Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

Їхали сільською вуличкою поміж нерівними шеренгами нужденних, покривлених від давности хат. Багато шиб було замінено дощинками, або попросту затичками з соломи, обгорнутими в старе ганчір’я. Пороздавлювані часом, давно не перешивані стріхи ще ховалися під снігом і не виглядали так страшно. Зате давно не білені, пооблуплювані стіни, почорнілі двері й рами вікон, поламані тини говорили самі за себе. Видно було, що люди вже не дбали ні про що, окрім свого власного мізерного животіння. Скрізь бруд, безнадія і запустіння.

Врешті дядько скрутив ліворуч і став перед якимсь трохи охайнішим двором з чепурнішою хатою на дві половини.

– Гей, Федорко! – крикнув до підтиканої молодиці, що викидала гній зі стайні й світила посинілими від холоду голими колінами. – Гостей тобі привіз: учительшин чоловік приїхали...

Молодиця приставила дашком руку від сонця, подивилася на гостей, а тоді кинула вила, обсмикала спідницю й побігла до воріт.

– Заходьте, заходьте, – попросила з радістю, – Марія Григорівна у хаті. Ото буде радости!.. Заходьте... Чамайдана вашого, давайте, понесу...

Коли б не молодиця, Ігор напевне постояв би трохи, щоб відсапнутися і набрати відваги. Але цікава Федорка, бажаючи, очевидно, бути при «оказії», бігом бігла до хати, і він мусів поспішати за нею.

Скрипнули двері і, відхиляючись у сіни, вирвали за собою сильний струмінь тепла, напоєний таким знайомим запахом сушених яблук, і Березовський ледве підняв нестерпно отяжілу ногу, щоб переставити її за поріг. Але в тій самій секунді скрикнув і стрибнув відразу на кілька кроків: на земляній долівці, розкинувши руки, горілиць лежала з заплющеними очима Маруся. Схилився, підхопив її й закрутився, як божевільний, не знаючи, що робити.

– Оце! Ой, лишенько! – забідкалася господиня. – знову умліли?.. Кладіть їх на постіль, кладіть... Вони часто умлівають... Чуть що – вже й умліли, сердешненькі...

Майже силою відібрала у Березовського Марусю, поклала її на ліжко й заходилася щось розстібати і розв’язувати, приговорюючи пестливо:

– Нічого, нічого... Ось я зараз водичкою холодною покроплю – вони й одійдуть... То вони з радости... Побачили вас у вікно – та й той... То нічого...

А він тиснув її холодні пальці до уст, боязко торкався її волосся й не міг відірвати погляду від обличчя, що особливо рельєфно виділялося на тлі білої подушки. Була якась неподібна до себе й мов би чужа: не вражала надміром барв – навпаки – ясніла неприродною порцеляновою блідістю; безтямний, глибокий спокій, як печать непорочности й святости, лежав на довгих віях, відсвічував на гладенькому чолі та на строго стиснених, зовсім дівочих, зовсім невинних устах...

– Марусю, моя Марусино, моя дружинонько, моя дитинонько, мій світе, моє щастя!.. – шептав уголос те, що вже стільки разів повторював у думках, і зовсім забув про присутність Федорки.

– Ото, як ви гарно приговорюєте!.. – просльозилася молодиця. – Видно, любите їх дуже. А ті язикаті все плескали: «Нагуляла, нагуляла!..» «Таке, – кажу їм, – нагуляла!.. Це не з гулящих. І по них видно, що чесного роду. Може чоловік при війську, чи при якій другій роботі, а ви вже й раді каляти сиротину, бо нікому заступитися». Питала їх за чоловіком, а вони тільки усміхнулися, та так сумно-сумно: «Нема», – кажуть. Що ж їм, ученим, було простій бабі казати?

Федорка працювала одночасно і руками і язиком, а він слухав і не слухав і все дивився на дороге обличчя з тоненьким, але сміливим рисунком чорних брів на гордому чолі, на цнотливо-строгий затиск уст і темні, аж чорні, серпики тіней під очима. І саме такою затямив її на довгі дальші роки...

– Марусю, дитинко, ти не чуєш?

Тихо-тихо затріпотали повіки, піднеслися трохи вгору і втомлено впали знову.

– Марусю! – покликав голосніше, втішений тим проблиском життя. – Марусиночко, отямся! Я приїхав, я біля тебе!

Знову піднеслися повіки, і в обличчя Ігоря вперся свідомий, але повний моторошного спокою, нерухомий погляд. Не було в ньому ні радости, ні здивовання, ні докору, ні ненависти, ні теплоти – нічого. Самий спокій. І це було страшніше й болючіше від сподіваних сліз, докорів і гніву.

Припав до її руки і важко застогнав.

– Дякую вам, Федорко, – слабим голосом обізвалася врешті Маруся до господині. – Мені знову зробилося погано... Дякую... Можете йти...

Господиня з видимою неохотою покинула хату й обережно примкнула двері.

Коли залишилися самі – запала тиша. Він не важився говорити, не важився торкнутися її, бо здавався собі негідним такої ласки, і лишень мовчки дивився на неї. Але, коли помітив, що у неї з-під повік побігли сльози, заговорив. Каявся, благав прощення, запевняв у своєму коханні, обіцяв викупити свою вину. А вона лежала нерухомо далі, не стримуючи сліз, що стікали струмочками по скронях і лунко падали на тугу подушку. Дивний був цей плач, без найменшого виразу болю, чи терпіння на обличчі, без найнезначнішого дрижання хоч би одного мускула, – немов би плакала не людина, а маска.

– Марусю, – молив він, – я, може, не смію тебе просити, але все ж прошу: будь моєю дружиною, вернися до мене, щоб почати наше життя наново. Я не можу бути без тебе, я дуже страждаю, Марусю!..

Тут наважився таки взяти її за руку і припав до неї довгим-довгим поцілунком.

– Страждаєш? – перепитала. – То ти щасливіший за мене, бо я вже не здатна і страждати...

Він злякався і цих слів, і її втомленого голосу, і того нерухомого обличчя, яке не зраджувало нічого, крім збайдужіння і втоми.

– Не кажи так! – попросив палко. – Я знаю, що ти багато пережила, і це тебе зламало, але воно мине, Марусю, запевняю тебе! Я постараюся зробити все, щоб ти віджила, щоб ти відпочила, щоб видужала і щоб була щасливою. Марусю, я все зроблю для тебе, тільки скажи! Наказуй, моя єдина!..

Нічого не відповідаючи, вона підвелася і спустила ноги з ліжка.

– Не вставай! – спробував її затримати. – Може б покликати лікаря?

– Ні, мені вже добре, – відвела його руку. – А лікарів тут поблизу нема.

Він кинув оком на її заокруглену постать і затремтів від нового напливу глибокої ніжности.

– Марусю, – пригадав несміливо, – ми ж ще навіть не привіталися. А я так страшно стужився за тобою!

Ледве торкнувся її плечей, як його несміливість щезла під натиском потрясаючого вибуху почувань. Пригортав її, пестив, обціловував від голови до стіп і приговорював палко:

– Моя дружинонько!.. Моя маленька мамуся!.. Яка ж ти втішна!.. Ти ще ніколи не була такою гарною, як тепер!.. Тепер вас є двоє у мене, двоє!.. Я направду негідний такого щастя!..

Не помічав, що його пестощі лишаються без відповіді – був щасливий тим, що може її торкатися, може говорити про свою любов.

Скрипнули двері і в них просунулася господиня, питаючи, що робити на вечерю. Почала при тому бідкатися, що білої муки нема, що корова вже не доїться і що курку тепер шкода різати, бо незабаром почнуть нестися.

Ігор нетерпеливо впхав їй у руку гроші, попросив зварити що-небудь і випровадив за двері. Але ця прозаїчна, розмова привернула його від освідчин і сентиментів до реальних речей.

– Отже, Марусю, – заговорив діловим тоном, – ми, перш усього, щоб покласти край усяким пліткам, підемо, завтра до сільради і зареєструємо наше подружжя.

– Авжеж... – гірко усміхнулася Маруся. – І тим самим тільки докажемо цілому селу, що досі подружжям не були....

– Гм, так... – заклопотано потер Ігор чоло. – То, може, поїдемо додому і там?...

– По-перше, Ігорю, щоб поїхати додому, треба стратити найменше два дні, а ти па скільки маєш відпустку?

– Не журися, я якось то...

– А, по-друге, – перебила його, – я в такому вигляді до ЗАГСу не насмілюся піти. Для чого мені вислуховувати пікантні дотепи в черзі?

Мала рацію і своїми міркуваннями заклопотала його ще більше.

– Гм, так... – повторив. – Але що ж тоді зробимо? Скажи мені, Марусино, чого ти хочеш? Я тебе послухаю і не буду протестувати.

– Ах, Ігорю, – відповіла апатично, – я вже нічого не хочу...

І він аж тепер помітив, що розбитість, сум і гіркота вижолобили на її чолі поперечну зморшку, якої раніше не було.

– Не хочеш? – питав з жалем. – Чому не хочеш?

– Бо це вже не має ніякого значення: тато не живе, для тебе реєстрація – це ярмо і ланцюги, благословенство – «огидна і смішна комедія», а для мене вже все одно...

– Марусю! – піймав її руку і стиснув. – Марусино, я тебе прошу: забудь усе, що я казав, забудь! Не вгадуймо нічого! Я ж на самому початку заявив, що хочу почати наше життя наново...

– Чи ти й справді аж так змінився? – поцікавилася вона.

Перше, ніж відповісти, хвилинку подумав.

– Не знаю, що тобі на це. сказати, моя єдина, – признався щиро. – Я б сказав і «так» і «ні». Змінився, бо тепер би вже не впирався і не ставив би своїх засад вище твоїх переконань, знаючи з досвіду, скільки нещасть моя впертість принесла. Але одночасно я і не змінився, Марусю. Я і тепер і до кінця життя повторятиму, що справжній шлюб і справжнє подружжя тривають так довго, поки існує любов. Усе інше – це лишень форма реєстрації факту. Але коли сам факт не існує – реєстрація його є фальшивкою і безглуздям.

– Так!.. – ніби підсумувала Маруся й відійшла від нього. – Тоді ми взагалі не маємо, про що говорити...

Ігор похолодів від цих слів, а ще більше від її твердого тону.

– Марусю, – спитав зі страхом, – чи це означає кінець?..

– Так, це означає кінець того всього, що було! – підтвердила вона.

– Я сам хочу покінчити з тим, що було! – вихопилося у нього палко. – Ти мені скажи про майбутнє, Марусю, про майбутнє!..

– Що ж я тобі можу сказати про майбутнє? – потиснула вона плечима. – Ти приїхав сюди сватати людину, яку знав колись, але застав зовсім іншу, якої ще не знаєш. Правда, в резерві завжди ще залишається розвід, однак сам повинен признати, що пориваєшся на необачний крок, який не лежить у твоєму характері...

Він дивився на неї з подивом і розумів, що перед ним справді стоїть зовсім нова і незнана людина. Це вже не була безхарактерна міщанська півдитина, що так легко улягала його владі, а зріла жінка, яка знала, чого хотіла, і яку вже не можна було переконати ні красномовністю, ні ласками. І саме такою вона йому ще більше подобалася, викликала пошану до себе і жаль, що він не вмів її повністю оцінити раніше.

– Ти дуже виросла, Марусю, – сказав задумано те, що думав.

– Терпіння вчать розуму, – тихо відповіла вона.

Він встав і нервово заходив по хаті. Зупинився біля мисника, провів пальцем по примурку біля комина і ще раз пройшовся сюди і туди.

– Добре, – сказав, ніби сам до себе, – добре... Але який же вихід з того всього? Я не можу лишити тебе отак. Я ж не ошуст, я не зречуся дитини, я хочу направити все!..

Подивився на неї, і йому здалося, що вона є матеріальним втіленням луни його питання: «Який же вихід з того всього?»

Став біля неї і торкнувся її плеча.

– Марусю, – сказав, – чи ж то правда, що ми стали такі чужі одне одному? Чи ж справді у нас нема нічого спільного ні в серцях, ні в поглядах?

Вона глибоко і важко зідхнула:

– Коли подумати добре, Ігорю, то ніколи не мали нічого спільного в поглядах, себто, в засадничих переконаннях. На якийсь час ти мені накинув свої. Я, засліплена твоєю інтелігенцією і своїми почуваннями, прийняла їх. Але вони виявилися для мене чужими й ворожими. Вони опоганили мою душу, розложили мою гідність, штовхнули мене на ганьбу, зруйнували мені життя. Вони зробили зі мною те, що зробила колективізація з селом, – ти бачив?..

Її слова падали на його серце, мов грудки замерзлої землі, й від них ставало лячно і важко.

– То ти тепер?... – почав несміливо й не скінчив.

– Тепер? – обернулася різким рухом до нього Маруся і випросталася. – Тепер слухай: «Вірую в Єдиного Бога, Отця Всемогучого, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого»...

Бліда взагалі, вона зблідла ще більше і стала аж прозорою. Дивилася на нього широко розплющеними очима, налитими глибоким поривом віри, й виглядала на розкаяну Магдалину зі святого образу. Вимовляла твердо слово-по-слову символ віри, а ті слова, пройняті духом екстази, набирали потужної сили й потрясали величчю свого змісту.

«І в єдиного Господа, Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця рожденного перше всіх віків, – Світло від Світла, Бога істинного, рожденного, несотвореного, одноістотного з Отцем, через котрого все сталося».

І знову, як колись, від Марусі війнуло чимсь владним, чимсь незбагненним, чимсь таким, що його можна було порівняти з заворотом голови над глибокою таємничею криницею, на дні якої годі догледіти воду.

Ігор слухав, затаївши віддих, і йому видалося на момент, що перед ним підноситься краєчок завіси над великою тайною, яку він так довго і марно намагався розгадати. Тепер же її розкривали найпростіші, а тому й найгеніальніші, слова молитви. Скільки божеського і скільки людського, ясного, доступного було в них:

«Він для нас, людей і для нашого спасіння з неба зійшов і тіло прийняв від Духа Святого і Марії Діви і стався чоловіком».

Знав цю молитву з дитинства і багато разів її відмовляв, але без любови, бо була задовга і незрозуміла. Але зараз він розумів. Більше, ніж розумів!

Ігор нараз усвідомив собі свою роздвоєність, зрозумів, що має в собі два початки: смертного і безсмертного, духового і матеріального, бо половина його єства поривалася високо в небо, а друга половина, згнічена почуттям власної мізерії й нікчемности, припадала до землі, розсипалася в порох.

«Чекаю воскресення мертвих, – лунав з особливою вірою й натхненням голос Марусі, кінчаючи слова молитви, – і життя будучого віку. Амінь»...

Стало тихо, але в хаті ще витав урочистий відгомін святости.

І лишень нескоро-нескоро обізвалася Маруся:

– Ось, Ігорю, ти знаєш, як є тепер. Я тобі сказала більше, ніж би могла сказати власними словами. Моїм «вірую» стало «Вірую». А твоїм?..

Він опритомнів. Краєчок завіси впав знову, і все лишилося по старому.

«Які ж дурниці! – мало не сказав уголос, протираючи очі й чоло. – У мене сильно розходилися нерви...»

– Не будемо зараз говорити про ці речі, Марусино, – сказав уголос. – Можу тобі лишень приобіцяти, можу поручити словом чести, що ніколи більше в житті не зачіпатиму з тобою релігійних тем. Вір собі, чи ні, молись, чи не молись, – не встряватиму. Але вернуся ще раз до найголовнішого: ти пам’ятаєш, як я тобі казав, що, з огляду на дітей, ми все ж мусимо зареєструватися в ЗАГСі. І тепер це питання дуже актуальне. Як зробимо?

Маруся терпко усміхнулася:

– Я бачу, Ігорю, що якраз про найголовніше ти не хочеш думати... Але, гаразд. Не вдаючись до складних матерій, хочу тебе спитати таке: навіщо ЗАГС, коли у твоєму розумінні його роля руйнуюча?

– То не є моє розуміння, Марусю, ти помиляєшся! – запротестував він.

– Справді? – піднесла вона брови. – А не казав же ти, що для кохання найбільша загроза в «ланцюгах», які закріплюють і устійнюють родину?

– Казав, – покаявся він. – Але тепер я переконався, що нема сили, яка б зруйнувала мою любов до тебе! Люблю тебе, як жінку, як людину, як матір своєї дитини!..

Склавши ці признання, він затремтів і мусів зупинитися, щоб не розплакатися вголос. Але зустрівши іронічно-докірливий погляд Марусі, засоромився: говорив, як скрайній егоїст і боягуз на додаток скаржився на свої болі, співав про свої почування. Але Марусі не важився питати, чи вона його ще любить, чи просто погорджує ним. Ні, цього він не міг спитати – бракувало йому сил.

– Марусю, – звернув розмову в іншу сторону, – нас же лучить дитина! Мені все одно, чи це буде син, чи донька, але я вже люблю її, я почуваю себе батьком, Марусино! І тому не будемо думати про себе – думаймо про нашу дитинку і робімо так, щоб хоч вона не терпіла через наші помилки і наші непорозуміння...

Знову розчулився і розчулив своїми словами Марусю. Вперше по зустрічі потепліла, підійшла до нього і довірливо притулила голову до його грудей.

– Я живу цією дитиною, – додала. – Так хочу вже її побачити!... Чекай...

Визволилася з його обіймів, підійшла до валізки, що стояла на ослоні, відкрила її і почала витягати звідти малесенькі сорочечки, шапочки, власноручно плетені панчішки, пеленки, сповивачі. Все було зроблене зі старих речей, пошите руками і прикрашене вишивками.

– Бачиш, бачиш, – раділа Маруся, – усе таке м’ягеньке, і рубців не відчувається зовсім. Не буде дитину гризти і тиснути...

Він нічогісінько в тих справах не розумів, а тому був попросту захоплений досвідченістю і передбачливістю Марусі, уважно розглядав кожну дрібничку і тішився, як дитина.

– Як ти це все гарно поробила! – чудувався він. – А в мене ще також є багато старих речей, особливо маминих. З них іще можна буде навибирати, хтозна скільки клаптиків і коронок. Там того добра ціла скриня. Приїдеш – упорядкуєш і побачиш, що з того можна вибрати.

Маруся враз посумніла й зідхнула:

– Я, Ігорю, звідси не поїду. Адже не можу покинути праці...

– Я попробую це влаштувати.

– Навіть не пробуй. Я не поїду до кінця року.

– Та ти ж і так не зможеш до кінця року працювати – ти повинна... чекай, коли це?.. Ну, так, у другій половині березня ти повинна одержати декретну відпустку. Не будеш же тут чекати дитини.

– Я поїду додому, Ігорю, – сумно сказала вона. – В нашій хаті живе зараз тітка Уляна. Поїду... Я так скучила за домом! І... і я хочу, щоб моя дитина побачила світ у своїй хаті.

– НАША дитина, Марусю, – поправив він.

– Наша дитина, – повторила вона і розплакалася.

Він кинувся, почав заспокоювати, пестити і переконувати, але не помогло: Маруся інакше собі не хотіла уявити – тільки щоб дитина народилася в рідній хаті. Мусів і з тим погодитись – адже обіцяв їй робити все так, як вона забажає, але було йому сумно.

Наспіла вечеря, а по ній одна за одною почали приходити цікаві сусідки, подивитися «на вчительшиного чоловіка». Не було б мабуть цим відвідинам кінця, коли б кметлива Федорка не заявила просто:

– Та що ви, сусідки, такі, їй-Богу!.. Чоловік із жінкою стільки не бачилися, може їм поговорити треба, а ви перешкоджаєте. Вони (себто Ігор) завтра їхатимуть, то ж хочуть із жінкою набутися хоч трохи.

Сконфужені жінки почали вибачатися і виходити з хати. Ігор подякував господині, але випхав її також і тоді замкнув двері на гачок.

– Сороки безхвості! – сказав з досадою. – Зараз побіжать по селі плітчити...

– Хай! – зідхнула Маруся. – Може тепер матиму спокій. А то ж вулицею не можна було пройти. Свистали за мною, грудками кидали, колись навіть шибку у вікні вибили...

Голос її задрижав, а очі вперлися в кут і наливалися сльозами.

– Марусю, не треба!.. – пригорнув її до себе. – Не звертай уваги на всякого роду дикунство. Це ж – село. Не можеш стати вище від того, що там про тебе говоритиме якась Хівря, чи Горпина?

– Не можу, Ігорю, бо я сама про себе тепер гірше думаю, ніж вони говорять...

– Як можна, Марусю? – жахнувся він. – Що ж ти, остаточно, такого зробила?! Чи ж справді уважаєш ганьбою своє материнство? Ти ж зневажаєш ні в чому неповинну дитину!

– Дитина тут ні при чому, Ігорю. Я зневажаю сама себе, і знову ж не за те, що ти думаєш. Зневажаю себе за те, що раніше була про себе такої невисокої думки, що не шанувала того, що було найліпше в мені, що уважала себе такою нікчемною, що так легко змінила свої переконання...

– Обвинувачуєш мене?

– Ні, Ігорю, не тебе – себе саму, Ти був лишень каменем, на який я у своїй сліпоті наткнулася і впала, але рівночасно ти ж і став причиною мого прозріння. Через тебе я навчилася багато... Ні, Ігорю, я тебе не обвинувачую.

– Гірка потіха!..

– Я зовсім тебе не потішаю – кажу лишень правду.

Він шанобливо поцілував їй руку.

– Не будемо сваритися, Марусю, – попросив. – Я, їдучи сюди, думав, що так багато тобі скажу, а тим часом не сказав нічого. І, думаю, що не треба зараз нічого драстичного зачіпати. Говорім про щось іншого... От, я й забув: кланявся тобі Веретелюк.

При згадці про Веретелюка Маруся проясніла й усміхнулася:

– Та твоя «Каланча» – страшно мила людина!.. Він, здається, і смертника може розрадити і мертвого розсмішити. Уяви собі, з найповажнішою міною і найбільшим переконанням каже мені таке: «Я, Маріє Григорівно, з власного досвіду знаю, що кохання – це стріла Амора, яка спочатку потрапляє в серце, а потім вилазить боком»... – і вона дрібно розсміялася.

Він розсміявся подвійно весело не так з дотепу, як з утіхи, що вона нарешті повеселіла, і в душі поблагословив Євгена за слова, які стали тепер причиною Марусиного сміху. Боже, Боже, чого б він тільки не дав, чим би не пожертвував, щоб затримати цей сміх! Але дарма! Сміх її продзвенів, як голос ненароком покоченого по землі дзвінка, а тоді обличчя набрало знову втомлено-сумного і внутрішньо-зосередженого виразу.

– А що представляє собою той Лукіянчук? – спитав поспішно Ігор, щоб не дати їй думати над сумними речами.

Маруся здригнулася від цього питання і враз густо почервоніла.

– Звідки знаєш про нього? – спитала також і, щоб укрити замішання, взялася непотрібно перекладати на столі якісь книжки.

– Писав до мене.

– Писав до тебе?!

– Писав. Але чому ти так збентежилася? Робив він тобі якісь прикрощі?

– О, ні! – надто спішно заперечила вона. – Сильвестер Михайлович є дуже шляхетною людиною і до всіх добре ставиться. Його всі люблять, всі поважають, хоч і побоюються, бо він дуже суворий...

– Молодий, старий? – випитував Ігор, підозріло приглядаючись до Марусі.

– Не знаю, скільки йому років.

– Жонатий?

Маруся враз випростувалася на повний зріст і, бліда від гніву, стала перед Ігорем.

– Твоя цікавість, Ігорю, йде по образливій лінії, – сказала шорстко. – Відчуваєш це, чи ні?

Не витримав її погляду й спустив голову.

– Вибач, – перепросив. – Але зовсім трачу голову від почувань...

– Зате я не трачу! – сказала з притиском. – Не трачу і вже більше ніколи не страчу! Занадто дорого обійшлася мені перша наука, і я можу сказати, як Євген: кохання – це стріла Амора, яка спочатку потрапляє в серце, а потім вилазить боком.

– Ти стаєш брутальною, Марусю, – сумно зауважив він. – Чи справді нічого кращого не можеш сказати про наше кохання?

– А ти можеш домагатися від мене чогось кращого?

– Я, Марусю, нічого від тебе не домагаюся, навпаки, я бажав би віддати тобі все, що маю, що можу, і себе самого на додаток. І єдине домагання, яке я ще ставлю і від якого ніколи не зречуся – це казати мені правду. Я ніколи не згоджуся користати з ласки і милосердя жінки, яка мене не любить, хоч би мав загинути від кохання. І тобі, Марусю, при всій моїй глибині почувань до тебе, при всьому, що сталося, я накидатися не буду. Зараз не питаю тебе нічого, а навіть прошу нічого мені не казати, бо по всьому пережитому ти знеохочена і ворожо до мене наставлена. Не гніваюся за це зовсім. Але я вірю, що все мине і все буде добре... А тепер, коли ти вже така ласкава, що не женеш мене геть, покажи мені місце, де б я міг лягти. Я не спав три ночі підряд і більше вже не можу витримати.

Справді був утомлений і вичерпаний жахливо. Хотів лягти, заплющити очі, нічого не бачити, не чути, не думати...

Ледве дочекався, поки Маруся постелила йому на ослоні, а тоді, не говорячи ні слова, ліг і відразу ж заснув, навіть не помітивши, коли згасло світло.

* * *

Другого дня, помимо очевидного небажання Марусі, пішов зложити візиту Лукіянчукові. Намовляв і Марусю йти разом, але вона рішучо відмовилася. В її замішанні і всій поведінці, коли тільки мова сходила на завпеда, було щось дуже підозріле й інтригуюче. Але вже нічого не випитував і пішов сам.

Школа містилася в колишньому будинку приходства, як і всі хати, обдертому і знищеному часом. Березовський уже з практики знав, як важко видерти від держави щось на ремонт, і не здивувався зовсім, що двері потріскали й ледве трималися в зігнилих одвірках, що розхитані дерев’яні сходи, поки що скріплені морозом, грозили розлетітися у перший же теплий день, що в сінях пахло цвіллю й димом, а давно не білені стіни були аж рябі від різнорідних написів, бруду і дір.

А на шкільному подвір’ї зібралося десятка зо два дітвори, переважно у віці 10-12 років. На перший погляд скидалися вони на купу лахів, витрушених з мішка – такі були всі обірвані й нехлюйні. Всі повбирані або в занадто малу, або занадто велику на них одежу, що мала латку на латці, повзувані у якісь величезні шкарбани, викривлені, вируділі, зчаста позв’язувані шнурками, або дротами. Дівчатка стояли купкою окремо, тулячись під захист стіни, але хлопці ганяли з вигуками, штовхалися, перекидали один другого й чубилися. В їхніх забавах відразу відчувалася жорстокість і злоба дитинства, вибуялого серед звихнених обставин, де нема місця для ласки й ніжности. Виглядали, як зграя малих старців і злочинців, викликавши у Березовського почуття гіркого жалю.

«Чим вони живуть, ці діти, і яку радість мають зі своїх юних літ?» – вже всоте виринуло перед ним питання, яке з’являлося кожного разу, коли бачив дітей.

Завпед мав якусь роботу, з якою винісся з учительської кімнати до порожньої класи, і туди, власне, завели Березовського.

Тільки глянувши на Лукіянчука, він відразу відчув заздрісним серцем ту причину, яка змушувала Марусю бентежитися й ніяковіти при згадці за завпеда: це був зовсім молодий і гарний, міцної будови, хоч і невисокого росту, ясний блондин зі сміливо закресленими темними бровами над живими сірими очима і з твердим волевим підборіддям. Мав такі ж самі тверді, але гарного рисунку уста і густі, трохи загнуті всередину, як у гризунів, зуби. Поверх сірого убрання мав накинутий наопашки чорний плащ, між коміром якого, та коміром сірого піджака різко біліла непорочною свіжістю тоненька смужка шалика, надаючи досить скромній туалеті Лукіянчука якогось педантичного, а навіть аристократичного вигляду.

Так небагато часу треба було, – всього кілька секунд, – щоб перейти віддаль від дверей до столу, але за цих кілька секунд Ігор зрозумів дуже багато, і серце його відразу набрякло глибокою ворожістю до, справедливо беручи, ні в чому неповинного завпеда.

А Лукіянчук вичікуючи дивився на гостя, не випускаючи з невеличкої, але, видно, сильної руки пера, яке повисло над густо списаним папером. І ця рука з акуратно підстриженими в трикутники нігтями також дратувала Березовського і також йому не подобалася. Однак, не давши по собі нічого пізнати, приступив до столу, назвав себе і привітався.

– Чув, чув... Дуже мені приємно... – з чемною стриманістю відповів Лукіянчук, твердо стискаючи долоню Березовського.

Стиск був короткий, а однак Ігор, дуже чулий на дрібниці, пізнав непомильно, що в його руці – рука енергійна, чесна і несхибна.

– Сідайте, будь ласка, – запросив Лукіянчук, підставляючи Ігореві свого стільця, і підсунув ближче цигарки: – Куріть.

– Дякую... Та ви сидіть, сидіть – я не надовго...

Але Лукіянчук уже сів зверху на парту і подав вогонь.

Обмінюючись звичайними чемностевими реченнями, обидва сильно затягалися димом і крізь нього придивлялися один одному, обидва старалися укрити свою цікавість, або і ще щось більше від цікавости, і обидва розуміли, що між ними з першого погляду почалася якась гра. Лукіянчук при тому нервово хитав ногою, що зраджувало хвилювання.

– Ну, не буду вас затримувати, – підвівся Березовський, бажаючи якнайскоріше скінчити зі своїм неприємним обов’язком. – Я прийшов засвідчити, колего, вам своє пошанування і свою подяку за оборону моєї дружини від бабської напасти...

Зі швидкістю полевого коника Лукіянчук зістрибнув з парти і вмить опинився біля вікна, обернувшись до Березовського плечима. Потім повернувся до нього обличчям і, нервово поправляючи свого білого шалика, сказав:

– Я, колего, не можу прийняти вашої подяки, бо моя оборона йшла всупереч моїм переконанням. І, коли хочете знати, я найбільше жалую, що не мав можливости раніше оборонити Марію Григорівну від справжньої напасти...

І він про переконання!..

Березовському перехопило віддих і від несподіванки, і від образи, і від обурення на цього безличного чоловіка, що смів таке казати.

– Моя дружина... – почав повільно, відчуваючи, що блідне.

– Ах, лишіть, колего своє позерство! – досадливо і зневажливо перебив його Лукіянчук! – Марія Григорівна є вашою жертвою, а не дружиною.(

– Це хамство! – вибухнув Ігор. – До побачення!

Забрав свою шапку і гордим кроком попростував до дверей, але на півдорозі зупинився, спаралізований словами, що впали у нього за плечима:

– «Нум же й ми віддавати Москві ще й ту мізерію, яку вона нам лишає»...

Березовський різко крутнувся і, за своєю звичкою, «зробив цицеронівську паузу надуми», щоб дошкульніше вдарити свого противника, але не розрахував того, що противник не буде чекати.

– Так, так... – продовжував Лукіянчук, сумно похитуючи головою. – На словах ми є дуже горді, а на ділі на превелику радість ДЕКОГО самі добровільно стаємо бидлом без закону, без традиції і без моралі. Самі!

– Я на ці речі маю власний погляд! – сказав Ігор і відчув, що сказав не те.

Тепер скипів Лукіянчук, і гнів густою фарбою залив його обличчя.

– Мій пане, – крикнув він, – людей з такими поглядами, як ваші, я б на гарматний постріл не допустив до виховної роботи!

– Щастя, що ви цими справами не розпоряджаєтесь... – іронічно усміхнувся Ігор, ледве розсуваючи ствердлі уста.

І знову рушив до виходу Але бистрий Лукіянчук випередив його, став на порозі і вперся руками в одвірки.

– Ні, колего, коли ми вже почали цю розмову, то мусимо її скінчити! – сказав рішучо, і його загнуті трохи всередину зуби гризуна блиснули хижо. – Я все ж таки вищої думки про вас і не вірю, що ви щиро радієте з того факту, що я не розпоряджаюся більшими справами. Я, як і ви, міг би мати у своїх руках, щось більше від завпедства, але мене, як і вас, утримують від цього ті самі причини... А тепер, коли ви вже знаєте, з ким говорите, прошу мені уділити хвилину часу для обміну в загальних рисах наших поглядів.

Та коса натрапила на камінь, і Березовський зробив їдку гримасу.

– Не відчуваю найменшої потреби в тому, шановний колего, – з ласкавою скажениною в голосі відповів він. – І жалую дуже, що моя дружина по своїй молодості й недосвідченості забагато говорить...

Помстився! На секунду обличчя Лукіянчука здригнулося, але зараз же прийняло спокійний вигляд.

– Я помилився, – промовив тихо. – 3 вами дійсно нема про що говорити. Прошу, – і відступився з порога.

І лишень коли Ігор вийшов у коридор, крикнув йому навздогінці:

– Не забудьте, проходячи повз учнів, підняти трохи шапку і сказати їм до побачення! Учителі мусять бути прикладом для своїх вихованців під кожним оглядом... – і з лоскотом затріснув двері.

Таки не залишився в боргу і дав поличника в спину. Ігор скреготав зубами від люті. Ледве стримував себе, щоб не вернутися і не зробити скандалу. О, як він зненавидів цього білобрисого чоловіка з білим шаликом на шиї, швидкого, як польовий коник, і безкомпромісового до нахабства! Не було жадного сумніву, що він підлабузнювався до Марусі. По ній же, коли вона сюди приїхала, не було нічого видно. Вона, може, ще й сама нічого не знала. Ну, і той завпед напевне розігнався до неї зі своїми почуваннями. Але потім побачив, що...