Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

– Чекайте! – вистогнав Ігор. – Скажіть правду: загинули? Всі загинули?..

– Та ніхто не знає, кажу вам, – безпомічно розвів руками господар. – Щезли вони. А куди – невідомо.

– Щезли? Як це так щезли?

– Ну, щезли... Тобто жінка ваша з дитиною... Ще взимку...

– А тітка?

– Котра тітка? Ота родичка, що була з ними? От ця могла б найбільше сказати, тільки ж нема вже її...

– Нема?!

– Нема! – зідхнув господар. – Та ви не побивайтеся так. Самі ж знаєте – війна. Не хотіла небога хати лишати, а тут як почали сипати, як почали сипати, і з літаків і з гармат... Тут же зараз за містом фронт стояв, усіх повиганяли. А та небіжка сховалася десь... Ну, і... той... забито її, як у хату влучило.

Ігор обтер вкрите потом чоло і випитував далі:

– Ну, а жінка й дитина?

– Їх уже не було...

– Як не було? Та кажіть толком, не вимотуйте душі!

– Що ж я вам скажу?! – стратив терпеливість господар. – Кажуть, ґестапо їх забрало.

По тому жінки мусіли втікати з хати, бо Ігор чисто збожеволів: кидався, трощив і ламав усе, що попало під руки, вив диким звіром і гатив головою об стіни. Хоч і яка жахлива була думка про їхню загибель, але погодився б уже на те, щоб загинули підчас бомбардування, але не з рук ґестапо, не з рук ґестапо!!!

На поміч збіглися сусіди, силою повалили Ігоря на ліжко і тримали так довго, поки він, вичерпавшись до останніх меж, не затих, і лежав, облитий холодним потом, конвульсійно здригаючись. Потім хтось догадався повідомити військову владу, й по Березовського приїхало військове авто.

Проспавши кільканадцять годин у військовій лікарні після кінської дози якогось приголомшуючого нерви середника, Ігор прокинувся, очманілий і зламаний. Його фізично нудило, чи то по вчорашній ін’єкції, чи то від того, що світ для нього став нестерпно-обридливим. Він не мав більше ні дружини, ні дитини, ні дому, ні нікогісенького у світі. Був сам, як палець. Як той нещасний, зболілий палець, в якому вже вигнила кість, а дуплавина розривалася під натиском все прибуваючої матерії. Був лишень він і біль. Біль? Ха! Яке мізерне і безбарвне слово! «Біль»! Ха-ха! Ні, на стан Ігоревої душі ще жадна з мов людських не винайшла відповідного слова і не винайде. Ніколи!..

Коли виходив з лікарні, йому сказали:

– Зараз вам подадуть авто, товаришу старший лейтенант. Поїдете в НКВД. Там дістанете точні інформації про долю вашої дружини. Начальник уже знає вашу справу і прийме вас. Всього доброго! Служимо Радянському Союзові!..

Начальник, одначе був зайнятий, і Березовський мусів чекати в коридорі. Навіваюча жах установа тепер містилася в будинку колишнього банку, бо її давнішу резиденцію на самому початку війни населення погромило і спалило. А двері банку, хоч порівняно досить дебелі, все ж не були такими, як то належалося для НКВД, і недискретно[69]69
  Недискретно – безперервно.


[Закрыть] пропускали крізь себе всі голосніші звуки.

Ігореві до того всього було байдужісінько, і він навіть не здавав собі відчиту з того, де знаходиться. Приперся спиною до стіни напроти начальникового кабінету і стояв, перенісши всю вагу тіла на здорову ногу.

– Що ти тут смердиш (властиво, не «смердиш», а нецензурне слово)?! – кричав хтось за закритими дверима. – Він «не знає»!.. Син його з цілою родиною вставляє собі в . . . . . пір’я, чекаючи на попутний вітер, а він «не зна-а-є»! Скажи просто: з фашистами втік!

У відповідь тремтячий чоловічий голос лебедить щіось невиразне.

– Мамі своїй розкажи, або жінці, сволоч! – і далі звук тяжкого ляпасу. – Як син має двадцять вісім років, то вже тобі не сказав, куди їде?! Бандити, сволочі, зрадники, мазепинці! Ви нічого не знаєте?! Ви ніколи нічого не знаєте?!. Але ми вас знаємо, гадів, сволоту петлюрівську!.. Знову вам запахло самостійною Україною?! – люто ревів голос. – А оце ти вже нюхав? Нюхав?!.. – і знову тяжкі удари. – Ну, тепер уже знаєш?!

Пауза. А потім той самий голос, що недавно лебедів щось невиразне, раптом сильний і одчайдушний:

– Знаю! Знаю, що діждалися ми «визволення»!.. То німці нас били, а тепер...

Шамотня й нові удари не дали скінчити.

Ігореві враз підломилася нога, на яку спирав тягар свого тіла, і він обсунувся по стіні на підлогу. Коли б не ця ослабленість, кинувся б до цих закритих дверей і... Хай би було, що хотіло! Але млість, що родилася десь під грудьми й наливала безвладністю все тіло, не дозволяла зробити найнезначнішого руху. Липкий піт вкрив тіло, і, здавалося, приклеїв міцно до тулуба руки й ноги.

Боже, щоб так цинічно, щоб так одверто, не криючись!... Раніше такі речі робилися по ночах у наглухо замкнених кабінетах, чи в підземеллях, а контроля строго пильнувала, щоб не було свідків. А тепер – війна. Тепер усе можна!..

За дверима щось тяжко вовтузилося, гримало, сичало і лаялося. З тих звуків врешті продерся голос допитуваного:

– Дістав здачу?!. Ось ще поправлю!.. Ах, ти ж зараза!.. Гик!., (видно удар).

Потім огидна московська лайка і ще раз удар, злива ударів!..

– Ну, морда петлюрівська, підіймеш іще руку?!

– Шкода об твою пику каляти!.. А син утік – і добре зробив, добре!

Ігор далі погано чув те, що робилося, лишень помітив двох конвоїрів, які зайшли до кабінету і потім вийшли, тягнучи когось за собою. А той хтось упирався і лаявся:

– Зас...ці!.. Послід собачий!.. Отут за дверима вмієте зі стариками воювати!.. А на фронті вас нема, тхорів смердячих!.. На фронті штани в руках носите від геройської с...ки!.. Плювать на вас хочу!.. Мені, старому, смерть не страшна!..

Ігоря тим часом хтось підводив з землі, садив у м’який фотель і подавав воду з коньяком.

– Крісла чому не подали?! – гримав побіч знайомий уже голос. – Не бачите, що лейтенант на милицях?!

Минула добра хвилина часу, поки він отямився і взяв себе у руки, щоб підвести голову. Побачив перед собою начальника. Ніколи не повірив би, що ця звірина може мати таке приємно усміхнене, навіть ніжне обличчя. Сказав би – симпатяга і добряча людина, коли б не чув того, що тут діялося хвилину тому.

Мимовільно відхилився з переляком узад, а начальник, не помітивши, чи не зрозумівши його руху, привітно й співчутливо усміхнувся:

– Краще вам уже? Трохи зарано виписалися з лазарету, товаришу лейтенант. Рани ще не загоїлися?..

Ігор мовчки підвівся.

– Сидіть, сидіть! – натиснув на його плечі начальник. – Які там можуть бути формальності!.. Навпаки, я мушу стати перед вами в такий важкий момент на струнко: прийшли з фронту, поранений, а тут – таке нещастя!.. О, я вповні вас розумію, товаришу лейтенант! Я вам дуже співчуваю!..

І ніякого сліду від недавньої сцени, найменшого зворушення, тільки кривава дряпинка на руці. Кат! Шубравець[70]70
  Шубравець – лиходій, мерзотник, негідник.


[Закрыть]! Потвора!

Ігоря душив у грудях звук його голосу й поличниками видавалися вирази співчуття. Коли б хоч трошки сили, хоч трошечки!.. Але сили не було – витекла вся, мов вода з продірявленого брезентового мішка, а холодний, липкий піт далі тримав приклеєними до тулуба руки й ноги. Сидів нерухомо, забившись якнайглибше у фотель, заплющив очі й ледве переводив віддих.

– Пийте! – подав склянку начальник.

Механічно взяв і випив щось міцне, що відразу запекло в шлунку, і відкинув склянку просто на підлогу. Сидів далі і прислухався, але не до начальникового голосу, а до діяння напою.

– ... Найкраще візьміть оце і прочитайте – опритомнив його начальник, подаючи йому в руки місцеву газету, обведену в одному місці червоним олівцем.

Ігор довго націлявся, але врешті скупчив увагу, піймав сенс статті і почав читати.

По трафаретному і довгому вступі стаття повідомляла про те, як населення міста, охоплене «священною ненавистю», боролося проти фашистського загарбника. Перелічувалися випадки спротиву, саботажів, убивств, а між ними згадувалося таке:

«Молода ще вчителька Марія Григорівна Кобзаренко, чоловік якої поляг смертю героїв у боротьбі з біло-фінами, активно включилася в боротьбу нашої партизанки. Тов. Кобзаренко переховувала у своїй хаті Федоренка, що був скинутий нашим командуванням в парашутом для наладнаний підпільної роботи. Ночами в хаті вчительки-патріотки сходилися віддані сини й доньки великого радянського народу, нараджувалися і одержували накази від полковника Федоренка. Але, на жаль, фашисти винюхали небезпечне для них гніздо, і вночі з 31-го грудня на 1-ше січня 1943-го року вчинили облаву. Облава не повелася, бо партизани зуміли поставити збройний опір і відбилися. Але вже другої ночі ґестапо напало великими силами, окружило хату і арештувало Марію Григорівну Кобзаренко, полковника Федоренка та інших. При тому німецькі звірі не пожалували й чотирьохрічної дочки Кобзаренко, забравши її з собою. Врятувалась лише одинока тітка т. Кобзаренко Уляна Копець».

Далі автор статті з пристрастю, в якій недвозначно пробивався садизм, дуже докладно переповідав усі види тортур, що їх застосовували супроти заарештованих, намагаючись видобути від них відомості про організацію: як ламали ребра, припікали вогнем, ґвалтували Марусю, розпинали на її очах Танічку...

Є слова «біль», «страх», «жах», «святотатство», «підлість», «звиродніння», «брехня» і багато інших, з комбінацій яких можна укладати різні потрясаючі поняття про душевний стан людини. Але знову те, що відчував Ігор, не можна було висловити ніякими словами і ніякими комбінаціями. Він знав непомильно, що автор брехав. Але до якої ж міри повинна бути визута ця потвора з усього людського, навіть звірського, коли могла так фантазувати, знущаючись над пам’яттю померлих, роздягнувши їх донага і виставляючи на розгляд цілого світу!.. В яку пекельну прірву треба впасти морально, щоб могти злучити звиродніння, підлість, святотатство, брехню і жах водне, довівши їх до найвищого щита!..

Не дочитавши, Ігор випустив з рук часопис, але не зареаґував ніяк. Всяка реакція видавалася йому ж такою мізерною й жалюгідною, як і слова, що силувались би відтворити його почування. Подумав лишень, що все пережите досі, включно з вісткою про загибель Марусі й Танічки, не було таким страшним, як оця підхлібна і хвалебна стаття.

Коли вже опинився далеко поза межами НКВД, дійшли до його свідомості слова начальника на прощання:

– Ви, товаришу лейтенант, повинні гордитися вашою дружиною. Вона принесла найбільшу жертву батьківщині. І власне, завдяки геройству й поголовній жертвенності й відданості нашого народу, ми, як бачите, перемагаємо...

Вчив його, як школяра! «Поголовна жертвенність і відданість», а хвилину перед тим: «Бандити, сволочі, зрадники, мазепинці!..»

Шкутильгав, шкутильгав, аж поки не дошкутильгав «додому» – на пустир, чи, скоріше, смітник, де колись стояла стара міщанська хата, що мружилася з-за двох кремезних груш своїми невеличкими віконцями на вулицю. Груш уже не було, не було й сліду по садку, – сама тільки купа глини, поросла посохлим уже наполовину бур’яном. Він вліз поміж той бур’ян, ліг обличчям до землі й так пролежав решту дня, вечір, ніч аж до самого ранку. А ранком його підняли й знову відвезли до лікарні.

Він не мав куди прихилитися, тож пробув у лікарні ще кілька тижнів. Але щодня виходив і йшов на пустир. Бачив, як жовкли і вмирали стебла бур’янів і йому було з тим легше. Спочатку шпортався в землі, шукаючи чогось, і коли знаходив черепок зі знайомої посудини, чи ганчірку з якоїсь пам’ятної Марусиної сукні – ховав у кишеню, а потім складав це все до наплічника. Чи був сповна розуму? Напевне ні, бо не відчував при тому нічого.

Аж колись, зовсім уже пізньої осени по зливному дощі, викопирсав з землі малесенького черевичка. Безтямно взяв його до рук, підніс ближче до очей – і тоді гострий, пекучий біль, мов лезо меча, прорізав його від тім’я до п’ят. Він ожив від цього болю, отрясся з омертвіння й заридав.

Світило пізнє, скупе сонце, марно намагаючись пробудити до життя почорнілу зелень, ліниво пробігав холодний вітер, безсилий висушити відвогчілу землю, і розлога пустка німо дивилася в небо мертвими очима...

Ігор вперше пригадав собі родину, де його повідомили про Марусю, і, заспокоївшись трохи, пішов туди з наміром довідатися щось більше. Але його зустріли дуже неохочо й неприязно, а господар виразно давав до зрозуміння, що не хоче ні про що говорити. Боявся, видно, і щось там дуже вдавав радого перемогами червоної армії.

– Вони думали (це про німців), що нас так голими руками возьмуть. Але наш руский солдат проворний – грудьми бере! Німак поки рано встане, поки кофію вип’є, поки морду виголить, – раніше воювати не почне. А наш руский – тільки очі продер – вже й на місці. Є кусок хліба – з кулака з'їсть, а нема – тугіше пояса стягне – і так добре. Коли б оце зради не було, то вже давно б «Ганса» у запічок загнали. А то все зрада. Правда ж, товариш лейтенант?

Ігор мовчав.

– А то знову, – тягнув далі господар, – баби їх гублять. Німак не думає про війну, тільки про «шнапс» і бабу. Ганяли за кожною запаскою, як гицлі. Я, он, свою невістку до себе забрав. Кажу: «Чоловік на фронті кров свою проливає, а ти ще схочеш, чого доброго, хвостом крутити. Гляди мені!..»

Ігореві стало млосно. Підвівся, мляво попрощався і пішов геть.

Рани його майже загоїлись, і він з дня-на-день очікував відрядження на фронт, а тим часом усе ходив на попелище.

І так його одного разу застав якийсь дідок. Стояв довгенько на стежці, де колись була вулиця й дивився мовчки на Ігоря, а потім гукнув:

– Ей, небоже, не шукай тут, бо нічого вже не знайдеш!..

– А вам до того діло? – неприязно буркнув у відповідь Ігор.

Дідок, зовсім не вразившись, помалу підходив до Березовського, спираючись на ціпок. Став ближче і знову дивився співчутливо, похитуючи головою.

– Чого вам треба? – вже зовсім роздратовано спитав Ігор, невдоволений присутністю небажаного свідка.

– А ти не сердься, – м’яко відповів дідок. – Я до тебе з добрим серцем прийшов. Здоров’я як? Краще вже? – і подав руку.

– Дякую, – зм’якнув і собі Березовський. – А ви ж хто будете?

– Я, сину, прозиваюся Семеном Печерицею. А хто я – сам не знаю тепер. Раніше ковалював, мав жінку й дітей четверо, та ще хатину. А сьогодні не маю нікого і нічого, як оце й ти... Може підемо до мене, га?..

– Де ж ви живете?

– А он, – вказав дід ціпком углиб пустиря. – Землянку викопав – і живу. Ходім!

Спираючись однією рукою на ціпок, а другою підтримуючи Ігоря під лікоть, старий Печериця повів його навпростець до своєї землянки. Ішов і що-кілька кроків зупинявся показуючи на всі боки:

– Отут була хата Іваненків, а там – Іващуків; а он там – Півнів... Ех, Господи, як то все змінилося!..

– А де ж люди з цих хат?

– Розсипалися, сину, хто куди: одних побито, другі знову інші кутки в місті познаходили, чи до родин у села повтікали, а багато таких, що вимандрували у світ-за очі.

– А ваша родина?

– Жінка від тифу померла оце два місяці тому, а діти вже не були при мені, то й не знаю.

– То ви самі?

– Та сам, сину, сам. Мені ще батько покійний усе казали: «Тримайся, Семене, землі, то не пропадеш. В землі – сила». От і тримаються. Мене зверху здмухнуло, так я – успід, під землю, – дід сумно усміхнувся і додав з легким сарказмом у голосі: – Хоч, чи буде стара печериця в землі, чи над землею, чи де там уже – користи мало...

Землянка була дбайливо й по-господарськи обладнана: була в ній кабичка, столик, лавка, подоба ліжка з подушками і навіть малесеньке віконечко високо під накриттям. Долівка втоптана і рівно вистругана, а стіни обмазані глиною і побілені.

Старий Печериця заходився частувати гостя печеним гарбузом, картоплею в мундурах і чаєм, звареним з вишневого та порічкового листя, а до чаю, замість солодкого, подав печеного цукрового буряка.

– Ви, діду, – вагаючись спитав Ігор, – і Кобзаренків знали?

Печериця зморщив уста й по надумі відповів:

– Як не знав? Знав. І старих знав, і Марусю, і тебе, а Уляна-небіжка у моїй хаті щось з три місяці ховалася після того, як ото Маруся з дитиною пропали...

Слова діда Печериці мов би відірвали прикипілий бандаж з присохлої рани, і вона відразу рванула болем і вибухнула кров’ю.

– Тітка Уляна ховалася у вас?! – підірвався з місця Ігор. – І що вона казала? Що там сталося? Оповідайте!..

Старий знову зморщив посохлі уста:

– Е, синку, з того, що вона казала, мудрим не був би ніхто. Брехати покійниця не вміла, а правду казати боялася, і таке плела, що й купи не трималося.

– Але все ж таки?!

Печериця довго й допитливо дивився на гостя, а потім почав:

– Я тобі, голубе, розкажу по-своєму... Бо, бач, тітка Уляна в одне повторяла, що прийшли німці й забрали Марусю, дитину та ще двох чоловіків з їхньої хати, акурат під Новий Рік. І вже, як німці тікали, то Уляна вибралася назад до своєї хати, а на прощання сказала нам зі старою, що оповість усе по-правді пізніше. А я її, поки німці були, сам з хати не пускав. Боявся, що баба здуру почне чужим людям верзти кат-батька зна що і біди наробить...

– А було так: вертаюся ото я під Новий Рік вночі з дошками, що то їх у колишніх військових конюшнях крав на паливо, аж гульк – скрадається якась жінка попід паркани і плаче, плаче, аж до землі припадає. Я покинув в’язанку – і до неї, а то Уляна. Злякалася мене так, що мало не вмерла зі страху, а тоді, вже як пізнала, якось дивно, немов би з книжки читала, чи «Отче Наш», говорила, висипала: «Прийшли німці, Марусю забрали, дитину забрали, двох чоловіків забрали, а мене – ні. А я втікла з хати, щоб сховатися, бо й мене можуть забрати». Ну, я вже тоді дошки покинув, бабу за рукав – і до хати. В хаті випитую, що і як, а вона все те саме: «Прийшли німці, Марусю забрали, дитину забрали, двох чоловіків забрали, а мене – ні»... І труситься, аж їй, бідній, зуби дзвонять. Бачу я, що толку не доб’юся, та й в’язанки мені шкода було: де ж пак! чотири верстви на плечах нести, та й перед порогом покинути? – і вийшов з хати. У мене, знаєте, ще такий кожух був, що то я його покійниці сказав білим рядном поверх обшити: ото як в такому білому вночі йдеш по снігу на крадіж дров – менше помітно... Ну, вийшов я, та й хильцем-хильцем до Кобзаренкової хати. Тихо, і двері замкнені. Я поза хату – нема нікого. Хотів уже вертатися по свою в’язанку, аж тут щось суне вулицею. Я припав за ріг і дивлюся. Щось мені ніби по знаку чоловік. Придивляюся – так і є: а то той такий цибатий, учитель, чи що, що ото на похоронах старого Грицька був, та й потім уже частенько до Марусі забігав.

Постояв під хвірткою, розглянувшись сюди й туди, підійшов навшпиньках до хати й знов розглянувся туди й сюди, тоді тихенько щось на порозі положив і навшпиньках назад вернувся. Ну, диво та й годі!

Почекав я, почекав, а тоді висунувся й собі з-поза хати, підповз до порога і дивлюся – щось чорніє. Взяв у руки, а то – два пістолі. І що воно за знак? – думаю собі. Хотів уже покинути й вертатися по свою в’язанку, аж знову щось рипить вулицею. Я – за хату і виглядаю, йде вже двоє, і також ніби з острахом, на всі сторони розглядаючись. У довгих шинелях – німці. Душа мені в п’яти втекла, а я не рухаюся і дихнути боюся.

Підійшли до двору, щось пошепотіли, і один лишився біля хвіртки, а другий пішов до хати, та так оглядається, та так ступає тихенько... Підійшов до порога, зігнувся і з радости аж крикнув. Підняв пістолі заклацав, а тоді як не зачне класти по-своєму, та все «гуґель, ґугель, ґугель». То по-їхньому, може знаєте, так на кулі кажуть: «ґуґель». Догадався я, що пістолі є, а куль нема. Але що з того, коли й далі дурний.

Похапали німаки пістолі – і в ноги, а я, вичекавши трохи, – й собі. Ледве в’язанку знайшов, закинув на плечі – та й бігом до хати.

Убіг, а стара моя, хай там з Богом спочиває, й напалась на мене, лає, лає, аж плаче. А Уляна тільки очима за мною водить, сама біла-біла, і все устами ворушить, а голосу не відведе.

– Ви нічого не бачили? – спитала аж перегодя.

– Ні, – кажу. – Або що?

– А де ж ви були?

– В’язанки шукав, – брешу. – Ледве знайшов.

Не хотів нічого казати, бо не мав віри до бабських слизьких язиків, але як побачив, що вона, сердега, місця собі не може знайти, та все зідхає, та все до вікна припадає, – не витримав і розказав.

Зраділа небога, аж перехрестилася.

– Слава ж тобі, Господи! – каже. – Бо потерпіли б люди невинні...

І ото полягали ми вже спати, та й не спали до ранку. А ранком я своїй старій наказав, щоб нічого Уляни не питала й нікому не казала, що вона у нас. А сам, мов би й нічого, пішов собі на вулицю. Думав, що щось дізнаюся. Та поміж людьми тихо, видно, ніхто нічого не відає. Та й я нікому нічого.

Аж третього дня хтось там за чимсь пішов до Марусі, побачив, що хата замкнена, а дорогу вже снігом занесло, та й наробив шелесту. Донесли до поліції, приїхала поліція, двері вивалила, у хаті все поперевертала і почала сусідів тягати. Ніхто нічого толком не знав, тільки ж були такі, які бачили, що в Марусі якийсь чоловік укривався. Вдень його не видно, а вночі з хати виходив... Такий бач, цікавий народ, що й за потребою людина не може неспостережно піти. А вже про того цибатого, то всі знали. Кинулася поліція за ним – і того, кажуть, не було.

Щось кілька днів отак воно колотилося, а потім і втихло. Хату жандармерія для війська забрала, і там усе якісь ночівники були.

Та ото, як прийшли хату запечатувати, я й собі не витримав: умішався поміж гурт і стою, дивлюся та й слухаю. А ота сама молодиця, що то ви до них у перший день потрапили, й питає одного там такого мордатого, де, мовляв, господарі поділися? А той мордатий, видно, австріяк, бо якось так говорив, що його можна було второпати, відповідає:

– Нікс господарі. Вшиткі – руссіше партізан. Млоди фрау – партізан, стари баба – партізан, кіндер – партізан. Жандармерія німецкі познал – партізан утікал. Жандармерія поймаль – вшицкі пострілял: млода фрау постріляй, стари баба пострілял, кіндер пострілял – вшицкі пострілял, Хата – немецкі, Украіне – немецкі – вшиткі люді – немецкі.

Послухав я, послухав – і далі дурний. Бо якже «стари баба пострілял», коли «стари баба» у мене в хаті? Але нічого.

Та Уляна сама потрошки все й зрадила. Раз якесь слово скаже ненароком, другий раз, а я все слухаю і докупи збираю. І додумався, бач, до такого:

За Марусею один жандарм німецький оком закидав. Десь побачив її й ото вподобав. Воно й не дивота, бо ж молодичка була, як мальована. Ну й став той жандарм до неї чіплятися: то білизну приносив, щоб йому випрала, то так у хату влізе, то на вулиці зачепить. А Маруся й не дивиться в його бік.

Ну, а оце вночі проти Нового Року той жандарм ще з одним службу мали: по вулицях ходили, хто без перепустки був – затримували, і до хат заглядали, чи де чого нема. І вже, чи то справді так було, чи вони собі таку причину видумали, – тільки ж і до Кобзаренків зайшли, мовляв, вікна добре не позатулювані й світло видно. Як на біду, в хаті стіл застелений був і кілька тарілок на ньому стояло. Жандарми, як побачили це, – і зараз давай по хаті шукати за гістьми. Отой цибатий не дуже й ховався, бо документи у порядку мав, але той другий десь за дверима причаївся, і його знайшли. Чи питали його про документи, чи ні, того вже толком не знаю, але, як виходило з того, що Уляна-небіжчиця говорила, отой жандарм, що до Марусі залицявся, почав чіплятися: мовляв, таку сувору з себе вдаєш, а по двох любовників одразу приймаєш.

Ось по доти, Уляна, не дуже то криючись, гладко зраджувалася, мов би їй хто наказав так говорити. А далі то вже зачиналося: «Прийшли німці, Марусю забрали, дитину забрали, двох чоловіків забрали, а мене – ні»...

Я слухаю й думаю: «Коли б же брали дитину, то й тебе б узяли. Ти ж таки більше від дитини знаєш». Але, як не хоче людина говорити, то навіщо її за язик тягнути? І знову ж: в такий час ліпше тому, хто менше знає. І не питав би я нічого, коли б Уляна ні-ні, а щось і бовкне, задумавшись. Тоді похопиться і почне своєї: «Прийшли німці, Марусю взяли....»

«Як же, – думаю, – ті німці Марусю взяли, коли ти все лякаєшся, що в того "довгого" сила, як у ведмедя? І чому ти згадуєш, що жандарми були з пістолями, а ті двоє – ніякої зброї не мали? І звідки ж ті пістолі у цибатого знайшлися? І навіщо то він їх потім на поріг без куль поклав? І як ті жандарми знали, що пістолі на порозі лежатимуть? І чого ж то так у вікно виглядала? І чого ж то ти зраділа, що невинні люди не потерплять?»

Ну, скажи-но, сину сам: що б ти подумав, на моєму місці бувши?..

В Ігоря голова йшла обертом, а в грудях несамовитий жаль, обнявшись тісно з такою ж несамовитою радістю, гасали в божевільному вихрі такий же божевільний танець. З гарячковою поспішністю він ділив здобуті відомості на «за» і «проти», сам гублячись у хаосі, що з того поставав.

– Ну, а далі? Далі?! – кричав задихаючись і вхопив Печерицю за плечі.

– Та що ж далі? – зідхнув дід. – Далі втихло, й Уляна втихла. Чомусь не питала ніякої поради, що його робити, щоб Марусю й дитину від німців визволити? Тільки водне питала по кілька разів на день, чи чого нового не чути. Як скажу, що не чути, перехреститься нищечком, мов би їй легше ставало. І так жила у нас в комірчині до пори, поки німці почали тікати. Тобто, одні тікали, а другі приходили, людей усіх ловили і окопи копати, отут зараз таки з нашого боку, змушували. Тоді вже не було страшно й Уляні на світ показатися: ніхто б на неї німцям не доніс, бо вже видно стало, до чого йде. Ну, а як фронт уже зблизився, нас усіх повиганяли. Ми зі старою пішли аж за двадцять верств у Нечипорівку, а Уляна не схотіла. Як вона, сердега, сховалася – Бог її знає. Та вже німці всіх горнули мітлою і гнали поперед себе, як отару овець. Ми вже старі, та й то ледве схоронилися. А вона таки в хаті й сховалася. Видно, суджено було їй там вмерти, – не могли людські сили тому перешкодити...

– Гаразд, – безжально тер чоло Березовський, – гаразд... Можна вгадати, що німці тоді нікого не забрали, що, навпаки, тих двоє наших їх обеззброїли і змусили їх до згоди за повернення зброї відійти кудись, щоб дати можливість втекти. Жандарми не мали іншого виходу – повинні були згодитись, бо їм же за втрату зброї грозила кара. Це зрозуміло... Ну, але далі?.. Виходить, що їх таки упіймали?

– Того я, сину, не можу сказати; бо не знаю.

– Але ж я читав у газеті! – нетерпеливо крикнув Ігор. – Правда, воно там трохи інакше було написано, але написано ясно, що і Маруся, і дитина, і той якийсь Федоренко загинули!..

Печериця нахмурився і невдоволено жував губами.

– Цього Федоренка, – сказав по паузі, – я видумав.

– Ви?!

– Атож. Вже ото, як прийшли «наші», – дід Семен зробив наголос на слові «наші» й ворожо якось зиркнув на Ігоря, – то зараз мене першого потягнули на допит. Хтось же там уже поспішив донести, що Уляна в мене укривалася, – ну й причепилися. І що ж я їм мав сказати? От плів, що в голову прийшло. Питали, хто в Марусі скривався? Скажи – не знаєш – не повірять. Так я й сказав, що скривався червоний полковник, парашутист, партизан і герой Федоренко. Ще й від себе додав: «Та ви ж його повинні краще знати, бо то ви посилали». А вони: «Знаємо, дєдушка, знаємо. Ми хотіли тільки провірити, чи ти правду кажеш». Ну, й «провірили» – вийшло в акурат «той самий»... – і Печериця сердито плюнув.

– А ви ж його бачили?

– Кого? Того ніби Федоренка? Де ж би я його мав бачити? Коли б не Уляна, то я і людським язикам не повірив би, що хтось у Марусі переховується.

Ігоря била нервова лихоманка, і він кілька разів змушував Печерицю повторювати своє оповідання, але нічого такого, що пролило б більше світла на всю таємничу історію, не довідався. Довідався лишень ще додатково, що й Сірки десь виїхали на самому початку війни у Середню Азію.

Попрощався з дідом, якого крізь туман скаламучених думок майже не бачив, і вийшов з землянки з розшарпаними нервами, з новим розбурханим болем, новими сумнівами і новою надією.

А в лікарні його чекала новина: виклик до частини.

Ігор пішов зі скаргою до головного лікаря, покликаючись на ще не зовсім заліковані рани, але лікар, чи справді доброзичливо, чи тільки вдаючи доброзичливого, сказав йому одверто:

– Вам, товаришу лейтенант, грозить більша небезпека з боку мозку і нервів, ніж від ран. Ми сьогодні зробили перегляд вашого наплічника...

Ігор вмить уявив собі, як поміж тими ганчірками, черепками й іншими дріб’язками, що їх так дбайливо і любовно, мов реліквії, збирав на румовищі, риються недбало чужі руки, й обличчя його почало деревіти від сорому та образи. Але не протестував. Він і так би не протестував проти відрядження на фронт, коли б не зустріч з Печерицею. Тепер же йому не хотілося їхати саме тому, що з дідом можна було говорити про Марусю, про Танічку й плекати надію, що вони можуть ще жити.

А лікар тим часом говорив:

– Бачите, в медицині часто стосується засада вибивання клина клином, і на цей раз в ній ваш рятунок. На фронті не будете думати про те, що вам тепер отруює життя. Ручу вам, що скоріше одужаєте на фронті, ніж тут, в запіллі.

Березовський віддав честь і вийшов.

Перед від’їздом побіг попрощатися до діда Печериці – до тієї одинокої людини, яка заступала йому тепер і друзів і родину.

Старий зустрів його дуже тепло, частував на прощання, чим лиш мав, і все приговорював:

– Смерть, як схоче, то й на печі знайде. Але ти їй, анахтемній, в зуби не дивись. І не вір нікому, навіть самій смерті. Бо тепер і смерть бреше. Он же написали твоїй жінці, що тебе забито, а ти живеш.

– І Маруся повірила?

– Та вже ж що вірила. Як же було не вірити, коли стояло чорне на білому, ще й з печатями...

* * *

Розпрощавшись із дідом, Ігор одночасно розпрощався і з надією на зустріч з родиною. Був переконаний, що і Маруся і Танічка таки загинули в ґестапо, або десь по дорозі підчас утечі. Догадувався також, що таємничий «Федоренко» був одним із синів Сірків, чи хтось із колишніх товаришів по інституті. Може навіть і Василь. Зрештою, це вже не мало значення. Головне було, що Марусі і Танічки більше нема. Нема!..

Розпач штовхала його на божевільні поступки і неймовірні подвиги. Він добровільно виривався на найбільше ризиковані операції й доказував чудес. Здобував собі одностайні подиви і славу героя. Але самому йому, як життя, так смерть, були однаково байдужими.

І смерть, видно, респектувала його, бо ні одна ворожа куля не зробила йому найменшої шкоди, хоч довкола все-все кітлувало й валилося у вогні й гуркоті розривів. Лишень скінчилося тим, що його кількакратно відзначувано за хоробрість, а вкінці піднесено до чину майора.

І, поки ревіли гармати, поки свистіли смертоносні бомби, поки кожен день і кожна година мали своє призначення, поки був рух уперед, Ігореві скоро збігав час, а саме життя не лишало місця на думання. Але ось скінчилася війна, і він раптом відчув, що опинився серед страшної пустелі.

В перший день ходив, мов п’яний, приголомшений незвичною тишею, і не знав, куди подітися. Ще напередодні мав ніби якусь мету, але тепер не мав нічого. Вояцтво і командний склад пили, дуріли з радости, співали, танцювали, грабували й ґвалтували, а він, чужий серед цієї дикої орди, тинявся без цілі то туди, то сюди, і з жахом питав себе: «А що тепер?..»