Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

Пізніше вже, в зрілішому віці, він якось упорядкував свої думки, прийнявши за основу філософію Оґюста Конта[12]12
  Оґюст Конт (1798-857) – французький філософ, соціолог, позитивіст. Конт висунув ідею соціології як науки про закони функціонування та розвитку суспільства в цілому та окремих суспільних явищ. Він зазначав, що у своїй галузі соціологія повинна вирішувати такі ж завдання, які в інших галузях знань вирішують фізика, хімія, біологія.


[Закрыть]. До неї долучив погляди Гоббса[13]13
  Томас Гоббс (1588-1679) – англійський філософ, класичний представник англійської філософії періоду Англійської революції. Послідовно розробляв систему раціоналістичної філософії, яка охоплює не тільки вчення про буття і пізнання, а й вчення про суспільство і державу.


[Закрыть] і Ляметрі[14]14
  Жульєн Офре де Ламетрі (1709-1751) – французький медик і філософ епохи Просвітництва, прибічник сенсуалізму в теорії пізнання, відомий своєю книгою «Людина-машина», в якій він порівняв людину із механізмом. Вважається першим типовим представником «механістичного матеріалізму», а в деяких працях його філософія класифікується як «епікуро-картезіанство», через сильний вплив, який на нього призвели такі філософи, як Епікур та Рене Декарт.


[Закрыть], дещо взяв від християнського утилітаризму Джона Стюарта Мілля[15]15
  Джон Стюарт Мілль 1806-1873) – британський філософ, політичний економіст. Виступав як прогресивний для свого часу науковець і громадський діяч, якому були близькі ідеали загального людського блага. Підтримував реформи в інтересах широких верств населення.


[Закрыть] – і так виробив собі свій власний світогляд. Був переконаним матеріалістом, на мораль дивився очима Винниченка[16]16
  Український письменник Володимир Винниченко (1880-1951) був відомий своїм радикальним поглядом на мораль і етику, часто ставив під сумнів традиційні норми та цінності.


[Закрыть], а під оглядом національно-державницьким був самобутньою стихією, натхненною вже не теоріями, а соками рідної землі, – і уважав, що розв’язав проблему цілком.

Однак у цьому окремішньому світогляді Ігор не залишив найменшого місця ні для духа, ні для релігії, ні для церкви, або, вірніше, посунув усе зв’язане з Богом в найтемніший, виповнений чорною злобою куток душі, і, досить було цього куточка торкнутися, як він вибухав, пристрасною нетерпимістю.

І тепер, коли відкрилася можливість одверто виступити проти Бога, Березовський не міг опертися спокусі, хоч засадничо ніколи не ліз в активісти. Неабияку ролю відіграло тут також бажання «втерти носа» страшенно самонадіяному, а ще більше дурному, викладачеві діамату[17]17
  Діамат – діалектичний матеріалізм – це філософська концепція, яка стверджує первинність матеріального світу та розглядає його в нерозривному зв'язку з постійним рухом, розвитком і внутрішніми суперечностями. Це одна зі складових марксизму, що ґрунтується на ідеях Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, і протиставляється як ідеалістичній, так і традиційній матеріалістичній філософії. Діамат був обов’язковим предметом вивчення у совєтських вузах, нарівні з «історією КПСС» і тому подібними «науками».


[Закрыть], який приобіцяв дати щось надзвичайне і якому Ігор не міг подарувати незаслужено низької ноти. Врешті, привабила його нагода виступити перед кількасотенною авдиторією і блиснути своїми знаннями та своїм ораторським хистом, про який мало хто знав.

Цілий тиждень Ігор присвятив рефератові, рився по бібліотеках, виписував потрібні дані й опрацьовував їх вечорами до пізньої ночі. Врешті написав дійсно цікаву й обґрунтовану доповідь на тему: «Міт Пасхи і Воскресіння». Крився зі своїм наміром, бажаючи зробити товаришам несподіванку, і вирішив забрати голос останнім.

Рефератів було кілька, але всі вони були виготовлені по одному зразку з нанизаних утертих фраз, голослівних заперечень, лайок, зневаг і догматичних вигуків, запозичених з дешевої агітаційної літератури.

Зігнана примусово авдиторія куняла й позіхала, ніхто не мав охоти дискутувати, і тому одноголосно схвалювали пропозицію Березовського – обговорити всі реферати разом. Всі ж бо розуміли, що нема сенсу тратити час на обговорення кожного реферату зокрема, коли вони всі повторюють те саме, навіть тими самими словами.

«Кінцевим акордом» мав бути реферат викладача діамату, але вся його балаканина відрізнялася від інших лишень тим, що була довшою, крикливішою і нуднішою.

Коли він скінчив і під вимушені в’ялі оплески зайняв своє місце в президії, несподівано до слова попросився Березовський. Вже сама його поява на сцені викликала в залі рух і зацікавлення, а він, поклавши конспект перед комісією, почав:

– Я не думаю брати участь в конкурсі, сподіваючись, що мої думки не внесуть нічого нового. Але через те, що попередні доповідачі насвітлювали питання виключно з загально-відомого боку, дозволю собі згадати дещо таке, про що ніхто сьогодні не говорив...

Дійсно, так цікаво і так гарно не говорив ніхто, а цілком нові відомості, що їх подав Березовський, скували слухачів і полонили їхню увагу. Ігор доводив, що Христос – ніхто інший, тільки запозичена з гіндуської мітології постать легендарного божества Рами, яка потім перейшла певні зміни у віруваннях давніх гебраїв, що вірили у своє післанництво і прихід Мессії, а нарешті виринула в образі Ісуса Назарейського. Потім він висміяв жидівського Мойсея, чудо переходу через Мертве Море і байку про манну небесну. З того всього логічно виходило, що Пасха також була лишень святкуванням міту, мітом був Христос, і нічим іншим не могло бути Його воскресіння з мертвих.

Такий вкоротці був зміст Ігоревого реферату.

Авдиторія винагородила його рясними й щирими оплесками, а хтось із гущі студентської маси навіть вигукнув:

– Оце, нарешті, справжня доповідь!

Ці оплески і цей вигук справили на викладача діамату враження удару батога. Як попарений, він зірвався з місця і, потрясаючи Ігоровим конспектом, накинувся на авдиторію. Закинув слухачам любов до байок і байдужість до ідеологічної суті реферату.

– Що ви бачите в цьому корисного?! – кричав, захлинаючись, і потім заатакував безпосередньо Березовського: – Товариш Березовський майже годину оповідав нам усякі нісенітниці, про які ми і без нього знали. Чи сьогодні хтось сумнівається в тому, що Христос і Пасха – вигадка?! Він тут нам наговорив усякої єрунди, а про класову суть релігійного дурману не сказав ні слова. Маєте докази, – потряс знову конспектом: – тут є цитати і з Старого Завіту, і посилки на тібетських мудреців, і про якісь чотири книги Веда, які напевне ніколи не існували, а з класиків марксизму – нічого! Для нього важніший Старий Завіт, як наука марксизму!..

Викладача підтримала партійна верхівка інституту, і на голову Березовського посипалися громи «класового обурення».

Зрештою, було б воно обійшлося легше, коли б Ігор не зробив нерозважного кроку і не спробував боронитися. Але він, запалившись, мав необережність сказати, що міт Христа і Пасхи сягає своїм корінням в епоху, набагато віддалену від «класиків марксизму», і що, зрештою, люди, які не мали нічого спільного з марксизмом, також поборювали релігію. Зокрема послався на французьких деїстів та енциклопедистів. Але тоді йому завдали такого чосу, що він ледве видряпався. Довелося каятися, традиційно «визнати свою помилку» і обіцяти «поправитися», взявшись до пильних студій творів Маркса-Енґельса-Леніна-Сталіна.

Загонистий і амбітний, Березовський корчився від пониження, але бачив, що більше боронитися не можна. За кожний дальший спротив йому грозило виключення з інституту, а навіть і дещо гірше...

Скінчилося тим, що першу нагороду дістав таки викладач діамату, дві других – два інших претенденти, а Березовському дістався офіційний осуд загальних зборів з постановою – перенести справу на дальший розгляд і вирішення профкому.

Він вийшов із зборів цілковито розтрощений, злий на всіх і на себе зокрема, соромився товаришів і, щоб ні з ким не зустрічатися, майже бігом побіг наперед. Але по дорозі наздогнав довгоногого Веретелюка і, хоч-не-хоч, мусів до нього обізватися:

– Як вам подобається сьогоднішній спектакль, товаришу Веретелюк?..

– Як рідко який! – непривично холодно і недоброзичливо обізвався Веретелюк. – А ти ж що – хотів повне видання творів Леніна одержати?..

– Власне! Знав, що ти спокою не маєш, мріючи про них, і хотів тобі подарунок зробити... Але, – зійшов з іронії на поважний тон, – що за ідіоти!..

– Не менші від тебе, Березовський. Я одного лишень не можу зрозуміти: як це ти, людина недурна й чесна, міг взятися за таку брудну справу?

– Ну, я її зовсім не уважаю за брудну...

– Вона не тільки брудна – вона ще й злочинна! – різко кинув Євген. – Брудна тому, що виходить з ініціативи брудних рук, а злочинна тому, що, руйнуючи «міти», такі мудрагелі, як ти, нічого ані сильнішого, ані світлішого на їхнє місце дати не можете і лишаєте пустелю. Руйнуєте в ім’я самої руїни!

Березовський так здивувався, що аж свиснув:

– Ну, Євгене, знаєш...

– Замовчи, ради Бога, замовчи! – сикнув злобою Веретелюк. – Вистачить з тебе і того, що вже було! Дістав по ділам – може відпаде раз на все охота в партійні вислужники лізти...

Неприємний холод, який завжди супроводжував у Ігоря почуття образи, сковуючи обличчя в тверду маску, тепер забренів крицевими нотами у словах його відповіді:

– Тобі, Євгене, треба би було дати зараз поличника... Що за свинство ти мені інкримінуєш?! Не можеш зрозуміти такої простої речі, що в сьогоднішньому моєму рефераті не було ані слова, яке б ішло врозріз із моїми поглядами і моїм сумлінням?! Чхать я хотів на партію!

– Ох, скажіть, що за гордість, що за сила, що за велич ображеної амбіції!.. – бризкав їддю[18]18
  Їдь – отрута.


[Закрыть] Веретелюк. – І те, що було після реферату, також ішло впарі з твоїми поглядами і твоїм сумлінням? Ти прекрасно «чхав», прекрасно!..

– Ти свиня, Євгене! – спромігся лише сказати Ігор» – Добраніч...

Обернувся, щоб відійти, але Веретелюк ухопив його за петельки і притягнув до себе.

– Стій! – наказав владно. – Скажи, хто більша свиня: чи той, хто влазить в багнюку по самі вуха, чи той, хто це посуджує? Хто сьогодні свинства наробив? Хто мене змусив зайвий раз підносити руку на наказ мерзоти? Я – проти тебе, Ігорю, і з охотою всипав би тобі кільканадцять київ за твій сьогоднішній реферат, але не в спілці з тими партійними сопливцями! А ти сьогодні пхнув і мене і сотні таких, як я, в їхню компанію, бо тобі, бач, схотілося блиснути. І ще смієш називати когось свинею?!

Ігор уже погамувався.

– Вибач, – перепросив винувато. – Але я ніколи не думав, що так станеться.

– На другий раз будеш думати. І, – затям, – що ти сьогодні дістав по заслугах! Можна вибачити багато пройдисвітові й дурному, але чесній і розумній людині, якою я тебе вважаю, – ні! Тепер, добраніч!..

Пустив Ігоря і легенько відштовхнув його від себе, а сам скрутив у бічну вулицю.

Дивний чоловік! Може й не позбавлені певних підстав поголоски, ніби Веретелюка колись бачено, як він плакав і молився в Києво-Печерській Лаврі, куди студенти поїхали на екскурсію.

Березовський поплентався далі. До всього пережитого долучився ще й тягар Євгенових обвинувачень. Для Ігоря він був найближчим приятелем, і тому його докори особливо глибоко скородили душу. А взагалі Березовський мусів признатися, що нічого, здається, дурнішого від свого сьогоднішнього реферату в житті не зробив. І яке лихо штовхнуло його на цей виступ?

«Підшепти нечистого», – сказала б Маруся.

Пригадавши собі Марусю, Березовський, вагаючись, зупинився: чи не піти б до Кобзаренків, у яких через свій реферат не був уже кілька днів? Правда, вже по дев’ятій, але до гуртожитку йому зараз не хотілося йти, а на дворі мрячив дощ, і треба було кудись подітися.

Подумавши трохи, таки пішов до Кобзаренків. Чим далі йшов, тим скоріше хотів прийти на місце, зустрітися з Григоріюм Степановичем, «роздушити» з ним кілька келишків і виговоритися. Звичайно, Григорій Степанович також буде проти нього, але з ним можна буде посперечатися, – і може тоді полегшає.

Вже недалеко від хати Кобзаренків несподівано піймав носом запах свіжоспечених пасок, який особливо виразно розносився у вогкому повітрі й миттю викликав у Ігоря цілий рій ясних спогадів із пережитих у дитинстві Великоднів: урочистий настрій, церква, оперезана золотим вінцем запалених свічок, встромлених у коші зі свяченим, величаве «Христос Воскрес» і христосування з обміном крашанками.

Ах, цей запах!..

Ігор і тепер був переконаний, що паски пахнуть зовсім своєрідно, і що їхній запах він пізнав би з зав’язаними очима серед сотень різнорідного печива.

– Так, так, – подумав чомусь з жалем, жадібно вдихаючи повітря, – на передмістях «міт Пасхи і Воскресіння», разом з забобонами баби Теклі, тримаються ще дуже міцно, й не так то легко буде їх викурити. А вже нічого не поможуть тут «джерела з класиків марксизму-ленінізму», як думають ті ідіоти. Освіти треба, усвідомлювання, а не комуністичних догм, до яких нарід має органічну відразу»...

– Це ти?! – радісно привітала його на порозі Маруся й спішно замкнула за ним двері. – Добре, що не прийшов раніше, бо була б не пустила в хату. Я й тата виправила з дому перед тим, як паски в піч посадила. Кажуть не годиться бути чоловікам у хаті, поки великоднє тісто в печі сидить...

Чого-чого, а цього вже Ігор ніяк не сподівався, й очманіло розглядався по хаті, відразу сп’янілий від гарячі сильно напаленої печі й від того запаху, що забивав віддих.. Скрізь такий здавна знайомий передвеликодневий нелад: порозкидані чисті рушники й серветки, нова велика макітра з залишками жовтого тіста на боках, миска зі збитими на піну білками, кольорове пшоно в тарілочці, спорожнені вже високі бабники – і над усім цим отой солодкий, ніжний запах пасок. Чисто все так, як пригадує собі Ігор з дитинства.

А Маруся, з якої здавалося, гаряч ще сильніше витиснула всі яскраві барви на обличчя, непривично збуджена, вдоволена, весела й врочиста, просто сяяла від утіхи. Такою її Ігор не бачив ніколи і не думав, що вона може такою бути. У білосніжному фартушку, у білій хустинці, зав’язаній тісно над самим чолом, з по-господарськи закасаними рукавами, з білою плямкою муки на підборідді, була ще більше подібна до живої копії з літографії.

Не випускаючи Ігорової руки (а коли ж би це вона зважилася його тримати за руку?!), вона потягнула його до їдальні, де на столі, на застелених білим обрусом подушках, «відпочивали» паски, й щебетала без угаву:

– Щойно витягнула з печі. Подивися: всіх є п’ять. Оця найбільша – спільна, оця – татова, оця – моя, оця – твоя, а оця маленька – отак собі, нічия. І вийшла найкраща правда? Всі цього року мені вдалися, але оця маленьку – просто чудова!..

Тішилася й пишалася, як дитина, любовно беручи кожну бабу і зважуючи її на долоні, а Ігор лишень мовчки дивився і відчував, що таких тупо-безтямних очей, які він мав зараз, навіть Маруся ніколи не мала.

Паски вийшли дійсно гарні – рівні, в міру рум’яні, великоголові й викликали мистецьке замилування своїми білими шапками, присипаними кольоровим пшоном.

В Ігоря почало лоскотати в горлі.

– Завтра ще фарбуватиму яйця, – далі говорила Маруся. – Завтра ж – Велика П’ятниця, то вже нічого такого не робитиму. Але фарбувати яйця можна. Пекти паски і фарбувати крашанки – це для мене наймиліша робота... Кури, м’ясо і ковбасу попечу вже в суботу... Ти ж будеш із нами розговлятися, правда? Раненько, десь так у шостій годині. Можеш прийти в суботу і будеш до ранку. Ми з татом ніколи не спимо ні у Великодну, ні у Різдвяну Ніч. Прийдеш?... – і вона знову вхопила його за руку.

Від цього дотику і від її останніх слів він раптом витверезів, і не можна було сказати, щоб це витверезіння належало до приємних. Рішучо визволив свою руку і, щоб скрити схвилювання, почав закурювати, не дивлячись на дівчину. Думав над тим, що їй має сказати, або, висловлюючись Зоїними словами, «робив свою цицеронівську паузу надуми».

– Ти, Марусю, знаєш, що називається засадою? – спитав поважно, пускаючи в стелю першу затяжку диму.

– Засадою?.. Ну, і що? – відразу якось пригасла Маруся, зморожена його тоном.

Ігор ще раз витримав довгу паузу.

– Так, от, дівчино, треба бути принциповим, – сказав шорстко і повчально. – В кожному разі ти повинна була досі зрозуміти, що я є принциповою людиною...

– Не розумію...

– Власне, що ти не розумієш інколи найпростіших речей, і це мені, щиро признавшись, сильно в тебе не подобається...

– Чи я сказала щось поганого? – боязко глянула на нього Маруся винуватими очима.

– Поганого – не поганого, але необдумано. Щоб приймати участь в розговінні, треба бути або несвідомою релігійною людиною, або ошустом[19]19
  Ошуст – обманщик, шахрай.


[Закрыть] без чести і засад. Я ж не є ні одним, ні другим, і тому твого запрошення прийняти не можу.

Дівчина, як стояла проти нього, так і завмерла, а яскраві барви її обличчя почали бліднути й вникати – аж було жаль.

– То ти не прийдеш? – вишептала без голосу, самими приблідлими устами.

– Ясно, що не прийду! – з відтінком нервозности відповів він. – Ні в Христа, ні у Воскресіння не вірю, і вважаю себе настільки порядним, що не дозволю собі засісти за розговіння з твоїм батьком, для якого ця трапеза матиме особливий зміст...

Хотів додати ще, що і Маруся, як людина інтелігентна, не повинна того робити, але не вспів, бо вона, раптом обернувшись, тихо розбитою ходою вийшла до кухні.

І тоді Березовському стало шкода її. Пригадав собі перше Різдво, коли він навмисне не поїхав додому, щоб не брати участи в Святій Вечері. Мав тоді вже дев’ятнадять років, а плакав, що не сидить в цей вечір з матір’ю при святковому столі. А що ж було сказати про цю добродушну міщаночку, яка так запопадливо готувалася до урочистости? Звичайно, годі було припускати в ній релігійність у глибшому того слова значенні, але слабість до традицій – річ природна й зрозуміла: в них є так багато гарного і суто національного!..

І Маруся, може хоч для того, щоб внести трохи чогось радіснішого і барвистішого в життя залізних, обдертих з усього світлого буднів, творить собі двічі на рік свій святковий світ. А він непрохано вдерся в нього і зруйнував. Аж тепер помітив, що хата була вибілена, на вікнах висіли нові фіраночки, усе скрізь блищало й світилося (ясно ж: Чистий Четвер!), а він навіть брудних калошів не скинув – так і ввалився з ними до їдальні, полишивши густі сліди на вишкрябаній до білости підлозі. Але, що було ще гірше, – ввалився в чужу душу і набруднив там також. Веретелюк неодмінно спитав би його, що він дав у заміну за зруйнований міт? – і мав би рацію. Навіщо того всього було? Яке йому діло до того всього? Фе, який же сьогодні виїмково прикрий день випав!..

Картаючи себе за цю візиту і за свої слова, Ігор стояв перед пахучими бабами і не знав, що робити. Потягнувся боязко до них, торкнувся кожної по черзі пальцем і, ще раз глибоко втягнувши їхній солодкий запах, вийшов за Марусею.

Вона безрадно стояла посеред кухні, якась сіра, зламана, з отупілим обличчям і непритомним виразом в круглих очах. Було видно, що ввесь її недавній запал минув безслідно, і тепер її більше нічого не цікавить.

Відчуваючи свою глибоку вину за цю зміну настрою і бажаючи її якось затерти, Ігор почав виправдуватись:

– Вибач мені, Марусю... Я, звичайно, не маю права втручатися до звичаїв чужої хати і не хотів би ні тебе, ні тата ображати. Але, з другого боку, і ти і тато також повинні розуміти мене і також не гніватися на мене. Повторюю тобі ще раз: я твердий в засадах і не відступаю від них, хоч це може інколи боліти близьких мені людей... Крім того, я мав сьогодні таку халепу, що мало з інституту не вилетів, і тому заслуговую на певну вибачливість...

– Як? – трохи опритомніла Маруся. – 3 інституту? А то за що?

– А за ці самі великодні свята... Але дозволь мені перше роздягнутися і скинути калоші. Страшно душно у тебе в хаті.

Він знову зробив дурницю і тому, що скинув пальто та калоші, і тому, що почав оповідати, бо його розповідь, здавалося, більше слухали стіни й годинник, ніж дівчина. Правда, спочатку вона виявила зацікавлення, але саме тоді, коли Ігор дійшов до найважливішого – до змісту свого реферату – втупила очі в макітру і стояла з виглядом глухонімої.

Ігореві слова, не потрапляючи до мети, ставали недоречними і глупо плавали в повітрі, «ходики» одноманітно баламкали хвостиком і з чемною байдужістю притакували «так-так», а гаряч і ніяковість вкидали оповідача в сьомий піт. Вкінці ухопила його злість на Марусю. Він мав право на те, щоб вона виявила трохи більше зацікавлення до випадку, який міг скінчитися катастрофою! Тим часом... Чого вона, врешті, стоїть, мов камінна? Справді їй так усе байдуже? Чи, навпаки, розібрав її такий жаль від його відмови?

Ігор відчув, що у нього тверднуть уста, і йому важко говорити.

– Гаразд, – урвав льодовитою нотою у голосі, навіть трохи радий, що не повинен кінчати тим своїм ганебним каяттям, – ти, як бачу, дуже зайнята. Я думав, що тато вдома і тому зайшов. Але, коли його нема, то я піду. І так пізно вже...

Похапцем одягнувся, взув калоші і, стиснувши її безвладну руку, мерщій вискочив із гарячої, мов лазня, хати у мрячливу темінь свіжої ночі.

– Уф! – вирвалося у нього, і він ще ширше розкинув поли пальта, щоб скоріше охолонути.

– Ігорю, почекай! – впало зненацька з порога хати, коли він уже брався відчиняти хвіртку.

Стрілою перелетівши подвір’я дівчина опинилася біля нього:

– Ти маєш при собі той свій реферат? – спитала гарячим і дуже схвильованим голосом.

– Тобі навіщо? – здивувався Ігор.

– Не питай! – нетерпеливо крикнула вона. – Скажи, чи маєш?

– Ну, маю... – ще більше здивувався він.

– Дай мені!

– Та навіщо?

– Хочу прочитати.

– Це для тебе нецікаво... – не міг відмовити собі приємности, щоб не помститися за її недавню байдужість.

– Нецікаво?! – вибухнула дівчина з такою нетерпимістю, що він аж злякався. – У мене цілий світ пішов обертом! Я… Я просто не знаю... Дай реферат! – тупнула ногою злісно.

«Вона істеричка!» – зродилося в йото голові ствердження і холодним вужем зсунулося йому по плечах.

– Та з тобою, дівчино, що? – намагаючись опанувати свій переляк, спитав лагідно. – Чому в тебе світ пішов обертом?

Чи то від холодної вогкости, чи від хвилювання, дівчина тремтіла так, що у неї аж голос зривався.

– Бо я ніколи не думала, що ти... безбожник! – по ваганні й паузі випалила одчайдушно останнє слово, немов би воно було чимсь сороміцьким, або святотатським.

Ігоря нараз осінило.

– Ф’ю-ю-ю! – свиснув уражено. – Ось воно що! – А що ж ти думала?

Вона мовчала, тільки важко дихала.

– Чекай, – не міг він з дива вийти, – як це ти не могла сама додуматися до того, що я, матеріаліст, не можу вірити в Бога?

Знову – замість відповіді була мовчанка.

– Чудеса! – підсміхнувся вголос. – Але... Але ти, Марусю?! І тобі не соромно бути атавізмом релігійного фанатизму середньовіччя? Ну, знаєш, це просто неймовірно! Міг я все припускати, але ніколи не думав, що з тобою оправа стоїть так зле... Не дивуюся старим людям, вихованим змалечку в релігійних забобонах. Але щоб молода людина... Ні, просто неймовірно!..

Навіть крізь темінь бачив, як Маруся корчилася від його слів, ніби та жертва, прийнята до ганебного стовпця, і йому стало знову жаль її.

– Ну, гаразд, – припинив потік вияву свого здивування і докорів Ігор. – Мені було б слід пам’ятати, що баба Текля недаром з тобою жила шість років. Ось тут маєш мій реферат, прочитай його, подумай над ним, а пізніше поговоримо.

Втиснув дівчині в руку згорток конспекту, попрощався і скоренько відійшов.

Міряючи розмашистим кроком болотисту дорогу, весь час думав над цією чудною сценою і похитував головою. Дивно йому було все ж таки. Правду казав, що старі люди його не дивували. Ось, наприклад, Кобзаренко, або хоч би і його мати – колишня пансіоністка: її побожність була цілком природною річчю для Ігоря. Здавалося йому навіть, що, коли б мати одного разу перестала вірити, – вона стратила б якусь надзвичайно істотну рису цілої своєї вдачі і не могла би бути тим, чим вона є.

Та одна річ – мати, а зовсім друга – Маруся. Зрештою, мати – глибоко віруюча людина – ніколи не була фанатичкою. Вона, здається, підозрівала, що Ігор не вірить, але ніколи не робила сцен і ніколи не казала, що у неї світ іде обертом, як оце сказала Маруся. І таку спокійну віру Ігор ще міг зрозуміти. Але щоб у двадцятому столітті молода дівчина могла робити істерику на релігійному тлі – це видавалося йому чимсь хворобливим і протиприродним. «Неврастенія, неврастенія – повторював собі під носом. – Баба Текля і неврастенія...»

Відкриття не належало до приємних, і Березовський навіть спитав себе, чи добре зробив, що дав свій реферат? Коли вона так зреагувала на його відмову від розговіння, то від реферату може ще чого доброго розхоруватися зовсім.

Подумав-подумав і махнув рукою:

«Нічого їй не буде. Хай прочитає. Цікаво буде навіть довідатися, що вона на це все скаже».

* * *

Але, хоч йому було й цікаво, навмисне не приходив кілька днів, чекаючи, поки минуть свята. А, коли вже й прийшов, не зустрів звичайного радісного прийому. Григорій Степанович сердито нахмурив брови при його появі, а Маруся, боязко глипнувши в його бік, зараз же відвернулася.

– Здоров, здоров, безбожнику! – привітався Кобзаренко. – Замість того, щоб прийти на свята та й по-християнському з нами паски з’їсти, ти якусь погань у хату підкинув, мов би навмисне. От цього я, Ігорю Олександровичу, від вас уже ніяк не сподівався, ніяк! Почала було мені Маруся читати те, що ви там у тих своїх папірцях нагородили, а я видер їх у неї з рук і спалив. Гнівайтеся, чи ні. І, кажу вам наперед, що, коли ще щось таке принесете, то не дивитимусь довго, а – в огонь його – і квит!

Прикро вражений такою варварською розправою зі своїм «мітом», Ігор все ж постарався безтурботно усміхнутися:

– Невелика новина. Це вже з давніх-давен усі клерикали так роблять: ледь що не по-їхньому – зараз у вогонь! Палили не тільки папери, книжки й мистецькі твори, а й живих людей. Бачу, що і ви від них далеко не відбігли...

– Того я, голубе, не знаю, хто там і що там колись палив, і за них не відповідаю. Але за себе відповідаю і кажу ще раз: усяке безбожницьке блюзнірство, яке знайду у себе в хаті, палитиму – і квит!

– Навіть не читаючи?

– А навіщо його читати? Тільки розум каламутити і Бога гнівити. Мало нам тієї кари, яку маємо, то гнівімо Господа ще більше, щоб зовсім Своє лице від нас відвернув. У такому страшному житті, як наше, єдина тільки наша надія лишається – Бог! Ні, ти ще хочеш і це відібрати?

– Е-е, Григорію Степановичу, нещастя, коли людина не на власні руки, а на Бога надіється! До смерті в страхітті житиме і до смерті на Бога надіятиметься.

– А ти чув, як кажуть: «До Бога взивай, а рук прикладай»?

– Чув. Але, коли рук приложиться, то й до Бога взивати не треба – обійдеться.

– Верзете казна-що! – розсердився Кобзаренко. – Як Бог праці не поблагословить, то людина по лікті руки в роботі зітре, а користи не матиме. Не буває так?

– Буває, звичайно, але рідко. Зате людина, що тільки на Бога надіється, може лоба в молитві розбити без ніякісіньких вислідів – це завжди так є.

– Над цим сперечатися, голубе, – це все одно, що з пустого в порожнє переливати, бо ні ти, ні я статистики не списували, то й не можемо один другому на папері числа показати. Ти мені скажи таке: куди безбожники світ доведуть? До безодні?

– Скоріше побожні його доведуть до безодні. Подумайте самі: навіщо побожним людям про це коротке земське життя дбати, коли вони притьмом деруться на небо до життя вічного в раю?

Кобзаренко випростувався й урочисто підніс голос:

– Земське життя і є на те, щоб у ньому собі на вічність заслужити. Хочеш блаженства по смерті – роби добро перед смертю.

– Ет, казки!..

– Для кого казки, а для кого й ні! – і Кобзаренко, впершись обидвома руками об стіл, перехилився до Ігоря. – А от тепер ще скажіть таке: на яку це лиху годину невіруюча людина має мозолитися над поліпшенням земського життя? Не свого власного, а так, загального? Нагороди за свої вчинки від Бога не чекає, кари не боїться – і що їй? Однаково ж, думає собі, умре – і з неї лишень лопух виросте. Душі нема, є саме черево. Ну, значить, треба жити черевом, череву годити, черевом думати, черевом радіти. А до чого воно доводить – бачимо.

– Це ви думаєте про большевизм, а...

– Річ не в назві, голубе! – перебив Кобзаренко. – Називай його большевизмом, комунізмом, чи якою інакшою холерою – все одно! Як Бога відкинеш, в душу не віриш, а зі всього святого смієшся – то лізь у власне черево: там тобі й місце!

– Чекайте, Григорію Степановичу, – спробував ще обстоювати свої погляди Ігор, але Кобзаренко не хотів нічого слухати.

– З вами говорити – треба спочатку гороху наїстися, – сказав з властивою йому одвертістю, – а я часу не маю. То ж ви собі сидіть, вчіться, чи розважайтеся, а я піду.

Натиснув на голову кашкета і вийшов. Ігор і Маруся лишилися самі.

Розмовляючи з батьком, він увесь час непомітно слідкував за дівчиною, але не зауважив нічого з того, що скидалося б бодай на тінь її неврастенічного вибуху підчас останньої зустрічі. Маруся сиділа мовчки підчас його суперечки з батьком, виглядала апатичнішою, ніж завжди, й уперто дивилася на головку цвяха, що виставала з підлоги. Тепер дивилася у вікно, за яким почали появлятися перші пуп’янки яблуневого цвіту, й мовчала далі. Знаючи її натуру, Березовський не сумнівався, що сидітиме отак до вечора і перша розмови не почне, хіба що запропонує йому напитися чаю. А повинна була б спитатися хоч щось, принаймні перепросити його за спалений конспект. Але по ній не було видно ні зацікавлення, ні ніяковости, – взагалі нічого, крім цілковитої байдужости. І Березовському знову пригадалася болотяна трясовина: кілька днів тому назад вона вибухнула істеричним фонтаном, бо в її сонне плесо потрапив камінь. Але сьогодні вже все прийшло в порядок: проковтнула камінь, засмоктала – і сліду нема. Спокій.

Амбіція веліла йому мовчати також, бо ж, врешті решт, заторкнене питання повинно було цікавити Марусю, а не його. Але роздратовання, яке переростало в образу, вже розповзалося по його тілі, холодило обличчя й викривлювало уста.

– І що ж, Марусю, – обізвався він тим убивчо-спокійним голосом, яким завжди прикривав хвилювання, – більше тобі вже світ не йде обертом? Стало знову все на своє місце?..

Вона ледве помітно ворухнула плечима, але не відповіла, навіть голови не обернула.

Іґнорація?

Ігор відчув, що починає тратити рівновагу.

– Хотів би я все ж таки знати, Марусю, – знову почав, поважно й повільно вимовляючи кожне слово, – чи існує в світі річ, яка б тебе по-справжньому цікавила? Бо я, правду сказавши, вкладаючи тобі в голову певні відомості, починаю сумніватися, чи моя робота має сенс? Навіщо тобі, наприклад, освіта, знання й диплом, коли ти не розумієш, до чого їх прикласти?

Дівчина раптом обернулася від вікна й глянула на нього зміненими очима, які стали знову гострими й блискучими, як скалки антрациту.

– А я спитаю тебе, Ігорю, – кинула різко, – навіщо справді освіта, знання й дипломи, коли по смерті й з наймудрішої людини все одно тільки дурний лопух виросте, як оце сказав тато?..

Здивувала його і тим поглядом і своїм питанням, і він, дивлячись на неї, уперше спитав себе, чи не криється в ній, бува, щось такого, чого він ніколи не сподівався.

– Як-як! – зчудувався він. – Що це знову за логіка?..

– Логіка?.. Може це й не логіка, – вже спокійніше заговорила Маруся й очима, що стратили гострий блиск, набравши свого звичайного уперто-зосередженого вигляду, задивилася в стіну. – Тільки ж, коли подумати, що все існування кінчається лопухом, життя тратить глузд, а тим більше якісь там знання, чи дипломи...

Ігорове здивування нараз стрибнуло до таких меж, що він мав охоту вщипнути себе, щоб переконатися, чи це не сон. Здивувало його не лише те, що Маруся сказала, але й щось інше, для чого поки що не мав окреслення. І, задивившись на дівчину, він раптом відчув, що стоїть над глибокою, таємничою криницею, на дні якої годі догледіти воду. Саме над криницею, а не над трясовиною. В одній секунді зрозумів також і те, що її, як йому завжди здавалося, тупо-безтямний погляд зовсім таким не був. Ось і тепер вона мала очі ніби безвиразні й непритомні, але насправді вони були звернені в себе саму, в глибину власної душі, де напевне нуртували важкі для розв’язання питання.

Враження було таке сильне й таке несподіване, що він не міг отямитися від нього. Нервово закурював цигарку і все з-під лоба дивився на дівчину. Думав над тим, що має відповісти. Але це вже не була «цицеронівська пауза надуми» – це був клопіт виховника, збитого з толку несподівано-мудрим питанням учня.