Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)

ПРОТИ ПЕРЕКОНАНЬ

Olha Mak

Against Conviction

Novel

Ольга Мак

Проти переконань

Роман

1959

___________________________________________

НАКЛАДОМ ВИДАВНИЦТВА «ГОМІН УКРАЇНИ»

ТОРОНТО, ОНТ., КАНАДА

БІБЛІОТЕКА ВИДАВНИЦТВА «ГОМІН УКРАЇНИ»

Ч. 12

Обгортка роботи Мирона Левицького.

Copyright

_______________________________________________

Printed by “Homin Ukrainy” (Ukrainian Echo) Publ. Co. Ltd.

Toronto, Ont. Canada

Променистий ранок гойдався на верховіттях вкритих рясним цвітом яблунь і струшував додолу рої біло-рожевих пелюсток, а вітер підхоплював їх у леті й ніс кудись за ріг будинку, або осаджував попід низько постриженою травою, що обрамлювала клюмби шпитального подвір’я. По другому боці лікарні вже добре пригрівало сонце, але тут, з заходу, в межах тіні, що падала від будинку, було холодно, і неторкнена ще роса перлилася на обважнілих вінчиках нарцисів і тюльпанів. Збираючи данину з пахучої піняви дерев, в одну ноту гуділи бджоли – чисто, ніби хтось дув без перерви у вузьку шийку пузатого дзбанка, і невидима зозуля кидала в погожу тишу подвійні краплі свого кришталевого голосу: «Ку-ку, ку-ку!..»

Перед ґанком операційного відділу нетерпеливо проходжувався немолодий уже мужчина, так віком біля п’ятдесятки, і безжалісно ламав у заложених за спину руках свого нового капелюха. Він уже всоте перемірив нервовим кроком висипану жорствою доріжку, неодмінно завертаючи там де кінчалися границі тіні, немов би натикаючись на невидиму перешкоду, і викурив, не знати яку з черги цигарку. Нагадував собою лева, недавно посадженого в клітку, ще сильного й дикого, але вже збезчещеного дотиком тенет й упокореного ґратами, опинившись за якими, цар звірів став невільником і дивоглядом для цікавої юрби.

Мужчина мав справді щось лев’ячого в пружній, м’якій ході, в гордій посадці гарної, припорошеної сивиною голові і в кожному русі сильного, мускулистого тіла. Лишень його великі гранітно-сірі очі мали в собі вираз понурої мертвеччини, притаманної одиноко спустошеній людській духовості. Так, ці очі були суто-людськими, бо десь у глибині їхнього спустошення жеврів вогник чогось невимовно болючого, трагічного і... злого.

Не підлягало сумніву, що в молодості цей мужчина був красенем, а й тепер, без огляду на сивину й дві різкі зморшки, що збігали вниз по щоках, він привертав до себе увагу, як зразок зміненої віком, а все ж незаперечної і нев’янучої вроди, здібної донести свій чар аж до глибокої старости. Час пошкодив йому мало: відняв одне, додав інше, але не зробив нічого недоречного, що б порушило загальну гармонію цього рідкого у своїй красі типу.

Він ходив і ходив.

Як довго!.. Як дуже довго! Котра це вже може бути година: дев’ята, десята?..

Крутилися у подувах вітру біло-рожеві пелюстки яблунь, гуділи в одну ноту бджоли, і невидима зозуля кидала у погожу тишу подвійні краплі свого кришталевого голосу: «Ку-ку, ку-ку!..»

Чому ж так довго?!

І ось нарешті легко відчинилися двері, а в них з’явилася білосніжно-строга, туго накрохмалена сестра.

– Герр Березофскі!.. – кивнула чоловікові й дала знак.

Тепер Березовський недовірливо подивився на сестру, питаючи очима: Вже? Справді вже?..

З завмираючим серцем переступив поріг медичної святині і увійшов у довгий коридор, де невидимо клубочився тяжкий запах наркози й ліків і де панували тільки дві барви: молочно-біла і ясно сіра. Обережно ступаючи по лінолеумовій доріжці, простував за шурхотячою постаттю сестри, а ноги його тремтіли й вгиналися в колінах.

– Уже? Чи ж це можливе?

Двері праворуч, двері ліворуч – і скрізь врочиста тиша зачарованого царства, де повно таємниць і де не сміє жити ніякий звук. І так, як повинно бути в зачарованому царстві, одні з дверей безшумно відкрилися, а з них тихенько викотився високий візок на гумових колесах, штовханий ззаду двома білими постатями.

Сестра обернулася до відвідувача і поклала палець на уста.

– Будьте уважні, – шепнула. – Вона ще не очуняла після наркози.

Березовський повільно приступив до візка й з острахом сковзнув обережно зором вздовж контурів постаті, що лежала на ньому, вся загорнена в біле. Боявся відразу глянути відважніше, бо не ручив, що не вибухне нелюдським криком, не осліпне, не зімліє, або нагло не згине. Тому зиркнув тільки раз і зараз же приплющив повіки. У голові все йшло обертом, бракувало повітря, серце безладно калатало в грудях, мов язик дзвона, що б’є на сполох.

Перечекав трохи, вгамовуючи себе, і як тільки набрав сили, знову відкрив очі, на цей раз просто прикипівши ними до обличчя, що його за першим поглядом сприйняв за якусь невиразну, розпливисту білу пляму. Жадібно спивав зором кожну рисочку, кожну деталь, стараючись усе запам’ятати, нічого не пропустити і все узгіднити зі своєю дотеперішньою уявою. Але те, що уявляв досі, якось раптом забулося й зникло цілковито з пам’яті, а натомість на плівці мозку вже фотографувався новий реальний образ якоїсь воскової скульптури, покладеної на тло блискучої білизни низенької подушки і стисненої довкола чола такою ж білою шапочкою, що ховала під собою волосся. Безтямний, глибокий спокій, як печать непорочносте й святости, лежав на довгих віях, віддзеркалювався на гладенькому чолі й строго затиснутих дівочих устах, згущуючись і голубіючи в проміннях зморщок подушки довкола голівки, як німб у мармуровій різьбі. І, здавалося, сама тільки білість, одинока білість, могла не ображати своїм сусідством цього втілення чистоти й незайманности, над яким чуйно сторожувало кілька білих постатей.

Березовський раптом набрав найглибшого переконання, що інакше не могло бути: його Танічка, його дитина, мусіла виглядати саме так, як свята. Він же молився до неї, він обожував її, він носив її, ніби рану, стільки років у своїй душі! Яка ж вона могла бути, як не саме така? Він навіть пізнає оці чорні рівненькі брови, це ясне гладеньке чоло, цей цнотливо-строгий затиск уст, включно до темних серпанків-тіней під очима і блакитного німбу довкола милої голівки – так він її завжди собі уявляв.

І нараз на нього війнуло чимсь таким знайомим, таким болючо-рідним, як віє у снах від з’яви померлої, безконечно дорогої істоти: яка ж подібність!.. Яка надзвичайно потрясаюча подібність до того моменту, коли...

Він притулив чоло до залізної рами візка і вчепився за нього руками. Не рухався, мовчав, але це було більше, ніж крик, ніж розпучливі жести й ридання на повний голос. Це був німий шалений напад жалю, болю, страху й щастя – це було щось моторошне.

І, видно, хтось його добре розумів, бо термосив за плече і низьким баритоном калічив по-московському:

– Герр Березофскі, герр Березофскі... Так не можна... Заспокойтеся... Ви побачитеся ще не раз... А тепер досить... Пустіть... Хвору треба перенести на ліжко...

– Вже, зараз... – вишептав Березовський, не міняючи пози. Був безсилий підвести голову і розімкнути пальці. – Ще одну хвилиночку... Руки... Де її руки?.. Я хочу їх поцілувати... Дозвольте мені, прошу вас!..

Хтось відгорнув біле покривало, і з-під нього показалися безпомічні маленькі рученята, зложені на грудях. Березовський взяв їх і пристрасно притулив до уст, вдихаючи їхнє тепло.

– Я думав, що вона холодна, – вирвалося у нього.

– Ми зробили переливання крови, – пояснив баритон.

Але Березовський вже не слухав. Цілував один по одному всі пальчики, а кожний поцілунок був криком болю і щастя: «Танічко моя, Танічко!..»

А ніжне дівоче личко не реагувало ніяк – було й далі безтямно-спокійне, роз’яснене печаттю чистоти й непорочности.

Його силою відірвали від візка, хтось притримав за плечі, а тим часом дві накрохмалені сніжно-білі постаті попхнули візок і щезли з ним за рогом коридору. Позаду стукнули двері, й вітер, скористувавши з протяту, прожогом скочив у відчинене вікно і сипнув навздогінці за візком пригорщею щойно зірваних яблуневих пелюсток.

– Тепер вертайтеся до готелю, майоре, лягайте і спіть. Ви напевно не спали цієї ночі? – гудів над вухом Березовського той самий низький баритон. – Відпочиньте, опануйте свої думки – і тоді знатимете, що робити...

Березовський з трудом усвідомив собі, що біля нього знайомий з учорашнього дня хірург, професор Зедергольм.

– Як з нею, професоре? – поставив він своє перше свідоме питання.

Височезний і сухий, мов тичка, професор Зедергольм широко розкинув свої граблеподібні руки, взяв Березовського за лікоть і повів до вихідних дверей.

– Погано? Скажіть мені правду, професоре: дуже погано? – наполягав Березовський, сам догадуючись, що правда не могла бути надто потішаюча.

Зедергольм ще раз розкинув руками й штучно – бадьорим тоном відповів:

– Я зробив усе можливе. Випадок поважний, але часом люди виходять ще й з гірших...

– Тільки часом?..

– «Часом» – велике слово в медицині, – ухильно відповів професор. – ЧАСОМ хворі виходять і з зовсім безнадійного стану, ЧАСОМ умирають тоді, коли, здавалося б, повинні жити. Боже Провидіння не все числиться з нашими поглядами й часто робить великі несподіванки...

Березовський більше дивився, ніж слухав, намагаючись відчитати з обличчя Зедергольма те, чого він не договорював, але не відчитав нічого. Натомість зауважив на білій шапочці біля правого вуха кілька бризок крови, і це його страшно схвилювало: кров Тані!

По тому він уже нічого не сприймав ні зором, ні слухом, ні мозком, цілковито поглинутий тими кількома маково-червоними плямками, що виразно темніли над вухом професора. Здається, що приступив ще хтось, але Березовський не бачив, хто саме; здається, йому пропонували щось проковтнути для заспокоєння нервів, але він так і не пам’ятав, проковтнув, чи ні; здається, що йому говорили якісь потішаючі слова, але вони зникали зі свідомости, мов краплі води на розпеченій блясі; здається, що й він сам щось питав і щось відповідав, але що саме – того собі ніколи не міг пригадати. Дрібні краплі крови на білій шапочці Зедергольма викликали у нього плутані й неясні, а тому особливо страшні, картини операції: скальпелі, щипці, ножиці, пінцети, руки в гумових рукавицях, що перебирають гарячі, паруючі нутрощі, й фонтани крови зі страшного розрізу...

Врешті його дуже чемно, але й не менш рішучо, випхали з коридору операційного будинку і замкнули за ним двері.

– Навідаєтесь завтра. До побачення!.. – впало по-німецькому за його плечима.

На дворі набрав у легені свіжого повітря і пішов навмання, як лунатик, вулицями незнайомого міста, задивлений в риси ніжного дівочого личка, позначеного печаттю непорочної святости, що ясніло десь там перед ним і викликало поруч себе інше, але до болю подібне обличчя. Штовхав перехожих, спотикався, двічі мало не потрапив під авто, минав дільницю за дільницею і неспостережливо для себе самого опинився перед брамою цвинтаря. Здригнувся.

– Чи це не проречистий знак? – майнула думка й зараз же поступилася іншій: – що за дурниці!..

За огорожею його привітав спокій, взірцевий порядок і барвисті плями квітів, що яскравіли під нагробниками. Війнуло знову чимсь таким здавна знайомим і радісно-смутним, як спогад безповоротного минулого щастя, а перед ним ще раз виринуло чисте, ніжне личко, властиво два личка, що не сміли мати нічого спільного між собою, але все ж мали. Мали, мимо його протесту, мимо його ненависти до одного й безмежної любови до другого. Вони на мить навіть зіллялися в одне, і на мить стали однаково дорогими.

– Ні!

Пов’язані попід бороди біленькими хусточками, в широких спідницях, до виходу з цвинтаря навпроти Березовського простували дві заплакані жінки і троє діточок.

– Он коса розплелася, Надю, загубиш кісника, – втомлено обізвалася одна з жінок до дівчинки.

Почувши українську мову, Березовський звернув убік і поспішив у розкриті двері каплички. Не хотів зустрічатися з земляками, бо йому чомусь здавалося, що його відразу впізнають і зачеплять на розмови.

У капличці лавки були зсунуті в один бік і нагромаджені поверхом, а в різнокольорових прожекторах світла, що падало з вітражних вікон на долівку, густо золотилася курява: каплицю ремонтували. На риштуваннях стояли в синіх комбінезонах робітники й зістругували потемніле й полущене вапно..

Березовський нерішуче зупинився біля порога.

– Ви бажаєте? – спитав один робітник з риштування.

– Я... Я... – загнувся Березовський, шукаючи в пам’яті потрібних німецьких слів.

Робітник, видимо, відразу догадався, що має справу з чужинцем, і витолкував собі зовсім природно його прихід.

– Ідіть наперед, там є вільні лавки, – сказав доброзичливо, – тут вас запорошимо.

Сам не знаючи, для чого це робить, Березовський послухав поради і, маневруючи поміж розставленим мулярським начинням та лавками, пішов наперед. Знайшов справді вільні лавки, сів на одну з них і розглянувся. Просто перед ним, на бічному престолику стояла статуя Матері Божої з Немовлям на руках. На неї ллявся потік кольорового проміння, від якого лагідне обличчя Пречистої набирало барв і, здавалося, тріпотіло в неземській усмішці. Березовський задрижав і сховав лице в долонях. Був дуже потрясений, стривожений, пригноблений і попросту фізично змучений. Хотів розради, спокою, відпруження, відпочинку і... сам не знав, чого.

Сидів кілька хвилин непорушно, поки знову перед ним не виринуло дороге личко з печаттю нескаламученого спокою на яснім чолі. Чи це не була печать смерти?

– Ні, ні!!! – запротестував він так палко й так болісно, що аж скорчився під тягарем страшного припущення. – Ні! Боже, врятуй її!.. Боже, врятуй її!.. Боже, Боже, врятуй її, врятуй її!..

Трясся від болю, янчав, благав, уперто повторюючи з якоюсь бездонною розпукою своє одноманітне: «Боже, врятуй її!», бо більше не мав кого просити. І ці три слова, вилітаючи пошепки з його уст, були не словами, а згустками крови, що відривалися від серця, затисненого в обценьках невимовної муки. В них містилося все: біль, розпач, молитва, благання, надія й вимога:

– Боже, врятуй її!..

І раптом урвав сам себе:

– Та що це?... Хочу переконати себе, що стався побожним, чи молюся на всякий випадок?.. Нема нічого плюгавішого від атеїста, який у скрутну хвилину вдає віруючого. «Як тривога – то до Бога»... Більшого гріха й блюзнірства не можна поповнити!

– Гріх? Блюзнірство? – обізвалася іронічна думка. – Чи ж ці слова мають сенс, коли Бог взагалі не існує, або попросту не помічає ні молитов, ні образ на свою адресу?..

– Я, здається, починаю божеволіти! Які думки в голову лізуть!.. Геть звідси, геть!..

Думка працювала ясно й енергійно, але тіло було в’яле й неслухняне. Ледве-ледве переміг себе, щоб встати й знову, маневруючи поміж лавками й мулярським начинням, почвалав до виходу.

Звернув у бічну доріжку, забрів у якийсь глухий кутик цвинтаря, знайшов камінну лавку під розлогим деревом і сів. Образ ясного личка на тлі білосніжної подушки, що нагадував воскову скульптуру, не покидав його.

– А вона – чисто, як Мадонна пензля справжнього генія, – думав собі. – Така ясна, така чиста, така... свята. Справді, як свята, нема іншого окреслення. Моя Танічка, моя дитина!.. Боже, врятуй її!..

Поволі повертала до нього рівновага й спокій немовби щось випив для заспокоєння нервів. Довкілля вже не тікало перед зором, навпаки, примушувало ввернути на себе увагу, викликаючи мимовільне порівняння з минулим.

Так, це ж і тоді був травень, був біло-рожевий цвіт, що опадав на землю, і був цвинтар. Трохи навіть подібний до цього цвинтаря... А взагалі травень – це місяць, який значив у житті Березовського майже всі найважливіші події: у травні він познайомився з Зоєю, через рік – у травні зірвав з нею, ніби для того, щоб у той самий день познайомитися з Марією; в травні народилася Таня (ах, правда, це ж їй за чотири дні сповниться вісімнадцять років!); у травні його поранено, у травні він добився до спорожнілого родинного гнізда, і оце зараз, у травні... Все в травні. Березовський не знає забобонів, він – переконаний атеїст, одначе в травень вірить. Смішно, але факт!

Війнув теплий вітрець, і Березовський помітив, що біля його ніг, умираючи, злегка заворушилися оббиті пелюстки яблуневого цвіту. Звідки вони тут узялися? Чи дерево, під яким він сидить?.. Ні, це каштан. А от ТОДІ він сидів під яблунею – пам’ятає зовсім певно. Він взагалі тепер пам’ятає все дуже добре, в найменших подробицях. Минуле інколи присувається до нас так близько, що заступає собою сучасне. Ось і зараз Березовському здається, що день, який минув двадцять один рік тому, є реальнішим, ніж сьогоднішній. Бачить себе, як в люстрі, молодого двадцятип’ятилітнього, як сидить на пошерхлій від давности і вкритій лишаями кам’яній лавочці в глухій закутані цвинтаря й упивається гіркотою отрути щойно пережитого потрясіння...

Це було після того, як Зоя повернулася з Києва, куди їздила на конкурс піаністів, і він, знаючи вже з часописів про успіхи своєї коханки, полетів до неї з ґратуляціями.

Зоя була дуже радісна, дуже збуджена, палко відповідала на поцілунки і між словами привітів, ґратуляцій і подяк вставила:

– Їду до Москви, Горю! Пропонують мені місце в оркестрі державної філармонії.

Ігор відразу зблід. Не бачив себе, але знав напевно, що зблід, що уста його твердо стиснулися, а ціле обличчя прибрало вигляд камінної твердости.

– Ти прийняла пропозицію? – опитав холодно і позірно спокійно.

– Питання! – засміялася Зоя. – А хто ж би того не прийняв? О-о!.. – скривилася. – Зараз почнуться проповіді...

– Помиляєшся...

Зоя втиснула його в глибокий фотель, скочила йому на коліна і, розгладжуючи своїми випещеними пальцями його обличчя, примирливо защебетала:

– Знаємо ми, знаємо, що означає така міна... Зевс гнівається, правда? Зевс має зблідле лице і тверді уста, які мене саме в такому стані зводять з розуму і викликають безумне бажання їх цілувати – отак!.. Що ж це?! – здивувалася. – Зевс не відповідає? Зевс охолов? Ах Зевс робить свою знамениту паузу надуми, щоб набрати сил і за хвилину стати Цицероном. Я вже слухаю. Що мені має сказати Зевс, чи то пак, новітній Цицерон?..

– Коли ти сама не догадуєшся, Зоє, то шкода моїх слів, – відповів щиро з неудаваним пригнобленням і встав з фотелю.

– Ігорю, прошу не робити драм! – крутнулася Зоя і різко змінила тон. – Хто казав, що справжнє кохання ніколи не накладе ланцюгів на вище покликання людини?

Тепер він уже не був зовсім щирим, коли почав запевняти, що його смуток зовсім не подиктований егоїстичними мотивами. Річ ясна, що розлука його лякала й боліла невимовно. Але знову ж не брехав, коли висунув іншу причину:

– Чи ти думаєш, Зоє, над національною стороною справи? Не ображає тебе факт, що мусиш покидати батьківщину і їхати до ворожої столиці?

– О, Ігорю, для мистця батьківщина там, де може розвинутися його талант! – відтяла Зоя.

Ігоря пройняло холодом, що відбився у повному здивовання запиті:

– Ти так думаєш?!

– Так думаю! – енергійно потрясла головою Зоя. – Сам знаєш, що Італія, наприклад, була батьківщиною...

– Досить, Зоє, досить!... – сказав ще холодніше і так рішучо, що Зоя вмовкла. – Ти сама не віриш у те, що говориш. Для чого ж лукавиш? Хочеш виправдатися у власних очах? Бо переді мною не оправдаєшся...

Зоя обурилася і почервоніла, як півонія.

– Я, Ігорю, вже давно ні перед ким не оправдуюсь, навіть перед власними батьками! – кинула гордо. – Маю своїх двадцять чотири роки і роблю так, як уважаю потрібним. Однак, для тебе зроблю виняток і скажу тобі таке: і я б не поїхала до Москви, коли б тут, у нас, були такі самі можливості. Але ти ж знаєш не гірше від мене, що Україна і через сто років не дасть мистцям того, що вже давно дає Москва. І, хоч як воно не сумно, кожен, хто хоче вибитись – мусить їхати до Москви.

– Своїм талантом збагачувати ворожу скарбницю... – докінчив їдко з притиском Ігор.

Зоя відчувала його правоту і тому злостилася все більше.

– Чого хочеш від мене?! – вибухнула під кінець. – Що ти можеш дати мені взамін за майбутнє, яке мене чекає в Москві? Дозволиш ласкаво триматися до віку за полу сіренького учітєлішки (вона вжила з-московська зневажливо-здрібнілого слова «учитель») тому, що він гарний і вміє кохати?!

Можна було все подарувати, але останнього речення – ні. Було в ньому забагато правди, і саме тому воно так обпалило Ігоря образою. Мовчки встав і вийшов. Знав, що вийшов назавжди і більше не повернеться, хоч би мав зітліти від тих почувань, які нуртували в ньому. Був гордий з природи й нікому образ не дарував.

Тоді, власне, забрів на цвинтар і сів під дикою яблунею на пошерхлій від давнини кам’яній лавочці перед старою-старою чорного мармуровою плитою, під якою, як свідчив напис, покоїлися тлінні останки якогось польського лікаря й історика в одній особі. Вітер оббивав біло-рожеві пелюстки яблуневого цвіту, і вони, покірні та безсилі, густо встеляли довкола землю, або жалібно повисали на стебелинах трави.

Дільниця цвинтаря, де сидів Березовський, була найдавнішою, а масивні фамілійні гробівці й мармурові пам’ятники свідчили краще від виритих на них написах про колишню значність і заможність людей, які під ними спочивали. Люди відійшли, погубилися десь їхні нащадки, але імена, дати й велич були задокументовані на камінних сторінках цвинтарного літопису.

Уздовж алей, скриті за розбуялою зеленню, німо страждали камінні почорнілі й повищерблювані постаті святих мучеників, тут і там у зелених тінях біліли смутні постаті мармурових янголів, що застигли в нерухомості при киданні на могили таких же застиглих в леті й нерухомих рож та лілей, у своїм вічнім болі німіли епітафії, які вже більше не зворушували нічийого серця.

Серед цього занедбаного світу віджилих смутків, розпачу та жалоби Березовський був єдиним живим винятком зі свіжим болем у грудях, і цвинтар, як не можна ліпше, відповідав його бажанню – поховати те, що могло вмерти. Ігор чинив кривавий ґвалт над собою, вириваючи з серця своє перше кохання, а біль, що його відчував при тому, здавалося, відбивався на почорнілих і повищерблюваних обличчях мучеників, на білих постатях смутних мармурових янголів і відживляв свіжою кров’ю мертві слова давніх епітафій.

Був так зайнятий собою, що не помічав життя, яке буяло і кипіло понад мовчазними могилами. А воно йшло своєю дорогою і поставало у нових формах і нових проявах саме над цим місцем, де витала смерть. Свердлили тишу своїми тонкоголосими сопілками солов’ї, даючи знати цілому світові, що саме тепер у м’якеньких гніздах відбувається велике таїнство у сірих горошинах яєць; прудкі метелики грали й парувалися, розгортаючи і звиваючи барвисті стрічки свого лету, і крізь м’яку верству перетлілого торішнього листя пробивалися наверх ніжно-бадьорі пагінці нових зел і квітів.

Та Березовському це все було байдуже. Він навіть не помічав, що ліворуч від нього, по другому боці алеї за великим гробівцем, зложеним на подобу гроти з великих брил каміння, нишпорили за чимсь двоє дівчат й кидали в його бік цілком виразні зачепливі погляди. Чи вони прийшли раніше від нього, чи пізніше, – того Ігор не зауважив. Він взагалі напевне ніколи б про них не знав, коли б не сталося чогось зовсім несподіваного.

– Нате вам! – впало просто перед ним, і він, підвівши очі, побачив перед собою зовсім молоденьку дівчину, що простягала йому китичку білих фіалок.

Можна було б сказати, що Березовський страшно здивувався, коли б він в цю хвилину не знаходився думками так далеко. Але він попросту не розумів нічого, і сидів нерухомо далі, поглядаючи непритомним поглядом то на дівчину, то на простягнену до нього китичку. А дівчина, стоячи з простягненою рукою, так нестерпно червоніла, що на неї аж шкода було дивитися.

– Не хочете взяти? – спитала, паленіючи від сорому.

– О-о, дуже дякую... – врешті обізвався Березовський, приймаючи квіти. – Тільки, з якої ж це нагоди?..

– Без нагоди, так... Моя товаришка сказала, що я нізащо не насмілюся. А я взяла і... – дівчина мобілізувала всю свою відвагу, бажаючи показатися сміливою, але полум’я ніяковости й стиду, що заливало її обличчя, зв’язаність рухів і тремтіння голосу свідчили якраз про щось протилежне. – І... Хіба ж у цьому є щось поганого?

– Поганого? Звичайно, нема, – мимовільно усміхаючись, заспокоїв її Ігор таким тоном, як заспокоюють дітей. – Це навіть дуже мило з вашого боку. Дякую...

А сам пильніше дивився на свою кумедну знайому. Мала яких років п’ятнадцять, або шістнадцять – не більше, була дуже гарненька, але її рожева сукня в червоні рожі, оздоблена якимись недоречними і скупо зморщеними (ясно ж – брак матерії!) шлярками, що стирчали на всі боки, виглядала жахливо. Темно-каштанове волосся, заплетене в дві не дуже довгі, але грубі коси, злегка кучерявилося над чистим чолом, а біля вух було підрізане у давно вже немодні «пейси», що надавали обличчю простакуватого вигляду. Взагалі дівчина виглядала типовою міщанкою з передмістя і була тільки додатком до своєї міщанської сукні. Її врода, занадто пересичена барвами, нагадувала копію з дешевого літографічного образка «типової красуні»: мала личко, як то прийнято казати, «кругленьке й рум’яненьке, мов яблучко», ясні карі очі «мов зорі», «коралеві устонька», брови рівні й чорні, «як шнурочки», зуби «як перли», – от лишень додати вишивану сорочку, керсетку, квітчасту спідницю, намисто на шию – і готова тобі «тихенька Галя», або «соромлива Маруся» з сентиментально-побутового роману дев’ятнадцятого століття. Без жадного ґанчу[1]1
  Ґанч – вада, недолік, ґандж. (Тут і далі у виносках примітки упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть], без найменшого відступу від шабльону – все, мов на замовлення. Березовського аж замлоїло, ніби відчув в устах смак сахарини.

Друга дівчина стояла оподалік на доріжці й порскала сміхом, якраз настільки голосно, щоб звернути на себе увагу, але й не так, щоб кокетерія перейшла всі межі. Її голова з віддалі скидалася на щойно випалений шаршавий горщик з червоної глини, на якому дотепний карикатурист тицьнув двома плямами широко розставлені блакитні очі, крутнув на місці носа підковку, а під нею, щедро мазнувши карміном, провів довгу лінію з краю в край. Для доповнення карикатурности образу на оберненому догори денці цього горщика жовтів жмуток розчесаного клоччя, що звисало аж на вуха і спереду було прищеплене претензійною шпилькою.

Поки Ігор критичним зором розглядав непрошених порушниць своєї задуми, дівчина, що стояла перед ним, видимо, мучилася, не знаючи, як скінчити так нещасливо почату розмову. Було виразно по ній пізнати, що найохотніше чкурнула б, скільки духу. А все ж кріпилася, робила героїчні зусилля і, шукаючи виходу з нестерпної ситуації, додала зовсім недоречне пояснення:

– Це – білі фіалки...

– Не може бути! – вдав здивованого Ігор. – А я думав, що вони фіалкові... Гм... Дивно... І де ж ви їх знайшли?

– А он там... – не помітивши клинів, простодушно відповіла дівчина й показала в бік гроти. – Раніше їх була тьма-тьменна, але хтось повиривав з корінням.

Інший хлопець напевне скористав би з нагоди і нав’язав би з цієї розмови знайомство. Але Березовському тепер були осоружні всі жінки в цілому світі, а тих дві дівчини, що його зачепили, зокрема. Дивився на ту, що стояла перед ним, і бачив Зою. Яка ж страшна різниця! О, Зоя ніколи б не зробила такої незугарної дурниці! Це не означає, що у неї не вистачило б відваги на щось подібне. Навпаки, в її характері лежало – робити всякі безумства, але вона уміла їх робити граціозно, з певністю, з невимушеною усмішкою, перетворюючи кожний найбільше ризикований крок в неповторну оригінальність тільки їй одинокій притаманної вдачі.

Зоя!.. Холодна розумом, але гаряча серцем, одверта до безстидства, егоїстична, вирахована, жорстока, але все ж непереможно приваблива жінка...

Тим часом бідне дівча стояло ні в сих, ні в тих, і палало під критичним оглядом Березовського. Раптом воно підшморгнуло носом, зігнулося і, діловито підкотивши подолок сукні, підтягнуло панчоху. Зробило це зі зворушливою простотою дитини, несвідомої ні гріха, ні сорому, і треба було товаришці аж розреготатися на ціле горло, щоб воно спам’яталося. Тоді крикнуло з переляку голосом чайки, крутнулося на п’яті й помчало до товаришки. А та, вхопившись за голову й хиляючись від реготу, вже гнала наперед, і незабаром вони обидві щезли в глибині алеї.

Березовський іронічно подивився їм услід і з несмаком скривив уста: міщанки. Одна, ота, що стояла здалека, видно, хитра, як лисиця. Нема сумніву, що саме вона хотіла йото зачепити, але не дуже то надіялася на свою зовнішність і тому послала цю другу. А те дурне теля й послухало. Одне хитре, але дурне, та ще й бридке на додачу. А друге щире й гарне, але ще дурніше.

Ха, от і «романтична пригода»!..

Ігор з досадою підвівся. Цей глупий випадок мав бодай ту добру сторону, що розпорошив його увагу, скупчену довкола неактуального вже питання. Адже ясно, що з Зоєю, раніше, чи пізніше, мусіло скінчитися саме так і ніколи не інакше. Вони обидвоє здавали собі справу, що їхній роман був лише гарним, гостро-хвилюючим епізодом, але нічим більше. Тепер Ігор уже не приплющував очей на один випадок, про який не любив згадувати. А було воно так:

– Знаєш, Горю, – сказала одного разу Зоя, – я ніяк не можу зрозуміти тих дурнів, які ходять реєструватися до ЗАГС’у. Одже це – страшна образа для людської амбіції! Чи ж не ліпше попросту вивісити на видному місці оголошення такого змісту: «Ми, нижчепідписані, подаємо до прилюдного відома, що з такого і такого числа, такого місяця і такого року починаємо наше інтимне життя»...

Ігор спочатку усміхнувся, а потім пригорнув до себе Зою і, заглядаючи їй глибоко в очі, сказав:

– Моя королева, як і личить бути королеві, горда. Але вона не лише горда – вона розумна і послідовна. Так, Зоє, любов не потребує ніяких реєстрацій, а співжиття без любови буде тільки розпустою, хоч би її й тисячу разів оформити в ЗАГС’і чи деінде. Справжній шлюб – це повне поєднання двох кохаючих істот.

– Н-ну, не зовсім... – якось змішалася Зоя і визволилася з його обіймів. – Все ж таки сторони мусять дати як собі, так і людям, право називати себе супружжям.

Ігор від цих слів почув холод, що стягнув його обличчя в непорушну маску й остудив цілком його недавній порив. Стало йому соромно й гірко: Зоя виразно підкреслила, що вони подружжям не були. Та він і сам того ніколи не думав. Але в цю хвилину Зоя повинна б була сказати щось ніби: «От ми, Горю, є справжнім подружжям, хоч про це ніхто не знає». Вона ж натомість сказала щось зовсім іншого – і це його заболіло. Боліло тим більше, що Зоя вже не питала, «чому Зевс має бліде лице і тверді уста», ані не дала найменшої надії на те, що колись і вони будуть називати себе подружжям, – не сказала нічого взагалі.

Попрощалися після урваної розмови дуже стримано, й Ігор потім довго ходив по місті, передумуючи все сказане. Врешті, прийшов до висновків, що справді не пора афішувати свої зв’язки. Бо й для чого? Про родину ж він не міг зараз мріяти, поки сидів на шкільній лаві. То ж чи не краще тішитися таємним коханням? Чи не був він гордим уже з самого факту, що Зоя вибрала саме його, бідного студента педагогічного інституту? Правда, він був красенем, його уважали найгарнішим мужчиною в місті, й не лишень жінки, а часто й чоловіки задивлялися на його вроду. Але все ж стати коханцем Зої Колосовської – відомої красуні й доньки видатного лікаря – на це треба було мати щастя. Зоя могла звести з розуму кожного. Щось було у ній таке чортівське, що туманило розум, як дурман. Висока, гнучка, рижоволоса й зеленоока, як русалка, з лицем, що нагадувало колір березової кори, вона мала в собі в рівних дозах щось з вогню і льоду, лебедя й пантери, величавої королеви і дикої циганки. Вабила й не допускала, ніби піддавалася, а в той самий час лишалася неприступною, як скелистий вершок гори, вкритої вічним снігом. Такою, принаймні, знали її всі, за виїмком одного Ігоря та ще хіба отого фармацевта... О, але Ігор знав її до кінця! Може тому й любив її подвійно, що не відчував ніяких пут на їхніх взаєминах. Вони кохалися, належали одне одному з власного бажання. Чого ж треба було більше?