Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 28 страниц)

– А чого ж! – відповів Стратон Стратонович. – Гості всі? Чи ви ще на когось чекаєте?

– Та тільки ваших: Баронецького і Грака…

– Семеро двох не ждуть, – Ковбик підтягнув штани і заховав мундштук: це означало, що можна приступати до роботи.

– Тоді, товариші, прошу до столу! – подала найприємнішу, на думку Стратона Стратоновича, команду господиня дому і садиби з садом, що його посадив ще батько Бубона.

Після першої чарки настала та благословенна тиша, коли людям з підвищеною чутливістю стає ніяково і вони починають говорити дурниці або вносити пропозиції. Першим не стримався Ковбик. Очевидно, його службова совість не давала йому спокою:

– Ви що, прийшли сюди наїдатися чи пити? – напівжартома запитав він.

– То Стратон Стратонович правильно каже. Я теж так кажу, – підтримав свого директора Ховрашкевич, хоч був, здавалося, то дуже неуважним, то зосередженим.

Усі розуміли: у Ховрашкевича народжується нова теорія, не знали тільки яка. А саме в ці хвилини, дивлячись на чепчик Маргарити Ізотівни, Ховрашкевич винайшов (поки що теоретично) літню вечірню шапку для жінок. Вона відрізнялася від усіх інших тим, що скидалася на сідло від велосипеда. Тобто мала верх з дірочками, щоб у найспекотнішу пору року чи задушливий вечір тім'я клієнта дихало. Це повинно було зберігати волосся, сприяти його буйному росту. Пізно увечері, особливо в темних вуличках чи закутках, такі шапки, за задумом Ховрашкевича, мали освітлюватися знизу. Мікропрожектори на напівпровідниках вмонтовувалися в хутряні комірці чи синтетику і повинні були працювати на мікробатарейках типу «Сатурн» чи «Марс».

Ховрашкевич сидів блідий, як фантаст у хвилини найбільшого натхнення. Його блідість налякала господиню.

– Вам погано? – запитала Мацеста Єлізарівна.

– Ні, ні, не заважайте, будь ласка, – піднявши вгору два пальці, попрохав Михайло Танасович.

– Архімед думають. Це краще, ніж Ціцерон говорять, – іронічно пояснив Мацесті Єлізарівні Стратон Стратонович.

Сідалковський підвівся.

– А ви ото куди? – зупинив його Стратон Стратонович.

– Мені час. Через хвилин десять за мною машина прийде. У мене ділове побачення.

– Ну, коли за вами машини приходять, тоді звичайно, – не стримався Ковбик, щоб не пустити шпильку.

Сідалковський елегантно розкланявся, сердечно подякував Бубонам і вийшов.

– Так що нехай вони виздихають, як кажуть у народі, – підняв нову чарку Ковбик.

– Хто вони? – обережно поцікавилася Мацеста Єлізарівна.

– Вороги наші, – пояснив Ковбик. – Цей тост не розжовується. Кожний п'є до дна і думає про свого ворога.

– Цікавий тост, – похвалила Маргарита Ізотівна і навіть трішки розцвіла.

– То, я вам скажу, в грузинів цікаві тости, – забувши про світлові ефекти на капелюшках дам, втрутився Ховрашкевич, на обличчі якого блідість почала чергуватися з першими червоними плямами. – То, я вам скажу, ми завжди так: то щоб у сусіда корова здохла чи, приміром, десь фурункул сів. До речі, у народі не кажуть фурункул. То ми, науковці, кажемо фурункул, або по-латині фіріатус. Що в перекладі на нашу мову означає – жахливий.

– Давайте вип'ємо, бо це вже буде до ранку розпатякувати…

– Нічого, – підтримала Ховрашкевича Мацеста Єлізарівна. – Це справді цікаво.

І вона мала рацію, бо хто вперше зустрічався з Михайлом Танасовичем, той і справді заслуховувався. Але досить побути з ним в одній компанії двічі чи тричі підряд, щоб більше не витримувати його. Бо Ховрашкевич нагадував стару грамофонну пластинку, котру крутять щодня, оскільки в квартирі немає іншої.

– Так-от я й кажу. У нас так, щоб тобі на м'якому місці фурункул сів чи щоб у тебе корова здохла. А в грузинів чи японців – по-іншому. Все це робиться культурно, ввічливо. Наприклад, приходять там до Гоги чи Кахі гості. От як ми. Кахі, приміром, сердитий на Гогу. Кахі, Гоча, Гога – то грузинські імена. Так от, Кахі Гочі каже: «Я тобі, кацо, бажаю не дім мати, а палац. І щоб у тому палаці було не три кімнати, а вісім. І щоб у кожній кімнаті стояв телефон. І щоб кожної хвилини ти з того телефону, кацо, дзвонив: то нуль-один, то нуль-два, то нуль-три. Так вип'ємо, дорогий Карле Івановичу, щоб у вас, нарешті, був телефон, але щоб ви ніколи не дзвонили нуль-один, нуль-два, нуль-три!»

За столом бурхливо зааплодували. Так бурхливо, що навіть Муза і Дем'ян, яким заборонялося бути серед дорослих, повискакували на ґанок.

Михайло Танасович поступово став душею вечора, і навіть Ковбик був задоволений, бо, добре підпивши, Ховрашкевич міг вписуватися в будь-яку компанію, чого не скажеш про нього у тверезому стані. Мовчазний і скромний у незнайомому товаристві, після перших двох чарок він раптом перевтілювався, і вже на той вечір усі замовкали, бо говорив тільки Ховрашкевич. Говорив, витанцьовував і, зрозуміло, грав на гітарі. Ховрашкевич вмів усе, як і знав, за його власним підрахунком, усі пісні. Він брав гітару, завмирав на мить у позі Миколи Сліченка й починав пісню Євгена Гребінки «Очі чорні».

– Співи з коментарями, – називав це Ковбик, але не перебивав, коли бачив, що загальній масі такі співи подобаються.

Ховрашкевич і справді знав майже всі пісні. Точніше, початки всіх пісень, але цього було достатньо. Бо в піснях до кінця, як і в своїх оповідях, він ніколи не добирався.

– Ця пісня, скажу я вам, повинна співатися так, але її співають отак, – роз'яснював він.

– Та співайте вже, – сердився Стратон Стратонович.

– А ви не спішіть. Нам поспішати нікуди. Ми тільки прийшли, Стратоне Стратоновичу, і взагалі. А ось пісня Голохвостого із п'єси Старицького «За двома зайцями». Історія народження цієї п'єси така…

Ковбик тут не витримував, підводився з-за столу, і зупинившись навпроти Ховрашкевича, майже слізно його просив:

– Михалку, та будьте ж ви людиною! Заспівайте, нарешті. Вас же просять.

– А я що роблю?

– Коментуєте!

– А то я вам скажу, треба знати якщо не все – усього знати неможливо, – то хоч якнайбільше…

Ховрашкевич все ж, нарешті, погоджувався і починав свою улюблену пісню, з якої, здається, знав аж дві строфи:

 
В небі канареєчка літаєть
І співає прямо в горизонт.
А ми підем, вип'єм, погуляєм —
В цьому все життя і весь резон.
 

Далі він, звичайно, знову коментував, дратуючи слухачів, аж поки це їм не набридало. Гості, розбившись на кілька маленьких груп, розбрелись по саду. Чоловіки, як завжди, говорили про політику, жінки – про чоловіків.

Коли над Бубоновим садом опустилися перші сутінки, а в будинку Карла Івановича спалахнули електролампочки, гості почали роз'їжджатися по домівках. Першим непомітно щез Нещадим, який, кажуть, не боявся нікого, окрім своєї тіні й дружини. Так боявся, що навіть спеціально для нього приготовлений кров'яний біфштекс, який він любив більше, ніж Адам Євині яблука, і то не встиг з'їсти. Після нього пішли Маргарита Ізотівна і Зося, котрим потрібно було ще добратися до Кобилятина-Турбінного передостанньою електричкою. Прощаючись, Марго не забула записати три найновіших рецепти для Мацести Єлізарівни. Перший рецепт на торт «івмонтан», назва якого писалася разом, другий – як готувати оселедець на подушечці під покривалом.

– Боже, – клялася Маргарита Ізотівна, – такі страви подавали тільки на столи імператорів! У роті тане, як і торт «івмонтан». А ще рекомендую вам коктейль «помаранчеве небо». Рецепт його такий… – говорила вона, а Мацеста Єлізарівна під диктовку записувала.

Останнім, як ви вже здогадалися, залишав будинок Бубонів Михайло Ховрашкевич або зовсім не залишав його. Він міг переспати й тут, знайшовши в Бубонові єдиного свого співбесідника і друга.

РОЗДІЛ XVI,

в якому розповідається про чорну ніч, дніпровські бакени, стару липу і її шепіт, відмінників хімії, поцілунки й інші прозаїчні атрибути

Ніч, як чорний кудлатий пес, лащилася до підніжжя Володимирської гірки, ховалася в кущах, просиджувала до ранку під деревами і в під'їздах великих сірих будинків. Вона лизала своїм вологим холодним язиком дніпровський берег і Євині ноги, опущені в древні води Славутича. Підносила на тріпотливих листочках дерев як на долонях густу і синю прохолоду, наповнюючи нею груди Сідалковського, що сидів поруч Єви і дихав за методом йогів. Ніч п'янила їх озонною свіжістю і час від часу, підморгуючи синьо-оранжевими вогнями старих досвідчених бакенів, кричала у темінь тривожними сиренами пароплавів.

Єва, опершись ногами на ажурну металеву огорожу, сіла на лавку поруч Сідалковського і замовкла. В ній, ніби в гавайській гітарі, обірвалася найдзвінкіша струна, і вона стала тихою й мовчазною до невпізнанності. Зате Сідалковський розквітав, як чорнобривець. Він був певний, що це мовчання треба вважати своїм здобутком. Воно нічого не коштує, але приносить задоволення.

– Я змерзла, – дихнула синя київська ніч устами Єви.

– Під моїм поглядом? – запитав дніпровський бакен застудженим голосом Сідалковського.

– Я не летюча миша і не сова, – мовила Єва. – Уночі не бачу. Тільки відчуваю.

– Я теж, Єво, – Сідалковський зняв піджак, куплений свого часу Карапет-старшою, і торкнувся Євиних покатих, як трамплін, плечей. – Це найщасливіші хвилини в моєму житті, Єво.

– Не брешіть, Сідалковський, – сказала Єва. – Ви тільки вмієте гарно говорити.

– У людини все повинно бути гарним, – процитував Сідалковський, – і думки, і слова, і почерк.

Єва більше, здається, не слухала його, тільки час від часу пригорталася до нього, як дніпровська хвиля до нагрітого за день берега. Сідалковський мовчав, прислухаючись до ритмічного, але підсиленого биття власного серця і плескоту дніпровських хвиль. Єва важко і протяжно, як віддалений згук пароплава, зітхала.

– Єво, – попрохав Сідалковський. – Не зітхайте так, а то мені хочеться плакати.

– Ви нехороший, Сідалковський, – вона зітхнула ще раз.

– Йоги рекомендують зітхати, як і дихати, носом.

– Сідалковський, обніміть мене, – раптом попрохала Єва.

– Цікаво, а що я в такому випадку до цього робив? – запитав Сідалковський.

– Хіба то обійми, Сідалковський? Скажіть, а як вас звати?

– Хіба це вам замінить те, що ви пропонуєте? – Сідалковський соромився свого імені, як і справжнього прізвища. Він вважав їх безнадійними архаїзмами і тому завжди відрекомендовувався тільки так: Сідалковський. Інколи до прізвища додавав вигаданий для нього Ковбиком титул: «Граф Сідалковський – аристократ із Вапнярки». Це йому подобалося, і він напівжартома, напівсерйозно постійно на цьому наголошував. Імені він майже не згадував, бо нове прізвище замінило йому все.

– А як ваше справжнє прізвище, Єво? – Сідалковський нарешті обняв її, притис до себе.

– Чупринá, – відповіла Єва.

– Чупри′на? – перепитав Сідалковський.

– Ні, Чупринá. Наголос на «а». То прізвище мого батька Чупри′на, – поправила Єва. – А я Чупринá. На мене в Індустріальній Балці всі так казали. А тепер я Гранат. Це мій артистичний псевдонім.

– Який-який?

– Артистичний, – повторила Єва.

– Гранат, – Єва сказала «Гранат» за старим українським правописом, в якому окрім літери «г» була ще й «ґ». – Гранат для артистки – це більше підходить, чи не так, Сідалковський?

– А що ви робите, Єво, в театрі?

– Граю ролі.

– Уже?

– Що «уже»?

– Так швидко? Ви ж тільки днями влаштувалися…

– Я поки що репетирую.

– Які ролі, якщо не секрет?

– Різні. Джульетти, Капітанки, Анну на шиї…

– Дивно, а мені казали, що ви відтворюєте кроки за лаштунками сцени. Інколи ляпаєте калошами по підлозі, імітуючи постріли…

– То брехня. Для пострілів є пістолети. Я граю в масових сценах і готую вже ролі. Принаймні мені так режисер сказав: Єво, готуйтесь до серйозної ролі. От я й готуюся, – образилася Єва.

– Ну, гаразд, – перейшов Сідалковський на тон голови місцевкому «Фіндіпошу». – Чого ви Адама ображаєте?

– Слухайте, Сідалковський… – Єва відсунулась і, цілячись йому поглядом прямо в очі, додала: – Я не люблю моралі, а її тепер усі читають. І тому стільки аморальності… Сідалковський, я починаю у вас розчаровуватися. Ми ж не на профспілкових зборах. Заберіть свій піджак. Він мені перестав подобатися.

– Хто?

– Ваш піджак

– Як Адам?

– Ні, як ви. Адам не людина – золото, – мовила Єва. – Він мені вірний, як… – Єва не знайшла, з чим порівняти, і запнулася. – Не те, що ви, Сідалковський. Він кохає мене до безтями!

– Так чому ви не цінуєте цього?

– Не знаю. Ми, жінки, видно, всі однакові. Тих, хто нас по-справжньому кохає, не любимо, а за тими, хто на нас дивиться, як на іграшки, помираємо.

– Символічно, звичайно.

– Що символічно?

– Помираєте символічно.

– Вам усе смішки, Сідалковський.

– Для чого ж ви одружувалися, Єво? Та ще й у такий спосіб…

– А ви знаєте як?

– Ваш Адам схожий на несучасний магазин: у нього що під прилавком, те й на вітрині. Мені Адам розповідав, як він вперше наважився одружитися. Я не повірив.

– Чому вперше?

– Бо я певний, йому доведеться одружуватися ще й вдруге.

– Ви так гадаєте?

– Я переконаний, Єво. Можливо, тільки не в такий спосіб. Невже це правда?

– А що ж тут дивного? Він сказав, а я вирішила перевірити. Він виявився людиною. Першим, який не обдурив мене. А ще я вийшла за Адама так тому, що мене до цього один такий, як ви, красень обдурив. Обіцяв одружитися на мені, а взяв іншу. Я негайно ж вийшла за Адама. На зло йому. Та ще й у Київ переїхала. Тепер вони мені всі заздрять. І він також, – Єва витягла цигарку і закурила.

– Ви курите, Єво?

– А що ж тут дивного? – пустила вона дим кілечком. – Ви що, ніколи не бачили дівчат, які курять?

– Навпаки, Єво: я давно не бачив дівчат, які не курять.

– А ви що – «проти»?

– Чому я повинен бути проти, коли вся Європа «за»?

– Слухайте, Сідалковський, а що ви Адамові скажете, коли він вас запитає, з ким тепер Єва зустрічається?

– Я йому скажу те, що й учора: Адаме, наберіться мужності і вислухайте до кінця – Єва закохана в мене.

– Який ви самовпевнений!

– А що я скажу йому, що Єва самим богом створена для мене. Вона така, як я. Точнісінько. Тільки вона жіночого роду, а я чоловічого… Адамові очі кричатимуть, мов крила птиці, що падає каменем до землі. Я скажу йому: «Не плачте, Адаме, повірте мені і не вірте Єві. Ви для неї були стартовим майданчиком для посадки у Києві…»

– Ви нахаба, Сідалковський! – раптом зірвалася з місця Єва. – Ви такого не можете йому сказати!

– Але це ж правда, Єво, – Сідалковський сидів задоволений, навіть щасливий – Єву зачепило за живе. – А далі я йому скажу чесно: Адаме, Єва кохає мене…

– Це неправда, – ледь не закричала Єва.

– Єво, не підстрибуйте так високо. Це по-перше. По-друге, наберіться терпіння і вислухайте співбесідника, з яким вам не менш цікаво, ніж на концерті.

– Ну, гаразд, – присіла Єва поруч. – А що ж далі?

– А далі Адам схопиться за голову і в розпачі зі словами: «Сідалковський, моя Єва кохає не мене, а вас», – залишить «Фіндіпош» і піде містом з таким нещасним виглядом, як власник двох лотерейних квитків, на котрі випали найкрупніші виграші, але самі квитки випали з його кишені раніше за ті виграші.

– Сідалковський, ви молодець. Я просто по-справжньому закохана у вас, – Євині почуття перехлюпнули через край. – Сідалковський, поцілуйте мене…

– Ні, Єво. Я товариш Адама. Моя службова совість, – згадав він улюблену фразу Ковбика, – не дозволяє цього робити.

– Ви, мабуть, у школі були відмінником, Сідалковський, або вдома – маминим синком.

– Ні перше, ні друге, Єво.

– Тоді все життя формули з хімії зубрили. А я хімію ненавиджу, як і вас, Сідалковський! – Єва підвелась із нагрітого місця і стояла перед Євграфом, намагаючись скинути з себе його піджак, який висів на ній, немов довга сутана на ксьондзові. – Ви дуже правильний, Сідалковський. Мені ще ніхто не відмовляв. Ви перший… Ви, ви… насміхаєтесь із мене, – голос Єви набирав неприємного для слуху Сідалковського відтінку, хоч слова її приємно лоскотали його самолюбство. – Я зараз утоплюсь, Сідалковський, і записки нікому не залишу. Будете за мене відповідати, – Єва скинула босоніжки і ступила на холодний бетон.

– Єво, для чого скидати босоніжки? Так і застудитися недовго. Це раз. А по-друге, босоніжки – це ж зайва вага. У них краще йти на дно. – Він лагідно взяв її за плечі.

Єва артистично відкинула голову. «Таких піруетів у масовках не проходять», – подумав Сідалковський. У його голові одночасно жили дві думки: поцілувати Єву чи ні, і чи затвердять у комітеті профспілок план на третій квартал.

– Я кохаю вас, Сідалковський, – ледь чутно шепотіли уста. – Який ви? Гарний і чесний? Адамові я сама все скажу, Сідалковський. Він пробачить мені. Я знаю його… – Єва повернулася до нього і глянула прямо у вічі. – Сідалковський, хочете яблука? – Вона відкрила сумочку, витягла яблуко й перша надкусила його. Євграф зробив те ж саме.

– Я готовий, – промовив Сідалковський, дожовуючи яблуко, – померти у ваших обіймах, Єво, і назавжди поселитися у вашій пам'яті.

– Який ти! – перейшла Єва на «ти» й на шепіт.

Сідалковський нагнувся, щоб почути, про що вона шепоче. Але над ними шелестіла щось своє одвічна липа.

– Поцілуй же мене, Сідалковський, – шепотіла на саме вухо Єва. – Ти тільки говориш…

– Єво, кращої жінки, ніж ви, я не стрічав у своєму житті. Повірте мені, Єво…

– Я вам не вірю, Сідалковський. Ви вже говорите так, як усі. Таке мені вже казали… Єва замерзла. Твоя Єва замерзла…

– Від мого погляду?

– Від твоїх слів.

Сідалковський притис Єву до своїх розігрітих, а отже, й розширених грудей…

Сідалковський вертався з ночі. А ніч ішла за ним, накинувши собі на плечі темно-синю шаль, обсипану блискітками-зорями, і зачіпала нею, ніби ненароком, збайдужілого Сідалковського. Він роздратовано відмахувався від неї, прискорював кроки, боровся зі своїм сумлінням, а вона наздоганяла його, повисала на шиї, заманювала в темні під'їзди й голосно реготала передзвоном-дзенькотом на дротах трамвайно-тролейбусних ліній. Сідалковський уперто стенав плечима і йшов на неонові вогні, яких ніч боялася, мов консерватор прогресивного, а фотоплівка – світла.

РОЗДІЛ XVII,

в якому розповідається про чорну «Волгу», попіл Клааса, Європу і європейця, несподіване відкриття, ще раз про жінок, кохання, вино і кодову операцію «Два еС»

У суботу, рівно о восьмій ранку, до садиби Чудловського підкотила та сама чорна «Волга», що напередодні до воріт Карла Івановича Бубона. У брезентовій сіро-зеленій робі з неї вийшов Сідалковський. Грак зустрів його біля воріт.

– Я тебе, козаче, не впізнав. Думав, міліція. Ти ж мені постійно вбиваєш це в голову.

– Попіл Клааса стукає у ваше серце, – відповів Сідалковський, хизуючись навіть своєю робою, яка, треба сказати, була йому до лиця. – За ці дні ви, бачу, добре набили руку на золоті. Це чудово. Нам якраз і не вистачає тепер таких мозолястих рук.

Грак зміряв його з голови до ніг. У нагрудній кишені Сідалковського стирчали два гостро підточені олівці, авторучка і густо списаний якимись цифрами блокнотик.

«Як обліковець на фермі», – подумав про нього Грак але вголос не сказав нічого. Він так і не зрозумів, для чого весь цей маскарад.

– Це все для того, – мовив Сідалковський, ніби вгадуючи Гракові думки, – якщо моя перша гіпотеза не підтвердиться, то за другою доведеться довбати автостраду. Працюватимемо з відпочинком: перекур, четвертушка, закуска. Тобто повна імітація.

– Але я не п'ю, ти ж знаєш.

– Знаю. Не хизуйтесь своїми недоліками. Питиму я, а ви копатимете. Відбійного молотка дістали?

– Ні в кого нема…

– Гаразд. Поки що він нам і не потрібний. Зараз копатимемо тут. Карта розшифровується ось як: БГ2С – біля груші дві сливи. А оті ПКСЗС означають: під кущем смородини зарито скарб.

– Але під яким кущем? Знаєш, скільки у нас тих кущів?!

– Копатимете, Грак, під кожним. У вас, сподіваюсь, сил вистачить? Але давайте домовимось одразу: до екватора не зариватися. У нас нема візи. А це може викликати міжнародні ускладнення. Я – не ви і на це не піду.

Тирада Сідалковського не зовсім сподобалася Гракові. Особливо слова: «У вас, сподіваюсь, сил вистачить?». «Чого тільки в мене, – обурювався про себе Грак, – а що він робитиме?» Сідалковський знову наче розгадав його думки. Телепатія таки, певне, існує.

– Мене золото, як і діаманти, Грак, не цікавлять. Я романтик. Романтики від життя чекають тільки пригод. Де ваш татусь, якщо не секрет?

– Поїхали з Зосею на товчок.

– Це похвально. Ви умовили їх чи примусили до цього, Грак? Пардон, віднині Грак тире Чудловський. Так вам, здається, більше подобається?

– Ніскільки…

– Не брешіть, Грак. Маленьким людям завжди подобається, якщо їх мають за трохи більших, ніж вони є насправді.

– По собі знаєш? – зло посміхнувся Грак.

– Це не гра в лотерею, уточнювати не будемо, – він витяг карту, ніжно розгладив її і сказав: – Отож беріться за інструменти, Грак, і вперед.

Євмен звалив на плечі кирку, лопату, лом і покірно поплентався в сад за Сідалковським.

– Ось тут. Починайте від першого куща… Хай вам допомагає бог, бо я, Грак, допомогти не можу.

Грак майстерно поплював на долоні рук і взявся за держак лопати.

– Ви розпочинаєте, як професіонал, – похвалив його Сідалковський. – По всьому видно, у тестя ви без роботи не сиділи.

Грак (для економії паперу писатимемо, як і раніше, просто Грак, а не Грак-Чудловський, бо й нашого героя, окрім паспортного стола і відділу кадрів, ніхто інакше й не називав) працював, треба віддати йому належне, не так як у «Фіндіпоші», і аби побачив його в ці хвилини Стратон Стратонович, то ніколи б не сказав: «Ну й бух-гал-тер!»

– Беріть углиб, – порадив йому Сідалковський. – Плата однакова. Раджу швидше зариватися в землю! За методом крота.

Сонце піднімалось над Кобилятином-Турбінним і золотило Гракові вуха з синіми прожилками. «Чудесна прикмета, – подумав Сідалковський. – Сьогодні він точно щось викопає».

Незабаром канава, вирита Граком між кущами смородини, здавалася Сідалковському добрячою траншеєю. У ній під час бою міг би розміститися піхотний батальйон з усіма його вогняними точками, живою силою і технікою. Грак бігав би по ній, не ризикуючи не тільки головою, а й тім'ям. Навіть коли б те тім'я посадили на держак лопати.

– Грак, ви талант! – посміхнувся Сідалковський, дивлячись, як той вмивається потом. – Тепер вам треба закріпитися на зайнятих позиціях, перепочити, а згодом іти далі. Чи не так, Євмене Миколайовичу?

– Сідалковський, ти ледар. Чи ти знаєш, що ледарі швидше вмирають? Це уже вчені дослідили.

– Такі, як ви?

– Ні, солідніші.

– Що ти маєш на увазі під солідністю. Зовнішність, стаж, вік?

– Ех, Сідалковський, – кидаючи позад себе землю, схожу на сірку в поросі, докоряв йому Грак.

– Ви забуваєте, Грак, що краще прожити тридцять років і їсти паюсну ікру, ніж сімдесят вісім і жувати сріблястого хека у власному соку.

Над околицею Кобилятина-Турбінного несподівано повис жайворонок і, затріпотівши крильцями, залився піснею.

– Грак, як ви дивитесь на цього небесного солов'я? Здорово працює і, уявіть собі, не за гроші. Не за гроші завжди краще виходить. А як ви вважаєте? Мовчите? Вам просто нічого сказати. Ось так і в людей, Грак. Нема справжніх небесних, я сказав би, від бога, солов'їв, вважайте – суцільний Альбіон: туман і нудьга. А я – як він, Грак, мені багато не треба: тільки б світило сонце, висіло блакитне небо, дзвеніли бджоли на мальвах і в синьому мареві виспівував жайворон. Я коли бачу цього птаха, Грак, то стаю в ту ж мить Сідалковським номер один. Ви за собою такого не помічали? Чи у вас живе тільки один товариш? У мені, Грак, чесно признаюсь, кілька: і один кращий за іншого. Про вас цього не скажеш. Про вас усе сказав Стратон Стратонович…

– А що він про мене сказав? – висунувся з-під землі Грак.

– Як? Ви й досі у блаженному невіданні? Він про вас сказав, що ви супергеній, Грак. Решту спробуйте дізнатися у когось іншого. Я вас не інтригую. Але й чужих цитат не повторюю. З чужих цитат роблю свої. Стратона Стратоновича не переробиш. Він не піддається переробці. Оригінал, у нього свій почерк.

Грак його не слухав. З чорного отвору на кущі, на стежку саду вилітала земля, перемішана з черепашником. Сідалковський згадав Ховрашкевича. Той, побачивши такий грунт, обов'язково сказав би: «То я вам так скажу: тут колись, у Кобилятині-Турбінному… То ви не смійтесь… Але тут таки було море… А може, навіть притока Дніпра… Погляньте, який черепашник!»

Раптом Грак вигулькнув на поверхню.

– Хух! Тут темно, як у шахті.

– Невдале порівняння, Грак. Ви в шахті ніколи не були…

– Ну, як у льоху…

– Це вже правдоподібніше… Ви це пізнали на самому собі, і в цьому вам можна повірити.

– Дай ковток води і засвіти «летючу мишу»…

– Скажіть, – підставляв сонячному промінню своє обличчя Сідалковський, – воду ви теж п'єте, як горілку, чи навпаки: горілку, як воду?..

– Може, хоч трохи покопаєш ти, доктор?

– Грак, ви ображаєте мене. У мене ж усе імпортне: штани, піджак, майка, труси і навіть запонки. Тільки тіло з Томашполя. Чули про таке місто, Грак? Сам я родом з Томашполя. Але як інтелігент сформувався у Вапнярці. На привокзальній площі. Це якраз між Томашполем і Одесою. Через Вапнярку усі закордонні поїзди ходять, Грак. Усі ті, що йдуть у Європу і з Європи. Отож ви мене до себе, Грак, не рівняйте… Я європеєць!..

– Так, може, трохи ти? – почав скиглити Грак.

– Я уже вам сказав: у мене під робою один імпорт. А я не любитель часто відвідувати банно-пральні комбінати. Крім цього, від землі уже відвик. Я тільки вчора наводив манікюр.

– А педікюр ти собі не наводиш?

– Буває, але в рідкісних випадках. Тільки тоді, коли зустрічаюсь з жінками, які нагадують мені райських богинь з тимчасовою пропискою на землі, а постійною в Києві.

– Чого ж ти сюди прийшов?

– Ради інтересу. Мені цікаво, скільки погонних метрів може викопати людина, якщо їй сказати, що вона докопається до золота чи до іншого благородного металу…

– У мене вже руки тремтять. Покопай трохи.

– Не скімліть, Грак. Це вам не до лиця. А що руки тремтять, так це закономірно: у вас почалась золота лихоманка. Вона скоро минеться. Трохи відпочиньте. Поговоримо на вашу улюблену тему. Розкажіть щось про жінок, про свої подвиги на цьому фронті.

Сонце піднімалося все вище і вище, Грак вгризався все глибше і глибше. Коли він появлявся на поверхні, щоб «ковтнути шматок свіжого повітря», Сідалковський йому радив:

– Грак, скільки вам говорити можна: оголіть торс. Матимете натуральний вигляд ремонтника шосейних доріг. Та й загорите хоч трохи. Я не битимуся над тим, щоб вам дістати путівку до Алупки. І ще одне, – подаючи Граку пляшку води, продовжував Сідалковський. – Не копайте під самими кущами. Гляньте, що ви зробили: кущі повисли, як у гамаку. Скарб треба шукати глибше: під нашаруванням, але не під дном Індійського океану. Там ви політичного притулку не знайдете. Навіть маючи кілька торб з діамантами. Завжди, Грак, тримайтеся золотої середини.

– Може, копнеш?

– Ні, ви не оригінал. Ви починаєте повторюватися і змушуєте до цього мене. Комусь же потрібно й керувати. Так би мовити, бути нагорі. Та й я ж для вас розшифрував карту, подав вам ідею…

– Ти всім подаєш ідеї, – розізлився Грак, витираючи піт з чола. – Тебе всі люблять, а ті, хто їх втілює в життя, – ненавидять. Чудловський теж вважає, що Торквемада це я, а ти Йосиф Прекрасний…

– Звідки такі знання, Грак? Невже цього вчать у ветеринарних академіях?

Грак не дослухав і пірнув у чорний отвір, як в ополонку. Шпагат, яким він прив'язався десь через годину-другу, сягав уже двох метрів.

– Чого тільки з людьми не робить золото! Чорт забирай! Так недовго й перетнути кордон, – усміхнувся Сідалковський, коли Грак знову з'явився на поверхні. – Невже там така чорна земля? Чорнозем же лежить на поверхні!

– Залізь – побачиш!

– Ну, для чого так грубо? Ви мене ображаєте, Грак.

Євмен Миколайович відкоркував пляшку і підніс до замащених землею губів. Воду він не ковтав, а пив. Борлак працював нормально і ритмічно, без перебоїв.

– Коли ви, Грак, п'єте, у мене завжди виділяється шлунковий сік. Час би й перекусити, – запропонував Сідалковський.

– Ти що? Який перекус! Поки скарбу не знайду – з ями не вилізу.

– Мені подобається ваш оптимізм. Цікаво, що ви зробите з тим золотом, якщо викопаєте?

– Куплю найкращу машину…

– Раджу брати «кадилак». Там усі кімнатні умови, Грак. І що ж далі?

– Возитиму дівчат…

– А як же Зося?

– А що Зося? Зося – моя дружина. А я люблю вино, жінок і гроші.

– Це ваш девіз, Грак?

– А що ще людині потрібно? Я не ханжа, Сідалковський. Я не такий, як ти, бо не прикриваюсь красивими фразами. Я теж хочу гарно жити. Але не так, як ти… Розтринькувати гроші треба тоді, коли ти їх маєш. Ти ж витрачаєш, не маючи їх. Ти корчиш із себе аристократа, який на людях їсть паюсну ікру, а дома триденної давності картоплю підігріває. Я ж тебе знаю. Ти живеш одним днем, як отой коник, що он у канаві сюрчить. Я так жити не хочу. Я хочу пити «мартіні» не тільки в барі для іноземців, а й у себе вдома, беручи його з бара-тумбочки…

– Грак, ви мене ошелешили. Ви навіть гірший, ніж я уявляв. І ви мрієте стати аристократом? О, Грак! Ви мене вбили! Звідки це у вас? – мовив Сідалковський, піднімаючись з землі. – Мені дуже приємно чути про ваш аристократизм, в якій би формі він не проявлявся. Нашого полку прибуло. Жаль, що трохи з гіршими даними і манерами.

– Ти дуже високої думки про себе… Для чого ж ти створений?!

– Для ідей, Грак. І для жінок…

– Я люблю жінок, Сідалковський, не менше, ніж ти…

– Ви їх любите більше, бо вони для вас – мрія. Для мене ж вони – реальність. А реальність завжди прозаїчніша, ніж нездійсненність мрії.

– Я знаю, ти їх береш своєю вродою.

– Що ви, Грак! Цього недостатньо. Потрібне ще вміння… Свій, так би мовити, індивідуальний підхід. А це не кожному дано!..

– Я їх братиму грішми… Бо ні на що так жінка не клює, як на гроші…

– Фу, Грак! Ви не з нашого століття. Ви з інших світів і епох. Я не знав, що ви живете на світі заради жінок, вина і грошей. Я знаю, що, приміром, Карло Іванович живе для дітей – це благородно. Ховрашкевич – в ім'я великих відкриттів і трохи ради Стратона Стратоновича. Панчішка – для задоволення, Чигиренко-Рєпнінський – в ім'я мистецтва. Адам заради Єви, Єва задля себе. Нещадим для інших, хоч за умови, що всім отим іншим буде зле, а йому добре. А заради чого живете ви, Грак? Заради якогось металу, з якого думаєте виплавити свою куцу мрію.

– А заради чого ти?

– Я? – Сідалковський задумався. – Я заради красивого, Грак. У людини повинно бути все красиве: торс, слово і обов'язково каліграфія. Ви задумувалися над тим, що я постійно говорю про каліграфію? Почерк – це душа людини. Я дивився, Грак, на ваш почерк і одразу визначив, хто є хто. Я ж люблю все елегантне. А втім, кожний мріє про те, чого йому бракує. Тільки не напускайте на себе туману, як колись казала мені мати. Чого й ви, Грак, видаєте себе не за того, ким ви є насправді? Не беріть приклад з Ховрашкевича, Ковбика і навіть Карла Івановича чи Адама Кухлика… По-перше, підкреслюю і повторюю, ви навіть пити не вмієте, по-друге, жінок ви боїтесь більше, ніж самого себе. Ви коли-небудь, Грак, роздягали жінку?..