Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

Але Березовському було далеко до сміху. Слухаючи оповідання дівчини й уявляючи її маленькою, безпомічною, заляканою і стероризованою несамовитою бабою, він проймався глибоким співчуттям до неї й холодів з жаху, коли думав, що ця дитина п’ять років витримала серед справді пекельних психічних тортур.

– Ні, Марусю, – відповів чуло. – Це, що ви розказали, не може бути предметом сміху, хіба предметом суму й сліз... І, як же це, ніхто не догадався, що то ваша баба Текля була божевільною?

– То вже потім вийшло наверх, як я призналася хресній матері. Тоді всі, хто знав бабу Теклю, в один голос говорили, що в неї від молодости «були не всі вдома». Ще дівчиною вона вступила до монастиря, але її звідтам вигнали. Пізніше вона одружилася, але чоловік втік від неї і пропав без вістки. Лишився хлопчик – і той помер. Баба Текля жила самотньою, лікувала людей зелами і відшептуванням, ходила вмивати мерців, аж поки тато не знайшов її і не привіз до нас...1

За цією розмовою проходили квартали за кварталами, й Березовський навіть не зчувся, як минули центральну частину міста й вийшли на околицю.

– От ми вже й на нашій вулиці, – зупинилася Маруся.

– Що?.. Ах, так... – прокинувся Ігор з задуми. – То це ви тут живете?

– Далі. Нумер тридцять дев’ятий...

Гострий вітрець, маючи тут ще більше свободи, наскакував з усіх боків злим цуценям, сковзав по гладенькому личку дівчини й ворушив дрібненькі завитки волосся, що вибивалося з-під шапочки.

«Але й гарна ця міщаночка – мов писанка! – приглядаючись до Марусі, милувався Березовський. – І таке страхіття, бідненька, пережила!.. Каже, що й досі відчуває у собі присутність "нечистого". Нещасна! Добре ж їй далася в знаки та божевільна баба!»

– Ну, Марусю, – сказав ласкаво й підбадьорююче, – не думайте більше про «чорного» і про всякі інші забобони. Вмерла баба Текля – вмерли й «чорні», «білі» й «сорокаті», разом з упирями, відьмами і навіть з самими мерцями. Не бійтеся нічого, не йдіть проти своїх переконань, станьте самі собою – і все буде добре. А я до вас прийду, коли дозволите. У мене, до речі сказавши, ще й досі ті верхи на черевики лежать. Не спитав тоді вашої адреси, та й грошей у мене не було. Оце аж тепер дістав трохи годин в школі й «розбагатів». Ваш тато ще приймає роботу?

– Приймає, але секретно, звичайно...

– Розумію, можете бути спокійні: я вмію тримати язика за зубами. То, кажете, нумер тридцять дев’ятий на цій самій вулиці? Гаразд, я прийду найближчими днями.

Поклепавши легенько зверху подану долоню дівчини, Березовський ще раз дружньо усміхнувся і вернувся назад.

* * *

Кобзаренки мешкали у власній старій хатині під гонтами[3]3
  Гонти – дощечки, якими покривають дах; нібито черепиця, але не керамічна, а деревинна.


[Закрыть], що мружилася сторожко на вулицю з-за двох кремезних груш своїми невеличкими двома віконцями. Сіни були приліплені коробочкою посередині, але вхід чомусь мали не просто від вулиці, а збоку. Все мешкання складалося з трьох мікроскопічних кімнаток і старомодної кухні з пузатою піччю і плитою замість припічка під комином. У хаті, як і сподівався Березовський, була чисто міщанська обстава і царив чисто міщанський стиль: в їдальні – сточений шашелями стіл і шість «віденських» стільців довкола нього, старомодна канапа, оббита витертою цератою[4]4
  Церата – клейонка.


[Закрыть], поличка з усякими порцеляновими і скляними дріб’язками на горішній і десятком книжок на нижній поличках, перкалеві фіранки на віконці, що виходило на другий бік хати у старий сад, калачики й фуксії у вазонках; крізь відкриті двері до спальні виднілося широке дерев’яне ліжко з горами подушок і покривалом, зшитим з кольорових обрізків матерії, а під стіною стояла давня, кована міддю, велика скриня; в кухні на почесному місці чикав неодмінний годинник – «ходики» з китицями рож, незабудок і двома білими голубами довкола циферблату, а скрізь – і в їдальні, і в спальні, і в кухні – дешеві літографії на стінах. За піччю сюрчав цвіркун, хата пахла п’янким, гострим запахом сушених яблук, а все разом навівало дрімоту й викликало мрії про інтимні радощі затишного родинного гнізда. Такі хати не сприяють розвиткові думки й високим полетам духа, зате у них щедро приходять на світ опецькуваті, крикливі потомки й ростуть, здорові та міцні, на радість, батьків і дідів. У таких хатах завжди відчувається брак колиски, а по кутках все чаяться чарівні казки й мрійні мелодії колискових пісень, готові кожної хвилини ожити повним голосом на бажання нового покоління.

Марусі десь не було вдома, і Березовського зустрів сам Кобзаренко – людина якась напрочуд свійська, приємна і жвава. Він мав м’які вуса, карі, подібні до Марусиних, але дуже живі й молоді очі та окуляри в залізній оправі на кінчику носа, колір якого недвозначно свідчив про певні нахили свого господаря...

Оглянувши верхи, він відразу заявив:

– Можна буде зробити, але здеру з вас, як дурень з рідного батька.

– Скільки?

– Га, «скільки»?.. Ви вже питали де ціну?

– Ні.

– Шкода. Треба було спитати, тоді б побачили, що я серед усіх грабіжників ще найменший. І робота моя – з гарантією, так що лаяти не будете. А ціна... – і він назвав суму.

Березовський почухав потилицю, але не торгувався.

– Воно, бачите, – почав оправдуватися Кобзаренко, – тепер усе дорого виходить, але зміркуйте самі: мені доклад до ваших черевиків треба вкрасти, або відкупити в іншого злодія. Сто разів воно вдасться, а на сто першім можна голови позбутися, і за риск хтось мусить платити. Це вам – раз. Знову ж робота: у мене он в хаті ні шила, ні дратви не видно, ночами роблю на горищі, як справжній злодій, і також трушуся, щоб не накрили. Життя, бодай йому добра не було!..

– Що ж це ви так?... – пожартував Ігор. – За такі слова на нашу щасливу дійсність і без крадіжки голови можна позбутися... Не боїтесь?..

– Ех, голубчику, тепер говори – не говори, бійся – не бійся – однаковий чорт: як мають голову скрутити, то скрутять – і не оглянешся.

– То ви вирішили не боятися?

– Рішати – не рішати, а й до небезпеки чоловік привикне. Я перший раз, як підошви потягнув, то мені здавалося, що у мене ще й на лобі видно. Вірите, кілька ночей не опав – все чекав, що ось-ось зараз прийдуть з обшуком. А тепер привик – і хоч би тобі що! Підошви краду, верхи краду, дратву краду, клей, кілки – усе, що вдасться запорвати. Одним словом – нова професія...

– І так одверто признаєтеся?

– Та не всім, звичайно. Ви ж на мене доносити не підете, думаю? Як-не-як, а я також «шишка»: старший майстер в шевській майстерні НКВД! – Кобзаренко випростувався й хитро підморгнув.

– О, то з вами навіть небезпечно зачіпатися! – засміявся Березовський.

– А ви думали – як? Самому начальнику, – будь він тричі проклятий! – чоботи роблю, хоч я б йому найрадніше, сукиному синові, кайдани зробив...

– Бачу, що дуже любите своїх хлібодавців...

– Та люблю їх так, як і всі...

Скінчивши справу з черевиками, Кобзаренко поліз на поличку, зняв пузату пляшку з червоною рідиною і дві чарки з грубого скла.

– Ось ми зараз скропимо шкіру, щоб черевики не скрипіли, – промовив він, знову весело підморгуючи. Ви п’єте?

– Часом люблю випити, – признався Ігор.

– Не хвалю! – підняв угору палець Кобзаренко. – Не пийте, бо, як втягнетеся, то не відчепитеся. То таке чортівське зілля, що чоловіка нанівець зводить.

Налив обидві чарки й подав одну гостеві:

– За ваше!..

Цокнули й випили.

– Я, знаєте, п’ю ще з молодости, бо ж кожний порядний швець мусить бути жуликом і п’яницею, – продовжував Кобзаренко. витираючи вуса. – Розуму, правда, не пропиваю, але п’ю. Коли б не пив – то здурів би зовсім від цього життя. Але іншим не раджу пити. Хочете ще одну?

Березовський дивився на нього, слухав і сміявся.

– Словами не радите, а ділом заохочуєте, – відповів. – Наливайте, наливайте, я п’яним ще зроду не був і не буду. А горілка у вас смачна дуже.'

– Бач, шельма, «смачна»!... – жартома лаявся швець, наливаючи знову. – Я її голубоньку, розрадницю, сам настоюю – от і смачна. Вмію і люблю це діло робити. Ну, коли смачна, – на все добре!..

Випивши третю чарку, Кобзаренко почав з «вищої матерії»:1

– Скажіть мені... Не знаю, як вас величати... Ігор Олександрович?.. Дякую. Мене кличте Григоріюм Степановичем. Так от, скажіть мені. Ігорю Олександровичу, як воно тепер у тих школах вчать?... Я – чоловік темний, але знаю, що раніше вчили по книжках. Купив, наприклад, учень книжку, навчився, що там у ній написано, – і знав. Ну. а як тепер?

– А тепер треба вчитися без книжок.

– Яка ж то наука без книжок? – дивувався Кобзаренко.

– Е, чи нам для життя тільки книжок бракує?! – з досадою відповів Березовський. – А чого нам не бракує?

– Га! – вдарив себе по коліні Кобзаренко. – Воно правда, тільки ж з тими книжками – інша річ. Книжок же повно, а таких, що для науки – нема. От би взяли й надрукували. Друкують же інші книжки, чи ні?

– Ну, Григорію Степановичу, – пояснив Березовський, – то інші книжки. Підручника не так то легко написати, коли на кожному кроці брехати треба.

– От того ж й не розумію! – підхопив швець. – Книжки ж пишуть вчені люди, то вони хіба знають, як треба писати. Кажуть називати біле чорним, а чорне білим – хай так і роблять, хай там уже ті книжки будуть, які хотять, аби були, а то ж нема ніяких.

– Бачите, Григорію Степановичу, – усміхався Березовський, – наука – то така річ, що в ній не можна робити з усього білого чорне і навпаки, як ви кажете. Якась частина правди мусить у ній залишитися. Двічі разів два все було, є й мусить бути чотири. Але ви спробуйте так зробити, щоб з двічі два вам вийшло і чотири, і комуністична партія, і товариш Сталін – усе разом...

Кобзаренко лунко розреготався:

– Оце ви добре сказали., Їй-Богу, добре! Щоб і комуністична партія і товариш Сталін... Добре!..

– Окрім того, – пояснював далі Березовський, – у нас правда все міняється: те, що вчора було добре – сьогодні вже зле, а те, що сьогодні добре – буде зле завтра. На цьому вже не один попарився, а другі бояться. Тому й не пишуть, тому й підручників нема.

– Правду кажете, – згодився Кобзаренко. – Та мені воно байдужісінько, тільки от з Марусею клопіт: два роки вона сиділа на першому курсі, і цей рік, каже, що знову не перейде. Просто біда! Товаришка у неї була, може знаєте, така Варка, – то та перейшла, а Маруся – ні. Воно мені, правду сказати, ще й краще, бо та Варка – босяк, а не дівчина. Змалечку було Марусю на всякі капости підбивала. І сама викрутиться, а Марусі влетить. Ліпше, що тепер разом не ходять. Але знову ж не вірю я, що Варка від Марусі мудріша. Там і Маруся не дуже то мудра, а все ж знає більше від Варки. Хто ж Варку і вчив, як не Маруся? І, глядіть, Варку вчила, Варка перейшла, а Маруся – ні. Я вже її питаю: «Чи ти, доню, дурніша від Варки?» А вона каже: «Варка нічого не знає, визубрить і відповідає, як папуга. А я так не можу. Я хочу знати те, що вчу, і, чим більше хочу зрозуміти – тим менше знаю»... От вам і загадка!..

– Ну, для мене це легка загадка, – сказав Ігор. – Таких «загадок» я вже багато «порозгадував» і вашій Марусі поможу «розгадати», коли вона схоче. От візьмуся за неї – і до кінця року Маруся здаватиме всі іспити найкраще.

– Невже?! – невимовно втішився Кобзаренко. – От, коли б же ви справді, Ігорю Олександровичу, були такі добрі, то я б вам так віддячився, що не пожаліли б свого труду. Кажіть, скільки візьмете – я заплачу без торгу.

– Та що ви, Григорію Степановичу! – запротестував Березовський. – Я зовсім не хочу ніякої плати! Я так, з охоти...

– Е, ви говоріть своє, а я знаю своє! – перебив Кобзаренко. – Чого ж це ради ви задарма трудитиметеся? Коли б ще мене на таке нестати – інша річ. Але Кобзаренко гроші має і напевне не одного хоч би й вашого професора за пояс заткнув би, коли б треба було гаманцем потрусити. То чого ж там? Мені для Марусі нічого не шкода, я б їй рад неба прихилити, бо вона ж у мене одна, як серце в грудях! Он і скриня не порожня стоїть – батько потрохи надбав, чого міг. Коли б так який порядний чоловік навернувся, то... Ех, що там!.. Вип’ємо ще по одній. Бачу, що з вас добра людина.

– Звідки ж ви це знаєте? – поцікавився Березовський.

– А я так на око примірюю, голубе, на око... – і Кобзаренко хитро заскалив око, ніби й справді щось примірював.

– Ну, на око можна й помилитися...

– Я?! Ніколи! – зі самовпевненістю підхмеленого заперечив Кобзаренко. – Я людину раз побачив – і досить! Не думайте, що, як швець, то вже й дурний. О, Кобзаренко ще й не одного професора за пояс заткне!.. Ну, на здоров’я!...

Так Березовський став репетитором Марусі. Він був педагогом з покликання, з переконання і навіть з походження, бо походив зі спадкової учительської родини, й від дитинства не міг ніяк собі уявити інакше свого майбутнього, як не на учительській посаді. Батько його часто казав: «Запам’ятай, сину, що нема шляхетнішої й почеснішої роботи від педагогічної. Педагог – це щось більше від батьків, бо батьки можуть виховати лишень кількоро дітей, а вчитель виховує впродовж свого життя тисячі. І коли б так кожен учитель раптом усвідомив собі всю важливість своєї ролі й став гідним свого призначення – за два десятиріччя світ зробився б прекрасним».

Молодий Ігор вповні годився з батьком й викохував у собі мрію бути саме таким учителем, учні якого мали б усі поголовно стати творцями прекрасного світу. Бажав бути українським Амічісом і Песталоцці[5]5
  Едмондо Де Амічіс (1846-1908) – італійський письменник, найбільш відомий своїм романом «Серце», про виховання дітей, де виклав свої морально-педагогічні погляди. Йоганн Генріх Песталоцці (1746-1827) – видатний швейцарський педагог-новатор.


[Закрыть] в одній особі, помноженій на велич Олександра Македонського. Згодом, однак, і це видалося йому недостатнім. Він обрахував собі, що перетворення поганого світу в прекрасний наступить ще скоріше, коли він, Ігор Березовський, не займатиметься безпосередньо вихованням творців прекрасного світу, лиш виховуватиме вихователів. Він з катедри педагогічного закладу повчатиме тисячі вчителів, щоб вони усвідомили собі важливість своєї ролі й стали гідними свого призначення. А вже вони підуть виховувати решту.

І всі ці райдужні мрії скінчилися так мізерно, коли стали на дорозі до здійснення, а Ігор з дитини виріс на дорослу людину!.. В обставинах, де педагог мусів учити ненавидіти все те, за що треба було вчити віддавати життя, і, навпаки, – любити все те, що треба було ненавидіти; де чорне треба було називати білим, а біле – чорним, де, замість світла, треба було насаджувати темінь і сліпоту, – батькові слова про шляхетність і почесність учительського фаху скидалися на пекельну іронію. З усіх великих педагогічних Ігоревих планів йому лишалася тільки одинока реальна можливість: не робити злочинів над юними серцями й мозками там, де без цього можна було обійтися. Так робили всі найпорядніші, так робила його мати, так мав робити й він. Зрозумівши це, Ігор навіть поважно задумався над тим, чи не вибрати йому якоїсь іншої дороги, але любов до фаху перемогла. За засадою – щоб був вовк ситий і коза ціла – вибрав собі географію, бо наук точних не любив, а в історії, чи літературі треба було занадто кривити душею.

Справді любив свій фах. Слухачі були потрібні йому як повітря, і тому він, проханий, чи непроханий, часто помагав у науці колегам, відчуваючи тим більше вдоволення, чим важчі труднощі доводилося йому разом зі своїм учнем перемагати. І напевне саме ця слабість була тією головною причиною, що змусила його добровільно й безінтересовно запропонувати свою поміч Марусі.

* * *

Коли прийшов уперше, Маруся вже чекала його за столом у їдальні з акуратно розложеними зошитами, поміж якими стояла тарілочка сушених яблук. Дівчина видалася йому значно меншою й молодшою, ніж тоді, коли бачив її на вулиці у хутерку й шапочці, – можна сказати, майже дитиною. В тіснуватому синім з білим светерику, у вузькій спідничці її невисока, але пропорційно збудована фігурка виглядала тугою й сильною, ніби вилитою з гуми. А на загал Маруся належала до тих, про яких у простолюдді кажуть: «Дівка, як качан».

Героїчно подала йому руку, вдаючи, що погляд її тільки припадково не потрапляє на його очі, а сковзає десь понад головою і по краватці, і відразу запропонувала випити чаю.

– Дякую, я щойно пив, – відмовився він. – То ви вже знаєте, що ваш тато найняв мене без вашого відома вам у репетитори? От я забув лишень різку взяти. Ваш тато казав, що до вас треба неодмінно з різкою братися – інакше не буде діла. Правда це?

У відповідь на жарт дівчина порожевіла й засміялася:

– Тато так не казав. Навпаки, тато завжди каже, що то всіх учителів і викладачів треба палицею бити.

– Ой, та невже?! Тоді я ліпше тікатиму...

Жартуючи, сів біля стола.

– Що це у вас за яблука стоять? – спитав. – Замість насіння?

Рожеві хвилі, що весь час тріпотіли на обличчі дівчини, виступили знову сильніше.

– Так, – усміхнулася винувато. – замість насіння. Може спробуєте? – припросила несміливо і підсунула йому тарілочку.

– Спробую...

Їхні руки зустрілися, і Маруся на цей раз опікши таки доброго рака, враз відсмикнула свою.

Ігор вдав, що нічого не помітив і, жуючи скибочку яблука, спитав:

– То ваш тато каже, що всіх викладачів і вчителів треба бити палицею? За що?

– За те, що вчать неправди.

– А ви що думаєте про це?

– Тато має слушність.

– Так? А як же тоді буде з вами, коли ви станете учителькою? Вас також треба буде бити палицею, чи ви будете інакше вчити?

Хоч розмова велася в жартівливому тоні, Маруся по цьому питанні відразу насупилася.

– Того я не знаю – відповіла розгублено.

– Не знаєте?! І не думали перед тим, як вступали до технікуму?

– Що ж я могла думати? Воно однаково, куди не вступати, що не робити, – все одно «дідькові на потіху», як каже тато.

– Дідькові на потіху? – здивувався Березовський. – Якому ж це знову «дідькові»? Тому, про якого вам баба Текля казала?

– Ні, не тому – москалям...

– Як ви сказали?! Москалям?!

– Хм... – усміхнулася Маруся. – У нас кажуть «руські». або «росіяни», а тато ніколи не каже інакше, тільки «москалі», або «кацапня». І мене так навчив. Я нераз у школі аж боюся, щоб мені так з язика не зірвалося.

– Е-е, то ваш тато буржуазний націоналіст і ворог народу!

– О! – злякалася Маруся і з благанням піднесла очі на Березовського. – Але ви того нікому не скажете, правда?

Стільки дитинного було в тому переляку, що Березовський зворушився, однак, повчально вирік:

– Я не скажу нікому, але ви все ж таки будьте обережніші, бо можете проговоритися перед інакшою людиною, і з того вийде нещастя...

– Думаєте, що я маленька? – навіть ніби трохи образилася дівчина. – Я ні з ким не говорю на такі теми. Оце. лишень вам сказала. І то тому, що тато... Він, як побачив вас, то відразу пізнав, що ви – свій чоловік, і що вам можна вірити. Тому я і...

Запнулася й сконфужено замовкла.

Березовський ледве стримав усмішку:

– Постараюся оправдати довір’я вашого тата, і вас самих, Марусю. – потім подумав хвилинку і додав: – Бачу, що ваш тато навіть думає за вас і за вас рішає. Правда?

– А що ж?.. Мій тато, правда, невчений, але дуже розумний... – сказала тихо Маруся, але з відтінком такої глибокої гордости, що Ігор знову зворушився.

– Гаразд, Марусю, – перейшов до оправи, – тепер скажіть, у чому саме вам треба допомогти?

Виявилося, що Марусі треба було дуже багато. Відзначаючись найкращими успіхами в науках точних і природничих, дівчина була цілковитим невігласом в науках гуманітарних і педагогічних. Вона не знала навіть, що таке гуманітарні науки, як рівно ж не розуміла їхнього призначення. Психологія, чи педагогія, методика, чи дидактика, політична економія, чи економічна політика – для неї все було однаково темним лісом, бо всі слова чужинецького походження її лякали, здається, не менше, ніж спогади про бабу Теклю. Коротше сказавши, Маруся була типовим явищем серед тієї доби студентства, що його приймалося до навчальних закладів не за знанням, а за соціяльним походженням. З одного боку брак елементарних знань і низька інтелігенція, а з другого – підфальшована і пригнана під комуністичну ідеологію наука, що йшла врозріз із здоровим глуздом, витворили в голові дівчини такий хаос і таку плутанину понять, що вона в них загрузла зовсім. Її вкрай безграмотні, хоч з зовнішнього боку взірцеві конспекти були найкращим доказом того, що вона поняття не мала про суть предметів, які слухала, і Березовський, переглядаючи їх не дивувався, бо такі самі явища на кожному кроці зустрічав і в інституті.

Через півгодини загального опиту Ігор уже «поставив діяґнозу» і знав точно, що має зі своєю ученицею робити.

– Ну, Марусю, тепер берімося до роботи, – сказав, відкладаючи на бік всі її конспекти. – Починаємо з основ: скажіть мені, що таке психологія?

– Яка психологія?

– Та ця сама, з якої ви написали оцей конспект?

– От... – попала в заклопотання дівчина. – Ви починаєте зовсім інакше. Наш викладач з перших слів нам сказав, що «психологія взагалі» не існує. Натомість існує психологія марксо-ленінська, що є правдивою наукою, й психологія буржуазна, яку треба визначати, як шкідливу для пролетаріату псевдонауку.

– Вашого викладача я знаю, Марусю, як одного з найбільших кретинів у місті. Але, коли б він був навіть і самим генієм, то нічого мудрішого вам сказати не смів би. І ви, здаючи іспити повторюйте те саме. Скажіть же мені ще, яка різниця між психологією марксо-ленінською і психологією буржуазною?

Підбадьорена, дівчина почала жвавіше:

– Різниця між ними в класовій суті; марксо-ленінська психологія стоїть на засадах правильних, а буржуазна – на шкідливих.

– Відповідь вичерпуюча й цілком ясна! – усміхнувся іронічно Березовський. – А все ж я би бажав ще почути, як ви узасадните це глибокодумне твердження...

– Це твердження давно вже узасаднене класиками марксизму-ленінізму, і ревізувати його – значить підкопувати авторитет основоположників комунізму, – випалила одним духом дівчина.

– То вам таке ваш викладач сказав?

– Так.

– Чудесно, Марусю! Ви, як бачу, ідеальна учениця. І яку оцінку поставив вам ваш викладач психології, чи то, пак, марксо-ленінської психології?

– «Погано», – тихо відповіла дівчина і спустила голову.

– Ов, а то чому?!.

– Тому, що я опитала його, що таке психологія?

– Та не може бути!

– Правда, – запевнила Маруся. – Він нам сказав, що суть психології ми зрозуміємо пізніше в процесі викладів. Я слухала все уважно і все записувала. На іспиті відповіла на всі питання і була б одержала добру оцінку. Але через те, що я й далі не розуміла слова «психологія», то спитала його, що воно означає. Бо ж, – дивіться самі, – різницю між марксо-ленінською і буржуазною психологією знаю, але все одно не дуже розумію, бо не знаю, що воно таке. А викладач чомусь дуже розсердився, сказав, що я стою на фальшивій позиції, намагаючись вихолостити класову суть предмету, і що він лиш тоді змінить мені оцінку, коли я зрозумію свою помилку. А я її досі не зрозуміла і мабуть не зрозумію ніколи.

Ігор довго душив у собі сміх, а під кінець не витримав і розсміявся вголос:

– Капітально, Марусю! Ка-пі-таль-но! Цілком стильно, як на нашу епоху і на вашого викладача!

– Вам смішно, а я через цю саму прокляту психологію готова знову не перейти! – мало не розплакалася дівчина.

Березовський перестав сміятися, але йому було весело.

– Перейдете, Марусю, напевне перейдете! —запевнив дівчину. – Підете до вашого викладача і скажете, що свою помилку зрозуміли.

– Не піду, бо я брехати не вмію! – насупилася Маруся, звівши докупи свої рівненькі брови.

– Ви такі правдомовні?! О, то це дуже незручна риса вдачі в наші часи!.. Але, заспокойтеся. Брехати вам також не доведеться. Хіба не казати всієї правди... Отже, маємо «класово-вихолощене», «буржуазне», «неіснуюче» і, ще там яке, поняття «психологія взагалі», або попросту психологія. Візьміть собі окремий зошит і запишіть те, що я казатиму.

Слухняно, як школярка, Маруся взяла зошит і почала пильно виводити під диктат слово-по-слову своїм кругленьким кучерявим письмом. Скінчивши, перечитала написане з таким виразом, немов би бачила перед собою Бог-зна, який дивогляд.

– Психе – душа, логос – слово, або наука. Психологія – наука про душу, – повторила півголосом і запитливо подивилася на Березовського. – Оце і все? І що ж в тому такого страшного, що викладач не хотів нам його пояснити?

Ті наївність смішила Ігоря.

– В цьому, Марусю, є дуже багато страшного з погляду комуністичної ідеології, – відповів усміхаючись. – Насамперед, большевики так бояться термінів «дух» і «душа», що вони їм не пролазять через горло. Отже, вже саме тому ніякий викладач вам не розшифрує самого поняття «психологія». Далі: оскільки психологія вивчає почування, мислення, поведінку й реакцію на оточення, в ній є дуже багато «сучків», з якими марксизм не може собі дати ради. Але чому воно так – «зрозумієте в процесі викладів», як сказав ваш викладач. В кожному разі, досі большевики ще не спромоглися дати стислого визначення психології, як науки. Було кілька спроб, але всі вони потерпіли від нищівної критики з боку партії, і сьогодні маємо такий дивогляд, що психологія, як предмет, у школах викладається, але ніхто не возьме на себе відповідальности пояснити толком, що воно таке. Тепер пишіть далі, бо самого визначення мало. Хочу вам ще подати дещо з історії психології. Пишіть...

Похилене до заходу сонце цікаво зазирало у вікно й перешкоджало. Воно розливалося малиновим вогнем по обрусі й паперах, скакало від скляного каламаря на темноволосу голівку дівчини, лоскотало її вухо й щоку, вилазило на саму маківку і звідтам зісковзувало по чистенькій доріжці переділу аж на кінчик носа, примушуючи Ігоря весь час посміхатися: така мила і втішна була ця міщаночка! Справді, не могла бути сама собою, коли зачепила його на цвинтарі, або тоді на вулиці, коли так неестетично підкидала голову вгору й різко реготала. Можна навіть повірити, що діяла «під нашептами нечистого» – сили, чужої її скромній і соромливій натурі. Але ось, коли вона зворушливо червоніє по самі вушка, дивується, чи пильно виводить у зошиті свої кругленькі каракулі – це справжня Маруся.

Березовський диктував дівчині єретичні з погляду комуністичної ідеології дані й факти про «класово-вихолощену», «ворожу», «буржуазну» і «неіснуючу психологію взагалі», а сам дивився на неї й думав. Думав над тим, що бачить перед собою певний уламочок цілком непомітної з першого нагляду трагедії. Якесь таке ялове вдалося українське міщанство, що вже впродовж довгих років не видає з себе нічого значнішого. Куди плідніше українське селянство: не згадуючи вже геніїв типу Шевченка і Франка, з його середовища й інтелігенція виходить якась здоровіша, вартісніша. А з міщанства – ні. Або звегетує[6]6
  Вегетувати – жити наче рослина, без високих прагнень, поривань.


[Закрыть] ціле своє життя на глухому передмісті, так і не довідавшись, «хто воно» й «чийого батька дитина», або, що ще гірше, нахапавшись по школах усякого дурману вроді «марксо-ленінської психології» виростає на перевертня, на невігласа-псевдоінтеліґента, що є вірною опорою кожного невільницького режиму. Бо ж невільницький режим – єдина стихія, в якій вони можуть займати якесь становище.

Ось і ця сама Маруся: поки що, вихована за тепленькою батьківською пазухою, виглядає симпатичним безборонним курчатком («Пулька», як казала Варя), але не може ж вона такою залишитися. Піде на учительську посаду і стане сварливою, нервовою Ксантиппою[7]7
  Ксантиппа – дуже сварлива жінка, скандалістка, склочниця, що була дружиною давньогрецького філософа Сократа та матір’ю його дітей.


[Закрыть], або отупілою колодою, якій усе на світі байдуже. Це ж типове серед учительок початкової школи явище. Або може бути ще й гірше: схоче вибитися вище, повірить у Маркса (адже сама призналася, що її дуже легко «підмовити») і стане гайдуком[8]8
  Тут слово «гайдук» ужито в значенні «прислужник, лакей», а не у значенні «повстанець», бо ж це слово має два протилежні смисли.


[Закрыть]. Для таких обмежених, як вона, дуже природна дорога.

Тут Ігореві згадалися батькові слова, згадалися свої колишні мрії, і йому стало шкода Марусі: вона ж напевне ніколи поважно не думала над всією відповідальністю і величчю педагогічної роботи.

– Скажіть мені, Марусю, – спитав, урвавши диктування, – чому ви вибрали саме педагогічний технікум, а не якийсь інший?

– Який же інший? У нас є тільки цей педагогічний та ще дорожній.

– Ліпше вже було дорожній. Хоч це і не зовсім жіноча спеціальність, але, мені здається, що ви фізично досить сильні, та й маєте більше нахилу до наук точних.

– Може й правда – погодилася Маруся. – Але Варя вступала до педагогічного і....

– І вас потягнула за собою? Знаєте, Марусю, не хотів би я бути злим пророком, але боюся, що ви будете дуже нещасні в школі.

– Чому ви так думаєте? Я страшно люблю дітей! – вихопилося в дівчини так щиро, що вона, мов би ненароком зрадивши якусь пікантну таємницю, густо зашарілася.

– Любити дітей й вчити їх і виховувати – це зовсім не те саме, Марусю, – трохи подратовано сказав Ігор. – Уявіть собі, що перед вами тридцять, чи сорок різних вдач, різних здібностей, різних нахилів, різних ставлень до науки й дисципліни, а вам їх треба втримати в руках і змусити робити те, що потрібно. Для цього треба мати характер!

– Ви думаєте, що я не маю характеру?

На уламок секунди соняшний промінь якось так свавільно заломився в зіницях дівчини, що вони стали раптом твердими і гострими, як скалки антрациту. Але це була омана, бо ось дівчина зробила ледве помітний рух – і її очі знову набрали свого звичайного трохи лагідного, трохи безтямного вигляду.

– Даруйте мені за одвертість, – затримався з відповіддю Березовський, – але думаю, що не маєте. Правда, я вас дуже мало знаю, однак, те, що ви оповіли самі про себе, включно з виясненням причини вступу до педтехнікуму, не свідчить на вашу користь. Я би вам навіть радив перейти до дорожнього. Краще стратити два роки, ніж потім покутувати ціле життя.

Маруся задумано похитала головою:.

– Ні, я таки вже кінчатиму педтехнікум. Не боюся праці в школі...

– Справа ваша, – зідхнув апатично Березовський. – Може й справді я помиляюся, і ви будете дуже строгою учителькою, твердо виховуючи дітей в комуністичному дусі на основах марксо-ленінської педагогіки. А тепер пишімо далі. На чому то ми зупинилися?

– А ви не будете? – не рухаючись обізвалася Маруся, ніби зверталася до покладеного перед собою зошита. .

– Що? – не зрозумів спочатку Березовський.

– Виховувати дітей в комуністичному дусі?

Не сподівався цього і, прийнявши її слова, як образу, попросту розгубився. Почував, що кров утекла з його обличчя й уста стиснулися в тверду риску.

– Про те, кого і як виховуватиме, – відповів стримано по глибокій паузі, – будемо говорити пізніше. Зараз поки що я маю навчити і виховати вас, а ви вже потім зміркуєте, чи буде моє виховання йти по комуністичній лінії, чи ні...

Сказав так, щоб вийшло найповажніше, не зупиняючись над змістом своїх слів, оскільки не рахувався зі своєю співбесідницею: що там з тією міщанською дитиною встрявати в дискусії? Але вже потім, ідучи додому, задумався.

«Воно, знаєте, Ігорю Олександровичу, – почав мовчазну розмову сам із собою, – здебільше всі юнацькі плани кінчаються великим пшиком. Але... Ну, ви ж самі бачите, що професорської катедри, з якої ви могли б виховувати тисячі вихователів, в існуючих обставинах не досягнете. Отже, чи не вдоволитеся ви, замість катедри, звичайним собі столом у міщанській хаті, а, замість сотенної авдиторії, – одинокою слухачкою, ім’я якій – Марія Григорівна Кобзаренко? Зважте, що вона – майбутня учителька, себто, особа, яка має виховати впродовж свого життя тисячі людей. Справді варта праці, щоб нею зайнятися, тим більше, що вам тут ніяка небезпека не загрожує й що така нагода може скоро не трапиться вам у житті. Ану, спробуйте!..»