Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

Дитинно-ніжний, невловимо-пахучий, ще морозний, але вже виразно весняний вечір хвилював і одночасно розчулював, зроджуючи бажання – робити щось гарне й відважне.

«Остаточно, чому іронізувати? – думав далі Березовський. – Яка б та Маруся не була, але вона є людиною. І, хоч би вже саме тому, щоб не віддати її Марксові, мушу нею зайнятися. Так, так, мушу! Адже взявся її вчити й тому переді мною тільки два вибори: або ще глибше втовкмачувати їй в голову всякі «марксо-ленінські психології», або відкрити очі на правду. Третього вибору нема. І, – хто зна? – може ще з неї якраз толк буде. Тільки треба розширити кругозір, вказати мету в житті, навчити критично ставитися до дійсности, думати самостійно, а не жити татовими поглядами»...

Таке і всяке інше думав Ігор, а врешті навіть пройнявся своєю ідеєю й уложив собі менше-більше приблизний план, що має робити.

Він нічим не зрадив своїх намірів дівчині, але послідовно заходився над їхнім здійсненням. Добросовісно з’являвся майже щодня в Кобзаренків, довго сидів з Марусею, терпеливо товк з нею поточні предмети, але розглядав речі у двох площинах, – з точки зору об’єктивности і здорового глузду і з точки зору комуністичного, – викривав тенденції перекручення й фальсифікації фактів, висміював безглузді твердження і голослівний догматизм, підкреслюючи на кожному кроці:

– Оце, Марусю, що я вам сказав, не записуйте, а запам’ятайте для власного вжитку і нікому не признавайтеся навіть, що ви це знаєте. В наших умовинах не терплять людей, які знають більше й інакше від того, скільки і як їм наказують знати. А для «експорту на іспитовий ринок» ви собі запишіть і вивчіть таке...

Спочатку він був дуже вдоволений своєю ученицею, бо наївна й малорозвинена дівчина, просто приголомшена його знаннями й розумом, німо дивилася на нього широко відкритими очима, в яких малювалося повне довір’я і посунений до обожнювання подив, слухала, затаївши віддих, і боялася повернутися. А він, переконаний, що його слова падають на вдячний ґрунт, з репетитора і педагога виростав на артиста й промовляв, як Цицерон.

Однак дуже скоро він набрав переконання, що, хоч як захланно ковтала кожне його слово Маруся, хоч як пильно його слухала, вся його красномовність і всі аргументи не залишають на ній ніякого тривкішого враження і не викликають бажання дізнатися чогось більшого. Бо, як лишень кінчалася лекція, дівчині відразу повертався її звичайний лагідно-байдужий, навіть сказав би тупий вираз очей і обличчя. Вона вставала від столу й бралася до хатньої роботи, а від її недавнього захоплення не залишилося й найменшого сліду.

Минув тиждень, минув другий, минув і місяць, а все було точнісінько так, як і першого дня: Маруся зустрічала його на порозі їдальні, неодмінно просила випити склянку чаю й частувала сушеними яблуками; потім сідала за стіл і докладно переказувала все вивчене з попередньої лекції. Коли приходив з роботи Кобзаренко, подавала вечерю, за якою сиділи мовчки, по вечері збирала й мила посуд і, або ще вчилася трохи, або сідала з якоюсь роботою, слухаючи (або й не слухаючи) розмов Ігоря з батьком. На кінець відводила Ігоря до хвіртки, казала «добраніч» і верталася до хати. Так було день у день без ніякісіньких винятків і найменших змін. Дівчина скидалася на тих, що своїм спокоєм наганяють нудьгу, а одноманітністю можуть довести до розпуки. Ігор нераз аж дивувався, що вона така проста, така нецікава і така поверхова. Здавалося, що її можна було збагнути до кінця з першої ж години знайомства, після якої вже більше нічого не лишалося для розгадування, чи пізнавання. Що можна було про неї сказати? Молода, гарна, здорова, добра, щира, пильна і працьовита. Все. Якась абстрактна схема людини, виповнена добрими прикметами. Березовський волів людей з дефектами, але конкретніших, позначених рисами особовости. У Марусі якраз цього недоставало. Вона була чимсь аморфним і розпливистим, мов протоплазма. І, намагаючись скласти собі про неї певне уявлення, Березовський доходив до парадоксу, що найхарактернішою її прикметою є саме відсутність усяких характерних прикмет. Звідси він доходив до іншого парадоксу, що пізнати Марусю – значить пізнати форму безформного, чи вловити суть безсуттєвого. Чи ж дивно, що дівчина так легко улягала стороннім впливам? Справді цікаво, але Ігор не міг запримітити, щоб в ній жевріло якесь внутрішнє життя, хвилювали якісь питання, поривали якісь мрії, чи плани, манила якась мета. Вона ніколи не говорила про своє майбутнє, ані не зраджувала ніяких бажань, а, коли Ігор заводив розмови на ці теми, казала, що кожна робота має свої приємні й неприємні сторони, або взагалі не казала нічого. Вчилася, правда, пильно, засвоювала подавані відомости, починала орієнтуватися серед раніше їй зовсім незрозумілих понять, навіть краще могла висловлювати свої думки, але це було зовсім не те, чого сподівався і чого хотів би Ігор. Вона вдоволилася тим, що почула і що записала, але ніколи не брала під сумнів почутого, ніколи не виявляла бажання дізнатися більше від того, що чула, а вже найменше – подумати над чимсь самостійно.

Дивлячись на неї, Березовський не раз відчував роздратовання, а поруч з тим у нього росло й кріпло бажання – таки довести до кінця думку, яка прийшла йому до голови по першій лекції, коли вертався додому, вдихаючи ніжно-ранні запахи молодого весняного вечора. Чи ж би й справді йото педагогічний талант потерпів поразку при першій же спробі з оцією міщанською дівчиною?

Одного разу він спитав:

– Вам, Марусю, дає якусь користь моя допомога, чи ні?

– Звичайно! – якось надмірно-гаряче відповіла вона й густо почервоніла. – Хіба ж не бачите, що я починаю прозрівати, мов те сліпе кошеня? – додала стишеним голосом.

Ігор зацікавився:

– Справді? Зараз ми це перевіримо. – Скажіть мені тоді, скільки буде три плюс два?

– П’ять звичайно – здивовано відповіла вона.

Ігор вдав обуреного й грізно нахмурився:

– Тільки п’ять?! Отак без нічого, самих лишень п’ять, товаришко Кобзаренко? І ви, даючи мені таку безкласову відповідь, ще смієте твердити, що починаєте прозрівати?! Та ж ви тепер ще сліпіші, ніж були тоді, коли, вихолощуючи класову суть предмету, змушували вашого чесното радянського викладача дати вам буржуазне визначення «психології взагалі»! Ваше «п’ять» – це аналітична, безкласова, шкідницька відповідь! Слухайте сюди: Три плюс п’ять, згідно з законами матеріалістичної діалектики, буде п’ять кінців червоної зірки, що символізують собою п’ять частин світу, на яких має запанувати диктатура пролетаріату! Розумієте? Тепер скажіть ще, який процес маємо, коли поставимо на вогонь повний казан снігу, а з нього одержимо чверть казана води?

– Процес топлення – переходу твердого тіла в рідину – все ще не розуміючи жарту, боязко відповіла дівчина.

– Знову у вашій відповіді вихолощена класова суть! – грав далі комедію Березовський, справді десь у глибині душі трохи лихий на свою недогадливу ученицю, яка не могла вловити такої очевидної іронії. – За цю класово-безхребетну відповідь вам, товаришко Кобзаренко, треба поставити «дуже погано»!.. Слухайте ще раз: коли поставимо на вогонь повний казан снігу, а з нього одержимо чверть казана води, то тут зустрінемо наявний доказ трьох основних законів діалектичного матеріалізму. Перший з них, як вам повинно бути відомо, є закон єдности протилежностей: отже, холод снігу поєднався з протилежним собі теплом вогню; другий закон – переходу кількости в якість: був повний казан білого, чистого і холодного снігу, а стане чверть казана безбарвної теплої води і трохи бруду на дні казана; врешті, третій закон – закон заперечення заперечень: кожен, хто має трохи олію в голові і не носить партійного квитка в кишені, заперечить вам і назве це абсурдом. Але й ви тоді за тим самим законом заперечення заперечень перечте з подвійною силою. Аргументів довго шукати не треба – ось вони: «дурень», «невіглас», «ревізіоніст» і «ворог народу», а останній і найбільше переконливий – донос в НКВД. Оце і буде повна класово-матеріалістично-діалектична відповідь про казан снігу, поставлений на вогонь. А ви: «Процес топлення»... – перекривив на останок.

Маруся спочатку слухала пильно, приймаючи його слова поважно, і лишень під кінець зрозуміла, що він кпить. Зіскулилася й сиділа мовчки, пригноблено кліпаючи очима, звогченими не то жалем, не то соромом.

Березовському стало її шкода.

– Я плету вам дурниці, Марусю, – сказав м’яко. – Але Маркс із тим своїм прикладом на волосі і бороді[9]9
  «Один волос – це волос, а багато волосків – це борода» – один з доказів Маркса на «закон» переходу кількости в якість. (Примітка авторки).


[Закрыть] виглядає ще більшим ідіотом, а все ж його «доказ» примушують приймати, як найсвятішу істину. І вам, поки ви здобудете освіту, доведеться ще багато всяких нісенітниць вчитися і вдавати, що ви в них вірите. І найважніше для вас усіх – вміти їх пізнавати і відмежувати від правди. Я прямую до того, щоб вас цього секрету навчити, бо без нього ви не проживете, або проживете, сприймаючи світ у кривому дзеркалі. Пам’ятайте ще раз: є правда і «правда». Перша – для вас, друга – для прилюдного вжитку. Щоб не затратити чести й розуму, плекайте першу, щоб не стратити життя – умійте викручуватися другою. Говоріть якнайбільше про марксизм, ленінізм і класову боротьбу, а собі пам’ятайте, що дві найбільше віддалені класово одиниці тієї самої нації – все будуть ближчі між собою, ніж дві найбільше класово-споріднені одиниці з різних націй... Але я трохи ухилився... Про що то я?... Ага! Отже, щоб здавати іспит, говоріть найбільше про класову боротьбу, незалежно від того, чи розумієте, до чого, чи ні. Поєднуйте марксо-леніно-сталінізм із табличкою множення і чіпляйте закони матеріалістичної діалектики навіть до правопису великих і малих літер – побачите, як все буде йти добре, і напевне перший ваш викладач «марксо-ленінської психології» скаже, що ви врешті прозріли, як сліпе кошена...

Маруся довго мовчала.

– Ви смієтеся, – сказала, безнадійно зідхнувши, – а мені страшно. Чим більше вас слухаю – тим страшніше стає: це ж нестерпно – вірити в одне, а говорити навпаки.

– А що ж робити, Марусю?

– Не знаю.

– То подумайте добре: говорити правди не можемо, приймати за правду те, що нас змушують говорити – також ні. Що ж лишається? Мусимо вірити в одне а говорити інше.

– Для мене це найгірше! – з болем вишептала дівчина, хоч очі її мали цілковито байдужий вигляд. – Я можу лишень те говорити і так поступати, як думаю, як відчуваю. Коли ж тільки зроблю навпаки... Ет, ви ж самі знаєте, як воно виходить! – махнула рукою, насупилася і почервоніла.

– Ну, то який же вихід? Для вас я бачу хіба одинокий: повірити в Маркса, поклонитися йому – і тоді, як марксистка, будете спокійно говорити і поступати так, як думаєте.

– Що ви?! – жахнулася дівчина. – Зроду-віку з мене марксистки не буде!

– Напевне? – допитливо дивився на неї Березовський, ховаючи іронію в прижмурених очах.

– Напевне! – палко запевнила Маруся. – Ненавиджу марксизм, ленінізм, сталінізм і все комуністичне!

– Звідки ж у вас ця ненависть? Тато вас навчив?

– І тато, і так якось, з душі...

– З душі? А що таке, по-вашому, душа?

Наступав невблаганно своїми питаннями на дівчину, ставлячи її чим раз далі в більше заклопотання.

– Душа – це... Ну, не душа, а... – марне силкувалася відповісти вона. – У мене є такі переконання, що виходять не з голови, а з серця...

– Не розумію: «душа», «серце», «голова»... Не можете висловитися ясніше?

Маруся довго і напружено думала, а вкінці призналася винувато:

– Цього не можна пояснити... Але якесь таке глибоке переконання...

– Ну, от знову: «переконання»! – вчепився він у слова. – Ви дуже часто говорите про свої переконання. З’ясуйте мені, що саме ви під цим розумієте?

Остаточно спантеличена дівчина вже навіть не пробувала відповідати, тільки хмурилася, червоніла і нервово загинала кінчик зошита. Березовський уперто дивився на неї і також мовчав.

– Що ж ви, Марусю? – спитав урешті. – Так нічого й не скажете?

Вона похитала головою.

– Ні? Ну, то давайте разом спробуємо це розв’язати, – заохочував він. – Коли не можете відповісти на питання – питайте самі. Може я вам поможу?

Вона мовчала далі.

– Ет, Марусю, що ж це ви?! – скривився він незадоволено. – А як у школі вам учень поставить якесь питання, ви також мовчатимете? Так же не можна!.. До речі, я помітив, що ви взагалі мене ніколи нічого не питаєте. Чому?

– Що ж я маю питати? – легенько зідхнула дівчина.

– Як це?! Ніколи у вас не виникає ніяких неясностей?

– Звідки ж?.. Ви все так гарно пояснюєте...

– І ніколи у вас не виникає ніяких сумнівів щодо правдивости моїх пояснень?

Вона знову похитала головою.

– Які ж там можуть бути у мене сумніви? – усміхнулася якось жалісно. – Коли слухаю вас – просто не можу повірити, що одна людина може так багато знати. І вам напевне дуже смішно, що я такий невіглас.

Її слова підхлібили йому, і він виликодушно сказав:

– Брак знань – це ще не хиба, Марусю, і з того не можна сміятися. Хибою є, коли людина не хоче нічого знати і нічим не цікавиться. Отже, вертаємося до ваших переконань. Інколи переконання утотожнюють зі світоглядом. Я думаю, що в даному випадку так не є. Ви напевне розумієте під переконаннями або те, що вам каже розум, або те, що каже інтуїція.

– Так! – зраділа дівчина. – Інтуїція! Цього слова мені бракувало! Бо, бачите, для мене є багато всяких речей, таких ясних і таких несумнівних, але їх, однак, не можна пояснити розумом.

– Ага! – і собі зрадів Березовський. – Отже, ми врешті договорилися. Тоді я вам скажу дещо про погляди філософів на способи і можливости пізнання.

Тут Березовський умів показати, що він справді багато знає і заговорив «як Цицерон», сказала б Зоя. Сам любуючись у точності і ясності своїх пояснень та ядерності висловів, він почав з грецьких і римських філософів, перекинувся до філософії 16-го віку, зачерпнувши в загальних лініях поступовий розвиток людської думки. Вибирав найсуттєвіше, спрощував відповідно до інтелігенції своєї слухачки складні поняття й рясно сипав термінами й іменами: метафізика, емпіризм, раціоналізм, ідеалізм, емпіріокритицизм, позитивізм, Бекон, Декарт, Кант, Оґюст Конт...

Захопившись, говорив добру годину і зовсім забув про Марусю. І лишень випадково глянувши на неї, раптом урвав. Дівчина сиділа, як заворожена, і дивилася на нього такими виразно-закоханими очима, що йому відразу стало млосно й соромно. Соромно за неї, що так одверто зраджувала свої почуття, і соромно за себе, що досі не розумів її. Адже ясно, що вона від самого початку захоплювалася не його словами, не його розумом і знанням, а ним самим; його зовнішністю, його гордою поставою, оксамитним тембром його голосу – усім тим, від чого за ним шаліли жінки.

Відкриття справило на нього враження дзбанка холодної води на розгарячену голову, і він опам’ятався.

– Ви слухаєте мене, Марусю? – спитав різко й невдоволено.

– Що? – кинулася Маруся. – Ах, так, звичайно, слухаю... Записати?

Він був схвильований. Ледве втримуючи тремтіння рук, витягнув цигарку і почав стукати гільзою об металеве дно цигарниці.

– Ні, писати не треба нічого! – вимовив холодно й ворожо, розтягаючи слова. – Затямте собі лишень, що інтуїція й інстинкт служать тваринам. Людині, натомість, служить розум. І, якщо ви хочете мати в чомусь правдиве переконання, то його насамперед треба випробувати розумом. Таке буде моє коротке резюме з довгої лекції. Зрозуміло?

– Зрозуміла... – похилила покірно голову Маруся й зідхнула.

Його дратувало і це зідхання, і похилення голови, і ховання очей, і навіть врода дівчини. Мав охоту крикнути їй, що він не хоче, не дозволяє, дивитися так на себе! Забороняє його кохати! Він не давав їй ніяких підстав до того, ніяких прав! Йому непотрібно міщанки, хоч би вона була тисячу разів «ідеальною красунею» для стінного календаря! Він не прийшов сюди для романів – він прийшов учити і виховувати!

– На цьому сьогодні кінчаємо, – сказав несподівано. – Ви маєте над чим подумати, а я мушу йти.

Не дуже навіть і збрехав – справді почував, що мусів вийти, бо не хотів лишатися з дівчиною на самоті. Її товариство нараз стало прикрим для нього, попросту нестерпним, а можливість – знову відчути на собі той одверто-закоханий погляд здавалося йому чимсь ганебним, образливим у вищій мірі. І як вона зважилася, та міщанка?! Що вона собі думає?! За його великодушність, за безінтересовну працю...

Ігореві навіть уста твердли від обурення.

Хай то чорт візьме! Смикнуло ж тоді за язик перед Кобзаренком!..

Ігор лаяв себе і жалував, що взявся за це репетиторство. Знав бо добре, що меланхолійні характери, як у Марусі, реагують повільно, зате дуже глибоко і тривко, отже, готова виникнути драма. А він того не хотів. Навіщо йому було клопоту на здорову голову?

Постановив навіть більше не ходити, але потім, охолонувши, почав міркувати інакше: вийде ж ще гірше. Дівчина може подумати хтозна що. Та й батько також. Ні, треба продовжувати, ніби нічого не сталося. Бо ж, практично беручи, справді нічого не сталося. Велика дивовижа, що дівчина закохалася! Було б дивно, коли б не закохалася. Адже в нього майже всі закохувалися, й Березовського це ніколи не зворушувало – привик. Привик і до того, що не одна після упертих, але безплідних заходів, після розпачливих листів і полум’яних освідчин, скоро заспокоювалася, виходила заміж, або заводила роман з іншим – і була щасливою. Так буде й з Марусею. Ось він дотягне до вакацій, а там виїде до матері – і все розв’яжеться зовсім природно.

Пішов до читальні, взяв якусь книжку, сів у куточку і вдавав, що читає. Але насправді не читав і думав про Марусю. Збирав докупи всі зроблені досі спостереження і приходив до дуже скептичних висновків. Тепер він попросту не розумів, для чого їй були знання й диплом? Учительки з неї не буде – в цьому був найглибше переконаний. А знання, які давав їй поза програмою і які вона хапала на лету, при її вдачі мусіли десь громадитися в мозку й лежати там без ужитку, як припалі порохом на горищі речі, господар яких не знав, що з ними робити.

Виїмкова вдача!

Березовський був погано настроєний і вмисне брав усе в понурих фарбах. Але, правду сказавши, був лихий найбільше тому, що не мав куди подітися. Він уже звик до тієї міщанської, пропахлої запахом сушених яблук, затишної хати, де знаходив повне відпруження від галасливої атмосфери переповненого гуртожитку, в якому треба себе завжди тримати на увазі перед невсепущим оком громадської й політичної контролі. В Кобзаренків він скидав машкару, вільно рухався й висловлювався і, нарешті, почував себе окремішньою людиною, а не оселедцем в бочці, якого не вирізняється серед сотень інших. Він тужив за родинним кутком і в гуртожитку, помимо того, що мав серед студентів щирих товаришів, почував себе завжди самотнім. Та й товариші почували себе так само, і тому майже кожний з них або романсував, або приятелював з якоюсь дівчиною з-поза гуртожитку. Кожний тікав від касарняного[10]10
  Касарняний – казенний.


[Закрыть] життя до тісного кола, до родинного вогнища, де можна з’їсти тарілку теплої домашньої юшки, випити склянку чаю й погуторити вільно, не оглядаючись на «генеральну лінію партії». І не конечно мусіли бути при тому матримоніальні наміри, чи бажання заспокоїти чимсь надпрограмово невдоволений убогими харчами студентської їдальні шлунок – ні! Тільки ж врешті-решт людина добровільно не йде ні до казарми, ні до колгоспу, то ж і гуртожиток розглядає, як конечне лихо.

Після розриву з Зоєю Березовський особливо гостро відчував брак саме того родинного куточка, і тому в душі заздрив колегам, дивлячись, як вони перед вечором, або у вільні дні, старанно вишкрябували бритвами свої бороди, наново перев’язували краватки, чистили черевики й один по одному щезали з гуртожитку.

Першими вибиралися нерозлучні приятелі – Рогач і Кочерга – обидва гарні, мов мальовані, хлопці й прекрасні співаки на додаток, що ходили у вишиваних сорочках і були подібні між собою, як рідні брати. За ними потиху висувався дискретний чорнявий Білокінь, неодмінно взявши зі собою скрипку, з якою був нерозлучний, як Рогач із Кочергою. І нарешті вилітав загальний улюбленець – веселий і товариський, шепелявий і гаркавий Ковалюк, який завжди спішився і завжди і скрізь спізнювався.

– О, гатуйте мою дуфу! – кричав він, поспішно кінчаючи чепурення. – Це вже справді сема?! Ну, пгопав я, пгопав! Знову сьогодні спізнюся. О, гатуйте мою дуфу!..

Кожного разу він «пропадав» і кожного разу закликав «рятувати його душу», але якось усе залишався живим, хоч ніхто не спішив йому на поміч.

Так розходилися всі, й у кімнаті лишалося тільки троє: Кузочка, Веретелюк і Березовський. Невдахи Кузочка й Веретелюк не мали успіху у дівчат. Кузочка таки мабуть і не важився про дівчат думати, бо був маленький, прищуватий, найнужденніше серед усіх студентів одягнений і на додаток страшно соромливий. Ніхто ніколи не чув його голосу, ніхто його не помічав, а й сам він старався бути якнайменше помітним. Як тільки приходив до гуртожитку, вилазив з ногами на ліжко і сидів там тихо, як миша, занурившись у списуванні з лекцій конспектів. А, коли всі розходилися, здіймав з цвяха невідомо ким і коли забуту, принесену до гуртожитку балалайку, на якій лишилася одна-однісінька струна, і тихесенько бренькав на ній щось таке, чого ніхто, а напевне і він сам, не знав.

Щодо Веретелюка, прозваного за непомірно високий зріст Каланчею, то він був нещасливо закоханий і, видимо, дуже страждав. Довготелесий, нескладний, рябуватий і похмурий, хоч по суті дуже добрий і чулий, він годинами ходив вузьким переходом поміж ліжками від вікна до дверей і мовчав.

Довгий час Березовський був змушений перебувати в товаристві цих двох невдах, вислуховуючи таємничих мелодій, що їх видобував Кузочка з однострунної громадської балалайки, і слідкуючи за невпинною мандрівкою Веретелюка від вікна до дверей. Почував себе ще більшим невдахою, як вони, бо вже кому-кому, а йому бути без дівчини – це було просто неприродним. Про його тісне знайомство з Зоєю знали всі, знали також і те, що Зоя «піднесла йому гарбуза», виїхавши до Москви, і Березовський почував себе дуже ніяково перед товаришами, хоч ніхто ніколи на цю тему не говорив. Але співчутливі погляди дряпали його амбіцію і не раз примушували до безцільних кружлянь по місті, заганяли його до парку, чи до кінотеатру, часто на фільм, підчас яких він куняв і нудився.

Але все змінилося з моментом початку знайомства з Кобзаренками. Ігор був дуже радий, що тепер і він також мав куди ходити. Мився, чепурився і, причепившись до Кочерги, або до Ковалюка, з жартами й сміхами виходив за браму остогидлого гуртожитку. Його приємно лоскотали добродушні кпини товаришів з догадками, «куди він топче стежку», приємно було знати, що його чекають, що йому раді, приємно було з’їсти при охайному столі смачну вечерю, випити келішок-другий запашної горілки та поговорити з Григоріюм Степановичем, який, як і кожний порядний швець, був собі неабияким філософом. Ігор полюбив цього живого й розумного ремісника, любив з ним пожартувати, і в його товаристві знаходив далеко більше приємности, ніж у товаристві мовчазної, завжди пригнобленої його мудрістю, завжди побожно заслуханої в кожне його слово Марусі.

І так гарно було! Аж тут тобі раптом – маєш!

Холод і вогкість неопалюваної домівки лізли десь від черевиків вгору по спині й концентрувалися у вухах, ставало холодно й порожньо в шлунку. Ех, піти хоч якого чаю випити...

На другий день він таки не витримав і пішов. Знайшлося багато причин і оправдань, через які не міг покинути лекцій, і все продовжувалося без змін. Тільки вже не минали більше його уваги яскраві спалахи рум’янців на лицях дівчини, гострий блиск темних очей, який вона марно намагалася притемнити довгими віями, і та характерна, багатозначна мовчазність, яка дозволяла, а навіть ніби провокувала на сміливі кроки з його боку. Правда, він не міг закинути Марусі, що вона його кокетувала, чи на щось натякала. Навпаки – вона старанно, аж якось розпучливо, крилася. Та її зраджував і тембр голосу, і надмірна соромливість, і зв’язаність у руках, і страх дивитися йому в очі. Але, слухаючи пояснень Ігоря, вона забувалася і тоді, задивлена в нього несвідомо-закоханим поглядом, починала світитися й ясніти матовим світлом, як та перла, всередині якої загорівся вогник. Ставала сліпучо-гарною в таких моментах, такою гарною, що від неї не можна було відірвати, очей. А Березовський, що так байдуже ставився до захоплення, яке викликав серед жінок, кожного разу перед Марусею тратив рівновагу й сердився. Якось особливо гостро вертів йому тоді в носі запах сушених яблук, ставало млосно, а хвилями туманила його мозок візія розлогої, вигрітої сонцем трясовини з плямами застояної води зверху.

Ігор здригався внутрішньо від таких примар і, щоб витверезіти, старався дивитися на свою ученицю якомога критичніше.

«А ти й справді така собі тепленька і м’ягенька міщанська трясовина, – думав вороже. – Легко піддаєшся знакам карбування, але неспроможна утривалити їх довше: от, слухаєш – і палаєш, перестанеш слухати – відразу ж скисаєш. Ти навіть захланно сприймаєш зерна знанні, проте ледве буде з того хосен[11]11
  Хосен – користь.


[Закрыть]. Не можна заперечити, що ти також спокуслива і приємна, але, коли б попасти у твої обійми – пропадеш! Вчадів би чоловік від запаху сушених яблук, обріс би салом на смачній їжі і врешті втопився б серед подушок і перин. Брр!.. Ти не Зоя, ні! Не маєш нічого з того, що хапає за серце, мучить, тривожить, але не дасть ніколи заснути, зігнити – перестати почувати себе людиною...»

Зоя!..

Він ви вже не хотів згадувати про неї, але Маруся якоюсь магічною силою вміла викликати її образ. Впершись в Ігоря розширеними закоханими очима, сяючи свіжістю своєї вроди, вона ніби конкурувала з колишнім предметом йото кохання. І в таких хвилинах Ігор попросту ненавидів свою ученицю. Ненавидів за те, що пригадувала йому втрачене, і дратувала, що не могла те втрачене заступити. Ненавидів за те, що зраджувала своє кохання до нього і що сміла пригадувати йому Зою.

Зоя!..

От з ким можна було поговорити і посперечатися до пізньої ночі! Обидвоє мали так багато спільного в поглядах, а дискутували так запекло, що навіть про кохання забували. Зрештою, тому й сперечалися, що були подібні між собою, що знаходили драстичні питання, які обидвох однаково хвилювали. Взагалі Зоя уміла кожну їхню зустріч зробити пам’ятною і неподібною ні до попередньої, ні до наступної, ні до якої іншої в іншому товаристві. Вже скільки часу минуло, а Ігор і тепер, здається, порахував би на пальцях всі години, проведені з цією рижою красунею, і розказав би про кожну з них зокрема. Не так, як з Марусею, не так!..

Це не означало, що Ігор ідеалізував одну й недооцінював другу – він не був сліпим. Маруся могла бути під багатьма оглядами взірцевим прикладом для егоїстичної, навіть егоцентричної, вирахуваної, розхристаної, буйної, деспотичної і жадібної на розкоші Зої. Але Зоя при всіх своїх недоліках мала якусь амбіцію, мала власні погляди, до чогось прямувала, чогось шукала і, незалежно від тієї катастрофи, яка її спіткала, напевне свого осягне. Вона була особовістю, запекло боронила свого власного «я» і, якщо вже дала себе в чомусь переконати, то цупко того трималася, бо нічого не приймала на віру, з побожністю, з баранячо-закоханими очима. Березовський часто думав над тим, що, коли б він зустрів Зою ще незіпсовану, в такому молодому віці, як Маруся, він зумів би виховати з неї справжню людину. Зоя була прекрасним матеріалом, але знівеченим. А Маруся була нічим – от амеба і тільки.

«Властиво, – дратувався Ігор, переловивши себе на цих роздумуваннях, – навіщо я морочу собі голову тією міщанкою? Чи вона мені потрібна? Звичайно, шкода, що з неї не може бути нічого ліпшого, але я ж від самого початку це знав. Від початку, від того знаменного "нате вам" (а воно в неї зроду не могло б інакше вийти – тільки саме так: "нате вам!.."), від неї нічого путнього не можна було сподіватися. Безнадійна особа!..»

І знову ловив себе на тому, що забагато про неї думає, і це його доводило до шалу:

«Та що це зі мною?! Якась "ідея-фікс", чи що?! Та так і збожеволіти можна!.. Ну-ну, коли б лишень дотягнути до кінця року й виїхати. Більше там моя нога не ступить!”

А все ж ходив, а все ж думав. Більше того – став своєю людиною в домі Кобзаренків, перейшов на «ти» з Марусею, і навіть приймав, як зовсім природне, що й Григорій Степанович йому здебільша «тикав». Звикав до цих відвідин, звикав до одноманітности перебігу днів, подібних між собою, як дві краплини води, звикав навіть і до того хронічного роздратовання, що його викликала своїми коливаннями від німо-побожного захоплення до камінно-тупої байдужости Маруся.

* * *

І ось якось так несподівано цей ланцюг, в якому не можна було відрізнити одного кільця від другого, раптом зачепився на якийсь гачок від шнурка, що на ньому почали нанизуватися зовсім дивні й непередбачені випадки.

А почалося з того, що комітет профспілки інституту вкупі з партійною й комсомольською організацією в плані передвеликодневої антирелігійної кампанії проголосили конкурс на реферати. За найкращий, крім похвали, обіцяли дати винагороду у вигляді повної збірки творів Леніна, за два других – піврічну передплату «Правди» й журналу «Безбожник», а за решту – похвали від партійного і професійного комітетів.

Ігоря нагороди не цікавили зовсім, а похвали й поготів, але тема його приворожила. Релігія у нього була драстичним пунктом, і він ненавидів її не менше, як і комунізм. Все, що так, чи інакше торкалося церкви і віри, викликало в Ігоря якусь хворобливу реакцію, виводило його з рівноваги й лютило. Православіє, чи католицизм, мохаммеданство, чи буддизм, – всі віроісповідання були однаково ненависні для нього і розцінювалися ним, як найбільше лихо людства. Мав жаль до Бога, в якого не вірив, і погорджував релігією, що її за Марксом зачисляв до «опіуму».

На це були у нього свої причини.

Основи його глибокої юнацької віри, дбайливо вщеплені матір’ю, захиталися разом зі смертю батька, яку він сприйняв, як велику і незаслужену кривду. І з цього моменту на сімнадцятому році життя, почалися сумніви, що їх він намагався розв’язати з усім запалом юности. Вирісши з одного питання, ці сумніви поширювалися, поглиблювалися і переросли в болючу світоглядову кризу, яка тривала цілі роки і скінчилася цілковитим спустошенням молодої душі. Мов очманілий, Ігор борсався у хащах філософських «мудростей», пожадливо, але без системи, перечитував десятки книжок з батьківської бібліотеки, захоплювався і розчаровувався, знаходив і губив знову, намагався опанувати незрілим ще розумом те, чого взагалі не можна було розумом збагнути, щодалі то глибше поринав у бездонний вир, аж поки хаос думок його не виснажив до останнього, не давши нічого позитивного. Тоді Ігор махнув на все рукою і припинив шукання, винісши з усього цинізм і ненависть.