Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

На другий день перемир’я, блукаючи під дощем вулицями зруйнованого міста, вийшов аж на околицю, де серед гарно упорядкованих городчиків і садків стояли чепурненькі поверхові дімки.

«От, – з гіркотою думав Ігор, – вам і війна не принесла такої руїни, як нам "мирні часи". Вас нищив вогонь і гранати, а нас – гнилизна. Гнилизна страшніша»...

Пригадував собі міста позначені печаттю нужди, розчавлені колективізацією села, порівнював це все до руїни, принесеної війною, і ще раз стверджував: «Гнилизна страшніша».

І нараз звідкись вискочила перед ним перелякана насмерть німкиня, присадкувата і огрядна, з блідим, як скиба сала, обличчям.

– Офісір, офісір!.. – заломила в благанні руки. – Русскі зольдат бум-бум!.. Доктор убівайт!..

Кричала далі щось по-німецькому і показувала позад себе на величенький дімок, що стояв у глибині саду.

– Бітте, бітте!.. – просила, благала і шарпала скудовчене волосся.

Звичайна картина, яка не потребувала ніяких додаткових пояснень і свідком яких Березовський був уже сотні разів. Та сьогодні він, навіть не здаючи собі відчиту поспішив до вказаного жінкою дімка. Біля виломаних дверей ми– моходом відчитав на масивній таблиці: «Доктор»... – і далі якесь прізвище.

Ігор вскочив у коридорчик, вистелений грубою доріжкою, перебіг чистеньку кімнатку з акуратно розставленими попід стінами стільцями, – почекальня! – і опинився в лікарському кабінеті. Тут на підлозі у білому халаті лежав, припавши до лінолеумової підстилки скривавленою білою від сивини головою, зовсім старенький дідок. Кров була й на халаті, кров стояла під ним калюжею.

На хвилинку дідок опритомнів, важко звівся на руки і глянув довкола каламутними очима.

– Ох, Ґотт!.. – жалісно, чисто по-дитячому простогнав він і так само по дитячому обережно поклав голову на лінолеумову підстилку – мов би на подушку.

В Березовського здригнулося серце і від жалю до нього і від шалу злости. Обминув умираючого і, відбезпечуючи на ходу пістоля, він скочив далі в глибину мешкання. Прислухався: десь із поверху доходили нервові й поспішні чоловічі голоси. Він птахом злетів по сходах і застав двох грабіжників серед купи виверненої з шафи одежі. Вони нервово перебирали речі, відкладаючи кращі набік. Були так зайняті своєю роботою, що не помітили свідка.

Не надумуючись довго, Березовський націлився на одного й вистрілив. Той на секунду завмер, немов би з несподіванки, а потім захитався і рунув на купу одежі. Другий, отямившись, скочив убік і заховався за великим фотелем.

Але тепер уже і Березовський отямився.

– Це що, мародерство?! – гримнув оскаженілим від люті голосом, ловлячи на мушку пістоля голову в «будьонівці», яка то визирала, то ховалася з-за високої спинки. – Ось я вам, сволочам, зараз дам мародерство!.. Ану вилазь!..

– Таваріщ... Таваріщ... Таваріщ... – переляканий грабіжник, видимо, не міг розібратися в чині начальства... – Єта што ж такоє?.. Єта, как жє можна?..

– Вилазь! – ще раз крикнув Ігор.

Але грабіжник не був дурний вилазити. Присівши за фотелем, він звідти почав умовляти грізного начальника:

– Єта не гадіцца, таваріщ камандір!.. Ми крофь сваю пралівалі, а тєпєрь нашему брату і пабалавацца ніззя?.. За нємца-гада ти сваєво брата стрєляєшь, а?... – в голосі схованого, крім прохання й страху, вже була погроза.

Березовський спочатку не мав наміру вбивати і цього другого, але оце «сваєво брата» і погроза перерішили його настанову. Він рванувся за крісло і дав другий стріл. Потім, не оглядаючись, вискочив з кімнати. Збіг у низ, хвилинку затримався над зігнутою постаттю в поплямленому білому халаті, яка почала вже холодіти, і вирвався на вулицю.

Здається, що всі потрясіння, яких повинен був би зазнати Березовський протягом останнього місяця, але яких він зовсім не відчував, десь копичилися в нього і оце разом вийшли на поверхню. Руки у нього танцювали, ноги підгиналися, зуби дзвеніли, а у вухах все ще звучали напереміну то жалісне «ох, Ґоот!», то «сваєво брата», і перед очима виринала скорчена білоголова постать у поплямленому кров’ю халаті.

Ледве знайшов свою кватиру, а в ній співмешканця – полковника Рибака. Березовський дражнив його «суцільним непорозумінням», але Рибак з невияснених причин уважав Березовського своїм великим другом, очевидно саме тому, що й справді був «непорозумінням». Як зовнішньо, так і внутрішньо, Рибак дійсно складався з недоречностей і невідповідальностей. Його сухорляве, продовгасте обличчя зовсім не відповідало ніжній рожевій лисині, порослій ріденьким золотистим пушком; ще менше до лисини пасував рот, повний білих металевих зубів; за меланхолійно-лагідним виразом його блакитних очей скривалася брутальність і цинізм, а ніжна й глибока приязнь до покинутої родини йшла таки зовсім урозтіч з бурхливими любовними пригодами, що їх Рибак умів знаходити при найбільш невідповідних обставинах.

Коли Березовський зайшов у кімнату, Рибак лежав на ліжку, тримав у лівій руці алюмінієву їдунку[71]71
  Їдунка – кухлик.


[Закрыть], а вказівним пальцем правої виписував у повітрі якісь знаки і щось мугикав.

– «Де-е, ти бро-о-одиш, моя до-о-ле?..» – затягнув він на повний голос, побачивши Березовського, і, не підводячись, простягнув йому їдунку: – Пий, майоре, бо мені самому скучно! Чекаю тебе, чекаю... Пий!..

Березовський забрав у нього посудину і поставив на столі.

– Слухай, Рибак, – сказав нервово, сідаючи на стілець, – так далі не можна! Треба щось робити.

Рибак глянув на нього здивовано і враз зареготав з глибини черева:.

– Хо!.. О-хо-хо!.. Йому ще мало!.. З мене вже досить роботи! Тепер нічорта не роблю – баста! Тепер я п’ю. І ти пий!

Березовського справді потягнуло до горілки. Він сьорбнув з їдунки, стрясся, крекнув і, ще більше збуджений алкоголем, почав оповідати про випадок:

– Бандитизм! Командування злочинно прикриває очі і вдає, що нічого не помічає. А мене вже нудить від пролитої крови!.. Ну, хай була війна – так. Але тепер це ж криміналізм!.. Такого старого чоловіка, лікаря... Як можна?!

– Хо!.. О-хо-хо!.. – вдруге виригнув з глибини черева Рибак. – От найшов, чим голову морочити! І що тобі до того? Одним німаком більше, одним менше – яка різниця? Ти ліпше пий!

Рибак мав ще одну цікаву особливість, що з першого погляду ніколи не можна було пізнати, коли він п’яний. А зараз він був п’яний, як темна ніч, і, хоч відповідав ніби розумно, можна було голову дати, що не розуміє нічого.

Ігор втратив охоту говорити далі й сидів мовчки, нервово луплячи кулаком по власному коліні.

Рибак насторожено затих, а потім, ледве підвівши отяжілу голову, вирячився на Ігоря осовілими очима.

– Та ти, майоре, що, га? – спитав здивовано. – Філософія? Злочин? А що таке злочин, я тебе питаю? Злочин – це коли мене вбивають. Коли я вбиваю – це добродійство. Плюнь, майоре, і пий! «Ін віно верітас», – сказав Блок[72]72
  Мається на увазі вірш російського поета Александра Блока «Незнайома» («Незнакомка»), де п’яниці горлають латинську приказку «Ін віна верітас» – «Істина у вині».


[Закрыть]. «Бии-истри, как во-о-олни, дні нашєй жізні-і!..» – затягнув приємним баском і поліз до Ігоря цілуватися.

– Майор... Друг Ігор... Ігорюшка, – лепетав. – Плюнь! Я тебе прошу, плюнь! Ну, плюнь же, будь мені другом!.. Я за тебе – от! – груди проти гармати наставлю, коли хочеш, – тільки плюнь! І на німців плюнь, й на французів плюнь, і на американців плюнь, і на свого «ваньку» плюнь! Отак – тьфу! – і він плюнув на власне підборіддя. – Німці, чи французи, американці, чи росіяни, – яка різниця? Все одно всі помремо. Бо що таке життя? Життя – це ф-ф-у! – і ваших нема! Розумієш? Отак: ф-ф-у! – і вже тебе нема! Політика, війна, родіна – все єрунда! К чорту!..

Ледве дотягнувся до їдунки, тремтячою рукою підніс її до уст і почав жадібно гольгати. Випивши добру порцію, простягнув начиння до Ігоря:

– Пий, майоре, поки п’ється, і живи, поки живеться! Живи, пий, люби і веселися, бо після смерти – баста! «Жі-і-ізнь на радость нам дана»! – вереснув дико і звалився з ліжка. – А сьогодні баль! – пригадав, лежачи на підлозі. – Дівчат обіцяли свіженьких пригнати... Треба ж не зівати, поки законна жінка не бачить... А дома – баста! Ніззя!.. Хі-хі-хі, о-хо-хо!..

Ігор дивився на нього з обридженням і з жахом констатував:

«А він же, по суті, думає так, як і я! Він лишень послідовніший зараз і одвертіший саме тому, що п’яний, що "ін віно верітас"... Так, так: що таке злочин? Яка різниця, німець, чи француз, американець, чи "свой брат Ванька" – все лишень комбінація мертвих атомів. Космос, вічність і... людина. Що таке життя? Життя – це ф-ф-у! – і нема! Все єрунда! "Жізнь на радость нам дана".. А що таке "радость"? Де її шукати?..»

Щоб залити думки, Березовський приложився до їдунки, але в ній уже майже нічого не було. Кинув її під стіл і вийшов з дому. Пригадав собі, що сьогодні справді баль, а він був давно не стрижений, і пішов до фризерні[73]73
  Фризерня – перукарня.


[Закрыть].

Віддавшись у руки спритного Ізі, що мав честь виключно обслуговувати високих старшин, відкинувся на спинку, заплющив очі і думав, думав...

– Готово, товариш майор! – відрапортував Ізя, обмітаючи його щіткою.

Березовський ліниво відкрив очі й зустрівся зі своїм відображенням в люстрі. Він уже давно не заглядав до люстра – ніколи було – і тепер, побачивши себе, злякався. На нього дивився незнайомий чоловік, сильно постарілий, помітно посивілий, з потемнілим обличчям, на якому обабіч уст залягли глибокі, жорстокі зморшки. Але найстрашніші були його очі. Вони запалися вглиб і прибрали такого несамовитого виразу, ніби крізь них дивилася бездонна порожнеча.

Не довіряючи першому враженню, Березовський подався вперед, щоб поглянути на себе зблизька, і ще раз переконався, що це не була омана: очі його зяяли могильною порожнечею.

Він відсахнувся від люстра, за звичкою кинув фризерові кілька цигарок і мерщій вийшов на двір. Власна відбитка заступила собою сьогоднішній випадок у дімочку на передмісті, стала у нього перед очима і він ішов за нею, ніби хотів дігнати, притримати і ще раз подивитися зблизька. А вона не давалася, дражнила і все лишалася на тій самій віддалі.

Так він загнався до центральної частини міста, що лежало все в румовищах. Сік дрібний дощ, і з чорних куп цегли, блях та тинку виразніше розходився запах спаленини. Руїни і пустеля...

Березовський тоскно розглянувся довкола, і зрозумів, що для нього цілий світ – це руїни і пустеля. Руїна там, де колись стояла стара міщанська хата, захована за двома кремезними грушами, руїна тут, руїна в душі – скрізь руїна і скрізь пустеля. Вона оточувала його ззовні, вона була у нього внутрі, вона визирала з його очей. Нагромаджена маса мертвої матерії, а серед неї він – загублений атом, життя якого «ф-ф-у! – і нема».

«Жізнь на радость нам дана»...

Що таке «жізнь» і що таке «радость»? Ха!..

Тієї ночі він впився на балю до непритомности. Пізніше колеги покпили собі з нього, питаючись, чи він вирішив загадку космосу, атомів, вічности і значення людського життя, з якими чіплявся до всіх. Але сам він не пам’ятав нічого, крім того, що, коли опинився на кватирі, розбив на скалки велике люстро, яке стояло в передпокої. Це він пам’ятав дуже виразно. Пам’ятав і той шал, що його викликала в нього відбитка чужого чоловіка, з очей якого визирала порожнеча світу. Він зненавидів його, як найбільшого ворога, і тому розтрощив люстро.

* * *

Почався повоєнний період, і перед Березовським виринуло питання демобілізації. Але він, уявивши собі, як то йому знову доведеться вертатися до попереднього, складного, клопітливого і залежного життя учителя, сказав собі: «Ні!» У війську він уже мав становище, звик командувати, і перспектива жалюгідного завпедства, чи навіть директорства в містечковій школі йому зовсім не посміхалася. Крім того всього, волів почувати себе в ролі переможця на чужих землях, ніж бути в ролі переможеного на своїх власних, – і вирішив лишитися в армії. Правда, для того мусів зробити ще один крок, який завжди уважав найбільшою підлістю, – вступити до партії, але, остаточно, зважився і на це. Було йому все байдуже, бо ж: космос, вічність – і серед нього заблуканий атом матерії. Що є підлість, що є злочин? Все єрунда! Живи, поки живеться, і пий, поки п’ється. Живи, пий, люби і веселися, бо після смерти – баста!.. Людина ти, чи худобина, порядний, чи негідник – яка різниця? – все є тільки згусток матерії що, улягає вічним матеріальним законам. Отже: «Жізнь на радость нам дана!..»

І Березовський намагався висунути максимум зі свого девізу: об’їздив пів Европи, слухав Ліста і дивився на тарантелу в Будапешті, пив кисле вино при кулеші з бринзою в Румунії, розважався оперою у Відні, гуляв з веселими польками в Кракові, а на кінець твердо осівся в Берліні. Мав чудове мешкання, авто до власної розпорядимости і повні кишені грошей, – одним словом, продався і мав. з того користь. Доказав до кінця, що «вірив у те, про що говорив», хоч покійний Григорій Степанович уже не міг у цьому переконатися. Майже щовечора він пив у офіцерському клубі, грав у карти й танцював. Часто падав об’єктом здобичі нудьгуючого жіноцтва, більше віддаючись, ніж користаючи, і взагалі жив так, як жила вся новітня червона плутократія.

Та у всьому тому він постійно відчував осад гіркого несмаку. І, як колись для тітки Уляни, так тепер для нього, життя було, ніби трава з полином: гірке-гірке і мов би ніяке. Не бачив у ньому ніякої мети, не знаходив найменшого вдоволення, лиш безвільно плив, куди його несла течія.. Течія чого? Чи не вічних і неухильних законів матерії?..

Він виробив собі сильну позицію, прибрав нові риси владної й жорстокої людини, умів наганяти страх на нижчих від себе і викликав респект у старших. А взагалі його найбільше знали під кличкою «скаженого майора» і старалися не влазити йому в дорогу, хоч у нього поза плечима співчутливо усміхалися й крутили пальцями біля лоба. Всі знали також, що коли майор був гнівний, а особливо п’яний, від нього треба було боронити люстер, вітрин і взагалі всіх блискучих предметів, які мали здібність віддзеркалювання. Бо Березовський кидався на них і трощив без розбору кулаками, ногами і навіть головою. Психопат!

Зате ніхто не знав, що майор мав і свої слабости і свої терпіння. А у Березовського були і хвилини і цілі довгі періоди, коли він страждав. Так, наприклад, кілька місяців його мучило нестерпне бажання мати дитину, хоч женитися він не думав. Під впливом цього бажання «скажений майор» ходив, мов очмалілий з особливою завзятістю товк люстра і вітрини, але на тих погромах усе й скінчилося. Він ревниво добирав собі таку жінку, яка б, не претендуючи на становище майорової, згодилася б стати матір’ю нащадка майора, але не дібрав. Двічі він заризикував вийти тверезо з такою пропозицією, пропонуючи у винагороду солідні суми, і у двох випадках потерпів ганебне фіаско, супроводжуване жахливими сценами. Врешті махнув рукою і залишив усякі спроби.

Роки бігли, кавалерське життя все засмоктувало, біль глухнув і переходив у звичку, а звички утривалювалися.

А все ж часто прокидалося у ньому щось таке, що тягнуло його до розмов із минулим. Тоді замикався у своєму розкішному мешканні, ставив перед собою побільшені із старих і невиразних фотографій два портрети Танічки і один Марусі, сідав перед ними і поринав у молитовний настрій. І знову у нього виринало розпучливе бажання мати родину, але, дивлячись на портрети, він відчував, що саме через них він ніколи не зважиться одружитися. Був свідомий того, що ніяка жінка не заступить йому Марусі, а придбання іншої дитини вважав би зневагою тієї святости, яка дивилася на нього з чистих оченят портретів. Ні, ні!..

Ніхто не знав також і того, що «скажений майор», кількакратний герой «великої вітчизняної війни» і член комуністичної партії, ненавидить пекельно і «вітчизну» і партію. Рівно ж ніхто не підозрівав, що «скажений майор» лишень тому не втік на захід, що й захід він ненавидів рівно ж, як і схід. Правда, його ненависть до «капіталістичного світу» була ясна і не підлягала сумнівам навіть для найбільше недовірливих, але її причини ніхто не знав. А Ігор справді ненавидів вільний світ. Не міг подарувати йому сліпоти й злочинної байдужости, доводили його до сказу ганебні конференції між світовими потугами і бандою злочинців, а врешті, він пригадав собі слова лікаря про те, що часто «клин клином вибивають», і в тому був послідовним. Коли йому лучалася нагода чимсь допекти – він допікав з усієї сили, коли йому лучалася нагода показати владу переможця – він її показував нещадно, коли йому лучилася нагода зарепрезентувати весь цинізм і всю безличність своєї «вітчизни» – він доходив до того, що його мусіли смикати ззаду за рукави. І не раз його кликали на поважну розмову, закликаючи до більшої обережности. Але Березовський тоді вискакував зі шкіри!..

– Їм, сволочам, ще мало того!.. Я б їм ще не те показав!..

І справжнього змісту цих вигуків також ніхто не розумів. Знали, що у «скаженого майора» дружина і дитина згинули в ґестапо, і власне цим пояснювали його поведінку.

Та згодом Березовський збайдужів і в ненависті. Вона проявлялася у нього все рідше й рідше, хіба вибухала з новою силою, коли траплявся черговий випадок вроді конференції, чи якоїсь нової зачіпки.

Жив він самотньо, поза офіцерським клубом ніде не бував, ні з ким тісніших зв’язків не підтримував, і це уважали за обережність, дуже мудру в непевних часах, особливо, коли по смерті Сталіна почали діятися всякі дивні дива на верхівці і в низах. Одинокою найближчою «скаженому майорові» особою був його ординарець – молодий вояк Левко Струк, що був загальною потіхою, як вищого, так і нижчого командного складу.

Кріпкенький, невисокий, дуже проворний і завжди веселий, Левко відзначався рівночасно страшною глупотою, яка так і промінювала з його карих очей. Він ніяк не міг запам’ятати приписаних виразів, якими треба було відповідати начальству і постійно гаркав, вибалушуючи очі: «Так точно, служу радянському союзу!» Але при тому ставив голосом усякі знаки, і з того «служу радянському союзу!» виходили веселі речі.

Перший раз Березовський побачив Левка саме тоді, коли його «розпікав» командир чоти[74]74
  Чота – взвод.


[Закрыть].

– Боєць Струк,:– кричав командир, – ти знову брудний, як свиня!

Струк витягнувся на струнко, приложив руки до швів, вибалучив очі й гаркнув:

– Так точно, брудний, як свиня: служу радянському союзу!

– Що, в тебе мила нема?

– Так точно, нема мила: служу радянському союзу!

Молоденький командир не міг стриматися і почав сміятися:

– Ти, боєць Струк, безнадійний дурак!

– Так точно, товариш командир, безнадійний дурак: служу радянському союзу.

Березовський чуйним вухом вловив бездну тонкої іронії в позірно дурних відповідях вояка і зацікавився ним. А що саме тоді його ординарець мав відходити, він попросив дати собі Струка. Спочатку його відмовляли, запевняючи, що Струк – цілковитий кретин і не може бути ординарцем. Але Березовський таки настояв на своєму. Одні співчували Струкові, уявляючи собі його долю в руках «скаженого майора», другі, навпаки, співчували «скаженому майорові», що брав собі до послуг «безнадійного дурака», а одні й другі разом сподівалися усяких сенсацій. Та сподіванки завели: майор ніколи не скаржився на ординарця, ординарець був дуже вдоволений майором, і вони собою створили взірцеву, пару гарячого пана і пришелепкуватого слуги.

А в дійсності зовсім так не було. Березовський з першого погляду розкусив, що представляє собою Струк, і не помилився.

– Ти ж що дурака валяєш?! – гримнув він з перших слів, коли Струк з’явився до нього, мельдуючи[75]75
  Мельдувати – рапортувати.


[Закрыть] своє прибуття на «посаду».

Струк ледве-ледве скосив у бік майора свої лукаві очі зробив майже непомітний рух круглими плечима і мотнув головою, мовляв: а ти не знаєш, чому?

– Служу радянському союзу... – скінчив пояснення вголос.

– І мені також будеш так служити? – спитав Березовський, пронизуючи його проникливими очима.

– Буду старатися, товаришу майор! – відповів Левко трохи інакшим голосом, і в очах його блиснуло щось ніби приязнь.

– А чому ти так відповідаєш, як солдат царської армії? – приступив близько майор і заглянув йому в очі.

– Так точно, як солдат царської армії: служу радянському союзу! – на цей раз не окриваючи ні злоби, ні іронії, відпалив Струк.

– Знаєш, що? – прийшов до висновку Березовський. – Ти – справжній Швейк. Чув про такого?

– Так точно, товаришу майор, справжній Швейк: служу радянському союзу!

Березовський був вдоволений.

– Ну, як так, то бути тобі віднині Швейком...

– Єсть, товаришу майор, бути Швейком! – козирнув Левко й усміхнувся.

Він був вимріяним ординарцем: пунктуальним, відданим, дискретним і розсудливим, а на додаток і добрим шофером. Родини не мав ніякої («Не маю ні батька, ні матері – служу радянському союзу!» – сказав) і прив’язався до свого зверхника щиро. Був йому слугою й опікуном одночасно та не раз своїми хитрощами вибавляв Березовського з халепи. Вивчив добре вдачу «скаженого майора» і, коли майор приходив додому напідпитку, передбачливо ховав кудись усі люстра від великого до малого.

Зі свого боку Березовський також полюбив Швейка, звик до нього, і часто, замість іти до клубу, «репіжив», як казав Левко, зі своїм ординарцем у підкидного дурня геть аж за північ. Швейк, як Швейк, шахрував, де лишень можна було і не можна, бив козирних королів і дам звичайними шістками, відкидав непомітно непотрібні карти, постійно набирав з колоди більше, ніж йому належалося, і Березовський, ясна річ, майже кожного разу програвав. Тому гра, як правило, бувала весела, напружена і навіть азартна.

– Ти куди сімку пхаєш, Швейку?! – кричав майор. – Де ж ту є сімка?..

– А-а, нема? – найдурнішим виглядом дивувався Швейк. – То я помилився, товаришу майор...

Забирав сімку і підпихав дев’ятку, а Березовський бив дев’ятку, або забирав усі карти, не зауваживши, що й дев’ятка була «незаконна».

Інколи у руках Швейка з’являлися відбиті вже карти, інколи при остаточній розгрі у Березовського лишалася одна, і тоді починалися суперечки, чи «дурень» законний, чи ні.

– Ти жулік, Швейк! – робив страшні очі Березовський.

– Служу радянському союзу! – виструнчився ординарець. – А ви, товаришу, з жуліками в карти не сідайте...

– Ось намну тобі вуха – то знатимеш!..

– Це не по закону, товариш майор. Треба до рапорту.

– Буде тобі рапорт!.. Я тобі сам зроблю рапорт...

– Спершу піймайте, товаришу майор...

Гра йшла весело й безтурботно доти, доки Березовського не прошивала страшна думка:

«До чого ти дійшов, Ігорю, коли оця дурна забава є найбільшою приємністю у твоєму житті?»...

Тоді він кидав карти, одягався і виходив до клубу. Швейк слідкував за ним сумними, все розуміючими очима, і виструнчившись, завмирав. А, коли Березовський повертався пізно вночі назад, не заставав у хаті ні одного люстра...

* * *

Був початок березня 1957-го року.

У вікно кабінету майора Березовського щедро сипалося весняне сонце, за вікном капало з дахів і парували підсихаючі пішоходи. Сам Березовський сидів у кріслі й ліниво переглядав свіжі часописи, що прибули недавно літаком. І десь на середній сторінці він наткнувся на відкритий лист якоїсь «поворот ниці» Кособеєвої, повний диких нісенітниць про «зусилля американських імперіалістів», скеровані на «насильне затримання» за кордоном політичної еміграції. Звичайно, були там і «поплентачі»[76]76
  Поплентач – посіпака, поплічник.


[Закрыть], і «запроданці», що тим «американським імперіалістам» служили й допомагали.

Березовський читав уже десятки таких листів, і вони його лишень дратували. Скривався з несмаком, збираючись відложити часопис, але нараз у нього перед очима мелькнуло щось дуже знайоме. Він знову розпростав сторінку і прочитав таке:

«Так, наприклад, – писала Кособеєва, – у таборі N запеклу боротьбу проти повороту на Родіну ведуть різні буржуазні націоналісти і вороги народу, що запродалися американським фашистам».

Далі йшов перелік незнайомих прізвищ, а між. ними: «До найактивніших належить також Марія Григорівна Лукіянчук та її донька Тетяна. Це й не дивно, бо ж у таборі всім відомо, що чоловік Марії Лукіянчук перейшов з Німеччини назад на Україну, де на доручення американських паліїв війни вів підривну роботу разом з бандами так званої УПА. Його піймано зі зброєю в руках і належно "винагороджено" по заслугах. Але жінка і донька цього братовбивника і палія живуть далі за пазухою імперіалістів і на їхні гроші ведуть антирадянську пропаганду: Марія Лукіянчук «посвятилася» ніби то харитативній[77]77
  Харитативний – доброчинний.


[Закрыть] роботі серед залишенців (так як би ті залишенці не мали права на опіку зі сторони свого уряду і своєї батьківщини), а Тетяна Лукіянчук за прикладом своєї матері розвиває активну пропаганду серед молоді, обплутаної націоналістичним дурманом фашистської організації СУМ[78]78
  СУМ – Спілка Української Молоді – громадська патріотична організація, заснована 1925 року, що в часи совєтського режиму діяла за межами України в так званих «капіталістичних» країнах.


[Закрыть]»...

Мов підміноване вибуховою речовиною страшної сили, серце Ігоря раптом рвануло кудись угору, а він, щоб не полетіти за ним, судорожно вчепився руками й очима за часопис.

Як, як?!

«Марія Григорівна Лукіянчук та її донька Тетяна»...

Ні, це неможливо!..

Як, як?!.

«Марія Григорівна Лукіянчук та її донька Тетяна»... Ще раз!..

Ні, це не помилка і не випадковий збіг імен і прізвищ, цього не може бути!.. Але що ж тоді?.. Тоді... Тоді просто: Маруся одружилася зі своїм колишнім завпедом!

Березовський застиг і відчув, що лице його твердне, як гіпсова маска, йому тепер стало все ясним: і те охолодження Марусі, й замішання, яке у неї викликало ім’я Лукіянчука, і письмові та усні вирази самого завпеда: «... і де-якими іншими причинами, про які писати вважаю недоцільним...», «Марія Григорівна є вашою жертвою, а не дружиною...» Так, так: біла смужка шалика, сміливо закреслені темні брови над живими сірими очима, маленька тверда рука з підстриженими в трикутники нігтями і густі, трохи загнуті всередину, як у гризунів зуби, через які виразно проціджуються терпкі слова. Цілком придатний герой для роману!.. І нарешті таємничий Федоренко, що переховується в хаті, а потім тікає разом з НЕЮ і з дитиною. Ясно: це міг бути лишень він і ніхто інший. А у висліді: «Марія Григорівна Лукіянчук та її донька Тетяна»...

Втрата, що спричинила Ігореві криваву рану душі, почала з роками забуватися і рана виривалася панцирам нечулого струпу. Аж ось втрата знайшлася, але лишень для того, щоб бути втраченою знову в інший спосіб. Тільки для того, щоб здерти панцир нечулости з задавненої рани, ще глибше роз’ятрити її й обсипати пекучим приском заздрости.

Уявивши собі Марусю в обіймах іншого, Березовський ошалів зовсім. Зірвавшись з місця, він почав трощити і ламати все, що бачив і що міг. Вилітали і розсипалися двері та шухляди, сипалося скло, розліталися папери, а стільці стрибали в повітрі, гупали в стіни й оббивали тинк.

Зачувши лускіт тотального погрому, на коридор висипали старшини, але ніхто не важився увійти в кабінет «скаженого майора», за виїмком одного відданого Швейка, та й той мало не дістав кулі в лоб. Ніхто також не підступив до Березовського з питанням про причину чергового вибуху, коли він, блідий, аж чорний, вискочив з дверей і кулею полетів до свого автомобіля.

У своєму мешканні зганяв останки сил і злоби. Пив і товк, пив і товк. Потім безтямно звалився на пошматоване ліжко й заснув мертвецьким сном.

Прокинувся у важкому похміллі аж увечері. Швейк ходив біля нього навшпиньках, мов біля важко хворого, і зідхав. Однак, коли гнаний розпукою Березовський схотів вийти, ординарець став рішучо на порозі.

– Товаришу майор, не виходьте, – попросив його тихо, але твердо.

Березовський лишень блимнув очима на таке зухвальство.

– Товаришу майор, не виходьте і не пийте більше... – тим самим тоном повторив Левко. – Мене сьогодні питали...

– Ну?.. – грізно нахмурив брови Ігор.

– Заходили до вашого кабінету і бачили часопис...

– Ну?..

– Я сказав, що вас навели на думку про дружину і доньку два подібних імени: Марія і Тетяна...

Ледве скінчивши ці слова, бідний Швейк мусів рятуватися втечею, бо по недвозначному рухові майора він зрозумів, що йому загрожує доля стільця, який сьогодні стрибав у кабінеті. Став у передпокої й чекав.

А Березовський, охолонувши, зрозумів, що ординарець не без причини так заговорив.

– Ей, Швейку! – гукнув. – Ступай сюди і викладай усе на чистоту, без служіння радянському союзу. Ну?..

– Єсть, викладати на чистоту, товаришу майор! – вискочив зза дверей Левко. – Ви, товаришу майор, коли виллєте зайвого за комір, багато говорите. Не знаю, чи тих два імена... – тут він кинув скоса боязкий погляд на Березовського, готовий до негайного скоку назад за двері. – Чи тих два імена називали вголос і перед іншими. Вони були в часописі... Щоб ніхто своїм розумом нічого не догадувався – хай ліпше думають так, як дурний Швейк пояснив... А пити вам тепер не треба, особливо в клубі...

Березовський лишень мовчки простягнув Левкові руку.

* * *

Кілька днів йому треба було на те, щоб переставитися на ненависть. Вона спалахнула страшною силою з першого ж моменту, коли усвідомив собі, що Маруся його зрадила. Але все його єство було так глибоко просякнуте пієтизмом до її пам’яти, жалем і свідомістю своєї вини перед нею, що ненависть палила його лишень зверху, безсила проникнути у глибші комірки серця. Але поволі, поволі вона опанувала і серце, і мозок, і думки і наливала кожну клітину його тіла отрутою. Вона перевернула все звичне до цього часу, що укладалося роками й набирало права законности. Вона зруйнувала святиню, якій він поклонявся стільки часу, вона зірвала замки з дверей пекла, і те пекло тепер жерло його знутра. Коли б це була ще не Маруся, а, наприклад, Зоя, не боліло б так, бо ж Зоя дивилася цілком інакше на ці справи. Але Маруся, ота забобонна, істерична святоша зі своїми середньовічними поглядами на мораль, ота цнотлива і послідовна до кінця міщанка, ота жалюгідна пансіоністка, що дивилася на нього колись рабськи закоханими очима – вона зрадила! Зрадила ще тоді, коли була в селі, коли носила в собі його дитину! Знайшла, бачите, оборонця і мораліста, що поділяв її ПЕРЕКОНАННЯ, і покохала. О, де ж пак, він був дуже високоморальний, що збирався рятувати жінку перед її власним чоловіком!.. І та сама жінка, та святоша, що робила істерику на могилі свого міщанського дівоцтва, так повірила йому, так захопилася ним, що впала в обійми рятівника, може саме тому, що вже не мала чого тратити. На цей раз пішла вся, зі своїми переконаннями разом! І напевне не пручалася, не робила істерики, не дивилася тупоумно своїми камінними очима, не відпихала, не писала розпучливих листів. Для неї ж «не важно було», що хто робить, важні були ПЕРЕКОНАННЯ! І тому Лукіянчукові можна було все за самі лишень його ПЕРЕКОНАННЯ!..

Він напевне втік з полону, а вона прийняла його до хати і зійшлися з ним без проволоки. Зійшлися У ТІЙ САМІЙ ХАТІ, НА ТОМУ САМОМУ МІСЦІ. НА ОЧАХ ТАНІЧКИ, НА ОЧАХ ЙОГО, ІГОРЕВОЇ, ДИТИНИ!..