Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

– Ну, й чи не бісової пари тобі дівка?! – обтираючи сльози, гордо гукнув Кобзаренко. – От тобі й тихоня! Недаром же кажуть, що тиха вода греблі рве...

Потім, заспокоївшись остаточно, продовжував з відтінком задуми в голосі:

– Та воно й не дивно. Наш рід не був з тих, що йому можна було безкарно пальця на зуби класти. Почалося з того, що пращурові нашому скажений Ярема[42]42
  Ярема-Михайло Вишневецький (Єремія-Михайло Корибут-Вишневецький, 1612-1651) – державний та військовий діяч Речі Посполитої з руського (українського) князівського роду Вишневецьких. Противник антипольського повстання українців під керівництвом Богдана Хмельницького та представник «воєнної партії» під час його придушення.


[Закрыть] без вини очі випалив. І, бач, очі випалив, а душу запалив. Взяв тоді сліпець кобзу і пішов поміж люди правду співати. Пісню таку зложив, що він дякує Яремі, бо, бувши зрячим був сліпим, а, ставши сліпим – прозрів. Там такий, кажуть з нього кобзар був – славний на цілу Україну. І де сліпий Микита пройшов – там цілі околиці за зброю хапались. І такого то сліпого кобзаря покохала вірно дівчина-красуня та й одружилася з ним, а від них і пішов рід Кобзаренків... І жінки в нашому роді були, як орлиці: чоло ставили і татарам, і полякам, і москалям[43]43
  «чоло ставили і татарам, і полякам, і москалям» – тобто очолювали боротьбу проти татар, поляків і москалів.


[Закрыть], шаблями і списами орудували не гірш козаків, і з мушкетів та гаківниць стріляти вміли. От, хоч би й дві братові Кобзаренкові[44]44
  «братові Кобзаренкові» – тобто дружини його братів.


[Закрыть] – Мотрона і Настя – що за покійного гетьмана Мазепи жили... Оповідають, що лишилися вони самі вдома з дітьми та самою жіночою челяддю, бо всі чоловіки, як один муж, пішли з гетьманом. А тут якийсь відділ князя Мєншікова нарвався і за господарями питає, грозить, бач, що всіх до малої дитини виріже і село з димом пустить. Так молодиці між собою переморгнулися, москалів у гостину запросили, нагодували, впоїли, а тоді як дали їм чосу – то ні один живим не вийшов. Правда, не одна при тому головою наложила, а Мотрону то таки на списах рознесли, але перемогли!... І от від Мотрониного сина Івана, що тоді дитиною був, ми і є прямими потомками. Еге ж...

Кобзаренко встав, підійшов до Марусі, що слухала його, мов заворожена, пригорнув до себе і поцілував у голову.

– Ох, ти ж моя орличко! – сказав розчулено і гордо. – Видно й ти вдалася у свою пра-пра-пра-бабу Мотрону. Десь радіє її душа, на тебе дивлячись..

Ефект цих слів був зовсім несподіваний, бо Маруся раптом задрижала, впала головою на стіл і розридалася.

. – Авжеж, «тішиться»! – вигукнула крізь плач. – Має чим тішитися!.. Вона воювала мушкетом і шаблею, а її правнучка – калошею!.. Дожилися Кобзаренки!.. «Славних прадідів великих правнуки погані»[45]45
  «Славних прадідів великих правнуки погані» – фраза з поеми Тараса Шевченка «І мертвим, і живим…».


[Закрыть]!..

І дівчина зайшлася в сльозах.

Мов підрізаний, Григорій Степанович важко сів на стілець і, люто вгородивши пальці у волосся, застогнав.

– Правда твоя, дитино, правда, – вимовив з мукою, – Оце правда! Загнала ти її батькові в серце, мов розпечений цвях...

В хаті відразу стало моторошно-тихо, мов у підземеллі, де на хвилину завмерли крики катованого.

– Таточку! – схаменулася Маруся, кидаючись до батька. – Простіть мене! Я не казала того проти вас!..

Обнімала коліна батька, тулилася до них лицем і плакала ще гірше.

– Не маєш чого просити, дитино, – ласкаво поклав руку на голову доньки Григорій Степанович. – Правду треба всім в очі казати, хоч би й батькові. Правда старша від батька. Такого батька, як я, і шанувати гріх. Бо не про мене Четверта Заповідь написана, не про мене...

– Таточку!..

– Мовчи, дитино, мовчи! – попросив. – Мені оце зараз мій покійний сусід, – царство йому небесне! – мов живий, в очах стоїть... Казав же: «проклинатимуть нас наші діти і внуки»... Хіба ж не правду казав?..

– Таточку, ніхто вас не проклинає!..

– То зле! Треба проклинати!

– Та що ви, люди?! – не витримав Ігор, якому цей різкий перехід від надмірної веселости до глибокого драматизму шарпав нерви. – Завели, мов на похороні! Чи ж то ви, Григорію Степановичу, одні могли Україну врятувати? Самі ж недавно казали, що для боротьби за державу увесь народ мусить бути підпалений вогнем святим. Видно, що цей момент іще не прийшов, і ви не маєте чого на себе одного вину брати. І ти, Марусю, також. Хіба ж не розумієш, що сьогодні взяти калошу до рук – це більше геройство, ніж у давнину мушкет, чи шаблю? Ех, ви! А ще й Кобзаренки!.. Сором вам плакати і стогнати!

Не був до кінця щирим в даному випадку, розуміючи глибину трагізму всієї розмови, але йшов за внутрішнім голосом почуття обов’язку, який наказував саме так говорити. Бо ж чи бажання нести потіху ближньому у хвилини найбільшого суму, чи зневіри, не є природним відрухом кожної людської душі?

Кобзаренки поволі заспокоїлися,

– І як же це ти нічого мені не сказала? – спитав Григорій Степанович.

– Не можна було: розписку на мовчанку дала... – моргнула лукаво бровою повеселіла Маруся. – Та ні, боялася вас тривожити, бо сама не знала, чим воно скінчиться.

– Ач, бісової пари дівка! Вона боялася... Ну, але тепер кажи толком, як воно там було?

Маруся ще раз повторила цілу історію, немилосердно при тому червоніючи і ніяковіючи.

– А він же що? – випитував Кобзаренко.

– Та спочатку відпирався. Себто, не відпирався, а казав правду.

– А потім?

– Ну, я вже не знаю, як було потім, бо не чула. Мене випитали і пустили, взявши розписку, що нікому нічого не скажу. А оце вже вчора знову покликали з лекцій, щоб підписати протокол. Я, як читала, то так боялася, так боялася, аж у мене ноги трусилися.

– Ага, боялася!..

– Та ні, не того боялася, що ви думаєте. Боялася розсміятися, бо той Комісаров там також на себе «на признавався», що вмерти можна було зі сміху. Вже і я на нього набрехала, а він ще від себе додав.

– Ну, чи не бісової пари тобі дівка! – кректав щасливий Кобзаренко. – А бодай же ти мені здорова була! Ото правдива Кобзаренківська кров!

А Ігореві підчас цієї розмови ставало все сумніше. Нараз відчув, що він негідний цієї дівчини, і сьогоднішнє питання: «За що?» палило його вогнем сорому. Він стільки говорив про жертви і про відвагу, але самому йому і в голову не прийшло б зробити того, що зробила ця «амеба», яку він завжди обвинувачував у безхребетності й безхарактерності. А вона, от, взяла і вибила калошею по морді Комісарова. Вибила лишень за те, що той був Комісаровим! І чи не вартий він того? Маруся виросла в очах Ігоря, виросла дуже високо! І звідки він узяв, що вона млява, інертна трясовина? Вона ж – та тиха вода, що греблі рве. Ось її правдива вдача! А тому йому сьогодні якось особливо хотілося наблизитися до неї, розплутати ним самим колись заплутані ґудзи[46]46
  Ґудзи – вузли.


[Закрыть] на їхніх взаєминах, усунути цю неприродну простоту приязні, яка витиснула собою можливість чогось іншого і кращого – взагалі звернути з фальшивої дороги.

«Але як це зробити? – питався себе в думках, слухаючи розмови між батьком і донькою. – Ось вона зараз така щира, така відкрита – просто з душею на долоні. А, спробуй лишень зачепити, – відразу зіщулюється, ховається, як равлик у свою шкаралупину, настовбурчується байдужістю, мов той їжак голками, – і приступу до неї нема. Ненависть це, жаль, чи байдужість? Залежно від моменту, вона проявляє елементи одного, другого і третього, а, чейже, ці три почування не можуть одночасно міститися в людському серці, бо одне виключає інші. Найгірше ж ота замкненість. Сама нічого не зраджує конкретного і з мого боку нічого не дозволяє виявити. Не хоче бачити, що я хотів би направити заподіяні їй кривди, що я каюся, що я її...

У цьому його думка, сліпо торкнувшись пружини від таємничої скритки, раптом вирвала на світло денне ревно бережене від свідомости слово:

«Кохаю!»

Воно блиснуло сліпучим вогнем і освітило яскравим світлом усе те, що досі почував до Марусі: зацікавлення, подив, зворушення, досаду, розчарування, пригноблення, нехіть, злість, страх і приязнь. Адже все воно разом власне і становило собою одну цілість – кохання! Все воно було тільки різними проявами того самого почуття. Як же він досі того не знав?!

«Кохаю! Кохаю! Кохаю!..» – з розпукою дзвенів у ньому якийсь внутрішній голос, наповняючи все єство несамовитою, страшною радістю.

Ігореві стало млосно. Він нараз відчув потребу залишитися сам з собою, перевірити себе, освоїтися з цим потрясаючим відкриттям, подумати над ним, проаналізувати його і визначити своє дальше поступування.

Немало здивував Кобзаренків, несподівано підвівшись посеред розмови з місця:

– Вибачте, я мушу йти...

Спантеличив обидвох, навіть злякав, і викликав цілий ряд питань: «Чому?» «Куди?» «Чого так спішно?» – а через те, що нічого конкретного не міг сказати, ще більше посилив збентеження. Не дозволив і Марусі вийти за собою – потиснув їй руку в хаті і, не оглядаючись, спішно замкнув за собою двері.

Не йшов – летів у темноту холоднуватого темного вечора, час-до-часу проводячи рукою по палаючому обличчі: Він кохав, кохав!.. Це не була приязнь, зацікавлення, чи флірт – це було кохання! Лишень тепер йому, сліпому, чи засліпленому, відкрилася вся глибина і безмежність дрімаючого протягом довшого часу почування. Скільки днів, тижнів, чи місяців воно визрівало в його серці, поки не стануло у всій своїй силі?! Тепер потрясло ним, злякало його і одночасно гнало по жилах шаленою радістю:

«Кохаю!.. Кохаю!.. Кохаю!..»

Поволі думка звикала до новини, накручене до скрайніх меж нервове напруження послаблювалося, і Березовський, загнавшись до парку, сів трохи відпочити. Свідомо, чи ні, вибрав саме те місце і саме ту лавку, де десять місяців тому розмовляв з Ковалюком і Веретелюком. Десять місяців тому назад тут впали його слова: «Можна сказати, що розчарувався, хоч, по правді сказавши, я нею ніколи очарований не був»... А сьогодні...

«Кохаю, кохаю, кохаю!..»

Ігореві пригадався дотеп, що майбутній час від дієслова «кохаю» є – «одружитися», і він вперше подумав, що саме таким логічним мусить бути вислід його стосунків до Марусі. Але що він ніколи нічого не робив зопалу, то й тепер мусів зважити усі «за» і «проти», тим більше, що питання йшло про рішальний на все життя крок. Однак, зараз не міг думати. Десь краєчком свого інстинкту відчував, що в кінці сих роздумувань стоятиме щось неприємне, щось таке, що зіпсує йому його рідкісний, святковий настрій. Ні, ні, не треба поки що зважувань, не треба ніяких рішень, не треба нічого! За скільки часу це суворе, звиродніле життя подарувало йому промінчик радости, а він би відразу мав обмацувати її, оглядати й аналізувати, шукаючи темних сторін? Ні, ні, не треба! Хай ця радість буде обернена до нього найяснішою стороною, хай трохи натішить душу, хай! Так є добре...

В майовій темені тимчасом кипіло невидне життя. Парк був традиційним місцем, де нав’язувалися знайомства, і притулком закоханих. Переважно тут починалися всі студентські романи, й нерідко тут кінчалися. Зі студентами конкурували військовики, що майже поголовно романсували зі служницями й батрачками підміського радгоспу, або, в кращому випадку, з прибиральницями і замітачками державних установ. Це була також традиція, і, помимо упертого втовкання в голови про «братерство» і навіть «вищість» «великого російського народу», московські вояки і командири мусіли вдоволитися самими служницями і батрачками найгіршої репутації, а місцеве простолюддя згірдливо називало їх чомусь «маслами». «Масел» – це не було лишень згірдливе – це було одночасно щось і непристойне. Коли про дівчину говорилося: «Та то з тих, що з маслами ходять», – це було рівнозначне «повія».

Ігор любив інколи вечорами сидіти в укритому місці й підслуховувати затаюваний від людських вух гамір нічного життя. Ловив уривки довірочних розмов, що в темені звучали щиріше й багатозначніше, ніж при денному світлі, проявляючи таку різноманітність характерів, поглядів і темпераментів. Багато разів він уже був невидимим свідком спалахів любови, признань, докорів і драм. А й тепер, хоч ніби мусів би тішитися власним почуттям і поринути у власне щастя, – вухо його послужливо ловило довколишні звуки.

– Ах, «кохання!» – нарочито голосно говорила якась дівчина, йдучи в парі з мужеською постаттю і стараючись, очевидно, здивувати свого співбесідника мудрістю і розважністю. – Саме кохання – це ще нічого, коли нема спільних поглядів і спільних переконань...

А тут же, десь недалеко в корчах, неприємний вульгарний голос:

– Васька, чорт! Як ти мінє спугав!..

– Вот какая ти нєжная!.. – масно сміявся, видно, той самий Васька. – Ти, разві, іщо не пуґанная а?

Ігор відразу схопився з місця: ні, він сьогодні нічого не хоче слухати ні про переконання, ні про чортів, які лякають! Вийти з цього темного клубовиська глупоти й розпусти, вийти! Ліпше піти до гуртожитку, де сміється і картавить веселий Ковалюк, і де міряє своїми довгими ногами прохід між ліжками від вікна до дверей насуплений і безпардонний, але безконечно добрий Каланча! Вірні товариші й золоті хлопці!..

* * *

А на другий день знову після лекції був мітинг з тієї нагоди, що в інституті заарештовано старенького бібліотекаря, завідувача хімічної лабораторії, технічного секретаря і двірника. Виступав секретар партійного осередку, голова профкому і директор. Всі вони били себе в груди, признаючись у «бракові класової чуйности», у «політичній сліпоті», «через яку недогледіли класово-ворожих елементів у своєму найближчому середовищі», і всі урочисто обіцяли надалі «поправитися» (котрий уже раз?). Студентська маса слухала, плескала і накінець проголосувала ще одну резолюцію, в якій також обіцяла «нагострити політичну чуйність», «викривати нещадно ворогів народу» і «ще наполегливіше вивчати твори класиків марксизму-ленінізму».

При виході на вулицю Березовський зустрів Ковалюка і Веретелюка, які на нього чекали.

– Ігорю, – сказав Ковалюк, – у мене є план: піти купити по одній пляшці пива на кожного «носа», по одній булці і по сто грамів ковбаси і з цим всім махнути на річку. Маю для вас новину...

План було одобрено, і незадовго всі троє з апетитом уминали булку й ковбасу, потягаючи просто з пляшок пиво і любуючись блискучим плесом веселої від сонця ріки.

Василь вибрав дуже догідне місце під осокором, що ріс самотньо на відкритому березі, бо, як він казав, «справа була конспіративна». Знаючи жартівливий характер свого приятеля, Ігор та Євген терпеливо чекали на новину, поки що віддаючи честь імпровізованому обідові.

Як і личить солідним людям, скінчили їсти й пити, а тоді позакурювали і порозлягалися проти сонця.

– Так от, хлопці, – почав Ковалюк, – сидів я оце на зборах, думав, думав і знаєте, що постановив?

– Знаю, – кивнув головою Каланча: – ще більше піднести свою класову чуйність супроти всяких ворогів народу...

– Не вгадав, Євгене! Я постановив, насамперед, вкинути тебе в річку, якщо ти дозволиш собі ще раз на кпини... О, гатуйте мою дуфу, який ти нестерпний!

– Гаразд, Василю, я з тобою згодний! – обізвався Березовський. – Але, якщо ти й далі будеш вимотувати душу, то я тебе вкину в річку... Кажи вже, що то ти там такого мудрого видумав!

– Я постановив, – урочистим голосом почав Ковалюк, – найближчими днями оженитися.

Ігор і Євген попідскакували з несподіванки й посідали.

– Тепер?! Здурів?! – крикнули в один голос.

А Ковалюк перекинувся на спину і зареготав:

– Так, тепер! Раніше думав відкласти справу, аж поки не влаштуюся на роботу, а сьогодні постановив оженитися негайно.

Веретелюк глибоко зідхнув і ліг знову.

– Чого ж це так? —спитав меланхолійно. – Чи надто надієшся на недоторканість своєї особи, чи, навпаки, відчуваючи свою неминучу загибель, хочеш перед смертю вкусити від дерева пізнання?...

– А хоч би й так, матері його ковінька! – схопився Василь. – Хоч би й перед смертю?! Може вспію ще й нащадка лишити, щоб не сиротіла мати козацька! Що ж це? Думають нас усіх наполовину видушити, а другій половині охоту до життя відібрати?! Так. отже, наперекір всім і вся, женюся негайно і весілля оправляю на цілу губу!

– Хм! – усміхнувся Веретелюк. – Ти б уже просто женився, а то, як той Турґєнєвський герой, хочеш женитися «з ідеєю».

– Ні! – запротестував Ковалюк. – Хочу, власне, «з ідеєю»! Віднині все роблю з ідеєю! Досі я просто їв і просто опав. А з сьогоднішнього дня буду їсти вдвоє і спати вдвоє, щоб більше сили мати! Женюся, щоб замість себе одного – лишити, коли Бог дасть, з десяток молодих Ковалюків! Веселюся, жартую й співаю на злість тим, хто хоче мене примусити стогнати й плакати! Ой, гатуйте мою дуфу, ще не вмерла мати козацька!..

– Ти, часом, не з’їхав з глуму?.. – поцікавився Березовський.

– Ні, власне, що до нього вертаюся і вам раджу те саме. Плюньте на все і зробіть у кишенях по дві дулі – о! – і Ковалюк випнув кишені.

– Його справді треба би було до божевільні віддати! – цілком поважно вирік Євген.

– Ану, ану! – розійшовся Василь. – Віддай, але тоді, коли знайдеш зборище ще більше божевільних, ніж хоч би й в нашому інституті! О, гатуйте мою дуфу! Та ти сьогодні за що руку підносив, за що голосував?! Коли б ми ще були всі умово-хворими і не розуміли того, що ухвалюємо, – не було б воно так страшно. Але ми ж розуміли? Розуміли! І як же назвати наше поступування? Хіба божевіллям в квадраті! І то майже щодня те саме.

Ліг вигідніше і продовжував уже більш спокійно:

– Ні, хлопці, ні!.. Адже основний удар розрахований не проти нашого фізичного існування, а проти нашої психіки. Уляжемо йому – пропадемо, хоч і живі лишимося.

Товариші на якийсь час замовкли.

– А, знаєш, – обізвався Ігор до Веретелюка, – той «гатуйте мою дуфу» каже правду: ми всі живемо під знаком божевільного кошмару і, хоч ціною найвищих жертв стараємося зберегти своє існування, по суті ніхто з нас не знає, для чого воно йому потрібне?..

Євген ліниво повернув до нього голову:

– Чи й тобі також не приходить в голову якась ідея?..

– А хоч би? – замість Ігоря задиркувато відповів Ковалюк, знову схопившись з місця. – А хоч би? І хай! І добре! Женися, Ігорю, чого стільки воловодитися? Воно й так видно, чим те твоє «розчарування» скінчиться... І ти, Євгене, не витоптуй державної підлоги в гуртожитку, а пошукай собі іншої дороги. В тридцять третьому, як самі знаєте, більше чоловіків вигинуло, ніж жінок, тепер знову те саме. Вкінці на одного хлопця по дві жінки припадатиме – хоч гареми заводь, і нежонатим лишитися – це просто національний злочин! Ой, перепрошую, каюся і визнаю свою помилку: не національний, а державний!.. Наша радянська держава, знаєте, потребує багато людей, нових людей, радянських людей, вихованих на комуністичній моралі, а не таких, як ми. Ми лишень погній і нас скоро так, чи інакше, приберуть з кону. Не лишати ж пустелі. Отже, з Богом!.. Ой, гатуйте мою дуфу! Бачите, які то ще буржуазні пережитки лишилися у моїй психіці?!. Кажу вам, що нових людей треба, багато людей!..

Ці жарти скоріше нагадували маячіння божевільного, таким понурим гумором від них віяло, і Веретелюк врешті не витримав:

– Та замовчи ти, пришелепкуватий, досить уже! Хочеш женитися – женись, хай тобі трясця! Я вже обіцяю тобі і за свідка бути, але не плещи язиком!

По тому приятелі довгенько лежали мовчки, кожний думаючи своє.

Перед вечором Ігор ішов до Кобзаренків з твердим наміренням: освідчитися Марусі, попросити її руки і вже раз скінчити з тим дурним становищем! Правда, був приготований на те, що знову щось стане на перешкоді, але постановив не зважати ні на що. Витягне її з хати, хоч би там і повно людей було, буде говорити, хоч би там і не знати яка знову трагічна новина з’явилася, і не числитиметься з хворобою, хоч би дівчина і в ліжку лежала! Кінець!

Маруся, мов би чекала на нього, стоячи спершись на хвіртку, обіллята щедрою позолотою заходячого сонця, і світилася більше, ніж коли.

– Що з тобою вчора сталося? – зустріла його питанням. – Ми з татом заснути не могли і все вгадували.

– Поясню тобі, Марусино, все! – сказав бадьоро, стискаючи особливо сильно її руку. – Сьогодні поговоримо за всі часи. Але я попрошу тебе вийти зі мною. Підеш?

– О, – зашарілася густо дівчина, – то мусить бути справді щось надзвичайне... Гаразд! Он і тато йде. Щось він сьогодні пізно... Чи знову де не пив?..

Але Кобзаренко був цілком тверезий, лиш дуже суворий і пригноблений. Мовчки привітався з Ігорем і попростував разом з молодими до хати. В хаті відразу сів і почав терти то чоло, то потилицю, глибоко і важко зідхаючи.

«Ну, як же! – подумав Ігор. – Звичайно, мусіло щось статися. Але нічого не поможе, ні! Хай буде, що завгодно, а розмови не відкладу!»

Маруся з непокоєм слідкувала за батьком і несміливо спитала:

– Будете митися, тату? Вечеря перестоїть...

– Та вже ж, – розсіяно відповів Григорій Степанович і додав, очевидно, до своїх думок: – Ех, горе, горе!..

– Кожний день, тату, горе, але ви не гризіться так. Ідіть митися і сорочку чисту візьміть.

Але й при вечері Григорій Степанович був дуже мовчазний, зідхав, тер чоло і пив чарку за чаркою, аж Маруся нагадала:

– Тату, не пийте стільки. Вам же шкодить...

– Ех, дитино, життя мені ще більше шкодить. Як голову задурманю – воно ніби й легше.

– Та що вам сьогодні?

– Е, не все й тобі знати – постарієшся скоро. Ми з Ігорем вийдемо на двір, поки ти тут упораєшся. Я ще мушу в одне місце скочити...

– Тату, – несміливо обізвалася Маруся, – Ігор хоче піти трохи пройтися. Можна?

– Та йдіть, коли хочете, – згодився Кобзаренко. – Тільки довго мені не будьте.

Вийшли й посідали під грушами.

– А я оце від Сірків, – почав Кобзаренко. – Нещастя у них: Стешка вчора хотіла на себе руку наложити, сірників наїлася, есенції оцтової напилася, і не знати, що з нею буде...

– Що?! – кинувся Ігор. – Стешка?! Та не може бути!

– Еге ж, – тягнув далі Григорій Степанович, не звертаючи уваги на Ігореві слова, – звів її якийсь босяк і непорожню лишив, а сам жонатий. Добра б йому, проклятому, не було! Та ж то ще дитина – на Покрови їй щойно шістнадцять буде...

– Це неймовірне, що ви оповідаєте! – чудувався Ігор. – Стешка!.. Ну й що лікарі кажуть? Де вона?

– Вона вдома на горищі лежить, а лікаря коло неї не було.

– На горищі?!

– Атож. Батько на очі її бачити не хоче і з хати викинув – то вона, бідна, на горищі. Ех, горе, горе!..

Ігор зарвався з місця і вхопив Кобзаренка за руку:

– Ходім!

– Куди підеш?

– Підемо до Сірків! – безапеляційно сказав Ігор, враз забувши свою попередню постанову. – Лікаря треба покликати, до лікарні забрати, рятувати, а тому вашому, – вибачте, – дурному кумові треба сказати...

– Чекай, чекай, голубе! – визволив свою руку Григорій Степанович. – Не так воно просто. Коли б так легко було, я б не сидів оце з тобою.

– Ходім, ходім, потім будемо говорити! – настоював Ігор.

– Та сядь ти, гарячка! – розсердився Кобзаренко. – Слухай, що казатиму..

Ігор сів.

– Ну? – спитав нетерпеливо.

– От тобі й «ну»: Стешка ж неповнолітня, а той паршивець в НКВД працює. Покличеш лікаря – лікар дасть знати до міліції, а міліція почне справу розслідувати. По ниточці до клубочка, а він їй пригрозив, що, коли тільки його видасть – на всій родині помститься.

Березовський безрадно опустив руки: Справді, що в такому випадку можна зробити? Можна лаятися, можна проклинати, можна душитися від обурення. Але помогти?..

– Як же це сталося? – спитав. – Куди ж батьки дивилися, коли донька з жонатим енкаведистом женихалася, та ще й неповнолітня?!.

– Ніхто не знав, що він енкаведист і що жонатий. Приїхав сюди з Києва у командировку, казав ніби технік залізничний, чи інженер. Там такий поштивий, та огладжений – хоч до рани його приклади, і гарний, собака, як мальований! У родину до кумів уліз і в одно їм співав, що тепер дівчата, мовляв, такі й сякі, а він би хотів дівчину молоду, незіпсовану і зі статечної родини. Казав, що чекатиме і рік, і два... Куми, правда, ще й не надумалися, але Стешка вже наперед подумала... А тоді, він, як звіявся, кума щось почала догадуватися і присікалася до Стешки. Стешка плаче, але все «ні» й «ні». Аж оце щось тиждень тому щезла з дому, записку лишивши, що їде того босяка шукати. У Києві таки зараз на станції й допиталася. А він сидить, гаспидова душа, уже в уніформі залізничного НКВД. Там їй і сказав, що жонатий. Стешці гроші давав, щоб вона до лікаря пішла і плід зігнала, навіть якогось лікаря знайшов, що мав це зробити. Так Стешка не схотіла: «Поїду, – каже, – додому і там на себе руку наложу. Але перед смертю хочу батьків побачити». А він їй таке: «Їдь, куди хочеш. Тільки знай: мене вмажеш – не жити ні твоєму батькові, ні твоїм братам! Я вас, гадів, добре розкусив і знаю, яким ви духом дишете. Подякуй мені, що я досі вас не запакував туди, куди вам належиться...» І тепер таке: мало, що дівчина енкаведівського байстрюка носитиме, то ще й покривати його батька треба. Ех, горе, горе!..

Березовському лють забивала памороки, і він не міг всидіти на місці.

– Ходім! – сказав ще раз. – Того так лишити не можна. Сталося – пропало. Але вашого кума треба вилаяти, щоб мудрішим був, лікаря треба знайти, заплатити, щоб рятував і щоб зробив аборт.

– І ти тієї самої? – суворо спитав Кобзаренко.

– Що?

– Та про аборт. Лікаря кликати, щоб одному життя рятував, а друге життя і дві душі до того погубив?! Ні, голубе, ні в Кобзаренків, ні в Сірків на такий гріх пекельний ніхто не піде.

Ігор остовпів:

– То ви хочете, щоб Стешка родила?!

– Ніхто того не хотів, але, як сталося, – мусить родити. Кум каже, що готовий і сам загинути і синів на страту віддати, а до такого гріха страшного не допустить.

– Григорію Степановичу, вибачте мені ще раз, але це – ідіотизм! – крикнув Ігор. – Приносити цілу родину в жертву через одного енкаведівського виплідка – це... ще... Це взагалі не має назви!..

Кобзаренко сумно похитав головою:

– Ех, хлопче, хлопче!.. Не віриш ти в душу, а тому й простих речей не розумієш. Наше життя на землі – мить, а по смерті – вічність. Зробити так, як оце ти кажеш...

– Гаразд, гаразд, – досадливо урвав Ігор. – Знаю вже, що казатимете. Це – не моє діло, врешті решт. Але рятувати ту нещасну дівчину треба! Забрати її до хати з горища і не добивати докорами, а підтримати! Ходім!..

– Ото зарядив: «Ходім, ходім!». Ти думаєш, що я не подумав уже про рятунок? Фельдшера маю старого знайомого ще з часів війни. Він знає більше, ніж який лікар. І вже ходив до нього. Дав ліки поки що, а прийти зможе аж уночі, бо до десятої в лікарні працює. Цей поможе, і ліки дістане, і пари з уст не пустить. Тільки рано ще. Ось почекаю до десятої – і піду.

– А, тоді інша справа, – трохи заспокоївся Березовський. – Але ви вже там того свого кума вилайте на всі боки і від мене додайте. І що за логіка у нього?! До аборту допустити не хоче, а смертельно хвору дитину з хати на горище викинув! Це вже не по-людськи!..

– І я кажу, що не по-людськи, – згодився Григорій Степанович, – тільки ж, з другого боку, такої розпусти безкарно дарувати також не можна.

– Як ваш кум хоче карати – то хай карає винуватця, а не Стешку! – скипів Березовський знову. – Не будете ж мене переконувати, що Стешка розпусниця!

– Тут і переконувати не треба, – шорстко сказав Кобзаренко. – Раз пішла на таке – значить розпусниця!

Ігор обурився:

– Та що ви, Григорію Степановичу?! Яка ж вона розпусниця?! Просто дівчина молода, недосвідчена, любила його...

– Це, голубе не виправдання! Любити можна, а до всього іншого – зась! – поки шлюбу нема.

– Шлюбу? Та яке ж тепер значення ті шлюби мають?

– Ну, все ж таки – порядок: пішли до того паршивого ЗАГСу, записалися при свідках, – і вже, значить, люди знають, що то – чоловік і жінка.

– І що з того?! – горячився Ігор. – Коли б навіть Стешка і записалася, то той типок вже став би кращим?

– Не про це говорите, Ігорю Олександровичу. Його вже й могила не направить. Тільки ж, коли б Стешка почекала на ЗАГС – не було б і гріха. Раз те, що вона неповнолітня, а друге – що він уже жонатий. Не записали б їх. Жаль мені Стешки, страшний жаль, а кума ще більше жаль. Він же до цієї одиначки просто, гріх сказати, молився. Може й сам винен, що з його надмірної любови донька на довгому шнурочку ходила, – от і терпить. Терпить, мабуть, і за себе і за дитину, але тверде серце має, і за це його хвалю.

– Хвалите за таку нелюдяність?!

– Страх мусить бути, – повчально сказав Григорій Степанович, – без того не можна!

Ігоря ця розмова чим далі, то все більше дратувала.

– «Страх, страх»! – перекривив сердито Кобзаренка. – І все у вас на страхові тримається! Ану ж, уявіть собі, що той зводник навіть не був би жонатий і записався б зі Стешкою в ЗАГСі: була б Стешка з ним щасливою? Він би з нею був жонатим, других би зводив, як оце її звів, без женячки, а вона мусіла б усе терпіти зі страху?

– Та вже ж, як тепер за місяць знайомства женяться, не пізнавши одне одного, то за місяць і розводяться. А в старі часи...

– Григорію Степановичу, не ідеалізуйте старих часів! – не дав скінчити Ігор. – І в старі часи не було все рожево. Тепер, принаймні, хоч те добре, що розвестися легко. Але в ті «старі часи» примусове спільне життя людей, коли вони ненавиділи одне другого, а жили тільки зі страху, – було каторгою, було прокляттям!.

– На те, сину, каторга, щоб її люди боялися. Сказано ж: сім раз примір – раз відріж! Погано приміряв – не нарікай! Одне таке подружжя живе в каторзі, а для сотні осторога: глядіть і добре думайте, поки поберетеся. Тому люди й привикли дивитися на шлюби, як на щось вічне. А тепер женяться отак, «на пробу». І до чого дійшло? До розпусти! А хто найбільше терпить? Діти! Он у сусідів Сірків таке було:

Приходить син уночі додому, та й до матері:

«Мамо, і де в чорта примус подівся?! Хочу чаю зварити»...

А мати-вдовиця відповідає:

«Еге, сину, нема примуса! Забрала наша Катька примус і подушки та й пішла до Федька: поженилися»...

А через тиждень приходить той самий син уночі, зачепився ногою за примус і мало не впав.

«Мамо, – кричить, – який це чорт примуса посеред дороги поставив?!»

А мати:

«Та це, сину, Катька. Вернулася від Федька, принесла і примус і подушки; вже розвелися».

Федько потім кудись звіявся, Катька далі примус і подушку за собою тягає, мати вже двох унуків бавить, а брат мусить годувати. Тьху! Бодай же тобі добра не було! Та я б отаку шлюху поганою мітлою з хати вигнав! Погодувала б сама байстрюків – стратила б охоту вибрикувати, мов та кобила...

– Для мене та Катька не доказ! – подразнено сказав Ігор. – Були такі раніше, є й тепер. Чи ж слово «покритка», або «повія» не було знане в старі часи?

– Було, то воно було, – згодився Кобзаренко, – але ти ж знаєш, як на них дивилися. Покритка в селі раз на кілька років з’являлася, і до смерти гіркий її вік був...

– І це, по-вашому, було справедливо? – спитав Ігор.

– По-моєму – справедливо! – твердо відповів Кобзаренко. – У мене, он, одна єдина дитина, єдина, як серце в грудях, але я скоріше вбив би її власними руками, коли б знав, що вона ганебною дорогою піде... – сказав якось багатозначно. – І заміж її видаватиму не так, як тепер, а по-людськи. Звісно, вінчатися нема де, але у мене ще ікони святі зберігаються, ті, якими нас із моєю покійницею на чесний шлюб благословляли, і шлюбні перстені також є. Так я би молодят навколішки перед собою поставив, присягу з них взяв би, перстенями заручив би і повінчав би. На себе взяв би обов’язки слуги Божого, хоч я і грішний і негідний такої Тайни довершити. Хай би вже Господь милосердний дарував, бо ж Він знає, що ні церков, ні священиків тепер нема. Дожили б молоді до інших часів – хай собі взяли б справжній шлюб з гідніших рук, а на початок ступили б на подружню дорогу під моїм благословенням та під Божою ласкою. А по тому наказав би до ЗАГСу піти, щоб у документах ясно значилося: ось Марія Кобзаренко більше не Кобзаренко, а... як там уже... інакше пишеться. Для Бога воно значення не має, але дітям буде потрібно. У нас же тепер тисячі дітей є таких, що не знають, хто їхнім батьком був. І не одне з них маму проклинатиме за те, що до того дурного ЗАГСу не пішла...