Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

– А у нас одну дівчину викинули з першого курсу, – обізвалася Маруся. – І сміх сказати за що: її вітчим розвівся з першою жінкою, а та перша жінка вийшла вдруге заміж, і оце її чоловіка арештовано. Ну, подумай лишень, що має спільного та дівчина з другим чоловіком першої вітчимової жінки? А, отже, викинули.

Кобзаренко тільки крекнув і глянув на Ігоря поверх окулярів, у той час, коли пальці його майже невловимим рухом вихоплювали з рота кілки і наосліп запихали їх у просвердлені дірки.

– Мене вже ніщо не дивує, – безнадійно зідхнув Березовський. – Сталін же сказав, що «наша країна – це країна чудес і необмежених можливостей». І хіба неправда?

Був пригноблений, роздратований і відчуває потребу зігнати злість. Досі він все втримувався від антирелігійних суперечок з Григоріюм Степановичем, але сьогодні у нього само собою зірвалося:

– Чому ж ви, Григорію Степановичу, нічого про Божу справедливість не скажете? Бо я вже почав вірити, що ваш Бог і є головним начальником НКВД...

Кобзаренко помовчав, з подвійною швидкістю витягаючи кілки з-під вусів і заганяючи їх у підметок, а тоді різко встав і обтріпав фартух.

– Здається, і я перестану в Божу справедливість вірити, – сказав понуро. – Бо по справедливості треба би було, щоб Він вас за оці самі слова та стукнув на місці по голові, як я молотком по кілку, – от би тоді й повірили!

– Як бачите, не стукає ні мене, ні інших, що ще гірше роблять, а, як і стукає, то без розбору.

– Ой, ні, голубе, стукає Він мудро, хоч і не своєю рукою.

– НКВД собі на поміч взяв, ні?..

– НКВД ми собі самі на голову посадили – нічого на Бога звалювати.

– А Бог оце дивиться і терпить, правда?

– А правда. Ми ж Його відкидаємо, – от Він нам і показує, як життя без Нього виглядає: «Не хочете Бога, – маєте Сталіна, не хочете Церкви, – маєте НКВД».

– Ну, так, звичайно... А от за царя-батюшки, як в Бога вірили і до церков ходили – було дуже добре: їли хліб і сало...

– А тобі якої ще болячки треба?! – гримнув на цілу хату Кобзаренко. – Хто в душу не вірить – тому вистачить самого хліба й сала.

– От і неправда! Я, наприклад, хочу своєї держави.

– Я тобі вже колись казав, що державу треба вибороти, а виборемо її тільки тоді, коли нас осінить Дух Святий і всі серця в одне зіллє. Пам’ятай: коли Бог захотів спасти світ, то Сина Свого Єдинородного приніс у жертву. А ми що робимо?

– І я вам колись казав: а можна тепер зробити?

Кобзаренко обважніло сів на стілець і спер голову на руки.

– Ех! – простогнав. – Коли б же то знаття!.. Коли б же я той розум, що тепер, та мав двадцять років тому назад!.. І не я один, а всі ми... Ех-ех!.. Був тоді час, що багато загорілося вогнем святим, а решта лишилася позаду і видала тамтих на смерть. Ех-ех!.. Справедлива тепер кара і на нас і на дітей наших... От, хоч би й я, – почав каятися: – коли треба було свого боронити, то я спочатку «георгієвські» хрестики від царя-батюшки вислужував, потім воював і за Керенського, і за «єдіную нєдєлімую», і за «світовий пролетаріат», і ще за якусь холеру, якої й сам не знав, а врешті плюнув на всіх і вся – та до молодої жінки під бік. Кликав мене сусід до нашого війська, так я з нього в живі очі сміявся: навіщо мені було якоїсь там України, коли доброму шевцеві при кожній владі добре, аби тільки до політики носа не пхав. А той сусід, от як сьогодні пам’ятаю, сказав мені: «Ех, Грицьку, гляди, щоб не пожалував!.. Наші справи погано стоять, і кожна людина на вагу золота йде. Програємо – проклинатимуть нас і наші діти і наші внуки...» І правду сказав, покійний, царство йому небесне, правду! Він голову зложив у чесному бою, наперед не одному ворогові життя вкоротивши, а ми тепер свої на ганебній колодці складаємо – і так нам треба!

На якийсь час, почата в тоні їдкої іронії й насмішок, розмова потекла мирно, але Ігор довго не витримав і знову вдався до зачіпок:

– А все ж, Григорію Степановичу, коли б Бог був, то Він би зробив чудо – і Україна постала б. Чень же за неї проллялося стільки крови, полягло стільки жертв, що вистачило б і на три держави.

– Чуда?! – наїжив свої пишні вуса Григорій Степанович, готуючись до нового випаду. – Ти чуда хочеш?! Те, за що душу треба положити, хочеш без клопоту Божими руками зробити?! А що ж то – Бог твій кріпак, чи наймит?

– Для мене ні одне, ні друге. Але ви так вірите в його силу й милосердя та любов до людей, так молитеся Йому, що Він би вже міг там якесь чудо зробити. Що йому шкодить?

– Я тобі скажу, що шкодить: людина ніколи не шанує того, що їй легко достається. Це тобі раз. А друге: от ти, приміром, сьогодні хочеш України, а завтра, як матимеш Україну, схочеш літаючого корабля; діставши літаючого корабля – схочеш зорі з неба, а врешті, як тобі все так даватиметься, то скажеш, що взагалі нема чудес у світі, бо ж чудо тим чудом і є, що воно не щодня буває. Перестав же уважати чудом, що ти живеш, що бачиш, чуєш, рухаєшся, – перестав би й інше чудом уважати... Ну, і третє: коли б Бог став до кожної молитви прислухатися – то, хоч Він І Бог, а розгубився б. Бо один хоче України, другий – московського царя, третій – тільки хліба и сала, а четвертий нічого не бажає, лишень, щоб його сусіда Гаврила болячка вдавила. І кого ж тоді Бог має слухати? Одна мусить бути молитва, одне бажання, одне найбільше прохання – тоді Бог і вислухає.

– Так, наприклад, як у Москві, – їдко усміхнувся Березовський: – там усі дуже молящі, дуже богобойні й всі одного хочуть...

– У Москві? Москва, голубе, відколи вона, кому іншому поклоняється, відколи вона, Богу молиться, а за пазухою чорта носить.

– Видно, що чорт сильніший від вашого Бога, коли так. Може б і нам до нього звернутися?

– А чого ж? – зовсім спокійно згодився Кобзаренко. – Звернися до Москви – вона і є чортівська заступниця на землі. Насміхалися москалі колись із Бога, признаючи Його «помазаниками» злочинних і розпусних царів, ставили їх на голови «Святішого Синоду» – служили чортові, хоч і скрито. Тепер царя підмінили Сталіном, а «Святіший Синод» – ЦК ВКП(б), і знову служать чортові, хоч і не признаються. Отже, коли хочеш, – іди, поклонися, а напевне дістанеш хліба й сала...

– Мало. Я вам ще раз кажу, що хочу своєї держави, а не самого сала.

– Ото! Шапка на голові, а дурень шапки шукає. Та ж таку державу, де ні в Бога ні в душу не вірять, де чортові поклоняються, маємо вже, а ти щойно її хочеш...

З кпинів Ігор знову вернувся до поважного тону й роздратовано сказав:

– Та що ви, Григорію Степановичу?! Чи ви думаєте, що в державі все повинно крутитися довкола Бога й душі?

– Чого ж?.. Може крутитися і довкола чорта... – з нескаламученим спокоєм відповів Кобзаренко.

– Помиляєтеся! Державі, перш усього потрібний закон!

– А то ж у нас мало тих законів?

– Я говорю про мудрі закони, справедливі, а не такі, як у нас.

– Ну, так, звичайно... – знущався Кобзаренко. – От, наприклад, головний закон: «Вбивай – і житимеш»...

Березовський внутрішньо спішився, але не дав по собі того пізнати.

– Гаразд, гаразд, – сказав, поблажливо усміхаючись. – Поживіть отак з місяць, щоб не з’їсти ні одної тварини і ні одної рослини, – тоді скажете мені, що ви можете цей закон обійти... Але я маю на увазі не природні закони, а закони людські.

– А ті закони, що у нас тепер діють – чиї? Коні їх видумали, чи що?

– Так, не коні, – люди. Але які люди?

– Як то «які»? Та такі, що виступили проти законів Божих, а діють по законах диявола: «Вбивай – і житимеш!»

– При чому тут Бог і диявол?! Скажімо просто: у нас діють закони ворога і загарбника.

– А ти б яких хотів?

– Е, Григорію Степановичу, ви не хочете говорити поважно!..

– Ні, я говорю зовсім поважно і питаю тебе ще раз: ти яких би хотів законів?

– Своїх!

– А яка ж різниця між законами чужими і своїми?

– Ви це й самі знаєте, але, коли вже питаєте, то я вам відповім: в основі власного закону мусить лежати інтерес держави і добро народу, любов до свого рідного і...

– От-то-то, того ж я і хотів! – зрадів Григорій Степанович. —Коли б ти від цього почав – не треба було б стільки говорити. Так, голубе, в основі закону мусить бути любов – це основний заповіт Христа. Вже друга тисяча літ добігає від того часу, як Христос плакав над майбутнім Єрусалиму, передбачаючи його руїну. Ані нас, ані наших предків тоді ще і в згадці не було, а Христос уже болів над долею Своєї Батьківщини. Він перший хотів згорнути синів єрусалимських – синів Свого народу – під крила, як квочка курчата, бо любив свій народ. І ти, коли говориш про любов до свого рідного, тільки Христа наслідуєш, бо без любови не дбатимеш ні про інтерес держави, ні про добро народу.

– Ні, Григорію Степановичу, я Христа не наслідую, бо не вірю в Нього, а Батьківщину і народ люблю незалежно від релігії.

– Гм!.. – усміхнувся Григорій Степанович. – Це все одно, що в сонце не вірити, а теплом і світлом його користатися. Як же це воно в тебе виходить?.

– Так, як бачите: я, наприклад, не вірю ні в Христа, ні в Святого Духа, ні в безсмертя душі, ні в молитву, але...

Кобзаренко раптом зірвався з місця і заткнув вуха.

– Мовчіть!!! – крикнув таким громовим голосом, що Березовський вдавився словом. – Мовчіть!!! Не смійте промовити більше ні слова!.. Я не святий і за себе не ручу!..

В хаті відразу стало тихо – хоч маком сій. Маруся зіщулилася в куточку і злякано поглядала то на батька, то на Ігоря; вражений Ігор дивився то на неї, то на Кобзаренка, а Кобзаренко, вже трохи отямившись, схвильований і зніяковілий, пригладжував тремтячими руками своє волосся і пильно дивився в землю, ніби чогось шукав.

– Ця хата, відколи стоїть, ще таких страшних речей не наслухалася, – обізвався згодом і глянув на Ігоря. – Тому, прошу вас, більше такого не говоріть. Я боюся гніву Божого... Може, і не варта було б з вами стільки говорити, тільки ж я все думаю, що зумію своїм простим шевським розумом показати вам те, чого ви самі в собі не бачите. Мені все здається, що ви з гіркоти й болю так говорите. Не йде воно так, як ви хотіли б, – от і спокушаєте Божу терпеливість, кидаючи виклик Небові. Людина у великих терпіннях часто блюзнірствує... Але я вірю, – чуєте, Ігорю Олександровичу? – вірю, що Божа іскра, запала у вашу душу, ще тліє. Тільки навалилося на неї усякої гнилизни, і вона не може спалахнути повною силою... Коли б же я переконався, що ви є і справді такі, як оце кажете, то я б вас і хвилини у своїй хаті не терпів. І на поріг би вас не пустив – от вам, як Бог свят! – і Кобзаренко перехрестився.

З почуттям глибокого сорому Березовський похилив голову. Не важився більше перечити, але й ніяково йому було, що Григорій Степанович так помиляється щодо нього, любить в ньому те, чого насправді нема, а тим самим ставить його в положення злодія, що користується краденим.

– Навіть сам апостол Петро вирікався Христа, – продовжував задумано Кобзаренко, – хоч був його найближчим учнем, хоч сам бачив і чув святого Учителя. Вирікався у хвилину страху й розгублености. Але не міг виректися до кінця, бо ж щось таки було у нього в душі. Так і ти: випираєшся Христа і Бога, але вони є у твоїм серці. Ті, що їх справді викинули, викинули зовсім, інакше роблять, інакше думають, інакше відчувають. Такі виродки ні совісти, ні сумління не мають, байдужі їм сльози і страждання людські, плюють вони і на свій народ і на свою державу. Що їм там до того всього? Їм – аби черево напхати...

– Ви, Григорію Степановичу, дуже розумна людина, – мусів признати щиро Ігор. – І в оточенні і в нас самих є багато такого, чого ми не розуміємо, і тому кожна думаюча людина дошукується правди, але не всі бачать однаково...

– Ет, ідіть ви зі своєю правдою! – скривився Кобзаренко. – Правда, як сказано у Святому Письмі – це Христос-Бог. Більшої правди не може бути, і більшої правди світові не потрібно. Але людям видається, що того мало – от і мудрують, шукають, а дошукалися врешті такого, що з ним ні в тин, ні у ворота. Я, як на таких людей дивлюся тепер, то мені чомусь нашого начальника синок пригадується. Ось послухайте:

Оцей самий синок Володя Кожевніков дуже в техніку закохався і захотів великим винахідником стати, світ здивувати. А «папаша» й зрадів. У цих же паршивців, як самі знаєте, тільки пташиного молока бракує, і на всякі бзікування грошей вони не жалують, а діти їхні живуть, як князенки. Мають усе, чого хочуть. Ну, і той Володя постановив собі знайти щось таке, як ото у книжках пишуть: щоб, значить, корабель, літак, підводний човен і танк водне сполучити...

Привезли для нього цілий вагон усяких матеріалів, майстерню цілу зі станками і моторами влаштували, інженерів і техніків на поміч приставили – мовляв, роби, як хочеш. Хто там більше робив, чи синок, чи ті інженери й техніки, – це й дурному ясно, але винахідником уважалося Володю.

Робили вони, робили – і щось там вимудрували дуже надзвичайне. Два роки пріли, але, кажуть, усе вийшло так, як Володя хотів. Невеличка штука – щось із метр завбільшки, чи що, а диво велике.

Ну, як уже скінчили, тоді синок і каже:

«А тепер вилітайте звідси всі й не заважайте мені! Все, що ви досі зробили, – єрунда. Головний секрет – мій, і я його сам зроблю».

Замкнувся він на два, чи на три дні у своїй майстерні й щось там стукав, щось клепав, щось крутив і вертів, нікого до себе не пускаючи. Тоді повідомив, що все готове.

Начальник, такий гордий, гостей наскликав, наказав обережно винахід до їхнього клубу перенести – цілу параду синові зробив. І, як уже всі зійшлися, як наговорили промов про те, як влада молодими талантами піклується, дійшла черга до Володі. А він і показує:

«Ось, – каже, – мій винахід: корабель, підводний човен, літак і танк в одній конструкції. Тільки я його так переробив, що він ані не літає, ані не плаває, ані по землі не ходить».

«А що ж він робить?» – питають його.

«Нічорта він вам не зробить! – відповідає. – У нього ні пропелер не крутиться, ні колеса не обертаються, ні гусениці не рухаються. Коли хочете його з місця зіпхнути – запряжіть коня».

Гості побараніли чисто, один на другого дивляться і не знають, що на таке сказати. А Володя тішиться, аж підскакує:

«Ось вам нові засади в техніці!»

«Ну, добре, – питають його, – а для чого ж воно, приміром, служить?»

«Служить воно доказом, – відповідає синок, – що при допомозі техніки можна не тільки з нічого зробити щось, а й з великого винаходу можна зробити ніщо».

– От і ви так зі своїми шуканнями, як Володя Кожєвніков з технікою: є правда, ясна, як сонце, у Святому Письмі записана, правда, що в смутку потішає, в упадках підносить, у гніві злагіднює, на кожний випадок в житті раду дає, блискучою зорею в кінці життєвого шляху світить, а ви шукали-шукали, поки знайшли таке, що й старого черепка не варте. Навіщо вам така «правда»? Чим вам допоможе? Куди вас доведе? Ех, Ігорю Олександровичу, не жартуйте з Богом, бо колись доля готова вас вашим же салом та по ваших же губах мазнути... Згадаєте тоді старого шевця, як оце він тепер свого покійного сусіда згадує, царство йому небесне!..

Коли прощався під хвірткою з Марусею, не витримав і сказав ущипливо:

– Від сьогодні, Марусю, знову знайдеш свою давню віру: бачиш, як твій тато мене сьогодні ганебно побив?..

– Переконав? – насторожилася дівчина.

– Ні, мене вже ніхто не зможе переконати, але ти ще й досі жалуєш за втраченим, тягнучись до нього серцем. Не буду зовсім здивованим, коли ти одного дня знову приєднаєшся до батька. Воно навіть ліпше. Тоді не гризтимуть мене докори сумління, що я став причиною втрати твоєї радости, ґрунту під ногами, падіння в «темну порожнечу» і взагалі всяких страхіть. Будеш знову щасливою...

Дівчина зідхнула.

– Помиляєшся, Ігорю, – відповіла з гіркотою в голосі. – До раз зневажених богів тяжко навернутися, а щодо щастя... Щастя може йти в парі лишень з глибокою вірою, бо віра дає снагу, підпору й силу. А наше безвір’я, хоч і оперте на тверезому розумі, не дає нічого...

– Ти сказала «наше безвір’я»?.

– Я дала тобі колись руку, пішовши за голосок твого розуму...

– Жалуєш ?

– Жалую не руки, а втрати віри. Розум її не заступить.

– То вернись до тата.

– І на це треба мати силу, а з безвір’я сили не набереш. Добраніч!

Не осяяла його блиском далекої зірниці, але лишила по собі ще раз враження глибокої таємничої криниці, на дні якої годі догледіти воду...

* * *

Зміцніла весна, наллялася соками і, відчувши свою силу, махнула у всю широчінь зеленими рукавами, викинула проти сонця барвні килими, запалила білими вогнями сади, задзвонила в небі громами.

Був травень. Трагічна весна 1938-го проклятого року і трагічний травень...

Знаменита єжовщина[38]38
  Єжовщина – кампанія тотальних репресій у СРСР, що супроводжувалася показовими політичними процесами. Названа за прізвищем наркома внутрішніх справ СРСР і генерального комісара державної безпеки 1936-1938 років Миколи Єжова.


[Закрыть] досягала свого кульмінаційного пункту, а, як відгук її, в інституті бушувала майже щоденна вакханалія зборів і мітингів з «криттям» і «викриванням» усяких «ворогів народу», з каяттям і самообпльовуванням за «недогляди», за «брак класової чуйности», з анатемами[39]39
  Анатема (або анафема) – це вище церковне покарання, що означає остаточне відлучення від церкви та прокляття за тяжкі гріхи, такі як єресь або розкол. У ширшому сенсі це також означає прокляття, таврування або загальний осуд.


[Закрыть] на конаючих у тортурах, або вже й мертвих, з обіцянками «допомогти» (попросту сказавши донощицтва) партії й урядові, приреченнями, що перетворювали атмосферу в смородливу пащу гієни. Бруд, жорстокість, безглуздя, підлість, самопониження і страх навалилися на людські душі, і в них гнили до решти і розкладалися найвищі чесноти.

Березовський зовсім покинув учитися і, як тільки кінчалися лекції, бігом біг до Кобзаренків, навіть не заходячи в їдальню. Не міг їсти, не міг всидіти ні одної хвилини в гуртожитку, а ночами переслідували його кошмари.

Але якось то посеред лекцій він відчув себе у центрі спільної уваги. Студенти щось перешіптувалися між собою і посилали йому зацікавлені, здивовані й навіть доброзичливі погляди.

Це його здивувало: адже нічого він помітного не зробив, ані не удостоївся ніякого відзначення, ані взагалі не міг пригадати собі нічого такого, щоб викликати цікавість. Але нікого нічого не питав, думаючи, що воно незабаром само виясниться.

І справді, на другій лекції Ковалюк, що примостився біля нього за столом, написав у своєму зошиті і підсунув до нього таке:

«Молодець! Передай їй мої ґратуляції[40]40
  Ґратуляція – вітання або поздоровлення.


[Закрыть]».

Березовський перечитав і дописав:

«Дякую, передам. Але. насамперед, виясни мені – кому і за що?»

«А ти хіба не знаєш?»

«Нічого не знаю, і почуваю себе глупо».

Василь зробив здивовані очі й спішно замазав усе, що було написане.

– Потім... – шепнув.

З лекцій без слова пішли поруч і зайшли в парк.

– Ну?.. – спитав Березовський.

– О, гатуйте мою дуфу! – почав Ковалюк своїм звичайним вигуком. – Та ти в ці дні бачився зі своєю дівчиною, чи ні?

– Бачився, навіть учора.

– І вона тобі нічого не казала?

– Ні. Або що?

– О, гатуйте мою дуфу. – не міг вийти з дива Василь. – Та ти часом не морочиш мене?

– Василю, у мене терпець уривається! – розсердився Березовський. – Або ти оповідаєш, або йди до лисого дідька зі своїми питаннями!..

– Та чекай!.. – заспокоював Ковалюк. – Але, бачиш, це... Ну, та твоя Маруся кілька днів тому вибила калошею по морді Комісарова, – випалив на кінець усю новину одним духом.

Березовський отетерів:!

– Що-що?

– О, гатуйте мою дуфу!.. Кажу тобі ще раз: твоя Маруся вибила калошею по морді Комісарова.

Новина була справді така несподівана й така неймовірна, що в неї трудно було повірити, тим більше, що Маруся ані словом про це не заїкнулася.

Комісаров був знаною особою не лише у місті, а й далеко по околицях, особливо по селах. Справжнє його прізвище було Гулаєнко і походив він з родини, що приймала найактивнішу участь у Визвольних Змаганнях України 1918-21 років. Батько Гулаєнко загинув на фронті, матір і старших братів замордувала ЧеКа, а наймолодший Гриць – теперішній Комісаров – урятувався тільки тому, що його сховала у себе родина Ковальських. Пізніше Гриць потрапив до дитячого будинку, там виховався, там одержав своє нове прізвище і там навчився ненавидіти все те, за що його батьки й брати віддали життя. Хлопчина був спритний, скоро був помічений владою і висунений до дальшої науки. Скінчив партійну школу, перед тим, звичайно, вступивши до комсомолу, а, щоб доказати свою відданість партії, почав з того, що видав родину Ковальських, видав у руки ГПУ рідного брата своєї матері, який укривався під чужим прізвищем, видав також інших людей, чиї імена збереглися у нього в пам’яті з дитячих років. Чи то з природної підлости, чи тому, що боявся постійно за своє положення, Комісаров скоро став пострахом цілої области. Він був першим в антирелігійній кампанії, він був першим при проведенні колективізації, він був знову першим, коли почався терор 1937-1938 років, його прізвище не сходило зі сторінок обласної газети, де він фігурував то як автор різних статей, то як взірцевий «борець» в статтях інших. Останньо був на становищі другого секретаря обласного комітету партії і агітпропом. Появлявся щодня то тут, то там на зборах і мітингах, виголошував промови, постійно нападав на бездіяльність партійних, громадських і професійних організацій, постійно шукав винуватців і «ворогів народу», постійно когось громив і обвинувачував. Його боялися й ненавиділи в рівній мірі навіть найзапекліші партійці, бо, на кого напосівся Комісаров, той ніколи не виходив «на сухо».

І от цього самого всевладного і страшного Комісарова мала би Маруся вибити по морді калошею!..

Ігор довго не вірив, питав і перепитував Ковалюка по кілька разів, поки не дізнався цілої історії.

Отже, справа представлялася так:

Комісаров читав у педагогічному технікумі доповідь про комуністичну мораль, згідно з якою, все, що діялося «в ім’я інтересів пролетаріату» було моральним. Тому масовий терор, безжальність, брутальність і фізичне знищення треба було вважати актами високої моралі. До високоморальних учинків зачислялася також видача на смерть людей з найближчого оточення, коли ці люди стояли на перешкоді до «завершення комунізму». І, навпаки, коли хтось укривав, чи боронив людей близьких, знаючи про. їхнє неприязне наставлення до комунізму, то цей сентимент був нічим іншим, лишень виявом «загниваючої буржуазної моралі» – моралі ворожої комуністичній ідеології, а її прихильники ставили себе в положення таких самих ворогів комунізму, як і ті, яких вони укривали, чи захищали. Тема була дібрана спеціально до єжовської кампанії.

Загальні збори пройшли в повному порядку й скінчилися, звичайно, «одноголосним» ухваленням трафаретної резолюції. Але зараз же після зборів той самий Комісаров, який щойно півтори години розпинався за «комуністичну мораль» напав у темній кімнаті на Марусю. Дівчина, не знаючи, що це є Комісаров, зняла калошу і почала бити напасника по голові. А він, чи то з несподіванки, чи то попросту здуру, наробив репету, на який збіглися студенти. Вийшов страшний скандал. Спочатку Комісаров спробував надати цілій справі політичний характер, що дівчина з «класової ненависти» напала його несподівано в темній кімнаті, але, на жаль, мав розстебнутий пояс... Докази були зовсім недвозначні, і нікого не переконали пояснення, що він саме тому зайшов до темної кімнати, щоб поправити висмикнену сорочку. Але остаточно справа прийняла для нього дуже невигідний оборот саме через те, що його мали «в печінках» усі партійці. Закинули йому «побутовий розклад» і приперли так, що Комісаров, рад-не-рад, мусів признатися до вини: дійсно, він напав на дівчину, бо вона йому сподобалася, але мав щодо неї поважні наміри, себто, хотів пізніше одружитися. Цим злагіднив обвинувачення і вся справа скінчилася тим, що його перевели до іншої области.

Марусю також кудись викликали і допитували, але взяли, звичайно, з неї підписку, що вона нікому нічого не казатиме. Видно, не послідню ролю відіграло й те, що її батько «працював у НКВД», і з нею поводилися досить чемно.

– Тому вона й тобі не призналася, – скінчив Ковалюк. – Але – молодець дівчина! Так йому, сукиному синові, й треба! Правда, Маруся мала щастя, бо, коли б у Комісарова не було стільки ворогів, не пішло б воно так гладко... Але – все одно молодець! Вибити калошею по морді самого Комісарова – о, гатуйте мою дуфу! – це вам не жарт!..

Ігор ще не вірив, але, щоб вияснити все до кінця, зараз же поспішив до Кобзаренків.

Григорій Степанович саме мав відпустку, то ж, пообідавши, пішов собі подрімати, а Березовський і Маруся лишилися удвох.

По дівчині абсолютно нічого не було помітно. Поводилася, як звичайно, і, подавши обід та помивши начиння, вона взялася до церування[41]41
  Церувати – штопати.


[Закрыть] батькових шкарпеток. Саме мала в руках таку одну, де діра зяяла на цілу п’яту, і Маруся, натягнувши її на величезну картоплину, вправно совала голкою туди й сюди, з браку відповідного кольору, церуючи бронзову шкарпетку чорними нитками.

Дивлячись на неї, Березовський поступово набрав твердото переконання, що вся історія – просто видумка, або непорозуміння.

– Мені сьогодні, Марусю, оповідали якусь несамовиту річ, в яку я не можу повірити, – все ж не втримався він.

– Та-ак? – без найменшого зацікавлення, як то вона, вміла, спитала Маруся.

– Так, казали, що ніби ти вибила калошею самого Комісарова...

– І що ж ти бачиш у цьому такого несамовитого? – знову байдужим голосом спитала вона, не підводячи голови від шиття.

Коли б Ігор в цей момент стояв – напевне мусів би сісти, але він уже сидів, і йому лишалося хіба впасти.

– Марусю!... – ледве видушив з себе, вражений не так підтвердженням цієї «несамовитої речі», як байдужістю дівчини. – То це правда?!

– Правда...

Він відразу зіпрів і мусів обтерти чоло хустинкою.

– Н-ну, знаєш... – вихрипів. – Це могло мати для тебе катастрофічні наслідки...

Дівчина знизила плечима: ..

– Я тоді не думала про наслідки...

– Правда... Ну, але коли б ти знала, що це Комісаров?

Вона підвела голову і подивилася на нього трохи здивовано.

– Та я саме його й била за те, що він був Комісаров, – сказала тихо.

– Ти знала?!

– Звичайно...

Березовському відібрало мову, і він довго з забобонним страхом дивився на це «восьме чудо світу», що так спокійнісінько церувало собі чорною ниткою натягнену на величезну картоплину бронзову шкарпетку.

Закурив, устав, пройшовся по кімнаті нервовим кроком, запихаючи пальця за комір сорочки, який раптом почав його душити.

– Як же це було? – зупинився врешті проти Марусі. – Та хоч розкажи толком!

Маруся відкусила нитку і взялася заселювати другу.

– Що ж тут розказувати? – знизила плечима. – Та ж ти кажеш, що знаєш усе...

– Знаю, що... Себто... – затнувся Ігор. – Я розумію, що тобі неприємно оповідати певні подробиці... Але мені цікаво, як було далі? Що він казав, цей мерзотник?

– А що ж він мав казати? – зідхнула Маруся і почала роботу новою ниткою.

– Ну, все ж таки... Мені казали, що він пробував викрутитися, звалюючи вину на тебе, стараючись доказати, що ти напала на нього, що це була «класово-ворожа вихватка». Правда це?

– Правда.

– Ну й мерзотник! – кипів Березовський, відчуваючи, як до крайнього обурення прилучається ще й почуття заздрости. – То він мав надію ще при допомозі брехні викрутитися, а натомість згубити тебе, надавши справі політичного характеру?!

Маруся вдруге підвела голову і вперлася в Ігоря суворим, нерухомим поглядом:

– Ігорю, навіть супроти найгіршого ворога треба бути справедливим: Комісаров не брехав.

– Що-о-о?!!

– Комісаров не брехав, Ігорю, – повторила вона. – Себто, брехав, але вже пізніше, коли його змусили «признатися до провини». Але спочатку все було так, як він казав: я сама напала на нього в темній кімнаті, де він дійсно поправляв сорочку, зняла калошу ще на порозі й почала його бити по пиці. Він навіть не міг боронитися, бо мав зайняті руки.

Ігореві здалося, що, або він божевільний, або Маруся божевільна.

– Повтори, дівчино, – обізвався зламаним голосом, бо сили покидали його. – Я, здається, добре не почув, або добре не зрозумів...

А Маруся, ніби мова йшла про найбуденнішу річ, повторила майже все слово-в-слово і знову заходилася біля діри, наполовину вже затягненої чорною ниткою.

Березовський починав вірити, але подив його ріс далі.

– Чекай!.. – пробурмотів. – І все ж таки я не розумію. І чого ж це ти? За що?..

Маруся різко відложила шкарпетку і встала.

– За що? – перепитала, і голос її засичав, як у гадюки. – За його доповідь! За те, що підносив на щит найбільше плюгавство! За те, що, не називаючи імен, ставив свої мерзотні вчинки на постамент зразкової моралі! За те, що натяками прозоро велів нам брати з себе приклад! За те, що змусив нас підносити руки на схвалення ганебної резолюції! Зрештою, за те, що він – Комісаров! І я жалую, що в мене не було нічого важчого в руках від брудної калоші, о, я дуже жалую!..

Сіла і знову вхопила недоцеровану шкарпетку. Але спокій її вже був порушений: важко дихала, на обличчі виступили червоні плями, а голка аж скакала в пальцях, не потрапляючи в належне місце.

Ігор довго отямлювався від усього почутого, але врешті вибухнув істеричним сміхом. Не міг встояти на ногах, впав на канапу і почав качатися з одного краю в другий. Уявляв собі «розсупоненого» Комісарова, збаранілого і заслоненого нападом роз’юшеної дівчини, дзвінкі ляпаси брудної калоші по відгодованій пиці, а, врешті, «признання до вини». Ні, це було гомерично! Це було ідіотично-дотепно! Це було справді несамовито! І ось тепер це смішне, убивчо-смішне, дівча після всього зробленого сидить собі біля столу й заклопотано церує величезну діру в бронзовій шкарпетці чорною ниткою! І ця шкарпетка, натягнена на картоплину, і зацерована чорною ниткою діра, і сама насуплена Маруся видавалися такими комічними, що Березовського вхопили спазми. Йому текли сльози з очей, боки почала розсаджувати гикавка, а він не міг втихомиритись.

– А що це?.. А ти чого регочеш?.. – з’явився на порозі Кобзаренко, протираючи заспані очі. – Я думав, що Маруся тебе лоскоче...

– Ой! – вистогнав Ігор. – Ваша «тихоня», здається таки залоскотала мене на смерть!..

І він знову почав реготати, а Маруся церувала далі й тільки хмурилася.

Нескоро – нескоро Березовський зібрав сили, щоб оповісти Кобзаренкові пригоду, але і підчас розповіді мусів робити паузи, бо сміх його душив.

Григорій Степанович слухав, здивовано поглядав на доньку, супився, стараючись укрити сміх, ворушив вусами і мав такий вигляд, ніби збирався пчихнути..

– Та ти, дівчино, що?!. – спробував гримнути він, коли Березовський скінчив оповідати. – Була при своєму розумі, чи... – і не витримав. Махнув рукою і зареготав також.

Регіт двох здорових чоловічих горлянок не зміщався в хаті. Він скакав у стелю, брязкав об шиби і заповнив; собою всі кутки так, що від нього стало тісно.

– Та годі вам! – крикнула врешті Маруся, хоч і сама вже усміхалася. – Наробили репету, аж у вухах лящить. Сусіди скоро позбігаються...

Але чоловіків не так легко було вгамувати, і вони, затихши на хвилину, починали знову і заходилися від сміху.