Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)

Ігор злосливо і вдоволено усміхнувся:

«Попеклися, пане колего: дівчина виявилася непридатною для кохання!.. Ха-ха-ха!.. Це був для вас несподіваний сюрприз, правда ж?..»

Але злодарство відразу ж змінилося шаленим приступом ревнощів:

«А що ж Маруся? Чи, будучи сама непридатною для кохання, не могла його покохати?»

Він мало не засичав з болю від тієї думки. Викликав перед собою образ Лукіянчука, глянув на нього об’єктивним зором, уявив собі тодішній душевний стан Марусі, скривдженої, пригнобленої, самотної і беззахисної, – і догадка перейшла в певність. Так, так, ось і причина її бентеження, її холодности, а, може, й переміни «переконань».

«З нею треба буде поговорити рішучо!» – сказав собі й приспішив кроку.

Але з постанови нічого не вийшло. Лишень глянувши на Марусю, Ігор стратив усю відвагу й не поважився їй сказати ні слова. А Маруся, зі свого боку, також нічого його не спитала, і це ще більше його розпалювало. Ігоря переслідував образ суперника, звук його голосу, біла смужка шалика і оте незвичне «пане», вжите так несподівано в розмові. Злостило, що Лукіянчук був гарний, що мав характер і навіть те, що його порядність стояла поза всякими сумнівами. Але Марусі він нічого не сказав. Не почував за собою права щось казати, бачив, що цілковито стратив владу над цією, колись такою покірною і такою податливою міщаночкою. Зрештою, були інші, важливіші питання, але і тих не можна було вияснити. На всі його запити щодо майбутнього Маруся відповідала ні те, ні се, і при тому мала в очах вираз, який позбавляв сміливости домагатися чогось конкретнішого.

Взагалі його поїздка випала зовсім не так, як він сподівався. Вибираючись у подорож, він боявся, що Маруся «відкине його ногою від свого порога», як казав Євген, але рівночасно все ж мав надію. Тепер уже страху не було, але й надія завела. З чим вертатися?..

Решту дня говорили про найбайдужіші речі, а врешті Ігор сам захотів уже якнайскоріше сісти в поїзд, щоб позбутися тягару неприродности, що гнітив однаково, як його, так і Марусю. Ліпше вже було бути далі, ніж душитися в атмосфері фальшу.

Відпроваджуючи його на двірець, Маруся була мовчазна, задумана і сумна. Але це не був сум перед розлукою – це було щось інше. Що? Чи не сум за відсутністю суму?

І вже коли поїзд рушив з місця, Ігор зрозумів, що так не можна було всього лишити. Від тієї думки на нього напав такий розпач, що він мало не зіскочив з потягу. Відчув так виразно, що в цей момент якась невблаганна сила твердо вклинюється між ним і між тією смутною постаттю, що своїм сірим футерком[61]61
  Футерко – шубка, кожушок.


[Закрыть] зливалася з каламутним тлом засніженого перону, поволі, але чимраз скоріше, віддаляючись. А з нею віддалялася і його дитина, яку носила під серцем замазана сіра постать і яку він уже полюбив з усією ніжністю батьківського серця – віддалялися обидвоє...

* * *

І передчуття не обдурило його: доля далі грала собі в злі жарти з цим сумним півподружжям. Що з того, що по перемир’ї вони акуратно листувалися, коли листи Марусі були виповнені (парадоксально!) порожнечою? Перечитуючи кругленько списані рядки, Ігор бачив наяву її темні, очі, зосереджені й моторошно порожні, як і листи. Чи стало таке ж порожнє супроти нього і її серце?

Боявся думати над цим. Чіплявся за надію, що час направить все.

А час летів скоро, числячи по шкільних днях, і посувався черепахою, коли його мірилося особистим мірилом. Та, так, чи сяк, прийшов і березень, а безжальна бюрократична машина не дозволила Ігореві поїхати і допомогти Марусі перевезтися назад додому. Не пустили б його і на порід доньки, коли б не завірена урядово телеграма, що Маруся (в завіренні було сказано точно: «Марія Григорівна Кобзаренко») після породу знаходиться у важкому стані. Таким сумним додатком замрячувалася радість повідомлення, що він – батько.

Він поїхав, звичайно, негайно. Але, знову, що з того? В лікарні його до Марусі, як до важко хворої, не допустили, лишень потішили, що найгірше вже минуло, і винесли йому на показ білу лялечку з червоним, припухлим личком – йото дитину.

Схилившись над тепленьким згорточком, що мав бути малесенькою людинкою, він не видав ні одного звуку, він навіть мав зовсім сухі очі, але в душі у тій хвилині він ридав від потрясаючого, страшного у своїй величі почуття, що йому не було назви. Ця ж бо жива крихітка була частинкою його самого і Марусі, плодом їхньої обопільної любови в її найвищому (і одинокому!) моменті – це було щось безмежно більше від них обидвох: це була їхня донечка!

Коли б його не стримував розум, він би видер її з рук няні, притулив би до своїх грудей і втік би з нею до свого самітного, порожнього мешкання. Не міг зрозуміти, як це няня, тримаючи у своїх руках такий скарб, лишалася байдужою до нього, холоднокровною і, видимо, нудилася, бажаючи якнайскоріше його позбутися. Не розуміла зовсім, що це не просто дитина, але ЙОГО І МАРУСИНА ДИТИНА, неподібна ні до якої іншої!..

І вже пізніше, він навіть не пробував нічого оповідати ні тітці Уляні, що господарила в хаті, ні Веретелюкові, що прийшов його відвідати. Хіба ж вони розуміються на таких тонкощах? Як їм витлумачити, що дитина має СПРАВЖНІ очки, носик, ротик, вушка і все, як належиться людині?.. А от покійний Григорій Степанович розумів. Він казав: «Чудо». І хіба ж не чудо ?

А тітка Уляна ходила довкола нього навшпиньках, мов довкола розбитого яйця, і зідхала. Вся вона була втіленням доброти, розгублености й страху. Коли в тридцять третьому році вимерли з голоду її діти, а чоловіка застрелено при спробі втечі з-під арешту, страх застиг у гарних блакитно сірих очах тітки Уляни і так лишився досі. Маруся все згадувала в листах, що тітка Уляна всього боїться, а найбільше потерпає, щоб Маруся не відправила її назад в село, де лишилася сама піврозвалена хата.

І тепер, подаючи страву Ігореві, вона дивилася на нього благально і питала зі страхом:

– А борщ вийшов – як?..

– Дуже добрий! – хвалив Ігор, хоч йому їда не йшла в душу. – Я вже давно такого й не нюхав.

– На здоров’ячко, на здоров’ячко!.. – усміхалася щасливо тітка Уляна і сумно кінчала: – Колись то я вміла доладу і зварити і спекти, а тепер вже не вдам так. Сама смаку в їді не маю ніякого. Що не їм, а воно мені, як трава з полином: гірке-гірке і мов би ніяке...

Підперши зажурено кулаком бороду, тітка Уляна все журилася Марусею і сумувала вголос:

– Такий тепер слабовитий народ пішов! У нас, було, молодиця дитину під снопами спов’є без нікого, ще й копу дожне, а потім дитинку у фартух загорне, додому прийде, води нагріє, дитину скупає, припічок підведе, корову здоїть та й аж тоді лягає – породілля. А зараз – та куди там!.. Ось і на Марусю глядя: молодичка, як вода з криниці. А бач – і дохтори не дуже то помогли... Ох, Господоньку милосердний, подай здоров’ячко болящій Марії і младенцеві!..

– Знову ж, – міркувала далі, – такі порядки чудні: щоб до хворої та найближчої родини не пустити!.. А було ж як? Та до породіллі півсела сходилося й ніхто ніякої зарази не боявся. Підіть-но ви до тих дохторів і попросіть їх. Усе ж, як воно там уже не той, але ви ж Марусі ніби чоловіком є і батьком дитині, – мусять вас пустити...

«Ніби чоловіком»!..

Ігор пробув дома три дні, зареєстрував дитину на своє прізвище і назвав її, згідно з бажанням Марусі, Тетяною.

А в самий день від’їзду таки випросив на відвідини хворої. Було з цим багато клопоту й церемонії, але, коли врешті його, вдягнено в стерильний халат, шапку, маску і білі полотняні панчохи, натягнені поверх черевиків, привели до палати – Маруся спала, обернувшись обличчям до стіни. По кількох безсонних добах спала вперше, і йому не дозволили її будити. Та він і не хотів її будити. Був щасливий тим, що може п’ять хвилин чувати над нею, оберігаючи її сон, як того стільки разів бажав, кидаючись неспокійно по своєму кавалерському ліжку. Тепер же Маруся могла спокійно спати, поки він тут, поки уважно рахує її мірні віддихи, дивиться на темне прядиво її волосся, розсипане по подушці, й сторожить, щоб на неї не впала, бува, яка порошина...

... Маруся пролежала в лікарні два місяці, а він, перевантажений з головою клопотами іспитів і закінчення шкільного року, більше не міг її відвідати. З нетерплячкою чекав на вакації. Та, замість вакацій, дочекався мобілізації. Був старшим лейтенантом резерви і топографом, то ж з перших днів попав до штабу дивізії, звідки годі було думати вирватися у відпустку.

У вересні-жовтні «визволяв» Галичину, а потім, по розділі Польщі, опинився в глибині Московщини, перебуваючи й далі на службі в топографічному відділі.

Маруся ніяк не могла поправитися після тяжкого породу, хоч в листах запевняла, що почуває себе зовсім добре. До праці, однак, не могла вернутися, одержувала допомогу, як дружина військового, і якось там давала собі раду. Її листи стали тепер жвавіші й змістовніші, але виключно тому, що на три чверті були посвячені Танічці. Маруся докладно інформувала Ігоря про кожний поступ дитини, про кожний проблиск свідомости, про кожну усмішку, чи неспокійну ніч, а вже найбільше про здоров’я. Дівчинка вродилася кволою і слабовитою, але поволі кріпла й розвивалася нормально.

Ігор цілковито поринав у кожний лист, вивчав їх напам’ять і з них намагався відтворити собі образ Танічки.

Дві невиразних фотографії, неподібні зовсім між собою, казали йому дуже мало. А він так бажав її бачити!.. Часто снилася йому на руках у шпитальної няні, чи Марусі, але все так, що він її не бачив. Хотів узяти її на руки й роздивитися, але кожного разу і нянька і Маруся тікали, або давали йому згорток якоїсь білизни, запевняючи, що це – дитина. І він кожного разу лишався гірко розчарованим.

Віддаючи всю увагу Танічці, Маруся ні разу ані словом не торкнулася всього того, що їх розлучило, чи лучило, хоч Ігор вперто в кожному листі цю справу порушував. Мусів вдоволитися побажанням доброго здоров’я і скорого повороту. І на тім будував усі дальші надії.

І лишень в листопаді видер відпустку, але знову тому, що прийшла урядова телеграма про захворування Марусі. Гіркою ціною давалися йому побачення!..

Так по півріччі від їхньої останньої «зустрічі» він побачив її знову і знову в лікарні. Тільки на цей раз вона вже не спала, а лежала високо на подушках, зжовкла і схудла, і зустріла його слабою усмішкою. Була зовсім чужа й неподібна до себе самої, така чужа, що він лишень з острахом зважився її поцілувати.

– Даремне лишень тебе потурбували, – сказала винувато. – Мені вже краще. – Зате побачиш Танічку...

Вона говорила про даремність турбот, коли він за цю зустріч радий би був заплатити роками життя! Як же вона віддалилася від нього!..

В палаті стояло шість ліжок, і з п’ятьох з них дивилося п’ять пар цікавих очей, то ж всяка інтимніша розмова була неможливою. І, хоч в Ігоря розривалося серце, а голову розсаджували сотні думок, він змушений був обмежитися до запитань про подробиці хвороби. Безперечно, і це було важливе, але ще важніше лишилося неспитаним і несказаним.

Понад два роки лудив себе надією, що зможе все направити й оновити при зустрічі з Марусею, але тепер приходив до песимістичного переконання, що, навпаки, прірва між ними стає все відчутніша саме при зустрічах. Приходив до лікарні щодня (як військовий старшина користувався виключними привілеями, посуненими так далеко, що йото звільнили від обов’язку натягати шапочку, маску і панчохи, а давали самий халат), щодня питав Марусю про здоров’я й оповідав їй про Танічку. На інші розмови не було місця, і він кожного дня лишав лікарню з терпким болем у грудях і сумним розчаруванням.

Решту часу просиджував у старій хаті, де вже не було ні так затишно, ні так тепло, і де вже більше не пахло сушеними яблуками. Зате тут світилося нове світло й гріло нове тепло – Танічка. Це було напричуд миле й гарне дитятко, біленьке, мов курчатко, з розумними яскраво-блакитними оченятами й першим зубком у ротику.

– В кого вона така вдалася? – питав Ігор.

– В янгола, певне, – усміхалася тітка Уляна. – Але воно ще зміниться: і оченята потемніють, і волоссячко. То так усе буває...

Ігор не спускав її з рук, забавляв, колисав до сну і власноручно годував, щоб постукати стукіт зубка об ложечку, який йому видавався райською симфонією. А Танічка липнула до нього, зрадивши свою «бабу», цікаво розглядала ґудзики і відзнаки на його мундирі, обмацювала йому незграбними ще рученятами ніс, очі, уста, або кусала за вухо. Так, так, покійний Григорій Степанович казав глибоку правду, що людина – це чудо, і доказом такого чуда була перша Танічка...

Відпустка мала тривати три тижні, але вже на десятому дні Ігор одержав наказ про негайний поворот до війська. Він догадувався, чому, бо ж недаром сидів у топографічному відділі, де останнім часом особливо пильно розроблялися мапи Карелії і Фінляндії, але, не міг собі уявити, як житиме далі знову без Танічки і без щоденних відвідин Марусі. Протягом цих останніх двох років переслідував його удар за ударам, болі за болями, невдачі за невдачами, і він, здавалося, вже звик до них. Але тепер йому найдошкульнішим ввижався отой грабунок десятьох днів відпустки. Уперта річ – надія. Вже ж ніби втратив її цілковито, а вона жила далі й спиралася саме на тих десять останніх днів, які йому тепер відбирали.

Повідомивши Марусю про свій від’їзд, він не витримав. На очах у всіх хворих притулив її до себе і спитав шепотом у розпуці:

– Марусино моя єдина, чому ми такі нещасні?!

Відповіла йому своїм довгим зосереджено-незрячим поглядом, до якого не треба було ніяких коментарів...

Він був п’яним від болю, вийшов з лікарні, звідки не виніс нічого, крім моторошної порожнечі погляду темних очей, і на цей раз біль його нагадував прощення з матір’ю біля свіжо викопаної могили.

«Мамо! – покликав у думках. – Мамусю!.. Ти не знаєш, як мені зараз бракує тебе! Лишень у твоїй всепрощаючій материнській любові я міг би відігріти свою душу. Ти б ніколи не могла дивитися на мене так порожньо і так чужо, правда, матусю?.. Мамо, мамо, чому ти не живеш?!.»

Прощаючись з Танічкою і тіткою Уляною, він ридав.

– Тіточко, – просив, цілуючи спрацьовані шорсткі руки старої жінки, – моліться за нас усіх! Ви віруючі – моліться!.. Помоліться також і за упокій душі раби Божої Олени... На вас здаю Марусю і Танічку.

Тітка Уляна плакала також, благословляючи його у невідоме, а Танічка, мов би передчуваючи щось страшне, чіплялася рученятами за його шию і не хотіла пустити, заходячись криком...

* * *

А по всьому тому почався кошмар, в якому не можна було вирізнити окремих моментів.

Ігор опинився на фінляндському фронті у білому пеклі, яке не піддавалося ніяким описам. Все, що собі з нього запам’ятав, була макабрична[62]62
  Макабричний – жахливий, моторошний, похмурий, той, що викликає почуття страху, або пов'язаний зі смертю. Це слово походить від французького "macabre", що означає «танець смерті», і часто вживається для опису творів мистецтва, які мають атмосферу смерті, жаху та загадковості.


[Закрыть] каша зі снігу, морозу, болота й гураганного вогню.

З перших же днів обморозив лице, руку й ноги, а на додаток, пролежавши вісімнадцять годин без перерви у льодовій воді, захопив ревматизм. Але що більша половина вояцтва була, як не в гіршому, то і не в ліпшому стані, то перестуда, ревматизм і обмороження, за вийнятком цілком безнадійних випадків, не приймалися лікарями до уваги.

З болями в костях, зі струпами на відморожених місцях і підвищеною температурою Ігор то сидів над мапами, то, коли ситуація загострювалася, брав у руки автомат і бився попліч з рядовими вояками.

На фронті панував жах і хаос. Всі плани йшли шкереберть, мапи, що їх розроблялося з такою точністю, показувалися на кожному кроці безглуздою мазаниною, що плутала і ускладнювала положення на терені, кожний метр якого доводилося платити кров’ю десятків жертв. А врешті їхня частина цілковито стратила орієнтацію, й Ігоря разом з двома іншими вояками вислали на розвідку.

Це була Дантейська[63]63
  Дантейська – тобто пекельна. Прикметник «Дантейська» походить від ім’я італійського поета доби раннього Ренесансу Данте Аліґ’єрі, котрий у своїй епічній поемі «Божественна комедія» описав пекло.


[Закрыть] ніч! Вітер збивав непроглядну сніжну куряву, мороз перехоплював віддих, а їх троє борсалося по пояс у снігу, переходячи якусь галявину, де під ногами був не ґрунт, лиш рідке тісто.

У той день Ігор почував себе особливо погано, і тепер лишень силою волі тримався при розсудку. Але сила покидала його з кожним кроком, а в очах все частіше розливався червоний морок.

Перелізши з надлюдськими зусиллями багнистий терен, усі троє попали під шалений вогонь противника, який не дозволяв навіть підвести голови. Ігор припав палаючим чолом до холодного снігу, і йому враз стало так добре, так мило, що він заснув, А, коли прокинувся, був уже в лазареті.

Що з ним діялося перед тим – не міг пояснити, і попав у підозріння в зраді. З його власних відповідей виросло ґрунтовне обвинувачення, що його і сам він не міг би збити: по-перше, розвідка пішла не в тому напрямі, куди її вислано; по-друге, Ігор намагався весь час віддалитися від своїх товаришів; по-третє, коли товариші, знайшли його і почали намовляти вернутися назад, він казав, що більше не повернеться, бо йому тут ліпше.

Дивно, але ніхто не цікавився вояками, коли вони замерзали, виснажувалися від браку теплої їжі й гинули тисячами під ворожим вогнем. Ніхто не подумав над тим, щоб зберегти їхнє життя, ніхто не приділяв їм ніякої уваги. Але ось на те, щоб обвинуватити когось, щоб заплутати і потопити – о, тут праця йшла повною парою! Тут проявлялася величезна заінтересованість, докладність і дрібничкова педантерія[64]64
  Педантерія – педантизм, тобто надмірна точність, скрупульозність.


[Закрыть], посунена до безглуздя.

Справа з Ігорем затягалася і заплутувалася до безконечности. Замість лікувати, його тягали по допитах, перевозили з одного місця на друге, поручали все новим слідчим, які починали від початку. Обвинувачення росло і розпухало, а поруч з тим пухли його ноги і вся нижня половина тіла через хворобу нирок і серця, ропіли[65]65
  Ропіти – непокоїти, турбувати.


[Закрыть] рани відмороження, мучили жахливі болі в костях. Всі місця, куди його возили, називалися лазаретами, але по суті це були табори з суворим режимом. Їхніх обивателів, правда, до роботи не примушували, оскільки вони всі були важко хворі, але й не лікували, і люди гинули тисячами.

Одинокий лист, що його одержав Ігор від Марусі, прийшов з великим запізненням, саме напередодні пам’ятної розвідки, а по тому взагалі всякі зв’язки увірвалися, і, оскільки Ігоря тримали в ізоляції, шкода було думати про їхнє наладнання. Сліпа і непереможна сила, що встряла поміж ними, розсувала все далі боки свого клину, з кожним днем поглиблюючи прірву розлуки.

Згодом Ігор взагалі утратив віру в те, що десь може існувати Маруся, Танічка, тітка Уляна, стара хата на передмісті – взагалі щось інше від твердих прич[66]66
  Причі – нари, примітивні лежанки у в’язницях тощо.


[Закрыть], бруду, вошей, голоду, допитів і страшних болів, що розсаджували кости. Він стратив рахубу[67]67
  Рахуба – рахування, лічба.


[Закрыть] дням, тижням і місяцям, не цікавився місцями свого перебування і вже навіть морально не страждав – лежав колодою і догоряв.

Аж раптом з невияснених причин життя змінилося. Його перевезли під Москву, примістили у взірцевій лікарні й заходилися рятувати з сотнями таких же, як він.

По кількох тижнях почали йому вертатися сили, а разом з ними зросло бажання боротися за своє життя. Він став писати скарги, домагаючись перегляду справи, і не пропускав ніякої нагоди повторювати їх усно перед всяким начальством, яке лишень з’являлося в лікарні.

Однак, усі його заходи були безуспішні. На письмові скарги йому взагалі не відповідали, а усні збували нічим: то обіцяли «при нагоді» розглянути, то радили написати туди, або сюди, то боронилися некомпетенцією, то врешті запевняли, що він «ламається у відкриті двері», і що його ніхто ні в чому не обвинувачує, і що він, скінчивши лікування, поїде собі додому. В це останнє він вірив найменше, бо ж йому й далі не дозволяли листуватись, а лікування задавлених і занедбаних недуг ішло так поволі, що йому й кінця не було видно.

Аж якось раз по справжньому скандалові, що його вчинив Ігор перед якоюсь особливо великою шишкою, якийсь такий самий нещасливець, як і він, шепнув йому:

– Чудак ти, братіку, зі своїми скаргами! Ти ж, хіба, не знаєш, що ми – живі мерці? Ось підлікують нас і засадять за секретну роботу в такому ізоляторі, куди й птиця не долетить. А потім, як своє зробимо, – видушать нас потихеньку і землю над нами втопчуть. Раз в підозріння попав – пропав. Але перед смертю з тебе ще всі соки видушать і всі жили на роботу витягнуть. Використають на всі сто процентів! Плюнь на свої скарги і ногою розітри. Пропало. Нашим родинам уже понаписували, що ми або «пропали без вістки», або «полягли смертю героїв»...

Скидалося на те, що чолов’яга говорив правду, бо всі хворі, які тут лікувалися, були з «запідозрених» по фінляндській війні й всі такі, що їхній фах можна було використати при секретних роботах: топографи, геодезисти, інженери, креслярі вищої кваліфікації, фізики, хіміки й математики. Ніхто з них не знав нічого про свою майбутню долю, ніхто не мав зв’язків з позатаборовим світом.

Всі жили в непевності й очікуванні. Час-до-часу, правда, виходив хтось, але по ньому пропадала й згадка. Це було дуже характерно і... дуже сумно...

Поволі Ігор знову почав тупіти й байдужіти до всього, а врешті дійшов до того, що його життєвий тонус не мав куди вже падати. Лікарня порожніла, люди виходили, а він все лишався, як один з тих, чия недуга була особливо впертою. Так таки й невилікуваного до кінця, його одного дня разом з рештою кількох десятків інших хворих посадили в поїзд і повезли. Ігор був переконаний, що саме в той ізолятор «куди й птиця не долетить». Але помилився.

Безглузда централізаційна система «єдиноначалія» по суті була нічим іншим, як безначалієм і безголов’ям. Центральна влада вгорі була неспроможною охопити всіх ділянок життя, а «низи» без неї не могли дати собі ради, чекаючи на кожному кроці наказу. Проволоки й черги стали законом життя, і на накази треба було також чекати в черзі. А що верхівка мусіла денно видавати тисячі наказів – нормальна була їхня плутанина і протиріччя. Видно, що й рештки хворих з розформованої лікарні улягали цим законам, бо їх возили з одного табору до другого, тримали по кілька місяців, долучали до інших, вимішували, розділяли і знову возили.

Ігореві почало видаватися, що його життя – це довга фільмова стрічка, на якій, поки герой зробить один рух, мусить збігти багато кадрів. Цими кадрами були дні, а героєм – сам Ігор. Одноманітність, складена зі щоденних драм, доводила до одеревіння, до омертвіння, до невразливосте на все.

І аж ось знову переміна, та ще й яка! Війна з Німеччиною!

В таборі враз усе заметушилося, закипіло, заклекотіло. Звідкись появилися десятки щоденних агітаторів і спеців від патріотизму. Вони палали, вони обурювалися, вони захлиналися, намагаючись вщепити тисячам півживих таборян жадобу до війни і розплати з ворогом, що так несподівано напав на їхню «дорогу, священну батьківщину»...

Почався гарячковий перегляд справ і масові реабілітації, але з умовою, з погрозами і з напоминаннями, що «вину дарують» тільки для того, щоб дати можливість згинути у боротьбі з фашистами.

Так попав на фронт і Березовський, але не як старший лейтенант, а як звичайний рядовик, та ще й у карний відділ, де були найбільші можливості «своєю кров’ю змити попередні провини»...

Першою і невідкличною його метою була дезерція[68]68
  Дезерція – дезертирство, самовільне залишення місця військової служби.


[Закрыть]. Але воювати доводилось на московській землі, де населення майже поголовно стояло за комунізм, або за неподільну «Росію», то ж підтримки серед нього годі було чекати, а здаватися в полон німцям Ігор також не хотів. За час війни він здобув кілька відзнак і знову посунувся по ранговій драбині до свого попереднього звання лейтенанта. Однак, думка про втечу й далі не покидала його. Бої йшли вже на рідних теренах, і від населення відомо було, що люди масово покидають Батьківщину, тікаючи перед фронтом на захід. Розгромлені міста й знищені села не раз стояли пусткою, мов по чумній епідемії, й наганяли тоскний жах.

А Ігор неустанно думав про втечу. Було в нього кілька визрілих планів, які в основному зводились до одного: пробитися крізь фронт, дістатися додому, захопити Марусю й Танічку, а тоді разом тікати далі. Але без них втеча не мала сенсу, а обставини складалися так. що дорога додому була далека і загрожена. Лізти насліпо не хотілося, бо ж тепер, коли мета ставала близькою, смерть була дуже небажаною. І Березовський вичікував слушного моменту. Так мало треба було для здійснення його планів: щоб лишень фортуна на хвильку обернулася спиною на схід!..

І так таки одного дня сталося: якась німецька частина, скріплена танковими з’єднаннями, повела контратаку, відкидаючи большевицькі сили назад. У невеличкому містечку йшов запеклий бій, але по всьому видно було, що німці переможуть. Ігорева голова працювала з шаленою напругою: не відступити, сховатися в якійсь дірі, дістати цивільний одяг і проскочити всього-навсього пару кілометрів на захід від бойової лінії. Там уже можна буде дати собі раду. Він уже навіть заскочив у якусь хату, де серед поперекиданих і порозтрушуваних у паніці речей, знайшов менше-більше придатні лахи, а в сінях – вихід до пивниці. Отже...

Але власне в цьому останньому моменті пекельна сила вогню й гуркоту, що увірвався десь із боку, вдарила на нього, вирвавши йому з-під ніг землю...

З важким пораненням грудей і бедра він пролежав у кутку сіней півдня і цілу ніч (Боже, як далеко можна було за той час забігти!), а на другий день ранком, вибивши ворога назад, його підібрали свої. Це було в травні 1943-го року...

Поки він зализував рани, валяючись по лазаретах, місто, куди тягнулися його думки, вже було в руках большевиків. Втеча стала справою неактуальною, й Березовський думав з жахом про те, що знову доведеться животіти під владою кривавої емблеми кремлівської зірки.

Але, як лишень прийшов до пам’яти, відразу попросив у командування розшукати Марусю, як рівно ж повідомити її про себе. Та збігали тижні й місяці, а відповіді не було ніякої.

Вже на початку осени він виписався з лазарету, однак, признаний за станом здоров’я непридатним до військової служби, дістав довготермінову відпустку разом з дозволом виїхати на поправку до родини.

З папірцем у кишені і милицями попід пахами, виснажений і хворий, почав пробиватися додому. Серед загальної руїни і браку нормальної комунікації досягнув своєї мети лишень по вісьмох днях, підчас яких не раз доводилося «воювати» милицями, а ще більше – язиком. Та, нарешті, таки добився.

Боже, як сумно привітав його знайомий двірець! Замість станційного будинку лишилася купа руїн, замість старих крислатих кленів і струнких тополь, які росли по другий бік станції, – сама покопирсана ямами пустеля, замість звичного людського гамору – понура тиша і запустіння. Не було вже й крикливих візників з допотопними худющими шкапами і обшморганими фіякрами – не було нічого.

Сумно, сумно, сумно!..

Підпираючись милицями, ледве волочачи за собою незагоєну ще в бедрі ногу, пошкутильгав пішки, з трудом поборюючи ями, позаливані вщерть недавнім дощем. Шкутильгав, а непрохані сльози тиснулися на очі, і серце рвалося наперед до старої міщанської хати на передмісті, де чекали його дружина і дитина. Це ж добігає четвертий рік, відколи бачив їх востаннє, а з туги й думок, що присвятив їм за час розлуки, можна було збудувати міст аж на другий кінець світа...

Маруся, Танічка!.. Тепер усе піде по-новому!.. О, тепер він, хоч і кволий тілом, але морально почуває в собі стільки сили, що зуміє життя схопити за роги і обернути так, як буде треба! Війна ще тягнеться. Ще невідомо, як воно все скінчиться. Але одне є певне: під родину він зуміє покласти міцні підвалини!

Маруся!.. О, вона напевне вже забула все гірке, що сталося між ними, і простила йому. Не могла не забути, не могла не простити! Адже він стільки натерпівся, адже стільки крови й жаху розіллялося по цій землі, що в них не могли не розчинитися такі дрібниці! Бо і що їх, остаточно, розлучило? Дрібниця!

А Танічка? його люба, дорога, милесенька Танічка!.. Вона ж уже величенька – має майже чотири з половиною роки! Як біжить час!.. Тітка Уляна казала, що в Танічки ще потемніють очки й волосячко... А як почуває себе тітка Уляна? Та безконечно добра і все злякана тітка Уляна?

Боже, і чому ж то так далеко?..

Обтирав піт з чола, час-від-часу на хвилинку зупинявся, переводячи віддих, поправляв милиці й шкутильгав далі під співчутливо-цікавими поглядами перехожих. Дехто навіть кланявся йому шанобливо, дехто далеко вступався з дороги, а дехто навіть зачіпав на розмову:

– Звідки?

Ігор казав.

– А куди?

– До жінки.

– А-а!.. Ну, щасливо!..

Ігор ішов далі.

А все ж сумно. Місто ніби вимерло наполовину і наполовину розсипалося в руїни. І обличчя все чужі – хоч би тобі де одне знайоме з виду! Нема!

Шкутильг-шкутильг!.. Але й сонце припікає, дарма, що вже вересень кінчається... Чи то так зіпрів тому, що сили немає?

Шкутильг-шкутильг!.. Ще п’ять кварталів... Ще чотири... Ух, як тяжко!..

Ну, нічого, вже недалеко. А там зустріне Маруся, з чайчиним криком припаде до грудей, покличе Танічку... Танічка прибіжить... Що скаже?.. Потім Маруся подасть теплу воду до миття, чистий рушник і мило... В хаті буде затишно, прохолодно і пахнутимуть сушені яблука...

Шкутильг-шкутильг!.. Останній квартал!..

Ігор завернув —: і став, як вражений громом: пустка і руїни! Вся сторона знайомої вулички, по якій стояла хата, – мов би ножем врізав, мов би по ній у страшному розгоні промчав тяжкий вогненний вал, попалив усе, потрощив, лишивши по собі купу згарищ...

Ігор задрижав і, щоб не впасти, мусів спертися спиною до якоїсь стіни і заплющити очі, перед якими все нараз затанцювало і почало замазуватися в невиразні плями.

А де ж тоді Маруся? А де ж Танічка?..

Світ потемнів, став холодним неприязним, ворожим.

– Ой, мамо! – розітнувся побіч з відкритого вікна молодий жіночий голос. – Чоловік якийсь стоїть, військовий!..

– Де? Де? – затупотіли спішно чиїсь кроки. – Може, Павло?..

За якусь хвилину біля Ігоря стояло дві жінки – старша і молода – та ще хлопчина років шести. Наскакували на нього, питали, але він не міг відповісти нічого, навіть не розумів, про що його питали.

– Ой, леле! – скрикнула врешті старша. – Та він на ногах не тримається! Поклич-но тата...

Ігоря завели до хати, посадили, подали води, і вже нічого не питали. Аж по якомусь часі скрикнула молодиця:

– Горенько, та це ж, либонь, Кобзаренків зять!..

– Ви знали?! – вмить ожив Ігор. – Що сталося з жінкою і дитиною?

По обличчях господарів перелетів вираз жаху і жалю, і всі вони багатозначно перезирнулися між собою, мов би питаючи: «Казати, чи ні?»

– Господи, та це ж... – почала молодша, але батько не дав їй скінчити.

– Ну, – як би гикнувши, прикрикнув він. – Ніхто ж толком нічого не знає. Люди всяке плещуть. Про вас, он, достеменнісенько було відомо, що ви згинули у Фінляндії, а, воно, бач і неправда... Дайте-но там краще чогось чоловікові перекусити! – звернувся до молодиць, уриваючи неприємну розмову.