Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц)

– Душа – це безсмертна частина нашої істоти, це – «я» кожної людини, – глухим урочистим голосом відповіла дівчина, і її очі, скаменивши нараз, прибрали вигляду глибокого зосередження. – Можна собі уявити, що наше тіло після смерти розкладається на свої складники і потім входить в інші організми, але, щоб наше «я», наша індивідуальність також розложилася, роздробилася і перейшла в рослини, в тварини, в мертву природу – цього ніяк не можна зрозуміти. Я, коли хочу уявити собі смерть, то заплющую очі й так думаю, думаю, дуже довго і вперто думаю – аж мені раптом так ясно представляється, що я прокидаюся. Розумієш? Я пробуджуюся зі сну, за яким починається нове життя. І цього переконання не можна побороти розумом. Коли ти не віриш – не зрозумієш мене ніколи. А тато розуміє.

Помилялася, бо й Ігор її також зрозумів. Так ясно представилося йому це «пробудження», що він аж здригнувся і, щоб прогнати примару, провів долонею по очах.

«Телепатія якась, чи що?» – подумав собі, відчуваючи дивну силу, що повіяла на нього від Марусі.

А вголос сказав, не то до своїх думок, не то до дівчини:

– Який абсурд! Але, гаразд... Прокидаєшся – і далі що?

– Далі я не знаю...

Він уже позбувся дивного враження і заговорив саркастично:

– Чому ж не знаєш? Я тобі .підкажу: далі твоя душа опиняється перед райською брамою, де зустрічається зі святим Петром. У нього за поясом золотий ключ, а на столику грубелезна книга, де записані діла кожної людини. Ти уяви собі лишень, яка то мусить бути величезна книга!.. Отже, святий Петро випитує у тебе всі дані, – ім’я, по батькові, прізвище, дату народження і так далі, – звіряє це зі своєю книгою, і тоді рішає, чи пропустити тебе до раю, чи ні... А в раю...

– Ігорю, перестань!.. – крикнула дівчина, заливаючись рум’янцем ніяковости.

– Ага! – сміявся Ігор. – Тепер бачиш сама, як це смішно вірити в такі нісенітниці... Ей, Марусю і як можна?! Та ж ти вже більше-менше уявляєш собі будову космосу, знаєш, що небо не існує, а все ж таки плетеш дурниці. У тебе більше розвинені емоції, ніж інтелект, і ось висліди. А емоції – річ дуже суб’єктивна і дуже зрадлива. На них не можна ніколи покладатися. Вірний є лишень розум. Розвивай його і підходь до всяких проблем лишень за його допомогою. Він тебе не зрадить, коли буде на вірній дорозі.

Говорив ще довго і бачив, що перемога була знову за ним. Так логічно і так переконливо стелилися його доводи, що проти них неможливо було встоятися. Правда, дівчина вже не була такою збудженою, як першого разу, не полуменіла захопленням, навпаки, сиділа розбита і безсила, але цим тільки потверджувала, що не може нічим заперечити.

Ігор був вдоволений, такий вдоволений, ніби не Марусю, а самого себе переконав у чомусь дуже істотному. Знав твердо, що його слова на цей раз дадуть свої плоди, але на них треба буде трошки зачекати. Меланхолійна вдача його учениці потребувала багато часу, щоб щось перетравити, засвоїти і прийняти потім за свої «переконання».

І він, зробивши своє, терпеливо чекав.

* * *

Стіни міщанської хати, здавалося, вже наскрізь насякли духом постійних дискусій, а Березовський, переступаючи поріг, чув їхній дух виразніше, ніж запах сушених яблук. У нього Кобзаренко, як рівно ж він у Кобзаренка, викликав попросту рефлекс. І, лишень на мить зустрівшись поглядами, вони обидва відчували нестримне свербіння язиків, яке виливалося з перших же фраз і тривало часто аж за північ, хоч нічим новим не кінчалося.

Маруся по-давньому в розмову не вмішувалася, але процес, який відбувався в її нутру, все виразніше виступав назовні. Березовський вже навчився пізнавати, коли вона була по стороні його, а коли – по стороні батька, і помічав явну перевагу у свою користь.

Це його осмілило одного разу сказати:

– Може б ми, Григорію Степановичу, висилали Марусю з хати, щоб наші розмови не псували її?..

– Ні, хай слухає! – махнув рукою Кобзаренко. – Їй, раніше чи пізніше, треба буде власним розумом думати. Ще тепер то я їй поможу в дечому розібратися. Але не до віку ж бігатиме до батька на поради. То хай вже тепер пробу перейде: витримає – добре, не витримає – її справа. Вона вже не маленька.

Дівчина дійсно «переходила пробу», і переходила важко. Вона схудла, зблідла, була дуже задумана й нервова. Кожен несподіваний звук змушував її здригатися, а часто, коли суперечка між батьком та Ігорем ставала особливо гостра, лишала їх і виходила до своєї кімнати.

Ігор довго це спостерігав, але вдавав, що не бачить нічого, і аж одного разу, коли вони були вдвох, спитав:

– Ти не перевтомлена, Марусю, що маєш такий поганий вигляд?

Дівчина змішалася і порожевіла.

– Я погано сплю ночами, – призналася з трудом по великому ваганні.

– Чому?

Вона знову завагалася. Але потім сказала щиро:

– Не гнівайся на мене, але ці ваші релігійні суперечки позбавляють мене спокою. Ви ніби змовилися, щоб мене з розуму звести. Ти своє, тато своє...

– А ти?

– Мене це дуже болить... – сказала ухильно.

Ігор вперся в неї владним зором, повільно витягаючи цигарку. Робив свою «цицеронівську паузу», хоч уже знав, що і як має сказати. Готував обрахований удар, а перед ним для більшого ефекту мусів трохи помовчати.

– Ти пам’ятаєш, Марусю, як у тебе в дитинстві випадали зуби? – спитав якомога найспокійніше. – Пам’ятаєш? Ну, то пригадай собі, як не раз так бувало, що молочний зуб, відігравши свою ролю, вже не тримається в яснах, висить на самому волоску. Він уже, так би мовити, мертвий і відділений від решти організму, і тому заважає, спричинює біль і всякі клопоти. Під ним навіть виріс новий зуб, отже, цей старий тільки перешкоджає. А нерозумна дитина все боїться його відірвати. Ти знаєш, до чого я це кажу?

Повний здивовання і переляку погляд був йому мовчазною відповіддю.

– Чого ти так здивувалася? Що я знаю тебе краще, ніж ти сама себе? Але ж це ясно, як день! Ти вже не віриш більше, Марусю. ТИ НЕ ВІРИШ! – повторив з притиском, гіпнотизуючи дівчину очима. – І той факт, що ти ще «бігаєш до тата на поради», найкраще про це свідчить. Мене ти вже нічого не питаєш, але маєш надію, що тато якось іще врятує твого віджилого «зуба». Даремне, дівчино! Ліпше вирви його – і більше не буде боліти, не буде заважати ночами спати...

Вона була цілком прибита його прозірливістю й покірно зідхнула.

– Правда, – призналася тихо. – Від тебе важко щось укрити. А все ж прошу тебе ще раз: покиньте ці дискусії. Невже у вас нема більшого ворога від релігії?..

Йому хотілося засміятися на цілі груди від вдоволення, що таки доказав своє. Хотілося вхопити дівчину на руки, підкинути високо вгору й обцілувати її голівку. Але він тільки усміхнувся і сказав:

– Гм... А, знаєш, Марусю, ти своїм питанням дала відповідь на інше питання, над яким я досі не думав. Ану ж, зміркуй сама, чи в наших обставинах є більший ворог від релігії? Що нам кажуть Христові заповіти? «Любіте ворогів своїх», «аще тебе хто вдарить по правій щоці – підстав йому ліву», «аще хто з тебе здіймає свиту – віддай йому ще й сорочку», а на додаток – «всяка власність від Бога»... Чудово, правда?..

Вимірив новий удар у найвразливіший пункт і відразу викликав реакцію: дівчина стиснула уста і гнівно зморщила чоло. Протестувала внутрі. А він від чергової перемоги відчув піднесення й енергійним кроком пройшовся по хаті.

– Щастя, що не всі це приймають поважно і не дотримуються його на практиці, інакше наша справа була б безвиглядною цілковито. Ти ж подумай, до чого б це привело: з одного боку євангеліє «класиків християнства» з другого боку – «євангеліє» класиків марксизму; перше вчить любити ворогів своїх, друге вчить ненавидіти і карає за любов до свого рідного. Що б дали в синтезі цих два елементи? Ти розумієш це, чи не розумієш?

Вона розуміла, хоч і не відповідала словами. Але слів не було треба, бо замість слів говорили її очі, говорили червоні мотилі[25]25
  Мотилі – метелики.


[Закрыть] рум’янців, що затріпотіли на лиці. Вона була зараз повністю з Ігорем.

Витримавши паузу, він почав ще гарячіше:

– Большевики – це круглі ідіоти. Коли б вони були розумніші, то не лишень не повинні були б боротися з церквою, а, навпаки, мусіли б намножити на місце безбожницьких агітаторів якнайбільше попів і наказати їм з амбон[26]26
  Амбон або амвон – підвищення в церкві, з якого виголошують проповіді.


[Закрыть] проповідувати християнство. Це ж – лишень вода на ворожий млин!.. Але вони того не зробили і не роблять. Вони не вміють використати свого природного союзника, до якого темні маси мають слабість. От, візьми, наприклад, оті масові релігійні секти, що постають на місце розгромленого православ’я і що їх без розбору називають у простолюді штундистами[27]27
  Штундисти – це члени протестантських релігійних рухів, які виникли в Російській імперії в другій половині XIX століття. Рух поширився серед селян південних губерній, на нього вплинули німецькі колоністи-протестанти, а згодом штундисти злилися з іншими євангельськими групами, зокрема баптистами. Назва походить від німецького слова "Stunde" (година), маючи на увазі час для читання та тлумачення Біблії.


[Закрыть]: це ж нова пошесть! Як і кожні неофіти, ці сектанти є фанатиками. І, коли б їхній фанатизм був скерований в національне русло, вони були б страшною силою супроти Москви. Але що вони роблять, які мають ідеали? Їхньою, здається, одинокою метою є мученицька смерть для самої смерти. Большевики, звичайно, того «щастя» їм не жалують і поголовно всіх висилають у сибірські табори. І там вони гинуть. Але за що? За що?! Замість того, щоб умерти в інтересах власного народу, вони мруть задля ворогів своїх. Для них не існує любов до своєї нації, вони навіть схильні уважати кожного свідомого патріота своїм противником. Але москаля, чи комуніста, чи енкаведиста?... О, так, цих вони мусять любити з покликання, з обов’язку, бо ж: «Любіте ворогів своїх»,..

Він не позерствував – говорив зовсім щиро і тремтів від обурення. Не помічав, що був блідий у цю хвилину, що уста його стали тверді, як у вирізьбленої з мармуру статуї, не помічав і того, що дівчина знову дивилася на нього, як на божество.

– Знаєш, коли так подумаю над цим усім, – обернувшись, раптом налетів на дівчину з затисненими кулаками, ніби вона була у всьому винна, – то мене нападає охота перше, ніж комуністів і москалів, вистріляти і винищити до ноги всіх отих «братчиків христових», які духовно обеззброюють націю, схиляючи її до покори, до рабства Христового. Вони – тлінь, гнилизна, зараза!..

Був такий схвильований, що мусів на якийсь час замовкнути. Тоді, власне звернув увагу на очі дівчини, що розцвіли вогнистим одушевленням. Прийняв це, як належне, і закінчував урочисто:

– І коли я останнім часом стільки говорю про релігію, то не для того, щоб переконати у чомусь твого тата, а щоб переконати тебе. Тато вже своє віджив, і майбутнє не лежить в руках людей його віку. Воно лежить в руках молодих інтелігентів, як ми з тобою. Мої дискусії – це боротьба за твій світогляд, Марусю! Я хочу з тебе зробити справжню людину, а не рабиню Христа, чи Маркса. Пам’ятай, що нам напевне прийдеться скласти іспит у боротьбі за державу. Мусиш вибрати: або стати осторонь, або прийти до нього, як культурна і свідома людина. Я знаю, що до голосу знову прийдуть мракобіси і темні сили в рясах, але їм треба буде відрубати руки! Отже, Марусю, ще раз: або ти з темнотою проти світла, або зі світлом науки проти темряви забобонів, або Христос, або народ. Або... одного і другого потрохи, але по суті нічого. Це ти мусиш собі вибрати і рішучо з одною стороною порвати!

Наперед сам не думав, що аж до такого договориться, але договорився і тепер став, чекаючи відповіді дівчини. А вона стиснула голову руками і довго сиділа мовчки.

– Не так легко порвати, Ігорю, – заговорила, мов у півсні. – Я все ж таки дивлюся на тата і бачу, що релігійність не перешкоджає йому любити й ненавидіти, як і тобі. Але є ще одне... Бачиш, я сама думаю одне, а почуваю зовсім інше. В мені борються дві сили. Одна каже «так», друга – «ні». Хочу вже раз вибрати і не можу. Ти знаєш, до чого я доходжу? – підвела до нього повні розпуки очі. – Я доходжу до того, що починаю ненавидіти Бога і зневажати Христа, але... але не можу позбутися переконання, що Вони існують. Розумієш? ЩО ВОНИ ІСНУЮТЬ! І це мене доводить до божевілля...

Закрила обличчя руками і розплакалася.

Він підійшов до неї, поклав їй руки на плечі й заговорив зі щирим зворушенням:

– Бідна моя, наївна Марусино! Жаль мені тебе, але ти переживаєш зовсім нормальний процес. І я його пережив, коли був у твоєму віці. Різниця була лишень в тому, що на мене ніхто з живих людей не впливав і ніхто моїх болів не знав. Ніхто! Навіть моя мама. Я бився з власними думками до знеможення, до божевілля! Я перевертав гори книжок і, шукаючи відповіді на свої питання, кидався від Руссо до Вольтера, від біблії до Карла Маркса, а від них знову до писань Сковороди й Томи Аквінського, і серед того всього дурів. Бували ночі, протягом яких я по десять разів мінявся, стаючи то релігійним фанатиком, то богохульником. Я молився і проклинав, я благав і погрожував, я кричав до Бога, щоб знівечив мене, скалічив, спалив, щоб за рахунок яких завгодно терпінь дав мені лишень знак Свого існування!.. І – нічого... І я зневірився спочатку з розпачу. Але пізніше розпач минув, а всі зібрані мною відомості з книжок світлих розумом людей поволі упорядкувалися і викристалізувалися. Звичайно, в глибинах буття є ще багато нерозгаданого для світу і для мене, але основну правду я пізнав. Якщо хочеш і ти її пізнати, якщо ти віриш моєму розумові, моєму досвідові й моїй доброзичливости до тебе – довірся мені. Я поможу тобі вийти з лабіринту, я облегшу тобі терпіння сумнівів, я зроблю все для того, щоб ти стала повновартісною людиною...

Вони дивилися одно одному в очі, й обидвоє переживали велику урочисту мить, яка наповнювала їхні душі глибоким хвилюванням. Маруся вся була у владі його слів, обіцянок і непереможного чару зовнішности, а він, зігрітий захопленням, що промінювало з її широко розплющених очей, відчував у собі силу пророка й дбайливого опікуна, покликаного виводити заблукані серед темряви душі на ясну дорогу.

– Дай мені руку, Марусю – сказав. – Дай – і побачиш, що твої блукання і твої сумніви, разом з болями і безсонними ночами скінчаться. Беру на себе відповідальність за тебе перед ким і перед чим хочеш. Віриш мені? Дай руку!..

З виразом безмежного довір’я, зі сльозами щастя в очах вона простягнула йому руку, а він прийняв її і твердо стиснув.

– Дякую, Марусю! – промовив.

Вертався додому чомусь дуже щасливий і з новою енергією укладав собі нові плани і програми, які б допомогли якнайкраще справитися з даною обіцянкою.

* * *

На другий день ішов до Кобзаренків в особливо веселому й піднесеному настрої. Приємно йому було, що шкільний рік скінчився, що він скоро поїде до матері і що Маруся йому так вірить. За це постановив собі відкинути свою попередню тактику супроти неї, махнути рукою на всякого роду обережність і запросити Марусю з собою на прощальну вечірку в інституті.

Однак, вигляд дівчини йому дуже не сподобався: була надзвичайно бліда, мала якусь нам’якну церу[28]28
  Цера – колір шкіри.


[Закрыть] обличчя й очі, налиті моторошною порожнечею.

– Ти хвора, Марусю? – спитав.

– Ні... Зрештою, здається, нерви...

– Нерви?

– Здається. Вночі мені знову верзлося якесь страхіття.

– З перевтоми, напевне. Раджу тобі піти до лікаря.

Маруся частувала його чаєм зі свіжим полуничним варенням, але весь час мовчала й ступала по хаті так обережно й боязко, як людина, що погано бачить. Ігор стежив за нею, догадувався, що щось знову є, і чомусь утримувався зі своїм запрошенням.

– Марусю, – спитав удруге, – ти щось сьогодні сама не своя. Що з тобою?

Не відповіла.

– Ну, що з тобою? – наполягав. – Чи ти не говорила знову з татом?

Вона похилила голову, ніби признаючись до провини, але мовчала далі.

– Не хочеш відповідати?

– Лиши, Ігорю! – вистогнала насилу. – Дай мені спокій!

– Ну, що ж! – образився він. – Як хочеш. Не питатиму більше ніколи.

Тоді вона вибухнула.

– Так, говорила з татом! – заговорила спішно, пристрасно, з розпукою. – Говорила знову! І тато все пояснив, усе розплутав і привів мої думки в порядок. Чого ж хочеш? Переказати тобі його слова, щоб ти вислухав і знову перевернув усе догори коренем?! Досить з мене! Не питай мене нічого і ні в чому мене не переконуй! Я боюся твоїх поглядів, боюся тебе і... Не хочу нічого!

Властиво, після цих слів найвідповідніше було б встати і вийти. Але він не пішов. Занадто б жалюгідно й дрібничково виглядала його демонстрація перед терпінням, що їх переживала ця безпомічна міщанська дитина, перед муками непевности й роздвоєння, так знаних йому самому.

– Я, Марусю, можу тебе не питати, – почав він тихо, – можу навіть піти і не прийти більше ніколи, але це тебе не врятує. Ти ступила на стежку, з якої так легко не можна завернути. Коли в тебе прокинулися вагання, вони мучитимуть тебе так довго, поки ти не прийдеш до якихось висновків. А ці висновки не будуть співзвучні з татовими поглядами – ніколи! Тепер ти шукаєш порятунку в батька, бо з його переконаннями тобі ліпше, звичніше і спокійніше. Це звичайне боягузтво, Марусю. Поступаєш, як той хворий, який маючи небезпечного боляка, вибирає того лікаря, який дає паліатив на заспокоєння болю, і боїться того лікаря, який радить боляк розрізати і вичистити. Хворобу треба викинути наверх, а не прикривати хусточкою і не заплющувати на неї очей. Це не поможе.

Говорив і перемагав. Маруся м’якла і покірно улягала його словам. Помітивши це, спитав:

– Ну, скажи-но, що то там тато тобі пояснив? Зараз ми це все розберемо.

Маруся слухняно присіла на крайчик стільця і провела руками по обличчі, збираючись з думками.

– Тато каже, – почала, що людство, відкинувши з християнства основну заповідь – заповідь любови – докотилося до абсурдів. Але коли б цілий світ без винятку, але таки без винятку, прийняв цю основну заповідь беззастережно, то все інше, що ти вчора скритикував, не видавалась би зовсім смішним, навпаки, подвійно розумним. Прогнівившись, людина може вдарити когось по правій щоці, але, коли б у світі дійсно панувала любов, і покривджений, замість відплати, підставив би другу щоку, то той, хто вдарив, злякався б свого вчинку, завстидався б його і більше ніколи в житті не підніс би руки ні на кого. Також зовсім інакше виглядає у світі любов і оте «здіймання сорочки» і науки про владу від Бога і все інше. І хіба ти можеш все це заперечити?

Ігор зідхнув:

– Я можу лишень сказати, що це все теорія, яка ніколи не матиме застосування на практиці. Люди по природі своїй ніколи не були і не будуть однаковими. Завжди знайдуться такі, що їх ні на яку любов не візьмеш. І щастя велике, що оту заповідь люди практично відкидають, бо в противному випадку всі ісповідники любови опинилися б у ярмі хитріших неісповідників. Ця вся толстовщина і достоєвщина скрахувала[29]29
  Скрахувати – зазнати краху.


[Закрыть] ще задовго до своєї появи на світ.

– Ні, Ігорю, не скрахувала! Не можеш заперечити, що Христос завоював світ саме любов’ю і що перші християни перемагали своєю покорою.

– Це тобі тато сказав?

– Тато.

– То скажи татові, що у нас наступила епоха ще гірша від часів Нерона, себто, ще ліпша для відродження християнства. Нум же й ми «перемагати покорою і любов’ю»: нум же любити НКВД, нум же підставляти ліві щоки, шиї й спини Москві, нум же віддавати їй і ту мізерію, яку вона нам лишає!.. Скажи татові, щоб перший дав приклад свого християнізму і пішов цією дорогою... – А що?! Сама бачиш, що це абсурд, і сама знаєш, що тато перший проти того. Бо тато знає так саме добре, як і я, що не покора і любов стримує напасника, а чинний спротив і розплата. Я далекий від визнавання будь-якої релігії, але в даному випадку шаную засаду Старого Заповіту: «Око за око, зуб за зуб». Проявляймо любов до добрих, а злим показуймо кулак – і щойно тоді буде порядок у світі.

Не треба було бути великим психологом, щоб побачити, що «татові слова» вже стали «обернені догори коренем», але Маруся ще пробувала боронитися.

– А тато знову каже, – почала зовсім непереконливо, – що Бог зіслав свого Сина для людства, не поділяючи його на добрих і злих. Себто, він хотів саме направити злих, бо хотів добра для всіх і всіх любив. Він вказав людству дорогу до спасіння від зла і до щастя. І не Його вина, що Сина не визнали всі. Тато каже, що не можна нарікати на Христа, як не можна висмівати й лаяти агронома за те, що з виданого ним насіння нічого не виросло, коли не вичищено землі від бур’яну і не приготовано ріллі під посів.

Березовський поблажливо усміхнувся:

– Я, Марусю, міг би тобі також оповісти ту саму історію, взявши на себе ролю агронома, а релігію зачисливши до бур’яну, – і тоді мораль прийняла б цілком інакший характер. Ех, дівчино, дівчино!.. Не думаєш ти своєю головою, і тому тебе легко збити з толку всякими казочками. Та ти ж уже інтелігентна людина, а й досі віриш у таку нісенітницю, що Бог міг зіслати Сина на землю!?

Її відповідь прозвучала, як самий біль, втілений в звук:

– Я, Ігорю, більше не знаю, в що я вірю і в що не вірю. Точніше сказати, я вірю у все: слухаю тата – правда по його боці, слухаю тебе – правда по твоєму боці. І тепер, більше, ніж коли, я відчуваю так ясно і так виразно, що у мене окремо діє мозок, а окремо – душа. Мій мозок, мій розум є з тобою, але душа, переконання – з татом. Половина так, а половина інакше. І у висліді я сліпець, – перекотиполе, що не має власної дороги, і піддається силі вітру.

Накінець зойкнула тихо і закрила обличчя руками.

Ігор, схопився, подав їй води і присилував випити.

– Та що з тобою діється, дівчино?! – питав перелякано, тримаючи її за руки. – Ти справді хвора і мусиш піти до лікаря. Ну, заспокійся, не будемо ліпше говорити, коли ці розмови тебе так зворушують.

– Не поможе тепер, Ігорю, – зідхнула випростовуючись і пригладжуючи волосся рукамиТепер не поможе... Ти правду сказав, що я вже не заспокоюся, поки не дійду до кінця. Але тата лиши в спокої, прошу тебе!

– Можу лишити й тата в спокої, – згодився він. – Але татові розмови нічого не шкодять – він має міцні нерви.

– Не в нервах річ, Ігорю. Для тата – Бог опора в житті, і він поки що ще тримається силою своєї віри. Підірвеш її – і що даси взаміну?

– Дам правду, Марусю! – самовпевнено сказав -він.

– Правду? – пильно подивилася йому в очі. – Таку, як мені?

В питанні був докір, і Березовський трохи зніяковів.

– Таку, як вона є, – відповів тихо. – Я не винен, що правда гіркіша й невідрадніша, ніж ми би того бажали.

Вона не спускала з нього погляду своїх моторошно– непритомних очей, якими, здавалося, дивилася крізь його череп кудись у далеку далечінь, і заговорила мов у гіпнозі:

– «Правда», «правда»... Чи не є справжньою правдою те, в що ми віримо? Для тебе не існує ні душа, ні Бог, бо ти в них не віриш – і в цьому твоя правда; для тата вони існують, бо він в них вірить – і в цьому його правда. А для мене... Для мене взагалі нема ніякої правди – і це найгірше.

– Марусю! – злякався він і її погляду, і тону і того, що вона казала. – Це дуже дивно. Чи ти розумієш, що зараз висловила один з найхарактерніших постулатів ідеалістичної філософії?

– Я нічого не розумію зараз, – відповіла безтямно, мов у трансі. – Я говорю тільки те, що почуваю, що маю в переконаннях.

Ігореві стало страшно.

– Марусю, отямся! – потермосив її за плече. – Може вийдемо на свіже повітря?

– Свіже повітря може помогти на діяння нервів і мозку, Ігорю, але на переконання – ні, – усміхнулася самими устами.

Але все ж отряслася трохи і набрала притомнішого вигляду.

– Так, Ігорю, – повторила з глибокою вірою, – правда для кожного інакша.

Треба би було справді припинити дальшу розмову, але це останнє зауваження спокусило Березовського ще на один аргумент. Він вичекав трохи, а тоді силувано усміхнувся, закурив для рівноваги і зійшов на штучно-невимушений тон.

– Не берім усього так трагічно, дівчино, – сказав бадьоро. – Ось я тобі оповім, як дотепно розбиває твердження суб’єктивности правди один філософ. Але не насуплюйся і послухай спокійно.

Отже, цей філософ каже таке: йде собі вулицею один дуже вдоволений, веселий чоловік і насолоджується думкою про те, як то він зайде зараз до найліпшого ресторану і добре собі повечеряє; одночасно йде вулицею другий такий же самий веселий і вдоволений чоловік і думає про те саме. Різниця між обома лишень в тому, що перший має повний гаманець грошей, а другий тільки вірить, що має гроші, але насправді у нього в кишенях вітер свище. Тепер подумай, чи є різниця між вірою і правдою, чи нема?

Болісна усмішка ледь-ледь торкнула уста дівчини і вдавила їхні кутики до середини.

– Для тебе, Ігорю, важний гаманець, – сказала гірко. – А для мене – гаманець – дурниця, ніщо. Важне те, що людина почуває. І так довго, поки той другий чоловік у свій гаманець вірить – гаманець існує. Ти можеш сказати йому, що він помиляється, але з таким же правом можеш витягнути гаманець з кишені другого. Вислід буде однаковий.

– Гм!.. – цілком розгубився Ігор. – Цікаво!

– Дійсно, цікаво, – впала йому в тон Маруся. – Крадіжку гаманця ти уважав би нечесною справою, але крадіжку віри – своїм обов’язком.

Березовському почало видаватися, що його торкається подув божевілля, таким чимсь сильним і таємничим віяло в цей момент від дівчини. І він, відганяючи від себе це немиле враження, поспішив заговорити:

– Чудна твоя логіка, Марусю. Абстрагуючись від цього прикладу, хіба ж не належить до обов'язку відкрити сліпій людині очі?

– Хто є сліпим, Ігорю, і хто зрячим? Один з заплющеними очима може бачити виразно цілий світ, а перед зрячими очима може бути хаос. Де ж тоді сліпота і де зрячість?

– Марусю! – не .витримав він. – Направду, краще, це лишити.

– Ні, чекай! – зупинила його владно. – Я зараз можу говорити... Я зараз бачу все виразно і скажу тобі те, що відчуваю. Мій мозок безсилий поставити спротив проти твоєї правди, але твоя правда рівно ж безсила проти моїх переконань. Але я таки пішла проти них, подавши тобі вчора руку. Пішла, хоч ти свого часу сам радив мені проти них не йти. Я ніколи не могла пояснити, чому йду сама проти себе, і тепер не знаю також. Але знаю одне: мені грозить від тебе нещастя. Відчуваю це цілком певно. Не тільки тепер відчуваю – відчуваю кожного разу, коли ти починаєш мені вщеплювати свою правду. І чим більше я тобі вірю, тим виразніше це почуваю. Тоді мені здається, що ти нечистий в людській подобі, тоді я вірю у фатальну п’ятницю свого народження. Я вчора подала тобі руку, а сьогодні вночі була перекотиполем, а ти – вітром, що гнав мене по замерзлих грудках пустельного поля. Ти приязно всміхався, але мав роги на чолі й ікла в роті. Я боюся тебе, Ігорю!.. – зойкнула на кінець і закрила обличчя руками.

Йому стало холодно. Встав, мовчки вклонився і пішов до виходу.

Тоді вона схаменулася. Кинулася за ним навздогінці, піймала його у дверях, перепрошувала, благала вернутися, звалювала всю вину на нерви, тулилася до нього і плакала. Вона просила не покидати її, обіцяла, що вже буде вірити йому, що буде думати так, як він схоче. Але це не помогло нічого. Віддалив її від себе з усією рішучістю, побажав усього доброго і пішов.

Довго блукав поза містом, заходив на цвинтар, звідтам завернув у міський парк, але ніде не міг знайти собі місця, мов справжнє перекотиполе. Був пригноблений, розбитий і нещасливий. А, властиво, не міг собі пояснити, чому? Чому таке глибоке, потрясаюче враження зробило на нього маячення цієї міщанської нервово-хворої дитини і чому він так багато думає про неї? Адже була йому нічим. Що їх лучило? Пару місяців звичайного знайомства та ще хіба ота наївно-смішна ідея. З ідеї нічого не вийшло, бо перемогла баба Текля. Ну й що з того? Ось виїде за пару днів на вакації й не повернеться більше ніколи. Чи не може жити без цієї старої хати на передмісті? Чи не може пошукати знайомства, де ліпше збігатиме час, де не буде істеричок і забобонників?

Це все було так, але спокою не було.

Його змучили безцільні блукання, втомили пригноблюючі думки, а спекатися їх не міг. І тільки вже десь перед північчю, коли прийшов до гуртожитку, коли побачив знайомі й доброзичливі обличчя товаришів, якось трохи погамувався, ліг до ліжка і заснув.

Чи й справді заснув? Скорше дрімав. Бо увижалася йому весь час розлога, вигріта сонцем трясовина. Він пробував на ній щось писати, здається, найбільше хотілося йому вивести слово «психологія». Але трясовина, легко піддаючись знакам карбування, нездатна була їх утривалити: поки дописував останні літери, перші вже розпливалися цілком. Потім він пробував кидати якесь насіння, яке мало зараз же починати рости. Але насіння погрузало в трясовині й пропадало. Нарешті він сам помітив, що загруз по пояс, і хотів вилізти, але, чим більше борсався, тим глибше потопав. Тепла маса приємно огортала, підносилася все вище, і йому хотілося спати. Це було дуже дивне. Сон взагалі мішався з дійсністю, Ігор то направду засипляв, то пробуджувався, а химера марива далі снувала свої нитки, так що справжній сон прийшов десь аж над ранком.

* * *

Але і другого дня не було краще. Робота не бралася ніяка, і Березовський не знав, куди подітися. Гнітила його думка, що треба конечно піти попрощатися з Григоріюм Степановичем, а при тому треба буде зустрітися й з Марусею. Що їй сказати на прощання? Яку тактику взагалі застосувати супроти неї? Гніву до неї не мав і не мав права на гнів. Бо й за що, остаточно? Чим вона провинилася? Що має хворі нерви? Чи за те, що сказала йому одверто про свій страх? Страх смішний і безпідставний, але вона не винна в цьому. Винні нерви.

«Мені грозить від тебе нещастя»... Яке може грозити нещастя? Хіба одне: вона кохає його, і з того може бути нещасливою. Але що він може зробити?

По обіді троє їх, найближчих приятелів, завернули до міського парку, щоб на від’їзному трохи поговорити.

– Ех, братіки, біжать роки! – почав шепелявий і картавий Ковалюк, сідаючи на лавочці. – Отак збіжить ще останній – і ми вже не вчимося самі, а вчимо інших. Мені аж не віриться. Чотирнадцять років без перерви висидіти на шкільній лаві, – о, гатуйте мою дуфу! – можна й коріння пустити!..

– Заспокійся, Василю, – похмуро усміхнувся довгий Веретелюк. – У перспективі все є можливість відсидіти вдвоє стільки у таборах особливого призначення, де «сидження» значно твердше, а «наука» суворіша...

– О-о, задзвонила наша Каланча «за упокой» по живих душах! – замахав руками Ковалюк. – Коли посадять – тоді й поговоримо. А тепер говорімо щось веселішого.

– Можна, – згодився Веретелюк. – Давай, наприклад, обговоримо постанови останнього партійного з’їзду...

– Євгене, ти, як бачу, давно не битий, – вдав гнівного Василь. – Слухай мене!.. Я не подивлюся, що ти такий цибатий, а вимолочу тебе на всі боки так, що аж любо буде. Бо я, як розсерджуся, то такий відважний, що аж самому страшно... А тепер, що то я хотів сказати? Ага! Ти, Ігорю, чого такий ходиш, ніби блощицю проковтнув?

Ігор скривився й неохоче відповів:

– Коли ти хочеш говорити про веселіші речі, то ліпше буде й справді обговорювати постанови останнього партійного з’їзду.