Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 28 страниц)

– Та, що збирається виходити за механізатора широкого профілю?

– Вона не виходить.

– Ну, так вийде. А ви їй так нічого й не сказали. Ай-яй-яй! Це дуже негарно з вашого боку – використовуєте дівчину, як посібник по варінню юшки. Ну, гаразд. У Сабанєєва, значить, заглядали?

– Навіть законспектував.

– Будову тіла риби вчили по схемах чи по фотографіях?

– По малюнках.

– Це трохи гірше, але нічого. Як бачите, Грак, академію скінчити мало, потрібно пройти ще університети. Отже, за діло. До Стратона Стратоновича я піду сам. Якщо він виявить бажання подивитися на вас – покажу. Сидіть у кабінеті, але, дуже прошу вас, не зачіпайте паркету. Краще повторюйте пройдене, – Сідалковський вийшов.

– Стратон Стратонович у себе? – привітавшись, запитав у Дульченко.

– Нема! – відрубала по-єфрейторськи Маргарита Ізотівна. – Вийшов.

Сідалковський поглянув на Зосю – та заперечливо і ледь помітно похитала головою. Зося для фіндіпошівців була за барометр. По ній вгадували настрій Ковбика, визначали, коли можна було заходити до Стратона Стратоновича, а коли краще не йти. Якщо Зося мовчки й заперечливо похитувала головою, то це означало, що стрілка показує на бурю. Якщо стенала плечима знизу вгору, то це означало: погода сонячна, але з хмарами. Коли голова у Зосі опускалася різко вниз і при цьому заплющувалися очі – це означало, що у Ковбика настрій сонячний, без жодної хмарки на обрії. Якщо стенала плечима і одночасно розводила руками, то можна було йти, а можна й вертатися. Цього разу Зося просто здивовано підняла праве плече і ледь помітно кивнула головою: «Стратон Стратонович є, але Королева Марго не пускає».

– Дивно, – промовив Сідалковський. – Тільки-но телефонував: «Сідалковський, зайдіть до мене», а тут…

– Якщо телефонував, то зайдіть, – розсердилась Дульченко.

Стратон Стратонович був у кабінеті не сам, а з Ховрашкевичем. І Сідалковський одразу відчув, що мова йшла якраз про нього. Останнім часом Євграф чомусь не подобався Ковбику, і той дивився на нього, як нумізмат-початківець, якому підсунули блискучу монету, подаючи її за дорогу й рідкісну, а вона виявилася звичайною, та ще й абсолютно сучасною.

Ковбик і сам не знав, що саме йому не подобається в Сідалковському. Чи не ця його претензійність, імпозантність, оце хизування? «Машкара це все», – думав про нього Ковбик. Хоча зовні вони, здавалося, не відрізнялися нічим. Обидва носили сучасні костюми й краватки. Той і той читав періодику, але загалом щось їх різнило й відкидало в різні боки. Сідалковський підкреслено розмовляв чистою літературною мовою за випуском останнього доповненого і переробленого групою мовознавців правопису. Він не вставляв у речення жодного архаїзму і не пересипав свої виступи діалектизмами. Навіть подільськими [8]8
  Мається на увазі Поділля, а не Поділ.


[Закрыть]. Так переважно розмовляють тільки співробітники видавництва «Наша школа», але й то не під час перерви. Все це давало підстави Стратону Стратоновичу казати на Сідалковського: «Інтелігент собачий».

Ховрашкевич у цьому його повністю підтримував, а зі свого боку виливав на Сідалковського і своє відро помий. Тепер вони обидва жалкували, що прийняли Сідалковського на роботу, і навіть були певні, що він незабаром цілком замінить Варфоломія Чадюка.

– Такі правильні завжди доноси пишуть, – казав Ковбик.

– То, скажу вам, я вже бачив, як він годинами сидить і виводить кожну літеру, ніби Даромир взуття на картинах. То такий почерк виробляється не випадково…

– Хай пише! – опускався у крісло Ковбик. – Тільки ті епістоли на його голову.

Сідалковський і справді удосконалював свій почерк, але над словом чи стилем він не працював. Його цікавило тільки накреслення літер, їхня, так би мовити, наглядність, естетичність, краса. Стилю у нього не було. Навіть епістолярного. Отже, Ховрашкевич даремно запевняв Ковбика у протилежному. Будь-яка анонімка, що приходила за підписом «групи товаришів» чи «трудящих», до Сідалковського не мала аніякісінького відношення.

– Недаром воно очі опускає додолу, – казав у цих випадках Стратон Стратонович. – Чує кішка, чиє сало з'їла.

Але він помилявся. Над літературним словом Сідалковський почав працювати випадково. Біля київського центрального гастроному, де на автоматах з газованою водою хтось гарним почерком вивів: «Товариші алкоголіки! Не забирайте, будь ласка, стаканів. Людям нічим воду пити».

Поки Сідалковський читав це оголошення, до нього підійшов незнайомець, підтягнувся до вуха і тихо мовив:

– Слухай, дай двадцять шість коп. на сухвино…

– Ставайте в сухдок і на незнайомих не тикайте. Це інколи вкорочує життя і частенько приводить до фізичних травм… Не моральних, – підкреслив Сідалковський, – а саме фізичних!

Сідалковський вважав себе людиною вихованою, і сам казав усім тільки «ви». Але коли йому тикали, він морщився, неначе від гнилого помідора. Такого звертання без ускладнень, як і гонконгського грипу, він не терпів.

– Пробачте, професоре. Чи ви журналіст? – розгубився алкаш. – У вас така вимова. Чиста, як дев'яностошестиградусний спирт. Позичте карбованця…

Від гарної вимови, зрозумів Сідалковський, його акції, як і ціни, піднімаються. Він добрішав, наче тісто на дріжджах. Та й діватися було нікуди. Якщо відмовиш, то він знав: слово «професор» перетвориться на протилежне йому поняття. Сідалковський, особливо Сідалковський-другий, такого допустити не міг, хоч поруч і не було знайомих. Компліменти для Євграфа – як для жінки прикраси. Він витяг останнього карбованця.

– Металевими, сподіваюсь, берете?

– Дякую, професоре, – слова для п'яниці не коштували нічого, але в душу Сідалковського залягали, як металеві карбованці в гаманець.

Євграф навіть не оглянувся і пішов геть. Так ходять тільки закохані, що несподівано полаялися, або молоді актори кіностудії, які одержали свою першу роль, але ще її не зіграли…

– Що у вас? – запитав Ковбик, дивлячись поверх окулярів на Сідалковського.

Ховрашкевич підвівся, притис, як кошеня за голову, цигарку до дна попільнички і придавив. З неї тільки дим пішов.

– Я піду, – промовив він.

– Залишайтесь, – наказав йому Ковбик у формі прохання.

– Може, мені іншим разом зайти? – запитав Сідалковський голосом, який не сподобався не тільки йому, а й навіть його двійникові.

– А чого ж? Давайте вже одразу!

«Доля Грака повисла на волосинці, – подумав він. – Сказати, що Мурченко прислав, чи краще від себе?» Сідалковський зрозумів, що Грак йому не байдужий, хоч ставиться він до нього якось неприязно.

– Товариш на роботу проситься. Має направлення… у село. Але каже, – додав від себе Сідалковський, – направлення – добре, але у «Фіндіпоші» – краще…

– Хто він? – не зовсім дружелюбно перебив його Стратон Стратонович.

– Закінчив сегеакадемію. Ветеринар. Диплом з відзнакою…

– Хоч гарне чи миршаве?

– Та непоганий, – абстрактно відповів Сідалковський, хоч і відносив себе до прихильників класицизму.

– Мо', взяти на відділ вичинки? Ветеринар же… Як ви дивитеся? – Ковбик повернув свою важку голову до Ховрашкевича.

– То я вам скажу так, якщо анонімок не писатиме, то, я гадаю, можна взяти…

– А як же ти його визначиш? З виду людина ніби й нормальна. Розумна. Начебто інтелігент, – Ковбик не спускав очей із Сідалковського, як Ховрашкевич з піддослідного їжака. – А доноси пише. Ще й почерк який. Хоч дипломи виписуй. Хоча б міняло.

«От сволота! – розізлився Сідалковський. – Куди гне… Невже й справді думає, що ті дві анонімки – моя робота?»

– Так непоганий, кажете? А що воно хоч може? Не цікавились? Рибу ловити вміє? А то у неділю ні з ким і до Барінова на ставок з'їздити. З вами ж, Сідалковський, не поїдеш. Ви ж інтелігент. Мабуть, і черв'яка в руки брати боїтесь, нігті лаковані, – кольнув його Стратон Стратонович.

Ховрашкевич не приховував зловтішної посмішки.

– Якщо запросите, то поїду з великим задоволенням, – відповів Сідалковський.

– А ловити вмієте?

– Може, не так, як ви. Але дитинство над річкою провів.

– І що ж ви стьобали, коли не секрет?

– Та все було: окунці, плотвичка, окленці, верховодки, коблики. Траплялося, й раки йшли на черв'як, в'юни…

– Уявляю, в якому жабуринні ви ловили, коли раки на вудку йшли, – Ковбик опустив окуляри і глянув на Сідалковського нормальним поглядом.

Ховрашкевич неприємно завовтузився на місці, потім піднявся й вийшов.

– Значить, і раків тягали? – перепитав Ковбик. – Великих?

– Та траплялися чималі.

– Після війни їх було, – загорівся Стратон Стратонович. – Бувало, уранці встанеш! Вийдеш на берег! Ступити ніде! Кишить! Набереш у кошик! Принесеш додому! Кинеш у відро! Киплять! Слина виділяється! Пара ніздрі лоскоче! Пошлеш старого у чайну! А пива нема! Серце обливається кров'ю! Які колись були раки! Тепер і в Барінова не такі! Мацюпусінькі! Під мікроскопом розглядаєш! – Стратон Стратонович припалив цигарку і затягнувся так страшно, що Сідалковський подумав: дим назад через рот не повернеться, через вуха вийде. – А де ж те миршаве? Це те, що до вас тільки-но зайшло?

Сідалковський мовчки кивнув головою. «І це вже знає. Ховрашкевич доніс».

– Звідки ви його знаєте?

– Мурченко до вас прислав, але він випадково потрапив до мене, коли ви були на симпозіумі, – мазнув Сідалковський по душі Ковбикові.

– То нехай зайде. Тільки дивіться мені, Сідалковський. Візьму, але вся відповідальність на вас. Якщо ще й цей анонімки писатиме, то я вже не знаю, як ми далі житимемо. Усіх розженуть і «Фіндіпош» закриють. Не доживемо до ювілею.

– Я думаю, анонімки – то робота Чадюка.

– Ви так думаєте? А може, Нещадим? Це у мене теж Чадюк…

– Цього я не можу сказати, – відповів Сідалковський, хоч у душі не міг з цим не погодитися.

– А може, ви пишете, Сідалковський? – пішов по прямій Стратон Стратонович. – Щось уже дуже схожий почерк.

– І ви клюнули на вудочку Ховрашкевича? Він же просто сліпий у своїй неприязні до мене. Він…

– А чим це викликано? Не підкажете, Сідалковський? – примружив очі Стратон Стратонович.

– Боюсь, що тут нічого не сказав би навіть сам Юрій Дрогобич.

Стратон Стратонович з Юрієм Дрогобичем особисто не був знайомий, а тому без алегорій запитав:

– А що з цього приводу каже Дрогобич?

– Боюсь, що нічого. Він тут безсилий, хоч і є автором «Прогностичного судження».

– Оракул, значить! Ну, добре, – Стратон Стратонович вважав це вже патяканням, а для цього, як він казав, досить у «Фіндіпоші» Ховрашкевича й Дульченко. Тому наказав просто, без натяків: – Хай заходить, той ваш риболов. Як його хоч прізвище, а то при знайомстві обов'язково забуду. Думаю, це не дуже велика історична постать?

– Наполеончик, – охрестив його Сідалковський офіційно. – Прізвище Грак, Євмен Миколайович. Прописки нема, але буде. Весілля теж. Після сватання.

– Гаразд, кличте, – сказав Стратон Стратонович і зайняв позицію за своїм шведським столом, зробленим з карельської берези під морений дуб.

Грак увійшов повільно, ніби за продуманим заздалегідь сценарієм. У перші ж хвилини відчувалося, що ця сцена у нього давно награна, але вже були й помітні режисерські поправки, які, очевидно, встиг внести Сідалковський. Грак у Ковбика довго не затримався, по дорозі чимось сподобавшись Зосі, і через кілька хвилин туди ж викликали Сідалковського.

– Слухаю вас, Стратоне Стратоновичу, – сказав Сідалковський, ледь стримуючи посмішку, що, здавалося, ось-ось з'явиться на його вродливому обличчі, яке він так беріг від передчасних зморщок.

– Ну, й кадру ж ви мені підшукали! – похитав головою Ковбик. – Такий далеко піде, якщо не з'їдять його мухи. Ну й лиже. Ну й говорить. Ну й майстер! Питаю, чого вирішив у нас працювати. Що воно, думаєте, сказало? Мені, каже, аби під вашим керівництвом хоч рік попрацювати, уже це дасть більше, ніж отих п'ять років в академії. Відчуваю, що сволота, але приємно, – у Ковбика був настрій – як на початку кварталу. – Говорить, дивиться тобі в очі і не моргне. Бере якимись невидимими щупальцями за серце і не відпускає. Якось огидно, але й приємно. По нервах так лоскоче, що й гніву нема. Що воно за їдне? Просто цікаво. Беру для інтересу на місяць, а там побачимо. Так що несіть, Сідалковський, пляшку. Тільки тієї «Екстри» не беріть. Печінка після неї ниє. Спасу нема! А вранці починає канудити! Місця собі не знаходиш! На місяць починаєш вити…

Через два дні розпочалося сватання Грака до Зосі Чудловської. Сідалковський уже зважив і порадив Гракові передусім завоювати серце Дульченко, яка у «Фіндіпоші» вважалася неофіційною Зосиною опікункою. Сідалковського мало цікавило саме одруження. Його більше цікавила сама ідея. Він хотів повторення самого себе, хоч не розумів, для чого це йому потрібно. Мабуть, просто для цікавості: вийде чи не вийде?

– Гарна ж вона. Щоправда, трохи висока, але така вже природа людська: високі одружуються на низьких, малі – на великих, добрі – на поганих, злі – на хороших. І так далі, Грак. Життя зіткане з протиріч, – повторював Сідалковський свою улюблену фразу.

– Вона мила, доктор. Але ж позбавлена будь-якої жіночності, – опирався Євмен.

– Грак, будьте самокритичні. Але до кінця. Гляньте на себе. Дзеркалом я особисто вас не можу забезпечити, але в туалеті є вікно на чорному фоні. Вашу фігуру охопить на весь зріст. Я пішов у приймальню. Ви через хвилину-дві за мною. Довго не затримуйтесь.

– Зося – донька генерала Чудловського. Це ви повинні пам'ятати, Сідалковський, – нагадала йому Маргарита Ізотівна. – Вона за якогось там Грака не піде.

– Пробачте, Маргарито Ізотівно, але Грак – це майбутній фельдмаршал. Ви бачили, як він ставить ноги, коли ходить?

– Що мені до його ніг…

– Пробачте, Маргарито Ізотівно, я вас тільки питаю, чи ви бачили, як він ставить ноги, коли ходить? Зверніть увагу. Це дуже важливо. Носки нарізно, а п'яти всередину і трохи наперед. Так на землі ходили тільки двоє: Грак і Наполеон Бонапарт Перший.

– Не морочте мені голови. Грак – не Наполеон.

– Це правда, але в Грака стільки енергії, – правив своєї Сідалковський. – Коли б хоч десяту частину цієї енергії Наполеонові, ми б сьогодні з вами, Маргарито Ізотівно, розмовляли чистою французькою мовою: «Сампантре сампанп'є…»

– Ще чого не вистачало!

– Таке селяві. Грак – людина надзвичайно енергійна. Заводиться з першого півоберта, як «Жигулі» останнього випуску.

– Він їй не пара, – категорично заявила Дульченко. – Малий, низькорослий і видовжена пика, як у коня…

– Пробачте, Маргарито Ізотівно, це сприймати Граку як комплімент чи як нещастя?

– Це погано. Стратон Стратонович сказав, що з такою мармизою благородним не будеш.

– Фу-у! Маргарито Ізотівно, – зморщився Сідалковський і відступив крок назад. – Від такої жінки і чути такі слова.

– А я що?! Я не свої слова кажу, – Маргарита Ізотівна спалахнула.

– Вам такі слова не до лиця, як погана сукня…

Сідалковський не договорив. У приймальню зайшов Грак, широко і впевнено ставлячи ноги на паркет. Маргарита Ізотівна мимоволі звернула на це увагу.

– Євмене Миколайовичу, – мовив Сідалковський, – скажіть дамам, ким ви були в армії до закінчення академії.

– Єфрейтором, а що?

– Ви чули? Ви чули, Маргарито Ізотівно? Історія повторюється! Я що казав – майбутній Наполеон! Прийшов, побачив, переміг…

– Зосі не переможе…

– Ви про що? – Грак зробив вигляд, що нічого не розуміє.

Ніхто йому на це відповісти не встиг. У проймі дверей, десь аж під стелею, з'явилася голова Зосі, тоді тулуб, а вже потім ноги. Грак кинувся до неї і тільки на такій відстані раптом відчув, що він біля підніжжя Говерли.

«Європейська жінка», – ледь не вихопилося у Сідалковського.

– Зосю, присядьте, будь ласка, – лагідно і ніжно промовив Грак.

Так говорити міг тільки він, і Сідалковський зрозумів, що у Грака чотири голоси: одним він розмовляв з ним, Сідалковським, другим – з Ковбиком, третім – із Зосею, четвертим – з Маргаритою Ізотівною. І всі голоси були різні – саме такі, що найбільше імпонували тому, до кого він у ту мить звертався. П'ятий голос Грак, певне, беріг для підлеглих, але підлеглих у нього поки що не було, і тому той голос у нього ще не прорізувався. Зося покірно присіла, Грак наблизився до неї навшпиньках. Дульченко пронизала його гіпнопоглядом.

– Зосю, – він це слово так вимовив, що навіть Сідалковський відчув: спина вкрилася гусячою шкірою. – Дозвольте, я вам щось на вушко скажу…

Грак видовжився і наблизився до рожевого вушка Зосі. Йому в ніс ударили духи «А може?» і ледь не звалили з ніг, але він мужньо вистояв. «Духи польські, – визначив безпомилково Грак. – У неї все польське: і духи, і очі, і носик, і навіть ім'я». Він їй щось шепнув. Зося пирснула першою пригорщею сміху. Грак цмокнув її у кінчик рожевого вушка. Зося хотіла розсердитися, але тільки хотіла.

«Сніг почав танути. Граки прилетіли», – подумав, дивлячись на них, Сідалковський. Та несподівано вдарили приморозки. З боку Дульченко повіяло холодом. Сідалковський зіщулився, боячись прихопити пневмонію. Грак підібгав крильця і несподівано защебетав голосом птиці, назви якої Сідалковський не знав навіть по-латині.

– Тьотя Маруся, тьотя Маруся, – підстрибував Грак на місці.

«Чого не зробиш ради шпаківні, – міркував Сідалковський. – Грак почав витьохкувати».

– Я вам не тьотя Маруся, і взагалі – не тьотя й не сестра. Мене звати Маргарита Ізотівна, – голос ішов ніби з дна льоху тресту їдалень і ресторанів.

– Але, Маргарито Ізотівно, – Грак наближався до неї курячими кроками.

Дульченко зреагувала на його наближення і відступила на крок. Підійшла до сейфа і взяла для чогось чорнильницю, яка ще зовсім недавно носила свій порядковий номер – другий.

– Грак, не підходьте. Я вам не Зося. Це може погано скінчитися…

– Ну, що ви, Маргарито Ізотівно, що ви? – лащився Грак.

Складалося враження, ніби він підповзає до жінки на животі. У ці хвилини Євмен на когось скидався, але на кого саме, Сідалковський визначити не міг.

– Ну, що ви, Маргарито Ізотівно, ви ж така мила і добра жінка! – У Грака з'явився ще якийсь голос, заколисуючий.

Сідалковський і цього разу втратив усяку орієнтацію. Можливо, саме таким підсолодженим голосом сирени кликали до себе Одіссея. Але Євграф не був того певний, бо ніколи голосу сирен не чув.

– Я тільки вам щось на вушко, – стелився по землі хмелем Грак. – Тільки на вушко…

«Бути великій битві, – подумав Сідалковський. – Сім днів, сім ночей падатимуть з неба стріли. Шоломи тріскатимуться, як перестиглі кавуни на баштані». Та він помилився. Раптом до його вух долинув сміх Маргарити Дульченко.

– Зійшли сніги з гори Кіліманджаро, – розвів руками Сідалковський.

– Та невже? – запитала Маргарита Ізотівна, дивлячись на Грака такими очима, як Колумб на нововідкритий материк. – Я вам принесу ще не такі…

– Метаморфози! – дивувався Сідалковський.

Маргарита Ізотівна неначе переродилася. Вона виявилася напрочуд доброю і симпатичною жінкою, чого він за нею раніше не помічав, так щиро й голосно сміялася – тепер уже з дотепів Грака, – що сльози лились на підлогу. Сідалковський не міг зрозуміти, плаче вона чи сміється.

– Період пізнього Відродження, – мовив Сідалковський. – Ну й Грак, ну й кадра! – згадав він слова Стратона Стратоновича.

Навіть Карло Іванович Бубон приплив до приймальні, аби глянути, що тут трапилося.

– Я так і думав! Нема чого робити людям, – пробурчав Бубон і поплив далі.

Маргарита Ізотівна, як дівчисько, показала йому язика.

– Альпи наші. За вами майбутнє, Грак, – вийшовши в коридор, потис йому руку Сідалковський. – Модерніст вам не конкурент, хоч віднині ви його ворог «номер один». Останнє слово за генералом. Попереду одинадцятий подвиг Геракла. Темне й загадкове царство Аїда…

Грак самовдоволено посміхався.

РОЗДІЛ VII,

в якому розповідається про інтелект, неприємні асоціації, інтуїцію, Бріжіт Бардо, імпортні підтяжки, перестиглі знаменитості, їхніх коханок, Карапет-старшу та її ходу

Ранок сім'ї Карла Івановича Бубона завжди був лагідний і спокійний, наче лисина на голові господаря. Бубон-старший їв гречану кашу з вишкварками. Дем'ян – капаму з горіхами та липовим медом. Це підвищувало, як дізнався Карло Іванович, Дем'янів інтелект. На друге йому подавали манну кашу з козячим молоком або молоко з медом. Перше надавало Бубону-молодшому повноти і габаритності, друге – піднімало його войовничий дух.

Муза теж любила мед, але тільки для інтелекту. Каші вона не вживала, бо це порушувало лінії, з яких в майбутньому мала вийти жіноча грація. Тому їла тільки морквяні котлети чи капустяні зрази із запеченими грушами, а інколи ябчанку в сметані чи на майонезному соусі.

Сама Мацеста Єлізарівна, котра користувалася «Книгою корисних порад», як суддя кодексом, і поступалася у знанні кулінарних рецептів хіба що перед Маргаритою Ізотівною, найбільше полюбляла мантульки по-одеськи та пундики по-херсонськи.

Окрім гречаної каші з вишкварками, яку Карло Іванович любив більше, ніж бухгалтерський арифмометр марки «Фелікс», він поважав також крученики і смажені лисички з паніровочними сухариками, що смакували йому зі свіжими помідорами. Але це були страви сезонні, і тому він вживав їх лише на день свого народження. На щастя, Бубон-старший народився своєчасно: тої пори лисички на базарі продавали якнайдешевше, а помідорів ніхто не хотів брати навіть за півціни.

У домі Бубонів їжі надавалося особливого значення, бо Тато Карло був певний, що розумові здібності цілком залежать від правильного харчування. Ховрашкевич з цього приводу мав свою теорію, але Карло Іванович на те не звертав уваги і дотримувався власної точки зору, яку він вичитав в одному з наукових журналів, але нікому про це не казав. Бо і йому, як усім, теж хотілося мати свою думку і тримати її при собі.

Карло Іванович ніколи нічого не доїдав до кінця. Навіть гречаної каші. Особливо, коли Мацеста Єлізарівна подавала йому ту кашу з молоком. Він її, не поспішаючи, вичерпував, як вино з балії, і коли ложка торкалася дна, яке з'являлося з-під молока, наче лисина, це викликало в Карла Івановича неприємні асоціації. Тож він, як правило, залишав трохи каші на дні. Мацесті Єлізарівні доводилося доїдати після всіх, бо, як вона казала, свиней у домі Бубонів не було, а посуд, як і сорочка Сідалковського, постійно вимагав чистоти.

Сьогодні ранок у Бубонів був особливий. Дем'ян нарешті пройшов «філіппіки» Ціцерона і приступив до його не менш палких промов проти Катіліни, тобто до так званих «катілінарій». Муза закінчила другий клас музичної школи і готувалася до третього. Мацеста Єлізарівна придбала у знайомої перукарки шиньйон, який нагадував віхоть соломи, вирваний бурею із стріхи хліва.

Мав щось і сам Карло Іванович Бубон, але від своїх домочадців приховував, бо не знав, як це для нього може скінчитися. Тому з якимсь ледь вловимим острахом поглядав на Мацесту Єлізарівну, якої боявся не менше, ніж ревізорів. Тільки їх він ненавидів, а Мацесту кохав і мріяв до старості проспати з нею на одній подушці. Карло Іванович дивився на неї і час від часу хапався то за груди, як хворий на серце, то за нагрудну кишеню, де лежали ліки, котрі, як йому здавалося, він раптом загубив. Мацеста Єлізарівна, як усі жінки, більше відчувала, ніж розуміла, інтуїтивно здогадувалася, що в Бубона щось негаразд, але що саме – ще не знала.

– Тебе, Карле, щось тривожить? – питала вона, але Бубон заперечливо кивав головою і відривав руку від грудей, під якими билося серце завбільшки з його кулак.

Трохи далі від серця, але ближче до грудей, між зовнішньою кишенею і шовковою підкладкою піджака в Бубона були зашиті дві фотокартки, які він носив тут з дня профспілкових зборів у «Фіндіпоші». І хоч йому було наказано запам'ятати Євине обличчя (яке, на думку Сідалковського, забути неможливо), а фото спалити, Карло Іванович не наважувався. Характер у нього був м'який, як перина, на котрій спали Масик Панчішка і його дружина Майоліка.

Перша фотокартка нагадувала Карлу Івановичу профіль Бріжіт Бардо, друга скидалася на анфас французької кінозірки, коли та тимчасово перебувала в заміжжі за німецьким промисловцем Гюнтером Саксом.

Це були знімки Єви Гранат – колишньої акторки з провінційного театру Індустріальної Балки, а нині дружини Адама Баронецького, чий рай вона збиралася залишити, незважаючи на грізні збори у «Фіндіпоші». Карло Іванович Бубон носив Євині фотографії біля серця і тепер ніскілечки не жалкував, що ця благородна місія випала саме йому – голові «бюро уваги». Правда, він був не тільки трохи збуджений, а й стривожений, наче стриножений кінь, якого лякали пута (а Бубона – фотокартки). Варто тільки Мацесті Єлізарівні перейняти звичку Карла Івановича і почати нишпорити в його кишені, як він у сумочці дружини, і фотознімки Єви будуть вкинуті у вогонь, а залишки волосяного покрову на голові Бубона – повністю знищені. На щастя, Мацеста Єлізарівна відносила сама себе до інтелігентних жінок і до кишень Карла Івановича не опускалася, навіть соромилась думати про це.

Бубон готувався до великих подій. Підтягуючи свої вельветові штани і пострілюючи по животу імпортними підтяжками, він збуджено котився між стільцями, кріслами, тумбочками своєї трикімнатної квартири, яка чимось нагадувала сучасну універсальну базу. По предметах, що тулилися тут, можна було, як по трудовій книжці, вивчати діяльність Карла Івановича. Де б він не працював – звідусіль у нього були речі. Тут ви могли знайти зовсім не потрібні йому «пальці» й «сухарі» для автомашини (Бубон працював в автоколоні), пляшки, колби, реторти (слід від роботи на склозаводі), під ліжком бігало два їжачки (принесені з «Фіндіпошу»), які так і не встигли стати шепеонами…

Бубон сидів і уявляв. Йому бачилися пікантні сцени на схилах Дніпра чи у під'їздах багатоповерхових будинків. Карколомні стрибки через тини, штурм переповнених автобусів, електричок. Карло Іванович переслідує Єву, страшенно потіє, не встигаючи за нею. Але його підганяють слова Сідалковського: «Пам'ятайте, Карле Івановичу, вам потрібно більше рухатися. Автобуси, таксі, електрички – ваші люті вороги».

Карло Іванович сідав на катер, що йшов на Труханів острів чи на Наталку, і походжав по палубі, як лицар плаща і кинджала. Він сідав поруч Єви та її нового прихильника-серцеїда і непомітно вивертав то кепочку з подвійним дном, що закупив її місцевком, то двобортний японський плащ. Він протикав дірку у «Бухгалтерських відомостях» і спостерігав за кожним їхнім рухом. Карло Іванович був задоволений. Ця гра дорослих йому починала подобатися. Жаль тільки, що Сідалковський на профспілкові гроші не дістав для нього прикладної бороди. Уява переносила Бубона з Труханового острова то у «Грот», що на Хрещатику, то в Голосіївський ліс, в «Аеліту». Бубон протикав пальцем газету і не спускав очей зі столика, за яким сиділа Єва і всмоктувала крізь синтетичну соломинку різноманітні коктейлі.

Бубон теж любив коктейлі, але без алкогольних напоїв. Він пив би їх, як і Єва (так йому здавалося), і ні на мить не забував би міняти кепочки та вивертати плащ.

– Усі закохані сліпі. І це полегшить вашу роботу, Карле Івановичу, – говорив йому Сідалковський. – Вони нагадують запізнілих кіноглядачів, що вскочили до зали, коли фільм уже почався, і, окрім екрана, нічого не бачать перед собою, хоч роблять вигляд, що їм видно все. Вони йдуть у пошуках свого місця, натикаючись то на плечі, то хапаючи когось за голову чи за руку, а коли, нарешті, їм починає світлішати і вони, здається, знаходять своє місце, воно виявляється зайнятим.

Карла Івановича захопила його почесна місія. Він наче повернувся у вчорашній день, який завжди здається трохи кращим, ніж був насправді. Бубон навіть підтягнувся і став молодшим. Жінки впливають на чоловіків так само, як креми і пудра на жінок: хоч не роблять їх молодшими, але надають моложавого вигляду.

«Ех, якби, шановний, винайти невидимку, – мріяв по-школярськи Бубон. – Я зумів би до них підійти впритул і записати на магнітофон їхній шепіт. Цікаво, про що сучасна молодь шепочеться?» Та Карло Іванович був уже в тому віці, коли мрії до нього приходять так само рідко, як до підстаркуватих знаменитостей коханки. Він вважав себе людиною серйозної професії, а тому безглузду мрію про невидимку відкинув геть. Так відкидають лише їжака, на якого несподівано натикаються під власним ліжком…

Бубон важко зітхнув. Йому хотілося швидше вийти на завдання, а тому нетерпляче чекав сигналу від Адама. І він незабаром пролунав.

– Єва тільки-но вийшла з дому і попрямувала в район Києво-Печерської лаври, – повідомив Адам по телефону.

Карло Іванович натяг на голову свій фетровий зім'ятий капелюх, поклав у кишеню металеву коробку з монпансьє від кашлю і задишки під засекреченою назвою, що читалася ззаду наперед, як прізвище винахідника («Кетібос»), і попрямував до виходу.

– Карлушо, куди ти? – запитала його Мацеста Єлізарівна, як учителька учня, що намагався непомітно вискочити із класу.

– Піду провідаю Адама, моє серденько, – сказав він заздалегідь придумане пояснення.

– А що з ним?

– Десь протягло.

– Не бреши. У тебе, Карле, це не виходить. Я тебе бачу наскрізь…

Карлу Івановичу така зіркість дружини не дуже сподобалася, і він на мить розгубився:

– Можеш перевірити!

– Це нижче моєї гідності, – гордо мовила Мацеста Єлізарівна. – В молодості не перевіряла. Не вистачало тільки на старість це робити.

Карло Іванович щез у проймі дверей, як тінь на світлому екрані.

На вулицю він вийшов замаскований, переодягнувшись ще у під'їзді, але, на наш погляд, зробив це передчасно, бо Єва його й так не знала. На голові у Бубона був берет, а на носі – темні окуляри, які він ніколи не носив навіть на Південному березі Криму. З плечей звисав двобортний японський плащ, один бік якого скидався на колір футболок львівських «Карпат», другий – на пригорілу манну кашу. Хлястик перевернути забув, і тому він світився, як зелений шматочок, освітлений сонцем, на жовтому тлі. В одній руці Карло Іванович тримав свій важкенький портфель, набитий «Бухгалтерськими відомостями», в другій – парасольку у вигляді більярдного кия, тільки на добру половину обрізаного.

– Тепер чорта лисого впізнають, – заспокоїв себе Бубон і викотився на Хрещатик, де, здавалося, кілька піхотних дивізій ніяк не могли вишикуватися в колони і піти маршем в одному напрямку.

Йти було важко, люди маневрували, як паровози в депо, і це навіть спокійного Бубона виводило з себе. Він котився тротуаром, не забуваючи про перехожих і свої лікті, що були красномовніші за всякі слова. Вимиті широкі тротуари виблискували, наче коридор «Фіндіпошу» зранку. Накрапав дощ. Він не дуже сподобався Карлу Івановичу, а ще більше йому не сподобалися поливальні машини, що раптом вирвалися звідкись, ніби колона мотопіхоти, і дали одночасно кілька черг по тротуару. Тато Карло ледь врятував свої вельветові штани й ноги, несподівано для самого себе стрибнувши за кіоск із гуцульськими сувенірами.