Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 22 страниц)

Але ніяких виправдань не було.

«Ігорю!

Професор Зедергольм розказав мені все. Просто неймовірно, але, слава Всевишньому, що Ти живий і на волі! Про решту поговоримо пізніше.

Тепер до Тебе одне прохання, Ігорю: я знаю, що Ти не віриш, але, заклинаю Тебе па пам’ять Твоєї покійної Матері, задля здоров’я Танічки не роби нічого такого, щоб викликати Божий гнів. Благаю Тебе, не гріши ні чином, ні думкою! Власне для того я відкладаю нашу розмову і зустріч.

Ігорю, коли в Тебе є хоч краплина почуття людськости, коли Ти хоч трошки любиш Танічку – Ти вволиш моє прохання. Адже прошу так мало: в обличчі загрози життя Твоєї дитини забути на час усяку злобу. Вірю, що Ти зумієш це зробити.

Марія».

Знала, куди влучити, бо посилання на пам’ять матері і відклик до батьківського серця мали магічну силу, навіть при його атеїзмі. Були речі, які шанував свято. Забобони, чи ні, але справді над ним тяжить якийсь фатум. Мститься вже відколи – може помститися ще раз, і то – найтяжче. Саме лишень припущення, що Танічіка може вмерти внаслідок якоїсь необережности з його боку, кидала його в обійми ледового жаху. А може бути все. Нещастя б’є його безустанно, то ж треба справді бути найбільш обережним.

Ні, він уже не зніс би, коли б ще якась найменша тінь упала на його сумління! Має забагато того всього! Зробить так, як хоче Мару... Марія. Він пильно уважатиме на кожний свій крок, на слово, на думку. Так, навіть на думку! Свого роду покута – і в нього стане сили її відбути при власній самоконтролі! Хай буде так, як просить Марія!..

* * *

П’ять днів минуло якось чудно, в штучно створеній порожнечі. Щодня ранком фройляйн Марта приносила йому разом з кавою і свіжими часописами телефонограму зі шпиталя все того самого змісту: «Все без змін».

Він зідхав, силком випивав каву і переглядав часописи, зміст яких розумів у нормальному стані наполовину, а тепер ще менше. Чекаючи телефону, не важився виходити, а, коли й виходив, то дуже ненадовго, і, походивши трохи, біг назад, зараз же при вході питаючи, чи до нього не телефонували. Дізнавшись, що ні, зідхав, підіймався до своєї кімнати і брався за часописи.

Час тягнувся нестерпно довго, він не витримував і знову виходив. Блукав безцільно вулицями міста, старався зосередити увагу на будівлях, на вітринах, але скоро йому це обридало, і він завертав назад. Гнав від себе кожну думку, яка б «могла викликати Божий гнів», і зі здивованням помічав, що робить під тим кутом зору великі поступи. Правда, і їжа і життя стали для нього зовсім ніякі, як трава, навіть без полину, але він цупко держав себе в руках. Можна сказати, що й не жив, лиш балансував на якійсь дуже вузенький межі, мов акробат на шнурку, а направо і наліво від нього зяяла прірва. Боявся заглянути в неї, але знав, що колись втратить рівновагу. І чекав того моменту, як звільнення з пут. Інколи порівнював себе до індуських факірів і з усмішкою думав, що посідання секрету штучної летаргії не такий то вже й великий секрет. І одиноке, на що дозволяв собі, було пристрасне, боляче прохання: «Боже, врятуй її!..»

Аж шостого дня пополудні скотився коміть головою[83]83
  Коміть головою – сторчголово або стрімголов.


[Закрыть] вниз по сходах на телефонічний виклик і вхопив слухавку:

– Березовський.

– Галло! – залунала бадьора відповідь. – Тут Зедергольм. Добрий день, пане Березовський. Нарешті приношу вам новину: ваша донька поза небезпекою.

Штучний спокій, втримуваний протягом цих останніх днів, нараз тріснув, як обруч на напучнявілій бочці, і Березовський полетів зі своєї вузенької межі в прірву радости.

– О, пане професоре!.. – змїг лишень сказати.

– Що, тішить вас?.. – і усмішка.

– Питаєте, пане професоре!.. Подяку вважаю за честь зложити вам особисто при найближчій візиті.

– Дрібниці. Для мене це також радість, бо було погано, зовсім погано...

– Я догадувався. Що вона робить?

– Пообідала і спить. Завтра вже її зженуть з ліжка.

– Як би я її міг побачити?

– О, ще треба почекати... – і нараз зміна теми: – Пане Березовський, біля мене зараз пані Лукіянчук. Просить спитати, чи може з вами побачитись. Де і коли?

«Пані Лукіянчук»!..

Цих два слова розірвали другий обруч, звільнивши раптом їдку, горючу сірку, що залляла собою всю радість щойно одержаної новини і перекинула Ігоря на другий бік прірви – в пекло.

Але він зціпив зуби і міцно затягнув сталеве вудило над своїми нервами.

– Прошу переказати пані Лукіянчук, що я до її розпорядження хоч і зараз, – відповів холодно.

По той бік телефону затулено рукою мембрану, бо в слухавці якийсь час було чути лишень якісь тіні від звуків. А потім:

– Пані Лукіянчук прибуде до вас приблизно за яких чверть години. Добре?

– Як буде пані Лукіянчук завгодно...

Ігор навіть вклонився з чемністю, хоч внутрі у нього... Але, чи варто згадувати, що діялося у нього внутрі?..

– Тим часом, всього доброго, пане Березовський.

– До побачення, пане професоре, і дуже, дуже вам дякую...

Піднявся до себе, закурив і заглянув у люстро. Був блідий, як стіна, але на вигляд спокійний. Пройшовся нервовим кроком туди й назад, запримітив фіалки і поспішив їх сховати. Куди? Ось, на шафу. Звідти їх не видно. Ще раз пройшовся, подивився у вікно, але не побачив там нічого. Сів у фотель, посидів, і знову встав і знову заходив. Кидало ним, а це було погано. Тут не можна дати собі волі й побити, поламати меблі, бо ж він більше не майор. Він – гість у готелі, гість, якого поручав Зедергольм. І, зрештою, не випадає воно зовсім. Треба бути спокійним-спокійним, як належить людині, що має дивитися на когось, хто ось зараз прийде, високомірно, з погордою.

А воно приходило важко. Стративши рівновагу, з заворотом голови перелітав з одної скрайности в другу: раз радість, що Танічка вижила, другий раз... – «пані Лукіянчук»... Здуріти? О, здуріти легко, але цього мало, абсолютно мало!

Ікс разів сідав, уставав, ходив, заглядав то у вікно, то в люстро, а нарешті сказав собі: Годі!

Вмостився зручно у фотель, взяв часопис (Чи не догори ногами? Ні, в порядку) і почав читати.

Стукіт подвійних кроків і голос Марти:

– Герр Березовскі, до вас гості...

Двері відчинилися, а він встав, не випускаючи з рук часопису, і застиг.

Мару... Марія!...

Так, на порозі стояла Марія.

Мій Боже, невже це справді вона?! О, життя для неї не минуло даром! Тридцять сім років, що їх мала, були записані виразно і в легкій сіточці зморщок біля очей, і у втомлено спущених кінчиках уст, і в сивині розсипаній по темному волоссі, прикритому наполовину чорним капелюшком. Згасли й колишні яскраві рум’янці, приблідли уста, й обличчя нагадувало зовсім-зовсім воскову скульптуру... І все ж була гарна (чи лишень такою йому видавалася?), навіть гарніша, як в молодості. Чим? Пережитими болями? Досвідом? Чи тим глибоким внутрішнім вогнем, який горів у темних очах і якого раніше не було помітно? Щось було в ній особливе, але його важко було з першого погляду схопити.

Мала на собі чорну суконку, в руках чорна торбинка, чорні рукавички – в жалобі. В жалобі й досі? Адже в газеті було написано: «Кілька років тому»... О, по Ігореві вона напевне жалоби не носила, а, коли й носила, то недовго, зовсім недовго!..

На всі свої спостереження й міркування він зужив лишень коротку мить, а всі його уплановані постанови щодо поведінки в перший момент зустрічі пішли (саме через цю несподівану жалобу!) шкереберть, і обличчя то корчилося, то розтягалося в нерішучих, ніякових і, напевне, глупих, гримасах.

Зате Маруся, очевидно через те, що нічого собі наперед не планувала, повелася зовсім природно і зовсім невимушено-щиро: спершу довгу хвилю мовчки постояла, на порозі, придивляючись до нього з неукриваною пильністю і таким же неукриваним зворушенням, а тоді шпарким кроком підійшла ближче і подала руку:

– Боже мій, невже я справді тебе бачу?!

Здається, коли б побачила у нього відповідний відрух, обняла б і поцілувала б від усього серця, без сорому, без ніяковости як обіймається і цілується по довгій розлуці щирого приятеля. Але тільки приятеля, чи старого знайомого... Іншими словами, в Марії появилася саме та байдужість, на яку він при найбільших зусиллях не міг здобутися. І тепер зранена до крови, до зойку амбіція стала сторч і подала йому залізні вудила...

– Так, пані Лукіянчук, справді бачите мене. Не помиляєтеся... – подавши по короткім ваганні руку, відповів з легкою усмішкою і з галантністю сальонового кавалера підставив їй стілець: – ласкаво прошу сідати...

Сковзнула по його очах повним раптового зрозуміння поглядом і відразу достосувавшись до його тону, цілком спокійно зайняла місце біля столика.

– Танічка починає одужувати, – сказала, стягаючи рукавичку.

– Про Танічку мене інформують щодня безпосередньо... – багатозначно кинув він, даючи знати, що з її уст не бажає нічого на цю тему слухати.

Маруся знову сковзнула по його очах повним зрозуміння поглядом, легенько і коротко зідхнула, і вже не відривалася. Дивилася пильно, не моргаючи.

– А ти не змінився зовсім, – зауважила тихо і якось дуже поважно. – Тільки посивів і став старшим...

– Чи це має для нас якесь значення, пані Лукіянчук? – кинувся, мов ужалений.

– Це має велике значення, Ігорю... – впала багатозначна відповідь.

Безличність! Одверта і, може, розрахована на щось безличність!..

Карбуючи кожне слово відповіді, він сам відчував, що від неї заносить їдким запахом запаленої сірки:

– Чемність наказувала б мені зараз сказати, що це дуже приємно почути. Але, на жаль, мушу поставити щирість вище чемности і признати, що це дуже... відважно, коли не більше, з вашого боку, пані Лукіянчук...

Маруся вичекала добру паузу.

– Ігорю, – обізвалася з ненарушеним спокоєм і глибокою поважністю в голосі, – ми маємо перед собою таку важливу і таку болючу розмову, що починати її єхидством, видаваним за щирість, не випадає. Не понижуймося до комедій...

– Ах, вибачте пані Лукіянчук! – сплеснув він руками. – Але направду важко дібрати натурального тону, зустрічаючи свою дружину вдовою по іншому чоловіці. Це, погодьтеся самі, трохи клопітливо...

– Годжуся, – хитнула головою вона. – А ще більше клопітливо зустрітися з двома дружинами нараз...

Ігор відразу прикусив язика і кинув з-під лоба оком на Марію: що вона хотіла сказати? Знала щось про його романи, чи говорила навгад?

– Ви, пані, мали якусь справу до мене? – спитав з удаваною нетерпеливістю, щоб змінити тему.

Маруся перебирала пальці своєї чорної рукавички і спокійно витримувала його погляд. Коли б не спокій, можна було б сказати, що навіть атакує його очима.

– Ми маємо спільну справу, Ігорю. Професор Зедергольм на твоє порушення сказав мені, що ти думаєш робити.

Він цього лишень і чекав! Став по другому боці столу і, давши волю своїй ненависті, своєму бажанню помсти, вимовив безапеляційно:

– Я нічого не думаю, шановна пані, – час на думання минув! Тепер же, як лишень моя дитина поправиться, – виїжджаю з нею за океан.

Замість перелякатися, Маруся тільки поблажливо усміхнулася:

– Думаєш, що це так просто?

Вона ще сумнівалася! Вона сміла ще усміхатися! Вона не знала, що він підсвідомо плекав у думках цю хвилину, коли зможе розтрощити всі її сподіванки, зламати найменший опір, завдати удар за ударом, викпивати[84]84
  Викпивати – висміювати.


[Закрыть], ображати, топтати в болото так довго, поки вона врешті відчує його силу!..

– Я, пані Лукіянчук, уже сказав раз: час на думання минув! Я Танічку забираю, а думки лишаю вам!

– Танічку не так легко забрати. Вона вже не дитина – вона повнолітня.

– Власне! – підхопив. – Власне! А її повноліття дає мені право говорити їй усю правду, якої дітям не говориться. Це влегшує розв’язку.

– І що ж ти їй будеш говорити? – поцікавилася Марія.

Ігорем підкинуло:

– Пані Лукіянчук, не прикидайтесь наївною інституткою, бо це не личить жінці у тридцять сім років, і не задавайте глупих питань! Ви знаєте, про що я буду говорити!

Маруся сягнула рукою по торбинку, відкрила її, витягнула якийсь папірчик і подала йому:

– Прочитай оце...

Трохи здивований, він розгорнув його і прочитав таке:

«Моя найдорожча, кохана Мамусю!

Бачиш, досить Тобі було лишень виїхати з дому, як Твоя дочка наробила шкоди. Але Ти не гнівайся на неї і не хвилюйся. Отець Григорій може засвідчити, що зі мною все дуже добре, тільки я непокоюся Тобою: Ти напевне будеш дуже журитися. Але, моя кохана, люба, золота Мамусю, не треба! Зі мною ж «моя Бозя» і Твоя молитва (правда ж, що так?). І тому я зовсім спокійна. Побачиш, що все буде гаразд – тільки більше надії на ласку Всевишнього!

Відчуваю біля себе Твої ніжні руки і цілую їх.

Твоя шкідлива Таня».

Записка датована передоднем операції і написана, чи то з болю, чи то з незручної позиції при писанні, нерівно. Але літери носили той самий кучеряво-кругленький характер, що й письмо Марії. І скільки теплоти, скільки ніжности й бадьорости містили в собі ці скупі слова!..

Ігоря стиснуло за горло: це ж він уперше побачив письмо своєї дитини! Радий був би припасти до нього устами, вишукуючи ними місця дотику її пальчиків. І напевне зробив би це, коли б лист був заадресований до нього. Але...

– І що з того? – спитав зі штучним спокоєм, віддаючи записку.

– Не розумієш?

– Ні.

– Дивно. Тебе ж завжди виводило з рівноваги покладання надії на Бога...

Справді, завжди виводило. Але якраз в даному випадку – ні. Навіть більше: по тому, що оповів Зедергольм і по тому, як побачив її, таку чисту, таку ясну, з тим непорочно-строгим затиском дівочих уст, повірив, що Танічка мусить бути саме такою: святою. Інакше вона не була б Танічкою, не була б його дитиною!

– І що з того? – спитав ще раз, потискаючи плечима.

– Як то «що з того»? Та з першого ж слова виникла б катастрофа, бо Танічка глибоко віруюча.

– Не збираюся з нею порушувати релігійних тем.

– Та-а-ак? – насмішливо підвела брови Маруся. – Адже збираєшся їй говорити «усю правду»...

Лютила його своїм спокоєм і самовпевненістю.

– Тільки ту правду, яка має безпосередні стосунки до справи! – втяв.

Маруся далі тримала брови високо над очима, але, замість насмішливого, зійшла на суворий тон:

– Власне ця правда, Ігорю, була причиною того всього, що сталося потім. І, не договоривши її, Ти допустишся найбільшої брехні й... підлоти!

– Пані! – скрутився Ігор. – Я прошу бути обережнішою у висловах і не спихати власної вини на інших! Причиною всього було ваше нове серцеве захоплення, що дійшло згодом до свого логічного кінця і дало такі трагічні для дитини висліди.

Спокій, удаваний, чи щирий, нагло зник, і Марія, вставши, випросталася на повний зріст.

– Коли так, то будемо говорити до кінця! – кинула сталевим голосом і сперлася руками об стіл. – Хто мені втовкав у голову, що подружжя, в якому скінчилася любов, мусить конечно розійтися?! Хто мені казав, що, коли моє кохання мине, то я не смітиму більше каратися в ролі дружини?! Хто вимагав від мене – негайно повідомити, коли тільки наступить охолодження в моїй душі?! Хто обіцяв мені розв’язати руки зараз же по такому повідомленні?! І чому ж то ви, пане Березовський, тоді, – тоді! – не брали до уваги всіх можливих трагічних вислідів для дитини?!

Був розбитий до такого степеня, що несподівано зійшов на «ти», якраз після того, коли Маруся сказала йому «ви» і «пане». Але не піддався – перейшов у наступ:

– А ти лишень тоді прийняла до серця мої погляди, коли вони тобі стали в потребі, правда? І тоді тобі нічого не казали твої «переконання»?..

Мов підломлена, Маруся впала на стілець і затулила очі руками.

– Маєш рацію, Ігорю, маєш рацію... – призналася тихо й винувато. – Прийняла твої погляди до серця в момент, коли треба було себе виправдати... В момент, коли хотілося піймати щастя, що було побіч, що манило кілька років... Подумала тоді, що ти й так би покинув мене, коли б дізнався, що моє серце належить іншому, – і одружилася. Думала і над тим, що ми ж не подружжя, що Танічка – нешлюбна дитина, а тут приходить людина, яка пропонує законний шлюб, пропонує своє ім’я дитині – людина, яка любить давно і щиро...

Зупинилася на мить, задумавшись, і в її очах знову з’явився той давно знайомий зосереджено-незрячий вираз, скерований кудись далеко-далеко в минуле. А в той же час її ліва рука машинально стягнула другу рукавичку, й Березовському впало в очі дві обручки на безіменному пальці.

Зі скреготом зубів здушив у собі поновний вибух – ламати, трощити, тупати ногами і лаятися по звірячому, брутально, запекло!..

А Маруся, не дивлячись на нього продовжувала:

– Я б могла, остаточно, виправдатися перед тобою і зараз офіційним папірцем, в якому значилося, що ти згинув. Але перед моєю совістю нема оправдання. Я повинна була передбачати, що папірець бреше, я, коли хочеш знати, навіть передчувала це. Але... – повернулася нараз до Ігоря і пронизала його поглядом. – Але ж я поступила саме згідно з твоїми засадами! На цей раз моє серце пішло в парі з розумом проти чогось глибшого, проти того, що я завжди називала своїми переконаннями, і перемогло. Я ще раз виступила проти них, проти самої себе, і... бачиш, що з того вийшло...

Ще до цього часу в Ігоря десь тліла малесенька-премалесенька, смішна й наївна іскорка надії на те, що цей шлюб був фіктивним. Він, може сказати, навіть толком не знав про її існування, і тільки тепер зрозумів, як багато вона важила. Але признання Марусі здмухнуло її геть, а натомість війнуло з усієї сили в багаття заздрости – і воно бухнуло новим полум’ям.

– То ти любила його? – спитав зловісно, підступивши ближче.

Маруся мовчки хитнула головою.

– Ще відтоді, з села?

– Тоді я ще боролася зі своїми почуваннями...

– Але потім, коли він опинився у твоїй хаті, ти вже не боролася? Ти радо пішла в його обійми, відразу ж ставши його коханкою, правда ж? – схилився над нею, роздираючи своїми питаннями і без того пекучу рану.

Маруся підвела голову й гордо глянула йому в-вічі:

– Я ніколи не була його коханкою! Сильвестр занадто шанував і себе, і мене, а тому не підмовляв мене «на божевільні кроки»...

– О, – зло усміхнувся Ігор, – він, безперечно, був великим моралістом!.. Не сумніваюся, що ви і по шлюбі тішилися самим платонічним коханням...

Маруся пополотніла і встала.

– Пане Березовський, – зморозила його льодовим тоном, – ви безличні, влазячи в мої інтимні справи з МОЇМ ЗАКОННИМ, ШЛЮБНИМ ЧОЛОВІКОМ. Вам до того зась!

– Ах, перепрошую!.. – сичав він з їддю в голосі. – Хочу лишень знати, чи ви і перед паном Лукіянчуком були такі дискретні, коли мова йшла про інтимні справи, наприклад, зі мною?..

– Ні, не була! – кинула з викликом. – Повторюю: то був мій законний, шлюбний чоловік, і перед ним не могло бути секретів. Ясно?

Став зчудований, просто спаралізований, аж тепер зрозумівши секрет її краси: вона була у внутрішній, глибоко потенціальній силі духа і волі, в певності себе, в гордості і в невмінні хизуватися – в правдивості! І цієї внутрішньої краси не могли протьмарити ні зморшки, ні сивина, ні брак барв і блиску.

– Кінчаймо цю розмову, – зідхнула, враз погасши і прибравши свого спокійного вигляду. – Я спішуся.

– Розмова скінчена, пані Лукіянчук... – вдав знову байдужого, але нервово закурюючи нову цигарку. – Розмова скінчена...

– Ні, Ігорю, не скінчена, – похитала вона головою, – навіть не почата.

– Бажаєте ще чогось довідатися?

– Так. Бажаю Довідатися одної правди: чи ти дійсно любиш Танічку, чи бажаєш наробити скандалу тільки для того, щоб помститися на мені?

– Пані, ви нахабні до неймовірности!!! – ревнув, як зранений бик. – Ви негідні моєї помсти. Я вами погорджую! Я не можу собі простити, що саме вам випала незаслужена честь – стати матір’ю моєї дитини! Проклинаю себе за це!!!

– Чому? – легко морщачись від крику, знову високо звела брови Маруся.

– Бо... Бо... бо особа з такими «переконаннями», як ваші, не має права виховувати дитини!..

– Ви би її виховали краще?

– О, напевне!..

– Так, наприклад, як «виховували» мене?

Мов би цим питанням висмикнула йому нагло хідник з-під ніг, і він, гримнувши з висоти свого обурення, проковтнув язика.

А вона ледве помітно не то скривилася, не то всміхнулася і знову з «ви», яке у неї виходило так природно, вернулася до такого ж природного «ти»:

– Ти б і Танічку повчав, що вона, наприклад, може почати своє подружнє життя так, як вона хоче? Ти б і її намовляв шукати розкоші у божевільних кроках? Ти б і її з п’ятнадцятого року життя орієнтував на приклади хоч би й Стешки, заохочуючи бути сміливою і послідовною до кінця в коханні та розпоряджатися собою без очікування дозволів? Ти б і її доказував, що, де любов, там нема місця ганьбі навіть тоді, коли любов кінчається придбанням байстряти?..

Ці питання, нанизувані одне на одне, в тоні здіймалися все вище й накручували тугу спіраль, а спіраль шрубою[85]85
  Шруба – шуруп.


[Закрыть] врізувалася в мозок, врізувалася з кожним питанням все глибше, викликаючи почуття, що йому могли б позаздрити всі слуги пекла. І на кінець сталося щось неймовірне, щось таке страшне й огидне, на що Березовський не був спроможний ніколи. І аж спромігся тепер, бо не витримав.

Адже мова йшла про Танічку, про його чисту, непорочну, святу Танічку, на яку безкарно не сміла впасти жадна порошинка!..

А Маруся лишень хитнулася під його важкою рукою, але навіть не змінила пози. Стояла далі горда, випростувана й грізна. Ще грізніша з відбитою плямою долоні на обличчі, яка починала все більше червоніти й розгарятися. Стояла з розпаленими очима й дивилася йому в душу, як його власна совість, його сумління.

– Кого ти вдарив, Ігорю? – спитала тихо, хоч ніздрі її роздувалися й тремтіли. – Ти знаєш, кого ти вдарив? Ти дав поличника самому собі, своїм поглядам і своїм засадам. І вони нічого іншого не варті, тільки поличника...

Він уже зрозумів це й сам. Впав у фотель і люто вгородив усі пальці у волосся. Дер, шарпав і стогнав:

– Ти... Ти... не сміла того казати про нашу дитину, не сміла!..

– Чому? Ти весь час учив мене підходити до всього розумом і єдино його вважати критерієм правди. Поясни ж мені тепер тим самим розумом, чому ти вважав би злочином супроти твоєї доньки те, що ти вщеплював, як правду доньці іншого батька? Чи я для покійного тата не була також єдиною донькою, як для тебе Таня? Чи він любив мене менше? Чи дорожив менше моєю чистотою? А що ти зробив зі мною? Я обвинувачую тебе не так у тому, що ти переміг мене фізично, як у тому, що ти наперед заразив мою душу бактерією гнилизни й безвір'я. Це було підліше й жорстокіше від прямого фізичного ґвалту!..

Замовкла на хвилину, бо хвилювання забивало їй віддих.

– І ще одне, – продовжувала передихнувши. – Я тобі того ніколи не казала, але сьогодні скажу: ти є вбивцею мого батька, – людини, яка вірила в тебе більше, ніж ти був того гідний і яка любила тебе, мов рідного сина. Його тінь стала між нами і стояла б виразніше, коли б ми зійшлися знову... Я не ідеалізую покійного, знаю, що вій мав свої слабості і свої плями на сумлінні, але в порівнянні з тобою – він був святцем. І ти вбив його саме тому, що поцілив у найчуттєвіший, найдорожчий йому куток його душі. Убив спочатку віру в тебе, убив віру в мене, а потім уже його самого. Ти є звихненим злочинцем, Березовський, і тому ти не маєш права не то що виховувати, а й підходити близько до молодих незіпсованих душ. Тебе треба гнати від них, як прокаженого!..

Зсунувся з фотелю і підповз до неї на колінах, мов та жаба з відірваними ногами, викликаючи гострий жаль і обридження одночасно.

– Марусю... – захлипав. – Марусю... Можеш мене добити, але не кажи так! Я готов собі відрубати руку, хочеш?.. Накажи – я відрубаю, щоб лишень доказати тобі, що я не є такий. Я не вірю в Бога, але я навчився розуміти святість і саме цією святістю є для мене Танічка. Цілих вісімнадцять років я молився до неї, я... Ні, ти цього ніколи не збагнеш, бо ти ж не знаєш, що таке розлука з дитиною... Я був би щасливий, коли б міг умерти за неї... Я...

– Скільки слів, Ігорю!... – з сумною іронією обізвалася тихо Маруся. – Скільки слів!.. Але ти встань і будь людиною. Ми мусимо скінчити цю розмову. Я спішуся...

Слухняно звівся і став, зігнутий, тримаючись, мов п’яний, за стіл.

– Досить Марусю! – попросив.

– Ні, не досить! – безжально потрясла вона головою. – Мусиш слухати до кінця, щоб не лишилося нічого недоговореного. І стань рівно, чи сядь, коли не можеш стояти, бо на тебе дивитися прикро...

Покірно присунув стілець і сів, обперши голову на руки, а Маруся, гидливо морщачись, почала знову:

– Дивно, Ігорю, але, дивишся на тебе збоку – орел, лев, герой. Послухаєш – і в першому моменті здається – Соломон, революціонер. А насправді – мізерія, безсилість і пустомельство. Хочеш відібрати у мене Таню? Я віддам її тобі сама, коли викажешся гідним пашпортом. Але що записано у ньому? Ти свого часу стільки гарних слів наговорив про любов до свого народу, про обов’язок боротися за державу, про радість – кинути власне життя без очікування винагороди під ноги нації… І що ж ти з того всього зробив сам? Годжуся, що вісімнадцять, чи двадцять років тому важко було щось зробити. Але в останній час, в роки війни і після неї, коли нарід знову почав підносити голову, – що ти зробив? Дослужувався до майорства і воював за ворога, приймаючи від нього чини й ордени? І більшого від цих «подвигів» ти нічого не доказав?

Зідхнув глибоко, покаянно:

– Не доказав. Для мене життя по втраті вас обидвох стратило всякий сенс...

Маруся згірдливо скривила уста:

– Для тебе, Ігорю, сказавши щиро, життя ніколи не мало сенсу, бо ти розглядав його виключно через призму матерії. Всі твої благі намірення і всі твої пориви були мертворожденними, бо в них бракувало Духа і віри в Духа. Коли б ти, такий мудрий та інтелігентний, та мав хоч трошки того, що мав півграмотний швець і п’яничка Кобзаренко, ти був би інакшою людиною. Був би таким, як Сильвестр чи Євген, які вже звідси, з вільного світу, пішли знову у царство рабства, здобувати від ворога гармати голими руками і... силою Духа. Що ти так дивишся? Ти не знав, що Євген пішов з Сильвестром разом? Так, так, пішли проти «здорового розуму» за покликом Ідеї й Духа, поставивши їх далеко вище, ніж збереження фізичного існування... Ти тікав на захід, вони втекли на схід. Диваки, правда ж?.. А ти, Ігорю?.. Ти не йшов уперед, не здобував відзначень, не проявляв героїзму під гаслом Духа, лишень духа з малої літери? Заперечиш? Адже навіть большевики зрозуміли, що матерія безсила рішати великі питання, і тому в скрутну хвилину покликали з гробів духа Суворова й Кутузова. Сталіна з його «Питаннями ленінізму» було замало. І виринули призабуті духи, виринуло знову слово «священний», збезчещене сусідством диявольського терміну «родіна», а сліпа маса, обдурена фальшивкою, лізла грудьми на вогонь і багнети, бо ж їй запахло врешті те, за чим вона тужила. Чи не так?..

Ігор мовчав.

– Приймаю твою мовчанку за знак згоди, Ігорю, – зрезюмувала Маруся. – Але, знаєш, що? Найтрагічнішими фігурами у тому поході були такі, як ти. Бо ти, так вперто і завзято відкидаючи Духа з великої літери, від духа не втік, лишень попав у полон іншого, того, що пишеться з малої літери і що походить прямою дорогою від сатани. Цього не треба ні шукати, ні трудитися, щоб його пізнати – він сам знайде свою жертву, вхопить її цупко і примусить робити все, що йому потрібно. Робив і ти. Проти своєї волі, всупереч самому собі, але робив. Бо це було закономірне, це було неухильно для того, хто відкинув Духа з великої літери.

– А тепер вернемося до Тані... Згадував мені професор Зедергольм за твої мрії про ферму... Маєш щастя, що тобі не довелося вийти з такою пропозицією перед дівчиною, бо вона висміяла б тебе і винагородила б презирством. Ти її не знаєш. Вона не хоче спокою, вона ненавидить тишу й безтурботність, вона ставить у ніщо збереження фізичного існування. Зі запалом юности вона мріє про ліс, про скоростріл і про гранати. Їй не заімпонуєш ні фермою, ні сльозами великої любови, і не спокусиш її, хоч би й сто разів помер для неї. Для неї ідеал – Чупринка[86]86
  Тарас Чупринка – псевдонім Романа Шухевича (1907-1950), головнокомандувача УПА (1943-1950).


[Закрыть]. Для неї нема більшої гордости від того, що вона – донька борця УПА. В ній нарешті обізвалася правдива Кобзаренківська кров, і я не знаю, чи довго зможу її тут втримати. Танічка пам’ятає і любить Сильвестра, котрий, треба признати йому належне, був ідеальним батьком, хоч і нерідним, вона молиться за нього і до нього...

Сльози виступили в незрячо-зосереджених очах Марусі, а голос став глухим, тремтячим, повним муки і погрози.

– Іди ж тепер скажи їй, – вказала владно кудись рукою, – що її обдурено, що вона зовсім не донька борця і подвижника, а байстря большевицького командира – іди скажи!.. Відважишся?..

Ні, він би не відважився. Доказував це своєю понурою мовчанкою і лютим шарпанням волосся.

Маруся вичекала довгу мить і почала м’ягше:

– Ігорю, замість голосних слів, замість трагічних обіцянок, коли ти тільки справді любиш Танічку, – ти повинен зректися її і лишити все так, як є. І саме цією жертвою ти зробиш більше, ніж жертвою життя, яке їй непотрібне. А для мене... Мені ти даси доказ, що ти можеш бути також і шляхетною людиною...

Заметався, мов наколений хробак, істерично крутячи головою:

– Ні, Марусю, ні!.. Ти вимагаєш від мене чогось більшого понад мої сили! Я не можу зректися Танічки, не можу!.. Я хочу бути біля неї, я хочу говорити з нею, я хочу бачити її, я... Ти не розумієш, чого вимагаєш!..

– Я вимагаю єдиного, що в даному випадку найкраще.і

– Ні, ні! Це не єдине! – кидався в розпуці. – Можна розв’язати все інакше... Подумай: Сільвестр загинув; Ти тепер вільна, вдова....

– Ігорю! – зірвалася обурено на ноги. – Про це нема мови! Прошу це кінчати!..

– Чекай, Марусю, вислухай мене!.. Я ж не хочу від тебе нічого, я не накидаюся зі своїм коханням, я не вимагаю його від тебе, але, коли й ти любиш нашу дитину, ти повинна подумати над тим, щоб якось повернути їй батька, її правдивого батька! Це ж твій обов’язок, як матері. Не говорім про себе – думаймо виключно про нашу дитину... Я ще не знаю, як би це зробити, але вірю, що обставини колись нам підкажуть... Все розв’яжеться... Танічку можна буде підготовити до всього помалу... Вона вже не маленька – вона зрозуміє...

Дивилася на нього зі співчуттям, але мала стиснені уста і лишень з трудом їх розтулила:

– Ігорю, пригадуєш собі, як одного разу покійний тато тобі сказав: «Глядіть, не жартуйте з Богом, бо доля колись готова вашим же салом та по ваших же губах мазнути». Пригадуєш? Так, от, ти ще не знаєш усього: у нашому таборі живе ще одна твоя «жінка»...

– Моя жінка?! – вирячив очі Березювський.

– Так: Зоя Колосовська.

Він аж назад відкинувся, так несподівано це було.

– Зоя Колосовська?! Вона ніколи не була моєю жінкою!!! – запротестував голосом, що зраджував бунт цілого його нутра. – Ніколи!!!

Маруся блідо всміхнулася: