Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

О, пекло, ти справді існуєш! Але не в преісподній, а на землі, в серці, в душі, в мозку!..

А він, дурний, горів, шалів, конав з жалю! Він власними грудьми хотів відігріти холодне попелище, на якому колись ступали її ноги! Під румовищами і згарищами власної душі він збудував їй недоступну для людського ока божницю і на її вівтарі тримав вічно свіжі квіти любови... Романи, пригоди?.. О, так, були й вони. Але він ні одній не подарував слова «кохаю», нікому не дав права на своє ім’я і ні з ким не ділив своїх переконань! Він любив одну лишень її – Марію. Любив майже двадцять років, незмінно, глибоко, з кожним днем усе більше! Хай останнім часом ця любов і не мучила його, але вона існувала. Існувала, як пригоєна виразка невилічимої недуги. Через неї він не одружився, не завів нової родини, зрікся щастя на ціле життя.

А вона в той самий час, коли він божеволів, збираючи череп’я з розбитого минулого, вона, до пам’яти якої вій молився і перед якою сходив кривавими сльозами жалю та розкаяння, – розкошувала в обіймах Лукіянчука! Саме це доводило Березовського до шалу, до безумства, до бажання розсадити цілу вселенну в порох!

О, коли б він лишень мав силу!..

І що їх, остаточно, розлучило? Що? Адже давав усе, годився на всі вимоги, жертвував собою і своїми поглядами, навіть до попа пішов би, коли б вона наказала. Чому ж відкинула? Чому не прийняла? Чого хотіла? Відкинула й не прийняла тому, що більше не любила. Хотіла Лукіянчука! Хотіла його «оборони» перед Ігорем.

Але чому не сказала тоді одверто? Не зважилася, міщанська «мораль» не дозволила, хоч знала ж його погляди на засади подружжя. Чекала слушного моменту, може навіть нищечком бажала йому смерти у снігах Фінляндії, щоб бути в порядку зі своєю фальшивою релігійною совістю. О, так, так!.. Саме тоді, коли тулив її на прощання перед виїздом не до грудей – до кривавої прірви, виповненої тужливим зойком поганого передчуття, вона бажала йому не вернутися, бо зідхала до іншого.

О, прокляття!..

Та це ще не все. Це лишень половина. Хай би йшла під три чорти, зрештою. Але вона забрала з собою Танічку. ТАНІЧКУ ЗАБРАЛА З СОБОЮ – от що! Його одиноку розраду, його мрію, його святість – ЙОГО ЄДИНЕ СЕРЦЕ З ГРУДЕЙ!..

О, прокляття!!!

Не був об’єктивним, не хотів розуміти того, що інакше не могло бути, що Маруся, тікаючи, не могла не забрати дитини з собою. Він навмисне підшукував усякі обвинувачення, громадив їх на голову зрадливої жінки і проклинав, проклинав!..

Але Танічки він не подарує, о, ні!.. «Тієї», матері його дитини, він не хоче знати! Може собі кохатися з Лукіянчуком, чи з яким іншим кретином, відповідним до своїх «пере конань», але Танічки він не дасть! За свою дитину він зведе бій з цілим світом, переверне все догори ногами, а на своєму поставить! Танічка від народження носила його прізвище і належить йому, тільки йому!..

Це все він думав, сидячи у своїй кімнаті, бо передбачливий і вірний Левко волів закликати лікаря, а лікар, сконстатувавши у майора гострий нервовий розстрій, записав разом з ліками абсолютний спокій. Сказав навіть, що Березовський мусить одержати відпустку і виїхати на лікування, але перед тим кілька днів повинен лишитися в ліжку.

Ординарець сидів невідлучно в передпокої, ходив навшпиньках і дивився на свого начальника все розуміючими очима. А Березовський, постановивши тікати на захід обдумав питання, під яким би то претекстом відправити свого Швейка. Шкода було йому хлопця, якому грозила велика небезпека, коли Березовський зникне. Обвинуватять у спілці, а в кращому випадку – у «бракові класової чуйности» і покарають.

Але виявилось, що він таки не знав свого ординарця, як слід...

Третього дня увечері Левко тихенько відійшов до нього і мовчки поклав перед ним якийсь папірець. Березовський кинув оком і підскочив: перед ним лежала невиповнена перепустка в американську зону Берліну.

– Це що?! – зірвався він на ноги, міряючи Швейка грізним поглядом.

– Те, що вам треба, товаришу майор... – смиренно відповів Левко. – Треба і вам і... мені...

Березовський сверлував ординарця очима, але той зовсім спокійно витримував його погляд і врешті признався:

– У мене батько, ціла родина там... – махнув рукою на захід сонця. – Повтікали... Я загубився підчас бомбардування поїзду... Малим був і дурним... Загнався Бог-зна куди і загубився... Візьміть мене з собою, товаришу майор!..

– Та ти з глузду з’їхав?! – спробував збрехати Березовський. – Куди «з собою»?!

Швейк голосно зідхнув і з видом крайнього розчарування простягнув руку по перепустку.

– Лиши, Швейку! – раптом роздумався Березовський, забираючи перепустку, і пройшовся по кімнаті.

Потім йому стало смішно.

– Ти ошуканець, Швейку! – зареготав, ударяючи ординарця по плечі.

– Служу радянському союзові! – негайно відгукнувся повеселілий Швейк і зробив дурнуваті очі.

– Звідки ж ти взяв оце? – сунув йому під ніс перепустку Березовський.

– Так що, товариш майор, – витягнувся на струнко Швейк, – я завжди люблю в колоду заглянути. Як візьметься ненароком щось зайве, то потім можна і викинути...

– Вкрав, значить?

– Позичив, товаришу майор! – поправив Швейк. – Коли не потрібно віднесу і покладу назад – комар носа не підточить...

Швейк був попросту геніальним! Він усе обдумав наперед і все приготував. Знав, що Березовському лишається два вибори: або тікати через зелений кордон, або просити офіційно перепустки. Обидва вибори були ризиковані, особливо останній, бо ж це могло навести на підозріння. Крім того, по денервований майор міг себе зрадити. Що ж до самого Швейка, то він уже кілька місяців підготовляв свою втечу, але не тікав, жалуючи Березовського. Звідки він знав, що й Березовський хотів утекти – так і не вдалося вивідати. Відповідав одно:

– Служу радянському союзу!.. – і робив дурнуваті очі.

Час втечі також вибрав Левко найкращий: раннім ранком перед зміною варти.

– Вони там, товаришу майор, будуть сонні, як сови. А у нас діло спішне – щоб, значить, до обіду вернутися... – і він моргнув.

Березовський виповнив перепустку власною рукою, а раннім ранком вони обидва разом з автом без ніякісеньких пригод переїхали кордон.

* * *

Лихоманка нетерплячки розтягала хвилини у дні, дні в місяці, а тижні в безконечність. Левко безугаву тарабанив про те, як він, вийшовши з-під слідства, поїде за океан до рідні, а Березовський, припавши до ґрат, дивився на. вільний світ і думав про Танічку. Коли ж Левко спав, або був на переслуханні, ставив перед собою її портрети і дивився на них невідривно, намагаючись уявити собі свою дитину, якою вона є тепер. Він уже в найменших подробицях бачив майбутню зустріч з нею, знав напам’ять слова, якими вияснить їй усе і перемовить на свій бік. Він будував детальні плани на майбутнє, і йому так живо, так реально увижалася маленька ферма, закинута серед мальованих гір і долин, з рікою поблизу, з лісом за рікою, з ясним дімочком в центрі цього раю. А в дімочку буде їх лишень двоє: він і Танічка. Здорова праця протягом цілого дня під сонцем на свіжому повітрі, а зоряними вечорами – тихі розмови на обплетеному виноградом ґанку. О, він має що оповідати своїй дитині!..

Так мало хотів: тиші, спокою і Танічки. Але це заразом було й дуже багато, так багато, що він не знав, чи витримає. Може навіть відкинути тишу й спокій, а на їхнє місце поставити важку, виснажуючу працю? Так навіть буде ліпше, бо він же буде зобов’язаний забезпечити безтурботне життя своїй дитині. І він зробить це! Він дасть їй те, чого вона досі не мала. Винагородить їй всі важкі роки дитинства, небезпеки війни і втечі, голодні дні й животіння в скитальських таборах. Він сплатить весь батьківський борг з надвишкою. Раніше не міг того зробити, але тепер він буде дерти землю зубами й пазурями, щоб лишень його дитині нічого не бракувало...

Танічка!..

Була така малесенька й біленька, з очками синього кришталю й одиноким зубочком у ротику. Як вона, бідненька, плакала, коли він відходив!..

Згадуючи цю сцену, Ігор також починав плакати. Нерви не витримували, він їх пускав на волю, і тоді теплі сльози бігли йому по щоках.

Танічка, Танічка!.. Символ непорочної чистоти, його несплямлена святість, його молитва, його всесвіт!..

Березовський громадив думку на думку, питання на питання і, штучно зосереджуючи всю свою увагу на Танічці, намагався нею заслонитися від того, що було рівно ж важним – від Марусі. А Маруся тим часом стояла невідступно побіч Тані й приковувала до себе частину його почувань. Хоч він і переконував себе, що Маруся (в думках він весь час поправлявся, називаючи її Марією) більше не існує для нього, що він погорджує нею, але не міг не признати в глибині душі, що лишень з трудом тлумить у собі ненависть, і бажання помсти. Дарма, що називалася Марією, але існувала, а погорді не залишається багато місця там, де є ненависть і бажання помсти. І, досить було на мент пустити віжки уяві, як вона малювала не менш спокусливі від ферми картини розплати за зневажене кохання.

Він сам себе соромився в таких випадках: адже він не міщанин, він завжди був ворогом насильної любови, він уважав її річчю глибоко-аморальною, він сам колись поставив Марусі... ні, Марії, умову – признатися, якщо любов мине. Запевняв, що ніколи не прийме кохання з милосердя, передбачав навіть, що може так статися, себто, був приготованим до того. Але ніколи не міг уявити, що САМЕ ТАК воно станеться. Здавалося, що, коли б сталося якось інакше, – все було б в порядку. Теоретично уявляв собі, що можна було б навіть цілком по-приятельському розійтися, як личить культурним і вирозумілим людям. Так, все було б в порядку, коли б Маруся не була Марусею, коли б, власне, не той Лукіянчук, і коли б Ігор не любив її так вірно впродовж довгих років. Її образ, присмоктавшись ненаситною п’явкою до його серця, випив з нього всю кров і лишив саму суху, порожню шабатуру, якій вже ніщо не в силі було повернути життя.

Так, так, він може тепер не любити Марії, він може погорджувати нею, чи ненавидіти її, але він завжди відчуватиме спустошення, яке вона вчинила в його душі. І вона завжди стоятиме перед його очима, хоч і небажана, і стало кидатиме тінь на частину його думок і його почувань – його життя.

І вона стояла. Стояла тоді, коли мріяв про своє життя на фермі з Танічкою, стояла підчас переслухань, стояла навіть тоді, коли кидався з кулаками на своїх бувших колег по військовій частині та на комісії, які приїжджали умовляти його до повороту «на родіну».

Але скінчилося, йому признали право азилю[79]79
  Азиль – прихисток; місце, де не можна переслідувати політичних супротивників; право захисту в іноземній державі.


[Закрыть], видали документи, і він, вийшовши на волю, відразу зустрівся з Левком, який вийшов раніше, але не відходив цілими днями від брами поліційної станиці.

Колишній майор і ординарець зустрілася. Левко мав незабаром виїхати до Канади, де були його батьки, а в Березовського була своя дорога.

* * *

В сухе й вітряне маєве пополудні колишній майор наближався до брами табору N...

Не йшов, а мчав у хмарах білої куряви, що її збивав на дорозі вітер і змішував з чадом його думок. Був схвильований ще більше, ніж тоді, коли в супроводі Федорки переступав поріг селянської хати, і тоді, коли шкутильгав на милицях до знайомого передмістя.

Ні місцевість, ні сам табір, що знаходився в колишніх касарнях[80]80
  Касарня – казарма.


[Закрыть] далеко за містечком, не відповідали Ігоревим попереднім уявленням, і це його чомусь розчаровувало, навіть пригнічувало. Рівно ж і слова, які собі обдумав наперед, в цих умовинах видавалися чудними і недоречними. І віддаль, яка скорочувалася з кожним кроком між ним і табором, тепер показувалася недостатньою для того, щоб придумати щось нове, і приготовитися до моменту, чи не найважливішого і не найбільше потрясаючого в цілому його житті: адже за кілька хвилин він стане, мов воскреслий з мертвих, перед своєю, можна сказати, небаченою і тому ще більше любленою дитиною і тією жінкою, яку колись звав своєю!..

Але він ішов назустріч з цим моментом рівним кроком, і напевне ніхто чужий, дивлячись на нього збоку, не помітив би нічого особливого, крім звичайного чоловіка, який кудись спішив.

А Ігореві крізь туман напнятих до скрайньої межі почувань все двоїлося в очах, і горло паралізували сухі спазми. У нього тремтів кожен нерв, а серце враз наїжившись ледяними колючками, за кожним ударом викликало гострий біль і гострий холод.

Брама. Звичайна велика брама, ще й відкрита навстіж – заходь! Але з неї назустріч Березовському вирвалося санітарне авто, різко й пронизливо загрубіло і помчало стрілою вперед, збивши спільними з вітром зусиллями подвійно густі хмари білої куряви.

Хоронячись перед порохами, Ігор мусів відвернутися, замружитися і затамувати віддих, а, коли по добрій хвилині відкрив очі, побачив перед собою натовп, що мовчки дивився вслід тікаючому автові, і сивовусого дядька в картузі, чоботях і короткій свитині (от ніби живцем перенесений у цей далекий край господар з підміського українського села з-перед п’ятдесят років), який замикав браму, журливо похитуючи головою.

Цей незначний випадок чорною рискою перерізав, утяв думку й почування Березовського, так що він вимовив давно приготовану фразу скоріше, ніж ще раз усвідомив собі її зміст:

– Хто мені покаже, де живе Марія Лукіянчук?

– У третьому бльоці, – відповів сивоусий дядько, моцуючись коло брами. – Тільки ж там тепер нікого нема...

– Нема?!

– Та нема, – потвердив дядько, по-хазяйськи відкидаючи ногою камінці, що зупиняли його заходи з брамою. – Пані Марія виїхала у своїх справах, а Тетянку оце до лікарні забрали. Кімната замкнена.

Ігореві потемніло в очах.

– То це її?.. – не скінчив питання.

– Та її ж. Знали, може?.. Усе відкладали, відкладали, аж тепер прикрутило дівчину – далі нікуди. Думали, що Богу духа віддасть. Лікар сказав, що операція потрібна без проволоки, та й то, хто знає, що з того буде. І матері, як на гріх, нема. Оце вдарили телеграму щоб приїжджала. А... ви ж звідки?

– Де лікарня? – спитав замість відповіді Ігор й сам відчув, що його голос звучить дуже дивно, а ноги, помимо найбільших зусиль, дрібно тремтять у колінах.

Дядько помітно здивувався й підозріло зиркнув на гостя.

– Лікарня? Та її повезли до X... У нас тут такої операції не зроблять.

Ігор безсило ворушив помертвілими устами, марно намагаючись щось спитати. А питань насунула така тьма, що від них і в голові і в грудях зробилося тісно.

«І так завжди, – думав з холодною розпукою. – Завжди те саме. І котрий це вже раз?..»

Стояти під зацікавленими поглядами таборян, готових леда[81]81
  Леда – тільки-но.


[Закрыть] хвиля накинутися з питаннями, було нестерпно. І він, насилу опанувавши себе, мовчки торкнув капелюха і спішно завернув назад тією самою дорогою, якою щойно прийшов. Знав, що натовп у німому здивуванні проводжає його очима, бо ті очі, здавалося, кололи його в спину.

* * *

Добився до X..., знайшов лікарню, ствердив, що Таня там (Тетяна Лукіянчук!), що її має оперувати завтра ранком знаменитий професор і доктор медицини Зедергольм і що він одинокий може дати дозвіл на побачення з хворою.

Майже падаючи з ніг, Ігор вибрався на розшуки приватного мешкання знаменитости і вже по дорозі довідався від людей, які йому вказували напрям, що професор Зедергольм недавно повернувся з московського полону і добре говорить по-російському. Це була відрадна вістка, бо значно полегшувала справу, оскільки сам Березовський по-німецькому говорив зовсім слабо і не уявляв собі, як він вияснить конечність побачення з Танічкою.

А Зедергольм прийняв його дуже неприязно, злий, що гість у таку пізню вечірню годину майже силою вламався в двері, і ніяк не міг второпати, чого цей безпардонний чужинець хоче.

– Не пустили вас до лікарні?! І ви ще осмілюєтеся турбувати мене вночі тільки для того, щоб я порушував власні зарядження?! Пане, це безличність! Добраніч!

– Що, що?! Ви не завдали собі труду побачити її від дитинства, а тепер прийшли турбувати її перед самою операцією?! – вискакував зі шкіри Зедергольм. – Добраніч, ще раз! Добраніч, пане, по-доброму, коли не хочете, щоб я покликав поліцію!..

І лишень коли Березовснкий перекричав його, вияснивши, що він оце тепер утік зі східного Берліну, Зедергольм відразу вгамувався.

– Сідайте! – кинув коротко. – І скажіть толком, чого хочете?

Є засада: священикові, адвокатові й лікареві казати саму правду. Інша річ, що Ігор тепер не думав ні про які засади, але необхідність і потреба серця викликали у нього щиру сповідь. Признався, що Танічка – його дитина від нереєстрованого шлюбу, оповів про свої невдачі й нещастя, захопившись, оповів по щирости все, чого ніколи нікому не сказав би ні при яких обставинах, і що, остаточно, не мало безпосереднього відношення до його візити. Справді сповідався, похиливши голову, боячись подивитися своєму співрозмовникові в-вічі, але серцем відчував повне зрозуміння і співчуття.

І вже, коли скінчив, благально глянув на Зедергольма:

– Пане професоре, я мушу її побачити!..

Професор дивився на нього доброзичливо, але суворо хитав головою:

– На жаль, це неможливо. І саме тому, що ви оце тепер оповіли, неможливо подвійно. Виїмково для вас зроблю те, що дозволю вам її побачити після операції, але тоді, коли вона буде ще під наркозою.

– Я просив би перед операцією, пане професоре...

– Ні! – рішучо встав Зедергольм. – Виключене! Хочете її схвилювати? Подумайте, яке потрясаюче враження на неї справить ваша поява!..

– Я не буду признаватися...

– Ні, пане майоре! В такому випадку за себе ручити не можете, а я, поки вона в лікарні, відповідаю за її життя. Ні, ні! Це абсолютно недопустиме!

Тон, яким це було сказане, виключав усякі надії на успішність наполягань, і Березовський мусів з них зрезигнувати[82]82
  Зрезигнувати – відмовитися.


[Закрыть]. Натомість почав випитувати про хворобу. Але й тут нічого потішаючого не довідався. Зедергольм, маючи справу з очевидним невігласом у медицині, навмисне сипав фаховими термінами, і Березовський зрозумів з них стільки, що й нічого. Але все ж догадався, що операція має бути досить складна і стосуватиметься не то печінки, не то селезінки.

– Бідна моя дитина! – вдався він до наївної хитрости, хоч і щиро при тому зідхнув. – І нікого з близьких не буде біля неї, щоб морально її підтримати в таку тривожну хвилину...

– О, про це ви найменше турбуйтеся! – енергійно потряс головою Зедергольм. – У вашої доньки перед вечором був священик, і вона саме просила, щоб її після сповіді ніхто не турбував. Зворушливо, знаєте, в наші вільнодумні й такі холодно-тверезі часи зустріти молоду людину з такою глибокою і ненадщербленою вірою, як у вашої дитини. Вона, наприклад, привезла з собою до лікарні якусь іконку, ще від її бабуні, і просила її повісити навпроти свого ліжка...

«Мамине благословення! – догадався Ігор, пригадавши, що він цю іконку разом з іншими речами відіслав до Марусі, коли йшов до війська. – І вона знає, що це від бабуні!..»

Йому раптом захотілося заплакати від радости і вдячности – до кого?

– Ваша донька запевняє, – продовжував Зедергольм, – що під опікою цієї іконки вона себе зовсім спокійно почуває. І я наказав іконку повісити так, як того хоче хвора. І... – професор зам’явся. – Я взагалі завжди присвячую хворим трохи часу перед операцією. Говорю з ними про всякі речі... І, ви уявіть собі, мені ваша Таня сказала таке: «Не вірю, що мій тато загинув. Я так багато молюся за нього, що напевне Мати Божа зглянеться на мої молитви»...

Професор раптом відвернувся до шафи з книжками і почав там щось маніпулювати, а Березовський закусив губу до крови, стримуючи вибух, що підкидав його на стільці.

– Ну, так... – знову заговорив професор і звів розмову в іншому напрямку. Питав дещо про життя в СССР, дещо згадав зі свого перебування в полоні, але скоро підвівся, даючи знати, що візита скінчена.

– Ви ще ніде не зупинилися? – спитав. – То я зателефоную зараз до знайомого готелю. Порекомендую вас. Вам там буде добре і недорого.

А вже на порозі, зовсім по-приятельськи затримавши руку Березовського, додав:

– Я, пане майоре, як лікар, мушу вам звернути увагу на те, що ваша донька після операції ще довго буде потребувати спокою. Розумієте мене? Всякі хвилюючі справи мусите відкласти на якнайдовше... Я якось зразу не догадався, що ви прийшли саме до Тані... А вона з таким пієтизмом говорить про свого батька, переконана, що він і далі перебуває в УПА, або є десь на засланні в Сибіру. Для неї батько – Лукіянчук... Подумайте добре, перше, ніж будете з нею говорити...

Ігор знову затрясся, бо нова хвиля ненависти й обурення вдарила його в груди.

– Бачу, що її мати зовсім не має совісти, – вистогнав, розтрощений словами Зедергольма.

– Ну, ну, – заспокоював професор. – У неї могли знайтися певні оправдуючі міркування, щоб так зробити. Вам, як військовій людині, найкраще повинно бути відомо, що війна має свої права...

Березовський страшно зніяковів: так, він це знав добре...

Епілог

Він перебіг у думках найголовніші моменти з відтинку часу, що вкладався у межі двадцять одного року, А стратив на нього ледве годину. А тепер знову вернувся до дійсности.

Сонце горнуло землю до своїх злото-панцирних грудей, коники пряли цвинтарну тишу на срібних прядках, невтомна зозуля вторувала їм подвійними краплинами свого кришталевого голосу, а біля лавочки, вмираючи, ледве ворушилися повислі на стебелинках трави біло-рожеві пелюстки яблуневого цвіту. Вони, як і люди піддалися силам стихії, що відбивала далеко від рідного пня і заносила в безвісти...

Березовський підвівся і повільним кроком подався назад до цвинтарної брами. Йшов і йшов, поки не дійшов до лікарні. Не вагаючись, ступив на сходи і подзвонив.

– Ви бажаєте?.. – зустріла його прикрим голосом знайома вже з виду старша сестра, ніби не знала, чого він міг бажати.

– Хочу знати, як почуває себе хвора після операції?..

– Прийдете завтра між другою і третьою пополудні, – ще прикріше відповіла сестра. – Адже ви її щойно бачили.

– Я прошу відповісти мені на моє питання, сестро! – підняв голос Ігор.

– Мій пане! – скипіла сестра. – Чи ви думаєте, що ми не маємо нічого іншого до роботи, лиш стояти на чатах і відповідати вам що-п’ять хвилин на ваші питання?! Інформації про здоров’я хворих даємо між другою і третьою пополудні. До завтра! – і двері сердито затріснулися.

Ах!.. Березовський вицідив за звичкою брутальну лайку і з усієї сили почав тиснути ґудзик дзвінка. Він зараз покаже цій білій жабі, як треба відповідати!.. Він...

– Пане! – рвучко відчинилися двері. – Ви не в таборі, де можна чинити бешкети! Я сьогодні ж поскаржуся професорові Зедертольму на вашу безличність і некультурну поведінку! Соромтеся!..

Березовський отямився. Пригадав собі, що він більше не майор, перед яким усе гнеться і трясеться, а звичайний скиталець на ласці чужої землі, нуль без ніякого авторитету якого ніхто не боїться і який мусить сам улягати навіть такій шпитальній сестрі...

На душі стало ще важче, втома насіла нараз густою хмарою, і його потягнуло до тихої кімнатки готелю й чистого ліжка, якого не використав попередньої ночі, не замруживши й на хвилину очей.

Відпочити, відпочити!..

Прийшовши до готелю, ледве роздягнувся й пірнув у ліжко, в обійми сну і забуття...

Прокинувся з першою думкою про Танічку, миттю зірвався і глянув на годинник: пів на четверту. Проспав! Та злюща і невблаганна сестра тепер нічого не схоче сказати. Ще й вилає, чого доброго, пам’ятаючи його настирливість.

Ліниво одягнувся й закурив, уперше розглядаючи кімнатку. Чистенька й привітна, навіть не холодно-готелева. Ліжко, шафа, столик, фотель, два крісла і умивальна в куточку біля дверей. На вікні біла прозора фіранка, що в неї за кожним подувом ловився пухирем вітер, а за вікном з поверху видно охайні вулички, на яких пульсує діловитий рух акуратного німецького міста. Гарно, чисто і... нудно. Чужина.

У двері постукала білява, висока і плоска, мов дошка до прасування покоївка – фройляйн Марта.

– Шановного пана просять до телефону, – повідомила чемно.

Збіг спішно униз і тремтячою рукою підняв слухавку: – Березовський.

– Зедергольм. Добрий день, пане майоре! – голос різкий і терпкий, як учора на початку розмови. – Я би просив вас, пане майоре, респектувати правильник лікарні й не турбувати обслуги в непризначені години. Зрозуміло?

«Просив би»!.. Не просив, а наказував.

– Так є, пане професоре! – по-військовому відрубав Березовський і навіть виструнчився. – Прошу пробачення. Цього більше не буде.'

– Взагалі, пане майоре, стримуйтеся робити все те, що могло б викликати зайве зацікавлення вашими відвідинами й непотрібні коментарі серед медичного персоналу, які навряд чи вийдуть хворій на добре. Зрозуміло?

– Так, пане професоре, – як школяр під «Отченашем» учителя відповів Березовський, але все ж спитав: – А як з донькою?

– Хвора потребує цілковитого спокою, – зігнорував питання Зедергольм, – і тому я наказав нічого їй не згадувати про таємничого відвідувача, який через неї виламує всі двері...

– Перепрошую ще раз, пане професоре, – зовсім упалим голосом обізвався Березовський. – Але я ще прошу сказати мені, як є з донькою?

– Нічого нового.

– Себто, погано?

– Як звичайно, після операції. Я лишив розпорядження – повідомляти вас щоранку телефонічно, якщо перебіг йтиме нормально, і телефонувати зараз же, у всяку годину дня, чи ночі, коли б наступило погіршення. Зрозуміло?

– Дякую, пане професоре...

– Ще одне, пане майоре, – голос професора потеплів і став неофіційним: – приїхала ваша дружина...

Внутрі Березовського відразу щось дико зойкнуло, вдарило у вуха, відізвавшись шумом у мембрані слухавки і на мить оглушило його.

– Я не маю дружини! – ледве зловивши віддих, кинув сухо.

– Перепрошую, приїхала мати вашої доньки. Чи маю їй сказати про вас?

По миті гострого й болючого вагання, Ігор відповів голосом, який нагадував стукіт дерев’яної кулі, що покотилася по камінних сходах:

– Так, пане професоре! Можете їй сказати все, навіть прошу вас про це. Хай знає...

– Вам ліпше було б поговорити безпосередньо.

– Це своїм порядком: ми мусимо зустрітися і поговорити. Конечно!

– Гаразд. Пішлю її до вас. Бажаю вам скінчити все мирно. Це буде найліпша розв’язка і найщасливіший кінець для вас усіх, а особливо для Тані.

– Не розумію...

– Збудуйте наново те, що зруйнувала війна...

– Дякую, пане професоре, – зійшов своєю чергою на різкий тон Березовський. – Але виключеним є, щоб я прийняв пропозицію стати першим чоловіком під третім нумером у тієї самої жінки...

– Ваша справа, пане майоре...

– Перепрошую ще раз, пане професоре: я більше ніякий майор.

– Учитель?

– Також ні. Скиталець – це так промовисто!

У слухавці добродушна усмішка:

– Ви – песиміст, пане Березовський. Але я бажаю вам від щирого серця всього найкращого.

Відклав слухавку і вернувся до кімнати, де вже спритна фройляйн Марта вспіла застелити ліжко і поприбирати. Пірнув у фотель і закрив обличчя руками.

Маруся... Марія тут! Марія тут, близько!.. Може прийти кожної хвилини... Зустрінуться по сімнадцятьох з половиною роках!.. Боже, як страшно скоро збіг час, хоч здавалося інколи, що він тягнеться віками!.. Сімнадцять з половиною років – легко сказати!.. Танічка тепер старша, ніж була Мару... Марія, коли вони зустрілися вперше. Але не це, не це!..

Як вони зустрінуться зараз? Яку позицію зайняти супроти цієї жінки, яка зрадила його, яка відібрала у нього дитину? Як повестися з нею? Хто вона йому, зрештою, коли належала до нього так коротко, коли ніколи не носила його прізвища, коли ніколи не назвала його своїм чоловіком?.. Тільки він, він, помимо всього, уважав її своєю дружиною так довго і так вперто!.. Але тепер? Вона носить прізвище іншого, вона, до живого, чи мертвого, належить до іншого – вона чужа йому, чужа!..

Чужа? Але чому ж так нестерпно скімлить серце, чому в душі вибухає вулкан, коли подумати про пестощі кохання, якими вона обдарувала іншого? Чому ненавидить її так пристрасно і так болісно – чому?... І, коли б так пішов за голосом своїх бажань, – зірвався б з місця, погнав би туди, де вона є, і задушив би власними руками без милосердя! Задушив би за те, що зрадила, що вкрала ім’я його дитині, що підмінила їй батька, за те, врешті, що він її так довго і так вірно любив. Боже, як він її любив!.. Не тепер, ні, давніше. Тепер не любить, не любить, не лю-ю-ю-бить!!!

Але тримав свої бажання на сталевій вуздечці. О, він не побіжить за нею ніколи! Він навіть при зустрічі не скаже ні слова докору. Що йому тепер до неї? Отже не любить. Справді не любить. Ненавидить. Він їй скаже просто:

– Я забираю Танічку! – все!

І що вона посміє на це сказати? Не має права спротивитись – одружившись з іншим, стратила свої права. Тепер має право він, – ВІН, – батько! Справжній батько, а не підставний! І Танічка піде з ним. Піде, безперечно, коли довідається, що її обдурено. Вона зненавидить матір, так, як він зненавидів, за зраду. Танічка не залишиться з нею.

Думав і трясся: щось, крім думок, непокоїло, било по нервах і дурманило голову. Що?

Втягнув повітря. Запах! Такий віддавна знайомий, ніжний, хвилюючий запах!.. Звідки він його знає?..

Розглянувся по кімнаті й побачив на столику у маленькому флакончику китичку білих фіалок.

Це глум?!.

Ошалів. Скочив до ґудзика дзвінка і почав раз-по-раз люто натискати.

– Забрати це, забрати!!! – обрушився на плескату фройляйн Марту, що миттю прилетіла на алярмовий виклик. – Хто дозволив?! Викинути зараз же геть!!!

Перелякана і здивована покоївка, бокуючи від роз’юшеного гостя, почала обережно просуватися до столу:

– Вибачте... – оправдувалася тремтячим голосом. – Ми стараємося гостям догодити. У всіх кімнатах є квіти... – і простягнула руку по китичку.

– Не руште!!! – нагло радикально змінив свою думку Березовський, хоч і не змінив тону. – Залиште! Хай стоїть!..

Готовий був змотлошити дівчину, як за святотатський вчинок, такою дорогою йому раптом стала біла китичка.

Бідна покоївка збараніла чисто і почала посуватися до дверей.

Ігор обтер спітніле чоло і похилив голову.

– Даруйте, – перепросив. – Я дуже нервовий. У мене... Ет, ви того, фройляйн, не зрозумієте ніколи... Але я не божевільний і не злочинець – не бійтеся... Чи ви не будете такі ласкаві принести мені кави?

– В цю хвилину, пане! – відітхнула покоївка. – А нерви... О, я знаю, що таке нерви! Перепрошую...

Коли вона вийшла, сів біля столика і німо задивився на білу китичку, а в голові знову закружляли спогади, спогади...

Здригнувся, мало не впав, почувши легенький стукіт у двері. Невже?..

Але то була знову Марта. Увійшла з тацею і поставила її на столі.

– Ваша кава, пане. І лист...

– Лист?!

– Так, пане. Щойно приніс нарочитий післанець. Прошу!

Адреса написана таким знайомим кругленьким, кучерявим письмом!..

Гарячково відкрив листа, думаючи при тому злорадно: – Ага, боїться прийти сама! Пише... Хоче виправдатися... Марна справа!