Текст книги "Проти Переконань"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

Так Ігор створив собі якесь штучне переконання й тримався його цупко, намагаючись не вдивлятися глибше в правду, і згодом випадок зник з пам’яті. Але тепер він знову пригадався, і Березовський не міг більше себе лудити[2]2
  Лудити – дурити, обманювати, приховувати правду.


[Закрыть]. Скільки ще можна було тягнути цей роман? Ще рік, ще два? А тоді? Припустімо навіть, що у Зої виникло б природне бажання – жити разом, не криючись, і мати дітей – себто, називатися подружжям. І як би виглядало таке подружжя? Він – скромненький «учітєлішка» географії з кількома сотками місячного заробітку, а вона – талановита жінка, перед якою широко відкриті двері до кар’єри, до слави і... до тисяч рублів. Чим би він був при боці відомої піаністки? Мав би своєю мізерністю притемнювати її блиск? Чи, взявши цю ж справу з іншої сторони, вона мала б своїм блиском ще більше підкреслити його сірість? Ігор скоріше дав би себе четвертувати, ніж би мав погодитися на таку жалюгідну позицію!

Інший варіант: Зоя для усунення різниці в подружжі зрікається свого покликання, своєї кар’єри і свого призвичаєння до безтурботного життя, в якому зросла і виховалася. Вона годиться на мізерію, обмежується до найнеобхіднішого і ретельно числить щодня кожну копійку, щоб дотягнути до наступної виплати. Вона бігає з кошиком на базар, стоїть в чергах, перефарбовує, церує й перешиває старі суконки, миє підлоги, пере білизну, варить, вовтузиться з брудним начинням, клопочеться дітьми... Чи ж це була б та Зоя, яку він любить? Ні, це була б зовсім інша, зовсім чужа й незнана Ігореві людина. Поминаючи той факт, що на таке життя вона ніколи не погодилася б, він, навіть коли б і погодилася, не допустив би до того нізащо! Ні, ні! Для Зої звичайний учитель не пара. Їй потрібно видатного науковця, мистця, або іншої якоїсь партійної шишки, когось такого, хто дав би становище в суспільстві, хто забезпечив би їй можливості дальшої посвяти музиці, ну, і... хто дав би гроші. Ігор того всього обіцяти не може, і тому вони, раніше, чи пізніше, мусіли розійтися.

А, зрештою, коли б навіть і міг, то тепер не схотів би.. Сьогодні він зрозумів Зою до кінця. Коли б він був таким, як вона, – можна було б зійтися знову, і то зійтися на ціле життя. Ігор також міг би продатися, вступити в партію – і для нього відкрилася б дорога для наукової роботи, до університетської катедри, про яку він мріяв і в снах і на яві. При своїй інтелігенції і він міг би осягнути дуже багато І піти дуже далеко. Міг би також виїхати до Москви, бо ж Москва з давніх давен полює на кожну видатнішу особистість, обдаровує її ласками і горне до себе. От хоч би як і Зою. Але Ігор на це не піде.

– Не всі ще упідлилися, моя зрадлива королево, – звертався він в думках до Зої, – існують ще такі, для кого батьківщина є одинокою і які лишаться вірними їй до кінця, в щастю, чи нещастю. В нещастю особливо. А ти, Зоє, зрадила її й пішла до ворога. Ти не розумієш того, що від ворога приймається терпіння, утиски і навіть смерть як речі природні. Але ласку можна прийняти тільки як ганьбу. А ти прийняла її. Я думав, що ти маєш справжню гордість, і помилився. Ти безчесна, Зоє. І саме тому ми повинні розійтися. Ми вже розійшлися. Розійшлися назавжди, і я не вернуся до тебе нізащо і ні при яких обставинах. Кінець, Зоє, кінець!..

Вже недалеко виходу з кладовища, Березовський вдруге зустрів дівчат. Та, в рожевій суконці, стояла на стежці й нетерпеливо гукала кудись в корчі:

– Варю, я не можу більше чекати! Мені ж вечерю татові треба зварити, там десь досі й курчата почали вилазити, а я стирчу отут біля тебе. Ходи!

– Є! – радісно обізвалася з корчів Варя.

– Що «є»?

– Та конвалії. Тільки якась холера вирвала усі розцвілі й витолочила. Лишилися самі пуп’янки...

– Ну, то лишайся зі своїми пуп’янками, а я вже таки йду, слово чести!

– Та чого ти кип'ятишся? – вилізла з корчів Варя. – Я вже також іду. – Тут вона помітила Березовського й засміялася вголос: – О, диви, хто йде!..

Друга дівчина, побачивши Березовського, кинулася з несподіванки, змішалася страшно і, обернувшись, скоро пішла вперед.

Найменше, чого хотілося в даному випадкові Ігореві, це – починати розмову, та ще з цими міщанками, але чемність все ж не дозволяла пройти мовчки, і він кинув якесь слово, якого за хвилину вже й сам не пам’ятав. Дівчина в рожевій суконці, замість відповіді, тільки прискорила ходу, але її товаришка відразу підхопила Ігорове зауваження так активно, що від неї попросту неможливо було відчепитися.

– Сподобалися вам фіалки, товаришу Березовський? – спитала хитро й розтягнула свого широкого рота від вуха до вуха.

Зблизька її обличчя скоріше було подібне до м’яча з непофарбованої червоної гуми, бо корчилося, розтягалося, роздувало щоки і натягало уста з подиву гідною еластичністю.

Ігор глянув на неї трохи іронічно, трохи здивовано.

– Ви прекрасно поінформовані, – сказав спокійно. – І звідки ж ви знаєте, що мене звуть Березовським?

– Пхі!.. – засміялася Варя і на цей раз розтягнула обличчя вздовж. – Ціле місто знає, що ви називаєтеся Ігорем Березовським.

Що не кажіть, а самолюбство – велика річ, і Березовський при згадці про таку популярність ледве стримав вираз самовдоволення на своєму обличчі.

– Наше місто, нівроку, дуже голосне, – відповів з удаваною байдужістю.

– Не місто, а ви, – поправила Варя.

– Чому ж саме я? Думаєте вас не знають?

– Мене напевно не знають так, як вас.

– Помиляєтеся, – пожартував, не зміняючи однак поважного тону. – Навіть я знаю, що вас звуть Варварою.

– Ой, брехло з вас! – вульгарно рубнула Варя, і її червоне обличчя зібгалося в усмішці, мов затягнена на зашморг торба. – Чули, як мене товаришка кликала і тепер граєте комедію.

Вона була негідна, щоб на неї ображатися, але Ігор відчув, що починає бліднути від образи, і злости.

– Ви завжди такі ввічливі? – спитав холодно і гордовито.

– З тими, що брешуть – завжди! – відважно розмахнула руками Варя. – Скажете, може, що знаєте також, як і мою товаришку звуть? Ага, не знаєте!..

– Знаю! – кинув недбало Ігор.

– Ну, як?

– Галя.

– Ква-ква-ква! – переможно розсміялася Варя. – Оце вгадали!

– Не Галя? Ах, вибачте, я помилився. Я хотів сказати: Маруся.

Варі мало бракувало, щоб перетворитися в соляний стовп, а й друга дівчина раптом обернулася, злякано видивившись на Березовського.

– Та ну! – вигукнула Варя. – Звідки ви знаєте? Хтось вам сказав?

– Ніхто.

– То звідки ж знаєте?

– Вгадав.

– Як це вгадали?

Вся пригода почала Ігоря веселити.

– Хіба ж це трудно вгадати? – відповів, кидаючи очима на Марусю. – Ваша товаришка подібна до Марусі.

– До якої Марусі?

– До якої? До кожної. До всіх Марусь у світі.

– Ква-ква-ква!.. – знову розреготалася Варя. – Чуєш, Пулько? Березовський знає всіх Марусь у всьому світі, тільки однієї Марусі Кобзаренко досі не знав. Знайомтеся ж мерщій, обіймайтеся і плачте в радости! Ква-ква-ква!..

– Варю, – коли не перестанеш так говорити, то, їй-бо, піду геть, – сказала Маруся.

– Ква-ква-ква! – реготала далі Варя. – Дивіться на неї, яка соромлива! А в самої аж жижки трусяться до Березовського. Не правда?

Ігореві було того забагато.

– Ви, Варю, неодмінно хочете зробити все можливе, щоб викликати до себе непошану й антипатію з першого знайомства? – осадив холодним питанням ротату говоруху. – На вас просто дивитися неприємно.

Знав добре, яку силу зараз має і тон його голосу, і та камінна непорушність обличчя, і та особлива твердість погляду, перед яким скорялися майже завжди всі опоненти в особливо гострих суперечках. В кожному разі Варя відразу стратила самовпевненість.

– Та невже?! – вирвалося у неї таке щире здивування, що Ігор почув себе обеззброєним.

– Правда, Варю, – відповів лагідніше. – Нема нічого несимпатичнішого в світі, як вульгарна дівчина. Шануйте себе трохи, інакше й вас ніхто не шануватиме.

Варя скривилася, присмирніла й ображено віддула губу. Але не на довго. За якусь хвилину вже знову цвенькала й сміялася, ніби нічого не сталося.

Дуже скоро Ігор довідався від неї багато речей: що Маруся – сирота і живе тільки з батьком; що вона є доброю господинею, любить розводити курчат і каченят, а тому Варя називає її Пулькою («Ви ж чули, як каченят кличуть: пуль-пуль-пуль?.. То і я її називаю Пулькою, бо вона – чисто, як каченя»); що вони обидві товаришують ще з раннього дитинства, коли їхні родини мешкали в сусідстві; що вони тепер вчаться на першому курсі педагогічного технікуму, хоч Варя старша від Марусі на два роки, і що вони сьогодні ходили на могилу Марусиної матері, а звідтам завернули на католицький цвинтар по білі фіалки і побачили Березовського.

Поступово Березовський змінив свою думку і про Варю: вона не була ні злою, ні хитрою, лиш простацькою з природи і зле вихованою. Після того, як її Ігор присоромив, говорила вже цілком інакше, проявляючи багато щирости і живої, хоч і грубуватої, дотепности.

Так ішли собі й розмовляли зовсім приязно, і навіть Маруся вже не виривалася вперед, а йшла поруч, хоч увесь час мовчала, задивлена вперед якимсь незрячим байдужим поглядом, який особливо вражав Березовського і не подобався йому.

Врешті дійшли до роздоріжжя, звідки всі троє мусіли розходитися в різні сторони, і Варя пригадала:

– Пулько, але татові скажи, щоб черевики небезперемінно на завтра були готові. Чуєш?

– Навіщо ж пригадувати? – дивлячись убік, тихо відповіла Маруся. – Тато не любить, щоб йому надокучати, коли він і без того завжди замовлення виконує точно.

– А ваш тато швець? – поцікавився Березовський.

– Ого, ще й який! – замість Марусі поспішила відповісти Варя з такою гордістю, ніби мова йшла про її власного батька. – Не чули про шевця Кобзаренка? Найкращий на ціле місто! Як зробить вам взуття, яке хочете, – то хоч на виставку давай, а міцне – і зносу нема!

– Добре, що я знаю, – сказав Ігор. – У мене є шкура на верхи, і, коли б ваш тато міг дістати решту, – я б йому приніс черевики зробити.

– Тато дістане – так само тихо і так само дивлячись убік, відповіла Маруся. – Але треба з ним говорити.

– Гаразд, – закінчив розмову Березовський і почав прощатися. А все ж був таким байдужим і до черевиків і до всього іншого, що забув спитати адресу.

* * *

Минуло більше як півтора року, і за той час у Березовського зовсім затерся в пам’яті випадок з білими фіалками. Правда, інколи він зустрічав на вулиці дівчат, часом кланявся їм, але здебільшого вдавав, що не бачить. Бо і для чого? При бажанні міг би знайти десятки цікавих жінок і для флірту і для товариського знайомства. Але не хотів. Сторонився навіть від колежанок по інституті, уникав усякої стичности з дівчатами, відчуваючи глибоку нехіть до всіх нащадків Євиного роду. Шалів далі за Зоєю, марно намагаючись при допомозі тверезого розсудку й сили волі вилікувати себе зі свого кохання. Його життя перетворилося в суцільний примус над самим собою і, крім гіркости, не мало ніякого присмаку. Березовський стратив охоту до науки, до праці, до розваг, до їжі – до всього, і тільки ґвалтом над собою робив те, що було потрібне.

Не міг ні трохи розважатись і на вакаціях, які збував у своєї матері, що учителювала в невеличкому містечку, положеному в надзвичайно мальовничій околиці. Нудьгував там ще більше, зовсім не міг спати ночами й з полегшею зустрічав день, коли мусів вертатися до свого гуртожитку. Мати спочатку дуже занепокоїлася його настроєм, випитувала, а потім, догадавшись, очевидно, що причиною того постійного суму й неспокою є справа делікатна й інтимна, більше не наполягала на відповідях. Вдавала навіть, що не помічає нічого, але Ігоря це ще більше гнітило. З матір’ю у нього були надзвичайно щирі й ніжні взаємини, то ж таємниця й недоговореність, які постали між ними, лишили по собі почуття незручности й жалю.

А Зоя, виїхавши до Москви, написала до нього раз, другий і третій. Однак через те, що Ігор звертав листи нерозпечатаними й нічого не відповідав, перестала писати також. Кілька разів зустрічав на вулиці її батьків, і вони просили його заходити. Але він кожного разу відмовлявся. Був упертий і те, що постановив, послідовно доводив до кінця.

І аж перегодя рік і дев’ять місяців після розриву, у лютому 1937 року, несподівано зустрів Зою на вулиці. Точніше, він її не зустрів, лише вона сама з’явилася звідкись біля нього і вхопила його за рукав:

– Не пізнаєш?..

Справді не пізнав, бо не придивлявся до перехожих по вулиці. Але, коли б навіть і придивлявся, то її не пізнав би. І тепер, дивлячись на неї і пізнавши, все ж не пізнавав. Чим більше дивився – тим менше пізнавав.

Чи ж це справді була Зоя?!

Так, це була Зоя: ні постаріла, ні споганіла, навіть убрана в те саме знайоме чорне котикове хутро – а все ж не Зоя. Перед Березовським стояла гарна рижоволоса жінка з помітними ознаками недалекого материнства й дивилася на нього якось винувато, непевно, соромливо, ніби зі скаргою, ніби з проханням співчуття в зелених очах. Нічого не лишилося в ній ні з вогню, ні з льоду, ні з лебідки, ні з пантери, ні з королівської гордости, ні з циганського темпераменту – нічого з того, що було її чаром, її особливістю, її магнітом. Виглядала, як пишна квітка, через яку переїхало колесо воза на курній дорозі. Навіть дороге хутро по-інакшому лежало на ній і, здавалося, носило на собі відбитку пережитої катастрофи, знеохочення і втоми, як і сама Зоя.

– Ти, Зоє? – врешті видавив з себе Ігор. – Приїхала зовсім, чи тільки в гості?

– Ані одне, ані друге, – блідо усміхнулася вона. – Приїхала намовити батьків, щоб переїхали до мене в Москву. Сумно мені там самій.

– Ти, хіба, не одружилася? – спитав Березовський, стараючись не дивитися на її фігуру.

Зоя махнула рукою:

– Одружилася. Вже й розвелася.

– Розвелася?! Так скоро?! Чому? Ах, вибач, я не маю права питати!

– Ні, можеш питати, – знову усміхнулася Зоя й послала свій сумний погляд кудись убік. – Розвелася тому, що мій чоловік розчарувався у мені. Він, знаєш, є великим естетом, любить усе виключно небуденне, а подружнє життя розуміє, як суцільну насолоду і безперервне кохання... Я ж, як бачиш, тепер не відповідаю естетичним вимогам і не можу служити насолоді, бо готуюся до найбуденнішого явища, якого може сподіватися кожна заміжня жінка.

Говорила й гірко-гірко усміхалася, а він дивився, слухав і чудувався все більше: ні, це таки не була та сама Зоя. Тієї Зої, яку він знав раніше, не міг би відкинути жадний мужчина! Та Зоя, яку він знав, не вміла так сумно усміхатися. Та давнішня Зоя не могла б оповідати про свою поразку, бо вона не знала поразок. Хто ж був той, що знехтував її коханням, зламав її гордість і навчив так жалюгідно усміхатися?

І Березовський повторив своє питання вголос:

– Хто він?..

– Артист, – зідхнула Зоя. – Але тепер нема вже про що говорити. Він має іншу.

Йшла поруч і продовжувала розмову. Питали одне одного про життя, дбайливо уникали найменшого натяку на свої колишні взаємини. Але відповіді й одного й другого були мало цікаві: Ігор фактично не міг нічого цікавого про себе оповідати, а Зоїні відповіді виходили мляво й невиразно. Її більше не захоплювали можливості майбутнього, і про нього вона, здається, навіть не думала; вона нічого не знала з міжнародніх подій, нічого не читала з новинок літератури, а й про музичні новини Березовський міг їй більше оповісти, ніж вона йому, хоч він зовсім не мав нічого спільного з музикою. Взагалі вона була якась отупіла, збайдужіла й знеохочена до всього.

Помалу-помалу Ігор вичитав не так з відповідей, як з виразу обличчя й тонів голосу, ту нескладну драму, що спіткала Зою. Виходило ясно, що Зоя нарешті пізнала справжнє кохання. Не те кохання, яке соромилося реєстрації в ЗАГСІ, і не те, яке боялося ланцюгів, і не те, яке приноситься з легкої руки в жертву кар’єрі й покликанню, а те кохання, яке прагне права прилюдности, яке хоче досмертного зв’язку і для якого з радістю приноситься в жертву все-все, включно з власними інтересами. Зоя полюбила, і з кохання вилонилася цілком інша жінка, що забажала утривалити свою любов довічно. Вона нарешті відчула потребу – мати родину. Зрештою, може такої потреби й не відчувала, але думала, що при допомозі дитини прив’яже свого вибранця до родинного гнізда. І помилилася. Була цікавою для свого чоловіка доти, доки не стала його рабинею, доки не спробувала закинути на нього зашморг. Тоді все увірвалося.

– Він обіцяє платити на дитину скільки я забажаю, але дитини не хоче знати, – сказала вона несподівано, не слухаючи, що говорить Березовський.

Видно, була цілковито поглинута пережитим і не могла від нього відірватися. Зазнала удару в житті, якого ніколи не сподівалася, і це її зломило.

– Я раджу тобі, Зоє, якнайменше думати над тим, чого вже не можна вернути, – доброзичливо порадив Ігор, якому стало її жаль. – Ти ще молода і зможеш наново влаштувати своє життя.

– Думаєш, що я сама цього не знаю? Мені тільки просто смішно...

– Смішно? О, тобі, голубко, зараз не до сміху, – подумав Березовський. – Силуєш себе на байдужість, але, видно, що страждаєш глибоко. Де ж твоя самовпевненість? Де ж твоє ігнорування цілого світу? Де ж ота твоя славна девіза: я так хочу, як я хочу! Тепер, навпаки, у твоєму погляді можна вичитати питання за питанням: «Чи я так поставила крок? Чи я добре сказала? Чи я добре граю свою ролю?» Ех, Зоє, Зоє!

Відлижний день хмурився мрякою, в якій втомлено крутилися, спадаючи на землю, зірчасті сніжинки, осідали на чорному хутрі Зої й топилися. Під ногами на хіднику хляпала розмішана сіра кваша, згорнені в кучугури, почорнілі й засмічені купи снігу нагадували недалеку весну, але все ж було якось невідрадно й сумно, принаймні Березовському.

Врешті дійшли до дому, де мешкали батьки Зої й зупинилися. Раніше Зоя сказала б рішучо: «до побачення», або, не глянувши навіть на свого супутника, попростувала б на сходи, давши мовчазний дозвіл, чи наказ, – іти за собою. Тепер же вона жалісно усміхнулася й несміливо попросила:

– Може зайдеш?... Вип’єш склянку чаю з варенням. Маю варення з райських яблучок, а ти ж його так любиш...

Березовський заперечливо похитав головою:

– Ні, Зоє, дуже дякую, але я не зайду більше до тебе ніколи!

– О! – скривилася вона. – Ти ще й досі гніваєшся на мене? Але я думаю, що ми приятелями можемо лишитися й надалі.

– Приятелями? Ні, Зоє, ми приятелями не були ніколи й тепер не будемо. Дружба – дуже гарна річ, але не тоді, коли нею намагаються підмінити інше почування. Я не потребую такої милостині, а тебе прошу – не ображати спробами всяких фальшивок того гарного минулого, хоч би з пошани до того самого минулого.

Зоя очевидно на хвилину забула про те, якою вона є, а може й занадто понадіялася на себе, і примусила своє обличчя до чогось такого, що мало б означати кокетливу усмішку.

– Справді тільки минулого? – спитала багатозначно й обіцяюче, і при тому заграла очима.

Ігоря щось холодно ткнуло в груди. Пригадався йому раптом яструб, якого сусід покарав за виношені курчата, спочатку підстреливши, а потім пообтинавши йому крила. Безвладний яструб качався по землі, пробував знятися вгору, але, підскочивши, знову падав, бився і розпучливо скрикував. Зоя зі своєю кокетливою усмішкою була цілком подібна до того яструба, з тією тільки різницею, що птах викликав жаль, а вона – обридження і ворожість. На що надіялася ще? На крила, замість яких мала криваві рани? Чи не відчула ганебності цієї спроби, якою зневажала в собі ще те одиноке найсвятіше, що їй лишилося: своє недалеке материнство?

Замість відповіді, Березовський пройшов безцеремонним поглядом по її тяжкій фігурі й підняв капелюха:

– Всього доброго, Зоє!..

Не дав промовити більше ні слова, не простягнув руки – обернувся й пішов. Було бридко на серці, сором палив за жінку, що лишилася там десь на хіднику, жаль було колишньої Зої й свого кохання, але одночасно почував невимовне полегшення, позбувшись довготривалого болю. Тепер був вільним, так, вільним! Мав таке відчуття, як людина, що скине з ніг тісні черевики. Тільки «черевик», що його мучив без малого два роки, був не на нозі, а на серці. Тому, звільнившись від нього, відразу почав вільніше дихати, тому похмурий день перестав видаватися похмурим, тому брудні й засмічені купи снігу виразніше свідчили про весну. Ех, Боже, скрізь і всюди мусить колись скінчитися тиск, а на зміну зимі прийде весна. І тепер Ігор був у тому найглибше переконаний...

За яких два тижні він попросту ожив. Запопадливо читав і вчився, мав прекрасний апетит, ночами спав, як забитий, а в листі до матері написав, що вже «здоровий» і що приїде на вакації знову таким, як був давніше. Мати не відкладала відповіді й висловила свою глибоку радість, а при тому написала, що нічого дивного в його «хворобі» не бачила, бо ж у молодих людей ніколи не обходиться без душевних драм...

* * *

Було ясне, але холодне пополуднє. По тій стороні вулиці, куди впиралося сонце, шуміли потічки й парували хідники; по сторонах тіневих усе було сковане морозом і припорошене інеєм, а серединою гасав їдкий холодний вітер, завзято обороняючи прав обезсиленої зими.

І цього соняшного, але пронизливо-холодного дня Березовський зустрів несподівано Марусю. Йшла в сірому кролячому хутерку, в такій самій шапочці, мружачись від сонця й вітру. Юна й розрум’янена холодом, виглядала так свіжо й привабливо, що він не міг пройти мимо, не зачепивши її.

– О, Марусю, ви виглядаєте, як справжня снігурочка на весні: почорнів ваш кожушок, – пожартував Ігор і зупинив дівчину.

Маруся зашарілася ще більше, поспішно висмикнула свою руку, але, хотячи показатися відважною, різко підкинула голову вгору й так вульгарно розсміялася, що Березовському стало соромно за неї.

– Тато мене називає попросту кріликом, – відповіла Маруся, пересміявшись.

– Кріликом?

– Атож, по одежі. Добре, що не міг на каракулі здобутись, бо тоді була б я вівцею.

Знову підкинула голову вгору і, свідомо, чи несвідомо наслідуючи Варю, розсміялася тим самим різким, штучним сміхом, від якого у Березовського зашкребло на душі.

– Марусю, – сказав безпардонно, – не закидайте так голови і не регочіть так голосно, бо це вас дуже псує: стаєте подібні до Варі.

Дівчина відразу урвала сміх і, близька до плачу, розгублено видивилася на Ігоря.

– І ніколи не жартуйте так грубо, – продовжував менторським тоном невблаганий Березовський. – Де ж це видано, щоб така гарна дівчина могла сама себе називати вівцею? Соромтеся!

Маруся з рожево-рум’яної стала зовсім фіалковою, прикусила губи і, минаючи Ігоря, зробила крок, щоб відійти. Видно було по всьому, що от-от розплачеться.

Березовському стало її жаль, і він загородив дорогу.

– Чекайте, Марусю, – заговорив примирливо, – не гнівайтесь на мене. За правду і добру пораду ніколи не треба гніватися, навіть коли вони бувають дуже неприємними.

– Пустіть! – вистогнала дівчина. – Мені треба йти...

– Так спішитеся? Ну, то я піду з вами, – рішучо сказав Ігор і пішов поруч неї.

Вона не відповіла нічого, тільки приспішила ходу, але Ігор не відставав, дотримуючи їй кроку, і скоса поглядав на її обличчя. Зауважив знову той дивний вираз її очей, який він помітив ще тоді, по виході з цвинтаря: зосереджено-безтямний, ніби сліпий, байдужий до всього довколишнього світу. Було навіть страшно, що дівчина могла зачепитися, послизнутися і впасти, бо такими очима не можна було нічого бачити. І цей тупий погляд у поєднанні з яскравою і живою красою решти обличчя разив, як щось протиприродне і загадкове.

– Марусю, – по якомусь часі обізвався Ігор, – ви гніваєтеся на мене?

– Н-ні – перемагаючи тремтіння уст, відповіла вона, далі задивлена вперед своїм безтямним, чи тупим поглядом.

– Справді не гніваєтеся?

– Ні, – ще раз відповіла вона, так само дивлячись у ніщо.

– А чому ж ви такі набундючені? – чіплявся Березовський.

– Бо мені соромно! – вибухнула гаряче дівчина, врешті повертаючи до нього обличчя, й очі її стали відразу живими, видющими і повними жалю. – Я на кожному кроці роблю дурниці, – признавалася з розпучливою відвагою, як на сповіді. – Коли тільки поступлю так... ну, проти своїх переконань – виходить щось страшне!.. От і тоді, на цвинтарі, думаєте, я хотіла вас зачіпати? Не хотіла, але мене Варя підмовила – і вийшов скандал. Або тепер: думаєте, що мені приємно було головою махати, чи показатися дотепною? Зовсім нічого подібного! І... Ат, не хочу говорити!

Підборіддя її нервово скакало, а очі зайшли сльозами, і голос урвався.

Ігор був і зворушений і спантеличений одночасно такою одвертістю.

– То для чого ж ви так робите, коли самі відчуваєте, що воно погано? – спитав тихо.

– Бо я того не знаю.і

– Як-як?! – здивувався Ігор. – Не знаєте?

– Досі не знала, – пояснила вона. – Аж оце, як ви сказали, я й подумала. Перший раз подумала.

– О, бачите! – дружньо усміхнувся Ігор. – Виходить що мої слова, хоч і не дуже тактовні, таки принесли вам користь.

Та Маруся, здавалося, не чула його слів. Знову тупо задивившись уперед, говорила, ніби сама до себе, з жалем і скаргою в голосі:

– І то завжди так: як тільки піду сама проти себе, то нароблю такого, що потім хоч під землю провалитися. А найгірше, що мене кожен може підмовити. От, Варя: що вона тільки зі мною не робила!.. Підмовить, а я, дур... Ой! – глянула на Березовського й винувато усміхнулася. – Я вже не буду. Справді, то дуже погано так на себе говорити. Так, я кажу, от хоч би й через Варю я вже стільки сорому наїлася, що ви не повірите. І не думайте, що вона погана дівчина – вона має дуже добре серце і любить мене, як сестру, але тільки така збиточна. Мені тепер краще, що ми майже не бачимося.

– Посварилися?

– Ні, але ми з цього року на різних курсах, – ухильно відповіла вона.

Ігор ішов і думав над тим, що почув.

– Знаєте, Марусю, – сказав перегодя, – все це свідчить, що ви не маєте своєї волі. Коли не виробите її і не станете панею своїх учинків – будете дуже нещасливі в житті.

– Думаєте, я того не знаю? Знаю дуже добре, але... Як вам сказати?.. Ну, не вмію. Скільки разів собі постановляла, що буду впертою – і нічого не виходить.

– Зле! Треба постановити і постанови триматися.

– Вам легко сказати, бо ви не знаєте. Я вам оповім щось, коли ви не будете з мене сміятися. Не будете?

– Ні, не буду, – приобіцяв Ігор. – Кажіть сміливо.

– Ну, от. Як померла моя мама, мені ще не було шість років, і тато взяв до хати свою двоюрідну тітку. Така була баба Текля. Вона мене доглядала і господарила. Була така солодка на перший погляд, така масненька, а злюща, як упириця! Я її так боялася, що у мене й досі мороз поза плечима йде, як згадаю. Ви не повірите, як вона мучила мене, як знущалася наді мною, як вона мене безперервно лякала. І ніколи не кричала, а вже щоб ударити – і мови не було. Але я проміняла б сто разів її облесну любов на найгіршу лайку, чи побої. Все, чого б я не захотіла, баба Текля мені забороняла, а змушувала до того, чого я не любила. Казала, що, коли дітям потурати, то з них виросте чортівське насіння. От, було, так ласкаво, так ніжно, питає: «Марусинко, голубочко моя, ти б хотіла сьогодні киселику, га?... Любиш киселик, правда? О, я знаю, що ти по кисіль пішла б і пішки за сім миль... Але, перепеличко моя золота, не буде киселику ні сьогодні, ні завтра, ні за тиждень. Будеш ти, дитинко, їсти гарбузову кашу. Наварю великий горщик, щоб на три дні вистачило, – і їстимеш досхочу...» І це говорить, а сама світить Очима, мов відьма, ще й усміхається. Я ненавиділа гарбуз, мене нудило від самого його запаху, але я мусіла їсти, бо боялася баби Теклі. Ох, як я її боялася! Вона лякала мене мерцями, домовиками, відьмами, чортами й пеклом, і все мені пригадувала, що я народилася проти п’ятниці, то ж нечистий завжди матиме до мене право. Тому, казала баба Текля, я все мушу робити не так, як мені хочеться, бо кожне моє бажання – це підшепти чорта. Чи вірила вона сама в те, чи ні – я не знаю, але трималася того, що мені радила: коли я хотіла йти на двір – баба Текля замикала мене в хаті, але, коли я хотіла сидіти в хаті – баба Текля виганяла мене на двір; коли тата не було вдома, вона клала мене спати ще за сонця, але, коли я засиділася допізна і хотіла спати – вона зараз же знаходила для мене роботу: дерти пір’я, чи перебирати пшоно до півночі; досить було мені засміятися, чи заспівати – вона так мені допікала і так лякала, що я починала плакати, але, коли мені було сумно – вона примушувала мене співати веселої пісні. А найгірше було – лікування. Баба Текля все знаходила у мене всякі хвороби і бралася їх лікувати: то нагодує мене оселедцями на ніч, ніби проти глистів, і не дасть пити, то знову серед літньої спеки висадить мене на гарячу піч, накриє перинами і кожухами, напуває липовим цвітом, малиною, медом – і так тримає цілий тиждень. А я – здоровісінька! Зате, коли я справді захворіла —баба Текля не давала мені лежати, щоб я «хвороби не залежала» і доводила мене до того, що я впала непритомною. Це у мене був кір, і тато тоді мало не вигнав баби Теклі з хати. Ночами мене переслідували всякі страхіття, я зривалася й кричала, а баба Текля тоді вмивала мене свяченою водою, щось шептала, щось чаклувала і дивилася в темні кутки, де сидів «чорний», який ніби тільки й чекав, поки я засну, щоб влізти мені в душу й нашептати наказів на наступний день. І вже ранком, встаючи з ліжка, я тряслася, я боялася кожного свого бажання, кожної думки, а баба Текля тільки посміхалася і на кожному моєму кроці бачила накази нечистого.

Коли б я була розказала все татові, він би напевне відправив бабу Теклю з дому, але я не казала, бо ж баба Текля мене запевнила, що, як я комусь зраджуся хоч би одним єдиним словом, то «чорний» мене задушить першої ж ночі. І я мовчала...

Вона жила у нас більше п’яти років і жила б ще невідомо скільки, коли б не її манія – робити мені все наперекір...

Якось то моя хресна мати принесла нам грибів. Я дуже любила гриби і вже тішилася, що поласую ними, але баба Текля, звичайно, побачила у моєму бажанні підшепти нечистого і грибів мені не дала. Насмажила зі сметаною в маленькій риночці і всі з’їла сама. Між ними попалися отруйні, й баба Текля на другий день померла.

Та по її смерті стало ще гірше. Щоночі мені увижалася баба Текля упирицею, що хоче мене задушити. Я боялася спати, боялася сама лишитися в хаті, навіть удень, боялася темені, боялася кожного несподіваного шелесту і вже сама старалася робити все собі наперекір, щоб тільки не тішити «чорного». Дійшло до того, що тато мусів мене віддати до хресної матері. Я у неї пробула кілька тижнів і врешті оповіла їй все. Тоді зібралася вся наша родина на нараду. Мене тричі водили на молитву, потім посвятили хату, понамальовували на вікнах і дверях свяченою крейдою хрести – і так мене переконали, що вже ніякий нечистий до мене не приступить. Я повірила й відразу заспокоїлася. Але... як вам сказати?.. Щось таки лишилося... Інколи я починаю навіть вірити, що в мені сидить якийсь «чорний» і штовхає на вчинки, які йдуть проти моїх переконань... Ви не смієтеся з мене?.. – спитала на кінець, соромливо й винувато заглядаючи Ігореві в очі.