Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)

Маруся цього року була дуже перевантажена працею. Крім господарства, відбувала практику в школі, бігала то на лекції, то на консультації, й ніколи не мала хвилинки вільного часу. Ігоря вона трактувала нарівні з батьком і не раз, виходячи з дому, просила його нагодувати дріб, побігти до крамниці щось купити, а в означену годину розпалити під плитою. Коротше кажучи, ставилася до нього, як старша сестра, але позатим не проявляла більше нічого.

Березовський лишався в хаті сам. Любив цю самотність, тишу і спокій. Він приносив зі собою книжки і конспекти, вчився, або готувався до лекцій у школі, навчившись від Марусі, гриз сушені яблука і під ласкавим поглядом іконки, що так нагадувала йому матір, почував себе зовсім добре.

Закинув він і свою слабість до суперечок. Коли часом і говорив з Кобзаренком, то говорив про звичайні речі, які не сіяли неспокою й подражнення, лиш, навпаки, знаходили обопільно згідливі погляди. У Марусі також минули істеричні вибухи, нічого вона не згадувала про нічні кошмари, так що згодом Ігор про них взагалі забув. У хаті запанували мир і згода.

Так збіг кінець літа, майнувши на прощання окрайцем пурпурово-золотих шат, так прочалапкала болотистими дорогами обшарпана й замурзана осінь, а їй по п'ятах, гремлячи по замерзлому брукові, влетіла на срібних санях, оздоблених кришталевими бурульками й запряжених метелицями, красуня-зима. Обдарувала землю горностаєвими кожухами, настромляла всюди білих шапок, посріблила все довкола, припорошила маленькими перлами, притрусила чорні рани минулого, в тому числі й Ігореву.

Побачивши вперше оновлений непорочною білістю світ, він глянув довкола й раптом відчув у серці свіжу, як подих першого снігу, радість. Це було смерком, коли він вибрався на засідання педагогічної ради до школи, але засніжений мрійний вечір був таким гарним, відбивав таким контрастом до марудного, тхнучого порохами й цвіллю засідання, що ноги його мимовільно понесли в інший бік – на передмістя. Опанувало його непереможне бажання побачити Марусю й поділитися з нею радісною новиною: «Дивись, Марусю, який прекрасний сніг випав!» Більше нічого він не хотів. Він навіть не мав більше часу говорити, але про сніг чомусь хотілося сказати неодмінно. Це видавалося важним і цікавим.

Його п’янив гострий запах снігу, викликаючи порівняння з запахом сушених яблук, а в серці забриніли голоси зовсім-зовсім зеленої юности. йому хотілося сісти посеред дороги й покачатися в снігу, або зробити велику сніжку й запустити якомусь перехожому в спину, або штовхнути когось у кучугуру, або вистругати щось інше, страшно веселе, добродушне і глупе. Взагалі хотілось бути молодим і щасливим, як він був десять років тому. Ех!..

Перед хатою Кобзаренків уже була прокидана стежка від хвіртки до порога, а у вікнах жовтіло світло, і все подвір’я, залите ніжними синіми тінями, з розіскреним зорями небозводом вгорі скидалося на різдвяну картку, якій лишень бракувало золотих бережків.

Ввалившись разом з клубами морозної пари до кухні, Ігор весело привітався:

– Добрий вечір, люди добрі! З зимою вас!

Але глянув на господарів, що якось мляво відповіли на його привітання, і відразу споважнів. Кобзаренко, підперши голову рукою, курив перед комином, а Маруся стояла притулена спиною до теплої печі й мала камінно-нерухомі, безтямні очі.

– Щось сталося? – опитав Ігор, не відступаючи від порога.

Кобзаренко поволі вибив попіл з люльки і, ховаючи її в кишеню, нескоро відповів:

– А то ж у нас хіба бодай один день мине без того, щоб щось не сталося?.. Та заходьте ближче, сідайте...

– Ні, я тільки на хвилину. А що таке, коли можна знати?

– Та ти – що? З місяця звалився?! – розсердився Кобзаренко. – Не чув, що сьогодні вночі мають етап відправляти?

– Ні, не чув. Хто вам сказав?

– От, горе мені! «Хто сказав»! Та ціле місто про це говорить! Вагони на станції приготовані стоять. Одні кажуть на п’ятсот, другі кажуть – на вісімсот людей. Хай тільки п’ятсот, хай двісті, – але це вже, братику, купа народу на один раз! Та й то лише початок. А далі ще не те буде...

Кобзаренко знову почав набивати люльку тютюном, а Березовський стояв ні в сих. ні в тих, і йому соромно було за свою недавню радість.

– Так, – зідхнув він. – Ну, то я вже піду...

– Та чого ж ви? – похопився Кобзаренко. – Почекайте, Маруся зараз чаю зварить...

Але йому стало не до чаю.

– Ні, дякую, – відмовився рішучо. – Маю засідання. То я так по дорозі до вас забіг. Добраніч!

Тепер на дворі було ще краще: ще більше посинів сніг, ще яскравіше розгорілися зорі, ще тепліше зажовтіли очка вікон під сніговими намітками, світ став ще подібнішим до різдвяної карти, але Ігор нічого про це не сказав Марусі, яка вийшла за ним до воріт. Глумом виглядали б його слова про красу, коли на її тлі відбувалася чергова трагедія...

* * *

Однак, з цього вечора в душі Березовського стався якийсь перелам, як то буває в кожному організмі по тяжкій недузі, а слова, що їх ніс тоді до дівчини й не сказав, тяжіли на його серці й просилися на уста, хоч в них нічого ні розумного, ні поважного не було: «Марусю, подивися, який прекрасний сніг випав!».. Так, випав. Випав раз, другий і третій, й кожного разу, випадаючи наново, оновляв світ своєю свіжістю й кожного разу оновляв у Березовського бажання про це сказати. Але сказати не так звичайно, а якось особливо, щоб знайти у дівчині відгук, знайти глибше розуміння цих простих слів і настрою, який з ним пов’язувався.

Зрештою, можна було говорити і не про сніг, а про щось інше, незначне, але одночасно й хвилююче, тривожно-радісне, ніжне, невловиме. Про що? Ах, це все одно! Можна, наприклад, говорити про цвіркуна, що сюрчав за піччю, про химерні тіні, що лягали на стінах від нафтової лампи, про поезію, або про фантастичних героїв казок. Можна було!..

Але – що ж? Маруся не розуміла його. Кілька разів він пробував щось таке почати, і кожного разу його спроба кінчалася жалюгідно-глупо. Бо, коли він заговорював про ніжну теплоту, що виповнювала собою традиційні старі хати, Маруся питалася його, яка температура в гуртожитку; коли він скаржився на нез’ясований сум, вона пояснювала його надто коротким терміном, який минув від смерти матері; коли ж якось то натякнув на якісь таємничі причини, що породжували в ньому неспокій, – сказала:

– Ніякої таємничости нема. Тепер ніхто спокою не має – кожен чекає своєї черги...

– Я, Марусю, якось хотів би не думати над цими речами.

– І я б не хотіла, але вони самі в голову лізуть.

Свідомо, чи несвідомо, дала йому поличника[35]35
  Поличник – ляпас.


[Закрыть], і він замовк.

– А все ж вона надто прозаїчна натура... – подумав з жалем.

І ще раз майнув перед ним образ рижої Зої, але якийсь затертий і невиразний, мов зблякла і пожовкла від часу аквареля, яку з жалем, але все ж кидається у вогонь.

Жаль і розчарування від невдалих розмов не минали, а він чомусь плекав їх і мріяв про те, що могло б бути краще. Щойно по тому першому снігу, він побачив, що Маруся, дуже зблизившись до нього протягом цих останніх кількох місяців, одночасно відійшла від нього так далеко, як не була навіть на початку знайомства. Минули часи, коли вона червоніла, прикривала віями спущені очі, бентежилася і сяяла, дозволяючи і провокуючи своєю мовчазною настороженістю до сміливих кроків. Тепер було не те. Тепер вона все спішилася, все була зайнята, майже ніколи не лишалася з Ігорем на самоті, або, коли й лишалася, то все говорила про найзвичайніші речі. Правда, була дуже щира, дуже проста й дуже безпосередня, але саме цим в’язала його до такого степеня, що він був безсилим переступити колись ним самим визначені межі. А переступити чомусь хотілося. Чим більше відчувалася перепона, що стала між ним і нею, – тим сильніше зростало у нього бажання цю перепону усунути.

Чого хотів?

Цього він сам не знав, натомість знав, що ніяка інша жінка не могла б так легко обмежитися до самого товаришування з ним. Нею щойно стала теперішня Маруся! Та сама Маруся, що колись тріпотала в його присутності, тепер, при всій своїй доброзичливості й теплоті, цілковито ігнорувала його, як мужчину. Це було просто неприродним, це було образливим, а тому спокушало на спробу – знову викликати спалахи рум’янців на лицях, засвітити блиск в темних очах, змусити ніяковіти й лякатися.

Він кілька разів пробував при прощанні затримати її руку, але Маруся, здавалося, не помічала цього зовсім, як рівно ж не помічала його залицяльних поглядів, а зачіпливі багатозначні натяки збувала мовчанкою, або відповідями, які були гірші від мовчанки. Вона його не розуміла.

Можливо, що йому в остаточному висліді остогиділо б підпалювати сиру колоду, коли б час-до-часу не обсипали його нервовим приском якісь невловимі імпульси, які спалахували під спокійно-зрівноваженою зовнішністю дівчини, викликаючи у нього солодке завмирання серця. Ці спалахи були мимолітні, як трепіт далекої зірниці, що ледве торкалася нічної небесної сині й пропадала за обрієм, лишаючи по собі нерозгадану загадку: дійсність, чи омана зору? Відгадуючи її, Березовський ніколи не міг прийти до твердих висновків.

І все ж інколи минали дні й цілі тижні повного збайдужіння й знеохоти до всього. Немила йому була тоді Маруся, немилі праця й наука, немиле життя й цілий світ. Такі моменти наступали у нього неминуче, як наслідки по випадках арештів, звільнень з праці, або чуток, що доходили, передавані шепотом, про інші несамовиті речі. Тоді він спішив до Кобзаренків, затримував Григорія Степановича й питав:

– Чули?

Григорій Степанович здебільша чув і знав навіть багато такого, чого не чув Ігор. Але від того не легшало.

– Куди ми йдемо, Григорію Степановичу?

– Або ми йдемо? – потискав плечима Кобзаренко. – Ми лежимо в болоті й крові, а не йдемо. Ми гниємо.

Ігор тиснув голову, аж йому кров дзвеніла в скронях і голосом, що виходив крізь зціплені зуби цілком глухим, кидав, ні до кого не звертаючись:

– І ніякого виходу, ніяких можливостей, ніякої надії!..

– Надія, голубе, все мусить бути.

– На що?

– На Бога.

– Ет!..

– Не «ет», козаче, не «ет», а свята правда! Зіслав уже раз Бог Свого Духа на землю для спасіння всього людства – просімо, щоб ще раз і для нас, грішних, зіслав.

– Ні, Григорію Степановичу, нам Дух не поможе. Що ваш Дух зробить проти ворожих гармат, які стоять на нашій землі?

– Вони, сину, й довіку стоятимуть, як нас не осінить Дух Святий.

– Нам зброя потрібна, а не Дух.

– А я казав уже тобі, що без Духа ти і пір’їни з місця не зрушиш.

– І я вам казав, – почав нервуватися Ігор: – матерія і земну кулю в порох розсадить!

– Нехай твоя матерія, перше ніж земну кулю розсаджувати, розсадить бодай одну ворожу голову.

– Для цього треба зброю мати!

На цей раз, у протилежність до Ігоря, Кобзаренко був дуже спокійним.

– Зброя, козаче, тепер у ворожих руках, – відповів лагідно, – і, щоб здобути її, треба, насамперед, бути Духом натхненим. Як будеш натхненим, то підеш і зброю відбереш. Як будеш тільки бездушною матерією – сильніша матерія на тобі до смерти тяжітиме.

– Так воно і є справді: тяжить сильніша матерія над слабшою – і немає ради. Голими руками гармати не візьмеш...

– А я тобі кажу, що візьмеш, як матимеш Духа в собі! – з глибоким переконанням сказав Кобзаренко. – Спочатку вхопиш вила, чи сокиру, відіб’єш рушницю, а з рушницею вже й гармату відіб’єш. Але треба Духа!

– Хм!.. – гірко усміхнувся Ігор. – Може б оце ми спробували? Беріть-но сокиру, а я вили – і гайда!

Кобзаренко мовчки встав, натягнув на себе свиту і взяв картуз.

– Ходім! – промовив спокійно. Але в тому спокої була незламна і тверда рішучість.

Ігор не мав найменшого сумніву, що Кобзаренко, як стояв, так справді й пішов би.

– Ет, Григорію Степановичу, – сказав зніяковівши, – треба ще й розум мати, а не лізти насліпо на видиму смерть. Яка з того користь була б?

Кобзаренко сердито вдарив кашкетом об підлогу:

– Он воно! – крикнув гнівно. – Оце говорить розумом дурна матерія про користь! І чого ж стогнеш?! Та ж маєш свій велимудрий розум – ну й роби, як він тобі каже! Каже битися – бийся, каже тобі мовчати й терпіти задля користи – терпи і не стогни.

Зніяковілий Ігор мовчав, радий, що цієї розмови не чула Маруся, якої саме не було дома. А Кобзаренко дістав пляшку з горілкою, налив собі й гостеві, і коли вже випили, почав спокійніше:

– Духа нам потрібно, хлопче, Духа! Щоб спалив наш страх і нашу упокореність перед антихристом, щоб зілляв наші серця в одно єдине, щоб утвердив у ньому віру у Вищу Правду, в Добро, у Справедливість – у Бога і його поміч! Не користь, а безкорисна жертва повинна керувати нами, не матерія, а Дух, – тоді й гармати не страшні!..

Можна було «духа» розуміти інакше, ніж його розумів Кобзаренко, але не можна було не признати, що віра цієї простої людини була невичерпним джерелом оптимізму. І, як ніколи, Ігор тепер заздрив йому, як ніколи, відчував, що йому бракує саме того, що мав Кобзаренко. Тому він часто навмисне провокував Григорія Степановича говорити про Духа, бо ті розмови приносили йому величезну відраду і полегшу.

«Ех, – думав він, – коли б же у нас та всі такі! Осягнули б ми мету дуже скоро. Не важно те, що служить рушійною силою для великого задуму – важно осягнути мету. Але в майбутній державі для релігії не повинно бути місця, і Божі храми мусять заступити храми науки – інакше не може бути!»

Зачерпнувши отухи[36]36
  Отуха – утіха, радість, задоволення.


[Закрыть], Ігор бадьорішав, віднаходив віру у майбутнє, і життя починало йому видаватися веселішим. А разом з тим поверталося до нього бажання почувати себе молодим і щасливим. Він, правда, ніколи не тратив голови і розумів, що до кінця щасливим у повному розумінні того слова, в теперішніх обставинах бути неможливо. Але все ж не гнав від себе бажання зазнати хоч одробинки[37]37
  Одробина – маленька кількість, дрібка, крихта.


[Закрыть] щастя.

І тоді він особливо дошкульно відчував відчуженість Марусі. Найбільше ж дратувало його, що всі невинні стріли його більше товариського, ніж кавалерського залицяння відскакували від неї, вдаряючись об мур повного нерозуміння й цілковитої байдужости. Він не хотів роману – він хотів тільки трошечки теплоти, тієї звичайної дівочої милої теплоти, на яку мають право усі небридкі й недурні хлопці. Але Маруся йому й того жалувала. Чи ж справді він не заслуговує навіть на таку дрібничку, як трошки хай і лукавої усмішки, якогось по суті незначного, але ніби багатозначнішого слівця, жарту, ласкавішого погляду? Навіщо оцей дурний невидимий мур, що виріс між ними непомітно і стояв так непохитно, кидаючи неприродну тінь на їхні взаємини? Неприродну, бо досі всі такі «мури» будував Ігор, але ще не було випадку, щоб хтось пробував відгородитися від нього. Навпаки, брами найнеприступніших «фортець» для нього завжди стояли отвором, лиш він з них не користав. І аж тепер від нього замкнулася Маруся. Маруся!..

Якийсь маленький бісик мужеської амбіції муляв його й непокоїв, хоч напевне, коли б у дівчини пробудилася знову схильність, Ігор попав би у велике заклопотання, може навіть зненавидів би її, як раніше. Однак, це було б нормально, а те, що було тепер, було і ненормальне, і незвичне, і неправдоподібне.

Ігоря брала досада.

* * *

Якось то присмерком, коли почала здійматися завірюха, Ігор ішов до Кобзаренків і вже недалеко їхнього двору почув якісь веселі вигуки і побачив крізь сніжну заметіль борюкання двох тіней.

– Та пусти, навіжений! – лоскотливо сміялася Маруся. – Натрусив за комір!.. Бррр!.. Відчепись!..

– Не відчеплюсь! – відповідав задерикувато молодий чоловічий голос. – Умию тебе, замурзану, щоб личко було біленьке, як сніг! Отак, отак, отак!..

– Ільку!.. Та ну!.. Бо, ось, слово чести!..

– Що? Що?

– А ось що!..

– Ага, то ти так?! Чекай же!

Ігор зупинився, відчуваючи, як йому враз щось боляче й різко зашкребло під серцем, і вже не знав, чи йти далі, чи ні. А ті двоє продовжували борюкатися й реготати, не помічаючи свідка, бо вітер віяв від нього у їхню сторону.

Нарешті, перемогла таки Маруся, і хлопець кинувся навтікача. Промчав, наче баський кінь, повз Ігоря, не зауваживши його, а вслід за ним полетіла велика сніжка й глухо вліпилася в паркан.

– Боягу-у-уз! – дзвінко крикнула навздогін Маруся.

– Забія-я-ка! – відповіло з темені. – Ось, чекай, я мамі скажу!

Ігореві стало невимовно гірко: спробував би оце він так поступити з Марусею! Та не відважився б ніколи! А, коли б і відважився, то напевне Маруся самим лише своїм холодно-здивованим поглядом убила б у нього раз на все охоту до подібних жартів. А ось цьому якомусь дурному Ількові вона дозволяє торкатися до себе, умивати її снігом, борюкається з ним і ані не протестує, ані не обурюється – тільки сміється. Радісно сміється!..

Він був такий схвильований, що мусів трохи постояти, бо боявся сам за себе. Не ручив, що, коли б зараз побачив Марусю, то не зрадився б, не сказав би якоїсь дурниці. Тому, щоб заспокоїтись, кілька разів глибоко втягнув повітря в груди, лизнув трохи снігу і аж тоді наважився піти до хати.

Застав, дівчину як жадібно пила воду, і подумав з ворожістю: «Ач, так втомилася, вибрикуючи, що її аж спрага розібрала!» Але не сказав нічого – стримався. Зате пізніше при світлі пильно придивлявся до її обличчя, стараючись вичитати з нього, що то за взаємини можуть бути у неї з якимсь Ільком? І, чим більше дивився, тим менше йому це подобалося, тим образливіше видавалося. Маруся вся пашіла, натерте недавно снігом лице блищало й світилося так, як світилося воно в його присутності кілька місяців тому назад. Навіть не так – більше! І очі сяяли якось особливо, і рухи були жвавіші. Невже ж би причиною її неприступности став якийсь безпардонний, нахабний Ілько?

Випили чай, і Кобзаренко, поговоривши ще трохи про се і те, почав збиратися «у підпілля на горище», як то він любив казати з гіркою іронією. Під дахом він мав шевський столик, сідав біля теплого комина і клепав до півночі. Казав, що йому там і в найгірші морози не холодно, бо груба верства снігу на ґонтах, теплий комин за спиною і пляшка горілки під рукою добре боронили його від холоду.

На дворі розгулялася хуртовина. Метелиця танцювала довкола хати, глухо бухала в глиняні стіни, протяжно дмухала в комин і добивалася у вікна, шкрябаючи по склі сухими, костистими пальцями. А в хаті було тепло, під піччю мирно сюрчав цвіркун, п’янко пахли сушені яблука, і на стіни лягали м’які тіні від помаранчевого шовку абажура, що прислонював світло великої настільної лампи. Все було, як завжди, як любив Ігор, але сьогодні він сприймав цей затишок і теплоту, як щось особливо контрастуюче до свого душевного стану, йому здавалося, що він – вигнанець з цього спокійного, милого світу, або зайда, якому до якогось часу великодушно дозволяють грітися біля чужого вогнища. А, може, завтра на цьому самому місці сидітиме той Ілько, який має право торкатися Марусі і борюкатися з нею, викликаючи такий радісний сміх...

Він дивився на дівчину і з жалем нотував ті всі зміни в ній, які наступили від часу першої зустрічі. З тієї дикої, кострубатої міщаночки, що зачепила його так незручно на цвинтарі, що підкочувала спідницю, поправляючи панчоху перед незнайомим мужчиною, що так різко реготала,

задираючи голову, не лишилось нічого. Тепер це була зовсім нова людина, повна свідомости своєї гідности (коли не брати під увагу сьогоднішньої сцени з Ільком, яка так обурювала Ігоря), з гнучкими і плавними рухами, людина, що мовою і думками зраджувала свою інтелігенцію. І цього всього вона досягла підо впливом Ігоря лишень для того, щоб уподобати собі якогось грубіяна – Ілька! Саме грубіяна, розгнузданого і нахабного – інакше Ігор собі його не міг уявити!

А Маруся тим часом звивалася в кухні, кінчаючи мити начиння і, як здавалося Ігореві, старалася не дивитися на нього.

– Але ж і мете! – обізвався, заглядаючи у вікно. – Обіцяла хресна прийти сьогодні, але напевне не прийде...

– Хто цей Ілько, Марусю? – не стримавшись, спитав Ігор так недоречно і так несподівано, що дівчина здригнулася.

– Який Ілько? – перепитала, змішавшись до скрайніх меж і спаленівши по самі вуха.

– Ти не знаєш? – спитав насмішливо, перехиливши голову.

– А ти звідки знаєш? Чому питаєш?

– Бо бачив і чув вас сьогодні... – пояснив тоном переможця, якому вдалося піймати винуватця на гарячому. Розгубленість дівчини не міг інакше пояснити, тільки як признанням, і від того все більше наростала злість.

Але Марусі поволі верталася рівновага. Яскравий рум’янець скоро поступався сіруватій блідості, блискучий погляд набирав твердої упертости, і дівчина, щоб стримати гнівне тремтіння уст, прикусила нижню губку. Не говорячи нічого, зняла з печі миску з пшеницею, висипала на стіл і почала перебирати, завзято соваючи зернятками по столі.

Внутрі в Ігоря клекотіло.

– А я й не думав, що ти можеш бути такою безжурно-веселою, – ковтаючи отруту заздрости, тягнув він ущипливо далі. – Як побачив сьогодні і почув тебе – спочатку ні очам, ні вухам своїм не повірив.

Маруся мовчала, але її пальці, розсуваючи пшеницю то в один, то в другий бік, помітно тремтіли.

– Той Ілько мусить бути дуже веселим і завзятим хлопцем. Правда?

Вона враз підвела на нього суворі очі й тихо спитала:

– Чого хочеш, Ігорю?

– О, я нічого не хочу! – засміявся штучно. – Я тільки думаю, що в моєму товаристві ти завжди така сумна і така поважна, завжди тобі лізуть якісь трагічні думки в голову. Але в товаристві...

– Правда! – увірвала його різко. – Правда, Ігорю! У твоєму товаристві мені завжди лізуть страшні й трагічні думки в голову... Ти вдоволений?

– Вдоволений, що почув щиру відповідь, але жалую, що не знав цього раніше... – відповів, скриваючи під удаваним спокоєм біль і образу.

– Ти не знав?! – підвелася з місця Маруся. – Ти не знав?! Хіба ж забув, що я тобі казала? Та ж ти приложив усіх зусиль, щоб відібрати мені радість і рівновагу духа, ти вибив мені з-під ніг опору ти вкинув мене у темну порожнечу тієї проклятої правди, де нема місця на усмішки й радість!.. Чого ж хочеш від мене, я питаю? Щоб я танцювала з радости на похоронах власної віри й веселилася на вид убивці тієї віри?! Вибач, того я не вмію і не можу!..

Дивилася на нього з ненавистю, як на найбільшого ворога, і від її погляду враз пропала охота до іронії.

– Марусю, – сказав благально, зіщулившись під тягарем страшних обвинувачень, – ти несправедлива. Я не хотів тобі зла і ніколи не думав, що релігія займає аж так багато місця у твоїй душі...

– Тішся, Ігорю: вона вже не займає ніякого місця! – трагічно усміхнулася дівчина. – Зате тепер велике місце займає порожнеча, якої ніщо не в силі виповнити... Дивись, ще так недавно, всього рік тому назад, я вибирала оцю саму пшеницю на кутю з радістю очікування великого свята – Народження Правди – і глибоко вірила в Неї. Тепер мені здається, що я перебираю власні сльози над могилою тієї Правди. Тобі воно незрозуміле, навіть смішне, але мені – ні! Я оплакую той гарний, великий і радісний настрій, який живив мене протягом кількох тижнів кожного року, я оплакую, бо його не заступить ні твоя правда, ні розумні міркування – ніщо! І, хоч я роблю так, як робила раніше, то роблю задля тата, а гіркота моя подвійна: адже в ці урочисті дні, в які ми раніше були такі близькі одне одному, цей рік ми будемо дуже далекі!...

Він збирався відповісти, але не вспів, бо хтось застукав.

Прийшли Сірки – куми Кобзаренка: хресна мати Марусі – Явдоха, її чоловік Максим і їхня донька Стешка, що була похресницею Григорія Степановича.

– Оце вибралися! – гуділа дзвоном в сінях тітка Явдоха, оббиваючи і обмітаючи сніг з чобіт. – Вийшли з дому – ніби нічого. А тоді, як звіялося, як звіялося, – Господи!..

Прийнявши гостей, хата ніби відразу понижчала, такі високі й огрядні були старі Сірки. Лишень донька їхня, кумедно-гарна п’ятнадцятирічна дівчина, вдавшись ростом у батьків, нагадувала собою тоненьку, кволу стебелинку. Ігор завжди дражнив її, називаючи то марсіянкою, то обчухраним блакитно-квітучим соняшником, бо й справді, Стешка зі своїми величезними блакитними очима була подібна до тички з двома синіми баньками вгорі. У відміну від батька й матері, що пишалися своїм давнім міщанським родом («Мій пращур вже за гетьмана Богдана теслював, і від того часу теслі в нашім роді не переводяться», – любив згадувати Максим), Стешка, навпаки, дуже маніжилася, вдавала з себе надзвичайно розумну і веліла називати себе Стеллою. Як найменша дитина й одинока донька, могла дозволити собі на те, на що напевне не дозволили б її старші брати. Звісно – пестійка.

Зліз із горища Кобзаренко і, привітавшись з кумами, відразу поринув з ними в розмову, Маруся вже заходилася наставляти, чай, а Ігор, як звичайно почав дражнити Стешку:.

– Ну, і як же там, Степанидо Максимівно? Ви й далі так ненавидите мужчин?

– Це ви до мене? – повернулася Стешка, сяючи своїми блакитними соняшниками.

– До вас.

– То помилилися, бо я називаюся інакше.

– Ах, я й забув!.. Як то?.. Якось ніби «стіна»?..

– І зовсім недотепно!

– Правда, що недотепно, але я все забуваю... Як же воно?... Ах, згадав: «стеля»!..

– Ви, як бачу, зовсім глухі. Хіба ж не чуєте різниці між «стеля» і «Стелла»? Стелла, з двома «л»!

– Ага, ага, вже знаю! Але чому тільки з двома «л», а не з трьома? З трьома ще краще...

– Ви не можете нічого розумнішого сказати?

– Я – ні, Стелллочко, але ви напевне скажете. Скажіть же мені, яке ваше теперішнє становище до мужчин: змінилося, чи ні?

– Змінилося.

– Та невже? От радість яка!

– Не радійте, бо я тепер ще більше мужчинами погорджую – просто не зношу їх! – дуже поважно вирекла Стешка.

– Це справді трагічно, Стеллллочко! І чому ж то так?

– Бо вони всі однакові: тільки голови дівчатам крутять.

– От, негідники! Ну, а... дівчата? Не крутять?

– Не знаю за інших, але я – ніколи!

– Та що ви, Стеллллочко?! А ось мені першому закрутили.

– Мені вашої голови зовсім непотрібно, – закопилила губку Стешка. – Досить з вас Марусі...

Старі, відірвавшись від своїх справ, розсміялися:

– А що, дістали?

Були горді за свою дитину.

Ці жарти зі Стешкою, а пізніше спільна розмова при столі розрядили напруженість, яка виникла між Ігорем і Марусею, так що при прощанні вона винувато сказала:

– Даруй мені, Ігорю... Коли, кажеш, ти й сам переживав те, що я тепер переживаю, – мусиш мене зрозуміти... Я наговорила тобі сьогодні дуже терпких слів, але вони є лишень сотою частиною мого болю... Не зачіпай же болячки і не дражни її, поки вона не загоїться. В мені зріє щось дуже велике, поки що мені самій незрозуміле. Тому я неспокійна, вразлива і... зла. Не гнівайся на мене... Не гнівайся, добре?..

І знову той невловимий імпульс, як трепіт далекої зірниці, що на мить з’явився на її обличчі й зараз же пропав, викликавши в Ігоря почуття солодкого болю і лишивши по собі згадку про глибоку криницю, на дні якої годі догледіти воду.

* * *

Хоч Ігор був ворогом усяких забобонів, але починав схилятися до переконання, що якась надприродна сила завзялася на нього і робить з ним злі жарти. Вже й раніше всі його поважні розмови з Марусею кінчалися невдало, але, після того першого снігу, над ним завис правдивий фатум. Скільки разів він постановляв собі поговорити з дівчиною «по душам» – стільки разів щось ставало на перешкоді. А вже після випадку з Ільком – мов хто закляв. То Марусі не було вдома, то Григорій Степанович тратив охоту до роботи й лишався сидіти з молодими, то приходили гості. Коли ж не було ні одного, ні другого, ні третього – впліталася якась трагічна новина, на тлі якої всякі інтимності набирали непристойного характеру. Врешті Маруся простудилася і два тижні лежала в ліжку, потім їй на зміну ліг Кобзаренко, а на кінець захворів на грипу й сам Березовський.

Час минав, сніг почорнів, стверд, і вже більше не викликав ані захоплення, ані бажання про себе говорити. І колись таке гарне і таке багатозначне у своїй простоті речення: «Подивися, Марусю, який прекрасний сніг випав!» – стратило свою актуальність. Перестав бути актуальним і якийсь там Ілько, що став причиною останньої терпкої розмови, бо події наростали й розвивалися так, що відсунули на задній план усе особисте...

Прийшла весна, ніжна й несмілива, мов дівчина-п’ятнадцятка, скромно закосичена у перші дзвоники білих пролісків, з м’якими сережками вербових котиків у вушках, з пучечком трав’яних стрілок у руці та рястом у подолці, й з жахом зупинилася на порозі катованої землі, повитої чадом сліз і крови. Розгнуздана стихія безправ’я і терору, знайшовши гідних переємників пекельних традицій Івана Лютого і Петра «великого», ґрасувала безкарно по головах і хребтах загарбаних під червону корону народів. Вилітали з праці й учбових закладів люди, вилітали з державних мешкань на брук цілі родини, злітали з плечей голови, а залізничні колії день і ніч співали «Реквієм», відпроваджуючи на схід і північ вагони, вщерть набиті живими кістяками.

З інституту зникла майже третина професорського складу, пропадали один за одним і студенти: кого заарештували, а кого вигнали. Так, наприклад, викинули Кочергу за те, що дома заарештували його батька, викинули й Рогача за те, що приятелював з Кочергою і за те, що батька дівчини, до якої він ходив, також заарештували. У Білоконя розстріляли двох братів і шваґра, то ж він, навіть не чекаючи комедії зі студентськими зборами, сам покинув інститут і щез, невідомо куди. Покинув свої жарти Ковалюк і вже не кричав: «Гатуйте мою дуфу!» – хоч тепер такий вигук мав би більше сенсу, як завжди. Каланча супився ще гірше і ще упертіше міряв своїми довгими ногами прохід Між ліжками від вікна до дверей. А над усім цим, наче гробове віко, залягла гнітюча мовчанка, тривожна, напучнявіла жахом.

Та найбільшого переполоху наробив арешт Кузочки – того самого Кузочки, який половину дня не злазив з ліжка і якого ніхто не помічав! І раптом виявилося, що його відсутність всі найбільше відчули! Дивно було бачити осиротіле порожне ліжко, що раніше становило собою нерозлучну цілість з господарем, глибоке співчуття викликала й знищена стара балалайка з одинокою струною, що висіла тепер на стіні, опущена і нікому не потрібна.

Березовського цей арешт потряс, як ніякі інші, й він зараз же побіг до Кобзаренків відвести душу.

Застав Григорія Степановича за шевським столиком просто посеред кухні. «Старший майстер шевської робітні НКВД» дійшов до стану якоїсь одчайдушної байдужости, робив роботу більше не криючись, голосно говорив із сусідами на найбільш небезпечні теми, а в присутності самої лишень Марусі й Березовського розходився так, що його треба було зацитькувати силою.

На привітання Григорій Степанович муркнув щось невиразне, бо мав повні уста дерев’яних кілків, які забивав у пробиті дірки підметка до старого черевика.

– Взяли вночі одного нашого товариша, – відразу почав Ігор. – І хоч би справді якогось видатнішого, а то такого Кузочку. А він – справжня кузочка: слова ніколи голосно не сказав, нікуди не ходив, ні з ким не приятелював, сирота круглий – і маєш! Видно й непомітні уважаються небезпечними.