Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 28 страниц)

Грак перетравлював думки, прилігши на купу соломи, на яку квадратиком падало сонячне проміння.

– Ковбик цікавився вами. Обіцяв піти у відпустку. А що це означає – гадаю, вам розшифровувати зайве. За нього залишається Нещадим. Профспілка при всій любові і приязні до вас, Грак, буде безсила.

У льоху повисла підвальна тиша. Грак мовчки сопів і цим порушував тишу у погребі Філарета Карловича Чудловського.

– Тесть, я дивлюсь, до вас почав позитивно ставитися: охороняє вас з рушницею і з псом. Такої честі не мав, здається, навіть Аль Капоне… Принаймні Цербера при цьому не було.

– Смієшся, Сідалковський. А як мені жити з нею.

– Ви, Грак, мені починаєте не подобатися. Ви хочете, щоб я вас розлюбив. Великі йшли на ще більші жертви…

– Я невеликий.

– Ви невисокий, але можете бути великим. Для цього у вас є всі дані. Я сказав усе, – Сідалковський підвівся і випростався. – Вибирайте з двох одне: красуню Цірцею чи пригоди Одіссея на шляху за золотим руном. У вас направлення куди, Грак? У Казахстан чи в Таврійські степи? Там і там, між іншим, водяться вівці.

– Ти блазень, Сідалковський. Замість того, щоб щось порадити, ти насильно примушуєш мене одружуватися! Ти розумієш це чи ні? – Грак зірвався з місця і широко розставив ноги у великих черевиках.

– Тільки без жестів, Грак, – запропонував Сідалковський. – Істерик я теж не люблю. Чого ви конкретно хочете від мене?

– Я хочу знати, як би ти вчинив на моєму місці, а ти…

– Я вибрав би Зосю. Вона миле й покірне створіннячко. Вона буде вам вірною дружиною. Такі на зраду нездатні. Вона – не ви. Правда, трохи довгувата, але Модерніст же вмирає за нею, як Гойя за Махою.

– У художників свої смаки. Я не художник…

– Я знаю. Ви ветеринар. Але будьте, Грак, скромніші. Не підкреслюйте мені це постійно. Стратон Стратонович мав рацію, коли казав: «Грак від скромності не помре. Це йому не загрожує». У вас її справді мало, як і фантазії. Ідеалізуйте, Грак. Дружину треба обожнювати. Хоча б в уяві. І ви побачите: вона стане кращою, ніж є. У вас убога уява. Я сказав би, ветеринарна, хоч ви цим і пишаєтесь…

– Йди ти до біса!

– Грак, ви постійно лаєтесь. Лайка – це невихованість. Лайка – це аргументи переможених. Між іншим, я вас повинен попередити, якщо ви не викинете білий прапор у вигляді заяви до загсу, з цього котла вам неушкодженим не вирватися. Сили далеко не рівні. Генерал настроєний досить агресивно. Сьогодні вранці ви одержали останню краплю води. На розсолові довго не протягнете. Прорвати оборону вам не вдасться. Цербер вдруге обдурити себе не дасть. Собаки – не люди, вони таких штучок не прощають, – Сідалковський глянув на стелю і поморщився. – Пробачте, Грак, але я тут довго не можу. Кажуть, радикуліт скручує навіть такі гарні фігури, як у мене. Окрім цього, я не можу витримувати такого сусідства, – він показав на стелю, по якій повзли слизькі слимаки. – Як ви з ними співіснуєте, Грак?

Грак мовчав, дивлячись на стелю, ніби тільки тепер помітив, що вона не вимощена метласькими плитками.

– Де салютант, Грак! До завтра, – Сідалковський подав йому руку. – Завтра хотілося б побачити вас на роботі – поголеним і вмитим. Не раджу робити дурниць. Як приятеля попереджаю: генерал без амулетів у вигляді шроту вас не відпустить.

– А ясніше?

– Ясніше? Він зробить з вас решето. Принаймні з одного місця вашого благородного тіла, яке французи називають недільним лицем…

Рівно через дві години після відвідин Сідалковського Грак капітулював – здався на милість генерала і попросив помилування, як людина, котра склала зброю добровільно. Дізнавшись про капітуляцію, Євграф був глибоко переконаний, що все це завдяки йому, але помилився…

Грак почав робити підкоп і несподівано для себе наткнувся на загадковий ящик, замурований у стіні льоху. Коли він його розкрив, то ледь не знепритомнів. Йому захотілося в ту ж мить на волю, в пампаси. Він негайно замурував усе назад, витягнувши з ящика лише єдиний предмет, який там був, і кинувся по східцях угору до дверей.

– Я згоден. Випустіть! – бив кулаками в двері Грак і аж налякав Філарета Карловича, що якраз задрімав над військовим довідником.

Через день заяву відвезли на старе місце. Завдяки респектабельності Сідалковського і знайомству генерала Чудловського, Грака і Зосю розписали того ж дня, у п'ятницю. Щасливий Грак щебетав, крутився навколо Філарета Карловича і нахабно називав його «татом», що не дуже подобалося старому Чудловському. Але іншого виходу в цій обстановці Філарет Карлович не бачив, а загострювати відносини із зятьком не хотів чи втомився.

Зося з одруженням втратила рожеві мрії про стародавніх лицарів середньовіччя і, здається, примирилася з реальністю двадцятого віку. Грак знайшов постійну прописку в Кобилятині-Турбінному й загадковий предмет у льоху генерала Чудловського.

РОЗДІЛ XIII,

в якому розповідається про лицаря XX віку, дисертацію, мушкетерів Франції, згадку про фотокартки, хрестики, торгашів, целофан для любительської ковбаси та італійську мафію

Сонце весело й легко піднімалося над фасадом «Фіндіпошу». Воно перестрибувало своїми ніжками-промінцями з однієї літери на іншу і грало ними, наче музики на цимбалах. Сідалковський потис Гракові руку, перекинув через плече двобортний японський плащ і з словами «де салютант» залишив приміщення філіалу. У Київ він прибув рівно через півгодини.

Місто, напоєне за ніч каштановим цвітом і липами, було свіже, як дитя після купелі. Де-не-де, немов розірвані фотокартки Єви, виблискували своїм сріблястим глянцем калюжі. Свідомий свого службового обов'язку, Сідалковський ішов розмашисто й швидко, як землемір, котрий, забувши метр, вимірював землю кроками.

Адам, припавши обличчям до шибки, дивився услід Єві і повторював лише два слова: «Сідалковський зможе…»

Єва не вийшла, а ніби випурхнула з-під порталу «Фактуса», вискочила на вулицю і несподівано зупинилася. Хтось звечора перекопав асфальт, і глина, схожа на учнівський пластилін, прилипала до бруківки, до стін, до взуття. Дощ, що, певно, пройшов уночі, замісив її на квітах пахучого бузку й жасмину, але від того ні калюжі, ні глина не стали кращими.

– Там, де кінчається асфальт, – промовив Сідалковський, – починається кохання. Доброго ранку!

– Доброго ранку, – відповіла машинально Єва, навіть не глянувши на Сідалковського.

Вона дивилася то на свої лаковані черевички, то на калюжу і думала. Сідалковський знав, про що Єва думає, але не знав, як вона будує свої фрази. Він на деяку мить, але тільки на деяку, затримав на ній свій погляд і сам собі сказав: «Мда-а! З такою зовнішністю можна захищати будь-яку дисертацію».

– Ну, що ж ви! – гукнула Сідалковському молодиця з переповненими сітками в руках, яка скидалася на молочницю пізнього Відродження. – Теж мені лицар… Сам перестрибнув, а дівчину по той бік калюжі залишив. Ох, і молодь пішла! Колись нас хлопці на руках носили…

Сідалковському стало ніяково: безплатних кіноглядачів він не любив. Люди, що поверталися з ранкового базару, оточили їх кільцем у чеканні маленької вуличної сенсації.

– Давайте руку, – запропонував Сідалковський.

– Тут я не перейду? Черевички замащу? – відповіла чи запитала Єва.

Сідалковському це стало набридати. Він раптом зірвав з плеча плащ і кинув його до ніг з таким жестом, якому позаздрили б усі королівські мушкетери Франції. Натовп ахнув, як маса на стадіоні під час удару по м'ячу, що пролетів у двох метрах над перекладиною. Єва не наважувалась. Вона підвела очі, глянула на Сідалковського і простягнула йому вдячну руку.

– Сміливіше!..

Єва була зачарована. Сідалковський ступив два кроки і підхопив її на руки. Єва мліла, як весь базар, що несподівано перенісся сюди, на площу.

– Боже, який ви! – промовила ледь чутно Єва, звівши погляд до неба. – Гляньте, скільки народу зібралось! Яка я щаслива! Такою я ще не була! Ви справжній лицар! Мені від щастя хочеться плакати, боже!

– До кого ви звертаєтесь? – запитав Сідалковський і поставив її на тротуар, хоч вона туди й не дуже поспішала.

– Я хотіла б, щоб ви мене так несли через усе місто… Я б для цього навіть ногу собі зламала…

– Чи варто? У вас гарні ноги…

– Молодий чоловіче, а плащ, – торкнувся плеча товстенький дядечко, який, очевидно, дуже полюбляв пиво навіть без тарані.

– Я дарую його вам, – кинув через плече Сідалковський.

– Ти ба, який аристократ знайшовся, – долинуло до тендітних вух Сідалковського.

«Ти без цих штучок ніяк не можеш? – прокинувся в Сідалковському-другому Сідалковський-перший. – Ти прийшов її перевиховувати чи завойовувати серце?»

«Я ще над цим не думав», – відповів йому Сідалковський-другий.

Він проходив крізь натовп, неначе крізь стрій. Обличчя в нього горіло, як парниковий помідор, що не спізнав ще сонячних променів, але мав достатньо електросвітла. Єва ж цвіла і закипала, як цвіт на абрикосовому дереві в Одесі.

– Давайте знайомитися, – мовила Єва, не випускаючи Сідалковського з рук.

– Сідалко, – відрекомендувався він.

– Єва. Єва Гранат, – сказала вона і двічі вголос повторила. – Сідалко, Сідалко! Щось мені ваше прізвище нагадує. Ага, згадала: Сідалковського. У мене є один знайомий – Сідалковський з «Фіндіпошу».

– Ви там працюєте? – перебив її Сідалковський.

– Ні. Мій чоловік там працює…

– Так ви заміжня? – збивав її з курсу Сідалковський.

– А ви розчаровані?

– Навпаки! Я нікого так на світі не люблю, як розлучених нарсудом мам і…

– Я ще не розлучена і не мама.

– От і чудово.

– Тільки не перебивайте мене. Я до цього не звикла, – губки у Єви набрали форми примхливого бантика, зав'язаного на один вузлик. Так-от: у мене є знайомий Сідалковський. Вам би теж личило: Сідалковський.

– Що ви кажете?

– Абсолютно. У мене є один знайомий. Звати його Коля, але він нагадує іншого мого знайомого, і я його називаю Вадиком. «Коля» йому зовсім не пасує. Як вам Сідалко. Можна, я вас називатиму Сідалковським?

Сідалковський не заперечував. Це йому навіть сподобалося. До його фігури пасувало саме таке прізвище: Сідалковський, а не Сідалко.

– Так-от, цей Сідалковський. Ну, Сідалковський-перший, а не ви. Ви будете Сідалковським-другим. Згода? Чи вас це ображає? Ну, гаразд, ви будете першим, а той другим.

Сідалковський посміхався і думав про своє: що б означала знахідка Грака і чи б'є Бубона Мацеста Єлізарівна, а чи тільки лає?

– Так-от, цей Сідалковський. Не ви, а той Сідалковський, знаєте, що придумав?

– Не знаю. Цікаво, що ж?

– За мною слідкувати!

– Ну?! – красиво переломив брови Сідалковський. – А хто ж ви така, що за вами стежать?

– Ніхто! В тім-то й справа, що я ніхто. А він, Сідалковський, доручив це начальникові мого чоловіка головбуху Бубону. Ви колись чули таке? Навіть дав йому дві мої фотокартки. А жінка взяла їх і порвала… Скандал був грандіозний!

– А звідки вам усе це відомо?

– Та мені мій чоловік сам про все і розповів. Я навіть знала, що він у вельветових штанях ходить. По них я одразу й упізнала Бубона. По них і по лисині, – Єва підстрибнула і зірвала недостигле яблучко. – Хочете пополам? – запропонувала вона Сідалковському й перша надкусила. – Кисле і гірке.

– Плід з дерева пізнання й зла, – промовив Сідалковський.

– Що ви сказали?

– Це з біблії…

– А ви що – сектант чи атеїст?

– А вам що більше до вподоби?

– Мені – ви. А професія мене не цікавить.

– А що вам ще чоловік розповів? – запитав Сідалковський.

– Адам? Та він мені все розповідає. Моє миле і покірне створіннячко. Якось прийшов додому та й каже: «Єво, тепер тобі нічого не вдасться. За тобою стежать». Я розсміялася. У мене днями був один знайомий. Казав, що з кіностудії Довженка. Якийсь каскадер. Все хотів з мене дублера Бріжжіти зробити. Я йому одразу сказала: «Ти от що, каскадер, мотай звідси, бо я тобі дам дублера Бріжжіти». Вона ж уже стара? – чи то запитала, чи ствердила Єва. – Ще хотів мене до моря вести…

– Пішки? – поцікавився Сідалковський.

– Не знаю. Я відмовилась. У мене тут своє море і Дніпро на додачу. Ви, Сідалковський, умієте плавати? – Єва раптово повернула у бічну вуличку, тісну й густо-зелену. – Якщо вмієте, то й мене навчите. А той каскадер передав мене своєму товаришеві із театру. Цей уже влаштував мене на роботу. Тепер я в театрі…

– Ким, якщо не секрет?

– А ви не здогадуєтесь?

– Здогадуюсь.

– Так чого питаєте?

– Цікаво, – Сідалковський несподівано зів'яв, як дерево, посаджене не в той грунт.

А Єва тим часом продовжувала:

– Так от, учора ми з цим товаришем з театру були на Дніпрі. Каже: підемо, поплаваємо, а сам плаває тільки на човнах, і то на тих, що на шістьох. Видно, для двох боїться. Ми сіли, від'їхали від берега, і я одразу хотіла скинути його у воду. Та він аж під лавку заліз. «Єво, не дурій, – каже, – а то я втоплюсь». Топись, відповідаю, хай думають, що втопився через мене. А він мені: «Якщо ти мене залишиш, то тоді, чесне слово, втоплюсь, не дивлячись на те, що не вмію плавати». Завтра побачимо: я йому даю, Сідалковський, громовідвід. Скажу, у мене тепер є Сідалковський – і плавати вміє, і не топиться. Чи не так?

– З вами весело, Єво.

– О, зі мною не пропадеш, – і, вискнувши, Єва підстрибнула й зробила ногами в повітрі ножички, як Пеле із команди «Сантос» при ударі по м'ячу. – За мною, Сідалковський, усі сохнуть, вішаються і топляться.

– Уявляю, скільки на вашій совісті мертвих душ.

– Жодної, – розчаровано промовила Єва. – Ні один не втопився. Тільки обіцяють. Всі вони однакові. Отаке життя. Умерти можна… Нудьга і сум з пірамідоном. Усі тільки лякають, але я не з лякливих. Мене цим не візьмеш. Он Адам, мій чоловік, той теж вішатися збирається майже через день. Я йому навіть мотузку принесла. На, кажу, я подивлюсь, як це ти зробиш. Тільки записку не забудь передати в Держстрах. Думаєте, повісився? Бубона лисого! Повісився – тільки мені на шию. Розплакався, усю нейлонову кофточку зіпсував. Така була кофточка… Тепер її жодна хімчистка не бере. Плями виводять, а сльози залишаються. – Єва крутнулася навколо своєї осі. – А правда, Сідалковський, давайте з вами дружить? Ви мені подобаєтесь. Ви хто – теж артист? Бо мені останнім часом самі артисти попадаються. Той, що нібито з кіностудії Довженка, виявилося, кулонами з міді торгував, видаючи їх за чисте золото. Тепер я зрозуміла, чого він так злякався, коли я сказала: «Бобик, за нами слідкують». Його звали Боб, а я називала Бобик. У нього лице враз стало в клітинку. Він усе носив у клітинку, а тоді по секрету мені зізнався, що йому навіть небо таким здається.

– Що ви кажете?

– Чесне слово. – Сам мені казав. Він же, виявляється, ще й хрестиками у Володимирському соборі торгував. Ви, Сідалковський, не торгуєте? Бо тепер багато хто торгує… З виду ніби люди як люди, а в душі – торгаші.

– Я, Єво, гриз граніт науки і по скелях видирався нагору.

– Науковець?

– Вгадали.

– Гм, – Єва зробила ще одні ножиці. – Цікаво, – цей жест, очевидно, був найвищим виявом її позитивних емоцій. – Цікаво. Мабуть, дисертації пишете? Їжаків схрещуєте?

– Ви що, знаєте, де я працюю? – вихопилося в Сідалковського.

– Звідки? Хіба ви кажете? Тільки відрекомендовуєтесь і всі, як один, брешете. Про їжаків я згадала, бо на роботі мого чоловіка їх схрещують з цими… ну, що шапки з них модні носять. Підкажіть. Вискочило з голови.

– Ондатрами.

– От-от, ондатрами. Але хіба це можливо? Їжаки ж колються. Правда?

«Свята простота, – подумав розчаровано Сідалковсьський. – Форми не відповідають змісту». А вголос сказав:

– Ви просто святість. Ви не Єва, а роза вітрів.

– Комплімент?

– Комплімент.

– Оригінальний? Таких ще мені ніхто не казав!

Вони опускалися вниз по ескалатору. Сідалковський їхав не дуже охоче. Цей візит перестав йому подобатися. Краще б вона не розтуляла своїх вишневих губ. Торрічеллієва пустота. Мовчання – золото, а язик – млин.

У поїзді метро Сідалковський стояв, а Єва сиділа.

– Сідалковський, сідайте, – запропонувала вона.

– Коли у вагоні стоять жінки, Сідалковський сидіти собі не дозволяє.

– Який ви!

Поїзд мчав їх до Дніпра. Вони вийшли на зупинці «Гідропарк» і попрямували на човнову станцію. Сідалковський узяв човен на двох.

– Не боїтесь?

– Я колишній моряк, Єво.

– Ану, заголіть руки.

– Для чого?

– Хочу глянути на ваші виколки.

– Я без татуїровки.

– Першого такого моряка бачу. Мабуть, ви офіцер?

– Ви не помилились, Єво, – збрехав Сідалковський і додав: – Перший помічник мічмана.

У Єви очі зробилися глибокими й голубими. Сідалковський глянув на них, і йому здалось, що в них міг потонути легіон її прихильників. Єва роздяглась і підставила свою й без того напівшоколадну фігуру сонцю і теплим дніпровським вітрам. Купальник її схожий був на фіговий листочок.

– Єво, ви гарна, – мовив Сідалковський, а подумки додав: «Коли мовчите». – Ви гарна, як…

– Як хто? – підвелася на ліктях Єва.

– Як швейна машина «Зінгер» у моєї мами.

Єва вдячно посміхнулася.

– А ваші очі, як оази…

– Як що?

– Як оази.

– А-а, це ми ще в школі проходили, – Єва зачерпнула рукою води. – Здається, по географії… Правильно?

– Правильно, – підтвердив Сідалковський, ритмічно й нехотя загрібаючи веслами. – Я – Сідалковський, Єво.

– Знаю, – розморено кивнула вона, навіть не розплющуючи своїх голубих очей, в яких міг би втопитися й Сідалковський, якби Єва їх відкрила.

– Звідки ви знаєте?

– Я ж сама вас так назвала.

– Але я справді Сідалковський з «Фіндіпошу».

Єва одночасно розкрила пухкенького ротика й голубі, як у серпні небеса, очі.

– Я працюю разом з вашим Адамом.

Єва мовчала, як риба, викинута на берег. Губи-вишні зморщилися, наче враз перестигли.

– Ніколи б не подумала, – розтулилась вишня і показала два разки гарних зубів.

«Зуби – як клавіатура на піаніно чернігівського виробництва», – подумав він.

– Я вас уявляла старим і противним дідуганом. Як ви могли придумати: посилати за мною діда Бубона.

– А ви хотіли, щоб за вами слідкував я?

– Хоча б!

– Що я й роблю.

– Ви мене вбили, Сідалковський. Отже, ви за мною стежите? А все те, значить, було не справжнє: і плащ, і компліменти, і ваші почуття?

– Плащ, Єво, справжній. З чистого японського синтетичного волокна.

– А почуття?

– Про які почуття ви говорите?

– Про наші з вами…

Сідалковський розвернув човен і, пливучи до причалу, думав: «Єва належить до тих жінок, з якими приємно, коли вони мовчать, але якщо вони починають говорити, та ще й так багато, від них хочеться негайно втікати і тільки після цього, через певний час, згадувати, як втрачене дитинство, яке здається значно кращим, ніж було насправді».

Саме таке почуття охопило Сідалковського, коли він несподівано залишив Єву (звичайно, як справжній джентльмен, провів її до самого «Фактуса»). На прощання сказав:

– Єво, ви увірвалися в моє життя, як реактивний літак у небо, залишаючи в ньому яскравий слід: білий і кучерявий.

– Комплімент?

– Комплімент, – підтвердив Сідалковський.

– І такого мені ще ніхто не казав. Коли ми зустрінемося? – подаючи руку, запитала Єва.

– А я вам, Єво, не набрид? Такі жінки, як ви, віддають сьогодні ключ від свого серця, щоб завтра на ньому поміняти замок.

– У вас буде ключ до всіх моїх замків, Сідалковський, – посміхнулася Єва і щезла в тіні величезного «Фактуса».

Сідалковський поспішав до Кобилятина-Турбінного. Там, у «Фіндіпоші», на нього вже чекав Адам. Він дивився на Сідалковського очима абітурієнта, якого може врятувати тільки остання п'ятірка. Євграф глянув на нього так, як можна дивитися, коли сумління ще чисте, а совість уже починає відходити в минуле, узяв по-товариськи за плечі й почав:

– Найбільші майстри по пересадці сердець, Адаме, – це жінки. Вони роблять це майстерно, хоч і не безболісно, поміщаючи своє серце то в одну, то в іншу грудну клітку, але, як правило, в чоловічу. Ви мене зрозуміли?

Адам скрушно похитав головою.

– Скажемо простіше: ви, Адаме, не пройшли по конкурсу. Готуйтесь до наступної сесії. Тримайтесь, тільки без сліз і ридань.

Адам зайшов до кабінету Сідалковського й присів. Він сидів так тихо, що скидався на забутий пам'ятник в осінньому райскверику. Потім схлипнув і затулив обличчя руками.

– Не плачте, Адаме, – промовив Сідалковський і жестом футбольного мецената поклав свою руку на його плече. – Витріть очі і побережіть сльози до кращих часів. Єва – не член нашої профспілки. На поруки її не візьмеш. Масово можна виховувати, але будуть не ті наслідки. Повірте мені. Я зустрічав Єву зблизька. Бачив її так, як вас, Адаме. Божественне створіння. Де ви тільки його відкопали і для чого? Вона створена не для вас…

– А для кого? – Адам підвів очі. Ніс у нього вже встиг набрякнути і за кольором та формою скидався на синій баклажан.

– Для кого ж?

– Для людства, Адаме! Єва створена для людства.

– І ви з мене смієтесь, Сідалковський?

Євграф раптом спіймав себе на думці, що і він… Карло Іванович Бубон таки мав рацію. Досвід переміг молодість.

– Що ж мені робити?

– Випийте своїх улюблених «сто грамів для сміливості» і залиште Єву раніше, ніж вона залишить вас. Інакше історія може повторитись, як старий анекдот на новий лад. Але від того вам не буде смішно.

– Єва залишить мене?

– Так, – Сідалковський відчинив стіл, дістаючи дорогі сигарети. – Кохання, як і телеграма, не завжди знаходить своїх адресатів.

– Але ж трапляються випадки…

– Безперечно. Ваша телеграма, Адаме, ще не прийшла. Вона, можливо, тільки в дорозі. Вона, можливо, до вас іде, але трохи на іншому бланку.

– Скажіть, Сідалковський, вона зустрічається з тим самим «у клітинку»?

– Адаме, Ноїв ковчег уже давно біля гори Арарат, а ви й досі по той бік потопу… Єва живе сучасними темпами. Вона спішить, а ви запізнюєтесь, як періодика. Події розвиваються значно швидше, ніж ви думаєте. Після «клітинки» у неї вже третій. До речі, зайвий. Бо цей третій… Візьміть себе в руки, Адаме, або міцніше затисніть пояс. Цей третій… А втім, яке це має значення для вас? Це ж нічого не міняє.

Сідалковський підійшов до вікна і, здається, для краси закурив. Над «Фіндіпошем» пропливала хмарка, в якої на самих віях виблискували краплини дощу. Здавалося, варто її потрясти, і дощ з неї посиплеться, як роса з ранкової яблуні.

– Ви його бачили?

– Бачив, як самого себе, – мовив Сідалковський. Він сів на краєчок столу, чого профспілкою робити не дозволялось, викинув цигарку і витяг пилочку для нігтів.

– Скажіть, він гарний? – запитав Адам, ніби це могло щось змінити в його житті.

Сідалковський підвів свої красиві очі на нього і на деякий час затримав свій погляд на кінчику Адамового носа.

– Він молодий, як бог, – упевнено сказав по паузі, помітно хизуючись собою.

– Скажіть, а вони вже цілуються? – ледве вимовив Адам, чекаючи від Сідалковського зовсім не тієї відповіді, яку збирався почути.

– Що означає ваше «вже»? – Сідалковський зіскочив зі столу. Він не договорив і почав прислухатись. По коридору, покахикуючи, повільно, але впевнено просувався Стратон Стратонович й лаявся.

– Перепрацювались! Хоча б тобі одно в кабінеті сиділо! Прийдуть! Попозіхають! А наука – ні в ліс ногою! Бухгалтерá! Від них діждешся шапок! Шепеонів діждешся! – Ковбик пройшов повз двері, і його бас гув уже в кінці фіндіпошівського коридора.

– Адаме, ви мене питаєте, чи Єва вже цілується… – Сідалковський зробив крок назад, ніби хотів показатися в усій своїй красі. – Любий мій, ваша Єва цілується завжди! Вона без цього не може, як молода лошиця без вівса. Даруйте за грубе порівняння, скажу м'якше – поцілунки для неї така ж необхідність, як для ковбаси целофан.

– Що ж мені робити, Сідалковський? – тепер говорили тільки очі Адама.

– Від вас вимагається одне. Я вам тисячу разів казав: будьте мужчиною. Це єдине, що дав вам бог, Адаме.

– Що ж мені, бити її?

– А подужаєте?

– Спробую…

– Що ж, спробуйте. Але я особисто такого способу не визнаю і не пропагую. А втім… – Сідалковський задумався. – Цей древній, як греки, спосіб, можливо, на деякий час і вплине на Єву.

– Я спробую, – голос в Адама почав твердіти, як вологий рукав фуфайки на тридцятиградусному морозі. – Вип'ю сто грамів і спробую.

– Але не перебирайте.

– Що? – не зрозумів Адам.

– Градусів. Випийте рівно стільки, скільки вам необхідно для одного пробного сеансу биття і для вашої особистої мужності. Бити раджу по м'якому місцю. В Єви ви його знайдете, гадаю, без особливих труднощів. Бажано поясом. Але не від Євиних техасів. Краще пристає пояс від солдатських штанів.

Сідалковський зайшов за стіл і сів, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена. Та Адам, очевидно, не зрозумів робочої пози Сідалковського. Йому хотілося поговорити, як жінці у хвилини неприємностей, виплакатися.

– Чого воно так, Сідалковський? Якщо ти чесний, то жінка – як вітровій, якщо жінка чесна, то чоловік – як…

– Життя зіткане з протиріч, – повторив своє улюблене Сідалковський.

– А особливо, мені здається, невірними бувають жінки, – продовжував філософствувати Адам. – І особливо гарні. Правильно я кажу?

Сідалковський похитав головою:

– Адаме, я ніколи не ображаю жінок і не принижую їх. Не раджу робити цього й вам. Жінки цього не пробачають, як італійська мафія.

РОЗДІЛ XIV,

в якому розповідається про сталі традиції, золоту монету, таємничу карту, про скарби, пригоди, боягузів та їжаків, сади Семіраміди

Коли у «Фіндіпоші», здавалося, стихли бурі і все нібито стало на свої місця, в загадковому й неприступному будинку Чудловських, що стояв, як ми вже знаємо, на околиці Кобилятина-Турбінного, події тільки розгорталися. У житті нашому часто так трапляється, коли навколо нас твориться щось незрозуміле й загадкове, ми ж не в силах нічого змінити навіть тоді, коли мимоволі самі стаємо учасниками цих подій. Так трапилося і з генералом: він усім своїм єством відчував, що з того часу, як на його подвір'я ступив оцей «мікромаршал» та завойовник Зосі, як назвав подумки зятя Філарет Карлович, тесть втратив спокій, а придбав патентований угорською фірмою трунок під назвою, котра не давалася розшифровці, – «ноксирон». Ноксирон робив свою чорну справу – заколисував на якусь годинку-другу генерала, зате зять став невсипущим. Він з ранку до вечора гасав під високими парканами тестя з заступом в руках і копав обійстя то в одному, то в іншому місці. Нащо вже спокійний і врівноважений Цербер, і той частенько поглядав на свого новоспеченого родича з наміром зайвий раз перекроїти йому штани. Це б він, безперечно, зробив, але йому не дозволяли традиції в домі Чудловських – своїх кусати заборонено.

Сам Філарет Карлович ходив по подвір'ю, наче пересувна телевежа, дивився крізь окуляри, котрі він одягав лише тоді, коли щось хотів детально розгледіти, і не спускав, як і Цербер, очей зі свого зятька.

– Що ви, до холери, тут копаєте? – запитував він, не виймаючи люльки-носогрійки з рота.

– Спушую і рихлю землю.

– Але то ще зарано. Надворі ж, перепрошую, липень. А то роблять лише навесні.

– Нічого, не завадить і влітку, – Грак знахабнів остаточно і поводився так, наче тут господарем був уже не Філарет Карлович, а він.

Здивована і наївна Зося теж не спускала очей зі свого чоловіка, але нічого заперечити не могла. Тому мовчки плакала і на роботу з'являлася з двома солідними мішками під очима. Маргарита Ізотівна в цьому знаходила підтвердження своєї тези: усім жінкам заміжжя – не життя, а пекло, і радила Зосі «оберігати себе від чоловіків».

– Усі вони бездушні деспоти й егоїсти. На світі ще немає такого мужчини, який був би гідний нас, жінок. Я всіх їх ненавиджу і не люблю.

Зося у відповідь клювала носом: сон звалював її з довгих ніг.

– Що він з вами робить? – по секрету цікавилась Дульченко, але Зося мовчала. – Я розповім про все Стратону Стратоновичу, – погрожувала вона.

– Для чого? І що ви можете йому розповісти? – перелякано схоплювалась Зося з дивана, як знервований транзитний пасажир, що болісно реагує на кожний нічний гудок чи дотик міліціонера. – Що ви можете йому розповісти?

– Я знайду що!

У цьому Зося не сумнівалася: Маргарита Ізотівна могла легко вигадувати будь-які розповіді, як і рецепти, якщо ні того, ні другого не було під руками. Тому Зося вдруге вирішила звернутися до Сідалковського, якого поважала і ставилася до нього так само набожно, як до романів про справжніх лицарів.

– Євмен продовжує копати, – повідомила вона. – Інколи закопується з головою. Тепер каже татові, що хоче в дворі мати артезіанський колодязь. Може, ви з ним ще раз поговорите? Тато дуже сердиться. Каже, що він ненормальний.

Сідалковський, поклавши навхрест руки на грудях, мовчки слухав її, хоч по всьому було видно, що не дуже уважно. Та Зося цього не помічала. Легка посмішка й гарні очі Євграфа випромінювали стільки доброти й довір'я, що Зося раптом замовкла і готова була кинутися йому в обійми (аби він їх розпростер), забутися, а водночас висушити й сльози.

– Зосю, – втішив її. – Євмен цілком нормальний. Є в нього один не дуже сучасний недолік – він любить пригоди. До речі, як і я. Він шукає золото…

– Де? У нашому саду, під фруктовими деревами?

– Уявіть собі, Зосенько. Уявіть собі. Він такий наївний, а тому і переконаний, що кобилятин-турбінівський Клондайк у вашому саду… Його трясе «золота лихоманка».

– Але звідки такі відомості? Це про тата ходять легенди, що він дуже багатий і має золото, але то неправда, Сідалковський, то вигадка. У нас тільки й золота, що на пальцях…

– Я вам вірю, Зося, але фізична праця ще нікому не шкодила. Хай Грак попрацює. Чоловік живе мрією – не розбивайте її, бо тоді прийде розчарування і проза. Повірте мені, Зосю.

Зося йому вірила.

– Незабаром він і сам заспокоїться, згадаєте мене, – кинув їй услід.

Коли за Зосею зачинилися двері, Сідалковський став у позу адмірала Нельсона перед боєм і задумався. Одразу про кілька речей. Що то за монета, яку генерал зашив у піджак? Що за карта, знайдена в генераловому льоху? Куди йти: чи негайно рушити до Чудловських, чи на перемир'я до Карла Івановича Бубона, яке збігалося з днем народженням Мацести Єлізарівни?

Непокоїла його загадкова поведінка Грака і Єви Гранат. Перший шукав скарбів, про які десь пронюхав, друга – пригод, без яких, очевидно, не могла жити. Сьогодні він мав зустрічатися з Ією і відправити листа та ліки матері у Вапнярку. Ковбик вимагав путівок і відряджень. А ще Сідалковський думав про зустріч київського «Динамо» із мюнхенською «Баварією».

У Сідалковського в голові все перемішалося, як карти в колоді. Він не знав, з чого почати й куди піти. Гра начебто почалась, але він уже встиг набрати зайвих карт. Тепер випала, здається, можливість ходити, однак він не знав, з якої саме. Карт, як і думок, було багато: усі різні – й жодної парної…

Йому згадався той вечір, коли Грак вдруге погодився занести заяву до загсу. Всі в будинку Чудловських були радісні, збуджені. Навіть вічно похмурий і загадковий Філарет Карлович скидався тоді на людину, яка поставила перед собою якусь певну мету і вже начебто досягла її. Життєрадісний і оптимістично настроєний Грак нагадував австралійську канарку, яка, нарешті, акліматизувалася, звикла до клітки і тепер почала витьохкувати курським солов'єм.