Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц)

– Вічний студент з одним хвостом з античної літератури.

– Так ви мені скажіть, підете чи ні? – Мері, нарешті, натягла на себе сукню з такими переливами, що в очах Сідалковського з'явилися зайчики.

– Я, Мері, не вписуюсь у ландшафт лотерейного колеса. – Сідалковський підвівся і підійшов до етажерки, де лежали його вічно модні запонки у вигляді автомобіля «ролс-ройс» першого випуску.

– У що не вписуєтесь?

– У ландшафт, – повторив Сідалковський. – Є таке німецьке слово. У перекладі на українську означає краєвид. Краєвид з лотереями зблідне на моєму тлі.

– А-а, – махнула рукою Мері. – Кажіть простіше.

– Освіта не дозволяє… Незакінчена вища.

– Вам вона все не дозволяє.

– Таке селяві, – театрально розвів руками Сідалковський. – Чим більше знаєш, тим менше можна.

– Так лотереї будете продавати, поки знайдемо той ваш «Хвіндіпош». Капітан Саприкін казав, що він кудись виїхав за місто. Поближче до села.

– Це вже гірше, ніж з лотереями, – він присів і, обхопивши голову, почав зважувати. – Сідалковський і лотерея. Ну і ну! До чого ти дожився, Сідалковський?

– А що в цьому поганого? – повернулася до нього всім бюстом Мері.

– Народжений гордо нести голову опускатися до лотерей не може.

– Не вигадуйте. Це тимчасово. Гроші не пахнуть… А ви могли б дещо заробити. Вам, правда, без документів матеріальних цінностей не довірять, але я на себе можу ті лотереї взяти. Я вам довіряю.

– Мерсі, – у красивому реверансі нахилив голову Сідалковський.

– То як, згода?

«Не в грошах щастя, – міркував. Сідалковський. – А в гаманці, набитому ними».

– Бути по-вашому, Мері. Затримка за малим – мені потрібний костюм. У парадній формі лотерей не продаватиму. У мене ж усе імпортне, Мері: і піджак, і штани, і сорочка, і галстук, і запонки, і черевики, і окуляри. Тільки сам я з Вапнярки… Так що у такій формі – не той фасон.

Сідалковський справді задумався: «З моєю респектабельністю тільки лотереї продавати. Офіціантом у привокзальному ресторані чи в готелі «Все для інтуриста» – ще сяк-так. Але лотерейні квитки… У такому костюмі, з піднятим білосніжним комірцем і запонками «ролс-ройс». Ніколи!»

– Якщо добре піде, можете непогано заработать, – долітали до свідомості слова Мері. – Матимете свої гроші…

Через два дні Карапет принесла кілька пачок лотерейних квитків і колесо, схоже на те, в якому крутиться в зоопарку білка. У ці дні Сідалковський мав багато з нею спільного. «Треба вміти крутитися», – згадав він слова Карапет.

Сідалковський насамперед переодягнувся в інший костюм, який йому вийняла з шафи Мері.

– Це від Валіко, – сказала вона. – Мого грузинчика. Утік десь на Кавказ. Казав, що охолов до мене, як вершина Казбеку. Я до нього їздила. Не знайшла. Сховався в своїх горах. А казав, що верньоться. Тільки гляне на Грузію. Грузини люблять свою Грузію більше, аніж женщин, – Карапет подала Сідалковському штани. – Валіко теж любив. Казав: «Дорогая, без Грузії, як без тебе, жить не могу».

– Це добре чи погано? – запитав Сідалковський.

– Для Грузії добре, для мене погано, – відповіла Карапет. – Клявся ж мені. Казав, вернусь, дорогая. А взяв і утік, – обурювалася.

– А вам залишив на спогад костюм? – Сідалковський засунув ногу в холошу.

– І Тамару. Хочете, Сідалковський, познайомлю? Не Тамара, а грузинська цариця! Хоч бери з неї картини пиши. У мене всі дівчата гарні.

– У вас їх багато?

– Аж три: Віра, Надія і Любов.

– У вас, Мері, широкий асортимент.

– І одна краща за другу, – вона витягла з тумбочки сімейний альбом, подала його Сідалковському. – Віра – це старша, уже вийшла заміж. Надія розвелася, а Люба тільки збирається…

– Розлучатися?

– Виходити заміж. Щитайте, що вам пощастило, Сідалковський. Я згодна. Ви хлопець підходящий. Провірений. Можете одружуватися. Всьо равно у вас виходу другого немає. Беріть Тамару. Покірна і лагідна, – рекламувала Мері товар власного виробництва таким тоном, ніби не дуже була переконана, що він має підвищений попит. – Кращої дружини не знайдете.

– Ви ж казали, що Люба.

– То вона за паспортом Люба. Як я Дуся. А в житті Тамара. Так їй більше наравиться. Ось вона, – Карапет перегорнула сторінку альбома. – Погляньте. Чим не достойна вас, Сідалковський?

Він узяв альбом до рук, як молодий сапер міну невідомої конструкції. В кімнаті повисла тиша, мов над замінованим полем. На Сідалковського дивилася Тамара – млосна володарка кругленьких колін, обтягнутих у капрон того кольору, який найбільше йому подобався.

– Можете брати. Від такого зятя, як ви, я не відмовляюсь, – долинало до Сідалковського крізь напудрені чимось мізки. – Тамара – активістка. Участує в художній самодіяльності. Танцює гопака…

«Це мені ні до чого, – думав Сідалковський. – Я не директор Будинку культури».

– Зустрічає разниє делегації. Кращої кандидатури не знайдете. Стоїть у черзі на квартиру. Живе в общежитії.

«Це ми знаємо».

– На заводі сказали, що квартиру дадуть одразу, як вийде заміж. Ох, і зіграємо з вами весілля! На весь Хрещатик буде весілля. Ой, уже й натанцююся, – закінчила Карапет.

«Тар-тюф, тар-тюф, – билося серце у Сідалковського. – Чуєш: тар-тюф, тар-тюф. Сватаєшся до дочки, а живеш з матір'ю. Тар-тюф. А може, це не вона?»

– Як вашої дочки прізвище? – запитав уголос.

– Якої?

– А хіба у вас, в усіх прізвища різні?

– А як ви думали, Сідалковський? Старшої – Будкевич. Середульшої – Карапетян. Гарний був чоловік. Не так одягався, як ви, Сідалковський, зате й не був таким голодранцем. Багато грошей заробляв.

– Звідки ви взяли, що я голодранець? – Обличчя Сідалковського набрало кольору перестиглої вишні.

– А хіба ж не видно? Аристократ, а тільки й того, що на вас…

Сідалковський підійшов до серванта і взяв звідти пляшку хересу.

– На правах зятя, – посміхнувся криво.

– Оце я розумію, – посміхнулася Карапет. – Таких люблю і обажаю.

Сідалковський наповнив світло-брунатним хересом фужери.

Мері витягла з сумки два донецьких «Гулівери». Сідалковський мовчки цокнувся і для поновлення нової порції оптимізму випив. «Гулівером» не заїдав.

– Середульша дочка… – провадила далі Карапет і постукала по коробці цигаркою «Дездемона».

«Зараз почне душити», – подумав Сідалковський, але не сказав нічого.

– Середульша – Надія. Найменша – Люба, ось оця, яку ви берете. Вона Гогошвілі. Від того самого Валіко. Так що віддаю вам разом з приданим, – кивнула на костюм.

– По ваших дочках можна вивчати вашу біографію, – вихопилося у Сідалковського.

– Поляка у мене ще не було. Ви перший.

– Я не поляк, я українець, – чемно заперечив Сідалковський.

– З українцями мені найбільше везе.

– Скільки у вас було чоловіків, Мері?

– Офіціально чотири. Ви можете бути п'ятим. Я не заперечую. – Мері розреготалася так, що на пляшці хересу відклеїлась етикетка. – Квартира у мене є. Ви мені подобаєтесь.

– Нерівний шлюб, – посміхнувся Сідалковський і поспішив повернути її до попередньої розмови: – А не офіціально?

– Ви мене смущаєте, Сідалковський.

– Я відчуваю: ви давно перевиконали план. А є, між іншим, жінки, що не добрали до плану.

– Я вас не понімаю. Ви про який план? У магазині в мене завжди план. Навіть більше…

– Я не про те. За напівофіційними даними, на одного чоловіка у нас припадає чотири жінки. У вас, Мері, навпаки: на одну жінку припадає чотири офіційних чоловіки. Це нечесно, Мері. Ви обкрадаєте своїх сестер.

– Ви мене вбили, Сідалковський. Треба ж уміти на світі жить. Я ж даю об'явленія. Роблю людям добро: приймаю на квартиру. Інші в такий способ женихів шукають. Хто як може, так і крутиться. Один, як муха в окропі, а другий, як вареник в сметані… Аякже. От ви мені ж нічого не платите за квартиру? Так хоч щось робіть і опше.

– Не за квартиру – за ліжко, Мері… Точніше, за одну десяту його, – нагадав Сідалковський.

– Хай ліжко. Але тепле. А не платите. Та я з вас і не вимагаю. Чєловєк один жити не може. А тим більше така молода женщина, як я. Скільки мені лет? Як ви думаєте, Сідалковський? Кажіть, але не питайте паспорта.

– Я й без паспорта бачу, що вам, Мері, не більше тридцяти. Жаль тільки, що ваша старша донечка уже має двадцять вісім і цим самим ставить вашу молодість під жорстокий удар…

– Ви дуже колкий, Сідалковський. Я не люблю таких. Мені нравляться мужчини нєжниє.

Сідалковський на знак згоди кивнув головою.

– Так-от я й кажу: ви повинні, Сідалковський, теж мати свої гроші. Хоч на дзельтерську воду. Я даю вам заробити, а ви комизитесь. Лотереї продавать – це не хек свіжоморожений. Робота чиста. Інтелігентна. Якраз для вас, Сідалковський, і опше…

РОЗДІЛ XIV,

в якому розповідається про повернення з далеких мандрів Адама і Єви, «Фактус» і «сьоме небо», натюрморт, Мадагаскар і Дагомею, подвиг Баронецького, його заяву і далекого тезка

Захопившись Сідалковським, як Ховрашкевич їжаками та ондатрами, ми зовсім забули про Адама і Єву. А між іншим, вони вимагають до себе (особливо Єва) не меншої уваги, ніж Сідалковський чи Ховрашкевич. Без Єви і Адама роман так само важко продовжувати, як і рід людський чи, скажімо, нові види ондатр.

Адам, нарешті, повернувся з далеких і важких мандрів. Повернувся не сам, а зі своєю законною дружиною Євою Гранат (про те, що Єва стала законною дружиною Адама, свідчили печатки в їхніх документах і всі без винятку жителі Індустріальної Балки).

Адам привіз Єву швидким спецпоїздом «Жорнівка – Янушполь» з однохвилинною зупинкою в Києві. Молодята сіли в тролейбус і поїхали з швидкістю автомобіліста-любителя. Машина, підвішена палицями до електродротів, попискуючи на перехрестях, довезла їх до Ботанічного саду. Адамові хотілося показати район, де він жив, і сад, в якому гуляли закохані та ходили з диктовими табличками на грудях ті, що мріяли виміняти велику мікрорайонівську квартиру на маленьку в центрі. Аби лише з видом на Хрещатик чи на Софію київську.

Адам вів Єву крізь стрій екзотичних дерев з диктовими паспортами на грудях і дивився на неї, як на спокусливу зірку кіноекрана. Диктова документація дерев свідчила, звідки ці пришельці родом, коли були до нас завезені і коли одержали постійну прописку в самому центрі столиці.

Вийшли на каштанову алею. На деревах догоряли останні червоні спалахи, що скидалися на кольорові свічки у нічному барі.

– Єво, це Київ, – сказав Адам, нахилившись до її вушка.

– Який він? – чи то запитала, чи то ствердила Єва. – Свічки які?

– Каштанові, – посміхнувся Адам.

– Я знаю. Які вони?

– Гарні, – промовив Адам.

– Я бачу, – промовила Єва. – Це Київ? – чи то запитала, чи захоплено підтвердила Єва.

– Так, Єво, Київ. А це мій дім, – показав Адам на блискуче виконану велику копію кращих висотних будівель міста.

Єва дивилася на царство із скла та залізобетону, і в неї паморочилася голова.

– Боже? Який він?

– Високий! Поки що найвищий у місті.

– Єві страшно, Адаме, – і вона притулилася до нього.

Адам жив у цьому будинку. На самісінькій його вершині, де почував себе, як на сьомому небі. Коли над містом ішов дощ, сусіди з нижніх поверхів сушили на Адамовому балконі білизну. Дощові хмари проходили внизу, і Адамові весь час здавалося, що він у салоні надзвукового лайнера. Це був новий житловий будинок вчених, який мав просту і лаконічну назву – «Фактус». Він, здавалося, силоміць уліз поміж будиночки-старожили, які пам'ятали ще князя Ярослава. «Фактус» вважав себе модерністом і стояв серед «класиків» з гордо піднятою головою, зверхньо демонструючи свій залізобетонний модерн, як баскетболіст на зустрічі з молодшими учнями спортивної школи-інтернату. Площа, яка здавалася колись великою й просторою, тепер нагадувала дитячий майданчик, а перехожі – дітей. Коли Адам дивився вгору і по небу пливли хмари, йому завжди ввижалося, що «Фактус» ось-ось упаде…

З Євою Адам не боявся нічого. «Фактус» світився вітринами, і на його фронтоні горіли величезні веселкові літери: «Фото», «Діод» та «Ум».

– Адаме, що це? – запитала Єва, показуючи на першу назву. – Це фотографія?

– Ні, Єво. Це кав'ярня. Вона називається по-вченому – «Фотон», але одна літера перегоріла. Увечері не видно.

– Отже, ми тут не зможемо сфотографуватися?

– Звичайно, ні, Єво.

– А це, Адам, «Ум»?

– Це магазин, Єво. Повністю називається «Вакуум».

– Тут перегоріли чотири літери?

– Так, Єво. Чотири.

– А тут, Адаме, всі літери? «Діод»?

– Тут усі, Єво. Це магазин електротоварів.

Єва зайшла в ліфт. Він був великий і голий, як парубоцька квартира. Тільки стіни, електролампочка і вмикачі. Про Адамову квартиру цього не можна було сказати. Господар умеблював її за останнім словом журналу «Сім'я і клопоти». Вона хоч і мала всього чотирнадцять метрів, але здалася Єві спочатку удвічі більшою. Єві тут подобалося все. Особливо фікуси і френзлі на покривалі.

– Гарно! – схвалила Єва і почала негайно переробляти все на свій лад…

Їй, наприклад, здалося, що шафа стоїть там, де повинне стояти ліжко. А ліжко захопило місце стола. Єва забажала, щоб на столі завжди у великій і глибокій мисці лежали яблука, як натюрморт.

У хвилини інтимної близості Єва говорила про себе в третій особі, хоч любила себе в першій.

– Адаме, – казала вона, – розвесели Єву. Єві сумно.

Адам не знав, як це робиться, і тому робив стойки на голові, але це Єву не тішило.

– Адаме, Єва хоче кави, – казала вона. Коли він з'являвся на порозі кухні, додавала: – І яблук. Принеси Єві яблук.

Вона засинала у нього на грудях. А він боявся ворухнутися, щоб не збудити дружину, і так з розплющеними очима лежав біля неї цілу ніч.

Вранці вони поспішали у рідний для Адама і далекий та незрозумілий для Єви «Фіндіпош». Адам ще й досі не вірив у своє знайдене щастя. Воно для нього було таке ж несподіване, як і одруження. В одній руці Адам ніс портфель, другою тримав Єву з таким виглядом, ніби до його рук потрапила царська пектораль із скіфської могили. Адам йшов, і на його обличчі плавала така гаряча посмішка, від якої у лоточниць тануло «Ескімо».

Адам від природи був неговіркий, а тепер від щастя зовсім занімів. Розмовляла одна Єва. Він слухав її, ніби райських пташок у садах Семіраміди.

– Адаме, Єві боляче, – казала вона. – Відпусти Єві руку.

Він відпускав Євину руку, але не спускав з неї очей.

– Єво, присядь. Ось тут, – показав він на лаву. – А я збігаю до Стратона Стратоновича. Візьму відпустку. На три дні.

– Адаме, на три дні, мало.

– Потім я візьму тарифну. На цілий місяць. І ми поїдемо з тобою до самого Чорного моря. Аж в Одесу. А може, навіть у Харакс, як путівки будуть.

– Мені буде сумно. Візьми Єву з собою.

– Стратон Стратонович цього не любить. У нашій установі працюють одні чоловіки, Єво, – повідомив по секрету Адам.

– Я хочу на них подивитися, – підвелася Єва.

– Ну, що ти там не бачила, Єво? Вони там усі такі, як я.

У Єви очі стали круглі й такі великі, що Адам побачив, як у них відбивалося все фіндіпошівське гасло з усіма знаками оклику. Хтось виглянув у вікно, здається, Масик. Коли побачив Адама з жінкою, не повірив шибці – негайно розчинив вікно навстіж. Сумніву не було: Адам стояв у скорботній позі над якоюсь красунею і, як здалося Панчішці, плакав. Ця гіперболічна Масикова звістка рознеслася по «Фіндіпошу» зі швидкістю радіопередач аматорів-короткохвильовиків. Навіть офіційно стриманий Нещадим і той припав до шибки. Помилки не було. Адам стояв перед дівчиною, не випускаючи її рук, і гаряче чи то клявся, чи в чомусь її запевняв. Єва не нагадувала фіндіпошівцям ні сестри, ні – тим більше – Адамової мами. Вона була значно молодша за Адама. Він гладив її по голівці, як безтямно закоханий, що провів тут ніч і не помітив, коли над ними піднялося сонце. Він прощався з Євою, ніби вдруге збирався у відрядження вивчати попит на шапки. Але не в якусь Індустріальну Балку, а принаймні на острів Мадагаскар чи у далеку Дагомею.

– Єві буде сумно, – мовила тихо Єва.

– Адам скоро повернеться, – відповів він їй так, як усі закохані, що наслідують одне одного.

Адам ніс заяву Стратонові Стратоновичу. Він написав її власноручно, хоч з епістолярним стилем, як і з граматикою, не дружив. Але після двох листів до лікарки із Сум, написаних Ховрашкевичем і тихим Панчішкою, він більше нікому не довіряв. Заяви, листи й кохання йому давалися нелегко, але він боровся з цим, як зі старим арифмометром, що постійно не вибивав однієї цифри. У цифрах Адам кохався. Він їх любив майже так, як колись жінок, тільки довіряв їм більше – цифри його ніколи не підводили. І якби не заслуги й досвід Бубона та не повага Стратона Стратоновича до людини, якій було ближче до пенсії, ніж до стипендії, то головбухом у «Фіндіпоші» став би Баронецький, а не Бубон.

Адам увійшов у «Фіндіпош» і незчувся, як опинився у дворі. Зробив ще одну спробу. Вона кінчилася тим самим. Серце в Адама забилося, щастя змінилося передчуттям страху. Йому здалося, що він втрачає чіткість логічного мислення і тільки-но віднайдену, але ще не відкриту до кінця Єву. Дивне передчуття охопило усе його єство і, здавалося, передалось навіть портфелеві, що несподівано затремтів у руках. Почалося легеньке запаморочення, як цe буває у молодих поетів після першої випущеної в світ книжки.

Кухлик перелякано присів, намагаючись упіймати логічний кінець, як спінінгіст, котрий перерізав «бороду» з жилки, думаючи, що там має бути два кінці, а їх утворилося раптом чотири, і жоден не розмотувався, тільки заплутував жилку ще більше, ніж до цього. Адама почав переслідувати панічний страх. Той страх, який охоплює людину на самоті в лісі чи в човні, де несподівано для себе виявляєш, що щезли весла, а попереду водоспад. Ти починаєш гребти руками, а тоді кричиш своє улюблене на всі випадки життя «Рятуйте!», хоч розум тобі й підказує, що це безглуздо, та Адам не стримався і закричав:

– Єво!

Єва зірвалася з місця, як міліцейська машина, і врізалася в двері «Фіндіпошу» з такою силою, що вмить вилетіла через запасні і потрапила прямо в обійми Адамові…

– Адам! – сказала Єва.

– Єва! – сказав Адам.

– Адаме, тобі погано? – запитала Єва.

– Єво, мені хороше! – відповів Адам.

У голові Адама просвітлішало, як у людини після страшного сну: автомобіль виграв, а гаража нема.

– Як тут гарно! – промовила Єва. – Тут як у раю, Адаме!

Вони підійшли до єдиного райського дерева, що росло на подвір'ї «Фіндіпошу». Єва глянула у вольєри з написами по-латині. По-латині Єва не читала і не любила. Їй подобався тільки один шрифт – кирилиця, але вона не знала, що він так називається.

– Адаме, це водяний пацюк? – вказала вона пальцем на якусь руду тварину з оголеним задом, як в орангутанга із зоопарку.

– Ні, Єво. Це ондатра.

– Ніколи б не подумала, що ондатра така потворна тваринка, а видає такі гарні шапки.

– Ми придумаємо, Єво, ще кращі. Наш «Фіндіпош» тепер думає над тим, щоб шапки були кольору герінус канаріа [6]6
  Канарка.


[Закрыть].

Єва цього терміна не знала, як і Адам. Але він чув його від Ховрашкевича, і тому цей загадковий колір їм активно сподобався.

– Ми робимо тут усілякі досліди… – таємниче почав Адам і прошепотів їй щось на вушко.

– Ну? – вимовила Єва, так і залишивши розкритим ротика у вигляді червового туза. – А хіба це, Адаме, можливо?

– У природі можливо все. Ховрашкевич доводить…

– Це ваш учений?

– Так, – відповів Адам.

– А ти з ним знайомий, Адаме?

– Знайомий, – відповів не без гордості Адам, але, згадавши листи, написані Ховрашкевичем, відчув себе кепсько.

– Цікаво! – Єва дивилася на ондатру. – Адаме, а для чого ви це робите?

– Ми виводимо нові сорти ондатр, – сказав Адам.

– Але ж ондатра не яблуко!

Раптом Адама хтось гукнув. Він підвів голову. З вікна висунулася патлата бородата маска.

– Адаме, що це? – запитала Єва.

– Це наш художник. Даромир Чигиренко-Рєпнінський, – прошепотів Адам.

– Ой, як цікаво! – млосно сказала Єва і сама не помітила, як вийшла назад через парадний хід на тополину алею.

Адам у цей час мовчки приймав потиски рук своїх колег, промовивши тільки два слова: «Так! Одружився». Але зробив це з такою гордістю, що навіть одруженим захотілося й собі повторити цей своєрідний процес.

– Звідки твоя красуня, Адаме?

– З Індустріальної Балки, – сказав Адам. Він поставив портфель у коридорі, на якому негайно з'явилась табличка: «Портфель перевірено – тарані нема!» – і щез по той бік Стратонових дверей.

– Ну, що ж! – звуками єрихонської труби заговорив Стратон Стратонович. – Про ваш подвиг я вже начувся. Вітаю! Вітаю! – кинув він у простір два останніх слова, ніби наперед знаючи, чим такі одруження кінчаються.

– Дякую, – Адам, переминаючись з ноги на ногу, стояв, як символ смирення і покірності.

– Як це ви на таке наважилися? – Ковбик запихкав цигаркою, мов паровоз. – Мабуть, грамів п'ятсот, не менше, перед цим урізали!

– Уночі.

– Що вночі? – здивувався Ковбик.

– Женився уночі, Стратоне Стратоновичу.

– Уночі жінку і полотно не вибирають! – Ковбик попихкував цигаркою під самим Адамовим вухом. – Ну, що там у вас? Заява?

Адам кивнув. Стратон Стратонович мовчки взяв заяву і, масивно сідаючи у ще тепле крісло, прочитав уголос:

– «Прошу надати мені відпустку в зв'язку з тим, що я женився на три дні», – Ковбик замовк і глянув поверх окулярів, ніби вивчаючи Адамове обличчя. Воно набрало кольору томатного соку із помідорів «диво ринку» і застигло. – Всього на три дні? – перепитав Стратон Стратонович.

– На три, – ледь вимовив Адам, бо відчув, що серце підкотилося аж у самісіньке горло і забилося там. – Відповідно до закону…

– Та я не про відпустку, – махнув рукою Ковбик. – Одружилися на скільки?

Кухлик розгубився, як абітурієнт на вступних іспитах, і не відповів нічого. Стратон Стратонович мовчки наклав резолюцію, підвівся і подарував Адамові свій потиск. Кухлик вийшов з кабінету і вибіг на алею, осліплений красою Єви, почуваючи себе на сьомому небі, хоч навіть приблизно не знав, де те небо знаходиться.

Адам ішов вулицями Києва такий щасливий, наче здав разом з Бубоном річний звіт непитущому ревізорові. У трамваї він купив два квиточки – один з них теж виявився щасливим. Адам непомітно для Єви сховав його з наміром при першій же нагоді з'їсти. Адам і Єва сиділи так близько одне біля одного, що поруч міг сісти ще хтось, третій, і не був би зайвим. В Адама очі світилися таким щастям, ніби в нього нарешті з 26-ти лотерей в одній співпала з виграшем серія, хоч номер не зійшовся на дві цифри. А ще з'явилося таке відчуття, ніби він не Адам Кухлик, а його далекий пратезко в тисячному ступені Адам, котрий жив на землі тоді ще один і міг вважати себе за найголовнішого бухгалтера на планеті.

РОЗДІЛ XV,

в якому розповідається про життя, деякі зміни, компанії, Кобилятин-Турбінний, його гордість, ще раз про шепеонів, відрядження, скептицизм Нещадима, «Чаніту» і «Кузьму», дисертації, бродячий зоопарк і доповідну Варфоломія Чадюка

Над планетою гуркотіли громи, а з неба падав град і оббивав листя та зелені пуп'янки яблук. У «Фіндіпоші» лаявся Ковбик, і від його голосу злітали з дверей таблички та викидали свої перші недоношені шепеони слабо схрещені їжаки.

«Життя – як лотерея, – думав Адам Кухлик, тримаючи міцно за руку Єву Гранат. – Коли сподіваєшся виграти карбованця, несподівано виграєш найбільшу суму. А коли мрієш виграти автомобіль – не виграєш нічого».

– Життя – наче плавання на вітрильнику, – сказав Сідалковський, коли, нарешті, знайшов адресу «Фіндіпошу», але не знайшов на тому місці самого філіалу. – Йдеш під норд-остом, а потрапляєш у зюйд-вест.

– Життя – це гра на більярді, – мовив Ковбик, дивлячись з неприхованою неприязню на свого улюбленця – Ховрашкевича. – Б'єш кульку в одну лузу, а вона потрапляє зовсім в іншу.

А життя й справді іноді дає такі несподівані повороти, що куди там п'яному водієві автомашини перед контрольно-пропускним пунктом державтоінспекції.

Змінилося життя не тільки в Адама і Єви, змінилося воно і в Сідалковського, і у «Фіндіпоші», що несподівано потрапив під чергову реогранізацію і був переведений із столиці у невеличке містечко із сучасно-індустріальною назвою Кобилятин-Турбінний (через два «н» у другому слові).

«Науково-дослідні інститути – ближче до виробничих баз!» – такий був черговий девіз цієї реорганізації, проти якого Ковбик у принципі нічого не мав, але тільки тоді, коли він не торкався «Фіндіпошу». В інших випадках він всяких реорганізацій боявся так само, як судів і анонімок.

Десь у душі він був глибоко переконаний, що компанія не обминула філіал лише тому, що фіндіпошівці взялися не за свою справу. Якби у «Фіндіпоші» не намагалися розводити тих шепеонів, то Стратон Стратонович був певний: чергова реорганізація їх би навіть не торкнулась і вони залишилися б на тому місці, де й були. Але й не розводити шепеонів не могли, бо передній заклик «Оволодій суміжною професією, як самим собою» вимагав займатися не лише соціологічними дослідженнями, але й експериментальними. Досліди ці, безперечно, були тісно пов'язані з колишнім науковим профілем «Фіндіпошу», а тепер і чудовими природними умовами Кобилятина, яких у столиці філіал фактично не мав. У Кобилятині всі ці умови створила сама природа.

– То, я вам скажу, набагато краще, – запевняв Ховрашкевич Стратона Стратоновича. – То набагато краще. Ми тепер житимемо на самому, так би мовити, природному лоні. Навколишня природа Кобилятина така, що вона обов'язково позитивно уплине на наші досліди і прискорить результати. Особливо тепер, Стратоне Стратоновичу, коли ми виправили одну дуже, я б сказав, істотну помилку… Ми її припустилися напочатку при підборі батьківських пар. А тут ми подолаємо несхрещуваність навіть при віддаленій гібридизації. Нам потрібно схрещувати не ондатру з їжаком, а зовсім навпаки: їжака з ондатрою… Для цього у нас є усі природні умови… Подивіться, як зацвіли сади! Яка стоїть над «Фіндіпошем» пора року! Які тут умови! – захоплювався Ховрашкевич, дивлячись з другого поверху на Кобилятин-Турбінний, і навіть не помітив того, що його уже давно ніхто не слухає. – А шепеонів ми виведемо. Тут ми виведемо шепеонів… Подивіться, які умови!

Кобилятин-Турбінний і справді мав чудові природні умови для вироблення кисню, хлорофілу та інших необхідних компонентів для здоров'я трудящих і фіндіпошівців. Містечко потопало в зелених декоративно-фруктових деревах, ніби контора по озелененню міста у дендропарку.

Кобилятин-Турбінний зустрів фіндіпошівців біло-рожевим кипінням яблунь, груш, малиновим дзвоном казанів (кобилятинці виробляли величезні казани для варіння асфальтової суміші) та завиванням турбіни, звук якої нагадував висвист дірявої металевої бочки, кинутої на землю з літака. Величезні казани і кукурудзо-калібровочний завод – символ і гордість Кобилятина-Турбінного – були увічнені на гербі міста разом з трилисною гичкою столового буряка місцевої селекційної станції.

Від дня свого народження містечко називалось Кобилятин, а два роки тому, коли шефи з аеродрому турбореактивних літаків подарували Кобилятинському кукурудзо-калібровочному заводові списану авіаційну турбіну, що сушила зерно з космічною швидкістю, на честь цієї знаменної події і на прохання трудящих у назві з'явився додаток. Колишній провінційний Кобилятин тепер носив горду й сучасну назву Кобилятин-Турбінний.

Авіатурбіна стала третьою гордістю кобилятинтурбінівців і віднині давала про себе знати усім навколишнім селам у радіусі чотирнадцяти кілометрів. Коли вона починала сушити кукурудзу, іногородцям здавалося, що в Кобилятин-Турбінний прибула ще й стоматологічна пересувна поліклініка і всьому населенню одночасно свердлять нездорові зуби.

Четвертою гордістю кобилятинців став «Фіндіпош». Він розташувався недалеко від залізниці, у приміщенні колишньої восьмирічної школи. Тут «Фіндіпош» потрясало, як будинок обхідника. Особливо тоді, коли під вікнами пролітали товарняки з швидкістю та висвистом Тунгуського метеорита. Ковбик блід і проклинав Ховрашкевича і той день, коли він дав свою згоду на виведення тих проклятих шепеонів. У його вухах, здається, й досі стояв отой безглуздий вигук Ховрашкевича, коли він увірвався без стуку до кабінету (цього Стратон Стратонович страшенно не любив) і ще з порога вигукнув:

– Ерінацеус! Тобто їжак!

– Що за їжак? – перепитав Стратон Стратонович і вперше за все життя випустив із рота мундштук.

– Ондатру треба схрестити з їжаком…

– І що вийде? – поцікавився з серйозним виглядом Ковбик, про всяк випадок наливши в склянку води.

– Вийдуть шепеони. То я вам скажу, ми будемо перші в світі вирощувати шепеонів.

– Кого, кого будемо вирощувати? – Ковбик підсмикнув штани.

– Шепеонів, – у Ховрашкевича обличчя було схвильоване і таке бліде, як у першокласника комірець зранку. – Шепеонів. Скорочено: ШеПеОН. Повністю: шапкоподібних ондатр. То я так умовно їх назвав, – розмахуючи руками, пояснював Ховрашкевич. – Потім ми, звичайно, виводитимемо не тільки шепеонів, а й качкопонів. Але то в майбутньому. То я собі так замислив. Взяти, приміром, шепеон і..

– І свійську качку, – докінчив за нього Стратон Стратонович.

– Ні, ні. Ми будемо його схрещувати не з свійською качкою. І не з дикою, – цілком серйозно і захоплено говорив Ховрашкевич. – І не з шилохвостом чи з галагазом, а з австралійським качконосом. Щоб шапка була схожа на кепку і мала козирок. Від дощу. Ондатра з норкою – то вже норкопон. По-латині це звучатиме. Я вже формулу вивів… Так-от, по-латині це звучатиме – Нутреоламускус. То ми вирощуватимемо ті шапки переважно для жінок: білі, голубі, темно-бурі…

– А рожевих ви не збираєтесь часом вирощувати? Для дам бальзаківського віку? – Ковбик підвівся і, як завжди, підтягнув штани. – Уявляєте, рожеві! Варто вам лише схрестити вашого шепеона з фламінго – і пухнаста шапка готова.

– То ви даремно смієтесь. Даремно, Стратоне Стратоновичу. Я знаю, ви не консерватор, інакше ви стільки науці не служили б. Від вас, я вам скажу чесно, такого я не чекав. Он Симиренко, Мічурін – з них, знаєте, в свій час теж сміялися. Чи, скажімо, Галілей, Джордано Бруно, Копернік…

– Фарадей і Піфагор, – перебив його Ковбик. – Ну, гаразд. Пробуйте. Але пам'ятайте. Вся відповідальність лягає на вас, Ховрашкевич.

Стратон Стратонович згадав останню вказівку: «Не затискувати ініціативу знизу, а всіляко підтримувати її». Тому, трохи подумавши, згадав, що й кошти для експериментів є. Хай хоч цим займаються. А раптом… Яких тільки чудес на світі не буває!

– А де ж ви їжаків стільки наберете? – примирливо запитав.

– А то вже не наша турбота. То я вам так скажу: ми виводимо шепеонів, а серійним виробництвом нехай займаються звірогосподарства, а не «Фіндіпош». Це взагалі не наша справа: наукові досліди і винаходи. Ми соціологи. Але ми будемо займатися і шепеонами. Ми не можемо склавши руки чекати… – Ховрашкевич тут зам'явся. Йому здалося, що він починає цитувати когось із великих, а цього Ховрашкевич у своїй практиці не допускав. Він мислив самостійно. – Чекати, поки, я вам скажу, хтось раніше за нас виведе тих шепеонів. Мені здається, варто ними тільки зайнятися відділові вичинки – і шапка готова, – додав на закінчення. – Але то згодом. То вже потім…