Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 22 страниц)

– Вона була довше і більше твоєю жінкою, ніж я, Ігорю. Ви ж любилися, ви ж мали спільні погляди на кохання і родину, і обидвоє уважали, що справжній шлюб є там, де є співжиття в коханні, а реєстрація його – це кайдани і образа...

– Звідки знаєш це все?

– Пані Колосовська не робить з цього секрету, і цілий табір, включно до її теперішнього чоловіка, якого вона тримає під пантофлем, знає докладно про всі її, – нівроку, численні, – «шлюби»...

Щось невмолиме насувалося на Ігоря, і він, відчуваючи свою безсилість і повну поразку, в’яло кинув:

– Тварюка!.. Безсовісна, безстидна тварюка!..

– У неї своя логіка, Ігорю, і свої погляди на речі, – вступилася з іронією Маруся. – Як і ти, уважає, що, де є кохання, там немає ганьби. А, коли нема ганьби, то чому ж про це не можна говорити одверто? У неї кожний зв’язок – шлюб, кожний коханець – чоловік. І на тій підставі вона й тебе зараховує до своїх чоловіків, і то, – можеш пишатися! – уважає найкращим...

Ніякі питання більше не були потрібні, але він ще спитав:

– І яке ж, остаточно, має відношення та особа до нашої розмови?

– Велике! Бачиш, Танічка вчилася в таборовій музичній школі у пані Колосовської. Пані Зоя сама більше не грає, бо має цілком здеформовані ревматизмом руки, але вчить інших. Та це так, між іншим... Так, отже, пані Колосовська, довідавшись від Танічки, звідки ми родом, дуже зраділа і просила спитати, чи я припадково не знала такого Ігоря Березовського. Для ствердження ідентичности передала мені Танічкою твою фотографію з, до речі, потрясаючо чулим автографом... Так. що Танічка вже знає тебе з видження і навіть сказала, що ти подібний до артиста з Голлівуду...

Ігор чув, що в нього вмирає серце. Це був кінець, кінець!..

– І чого вона хотіла, «там та»? – спитав тупо й апатично.

– Чи я знаю? Видно, сентимент у неї живе й досі. Недаром же й сина на твою честь назвала Ігорем...

Рванувся, як жертва в останній передсмертній судорозі, й зараз же безсило опав. «Назвала сина Ігорем»!.. Це було моторошно, цинічно, пекельно, холерськи дотепно – назвати свого байстрюка іменем іншого коханця! Це було так смертельно смішно, що йому захотілося завити від реготу!.. Але він ні завив, ні зареготав, він сидів, мов камінний.

– Ну, і як же? – спитала Маруся. – Вистачить у тебе відваги «сказати всю правду» Танічці, включно з признанням, що ти і є Ігорем Березовським?..

Перед йото очима ще раз виринув образ юного дівочого личка, покладеного на тло блискучо-білої подушки, глибокий спокій, що лежав, як печать непорочної святости, на довгих віях, відсвічував на гладенькому чолі та на суворо стиснених цнотливих устах, – личко, якого тільки білість, одинока білість, могла не ображати своїм сусідством, – личко, що було віддзеркаленням чистоти й незайманности. І це він би мав перед тим личком «казати всю правду»?.. Смішно було навіть відповідати на таке питання!..

Сидів мовчки й покірно переживав останній акт власної трагедії. Тупо дивився на Марусині руки, а потім недоречно спитав:

– Чому носиш дві обручки?

Маруся здригнулася.

– Чому ношу дві обручки? – перепитала і собі задивилася на них. – Бо Сильвестр, відходячи, не вірив у те, що ми ще колись зустрінемося в життю, і лишив мені свою...

Уста її скривилися, а з очей раптом викотилися дві великі сльозини і покотилися по щоках вниз.

Березовський поволі встав і розбитою старечою ходою підійшов до шафи. Витягнув з флакона китичку білих фіалок і втиснув її в руки здивованої жінки.

– Ось, – промовив тихо, – твої фіалки. Ти дала мені їх при першій зустрічі, а я тобі звертаю їх при прощанні. Не такі свіжі, як були твої, але за двадцять один рік мали право постарітися, правда?.. Чому дивишся так чудно, Марусю?.. Думаєш, що знову пишні слова?.. Ні, на цей раз щось більше, як слова... На цей раз – символ. Кажуть, що білий колір – символ розлуки... Візьми ж свої білі квіти назад і забудь про все, що було... Забудь, Марусю – це моє щире і одиноке прохання...

Вона раптом заридала і припала йому до грудей. Але він рішучо віддалив її від себе:

– Ви спішилися, пані Лукіянчук, Вам треба йти...

– Ігорю, – хлипала, – бідний, нещасний Ігорю, що ти задумав? Що хочеш робити?

– Не знаю сам... – відповів бадьорішим голосом і силувано усміхнувся. – Коли б мені вдалося пробитися назад, спробував би ще відшукати загубленого Духа там, де задля Нього приносять себе в жертву такі, як Євген, як ВАШ ЧОЛОВІК і БАТЬКО ВАШОЇ ДИТИНИ, пані Лукіянчук...

В сльозах, які стояли в очах Марусі, нараз розцвіли веселки, а в темній глибині зіниць зродився вираз жалю і розкаяння.

– Ігорю...

– Не говоріть, не говоріть!.. – перебив її Березовський. – Не треба слів – я розумію...

Шанобливо поцілував їй руку, взяв твердо за лікоть і, підвівши до порога, з глибоким уклоном відчинив перед нею двері...

Кінець.

1957-1958 рік.

Бразилія.

Від видавництва

В одному із своїх листів до Видавництва «Гомін України» Ольга Май між іншим писала:

«... В 1947 р. прибула до Бразілії і щойно тут почала присвячувати більше уваги писанню. Виданням споминів: "З часів Єжовщини" окремою книжкою (Мюнхен, "Українське Видавництво", 1954), починається моя справжня письменницька діяльність. За цією книжкою йде тритомова повість "Бог вогню" і "Чудасій". Під різними скороченнями і псевдонімами друкуються в кількох видавництвах ("Свобода", колись "Український Самостійник", а тепер "Шлях Перемоги", "Наше Життя", "Мітла" і "Гомін України").

Якщо говорити про мою амбіцію, то я не так пишаюся тим що написала, як тим, що писала і пишу в обставинах в яких ледве, чи писала б інша людина, особливо мати і господиня дому».

Від 1956 року, коли цього листа було писано, появилися друком ось такі більші праці Ольги Мак:

Повість «Чудасій» 1956 р. (одержала літературну нагороду Чікаґо).

Роман «Жаїра» І том – 1957 р.

Роман «Жаїра» II том – 1958 р.

Роман «Проти переконань» – 1959 р.

Короткі новелі, нариси, статті і т. д. появляються постійно в різних газетах, журналах і альманахах.

Таким чином з появою друком «Проти переконань» завершено п’ятирічний період часу плодовитої письменницької діяльности Ольги Мак.

Майже дві книжки кожного року, це неабиякий успіх.

Літературно-мистецьку вартість творів Ольги Мак критика оцінила дуже позитивно.

Якщо йдеться про сюжетне полотно творчости письменниці, то воно дуже широке і з появою кожного нового твору авторка щораз сильніше і гостріше та сміливіше підходить до розв’язання різних важливих людських проблем.

В «З часів Єжовщини» авторка менше переповідає і деталізує факти, натомість скупчує увагу на пізнання моментів психологічного порядку того часу.

Тритомовою пригодницькою повістю «Бог вогню», що її читає молодь і старші, авторка, як це підкреслила критика, справді заповнила в значній мірі велику прогалину в літературі для нашої молоді.

Проблема орієнтації на власні сили і потреба активної визвольної дії стає центральною ідеєю повісті «Чудасій», особливо в питанні усунення з України московської «мамаші».

В романі «Жаїра» читач переживає трагедію індійського народу[87]87
  Тут маються на увазі не мешканці Індії, а індіанці Південної Америки.


[Закрыть], який не зумів піднятися на потрібну височину в слушний час і мусів понести поразку з усіма її страхітливими наслідками.

В романі «Проти переконань», що оце даємо до рук наших читачів авторка літературно-мистецькими засобами розглядає стільки різних найпекучіших питань нашої доби і ставить їх у такому яскравому насвітленні, що ледве, чи хто досі в нашій літературі мав відвагу в тій формі ці проблеми розглядати.

Наприклад, широка дискусія на тему філософії, релігії, традицій, побуту, материнства і т. д., що ведеться між дієвими особами роману, може в декого, хто не вглиблюється в проблему, викликати певні застереження.

Ось що пише сама авторка на цю тему в одному із своїх листів:

«... Якщо хочемо дискутувати на релігійні теми поважно, висуваймо аргументи і контраргументи гідні дискусії. Той, хто боїться таких дискусій, дає лише доказ, що він сам зовсім не є віруючим, лишень вдає віруючу людину для годиться. Багато можна на цю тему писати, але я хочу пригадати лише Лесю Українку з її "У катакомбах", "Руфін і ПрІсцілла", чи "У пущі", або Шевченкове: "Мені здається, що й Самого Тебе вже люди прокляли"»...

До повищих слів авторки «Проти переконань» годі щось додати. На думку приходить місце з «Інтереси і принципи» Мадзіні[88]88
  Джузеппе Мадзіні (1805-1872) – діяч національно-визвольного руху Італії, політик, патріот, філософ, видатний музикознавець, що зіграв важливу роль в ході першого етапу руху за національне звільнення і ліберальні реформи в XIX столітті.


[Закрыть]: «О, люди Фур’є, Сен-Сімона і комунізму! Я знаю останнє слово всіх ваших доктрин. Всі ви, свідомо, чи несвідомо, яке б ім’я не носили, яку б форму всесвітнього братерства і любови не узурпували в демократії, – ви всі обожаєте користь. Ви не маєте моралі іншої від моралі інтересів. Ваша релігія є релігією матерії. Ви кажете: "Оздоровім тіло, а коли воно буде сильне, грубе і добре нагодоване – в нього війде душа". А я вам кажу: – Ні, – лише шляхом душі ви оздоровите тіло; в душі є джерело зла, рани тіла є лише зовнішніми виявами внутрішньої недуги»...

Решту скажуть читачі і критика.

До цих кількох зауважень у зв’язку з виходом з друку «Проти переконань», Видавництво хоче додати найкращі побажання Шановній Авторці на порозі нового п’ятиріччя письменницької діяльности.