Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 28 страниц)

– Та гаразд! Ідіть уже! – не витримував Ковбик і виходив у коридор.

– Ну, і роботку собі познаходили. Нема, щоб справжньою наукою зайнятися, про шепеонів розтеревенились. І совість не мучить нікого. – Він вийшов у коридор і продовжував голосом точильника ножів: – Бере прогресивку і посміхається, як у тещі на іменинах. Ніби й справді ті гроші воно заробило. Ну і робота! Де б собі отаку знайти? – кінчав він аж у своєму кабінеті.

Стратон Стратонович, як завжди, звичайно, перебільшував. Фіндіпошівці наукою займалися – і не тільки соціологією, хоч їздити у відрядження по вивченню попиту на шапки охочих не було. А щоб гроші не пропадали, їздили тільки бажаючі і «козли відпущення». До перших належав Панчішка, до других – Адам Кухлик. Панчішка любив сонячний Крим, Майоліка – Чорне море. А Ковбик, лаючись, казав:

– Який же ви попит на шапки у Криму вивчатимете?

– То ви не кажіть, – заступався за Масика Ховрашкевич, якому Панчішка обіцяв з Криму привезти щось екзотичне. – Попит можна вивчати всюди.

– Навіть у Сараваці [7]7
  Саравака – колишня колонія Великобританії, розташована в північній частині острова Калімантан в Азії.


[Закрыть]чи в республіці Гондурас, – перебивав його Стратон Стратонович, підписуючи наказ.

Коли командировочних у «Фіндіпоші» лишалося багато, а днів у рокові мало, у відрядження негайно посилалися «козли відпущення». Карло Іванович Бубон починав допускати помилки, арифмометр Кухлика – металевий «Фелікс» – замість однієї цифри не вибивав двох, Стратон Стратонович тривожно дивився на календар, як і на свої літа, і виганяв усіх підряд, окрім Ховрашкевича, у далекі й невідомі мандри. Їздив у відрядження і Арій Федорович Нещадим. Але й після того Стратон Стратонович, який не терпів Нещадима, казав йому:

– Може б, ото й ви, Арій Федоровичу, провітрилися? Гроші ж державні пропадають. На той рік нам стільки не виділять. Кого ж посилати? Цього ледачого Ховрашкевича з теоріями в голові? – любовно говорив він. – Воно ж таке, що зі своєю геніальністю в іншу область заїде. Потім його і з міліцією не знайдеш. Хіба вже такого не було?

– А для чого ж ви його пригріваєте коло себе? На вашому місці я його давно вигнав би.

– Ну, ну, – Ковбик підводився, підтягував штани і, не випускаючи з рота довгого мундштука з цигаркою, що разом нагадували горизонтальну антену від транзистора, міряв кроками вигнутий півкулею паркет. – Вам аби тільки звільняти, Арію Федоровичу. У вас що, після цього біцепси силою наливаються? – цікавився Ковбик. – Червоні тільця з'їдають білі, чи що? Звільняти – це не метод. Нас не цього вчать. Людей треба виховувати. – Ковбик зупинявся посеред кабінету, як агроном на власній присадибній ділянці, хитро примружував очі, як кіт на сонці, і, не спускаючи погляду з Нещадима, запитував: – А хіба цього нас з вами, Арію Федоровичу, учать? Га-а?

Арій Федорович знав усі без винятку постанови, а Ковбик – де сонячне сплетіння в Нещадима, і коли вже завдавав навіть, здавалося, безневинних ударів, Арій Федорович відчував легеньке запаморочення, тож завмирав перед Стратоном Стратоновичем, як статуя в райскверику.

– А ви – звільняти. Ховрашкевич наукою займається. Експерименти які проводить!

– З того нічого не вийде.

– Ви скептик, Арію Федоровичу. Свого часу й Мічуріну не вірили, що виведе на вербі грушу, а став кращим послідовником Симиренка і згодом навіть вивів.

– Ховрашкевич не виведе. Він не Мічурін, Стратоне Стратоновичу. – Нещадим брав цигарку і починав м'яти її з такою силою, що на ній виступали плями солоного поту і вилазила, як казав Ковбик, махра з упертістю харківської зубної пасти. – 3 його дослідів нічого не вийде.

– Ви йому просто заздрите. Нам треба, Арію Федоровичу, пробувати, шукати. Ми повинні дерзати і підтримувати ініціативу знизу. А особливо тоді, коли вона перша за десять останніх років. Чи не так? – Ковбик закипав і попихкував димом, як чайник парою.

– Так, але з цих експериментів Ховрашкевича нічогісінько не вийде, – вів своєї Нещадим.

– А як, по-вашому, вийде?

– Вийде навпаки. – Арій Федорович підводився і тягнувся до сірників. – Я вже вам у своїй доповідній писав.

– З цього приводу Ховрашкевичу вказівку спущено.

– Але чому саме Ховрашкевичу?

– Він керівник експериментальної групи «Шепеон». Це його, Арію Федоровичу, задум, і він повинен його втілювати в життя. Ви можете після повернення з відрядження приступити до паралельних експериментів. Кошти для цього у нас є. Я не заперечую.

Нещадим виходив задоволений. Він був певний, що Ховрашкевичу – цьому носію коридорних ідей, перед яким і рота не можна розтуляти, бо все, що почує, перехопить, – він, Нещадим, нарешті, носа утре. «Третя теорія» Ховрашкевича. Ти ба, Чарльз Дарвін. Вітчизняний Симиренко. Ні, дорогенький…»

Того ж самого дня Ковбик викликав до себе свого улюбленця Ховрашкевича й порадив зробити навпаки. Були негайно завезені самки-ондатри і самці-їжаки. Ховрашкевич торжествував і уявляв собі обличчя Нещадима, коли той повернеться з відрядження і дізнається, що його ідея уже фактично стала ідеєю Ховрашкевича.

– То я собі так давно замислив, Стратоне Стратоновичу. То фактично мій задум. Я ж вам уже про це говорив. Нещадим його у мене перехопив. Я навіть знаю де. У курильні, – казав Ховрашкевич Ковбику, не випускаючи з рота мундштука.

Ховрашкевич в усьому наслідував Стратона Стратоновича: курив ті ж самі цигарки, носив такі ж краватки і навіть намагався колекціонувати запальнички. Це дратувало Ковбика, і він, не стримуючись, інколи запитував:

– А чого ото ви мене в усьому наслідуєте? Насміхаєтесь чи передражнюєте? Ніяк не пойму.

Ховрашкевич заперечував і казав, що то він переймає усе краще в старших.

Того ж тижня кілька пар їжаків та ондатр приступили до перших кроків перед великим відкриттям. Одній із найактивніших пар дали клички: ондатру назвали Сльози Чаніти, її партнера їжака – Поцілунок Кузьми. Ховрашкевич немов переродився. Він з'являвся у «Фіндіпоші» раніше за Нещадима (бо тут і ночував, про що Арій Федорович не знав, а то б не дозволив), але той все одно вважав, що Михайло Танасович запізнюється. А Ховрашкевич з раннього ранку просиджував, ховаючись, під кущем бузку і не спускав своїх заспаних очей з коритець і кліток. У коридорі «Фіндіпошу» з'являвся лише в обід, брав у буфеті бутерброд і пляшку свіжого молока чи пива й поспішав назад до лабораторії та вольєрів. Коли на небі висівалася «тиха українська ніч», саме така, якою її оспівав Пушкін у «Полтаві», Ховрашкевич, немов астроном, що мріяв першим побачити спалах нової зірки, чекав, коли ж настане та благословенна мить і Кузьма покохає Чаніту. Але вперта ондатра швидше почала звикати до Ховрашкевича, ніж до Кузьми, і вже лащилася до нього, як до старої діви кішечка, підібрана на вулиці. Це Ховрашкевича сердило, але він терпів. Вечорами його тягло на роздуми. «Їжак не сміливий, як старий холостяк», – думав Ховрашкевич, а оскільки піврічний ліміт на спирт у «Фіндіпоші» вичерпався ще в першому кварталі, Ховрашкевич приніс півлітру з домашніх запасів і через піпеточку, маленькими дозами, почав вливати spiritus, розведений на Н ₂О, своєму піддослідному Кузьмі. Кузьма спочатку на все це чхав і ображав цим самим Ховрашкевича, але згодом звик і через декілька днів історичний момент ледь не настав: Кузьма кинувся на Чаніту з такою любов'ю, що ондатра не встигла взяти себе в руки і відповісти їжаку взаємністю. Здавалося, їжак був не проти експерименту і готовий уже прислужитися науці та Ховрашкевичу, але консервативна ондатра несподівано завела експеримент в тупик. Та, незважаючи на це, у Ховрашкевича настрій поліпшився. Після двох-трьох десятків підживлень Кузя і Чиня, як скорочено любовно прозвав їжака й ондатру Панчішка, поступово почали звикати не тільки до спирту, а й до «Вінницької любительської». Ховрашкевич змащував спину ондатрі одним з цих напоїв, і Кузя ішов на нюх з такою пристрастю, що Ховрашкевич вірив: шепеони будуть, як і дисертація.

У ті ж дні (але вже вкотре) Ховрашкевич змінив і тему своєї майбутньої дисертації. Тепер вона називалася так: «Роль повітряної подушки шепеона для збереження волосяного покрову на голові клієнта та її позитивний вплив як один з факторів боротьби з атеросклерозом».

Тоді ж під вольєри та лабораторію була виділена величезна площа за рахунок шкільного саду, де колись юннати вирощували райські яблука і збиралися схрестити їх з відомим морозостійким саблуком. Тепер тут працювала експериментальна група на чолі з Ховрашкевичем. Розумовий центр сам по собі перенісся, як і курильня, з бухгалтерії до лабораторії, яка мала той недолік, що їй постійно не вистачало спирту. Через це ряд найважливіших дослідів передчасно згорталися, але ніхто з наукових працівників не падав духом…

І от тепер фіндіпошівці у Кобилятині-Турбінному. Уже сюди привезли нову партію їжаків та ондатр з підшефного лісництва, і на подвір'ї філіалу того дня зчинився такий гармидер, який буває тільки під час новосілля. По коридору снували зі швидкістю кур'єрських поїздів лаборанти та молодші наукові співробітники. Перші мріяли стати молодшими, молодші – старшими. Михайло Ховрашкевич скидався на диригента цирку. Він стояв в усіх на виду, і його бліде й зморщене обличчя випромінювало останні залишки колишнього рум'янцю. З його рота сипалися якісь вказівки. Вони нікого не стосувалися, просто Ховрашкевич давав їх лише для того, щоб і лісники, які привезли їжаків та ондатр, чули, хто тут старший групи.

Настрій в усіх був, як у Стратона Стратоновича на початку кварталу: веселий, збуджений. Їжачки всім сподобалися. А ось ондатрам мало хто заздрив.

– Бродячий зоопарк! – ходив незадоволений Чигиренко-Рєпнінський і, зачиняючись у себе в майстерні, пив великими ковтками ароматну каву «Бонн», а потім, ніби закусюючи цвяхами, що тримав у роті, піднімався вище ластів'ячих гнізд і прибивав по літері нове знамените фіндіпошівське гасло, на яке боялись сідати кобилятинські горобці: «Не соціологією єдиною».

Один плакат Чигиренко-Рєпнінський на замовлення Ховрашкевича почепив і в його новому кабінеті, над диваном, де Ховрашкевич тепер збирався днювати й ночувати, висіло: «Під шепеоном вашим думкам не буде тісно!» Тепер тут Ховрашкевича, як і пляшку з-під молока чи кефіру, можна було бачити о шостій ранку і о дванадцятій вечора. Він у перші дні своїх досліджень не рахувався з собою і вважав, як науковець і холостяк, що наука, так само, як і жінка, вимагають жертв і грошей. Ховрашкевич забув навіть про сон, який любив не менше, ніж науку, про своїх колег, котрих він теж любив, але не любив, коли вони йому заперечували. До роботи після призначення старшим експериментально-дослідної групи Ховрашкевич став таким жадібним, як мільйонер до найдрібніших копійок, з яких починаються великі гроші.

В одних фіндіпошівців намагання Ховрашкевича висунутися будь-якою ціною викликало зловтішну посмішку, в декого й заздрість, а в Стратона Стратоновича – страх перед завтрашнім днем «Фіндіпошу». Такого завзяття й ентузіазму в Ховрашкевича ще не було. Він міг висувати теорії й гіпотези, але кожного разу Ковбик своєю могутньою десницею і словом, що нагадувало відро крижаної води місткістю сто декалітрів, охолоджував голову Михайла Танасовича. А цього разу Ховрашкевич настільки захопився вирощуванням шепеонів, що, здавалося, навіть забув про Стратона Стратоновича. Після несподіваного підвищення по службі Михайло Танасович дозволяв собі більше, ніж йому було дозволено Ковбиком, і носився зі своєю «третьою теорією», як курка з яйцем, але без гнізда.

На заклик оволодіти суміжною професією Ховрашкевич відгукнувся найактивніше і одразу оволодів кількома. Тепер він став столяром (сам ремонтував вольєри і клітки), електромеханіком (провів світло їжакам, забувши про те, що вони люблять темноту і найактивніші бувають тільки вночі), став фізиком (виводив формули), зоологом (виводив шепеонів) і виношував задум стати техніком по штучному заплідненню.

У зміні місця розташування «Фіндіпошу» Ховрашкевич вбачав позитивний вплив на розвиток організмів. Концепція «Третьої теорії» Ховрашкевича набирала своєї чіткості, і тепер Ховрашкевичу здавалася такою стрункою, як телевежа над Кобилятином-Турбінним.

– Селекційний процес, – казав Ховрашкевич, – починається з вивчення похідного матеріалу. А для створення нових видів ми повинні використовувати різних тварин. І головне, я вам скажу, треба застосовувати різні методи гібридизації. То основне в нашій роботі…

У зміні середовища Ховрашкевич вбачав також причини мінливості видів. Прямий вплив умов навколишнього середовища на організм він трактував по-своєму і вже виношував нову ідею – майбутній шепеон схрестити з хамелеоном. Хамелеон мав сісти під макет у вигляді шепеона. Такий макет обіцяв виготовити Чигиренко-Рєпнінський і розмалювати як живого. Хамелеона збиралися посадити туди, а наївний шепеон мав зобов'язання покрити його. Або ж навпаки: хамелеон покривав шепеона.

Такі шапки готувались спеціально для жінок будь-якого віку. Маючи на голові цю розкіш, дама могла відповідно до кольору навколишнього середовища міняти й колір своєї шапочки чи капелюшка. Скажімо, в лісі капелюшок набирав зеленого кольору. В полі, у жнива, ставав би золотим, на трамвайній зупинці – червоним, а в небі чи на воді – кольору неба чи моря. Ховрашкевич цю ідею тільки виношував і своєю таємницею не ділився ні з ким. Поки що його турбували шепеони.

Уже тоді він вивів формулу, зробив підрахунки. Коефіцієнт корисної віддачі для народного гоподарства, наприклад, мав становити близько 10 мільйонів зекономлених ниток, якими земну кулю можна було обснувати по всіх паралелях і меридіанах. Майбутні шепеони мали ще й ту особливість, що за їхнім віком можна було визначити розмір шапки. Схематично у майбутній дисертації Ховрашкевича це виглядало так: шепеон однорічний = 52 розміру голови; шепеон дворічний = 54 розміру голови; шепеон чотирирічний = 56 розміру голови.

Розміри шапок з непарними числами дорівнювали піврічному віку шепеона з додатками. Наприклад: шепеон піврічний = 51 розміру; шепеон півторарічний = 53 розміру; шепеон віком два з половиною роки = 55 розміру і т. д.

Все, здавалося, йшло нормально – і, раптом, як сніг на зелене листя, на стіл Ковбика впала доповідна Варфоломія Чадюка. Суть її зводилася фактично до трьох слів: «Ховрашкевич споює тварин».

Того ж дня у «Фіндіпоші» з'явився наказ, персонально підписаний Стратоном Стратоновичем, в якому категорично заборонялося давати спирт тваринам у найбільш напружені хвилини в зв'язку з тим, що покоління може вийти недорозвиненим. Але Ховрашкевич намагався переконати Стратона Стратоновича, що «Фіндіпошу» потрібні не інтелект шепеонів, а добротне хутро. Та Стратон Стратонович наполягав на своєму, бо вважав, що це псевдонауково, і як гуманіст дбав про повноцінність покоління не менше, ніж про гарне хутро і свій авторитет. «Третя теорія» Ховрашкевича несподівано повисла на економічній нитці.

Сім днів і сім ночей точились дискусійні битви у «Фіндіпоші». Варфоломія Чадюка – завідуючого відділом вичинки і начинки – активно підтримував Нещадим, і вони разом доводили, що з того нічого не вийде:

– Ондатра на їжака не піде…

– Я перепрошую, – перебивав їх Ховрашкевич. – Але товариш Чадюк вас неправильно інформує. Я вже давно перебудувався – так, як ви у своїй доповідній на ім'я Стратона Стратоновича радили. Ми тепер запускаємо не ондатру на їжака, а їжака на ондатру.

– Від перестановки доданків сума не міняється, – підкинув свою бухгалтерську формулу Карло Іванович Бубон, якого для масовості теж запрошували на наради науковців.

– То вам не сальдо-бульдо, – різко урвав його Ховрашкевич. – Ми маємо справу, я вам так скажу, не з мертвими цифрами, а з живою фавною.

– Шановний, – лагідно заперечував Карло Іванович, – природа давно без нас усе відшліфувала.

– То дилетантські, а не наукові погляди. Вони ні на чому не грунтуються. Так мислить кожний міщанин Кобилятина-Турбінного…

– Шановний, я вас не ображаю, – підвівся Карло Іванович, і лисина його залосніла. – Я у Києві живу.

– Ховрашкевич, – заговорив Ковбик. – Негайно попросіть у старшої від вас удвічі людини пробачення. При всіх, зараз же…

– То, я пробачаюсь, що – наказ? – спалахнув честолюбивий улюбленець. – Чи пропозиція?

– Вважайте, що наказ і моя вам порада. – Ковбик вийшов з-за столу. – Гадаю, товариші, що наші експерименти зайшли дуже далеко, і моя така думка, що час їх уже й припинити.

Ховрашкевич вперся у свою теорію, як дишель у віз, і відстоював її. Він доводив, що Кузьма уже покрив Чаніту і недалекий той день, коли у вольєрах з'являться перші маленькі шепеони. Кузя та Чаніта й справді після маленьких доз спирту уже знаходили спільну мову, але справи кінчалися суто платонічно, чого навіть за теорією Ховрашкевича було мало. А тепер за наказом Ковбика і під недремним оком Варфоломія Чадюка доводилося боротися ще й за економію сировини, що мала запах спирту. Можливо, великий день великих відкрить і настав би. Але хто-хто, а Стратон Стратонович завжди ніс тримав за вітром, як досвідчений заєць, що відчував запах вовка чи лисиці на віддалі. Ковбик не хотів цими дослідами спотворювати справжнього обличчя «Фіндіпошу». У нього був свій профіль – соціологія, а в Ковбика свій стиль: підвести «Фіндіпош» до великого відкриття, але тут-таки перекинутися на іншу проблему.

«Щось мусить залишатися і нащадкам», – думав він, але не казав цього вголос, бо це вже було теж відкриття, а його Стратон Стратонович боявся.

РОЗДІЛ XVI,

в якому розповідається про червону ковбойку, пам'ятник Олександру Пушкіну, безпрограшну лотерею, систему Сідалковського, небажану зустріч, капітан-лейтенанта, аптекарську точність, зустріч з Ковбиком, нездорову заздрість та аристократа із Вапнярки

Дні йшли, як товарняки порожняком під вікнами Ковбика; довго і нудно. Сідалковський, який ніколи не знав, що таке журба і смуток, щодня надягав, не поспішаючи, червону ковбойку і костюм Валіко (від кепочки він категорично відмовився, як і від колеса), запихав у кишені пачки лотерей і, насвистуючи «Червону руту», вирушав у парк імені Олександра Сергійовича Пушкіна. Поет упевнено сидів на п'єдесталі, а неподалік від нього проходили страшенні і запеклі бої пенсіонерів, котрі розвивали свої аналітичні здібності. Тут билися прихильники не тільки сіцілійської чи іспанської систем, а й любителі шашок і доміно. Сідалковський дивився на них і по-доброму заздрив: «У цих пенсіонерів є все: пенсія і заслужений відпочинок. А мені відпочинок тільки сниться. Можливо, у мене в кишені є виграшна лотерея, але я не провидець, і яка з них виграшна – не знаю… Вони грають у шашки, я граю в житті. Вони сидять і думають, а я сиджу і перетворюю менш цінний папір на більш дорогий – лотереї на гроші. А чи не підключити і їх до цієї гри?»

І незабаром Сідалковський справді поставив розповсюдження лотерей на широку ногу: підключив-таки сюди і шашкістів, і доміношників. Ті і ті почали грати в лотерею, як у перші дні в спортлото.

– Система Сідалковського, – не без гордості казав він своєму колезі по продажу спортлото, з яким познайомився для компанії. – Лотерея в лотереї. Розходяться – як морозиво під час шкільних канікулів у зоопарку.

З компаньйоном було легше, а головне – веселіше. Сідалковський умів сходитися з людьми швидко, як і завойовувати в них симпатію й довір'я. Тепер він тільки подавав ідеї «товаришеві по колесу», удосконалював системи продажу і здійснював загальне керівництво.

– Розум, – казав Сідалковський, – якщо він є, можна застосувати всюди. Навіть у розповсюдженні лотерей.

Через систему Сідалковського покупці утворювали такі черги за лотереями, які можливі лише після 8 березня біля пунктів прийому склотари. «Гра у лотерею» настільки захопила всіх, що квитків просто не встигали підвозити.

– Хлопці, це вам не гра в очко, – сердито попереджав юрбу сержант міліції. – У моєму секторі не грайте, – благав він, хоч після здачі поста поспішав переодягнутись і сам брав найактивнішу участь у цій азартній грі.

Метод у Сідалковського й справді був чудовий: того півмісяця він виконав тримісячний план, одержав преміальні і навіть усну подяку від адміністрації центральної ощадкаси.

«Системою Сідалковського» зацікавилось і Міністерство фінансів – не менше, ніж капітан Саприкін. Сідалковський був занесений у список республіканського управління «Спортлото», де навіть одержав перехідний кубок з погруддям Андрія Біби та фотокартку з автографами дублерів київського «Динамо».

Так удруге прийшла до Сідалковського, як пишуть у газетних нарисах, не гучна, але несподівана слава. Газети, щоправда, цього разу не повідомляли про його досягнення, але про Сідалковського поширювались усні легенди майже в усіх районних ощадкасах. Одні запевняли, що він син прихованого мільйонера і ті лотереї скуповує сам для колекціонування, як шедеври епох. Інші – що він хоче придбати автомашину «Жигулі» з холодильником на власні гроші, а зробити вигляд, ніби виграв у лотерею. Бо, мовляв, боїться розкрити себе як спадкоємця багатого дядечка, котрий недавно помер чи то в США, чи то в Канаді.

Слава про Сідалковського, як і розповіді про нього, докотилася аж до трамвайно-тролейбусного управління, що містилося на протилежному кінці міста від ощадкаси, до якої він був прикріплений. «Делегати» приїхали до нього негайно, щоб запозичити досвід. Це тішило самолюбство Сідалковського, і він, звичайно, охоче з ними поділився – навіть на громадських засадах. Сідалковський був великодушний. Мав він декілька запрошень і з автобусних парків. Тут йому пропонували ставку водія-ударника і звання почесного члена колективу тільки за ідею: як найшвидше розповсюджувати місячні проїзні і абонементні талончики, стоячи на вулиці під парасолькою. Сідалковський вирішив був дати один показовий сеанс масового розповсюдження автобусних талончиків. Зібрав, звичайно, навколо себе стільки людей, скільки збирає лише автоаварія або дитина, яку залишили батьки. До Сідалковського важко було проштовхнутися навіть міліції – настільки зріс підвищений інтерес до талонів, що стали безпрограшними, як лотерея.

Все йшло нормально, якби не дві «парашутистки», що звалилися на Сідалковського, мов дві снігові брили з висотного будинку.

– Ти ба… Сідалко, – промовила одна з них. – Їй-бо, Маньки Сідалкової синок! А його ж мати розшукує, а він, бач, білети продає.

– Та вона ж казала, що він у далекому плаванні.

– А що їй казати…

Сідалковський спалахнув, як просвічений рубін, і кинувся крізь натовп у підземний перехід. «Від самого себе не втечеш. Від самого себе не втечеш, – кричав десь у підсвідомості Сідалковський-перший. – Тепер у Вапнярці хоч не появляйся. Що люди скажуть? Засміють. Все, досить… Хай буде Тамара. У Вапнярці вона була б першою красунею. А в столиці, звичайно, є й кращі…»

«Аби людина гарна. За красою не гонись», – почав Сідалковський-перший.

«Відчепись, мораліст!» – махнув рукою Сідалковський-другий і вискочив на тротуар у протилежному кінці проспекту.

Асфальт під Сідалковським горів, і смолянистий запах забивав дух. Він ускочив у трамвай. Якийсь школяр несподівано запропонував йому місце.

– Коли дама стоїть у трамваї, я не сідаю, – посміхнувся він до чарівниці у білій кофточці й спідничці «в гармошку».

– Отак! Ви інтелігент, – дама вдячно йому посміхнулась, але не сіла.

Сідалковський, який витримував і не такі удари долі, цього, здається, стерпіти не міг.

– Ганьба на всю Європу, – він зіскочив з трамвая, твердим кроком і з таким же рішенням у душі попрямував до Карапет.

– Одружуюсь і «Фіндіпош», – оголосив він і впав у ліжко, як завжди, навіть не роздягаючись.

Через кілька хвилин у кімнату вскочила розрум'янена Мері. Вона парувала, як тепловоз, що прибув на кінцеву зупинку крізь неймовірні замети.

– У мене для вас сюрприз, – по-новорічному повідомила вона, важко сідаючи в крісло.

Сідалковський не спалахнув од нетерпіння, але слухати приготувався.

Сюрпризів у Мері було два. Перший виявився капітаном Саприкіним, який був усього-на-всього лейтенантом, але Мері більше подобалося називати його капітаном (як, здається, й самому лейтенантові, бо коли він переступив поріг і Мері назвала його капітаном, Саприкін зреагував досить позитивно; втім, може, й тому, що був у цивільному – у формі він реагував так тільки тоді, коли не було сторонніх).

Капітан-лейтенант і справді, як запевняла Сідалковського Мері, виявився хлопцем на «всі сто». Він добре пив і непогано закушував. І – що найбільше сподобалося Сідалковському – із заплющеними очима, на звук, розливав по склянках горілку, причому з аптекарською точністю. З вином цього проробити не міг. Особливо із сухим.

– Не ті градуси і не та маса, – пояснив винувато.

З паспортом, якого Сідалковський нібито загубив, лейтенант Саприкін пообіцяв уладити. Для цього – як додатковий документ до метричної посвідки – взяв газети з фотознімками Сідалковського, що засвідчували його особу. Постійної прописки не гарантував, а паспорт пообіцяв, як тільки Сідалковський одружиться. Така перспектива не дуже вабила Євграфа, але іншого виходу він не бачив. Принаймні так йому здавалось.

– Скільки ти вже працюєш, Сідалковський? – поцікавився у нього Саприкін.

– Три місяці.

– У твоєму розпорядженні ще один, – Саприкін потис новому знайомому руку і залишив його на поруки матусі Карапет.

Другим сюрпризом Мері стала Тамара. Вона дала свою згоду на одруження з Сідалковським, не вимовивши й слова. Але Євграф не дуже поспішав.

– Любов, як і консерви, дуже швидко приїдається, – розвів він руками.

– Так ви не согласни?

– Згоден, Мері, але мені не тільки моя незакінчена вища освіта цього робити не дозволяє, а й совість.

Мері була здивована і водночас розчарована, як після складного циркового фокуса, що насправді виконувався дуже просто.

– Не зможу, – знов розвів руками Сідалковський.

– Що не зможете? – перепитала Карапет.

– Вам у вічі дивитися, Мері.

Мері задумалась, ставлячи на стіл свій улюблений вечірній омлет, схожий на медузу жовтого кольору. Нарешті нерішуче запропонувала:

– Можна одружитися фіктивно. Тамара так теж згодна. Їй квартира нада.

– Великі завжди думають, – відповів Сідалковський. – Не забирайте у мене цього права.

– Я вас у шию не гоню, але капітан Саприкін…

– Не лякайте мене міліцією, Мері. Наша міліція нас береже – це, Мері, я ще з шкільної парти запам'ятав. Завтра їду у «Фіндіпош».

– Саприкін сказав, що той ваш «Фіндіпош»…

– «Фіндіпош» іще не мій, але це добра ознака…

– Так от, ваш «Фіндіпош» перевели у Кобилятин-Турбінний. З Києва десять хвилин їхати електричкою.

– Завтра їду!..

Сідалковський прокинувся того дня рано, як ніколи. Дістав електробритву, поголився і, вмившись над раковиною теплою водою з чайника, намочив волосся. Зовні Сідалковський намагався бути природним – бриоліну не вживав. Вологий чуб викладав за допомогою гребінця і долоні: вода висихала, зачіска набирала потрібної Сідалковському форми. Тільки після цього ретельно оглядав зуби. Якщо він того дня їв малинове варення чи булочку з маком, які йому часто приносила Карапет, брав зубну щітку і додатково чистив зуби.

– У людини все повинно бути чистим: тіло, очі, душа і обов'язково зуби, – казав сам собі.

Рота він споліскував еліксиром «Ночі Кабірії», і це дуже подобалося Карапет. Скроні легенько змащував одеколоном «Каштани Києва» і тільки після нього, як він казав, «виходив у народ», несучи свою натреновану міміку від дзеркала через поріг. Перед виходом у світ Сідалковський (якщо в кімнаті не було нікого) обов'язково сідав навпроти дзеркала у великій ажурній рамці і виробляв не лише жести, а й найпристойнішу міміку. Коли ж досягав того кульмінаційного моменту, яким ми називаємо по-французьки респектабельністю, несподівано закохувався сам у себе і примовляв:

– Ох і Сідалковський! Ох і молодець!

Сідалковський добре орієнтувався у місті, як досвідчений лоцман між рифів малознайомого архіпелагу. До вокзалу йшов швидко, великими кроками, але так, щоб не потіти. Поту він не терпів. Навіть власного. Бо вважав його ворогом «номер один» білосніжних манжетів і комірця. Перехожі з надто загостреним нюхом, зустрічаючи Сідалковського, підозрювали в ньому директора або принаймні експедитора парфюмерної фабрики.

На вулицях вирувало ранкове життя міста. Молоді й старші поспішали на роботу, домогосподарки до крамниць, пенсіонери за збором ранкової інформації. Тінистими тротуарами каталося у високих імпортних колясках майбутнє покоління.

На осонні, недалеко від квітучих каштанів, сиділи радикулітники, підставляючи свої покручені попереки ранковому сонцю й очікуючи із райсобезу безплатних путівок до Хмільника чи Піцунди.

«У кожного своє», – подумав Сідалковський, сідаючи в електричку. У вагоні було порожньо, як у кишені наприкінці місяця. Тільки в останньому купе сиділо кілька піжонів з німецькою «Мюзімою» і наспівували на свій лад «Два кольори» та «Кохану».

«Я згоден на Тамарі. Я згоден на Тамарі», – вистукували печально колеса електрички голосом Сідалковського-другого.

«А що тобі лишається? А що тобі лишається?» – вибивала слова друга пара коліс голосом Сідалковського-першого…

«Фіндіпош» Сідалковський знайшов одразу. У Кобилятині-Турбінному це був єдиний двоповерховий будинок, котрий, як і калібровочний завод, височів над городами й садами. «Фіндіпош» здобув тут популярність так само швидко, як здобуває її папа римський у Римі.

Яскраве і знамените фіндіпошівське гасло Сідалковський побачив здалеку. Він одразу начепив свої чорні окуляри «дипломат», бо літери були такі яскраві, що від незвички можна й осліпнути.

– Йти чи не йти? – голосом принца датського запитав сам себе Сідалковський і піднявся на другий поверх. – Коли приїхав, так заходь.

«Але ж ні диплома, ні паспорта. Єдине метричне посвідчення про народження з дописаними шістьма літерами в прізвищі і залікова книжка з «хвостом» по античній літературі, але й та уже у Саприкіна».

Сідалковський глянув на годинник: «Йти чи не йти?» – і чітко постукав у двері.

– За-ходь-те! – почулося по той бік дверей, оббитих чорним свіжим дерматином, на якому висіла голуба табличка із золотими літерами: «С. С. Ковбик»

У великому просторому кабінеті, де колись, очевидно, розміщалося два класи кобилятинських шибеників, аж у самісінькому кінці під стіною сидів уже знайомий Сідалковському Стратон Стратонович. Від першого його погляду на Євграфа повіяло холодом Льодовитого океану і чимось іще невловимим, що навіть у Сідалковського викликало підсвідоме відчуття страху.

Ковбик сидів за масивним шведським столом із карельської берези, обробленим під морений дуб, і думав про те, що останнім часом увійшли в моду всілякі замінники. Незважаючи на те, що в душі він був проти експериментальних дослідів з їжаками та ондатрами, але уже настільки заразився науковими теоріями Ховрашкевича, що не міг не думати. «А й справді, чому б не вивести таку ондатру, хутро якої за своїми якостями стопроцентно наближалося б до природного, а зовні – до штучного? Ну, мине ще років п'ять-десять – і кому буде потрібна шапка із справжньої ондатри? Всі вимагатимуть гібридів. Народ пішов розбалуваний. Як же тоді збувати натуральний товар, коли вже нині вимагають гарного натурального хутра, але під штучну елегантну замшу? Доведеться підлаштовуватися під дух майбутнього», – перспективно мислив Ковбик, не спускаючи очей із течки, під палітурками якої мала народжуватися його дисертація на тему: «Вплив дубових полиць на міль під час зберігання шапок з натурального хутра та гібридів у відкрито-закритих складських приміщеннях».