Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

Не відкладаючи, сів і відразу відписав:

«Марусю!

Ти виставила моє кохання на важку пробу, і справді мусить воно бути дуже сильним, коли цю пробу витримало. Ти просиш мене не дискутувати, і я дискутувати не буду. Я сказав Тобі вже все, що міг сказати, і більшого не скажу нічого. Не гніваюся я і за Твої кошмари, бо знаю, що вони є витвором нервів і хворої уяви. Натомість, дивує мене Твоя відвага, з якою Ти поспішилася відразу на другий день оповісти хресній матері про наше «гріхопадіння». Думав, що Ти є скромнішою і соромливішою, ніж показалося насправді. Я – мужчина, але не можу собі уявити, як би я про такі речі насмілився комусь хоч би натякнути. І коли Ти не маєш сорому, то я соромлюся за Тебе.

Але переходжу до суті Твого листа:

Бачу, що Ти заради своїх примх бажаєш поставити на своєму і зі мною не числишся. А я Тобі скажу таке: Я люблю Тебе, Марусю, шалено люблю, але нема у світі сили, яка б примусила мене скоритися Твоїм примхам! Більше того: я тепер і до ЗАГСу не піду так довго, поки Ти того хотітимеш. Саме тому, що Ти того домагаєшся в категоричній формі! В одному я держуся старих засад – що в родині головою мусить бути чоловік, а не жінка, і від того не поступлюся. Мусиш слухати мене і в засадничих питаннях робити так, як я скажу, і надії на те, що може бути інакше, вибий собі з голови.

А моє останнє слово таке: приїжджай! Тут уже всі знають, що я одружений, і нікому в голову не приходить питати мене, як саме ми одружилися.

Щоб ніяк не впливати на Твоє остаточне рішення і щоб Ти потім знову не вважала моїх переконувань «підшептами нечистого», я по Тебе не приїду, але прошу пам’ятати, що моє мешкання, мої обійми і моє серце стоять для Тебе отвором.

Твій Ігор».

Виславши листа, заспокоївся і чекав, як на відповідь, на саму Марусю. Щоб вона там не писала, щоб не думала, які б не мала переконання, але тепер їй не лишалося іншого виходу. Маруся не була Зоєю, на яку інтимний зв’язок не клав ніякого зобов’язання. Для Марусі, при її ментальності, навіть примусове «гріхопадіння» з нелюбим, осоружним чоловіком, могло б стати ланцюгом, закріпляючим на все життя. Тим більше з ним, з Ігорем...

І Березовський чекав.

Але напередодні дати, в якій Маруся повинна була з’явитися, згідно з призначенням до роботи, з’явилася сіренька, мов горобчик, дівчина і подала Ігореві конверт зі штампом районової інспектури наросвіти.

Нічого не підозріваючи, він відкрив конверт і прочитав таке:

«Замість М. Г. Кобзаренко, яка одержала інше призначення, надсилаємо до вас на посаду учительки для молодших класів Єлисавету Іванівну Дубенчук».

Березовський прочитав раз і не зрозумів, прочитав другий раз і не повірив. Коли ж врешті зрозумів і повірив, ледве стримався, щоб не вхопити Богові духа винну[53]53
  Вираз «Богу духа винний» означає, що людина є  невинною в очах Бога.


[Закрыть] сіреньку Єлисавету Іванівну і не виштовхати її за двері.

– Сідайте і почекайте трошки, – сказав насилу, сам дивуючись своєму спокійному голосові. – Я зараз вернуся і обговорю з вами справу.

Вийшов з учительської й подався до фізико-хімічного кабінету, від якого носив ключа. Увійшов, замкнувся, сів на запорошений стілець і вхопив себе за голову.

Чи ж це можливе?! Маруся, ЙОГО Маруся, його дружина, його кохання, не приїде!.. Зреклася його після того всього, що сталося, відкинула його любов, знехтувала його великодушністю, з якою він простив їй все, включно зі «сповіддю» у Сірчихи, і «одержала інше призначення»!.. Чи ж справді могла так поступити через примху, через бажання поставити на своєму? Надіється на те, що зломить його і змусить перепрошувати? Ні, це до Марусі не подібне! Занадто вже вона чесна і щира для цього. Ні, ні! Видно, й справді вона безсила піти проти своїх переконань, видно й справді її думка не в силах порвати з поглядами, які ще глибоко корінилися по передмістях. А, може, до того всього долучився ще й жаль покидати самотним хворого батька, перед яким вона почувається тепер такою винною? Це дуже правдоподібне. Могла якось вистаратися посаду в місті й лишитися. Та, як би там не було, вона не приїде. Не приїде!.. Поїхати туди, зламавши слово?.. Ні, він також не погодиться. Вона мусить написати, мусить дати вияснення! Але яке вияснення? Що може вияснити людина, яка нагадує глибоку, таємничу криницю, де годі догледіти воду. Вона і сама себе не знає.

Викуривши три цигарки підряд, Ігор урешті постановив нічого не писати, чекати на лист, і пішов приймати нову учительку.

Та, замість листа, прийшов пакунок. Лишень глянувши на нього, Ігор зрозумів, що в ньому прийшов образок. Хотілося йому дуже глянути на подобу своєї матері, але він боявся знову зустріти той сумний, докірливий погляд, якого досі не міг забути, і він пакунка не розкрив. Зрозумів лишень до кінця, що Маруся не завагається зірвати з ним остаточно, і це наповняло його душу глибоким жалем.

* * *

Серед клопотів і праці котилися одноманітні дні, а, коли й вирізнявся серед них котрий, то тільки тим, що сталася якась неприємність, або додався новий клопіт: то посварилися між собою учительки, то з якогось предмету, або в якійсь класі загрозливо зріс процент неуспішности, то знову нахуліганили учні, то приходили зі скандалами батьки в обороні своїх нащадків, то врешті, виявлялося, що той учитель, або та учителька не може абсолютно собі дати ради з учнями і з програмовим матеріалом. А, поза тим, постійні цифрові й словесні відчити з деталічним обрахунком оцінок успішности з кожного предмету, пропусків годин, наявности учнів у загальних цифрах і у процентах, довжелезні реляції про працю школи, що їх вимагалося кожного місяця і які вимагали місяця часу на своє викінчення; нарешті контроля учителів, власні години, перевірка зошитів, педагогічні наради, збори і сотні всяких інших справ заповнювали дні по береги.

Березовський майже кожного дня вертався додому перед північчю і вже на порозі мешкання важко зідхав. Відчиняв двері і, замість теплоти родинного гнізда, зустрічав пустку. Сумував у кухні не накритий нічим стіл, на якому сиротіла порожня склянка від чаю, жалібно дивився занедбаний мідний примус, заплаканий зеленими потьоками, непривабливо виглядало убоге залізне ліжко, якого Ігор при найбільших стараннях ніколи не міг застелити як слід, хиріли й жовтіли кволі квіти у вазонках, і все довкола виглядало недоладно, не поставлене на своє місце.

Ех, життя!

Ігор зідхав ще раз і брався розпалювати примус. Пив чай і сідав знову до роботи. Інколи йому вдавалося забутися, але частіше робота не йшла, а натомість приходили невідчепні, настирливі думки. Найприкріше ніби пережив, але було йому спочатку страшно неприємно відповідати на питання, чому не приїхала дружина, де вона і коли приїде. Щоб забезпечити себе перед такою цікавістю, вдавав дуже похмурого і неприступного, а кілька разів навіть гостро осадив декого, даючи до зрозуміння, що вважає всякі такі питання безличністю[54]54
  Безличність – нахабство, безсоромність.


[Закрыть]. Нагнав страху на колег і викликав до себе неприязнь, йому самому було прикро, але іншого рятунку не мав.

Так минали дні, тижні й місяці, а Маруся не обзивалася, і він не знав, що з нею. Кілька разів поривало його написати до неї, або хоч до Григорія Степановича, але, почавши лист, він дер його і казав: «Ні! Вперлася вона – впруся і я. Вона того сама схотіла, вона і мусить перша зламати мовчанку. Побачимо, хто довше витримає. Я терплю, але і вона терпить не менше. Адже любить мене, адже не забула і не забуде так скоро. О, вона мене не забуде напевне!..»

І ця віра в її любов підбадьорювала його, підігрівала надію в те, що непорозуміння скінчиться раніше, чи пізніше.

Але непевність все ж таки мучила, гризли його докори сумління, а туга росла й росла. Були хвилини, коли він проклинав дівчину за її заскорузлість, за її вагання і за її якісь там дурні переконання, але навіть і тоді не переставав любити. Боже, як він її любив!... Були ночі, коли він не міг заснути ні на хвилину, простягав до неї в темінь руки, кликав її і мало не плакав: «Марусю, Марусю, навіщо ти так зробила? Навіщо мучиш мене і себе? Чи ж би не було краще для нас обидвох, коли б ти зараз спала, поклавши голову на моє плече? Я б і у сні чував над тобою, моя кохана, я б оберігав твій спокій, моя маленька, я б був вірним чоловіком, я б життя своє віддав за тебе, мій скарбе!.. Чому ти не зі мною, Марусе?..»

Так минуло понад чотири місяці й врешті він не витримав. З початком зимових вакацій, нікого не повідомивши, зібрався відвідати Кобзаренків. Розрахував так, що виїде в суботу вночі, день перебуде у них, вночі знову сяде в поїзд і ранком вернеться непоміченим до праці. Помимо перерви навчання в школі, учителі з відпочинку не користали, а у нього було праці вдвоє більше у зв’язку з піврічними відчитами й підготовкою до другого півріччя, але офіційно на неділю він мав право, «гарантоване Сталінською конституцією»...

Як постановив – так і зробив, і в перших числах січня мчав у поїзді через темну ніч навздогінці за своєю тугою, за своїм коханням, за своєю мрією туди, де за двома кремезними грушами притулилася на передмісті стара міщанська хатина з невеличкими віконечками і сінями, прикріпленими коробочкою до середини фронтової стіни...

Ледве дочекався кінця дороги і з тугою, з любов’ю, з ніжністю й розкаянням вискочив у молочну мряку насупленого зимового ранку. Всівся у незручні старі козирки[55]55
  Козирки – сани.


[Закрыть] і наказав себе вести. Але по дорозі сталася пригода: виснажена на артільних харчах стара допотопна шкапа послизнулася, впала на вкритий снігом брук і нізащо не могла підвестися. Порвалася латана, перегнила й штукована упряж, і фірман даремно кляв, вйокав і молотив нещасне сотворіння пужалном по сухих ребрах – шкапина, здавалося, доходила.

Березовський вилаяв фірмана за жорстокість, мало не поламав йому батога, але врешті вискочив зі саней і пішов пішки.

Скрізь такі непривабливі, але такі зворушливо знайомі картини: обшарпані й пооблуплювані будинки, вибоїсті вулиці й нагі дерева з повикручуваними, пообламуваними гілляками. Сумно плентаються державні коненята, вгинаючись під тягарем саней, навантажених брудним снігом, лаються і верещать жінки у довжелезній черзі перед закритими дверима якоїсь крамниці, спішать до праці[56]56
  В цих роках села і районові містечка мали вільний день у неділю, міста – що шість днів. (Примітка авторки).


[Закрыть] радянські урядовці у витертих, неформених пальтах і полатаних калошах. А ось і знайома бабуся у довгому-предовгому і давньому-предавньому бурнусі, що був чорним, а тепер позеленів і вкрився численними латками. Відколи Ігор жив у цьому місті – все бачив ту саму бабусю в тому самому бурнусі, з тими самими ногами, обгорнутими для теплоти поверх подертих черевиків куснями кропив’яного мішка, і з тим самим маленьким бляшаним відерцем, з яким бабуся ходила по воду до крану на п’яту вулицю. Все лишилося по-старому, нічого не змінилося.

Ігор минав квартали за кварталами і вже наближався до знайомої дільниці, як його несподівано зупинив голосний оклик:

– О, диви, хто йде!..

У новому пальті, у величезному капелюсі, з величезною кокардою червоного шалику[57]57
  Кокарда шалику – бант шарфику.


[Закрыть] під бородою, перед ним стояла Варя, розтягнувши в усмішці своє червоне обличчя від вуха до вуха. Березовський давно забув про її існування. Знав лишень, що вона, скінчивши на рік раніше від Марусі технікум, виїхала на посаду в село.

– Ви, Варю?! – потиснув їй руку Ігор. – Добрий день! Що ви тут робите?

– Нічого. Живу.

– Живете тут? Ви, хіба, не були в селі?

– Була, але тепер вже не працюю: мій чоловік військовий.

– А-а, то ви одружилися?! Ґратулюю!..

– Запізно трохи: я вже п’ять місяців замужем, – гордо сказала Варя.

– Он як?! Ну, а все ж таки, як то кажуть: «Ліпше пізніше»...

– Дякую. А ви куди?

– Я? – трохи зам’явся Ігор. – Приїхав у справах і оце хочу відвідати Кобзаренків. Ви, часом, не були в них?

Обличчя Варі розтягнулося вдовжину так, що готове було роздертися по лінії її широкого рота, а очі враз скаменіли.

– Я-я-к?! – спитала зі страхом. – То ви нічого не знаєте?!

Поки вона договорила своє питання, Березовський, властиво, знав уже багато й відчув напад холодних дрижаків і охлялости в колінах, але все ж видобув у собі настільки сил, що відповів:

– Ні, не знаю. Знаю лишень, що Григорій Степанович був хворий і два місяці лікувався. А... що з ним? Помер?

– Коли б же просто помер!.. А то згинув під парканом, як волоцюга, – стишеним голосом відповіла Варя, і в очах її виступили сльози.

– Та що ви, Варю?! – жахнувся Ігор. – Як же то?.. Коли ж то?..

– Щось із два місяці тому, чи що... З п’янства він загинув...

– З п’янства? Але ж... Як же?.. Та ж він лікувався!..

– Лікувався, приїхав здоровий, а потім запив ще гірше. Через Пульку...

– Що?! Через Марусю? – Ігор відчув, що блідне, бо серце його раптом зупинилося.

– Ех, та не грайте ви комедії переді мною! – нараз із пристрасною ненавистю вибухнула Варя. – Прикидаєтеся святим та божим незнайкою! Всі сусіди бачили, як ви з Пулькою женихалися. Звели дівчину та й покинули, безсовісний! Що їй, бідній, лишалося робити? Забрала свої манатки та й поїхала в село. Кобзаренко вернувся і застав хату замкненою, а ключ у сусідів. Ті йому й оповіли, безмозкі, все, що бачили і чого не бачили. Старий з горя як запив, як запив, то два тижні пив без перерви. З розуму зійшов цілковито. Усе якісь порубані зелені чоботи носив і одного дитячого черевика та плів про вдячність щось таке, що купи не трималося. Так з тими чоботами і з тим черевиком за пазухою і помер. Пулька, як приїхала на похорон, хотіла на себе руку наложити, але якось її відговорили. А все через кого? Через вас! Ех, зводник ви – от що! Не знаю навіть, навіщо я вам руку подала. Ідіть к чортам собачим!..

Обернулася і пішла. Потім щось надумалася, оглянулася, плюнула демонстративно і пішла знову.

А Ігор непорушно стояв. Він бачив плювок Варі, і йому самому захотілося наплювати собі в обличчя, завити, закричати на цілу вулицю, що він – негідник і вбивця. І, – о іроніє! – чи ж він не сказав колись Кобзаренкові: «Я вас ніколи не вб’ю? Сказав. Сказав і вбив. Вбив жорстоко, стоптавши йому наперед його гордість, його надії, вирвавши йому його одиноке «серце в грудях». Дарма, що не думав так зробити, дарма, що те «серце» любив безмежно, але стоптав! Стоптав, бо так розумів його вчинок батько.

Рушив з місця і пішов, як п’яний, дивуючись, що земля не розступається під його ногами, що його не шмагають пообламувані, голі віти дерев, що на нього не валяться доми й електричні стовпи, хоч він того бажав. Ах, як бажав!..

І, здається, що він скінчив би з собою, коли б не наткнувся припадково на цибатого Веретелюка, який чи не одинокий мав щастя дістати посаду в місті. Як воно там було докладніше, цього він уже собі не пригадував, тільки Веретелюк силоміць затягнув його до себе і, перш усього, влив у нього майже повну склянку горілки.

Випивши, Ігор почав був звірятися зі свого нещастя, але Веретелюк його урвав:

– Лиши, Ігорю, я знаю все...

– Знаєш?!

– Знаю. Це вже, либонь, і ціле місто знає – і почав міряти свою убогу кавалерську кімнатчину від вікна до дверей – цілком так, як робив це у гуртожитку.

Ігор сидів, стиснувши скроні руками і чекав, поки горілка вдарить в голову, затуманить мозок і заллє собою вогонь муки. Але вона, замість того, йшла в ноги, наливала їх свинцем, а голова, як була тверезою, так і лишилася, і в грудях, як пекло, так пекло і далі.

– Євгене, – обізвався, – я покінчу з собою!..

– Це, звичайно, найлегше, – спокійно відізвався Каланча, не перестаючи ходити, – і для боягузів – найкращий вихід. Я б і сам тобі порадив повіситися, коли б мова йшла про твою виключно користь. Але думаю про ту дівчину...

– Що думаєш?

Веретелюк підійшов до столу, налив собі на денце склянки горілки, випив, тоді налив удруге майже повну і підсунув Ігореві.

– Пий ще – легше буде – і заходив знову по кімнаті.

– Покінчити з собою, братику, не штука, – почав по паузі своїм низьким глухуватим голосом. – А ти тільки подумай, що з Марусею буде? Вона ж любить тебе.

– Євгене, мовчи!..

– Ні, не мовчатиму, а ти будь чоловіком, а не ганчіркою, і вух не затикай – не поможе!

Став перед Ігорем і важко поклав йому руку на плечі:

– Слухай, Ігорю, не дурій і не думай зробити гіршого, ніж зробив досі. Дівчині досить того, що вона пережила. Я дам тобі адресу, їдь до неї і одружися, бо будеш ти останнім сукиним сином, як цього не зробиш!

– Одружитися?! – сахнувся Ігор. – Після того, що сталося, насмілитися просити про одруження?!

– Це твій обов'язок, братику. Хоч би вона мала тебе калошею по пиці витріпати, як того Комісарова, але просити мусиш! Просити і перепросити!

– Вона мене не схоче бачити...

– Вона, Ігорю, тепер нікого не має...

– І я мав би з того скористати?

– Вона любить тебе, кажу ще раз!

Ігореві горілка починала добиратися до голови, і він потер чоло.

– Чекай, – сказав, – чекай... Василь був тоді щось жартував на тему, що більше не хоче женитися... А ти також... Адже, ми з Марусею були одружені! ..

– Ти ще розумієш, що говориш, чи вже ні? – поцікавився Веретелюк, перехиляючи голову.

– Розумію! – патетично вдарив себе .в груди Ігор. – Ми одружилися! Але форма... Яке кому діло до того, яку форму прийняло наше одруження?!.

– Воно прийняло отаку форму – о! – і Веретелюк показав дулю. – Коли б ви були одружені, як належиться, не дійшло б воно до того, до чого дійшло!

Ігор закрив обличчя руками і почав плакати.

– Я не переживу того! – вистогнав. – Я накладу руку на себе!

Хотів ще щось сказати, але не вспів, бо Веретелюк ухопив його за петельки, як то зробив колись по тій антирелігійній доповіді, і поставив на ноги.

– Слухай, – сказав грізно, – слухай добре, що казатиму! Тобі мало того, що наробив, а хочеш ще й своє життя покласти на її сумління?! Мало їй батькової смерти?! Ні-і! Мусиш жити! Мусиш жити, хоч би й як не хотів, хоч би вона тебе ногою відкинула від свого порога!

– Євгене, ти не знаєш, що то значить – мати чиєсь життя на своєму сумлінні! – хлипав Ігор.

– Не знаю, але уявляю, а тому й кажу тобі, щоб не робив дурниць! Сідай і слухай далі!

Ігор покірно сів і чекав, а Веретелюк, походивши сюди й туди, знову зупинився проти нього і почав лагідніше:

– Ти, друзяко, не бери собі всього на своє сумління. Не тільки ти винен – винна й вона, а найбільше винен сам покійний. Ви не почислилися[58]58
  Почислитися – порахуватися, зважити.


[Закрыть] з ним, а він ще менше почислився з вами, і, коли хочеш знати, його вина перед вами є значно більша, ніж ваша перед ним. Бо те, що ви зробили, можна направити, те, що він – ніколи!

– Він не хотів мститися, Євгене, він з горя...

– У всіх п’яниць завжди знайдеться причина, щоб пити: раз від радости, другий раз – від горя. Він не був маленьким, знав, до чого його горілка доведе, а не вважав за необхідне стриматися. Він повинен був подумати над тим, щоб вас поєднати, або, коли б ти навіть виявився негідником, то він би повинен був підтримати свою дитину в нещасті, а не шукати рятунку в горілці, не добивати доньки своєю смертю! Для вас обидвох, Ігорю, у мене ще виправдання знайдеться, але для покійного – ні. Та ми лишім обсуджування мертвих. Над ними є вже інший Суддя... Ти ще розумієш, що говориш?

– Розумію, Євгене. Я п’яний, але розумію.

– Гаразд. Тоді хочу взяти з тебе обіцянку, що ти не зробиш ніякої дурниці. Можеш мені це пообіцяти?

– Обіцяю, Євгене.

– Добре, тримаю тебе за слово! Маруся також була, щось плела про самогубство на похороні, й ледве я її відговорив. Тепер спокійний за вас обидвох. Не йдіть за прикладом покійного, бо аж тоді зробите злочин.

Слова якось повільно доходили до свідомости Березовського, і він здивувався по довгій паузі:

– Ти говорив з Марусею?!

– Говорив, – хитнув головою Веретелюк, мов кінь. – Був на похороні і говорив.

– Ти був на похороні?! І чому ж ти мені нічого не написав?!

– Не люблю плутатися в чужі справи, хіба з конечности. Та й Маруся не хотіла.

– Не хотіла?!

– Е-е, ти, бачу, розговорився, а мені ніколи. Маю дижур[59]59
  Дижур – чергування.


[Закрыть] у школі. Пий ще!

Ігор відхилив рішучим рухом подану склянку:

– Ні, Євгене, я більше не питиму! Ні зараз, ні ніколи більше в житті! Досить з мене прикладу покійного тестя...

– Ну, то лягай. Виглядаєш, як з хреста знятий. Лягай і спи спокійно. До поїзду я тебе збуджу.

Постелив ліжко, поміг Ігореві роздягнутися, накрив, його дбайливо і на прощання жартівливо потермосив за вухо:

– Ех, ти, Дон Жуане новочасний!

Добрий, милий, сердега Каланча!..

* * *

Друга безсонна ніч у поїзді й тягар думок у мозку.

Випросить відпустку і поїде до Марусі. Як зустрінеться з нею? Що їй скаже? Як подивиться в очі?

Хоч, властиво, чим він завинив? Що відкинув безглузді церемонії в подружжі? Чи це його вина, коли він має інакші від Марусиних погляди? А, коли і вина, то з чим поїде? Знову буде переконувати? Ні, не буде! Є випадки, в яких треба відступити від засад, і на цей раз саме такий випадок стався.

Чому раніше не погодився на вимогу Григорія Степановича? Чому бодай не написав йому, як умовилися з Марусею? Не написав, бо в глибині душі відчував, що таким листом дуритиме старого за засадою: вовк ситий і кози цілі. Це було б зовсім нечесно. Краще просто сказати «ні», але не хитрувати і не комбінувати.

Але, з другого боку, все сталося власне тому, що не хотів поступитися, не хотів кривити душею.

Як це все сумно!..

Пізній зимовий день щойно розтуляв зліплені інеєм повіки, коли Березовський зліз з поїзду і, увібравши голову в плечі, мов злочинець, що боїться бути впізнаним, почав прокрадатися до свого мешкання. Відчинив двері й побачив за порогом лист, заадресований незнайомим твердим мужеським письмом на його ім’я. Серце його тривожно стукнуло, підказуючи, що вістка мала бути дуже важлива. І справді не помилився.

«Шановний Колего, – писав незнайомий автор, підписаний в самому кінці листа: «С. М. Лукіянчук». – Хоч Вас цей лист і здивує, але я зазначую відразу, що не проситиму вибачення, бо мій поступок подиктований обов’язками становища і деякими іншими причинами, про які писати вважаю недоцільним.

Отже, я працюю завпедом у тій школі, де учителює Марія Григорівна Кобзаренко, а це, як знаєте, змушує нас часто втручатися у приватні справи.

Дуже мені шкода, що Марія Григорівна, така добра педагогічна сила і повновартісна людина, останнім часом стратила свій попередньо здобутий авторитет, як серед учнів, так серед колег, так і серед місцевого населення. Це відбивається і на дисципліні, і на успішності, і на самій Марії Григорівні. Вам напевне буде зайвим пояснювати, чому вагітна учителька є взагалі небажаним явищем у школі, тим більше учителька незаміжня, та ще й у сільській місцевості, де люди твердо тримаються старих понять моральности. І тому становище Марії Григорівни дуже важке, навіть нестерпне. Від неї відвертаються люди, хулігани улаштовують на неї засідки на вулиці, а недавно з’явилися до мене ціла жіноча делегація з домаганням – усунути Марію Григорівну з посади, як деморалізуючий приклад для їхніх дітей. Я жінок запевнив, що Марія Григорівна має чоловіка, який поки що не може її забрати до себе, і вони трохи заспокоїлися. Але цей випадок змусив мене викликати Марію Григорівну на одверту розмову, і вона дечим мені зрадилася, але категорично відмовилася Вам писати. Цей прикрий обов’язок беру на себе та інформую Вас про стан речей. Не збираюся Вам читати лекцій на моральні теми, ані не даю Вам ніяких порад, сподіваючись, що Ви поступите так, як накаже Вам Ваше почуття чести й розуміння обов’язків.

З належною пошаною С. М. Лукіянчук».

Поки дочитав до кінця, пообривав усі ґудзики від сорочки, бо йому здавалося, що задихнеться. Шарпав себе за комір, дер волосся й до крови розбив руку об стіл.

Потім зірвався на рівні ноги: їхати! Їхати, не відкладаючи, ні одної хвилини, бо не знати, чи перелік його злочинів не зросте так, що вже й самогубство не поможе. Боже, як же це він не подумав над усіма можливими наслідками тих незабутніх годин, проведених з Марусею! Адже воно могло статися, воно навіть мусіло статися, було б дивним, коли б не сталося!..

І от, Маруся – мати. Молоденька, самотня, опущена, прибита горем дівчинка, закинута у далеке село, Покритка. «Покритка в селі раз на кілька літ з’являлася, і до смерти гіркий її вік був», – так сказав покійний Григорій Степанович, а тепер, уявивши собі становище Марусі в ролі покритки, Ігор тільки застогнав: не так скоро викорениться жорстока традиція в селі, о! – не так скоро!

Запхав листа в кишеню і, як був одягнений, так і побіг до школи.

В кабінеті директора почалася сварка.

– Що ж це ти, товаришу Березовський, – напався директор, – відлучаєшся з місця праці, нікому нічого не сказавши?!

– Я не стратив ні одної робочої години! – підвищив і собі голос Ігор. – Дивись на годинник: спізнився, може, хоч би на одну хвилину?!

– Та ти дитина, чи що?! Не знаєш законів?! До праці можеш не приходити у вихідний день, але місця не смієш покидати без дозволу!

Березовський важко сперся руками на стіл і перехилився до директора.

– Слухай, – сказав хрипко, – коли б мені грозило заслання, чи навіть розстріл, – я все одно поїхав би, зрозумів?! Вчора я поїхав за рахунок двох ночей і вільного дня, в які мене ніхто не має права змусити до праці, але сьогодні я їду, покидаючи роботу. Дозволить інспектура – добре, не дозволить – їду без дозволу. Все!

Директор відхилився назад і зі страхом слухав свого співрозмовника.

– Березовський, – спитав співчутливо, – та що з тобою?! Щось сталося з дружиною, може?..

– Так, з дружиною. О, але ти не лякайся – справа не кримінальна, не політична, а приватна.

Директор відітхнув:

– Ну, що ж... Іди до інспектури і проси відпустки. Але... Що там сталося, коли можна знати?

– Не можна! – відтяв Ігор і вийшов з кабінету.

* * *

Знову безсонна, третя з ряду, ніч у тряському вагоні, знову ті самі почування. Ігореві почало видаватися, що все його життя – це одноманітна, безконечна дорога у півтемноті залізничного вагону. Стояв у коридорі, приложивши чоло до замерзлої шиби, дивився у непрозору синь, думав, страждав і каявся. А найбільше кохав. Скільки то вже разів він був переконаний, що його почування до Марусі сягнули вершка, поза яким не може бути нічого більшого? А, отже, тепер бачив ясно, що це була облуда. По-справжньому він кохав лишень з того моменту, коли довідався, що Маруся й мати його дитини. Принаймні, так йому видавалося.

Але, з другого боку, що він дав їй зі своїм коханням? Що дав для жінки, заради якої згоден був виточити кров зі свого серця? Увійшов у її життя, скаламутив рівновагу духа, відібрав їй віру, осиротив і зробив посміховищем для цілого села. Таке «щастя» дав їй!.. І все – чому? Чому?! Чи справді не мститься над ним Вища Сила, не природа, а та, інша, існування якої він заперечував?

Минула ніч, минув і ранок, і десь так вполудне Ігор прибув на місце. На станції напитав рижовусого маленького колгоспника у латаному кожусі, який вертався порожніми саньми у село.

Дізнавшись, до кого їде Березовський, дядько спитав:

– А ви ж, вибачте, хто їм будете?

– Чоловік.

– А-а, чоловік! – зрадів чомусь дядько, бадьоро поправив свою облізлу шапку і замахнув батогом над горбатими кінськими спинами: – Вйо бодай вас на чорну дошку вписали!.. Газети читати вмієте, а робити не хочете, симулянти!..

– А ви б їм, замість газет, та трохи вівса... – ледве помітно усміхнувся Ігор, простягаючи дядькові цигарки.

– Го-го, товаришу хороший! – приймаючи цигарку, вишкірив дядько жовті зуби. – Тут господарі за жменю січки в шлеї позапрягалися, а ви хочете коней вівсом розпаскуджувати... Овес не про нас родить... І ми, і коні тепер з газет енергію беремо....

Відчувши якось нюхом у гостеві свою людину, колгоспник розговорився і почав оповідати про селянські біди: на трудодень минулого року випало по 400 грамів зерна, здебільша посліду, та трохи картоплі, трохи цукру, і по кілька кілограмів рицинового[60]60
  Рицина – рослина, з насіння якої виготовляють касторову олію, котра в медицині застосовується як проносне, а також у техніці як мастило, і як складова у хімічній та лакофарбовій промисловості.


[Закрыть] насіння на родину.

– Кат його знав, що воно таке, – оповідав сміючись. – Казали сіяти – ми й посіяли, казали зібрати – зібрали, казали здати вісімдесять процентів, а решту собі лишити – так і зробили. Надушили олію – а він смердить якоюсь холерою, аж з душі верне. Але що має мужик робити? Ми вже до всяких смородів звикли, то й те їли. Тільки ж як почали люди той олій уживати, як у селі ніби пошесть якась кинулася: розхорувалися усі на животи і, знай, бігають, та й бігають... Аж коли наше начальство, побачило, що люди до роботи не виходять, сказало нам усім, яка то причина «пошесті». А люди тоді в крик: мовляв, на холеру ж було те насіння давати і що з ним робити? Порадили нам продати все державі. Так що ж – задурно майже повіддавали, бо дістали ми знову ж послід, а. хто олій видушив, то тому ще менше платили. Кажуть: «Це до аптек, а воно негі... ніге...» От і не вимовлю, як воно в біса!..

– Негігієнічно?

– От-то-то! Нігінінічно. Кажуть, чистити треба і на фільтер пускати. Так і пропала наша праця ні за цапову душу. Коли б же були, холерники, до ладу роз’яснили і по-розумному зробили та й сказали людям: «Сійте стільки й стільки тієї рицини для держави, а на тих двадцять процент землі, що з них маєте врожай собі лишити, посійте ріпак, чи просо, чи гречку, чи ще там щось». Все ж була б людям якась користь. А то так – пішло з димом, бодай вас видушило!..

Конята тюпали поволеньки, сани йшли в затоки, а балакучий дядько не вмовкав.

– Оце добре, що ви надумали до жінки приїхати, – змінив він тему, – а то наш народ, знаєте, некультурний (дядько казав «некулітурний»), плеще всяке, бодай їм заціпило... А ваша жінка – гарна людина, любили їх всі – і старі і малі, поки ото хтось слави не розніс. Воно, знаєте, таке діло, що його, коли час прийде, в скрині не сховаєш – видно... Вйо!..

Ігоря кольнули слова колгоспника і оте дієслово «любили», вжите в минулому часі. Отже, тепер уже не люблять... Бідна Марусина!..

Переїхали кілька горбків і долин, вкритих ствердлим снігом, минули гайок, переїхали й замерзлу ріку, за якою стояло село. Помимо нетерплячки в очікуванні скорої зустрічі й хвилювання, Ігор не міг не бачити цієї колгоспної руїни. Тут і там, мов щербини в ряді зубів, підносилися занесені снігом купи, з яких подекуди ще стирчали осамітнені, порозвалювані комини, – сумне свідоцтво про людське житло «в минулому часі»; тут і там стрічалися залишки розкішних садків, також у «минулому часі», бо тепер на їхньому місці виднілися пеньки, чи ями від пеньків, та ще стирчала якась деревина, обчімхрана до самого вершка. Зі всього можна було встановити, що майже половина села щезла з лиця землі.

– Скільки у вас дворів? – спитав Ігор.

– Що кажете? Дворів? Дворів тепер є чотириста і ще щось. А було сімсот, та ще на хуторах вісімнадцять, – підтвердив Ігореві міркування дядько. – Два млини мали ми колись, дві церкви, більш, як дві тисячі рогатої худоби та коней щось із тисячку. А тепер, вже про церкви й не кажу, лишився один млин, та й в тому молоти нічого. Корів разом із колгоспом село має несповна триста, а кінських хвостів, отаких, як оце бачите, є всього-навсього шістдесять вісім. Дожилися, як то кажуть, по самі тпруті... Вйо!..