Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

Небезпека була дуже близька і дуже спокуслива, але вмент обізвався розум, виставивши червоний вогник остороги: «Істеричка!»

– Добраніч, Марусю! – відповів підкреслено тверезо, стиснув дівчині руку і відійшов.

А за ним по п’ятах бігла гостра спрага обманутої крови, чи то його власної, чи то тієї постаті, що, сумно бовваніючи, лишилася під замкненою хвірткою...

* * *

Холодні вітри напинали блакитні вітрила весняних днів, і вони пливли один за одним кудись разом зі сонцем та пропадали десь в позаобрієвій безвісті. Благально простягали за ними свої зелені руки вибуялі дерева і, не вблагавши нічого, лишилися далі на місці, журно хитаючи головами та розсіваючи по землі дзвінкий шепіт свого взористого жалю. Сонце ж, уперто відпроваджуючи одних, сипало пригорщами золоті цукерки другим, і все лишалося незмінно-ласкавим, щедрим і одночасно байдужим.

А всі вони – і блакитно-вітрильні дні, й пишно-шатна зелень, і життєдайне сонце були запеклими ворогами переобтяжених працею останніх тижнів навчального року.

Вони грали всіма відтінками барв, дзвонили різноголосими мелодіями, дражнили найніжнішими ароматами, наповнювали сонною нудьгою атмосферу авдиторій і кабінетів, ставали упертими стінами поміж мозками та конспектами й манили за собою геть далеко на лоно природи. І юні душі, подібно до дерев, тягнулися навздогінці за весняними днями, нетерпеливо чекаючи моменту, коли увірвуться пута, що приковували до скрипучих шкільних лавок і прижовклих паперів.

Березовський перебував у стані постійного пригноблення й неспокою, безуспішно шукаючи розв’язки тих загадок, що їх ставила поведінка Марусі. Вона знову повернулася до свого попереднього стану зовнішньої апатії й байдужости, нічим не зраджуючи, що повеликоднева розмова, випадок у пивниці й прощання під хвірткою з викликаючим «добрий день» лишили в її пам’яті якийсь знак. Хіба що стала ще більше несміливою й мовчазною і частіше мала непритомний погляд, від якого Ігореві ставало недобре. Сказавши щиро, він боявся її, і цю мовчанку вважав найкращим з того, що могло бути, але знову муляла його ненатуральність, з якою дівчина від таких поважних випадків так просто перейшла до порядку денного. Так, ніби нічого не було, або було щось зовсім звичайне, природне, не варте уваги.

Як це пояснити?

Але, хоч шукав відповіді на питання, не зачіпав її, не питав нічого, чекаючи, поки вона сама заговорить.

Це чекання втомлювало його й дратувало, так що лекції з Марусею перетворилися для нього в кару, яку тяжко було довго витримати. Він сидів з нею годину-дві, але врешті, втративши терпець, ішов у кухню до Григорія Степановича.'

– Ну, богобоязний і праведний майстре, що ви там сьогодні у Бога випросили? – починав провокативно, бажаючи виладувати своє роздратовання. – Скинуло вам небо які підошви, чи бодай устілки?

– А ти, нехристе, думаєш, що по кожній молитві Бог тобі зараз так і почне скидати лопатою, що лиш захочеш? – негайно відгризався Кобзаренко.

– Певне! Це був би найкращий доказ, що Бог існує, що наші молитви до Нього доходять, – і тоді всі вірили б і всі молилися б.

– Ну, знаєш, козаче, Богові на таку «віру» начхать! Ти вір йому, люби Його і молись Йому, не жадаючи наперед нагороди, – тоді й побачиш. А то торгуєш наперед своєю любов’ю і своєю молитвою, мов той жид на ярмарку, і Самого Бога хочеш ошукати: мовляв, я Тобі на копійку молитви, а Ти мені відразу на червінець добра. Хитрий!

– Я нічим не торгую і нічого не прошу, але другі щиро вірять, щиро люблять, щиро поклоняються, а їм ані трохи не краще від таких, як я.

– Звідки знаєте?

– Ну, от також питання!..

– Ні, звідки знаєте, я питаю?

– Та на власні очі бачу.

– Нічого ви не бачите, сліпі ви, як кріт – от що! – розходився Кобзаренко. – Тими очима, що в лобі маєте, зможете заглянути в людську душу? Ні! То звідки знаєте, чи краще, чи ні?

– А-а, ви про душу? – вдавав Ігор, що м’якне.

– А тож про що? Про шкіру на пришви[23]23
  Пришви – це частина чобота, що включає носок, бічні частини та задник. До пришв ізнизу кріпиться підошва, а зверху – халява.


[Закрыть]?

– Ну, як про душу, то я згоден з вами. Як то там сказано? «Блаженні нищії духом» і «блаженні плачущії»... Згоден! Ви мене побили цим словом! Дайте чарку горілки!

– Не дам!

– Та дайте, не будьте такі скупі, бо на душі моїй блаженній смутно чогось.

– Помолись Богу – і полегшає.

– Бач, які ви! Самі по розраду – до пляшки, а мене до Бога відсилаєте.

– Ну й окаянний чоловік оцей студент! – крутив головою Кобзаренко. – Його тільки послухати – і то гріх. – Марусю, чуєш, Марусю? Дай-но там чогось такого щоб у зубах в’язло. Твій учитель, як жуватиме – то мовчатиме. Не дурний же видумав, що гріх не стільки в губу йде, як з губи, а за цим урвителем десь уже давно пекло плаче...

Скоро, однак, виявлялося, що при «жуванні» мовчати ще важче, і сам Кобзаренко це підтверджував.

– Ні, Ігорю Олександровичу. – починав він, – мені здається, що вчені люди мусять бути мудрішими від невчених, а виходить – навпаки.

– Себто?

– Та от, і дурному ж ясно, що вселенну мусів хтось сотворити. Наука он так далеко пішла, що видумала всякі машини, літаки, електрику, радіо. А от дурної вам мухи, чи там хробака якого – такого, значить, щоб воно було живе і плодилось – ще ніхто не видумав. А хтось же видумав і рослину, і звірину, і людину. Кажуть, природа. Та хай і природа. Тільки чому ж у природу вірять, а в Бога – ні. От питання!

– Зовсім не питання. Природа – це реальність, матерія, а ваш Бог – це Дух – одним словом – ніщо!

– Дурна твоя матерія! – аж підскочив Кобзаренко. – Як в матерію духа не вложиш – нічого з неї не буде. Камінь все залишиться каменем, глина – глиною була, є і буде. А то Бог взяв глину, вдихнув у неї душу – і стала людина!

– Хто ж це таке доказав? – перехиливши голову набік, спитав Ігор.

– Хто? Та й учені ж кажуть, що живе з мертвого постало. Чи, по-твоєму, наука так зробила? Докажи мені, що наука виникла раніше від усього живого – то я й повірю, що це вона з глини усякої тварі натворила.

Ігор добродушно сміявся, страшно вдоволений зі свого співрозмовника, але врешті й собі заговорив поважно:

– Бачите, Григорію Степановичу, людський розум є дуже обмежений, щоб пізнати певні речі, і тому для нас не все зрозуміле.

– Скажи ліпше, що людський розум дурний! – буркнув Кобзаренко. – Коли б був мудріший, не відкидав би Бога. А то сам признає, що нічого не знає, а хоче все толкувати.

– І толкує, Григорію Степановичу, толкує! Вже багато він витолкував, а з бігом часу витолкує ще більше.

– Хіба, як помудріє, то дотолкується до того, що тепер відкидає.

– Ой. мабуть, ні!

– А я тобі кажу, що за сто, чи за тисячу літ, люди визнаватимуть Бога ще більше, як признавали тисячу літ тому. От побачиш!

Ігор засміявся на цілі груди:

– Того вже напевне ні я, ні ви не побачимо!

– Ге-ге-ге! – перекривив Кобзаренко і з пересердя почервонів. – Стережись лишень, щоб тобі не довелося на це все дивитися з преісподньої, бо там сірка очі виїдає.

– Та що ви, Григорію Степановичу?! – сміявся далі Ігор. – Хіба ж душа має очі? І як це може сірка духові очі виїдати? Сірка ж – матерія!

Кобзаренко трохи сконфузився.

– Добре, добре! – поспішив завернути розмову до того пункту, що був у Березовського найслабшим. – А от ви все таки скажіть, звідки життя взялося, і хто сонце на небі тримає, і хто зорям дорогу вказує? Хто?

– Кажу ж вам, що є закони, яких ми ще не збагнули.

– І хто ж видав ті закони?

– Ніхто не видав – вони вічні.

– Та хоч і три рази вічні, то хтось їх мусів таки встановити! – нервувався Кобзаренко.

– Хай буде по-вашому, – годився Ігор, – признаємо якусь вищу силу, яка їх встановила. Але ця вища сила також є нічим іншим, тільки законом вічної матерії.

– Їхали-возилися!.. – з досадою махав рукою Григорій Степанович. – Як це матерія видаватиме закони для матерії? Нехай там тобі камінь, чи ціла скеля, видасть якийсь закон – хочу я бачити...

– Ви їх не бачите, але наука доказує, що не лишень скеля, а кожна порошинка має певні закони.

– Мають, бо ними Дух командує.

– Таки ні, Григорію Степановичу! Наука вже навчилася пізнавати ці закони, обраховувати їх, передбачати і навіть підкоряти. А Духа, про якого ви говорите, не можна б ні зрозуміти, ні обрахувати, ні передбачити, а тим більше підкорити. Скажіть, чи не так?

Суперечки були переважно односторонньо-завзяті, бо Кобзаренко гарячився, а Ігор відповідав йому поблажливо, як людина, свідома своєї вищости, хоч і не завжди ця «вищість» мала за собою тверді підстави. Та інколи й Березовський розпалювався, особливо, коли дискусія впиралася в християнство і його засади.

– Ваша релігія народилася серед рабів, рабам на потіху служила і цілу свою історію рабів виховувала! – нервувався він. – Поганство вже куди ліпше, бо погани вірять у богів добрих і в богів злих, богів, які винагороджують, і богів, які карають. Та й не дуже то панькаються зі своїми ідолами: не вийшло так, як його просили – на шнурок і в воду, або на вогонь, як і ви з моїм конспектом зробили. А християнство визнає лишень доброго Бога, всепрощаючого, а своїх сповідників учить також гнутися в три погибелі і перед несправедливістю і перед Богом. Велика потіха людству прийшла з того, що ніби там якийсь Христос покірно терпів і вмер на хресті? Ніякої! А все ж проповідники Христові втовкають у голови темним народам, що в світі діє добрий закон, виданий Богом, діє милосердя, і тому світ змінився. Тим часом насправді нічого не змінилося, бо діють інші закони – закони, – будемо вже так казати, – вищої сили, закони матерії, яких ніщо не змінить. Не поможе розпучливий крик християнської заповіді «Не вбивай!», коли закон матерії каже: «Щоб жити – мусиш убивати!»

– Не поможе?

– Ні.'

– Ага, ну, то давайте, як вам там каже той закон, убивати: он коло вас лежить молоток. Беріть і починайте! – і Кобзаренко підставив голову.

Мов би сівши з усього розмаху на лід, Ігор засміявся.

– Навіщо? – пожартував. – Я ж можу і без вашої смерти жити. Навіть, убивши вас, тільки прикрости собі наробив би, бо і посперечатися не було б із ким, і ваш начальник певне мені не подарував би, коли б я йому такого славетного майстра зі світу звів. Ні, ні, вас я не хочу вбивати і ніколи не вб’ю. Закон природи каже вбивати для користи, а не для шкоди собі.

– Гм, то ви тільки, значить, тому й не вбиваєте, що не бачите в тому користи. А для користи вбивали б?

Догадуючись, куди гне Кобзаренко, Березовський не переставав сміятися:

– Ох, хитрий же з вас чоловік! Хочете мене загнати на слизьке? Але не заженете, ні! І я б для користи убивав, і ви б убивали. Хіба ми не чекаємо такого моменту, коли вже можна буде вбивати? – по-змовницьки підморгнув він.

– Але не для користи! – запротестував Кобзаренко.

– Слухайте, Григорію Степановичу, але ж користь не розуміється, як шкурництво! Вбивати ворога в ім’я добра держави і власного народу – це теж у конечному висліді переслідування власної користи.

– Говорила небіженька!.. Як користь, то користь. Яка ж, у лихої години, користь тому, кого на війні вб’ють?! І чого ж би це ми мали так чекати того моменту, коли можна буде власні груди проти кулі наставити? Ні, тут не користь!.. І ви, коли б тільки користи шукали, вступили б у партію, чи попросилися б на роботу в НКВД. А то сидите отут і контрреволюцію розводите. Ось піймають вас колись за язик і голову скрутять. І яка вам з того користь? Ще, коли б у безсмертя душі вірили, – інша річ. А так – зовсім не до ладу виходить. Ті, які за користю женуться, які тому вашому «законові природи» поклонилися – всі тепер у партії та в НКВД сидять. Як і ви до них приєднаєтеся – аж тоді докажете, що до кінця вірите, у те, що говорите.

– Не можу, Григорію Степановичу, не можу того зробити! – півжартом покрутив головою Ігор. – Вже так мене мама змаленьку виховала, що я поступаю на поперек здоровому розумові й власним інтересам. Забагато вона мені всяких «забобонів» прищепила: честь, любов до рідного, душа... «Зіпсувала» мене, одним словом...

Почавши жартівливо, Березовський зійшов на тон гіркого глуму і скінчив з нервовою хрипкою в голосі.

Григорій Степанович аж прокашлявся за нього.

– Ото ж бо то й є, Ігорю Олександровичу, – почав, зиркаючи з-під лоба на Березовського, – що вам, ученим, часто в голові плутається. Ви, приміром, від Христа відійшли, а до диявола пристати не можете, і зайшли в сліпий кут. До диявола вас Христос не пускає, до Христа вам диявол на перешкоді став, і шарпайтеся ви, не во гнів будь вам сказано, як теля на мотузці.

– Я ні в Христа, ні в диявола не вірю, – з понурою впертістю сказав Ігор.

– А в християнство?

– В християнство вірю, як у факт.

– Ну, а хто ж його, по-вашому винайшов?

– Був напевне якийсь філософ, чи що. А решта прийняла і повірила.

– І той філософ не міг називатися Христос?

– Міг, звичайно, але він не був ні сином Божим, ні чудотворцем.

– Гм... – перехилив набік голову Кобзаренко і зсунув на самий кінчик носа окуляри, даючи знати, що збирається до наступу. – А все ж таки, ота «ваша сила» дуже сильна?

– Її сила стоїть вище нашого розуміння!

– І мудра?

– Її мудрість не може зміститися в людських головах!

– І можна їй заборонити діяти за своїми законами?

– Я вже сказав: проти її одвічних законів люди безсилі.

Кобзаренко вдоволено випростувався і підсунув окуляри вгору.

– Коли так, – підсумував, – то хто ж би їй заборонив післати на землю свого Сина: я, ви, чи, може, НКВД?

Захоплений цією шевською мудрістю, Березовський не міг не засміятися:

– Бач, таки піймали мене! Але все одно таки того не було.

– Як ви докажете?

– Я не мушу нічого доказувати – то ви повинні доказати. Я не вірю в чуда, а ви вірите, отже, доказуйте! Докажіть, що було Непорочне Зачаття, що з Нього народився Син Божий, що Він уздоровлював прокажених, воскресив Лазаря, потім Сам дав Себе розп’яти на хресті і воскрес із мертвих. Докажіть мені хоч би одне з цих чуд!

– Навіщо я маю тобі доказувати, що було майже дві тисячі років тому назад? Я тобі докажу теперішнє.

– Чудо?

– Чудо!

– Е-е, мабуть шкода вашого труду, бо я все одно в чудо не вірю.

– Не повіриш?

– Ні.

– І ти зроду чуда ніякого не бачив?

– Ані одного!

– А в дзеркало ти вже дивився?

Ігореві стало зовсім весело.

– Ну, справді, чудо! – засміявся від щирого серця.

– А то ж ні?! Людина як твір – таки чудо. Найскладніша машина – це тільки мудро зроблена річ, а сама людина – чудо! Та що людина – комаха, звірина, рослина – все чудо! А сонце, яке нам світить і гріє, яке дає життя? А зорі, що ходять своїми дорогами? А місяць? А ціла вселенна? А краса неба і землі? Хіба ж це все не чуда? Які ж іще більші чуда можуть бути? Чому їх не хочеш бачити і не хочеш признавати за чудо? Тому що привик до того, що воно тобі здається звичайною річчю? А воно – скрізь чудо! Чудо, що ти живеш, думаєш, говориш, дихаєш. Чудо, що можеш рукою поворухнути, слово сказати, радіти, сумувати, терпіти, гніватися – це все чуда, які тобі Господь Бог дав; якими винагородив кожне живе сотворіння ще перед тим, як воно на світ з’явилося. Творець за все подумав наперед. І, може воно й гріх таке казати, але мені, темному, видається, що після того всього, що Господь зробив для світу, зіслання Сина на землю, з усіма чудами, які Син робив, – це найменше чудо з усіх Йото діянь...

Що можна було на це відповісти? Звичайно, переконати Березовського Кобзаренко не міг, але завжди порушував у ньому багато нерозв’язаних питань, над якими Ігор уважав за безцільне думати. І саме після дискусій з Григоріюм Степановичем, він, як ніколи, ясно відчував, що йото світоглядові, так струнко й чітко збудованому з самої «матерії», бракує твердого фундаменту. А тим фундаментом могло бути якраз те, що він так послідовно і вперто заперечував – Дух. Усе частіше почали пригадуватися й слова Марусі про те, що для неї після захитання віри все стратило сенс. Чи розуміла повністю те, що сказала? Мабуть, ні. А Ігор тепер розумів. Бо ж, коли так глибоко вдумувався і починав охоплювати розумом велич космосу в просторі й часі, коли дивився на нього виключно, як на масу самої матерії, підвладної незмінним законам, а поруч представляв собі у пропорційній величині земну кулю і її населення, то у ньому виникало питання, повне холодного жаху: чим ми є? Яке там значення має людство у порівнянні до простору й часу? Тим паче нація, вік якої обраховується жалюгідними сто, а навіть тисячоліттями? Вчені сперечаються над віком землі, а наука рівно ж шанобливо сприймає як одні, так і другі гіпотези, що розбігаються в обрахунках на ДЕСЯТКИ МІЛЬЙОНІВ РОКІВ!.. Що ж значить тоді якесь тисячоліття? Є вічність і є космос. Серед тих десь там на невловиму мить з’явилася порошинка, ім’я якій Земля. На уламочок другої миті, супроти якої попередня мить є безмірною величиною, на тій Землі з’явилася якась тінь від тліні матерії, ім’я якій людство. Вона, порівняно до космосу, є нічим, її вік, порівняно до вічности, – ніщо. Але вона думає (ДУМАЄ!) щось там про себе, числить якісь століття, ділиться на нації, нації – на окремі одиниці, що живуть кількадесяти років і уважають себе наймудрішими сотворіннями. Ха-ха! А яка різниця між ними перед обличчям космосу і тим, що ці «наймудріші сотворіння» називають згірдливо плісню? Хіба та, пліснь собі просто існує і не здібна божеволіти, як людина. Є нічим, але гідно своє «ніщо» несе від початку до кінця, наскільки їй там призначено нести. А людина – це також пліснь, але непристойна у своїх аспіраціях. Вона, бачите, до чогось там поривається, чогось шукає, щось пізнає, творить цивілізацію, робить війни і революції, стремить до якихось ідеалів, боліє, мучиться, радіє... Все тому, що не може збагнути своєї мізероти, своєї нікчемности у порівнянні до вічности і всесвіту. Сміхотворність, жалюгідність, чи які там інші слова на окреслення всіх її заходів мають супроти своєї суті таку ж пропорцію, як і людська одиниця супроти космосу. Все це – абсурд, зведений до ступеня числа, яке вимірюється цифрами світляних років!..

Але які ж висновки з цього всього? Чим є тоді Ігор, мільйони Ігорів, з їхніми поглядами, переконаннями, прагненнями, світоглядами, любов’ю й ненавистю? Який глузд мають слова «нація», «держава», «закон», «незалежність» і всяке таке інше?

А взагалі, беручи логічно, виходить, що Будда мав рацію, запевняючи, що всесвіт рухається по замкненому колі і ніщо не є в силі вирватися зі встановленого йому призначення. Це вчення набирає повноти свого змісту, коли до нього додати, що тим колом керують вічні закони вічної матерії. Отже, якщо людина думає, то це є призначено їй згори, і вона мусить думати саме так, як їй призначено, так, як диктує їй особливий уклад молекул мозку, а цей уклад визначено наперед. Якщо людина зробить якийсь рух, то цей рух – також їй подиктований і визначений тим самим точним і невідхильним законом вічної матерії.

Що ж з того всього виходить? Чи варто робити над собою найменші зусилля? Чи варто взагалі до чогось стреміти, чогось прагнути, щось любити, за щось боротися?

Але ще далі: проти кого і за що боротися? Як можна взагалі любити і ненавидіти? Ось, наприклад, Ігор любить свій народ і ненавидить Москву. Гаразд. Та, вдумавшись глибше, чим ця Москва винна, коли її існування, її природа, її вчинки наперед визначені невмолимими законами одвічного руху й укладу матерії? В певному місці замкненого кола бігу всесвіту особлива комбінація атомів, чи молекул, творить таке явище, як Москва, з петрами, катеринами, чи сталінами, з «охранками», каторгами, НКВД і так далі. Поруч той самий уклад атомів творить інше явище, що його знову ж таки призначено заздалегідь називати Україною. Закон повелів бути Переяславській Угоді і всім її наслідкам. Де ж тут місце для любови, чи ненависти? Де ж місце для обвинувачень і протестів? Зрештою, коли Ігор, чи інші мільйони Ігорів проти цього навіть протестують, то не з вільної волі, а виключно тому, що мусять протестувати, згідно підкоренню все ж тим самим одвічним матеріальним законам, яким треба було саме так зорганізувати мислення їхніх мозків.

Березовський хапався за голову, гнав ці трійливі[24]24
  Трійливий – хворобливий.


[Закрыть] моторошні думки і переконував себе у безцільності й шкідливості таких міркувань, але куточками свого мозку відчував, що логічний розвиток його матеріалістичних поглядів кінчається виключно такими вислідами. Від них до божевілля, або до самогубства був тільки крок.

«Справді, чи не варто тільки для самого доказу, що я маю вільну волю, кинутися під поїзд, або випити отрую?» – питав себе.

Але тут же якийсь єхидний голос відповідав:

«Зробиш це, або ні, – залежить все від того, як там твоїм молекулам повелів уложитися закон вічної матерії»...

І може тільки завдяки цьому голосові він ані не кидався під поїзд, ані не труївся.

«Не думати!» – приходила постанова, і це було, правда, не найліпшою, але одинокою розрадою.

Так, старався не думати, коли був на самоті. Але зате, зустрівшись з Григоріюм Степановичем, не міг стриматися, щоб не почати знову дискусії. Почасти тому, що підсвідомо сподівався почути якусь думку, яка б наштовхувала на веселішу розв’язку заплутаних проблем, а почасти тому, що, також підсвідомо, хотів свої болі накинути ще комусь, щоб не бути в них таким самотнім. Та найголовнішою причиною лишалася Маруся.

Схрещуючи словесні описи з Григоріюм Степановичем, Ігор пильно стежив за дівчиною, хоч удавав, що цілковито ігнорує її присутність. А дівчина також, сівши собі збоку, вдавала, що зайнята якоюсь роботою, і мовчала. Але Ігоря вже не міг обдурити цей особливий ніби незрячий і зосереджений погляд її темних очей, під якими ховалася загадка. Ні, не міг! Він знав, що вона слухає і думає. Але що і як думає? На власні очі мав нагоду переконатися, що зроблений ним перший удар потряс її душею до основ. Та чи лишить він тривкіший слід і приведе до ґрунтовних змін, чи відіграє ролю каменя, кинутого на поверхню глибокої трясовини? Того він не знав, боявся її питати, але знати хотів. А вона мовчала. І ця мовчанка, як рівно ж тверда і несхибна самовпевненість Кобзаренка дедалі, то все більше його дратували. Григорій Степанович не міг, звичайно, рівнятися освіченістю з Ігорем, але мав свою логіку, був дуже послідовним і на кожному кроці доказував, що вміє свої погляди досить ґрунтовно оборонити. Можна було з ним не годитися, можна було сперечатися, але не можна було його легковажити. Своєю оригінальною тактикою він збивав Ігоря з толку і майже кожного разу «заганяв його на слизьке». Березовський в таких випадках викручувався жартами, але в глибині душі мусів признати, що йому власне бракує того, що мав Кобзаренко – фундаменту. І в нього родилася заздрість, родилася затятість, метою якої було – перевернути шкереберть цілий світогляд «хитрого шевчика» з його вірою в Духа, в Бога, в безсмертя і пекло, вивести знову з рівноваги «мовчазну трясовину» і змусити її запротестувати, заплакати, зробити істерику і зрадити те, що вона відчуває. Хай думають, хай терплять, хай шукають! Якийсь злий дух руїни вселився в його серце і не давав спокою, пік, юдив, свербів і передавався навіть Кобзаренкові.

Зовнішньо він себе не зраджував нічим. Виглядав дуже зрівноваженим, у своїй вищості, і тим найбільше провокував Григорія Степановича. Щирий і простодушний Кобзаренко, не підозріваючи навіть, що ховалося за цим зверхнім виглядом, сердився, запалювався і не раз сам перший зачіпав Березовського. А той, ніби знехотя, кидав якесь слово – і суперечка починалася.

– Дух!

– Матерія!

– Дурна твоя матерія!..

– Хай буде й дурна, але вона існує, як реальність, а Дух не існує!

– Та без Духа ти й пір’їни з місця не зрушиш!

– То ваш Дух пір’їни з місця не зрушить, бо пір’їна також матерія. А от матерія і земну кулю може в порох розсадити.

– Сама не розсадить, як нею Дух не керуватиме!

А Маруся слухала й далі мовчала. Лишень інколи, піднісши до уст кусочок сушеного яблука, чи, витягнувши голку до половини нитки, раптом забувалася і довго лишалася в непорушній позі, задивлена кудись нерухомим поглядом. В ній щось назрівало й Ігор набрав переконання, що вона колись не витримає й заговорить.

І не помилився.

Одного разу дискусія з площини релігійної зійшла в площину політичну й стала особливо завзятою.

– Згубили ми Духа, повірили в матерію, як худоба в пашу, та й дочекалися худоб’ячої долі! – надривався Григорій Степанович.

– Загубили, але не Духа, а розум, – поправив Ігор.

– А я тобі скажу, що, хоч розум є розумом, але проти Духа і він дурний! Ти на війні не був, то, може, й не знаєш того. А я був, бачив і знаю. Скільки то разів так складається, що розум каже: «Пропало!» Але, як розгориться у вояка бойовий дух, то ніякий розум проти нього не встоїться: кидається сам на десять ворогів і перемагає. І тепер, думаєш, не зробили б ми діла, коли б з нас не отой проклятий обережний розум говорив, а Дух? Зробили б!

– Нічого ми б тепер не зробили!

– Авжеж, то тобі так твоя дурна матерія і розумний розум каже! А я кажу, що зробили б!

– Ви, Григорію Степановичу, також, як та дитина вперта: «Зробили б, зробили б!..» Наймудріше, що людина може в даних обставинах зробити, це – своє фізичне існування зберегти.

І тут несподівано обізвалася Маруся:

– Який сенс, Ігорю, має вислів «фізичне існування», коли інакшого існування ти не визнаєш?

Питання впало зненацька, як колода під ноги на гладкій дорозі, й заскочило Ігоря так, що він розгубився. А Кобзаренко, по змовницькому моргнувши доньці, заохотив:

– Так його, Марусю, так – в корінь бий!

– Е-е, бачу, що тут проти мене діє ціла коаліція! – кисло усміхнувся Березовський. – Вже тепер не знаю, проти кого боронитися.

– То здавайтеся! – моргнув ще раз до Марусі Кобзаренко. – Розумні люди завжди так роблять: як не можуть битися, то піддаються...

– Ну, то ще ви зарано капітуляції вимагаєте, хоч і запаслися такою «важкою» резервою, як Маруся. Це для мене, правда, несподівано, зовсім несподівано...

– Ага-га!.. – засміявся Кобзаренко. – «Несподівано»!.. А моя тихоня лиш сидить, слухає і на вус мотає. А тоді, як ви підете, і почне чіплятися: «Тату, а чому?» «Тату, а чого?» «Тату, а як?» І мусить неграмотний батько ученій дочці розтолковувати все, що ще більше вчений учитель тут наплутає. Я, звичайно, як можу, так і розтолковую, та все кажу: «Ти, доню, добре слухай і міркуй собі сама, що воно і до чого».

Ігор образився: що ж це, пошили його в якісь комедіанти, чи що?! І, пригадавши собі нараз усі поразки, яких йому довелося зазнати від Кобзаренка, він спочатку почервонів зі сорому, а потім почав бліднути. Напевне не дуже то світло виглядало в очах Марусі. А це було прикро. Особливо прикро після того, що вона йому сказала в останній розмові перед приходом Варки.

– О, звичайно! – поспішив згодитися він, силоміць викликавши на уста чемно-холоднувату усмішку. – Маруся мусить навчитися добре думати... Тепер, Марусю, відповім тобі на твоє питання: я, коли вжив вислову «фізичне існування», то не у відміну від безсмертя, а у відміну від існування національно-державницького. Але, чи говоримо ми про існування державницьке, культурне, чи економічне, – це все ж будуть форми існування фізичного. Розумієш?

– Ні.

– Ні?

– Ні. Тварини також фізично існують, але не мають ні держави, ні культури, ані не потребують їх.

– От вам! – підхопив Кобзаренко. – Ану поясніть, чому тварини не потребують ні культури, ні держави?..

– Це я поясню Марусі, коли вона ще раз простудіює собі розділ з психології «Інстинкт і Мислення». Чуєш, Марусю? Хоч ви тут і утворили проти мене таємну коаліцію, але я не хочу користати зі слабости противника і чесно попереджую, як Святослав Хоробрий: «Іду на ви!» Підготуйтеся, а тоді поговоримо.

– Мені не треба готуватися, – запротестувала дівчина. – Я можу хоч і зараз...

Але він не хотів говорити з нею в присутності батька.

– Ні, ні! – сказав рішучо. – Лишимо це на пізніше. Я вже мушу йти.

Вертався і знову передумував ті самі думки, які його заганяли в сліпий кут. Здавалося, що все було ясне й зрозуміле, поки не намагався пов’язати зі своїм філософським світоглядом світогляд національний. Вони не зливалися воєдино через брак якогось істотного звена і лишалися двома окремими частинами. І логічно годі було їх поєднати.

* * *

Розмова спочатку випала далеко гірше, ніж Він сподівався. Маруся совісно простудіювала вказаний розділ з психології, уміла чітко визначити різницю між інстинктом та мисленням, розуміла дуже добре, що мислення – це функція високоорганізованої субстанції мозку, і на тому все кінчалося. Перед Березовським тепер стояло завдання – пояснити, в чому все ж таки є різниця між людиною і твариною, та виправдати логічно пов’язання розділу «Інстинкт і Мислення» з питанням національним.

Він почав з того, що своїми словами переказав Марусі вдруге все те, що вона вже знала, притягнув на поміч генетику й антропологію, включно з теорією Дарвіна, і перекинувся на соціологію, але сам розумів, що ходить лишень довкола, не потрапляючи в ціль. Бентежило його й те, що Маруся на цей раз не слухала його побожно з широко розплющеними очима і не виявляла захоплення, але вперто дивилася в розгорнутий перед собою зошит, а її загальний вигляд був красномовним свідоцтвом співчуття до безсилости свого учителя, навіть сорому за нього. Так принаймні Березовському видавалося, і від того у нього пропадали рештки певности, уступаючи місце роздратованню.

– Бачу, що мої слова йдуть сьогодні у тебе поза вухами, – сказав суворо. – В такому випадку ліпше залишимо розмову. Може тобі тато краще вияснить.

– Ні, Ігорю, – збентежилася дівчина. – Я слухаю добре. Але... Як би ще тобі пояснити?.. Ти не смійся з мене. Я, звичайно, не збираююся тебе вчити, чи переконувати, – я говорю так, як почуваю. От, бачиш, мені здається, що ти. йдеш до вияснення дуже складним і заплутаним шляхом. Я ж, може пому, що така мало розвинена, пояснюю собі все далеко простіше: тварина не має душі, а людина має – і все. Через те, що тварина не має душі – не має вона й духового життя, не має духовних потреб, як людина. Тварина має лишень нерви й мозок, людина, крім того, має душу. Але мозок і душа – це не те саме. Мозок і нерви – самі по собі, душа – сама по собі. Коли так думаю – мені все ясно. Коли ж починаю думати, що душа сама по собі не існує, а те, що ми називаємо духовністю, є матеріальною функцією високо організованої матерії нервів і мозку (Маруся в цьому місці повторила дослівно за конспектом), то мені все плутається. Не знаю, як тобі пояснити, але в мені воно викликає бунт, воно йде проти моїх найглибших переконань. Я, правда, можу це збагнути розумом, але увірувати, – розумієш – УВІРУВАТИ в це ніяк не можу!

Він дивився на неї і слухав з цікавістю. А, коли дівчина скінчила, спитав:

– Поясни мені, Марусю, що ти врешті решт розумієш під терміном «душа»?