозків? Вдумайся, дівчино, яке це все абсурдне, абстрактне й жалюгідне!.. А ти ще вважала, що знаєш, для чого живеш, ще питала мене, чи цього мало!

Вдоволений вдалим вступом, Ігор закурив, устав з місця й заходив. Находило на нього натхнення, і він знав, що тепер говоритиме гладко й переконливо.

– Над метою людського існування, – продовжував, – вже віддавна міркували дуже світлі уми. Я тобі перекажу лишень дещо... Філософ Огюст Конт уважає, що першим і головнішим обов’язком людини є – жити для добра інших і жертвувати собою для людства. Еммануїл Кант, про якого ти чула всякі нісенітниці від усяких там викладачів «марксо-ленінської психології» і якого засад ми не можемо триматися взагальному, під тим оглядом має рацію і є співзвучним з Контом. Сповнення обов’язку Кант підносить до критерію моральности і твердить, що такий обов’язок тяжить над людиною, як Категоричний Імператив. Та найцікавіше й найвірніше спостереження над людською психікою зробив філософ Шубарт[20]20
  Можливо, мається на увазі Крістіан Фрідріх Даніель Шубарт (1739-1791) – німецький журналіст, поет, композитор і органіст, автор соціально-критичних творів, за які його неодноразово карали (зокрема він був ув'язнений у тюрмі на десять років).


[Закрыть]. Він сказав, що з кінця 15-го століття людина відкинула Бога, як щось непотрібне, що вона, замість в небо, задивилася в землю й стремить до того, щоб підкорити собі таємниці природи. Правда, Шубарт пророкує цим стремлінням кінець, але він напевне помилився: відкинувши Бога і всякі забобони, людство пішло скорим кроком вперед і йтиме так далі. Небо його вже ніколи не буде цікавити. натомість, розвиток науки й знань дасть можливість знайти відповідь на багато питань, до розв’язки яких не допускала релігія.

Але я трохи ухилився...

Вертаючи до мети людського існування, мусимо сказати, що людина живе для пізнання і для творення добра. Це так про людину взагалі.

А тепер подумай, які величезні обов’язки тяжать над нами, народом бездержавним і поневоленим?! І, чи це не злочин, замість скерувати всю свою увагу на свій власний нарід, замість думати над його звільненням, над його піднесенням, – задивлятися в небесні химери й заслуговувати собі на якусь вічність?!

Маруся мовчала. Замовчав і він, нервово проходжуючись вздовж столу.

– Хочеш релігії? – почав знову. – Добре! Але релігія мусить бути національна, а не божеська! Нарід, любов до нього, жертвенність для нього, віддання себе до кінця його інтересам – ось наша Перша Заповідь! Робім все, що вимагають інтереси нації і все, що нам диктують наші обов’язки супроти неї. Розумієш?

– Ні, – приголомшила його неочікувана відповідь.

– Не розумієш?! —зробив великі очі Ігор.

Маруся немилосердно почала стискати скроні долонями.

– Не розумію, – повторила, силкуючись зібрати думки. – Ось, наприклад, ми з тобою будемо виховувати наших майбутніх учнів у комуністичному дусі «на засадах марксо-ленінської педагогіки» (пам’ятаєш, як це ти мені сказав?), тато шитиме чоботи енкаведистам, а якийсь там агроном помагатиме колгоспникам вирощувати більші врожаї, щоб москалі мали що їсти... Це ж не називається робити те, що вимагають інтереси нації й наші обов’язки супроти неї, правда ж, що ні?

Дійсно, вона того не розуміла, але ще більше не розуміла, якого несподіваного й важкого удару завдала своєму вчителеві, й Березовський в першу хвилину онімів. Але не дав того по собі пізнати, зробив строгу міну й повільно витягнув нову цигарку.

– Ти, Марусю, говориш про нашу ненормальну добу, – почав крізь зуби, припалюючи цигарку сірником. – Ми опинилися в такій ситуації, де не можна керуватися іншими засадами, крім однієї – зберегти життя. А я говорю взагалі.

Але дівчина далі не розуміла й ще завзятіше терла скроні.

– Так, це правда... Тільки ж, поки та «нормальна доба» прийде, ми ж мусимо щось робити, ми мусимо чимсь жити. Чи... Як ти скажеш?

На це він мав уже приготовану відповідь:

– О, дівчино, звичайно! Ми повинні готуватися до хвилини, в якій сповнення обов’язку стане можливим і невідкличним – це раз; плекати в собі любов до своєї нації – це два; нарешті, вчитися, здобувати освіту й знання, щоб та рішуча хвилина не застала збіговища гречкосіїв, анальфабетів[21]21
  Анальфабет – неписьменна, неосвічена людина; неук.


[Закрыть] і релігійних фанатиків, а культурний нарід, спроможний взяти в руки керму власної держави! – скінчив трохи патетично.

Маруся раптом проясніла.

– Чекай, Ігорю! – благально подивилася на нього. – Але ж це саме й тато каже, тільки іншими словами.

– Тато?! – здивувався Ігор. – Та що ти, Марусю?! Твій тато і йому подібні, може, й хотять того самого, але релігія їх збиває з толку. Вони хотять Бога, його пізнавання й якоїсь там вічности. Що ж має з цим спільного проблема нації й держави?

– Ти не так це розумієш, Ігорю, – посумнівши, але із незвичайною вдумливістю заговорила дівчина. – От ти кажеш: «знання», «освіта»... Хіба ж це не пізнавання Бога, його величі, його мудрости і Його законів? Ні, чекай, не перебивай, бо я забуду!

Чимраз далі, то дівчина говорила все спішніше, ніби справді боялася, що її думки повтікають:

– Ти ж дивися: все наше життя є пізнаванням по законах не встановлених людьми, а якоюсь іншою силою. Хіба дитина від найранішого віку, ще перше, ніж почне щось розуміти, не пізнає? Або людство в цілому? Та ж ми весь час пізнаємо, хоч і не всі до шкіл ходять. Але пізнають кожної хвилини. Правда?

– Але при чому тут Бог?! – таки не витримав Ігор.

– Бо Він – скрізь сущий і всевиповняючий! Все, що є довкола нас, створене Богом і просякнене Його Духом. Пізнавати світ – пізнавати Бога. Людство, нація, держава – це також Божі прояви, частини Його Істоти. Любити людство, любити свій нарід – чи ж це не означає любити Самого Бога? А хто ж нас навчає найбільшої любови, як не Бог? Адже Бог – це сама любов, це – жертвенність, безмірна, безконечна!.. Ти у своєму рефераті писав, що Христос – міт. Якщо і так, то творець цього «міту» мусів бути більше, ніж людиною, бо ж на таку любов, яку проповідував Ісус, проста смертна людина неспроможна здобутися!.. Далі – вічність... Ти смієшся з неї. Але, коли подумати, що ми є частиною Божого Єства, а Бог – вічний, то й ми повинні мати вічність. Чи не так?

На лицях дівчини виступили яскраві рожеві плями, очі розгорілися від внутрішнього вогню, й Ігор, дивлячись на неї, відчув, що починає підкорятися якійсь дивній силі.

– Але ж зрозумій, Марусю, що Бога нема, – чуєш? – НЕМА! – крикнув роздратовано. – Нічого не просякнене його Духом, бо ДУХ НЕ ІСНУЄ, а ІСНУЄ ЛИШЕНЬ МАТЕРІЯ! Одинока лишень МАТЕРІЯ є вічною! Це ти мусиш знати хоч би й з фізики – науки обґрунтованої на точних дослідах. І хоч воно трохи трагікомічно, але ми не можемо заперечити, що наша «вічність» полягає саме в переміні в лопух, а коли лопуха з’їсть корова, то ця переміна буде ще менш естетичною... Але саме, по закону вічности матерії, ми таки будемо «вічні»!..

– Не кажи так, мені страшно! – зойкнула дівчина й знову закрила обличчя руками. – Не розумію, як ти можеш так говорити!.. А для мене, коли так подумаю, що в кінці нашого існування стоїть сліпе й німе НІЩО, – все тратить сенс, мені нічого не хочеться, мені... Мені страшно, Ігорю!..

На цей раз він рішучим кроком приступив до неї, відірвав її руки від обличчя й підвів голову за підборіддя.

– Ти – боягуз, Марусю! – сказав твердо, заглядаючи їй в очі холодним поглядом. – Чуєш? Нікчемний, малодушний боягуз! І подякуй своїй релігії, що вона тебе такою виховала!

– Ні, Ігорю, це не таке боягузтво, як ти думаєш, – зідхнула дівчина, визволяючи свої руки. – Тато каже, що людина без релігії – це найстрашніший звір, це – сліпець без костура, це – перекотиполе, яке не має мети й дороги, лиш котиться, куди його вітер жене. Я щойно протягом цього тижня, коли захиталася моя віра, починаю розуміти всю правду цих слів, і від того мені страшно.

Говорила тихо-тихо, без ніяких інтонацій, а навіть останні слова вимовила тим самим безбарвним, рівним голосом, лишень очі її, налиті скам’янілим болем, свідчили про драму, що зараз відбувалася в її душі. Березовський і сам відчував подув чогось страшного, понурого, що проймало болем до шпику костей і викликало у нього настрій, подібний уже до пережитого десять років тому.

– Розумію тебе, Марусю, – нервово заходив він по хаті, – Розумію добре. І ненавиджу за це всі релігії! Що вони собою представляють? Софістика, схоластика, догми, купа порожніх слів – нісенітниця! А люди вірять у це все, сліпнуть і дуріють. Мало того – деморалізуються. Кажеш, що людина без релігії – це сліпець без костура. Неправда! Релігія – це сама сліпота. Як не буде сліпоти – непотрібно буде й костура. Кажеш, що людина без релігії – найстрашніший звір? В цьому з тобою можу погодитися. Але хто в тому винен? Сама ж релігія! Це ж вона виховує своїх ісповідників методою медівника і батога; мов звірів у цирку, – і має у висліді справді звірів! Вчить робити добро, але не задля самого добра, а за стократну винагороду в царстві небесному. Остерігає перед злом, але не задля самої огиди до зла, а задля стократної кари в пеклі. Неодмінно все оплачується «стократно»! І до чого це приводить? До спекуляції, до глибокої деморалізації, прикритої зверхньо фальшивими чеснотами! Що ж дивного, що віруюча людина, стративши віру, себто, відчувши, що ретяз[22]22
  Ретяз або ретязь – ланцюг.


[Закрыть], який її попередньо стримував, перетлів і урвався, пускає на волю свої найдикіші інстинкти? Це ж природно і законно. Інакше й бути не може.

Маруся, прив’яла й посумніла, слухала його уважно, але з таким винуватим і сконфуженим виглядом, ніби ті всі обвинувачення стосувалися до неї..

– Нарешті, – продовжував Ігор, із вдоволенням відмічаючи вплив своїх слів, – по собі можеш зміркувати, до чого доводить релігія: щойно захиталася твоя віра – ти вже стратила охоту до всього, для тебе життя не має більше сенсу. Чому? Тому, що ти досі була зорієнтована на фальшиву мету – на вічність у царстві небесному. І так кожна людина: зрозумівши, що мета, до якої вона стремить – облудна, стає перекотиполем. Її опановує істеричний жах на саму думку, що життя кінчається разом зі смертю, бо ніякої душі нема, бо кожне живе сотворіння – це лишень згусток організованої матерії. Ах, ні! Такого простого природного факту, як перетворення матерії в інші форми вона не може ставити. Вона видумує душу, чистилище, пекло, рай і всякі такі інші нісенітниці, щоб лишень існувати безконечно! Плюгаве, себелюбне боягузтво! А що є смерть? Смерть – це глибокий сон без видив – і все. Воно, звичайно, живій людині прикро думати над небуттям, але треба дивитися правді в очі й не дурити себе. Треба усвідомити, що життя наше коротке, але це ще не звільняє нас від обов’язків, не виключає мети. Навпаки, людина, позбувшись усяких забобонів мусить бачити ціль ясніше й виразніше, і до неї прямувати, мусить зрозуміти, що все, що вона може зробити доброго, зробить саме за той короткий час, який має у свойому розпорядженні.

Перемагав. Чи своєю логікою й аргументами, чи чаром свого голосу й вигляду, – йому було байдуже. Не думав над тим. Але радів, що дівчина поволі оживляється і слухає його напружено, з причаєним віддихом, з блиском захоплення в темних очах.

– Я оце представив тобі вічність в цинічній формі, – продовжував далі, – але існує правдива вічність іншого характеру, гарна, шляхетна, велична. Ім’я їй – нація. Окремі люди приходять і відходять, але нарід, як цілість, лишається. І саме для нього, для народу, який знаходить продовження в дітях, внуках і правнуках, треба жити й працювати, треба боротися й жертвувати, треба своє сучасне посвячувати його майбутньому.

– Марусю! – звернувся до дівчини в глибокому і щирому пориві. – Марусю, ти ж тільки подумай, як це гарно і велично: жертвувать себе для нації! Яке щастя – змогти себе піднести понад себе й кинути під ноги своєму народові! Не за нагороду сторицею, не за шкурний розрахунок на вічне життя райське, а просто з любови, з великої, безкорисної любови!..

Переміг! Його слова потрясли дівчиною і викликали якусь докорінну зміну в її душі. Вона сиділа, боячись поворухнутися, розпромінена новим світлом, одушевлена, аж злякана, і нагадала Березовському героїню з фільму в той момент, коли їй по тяжкій і непевній операції очей, почали скидати перев’язку: вона раділа й боялася, хотіла вірити й не вірила, прозрівала й одночасно сліпла, дивлячись на світ, який досі пізнавала лишень з дотику. Пожирала його закоханим поглядом і знову було помітно у ній зростаюче бажання – кинутися йому на груди. Але вже не зі страху, а від щастя.

Щоб попередити цей рух, він спитав:

– Ти зрозуміла мене, Марусю?

– Я не лишень зрозуміла, Ігорю, – я мов би народилася вдруге на світ! – дзвенячи нотами буйної радости в голосі, відповіла вона й дивилася на нього п’яними очима. – Того, що ти сказав, я не чула ні від кого, хто виступав проти релігії. Які ж вони всі дурні, які вузьколобі, які худоб’ячі погляди мають – огида! І, знаєш, – признавалася далі, сама сміючись над собою, – я досі так і уявляла кожного безбожника: кашкет набакер, розстебнена сорочка-касоворотка, собача ніжка в зубах і курячий мозок в голові.

«Далой, далой манахоф

Далой, далой папоф!

Ми вилєзєм на неба

Разґонім всєх баґоф!»

Проспівала куплет «безбожницького гімну» умисним, ріжучим вуха фальцетом і розсміялася.

Березовський задивився на її миле личко, що сяяло красою («трохи цукерковою», – все ж відмітив собі), на темні очі, що бризкали щастям, заслухався в її голос, який раптом став звучним і глибоким, і відчув, що у нього заспівало серце.

– І я такий? – багатозначно усміхнувшись, перехилився він до Марусі.

– О, ти зовсім не такий! – в якійсь нестямі вигукнула вона.

Схвильований ще більше красномовним освідченням, яке било з її очей, перехилився ближче:

– А який?..

– Ти не такий... Ти... Я боюся безбожників!..

– Мене також?

Маруся нараз пополотніла, перелякана чи то своїми почуваннями, чи то близькістю його уст, зложених у багатозначну усмішку, й рвучко відкинулася на спинку стільця.

– Тебе?... – вилебеділа безпомічно.

І в цей самий момент в сінях страшно гуркнули двері, а різкий жіночий голос потряс цілим домом:

– Гей, а є хто в хаті, чи нема?!

Це було так несподівано, що й Ігор підскочив, а Маруся мало не зімліла.

– Варя... – пояснила тремтячим голосом.

– Гей, чи ви спите, чи вуха клоччям позатикали, чи справді нікого нема?! – гукнула вже в кухні голосиста гостя. – Христос Воскрес, Пулько!..

Тричі навхрест поцілувалася з Марусею, а тоді, повернувшись до Ігоря, простягнула йому руку й жартома наставила губи:

– Христос Воскрес!

– А ви бачили? – насмішливо спитав Ігор, вдаючи, що не помічає простягненої руки. Був лихий на несподівану перешкоду в закінченні розмови.

– Ну, тоді добрий день! – ані трохи не спешилася Варя.

– А, це інша річ! Добридень, Варю! – і він простягнув руку.

Та Варя в тій же хвилині смикнула свою назад, показала язика і перекривила обличчя навскоси.

– Дзуськи! – сказала. – А добрий день ви бачили?

Ігор мало не образився, але скрив досаду.

– Звичайно, бачив, – відповів з чемною усмішкою.

– Бачили? Де?

– А, ось, ходіть і вам покажу. Дивіться у вікно, бачите? Весна на дворі, яблуні починають цвісти, травичка збирається зеленіти, пташки співають, а на додаток до того всього прийшла Варя. Добридень, Варю!

Варя, не сподіваючись ніякого підступу, слухняно дивилася у вікно, а Ігор, заговоривши її, раптом обняв і вліпив здоровенного і голосного, як ляскіт батога, поцілунку просто в широкі уста.

– Тю! – шарпнулася Варя. – Сказився, чи що?!

– Добридень, Варю! – повторив Ігор і так само голосно й сильно поцілував її вдруге. – Ви ж хіба, не хотіли цілуватися?

– Тю! Та пустіть! – пручалася безпомічно дівчина. – Пулько, скажи йому щось!

– Нічого вам не поможе Пулька! – затявся Ігор. – Цілуватиму вас доти, доки не перепросите і не скажете мені «добрий день»!

Варя брикалася, відбивалася і лаялася, але врешті решт, таки змушена була перепросити, сказати «добрий день», хоч на кінець і додала:

– Чорт з вами!

Ігор зустрівся очима з Марусею і зніяковів: вона стояла, міняючись на лиці від страшного хвилювання, а серце її билося так сильно, що від його ударів аж блюзчина підскакувала у дівчини на грудях.

«Це з мого боку свинство! – вилаяв себе в душі Березовський. – Вона ще, може, й зроду не бачила, як цілуються, а я на її очах... Свинство!»

Тим часом Варя, фиркаючи й обтираючи уста, заговорила спішно:

– А я, Пулько, оце прийшла до тебе ночувати. До нас приїхав брат із жінкою, і в хаті така тіснота, що обернутися нікуди. Я дві ночі спала з племінниками на одному ліжку, та й не витримала: «Хай вам абищо! – кажу. – Брикаєтесь, як лошата! Піду спати до Пульки». Приймеш, чи ні?

– Та чому ж? – хрипко осувалася Маруся. – Ночуй.

– І голодна я, як собака, – продовжувала Варя. – А ти ж певно десь іще маєш і паску і ковбасу, га?

– Маю...

– Ну, то давай! – розпорядилася Варя. – Та ще наливки вточи. Отієї, знаєш, деренової...

Стараючись не дивитися на Ігоря, дівчата заходилися накривати стіл, гріти воду на чай, різати паску й м’ясива. А по наливку треба було йти до пивниці, вхід до якої був у сінях.

– Там же напевне миші – не полізу! – категорично відмовилася Варя. – Ідіть удвох із цим цілувальником. Як що до чого – кричи, а я його звідси – кочергою!

Перша злізла по драбині Маруся. Черкнула в пітьмі сірником, засвітила каганець, і тоді поліз Ігор, тримаючи в руках пузату карафку.

У пивниці, як у пивниці: майже спорожнілі вже засіки на картоплю й буряки, діжки з рештками квашених огірків та капусти, павутиння й запах плісні.

Притуляючи рукою каганець, Маруся йшла наперед, а за нею ступав Ігор, поки не дійшли до кутка, де стояли обплетені лозою бутлі з наливкою.

– Бери, Ігорю, оцей і наливай...

Він поставив карафку на землю й ступив до бутля. Обличчя його опинилося на рівні слабенького світла каганця, і в цю хвилину сталося щось несамовите: Маруся нагло зверещала не своїм голосом і випустила з рук каганця. Цей пронизливий і несподіваний крик поставив Ігореві волосся дубом, і він, здається, злякався ще більше, ніж Маруся, тим більше, що не знав причини.

– Марусю, Марусю... Що?.. Що?.. – питався він, стараючись напомацки піймати дівчину, але через її крик не чув власного голосу. – Що сталося, Марусю?!

Нарешті його рука торкнулася її тіла, але тоді дівчина закричала ще несамовитіше, штовхаючи його з усієї сили від себе.

– Варю! Варю! Ва-рю-ю! – заводила в спазмах, й чути було, як кидалася по пивниці.

Ігор був такий настрашений і такий спантеличений, що вже не помітив, як і коли біля них опинилася Варя з сірниками в руках. Вона також щось кричала і щось питала, а врешті, впхнувши сірники Ігореві, почала тягнути Марусю вгору. В кухні посадила її на стілець, подала воду, пестила її й заспокоювала, все допитуючись, що сталося. Але в Марусі істерика тривала далі. Вона тулилася до товаришки і, як тільки Ігор заходив з такого боку, що його було видно, затуляла очі й кричала з новою силою:

– Він, він!..

Врешті Варя, витолкувавши собі на свій спосіб випадок, визвірилася до Ігоря:

– Бабник з вас! Хам! Нахаба! Стиду не маєте!..

Ігор напевне і без того був блідий, але тепер зблід ще більше і післав Варі такий погляд, що дівчина під його тягарем аж зігнулася.

– Ви, Варю, будьте обережніші у виразах і не забувайтеся, бо і я забуду, що ви – дівчина... – витиснув крізь заціплені зуби. – Кладіть її зараз же до ліжка, а я побіжу по лікаря.

Як був без пальта й кашкета – так і вискочив на вулицю. Йшов підбігцем і в думках наперед висміював висліди свого наміру:

– Це ж, поки знайдеш лікаря, поки доплентаєшся з ним сюди, поки знову звідси до аптеки і з аптеки назад, – то й умерти можна. Нещасна та дівчина зі своїми нервами! І що з нею сталося?

Через кілька кварталів зустрів Кобзаренка, що вертався додому. Видно, що й Ігор мало нагадував нормальну людину, бо Григорій Степанович злякався:

– А то що? А то куди так?!і

Вислухавши коротко й досить безтолково переказаний випадок, Кобзаренко відразу заспокоївся.

– Не треба ніякого лікаря, – постановив. – Це у неї не вперше. Дитиною майже шо-ночі зривалася й кричала. Вразлива вона якась така вдалася. Але скільки то вже років минуло – і нічого. А це, видно, щось її знову розтривожило. Вертаймося!

Справді, лікаря не було потрібно: коли ввійшли обидвоє до хати, з Марусиної кімнати чулись зовсім спокійні голоси. Кобзаренко зараз же поспішив до доньки, а до кухні вийшла Варя.

– Комедія! – усміхнулася розгублено й заговорила шепотом: – Ви не сердьтеся на мене. Я думала, що й справді... А то вона... – Варя покрутила пальцем у себе над переніссям. – Привиділися їй у вас... – на цей раз Варя наставила вказівні пальці обидвох рук обабіч лоба і в той же час мимолетним поглядом сковзнула по Ігоревому чолі, очевидно, перевіряючи, чи переляк Марусі не мав за собою певних підстав.

Ігор попросту шарпнувся назад і відчув, що лице його вкрилося полум’ям сорому. Він – чорт! Маруся побачила в ньому чорта! Фе, як же це жалюгідно й трагікомічно! В глупішій ролі не був ціле своє життя!

А з кімнати через відкриті двері доходили слова розмови:

– Ех, ти, дурненька! – любовно картав Григорій Степанович, – Така велика, скоро вчителькою будеш, а привиджається тобі, мов дитині... Ну, нічого, доню... Ось зараз умиєшся свяченою водою, а трохи вип’єш – і як рукою здійме.

– Не треба, тату, – боронилася Маруся. – Це вже минуло.

– Ну-ну, свячена водиця не пошкодить. Варко, гей, Варко, а будь-но така добра, подай нам склянку та набери в неї холодної води!

Варя витягнула зі шафи склянку, зачернула води і, підморгуючи Ігореві, понесла до спальні. Березовський чув, як там відтикали пляшку (очевидно, зі свяченою водою), як доливали до склянки (економія: свячена вода тепер – «рідкий товар!») і думав, що на забобон нема кращого ліку від іншого забобону. Йому хотілося кинути все і піти геть, але не випадало: подумають, що й справді образився за чорта.

– Ну, от і гаразд! – заговорив Кобзаренко, видно, скінчивши церемонію «лікування», зійшов на жарти: – А тепер, може, ми і того «рогатого» покличемо? Зараз побачимо, чи у нього є роги, чи нема. Як тільки є, то ми йому, поганому, такого чосу завдамо, що до нових віників пам’ятатиме! Ей, ти там, безбожнику, а ступай но сюди на розправу!..

Хоч-не-хоч, Березовський мусів іти. Переступив поріг спальні й нерішуче, навіть з де яким острахом, зупинився на порозі. Маруся на цей раз тулилася до батька й винувато-перепрошуюче усміхнулася йому назустріч.

– Ходи ближче, ходи, – жартував далі Кобзаренко і вихлюпнув на нього кілька крапель води, що лишилася в склянці. – Ану, чи ти боїшся свяченої води?... Не боїться! – вдав здивованого. – Е-е, видно, що він таки хрещений...

Через півгодини всі сиділи за столом, щедро заставленим «сухим і мокрим». Випивши дві чарки тернівки, Маруся так розвеселилася, що сміялася безперервно і смішила інших.

– Ну, от, слово чести даю, – повторювала вже не знати котрий раз, – бачила роги – і все!.. Знаю ж, що був Ігор, аж глип – така страшна пика, ікла в роті і роги, як у молодого цапка, слово чести! Ха-ха-ха!..

Сміх її був надто збуджений, але такий заразливий, що решта товариства за кожним новим переповіданням реготалася до болю в боках, до гикавки.'

– Гляди, Пулько, – сказала Варя, – сьогодні спатиму з тобою, то ти і в мене роги побачиш.

– Роги? – обурився вже добре підхмелений Кобзаренко. – Де ж пак у бабів роги бувають? Хвіст – так, але роги... Чекай! – ніби згадав. – А в тебе, Варко, неодмінно мусить бути хвіст!

– О, вигадайте! – фиркнула Варка..

– Не вигадую нічого! Ти ж чого по цвинтарях волочишся і зілля всяке збираєш? Ми знаємо, хто так робить!.. Що? Кажеш нема хвоста? Ось ми зараз... Ігорю Олександровичу, ану держіть її!..

Він хапав Варку за спідницю, Варка верещала й відбивалася, Маруся реготала до сліз, і навіть Ігор, стрясши з себе рештки неприємних вражень, сміявся й жартував, дотримуючи загального тону. Було якось легко на душі, глупо-весело й приємно.

По півночі Березовський почав прощатися.

– Я вийду з тобою, – відважно підвелася Маруся. – Не думайте, що я така полохлива. Вийду – і все! Навіть коли б мені і привиділися вдруге роги, то вже не злякаюся. Але то було смішно: знаю ж, що це Ігор, аж глип – така страшна пика, зуби вишкірені й роги. Ха-ха-ха!

Переступивши поріг, спіткнулася й розсміялася знову.

– Але ж я зовсім п’яна! – вигукнула таким голосом, як то звичайно кажуть усі жінки, що їм трошки шумить в голові. – Справді п’яна!.. Дай руку, Ігорю, бо впаду... Ти не гніваєшся на мене? Не гнівайся, я сама не знаю, що зі мною сталося. І знала ж, що це був ти, аж – глип!..

Біля хвіртки стала близько до нього лице-в-лице, і в світлі пізнього місяця можна було виразно вичитати по її очах усе те, що мала в серці: закоханість, тугу й безмежну відданість.

– Добрий день, Ігорю! – шепнула благально, стоячи нерухомо, але всім своїм єством тягнучись до нього.

Іскра якогось божевільного хмелю прошила його від тім’я до п’ят, викликавши вмент загрозливе клекотання крови. Опанувало його бажання відповісти на цей «добрий день» не таким вимушеним голосно-безсмачним поцілунком, як Варці, але вхопити у залізні обійми туго налитий дівочий стан, припасти до піврозкритих у чеканні теплих уст і з зойком крови у скронях, але зовсім тихо, вгризтися в них до болю, до безтями, до втрати свідомости!..