Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц)

Сідалковського Стратон Стратонович, здавалося, не помічав. Це була Ковбикова манера: випробувати відвідувача, дати йому відчути свою вагу і авторитет. Особливо того відвідувача, якого ти вже хоч трохи знаєш.

– Я вас сердечно вітаю! – промовив Сідалковський.

– І я вас теж, – відповів Ковбик і потягнувся до графина з водою.

«Видно, палить, – подумав про нього Сідалковський. – Ковбик гасить жар своєї душі, як залишки вчорашнього вогнища».

– Ви, сподіваюсь, мене впізнали? – запитав Сідалковський після того, як Ковбик зробив чотири ковтки – три довгих і один короткий, але затяжний.

– Ще б пак: граф Сідалковський!

– Євграф, – поправив Сідалковський.

– Гадаю, вам «граф» більше пасує…

– Так мене величали на флоті…

– А де служили? Де плавали?

– Та усіх портів не перелічити, – Сідалковський сів і заклав ногу на ногу.

– А все ж? – підвівся з-за столу Ковбик.

– Генуя, Венеція, Одеса…

Ковбик розуміюче посміхнувся. Сьогодні він був у настрої.

– І що ж вас привело до прозаїчного Кобилятина-Турбінного?

– Попутний вітер і записка Слави Мурченка…

– М-так! Слава казав! Казав! Ми вас уже давно ждемо. Усі наукою займаються, а бонітувати книги нікому. Як там наш доблесний комсомолець? – Ковбик скрутив записку Мурченка трубочкою, навіть не заглянувши в неї.

– Дякую, нічого, – на правах Славиного приятеля відповів Сідалковський. – Все гаразд. Працює…

– Ви мені скажіть, Сідалковський, таке…

Сідалковський насторожився і під поглядом Ковбика несподівано встав. Тепер він сам собі нагадував телеграфний стовп на танцмайданчику. Не знав, куди подіти руки, погляд з Ковбика чомусь перескочив на його масивне прес-пап'є, схоже на дитячу гойдалку, потім на букет гостро відточених різнокольорових олівців, на купу газет та журналів… Ліворуч від Ковбика на столі у вигляді літери «П» сиділи, як декоративні песики, прив'язані на спіральних ланцюжках, три маленьких телефони: блакитний, червоний і зелений. Вони, здавалося, кожної миті готові були підстрибнути і, накинувшись на відвідувача, загарчати. Все це створювало гнітючу атмосферу, й у відвідувача, котрий проникався до господаря особливою повагою, несподівано підвищувався тиск.

– Та сідайте! Не стовбичте перед очима! – Ковбик, як усі низькорослі, у душі недолюблював цибатих. Вони в ньому одразу викликали якусь нездорову заздрість і неприязнь. – Сідайте! – Стратон Стратонович застромив цигарку в мундштук і черконув запальничкою. З неї бризнули бенгальські іскорки, але вогню не було. – Маде ін Одеса, – пробасив Ковбик і поліз до лівої кишені, витягуючи звідти сірники. – Це маде ін Білорусія. Вигідно, зручно, надійно. – Цигарка задиміла. – Так ви мені ото скажіть, а як оце ви втесалися в члени польської делегації?

– Їхав в одному купе з ними. Вийшов – прийняли за члена делегації. Жертва стандарту, – Сідалковський опустився на стілець, але вже не як звинувачуваний перед слідчим.

Ковбику сподобалася відвертість Сідалковського, і він теж, як кажуть, пішов ва-банк:

– Анонімок не пишете?

– Гарний почерк не дозволяє, – посміхнувся Сідалковський. – Боюсь анонімками почерк зіпсувати.

– Гм, – мугикнув своє улюблене Ковбик. – Можливо, й так. Про ваш почерк я вже начувся. Славатій розповідав.

Ковбику Сідалковський сподобався, але не одразу, оскільки той мав два явних, на погляд Стратона Стратоновича, недоліки: високий на зріст та забагато інтелігентності. Ні того, ні іншого Ковбик не терпів. Про зріст ми вже казали, а до «гнилих інтелігентів» (за його власним висловом) він мав природжену неприязнь. «Коли я гуси пас, воно сиділо на нічному горщику і йому няні грали полонез Огінського», – постійно говорив він.

Та Сідалковський, виявилося, теж колись пас гуси, і лід на душі Ковбика почав танути – хоч крига ще не йшла, але сонце вже пригрівало. Особливо припекло воно, коли Ковбику здалося, що Сідалковський розгубився і навіть збирався почервоніти. Стратон Стратонович це розцінив позитивно і сказав:

– Я не проти. До роботи можете приступати хоч завтра. Прописка є?

– Нема, але через місяць буде, – упевнено відповів Сідалковський.

– Одружуєтесь?

Сідалковський кивнув головою.

– Не ви перший, не ви й останній. Місяць почекаю. Ковбик ходив по кабінету і уявляв себе вищим, ніж був насправді. Сідалковський узяв у Стратона Стратоновича цигарку і для солідарності запалив її з таким виглядом, що Ковбик подумав: «З цигаркою, як і з окулярами, воно ніколи не розлучається».

– Пробачте мені за відвертість, але, мені здається, ви дуже скромні, Стратоне Стратоновичу, – провадив далі Сідалковський.

«Даю три бали за нахабство, – мовив Стратон Стратонович сам собі і, сівши, глянув на Сідалковського з підсиленою увагою: – Цікаво, що воно заспіває далі?»

– Мені здається, – продовжував Сідалковський, – з вашого кабінету можна зробити два. Ось тут, – він піднявся, підійшов до стіни і провів рукою, – треба поставити стіну й відгородитися. Там, – показав він позад себе, – зробити приймальню і посадити секретаря-друкарку. Поруч неї поставити три паралельних вашим телефони. А то ж до вас вриваються прямо з вулиці, пробачте, як з перону у залу для транзитних пасажирів. От як я, приміром…

– Це точно. Конюшня. Прохідний двір, – раптом завівся, як електровіник, Стратон Стратонович.

– Установа від цього докорінно змінить своє обличчя, – продовжував ніби між іншим Сідалковський. – Набере солідності.

Ідея Ковбику сподобалася.

– Де ж ти візьмеш ставку для секретаря-друкарки? – забідкався Ковбик. – Хіба що не прийму вас, зате втілю в життя вашу ідею. – Ковбик примружився. У нього був чудовий настрій, і він поклав собі пожартувати…

Сідалковський не розгубився. «Шосте чуття – це не жінки, воно мене ніколи не зраджує, – подумав. – Він на це не піде». А вголос порадив:

– Треба когось звільнити. Хтось не справляється з роботою, хтось частіше, ніж треба, хворіє… Третій епістолярний стиль удосконалює на анонімках…

Останні слова Сідалковського влучили прямо в ціль. У «Фіндіпоші» взагалі майже ніхто ніколи не хворів. Але коли таке траплялося і хтось насмілювався не з'явитися на роботу, Ковбик наступного ж дня казав:

– З такою мармизою – і хворий? Ніколи не повірю! Симулює! Ви бачили коли-небудь таких хворих? Листка мені про непрацездатність тикає. Переробилось! Непрацездатне!

Ці слова, звичайно, доходили до всіх фіндіпошівців, бо говорилися вони тоді, коли всі були присутні, а весь отой потік стратонівських неологізмів сипався на бідолашну голову відсутнього, який того дня гикав, як ніколи, і це заважало дільничним лікарям точно поставити діагноз. Мабуть, тому в бюлетенях діагноз зазначався один і той же – ГРЗ (гостре респіраторне захворювання).

– Можливо, як і в кожній установі, – міркував тим часом уголос Сідалковський, – у вас є такий товариш, що удосконалює свій епістолярний стиль у вигляді наклепів чи анонімок…

Сідалковський не докінчив. Ковбик і так усе зрозумів: пропозиція йому сподобалася. Тим більше, що вона збігалася з його, Ковбиковим, задумом, який він уже давно виношував у своїй душі. Стратон Стратонович мав на оці Варфоломія Чадюка.

У товаристві Чадюк міг з'явитися несподівано. Він виростав неначе з-під землі. У сердечників тої ж миті починалися приступи, а інших долав страх. Чадюк майже ніколи не розмовляв. Він тільки дивився на вас поглядом глухонімого чи гіпнотизера, і коли ви щось розповідали, вам негайно хотілося відмовитися від своїх слів. У «Фіндіпоші» Чадюка боялися усі. Винятком був лише Ковбик, але й то при свідках і на людях. Сам на сам з Варфоломієм Чадюком Ковбик зустрічатись не ризикував.

Саме Варфоломій Чадюк постійно писав на «Фіндіпош» різні листи і кожний з них підписував від імені трудящих.

– Для секретаря-друкарки то велика зарплатня, – заперечив Ковбик.

– Посадіть на ту зарплату двох, – порадив Сідалковський – секретарку і кур'єршу.

– Гм! А що – це вже ідея, – оцінив Ковбик. – Можете писати заяву.

Коли заява була написана і Ковбик глянув на неї своїм недовірливим оком, він не стримався і набрав номер Панчішки.

– Масик, – пробасив. – А зайдіть-но до мене.

Панчішка, несучи на своєму вічно рум'яному обличчі посмішку, чемно привітався і сказав:

– Я вас слухаю, Страт Стратович.

Ковбик цього разу не образився. Його уява була зайнята іншим.

– Гляньте, який почерк!

Панчішка узяв заяву, підніс її до очей, як реліквію, потім тільки й вимовив:

– Йолі-палі! Колосально!

– Покажіть Ховрашкевичу, – наказав Ковбик. – Можете взяти з собою.

Сідалковський сяяв, як начищені ґудзики на парадній формі курсанта.

– У приймальні для повної гармонії й прямого зв'язку з фасадівським гаслом, – мовив Сідалковський тоном людини, яка працює у «Фіндіпоші» з дня його заснування, – пропоную напис: «Шапка – це дах над оселею ваших мрій!»

«Ховрашкевич номер два. Тільки у кращому виконанні», – думав Ковбик, не спускаючи очей із Сідалковського.

– У кабінеті, позаду вас, можна почепити інше гасло. Скажімо, таке: «Шапка – це те, що робить вас вищим в очах оточуючих».

– Погано! Гірше не придумаєш! – несподівано перебив його Стратон Стратонович, вловлюючи в цьому якийсь прихований підтекст стосовно своєї особи. – І взагалі, Сідалковський, не робіть з шапки культу. Ми повинні передусім думати про соціологічні дослідження й опиратися на статистичні дані, добуті шляхом анкетного опитування трудящих. Ось наша головна мета і ціль. Це профіль нашого… кгм, – кашлянув Ковбик, бо не любив називати «Фіндіпош» філіалом. – Нашого закладу, – ледь чутно додав і постарався перевести розмову в інше річище: – Оце, Сідалковський, і буде ваше перше завдання. Ви повинні придумати справжнє соціологічне гасло. Сучасне – і щоб воно било не в шапку, а в лоб. Зрозуміли?

– Зрозумів, Стратоне Стратоновичу, – Сідалковський ґречно нахилив голову і на мить затримався в позі «маю честь».

– Ви звідки родом? – проводжаючи Сідалковського до дверей, поцікавився Стратон Стратонович.

– З Вапнярки.

– А чому переїхали до Києва?

– У Вапнярці для моїх черевиків ще не проклали асфальту, – посміхнувся ледь помітно Сідалковський.

– У Кобилятині його теж нема. – Ковбик зміряв ще раз Сідалковського з ніг до голови і попрощався.

– Аристократ із Вапнярки! – охрестив його негайно Ковбик, не порушуючи фіндіпошівської традиції.

Загалом Сідалковський задовольняв Ковбика, ніби добра порція вірменського коньяку. А це вже означало, що Сідалковський був третім після Ховрашкевича і Панчішки, хто зумів у такий короткий час завоювати неприступну, як древня фортеця, душу Стратона Стратоновича.

РОЗДІЛ XVII,

в якому розповідається про останній день Помпеї, появу незнайомки, класичну картину Крамського, одне свято і три великих дати, смутну і невеселу Ію, урочистість ситуації, кортеж, назви квітів, танці і грації

– Ну, як? – ще з порога запитала Карапет Сідалковського. – Були? У тому… як його… хвіндіпоші?

– Був, – відповів Сідалковський, скидаючи піджак.

Мері послужливо повісила його на спинку стільця і приготувалася слухати.

– Потрібен паспорт. Той самий, якого я загубив. Робота є – і непогана, – Сідалковський зняв і краватку, в кімнаті було трохи парко. – Мері, можете наймати екіпаж. Сідалковський готовий до сумлінної праці.

– Ви про що? – як завжди, не зрозуміла Карапет.

– Сьогодні для Сідалковського останній день Помпеї. Євдокіє Капітонівно, ви можете віднині вважати мене своїм родичем. Але прошу вас не дуже мною захоплюватися. Я граю в чесну гру. І на посаді вашого зятя думаю бути менше, ніж президент США в Білому домі. Про це прошу повідомити Тамару. Бо я, знаєте, не можу переносити розлук з довгими зітханнями й слізьми.

Мері зірвалася з місця і забігала по кімнаті, наче в неї запрацювали підзаряджені акумулятори. Потім швиденько одяглась і рушила до дверей.

– Ви надовго?

– До завтра, – відповіла Карапет. – Я до Тамари. Вона просила мене сказати їй про ваше окончатільне рішеніє, Сідалковський, і опше.

Євграф не відповів. Він підійшов до вікна і глянув у бік Європи. Надворі висів тихий, голубий вечір. У такі вечори в його далекій і рідній Вапнярці хлопці збираються на вечорниці, ведуть під квітучі яблуні, що пахнуть медами і бджолами, дівчат, а ті, зігріті теплом і затишком, розкривають несміливо й боязко свої вуста, немов гарячочервоні бутони, що хочуть спраги і тепла.

Сідалковський підсунув стілець ближче до підвіконня і, припадаючи чолом до прохолодної шибки, задумався. Він був глибоко переконаний, що прийшов у цей світ не випадково. Природа створила його не для продажу лотерей, а для чогось особливого. Але для чого? Сідалковський того не знав.

Він мовчав. Бо у такі хвилини йому завжди здавалося, що його внутрішнє «я» говорить з ним зовсім іншою мовою і трохи не розуміє його.

«Кого ти із себе корчиш, Сідалковський? – питало у нього те «я», яке він називав найчастіше Сідалковським-першим. – У тебе манія величності. Ти такий, як і всі…»

Раптом двері рвучко розчинилися. Сідалковський хотів був зачинити вікно, вважаючи, що це від протягу, але на підлогу упала чиясь тінь. Сідалковський блискавично повернувся і зустрівся поглядом з переодягненою Карапет.

«Чорті й що! – лайнувся він, як і завжди у хвилини здивування. – Карапет в омолодженому вигляді. Ноги видовжені, стан гнучкий». Сідалковський не вірив очам своїм і на всяк випадок протер їх кулаками, від яких пахло огірковим кремом. Голос у Карапет теж був інший. Ніжний, як вірменський національний музичний інструмент.

– Ія! – подала руку незнайомка.

– І ви? – перепитав Сідалковський, припадаючи устами до м'якої тендітної ручки.

– Ія, а не і я, – поправила його жінка, схожа на класичну картину: гарна, але холодна.

– А-а! Он воно що! А я гадав, що і ви донька Євдокії Капітонівни!

– Ви не помилилися: і я.

– Дуже радий. Але в її списку таких імен не числиться.

– Я – Надія.

– Це вже краще. Надія вселяє віру на майбутнє. Чи не так? – пожвавішав Сідалковський, намагаючись негайно вийняти з рамки цю писану красуню. – На ловця і звір біжить.

– Що? – строго перепитала вона і сіла, як господарка дому № 2.

– То я про себе. Цитую Шекспіра. Скажіть, ви любите Шекспіра? – вирішив повести світську розмову Сідалковський.

– Я люблю Чехова, – Ія відповіла коротко і по-діловому.

«Таку з рамок виймають або ж негайно, або ж ніколи», – дивлячись на неї, думав Сідалковський. Але для цього потрібно передусім самому вийти з них.

– Вашої матусі не буде до ранку, – він повів розвідку словом. – Вважайте, що вам повезло…

Ія кинула на нього стереопогляд:

– Це ви називаєте «повезло»?

– Ще б пак! Невже ви відмовитеся провести цю останню травневу ніч у такому товаристві, як я?

– Ви ж, одначе, нахаба!

– Я просто чесніший за інших: не ханжа і…

Ія підвелася і підійшла до дзеркала, поправляючи на голові густі чорні коси. «Це вже щось та означає!» – Сідалковський вийняв пляшку коньяку, швидко нарізав лимон, щедро посипаючи його цукром.

– Ніщо так не зближує людей, як коньяк. – Білий пластмасовий корок глухо вдарився об підлогу.

– Ви так гадаєте?

– А ви?

Ія не відповіла.

– У вашої мами протилежний вашому характер. Вона говорить, а я мовчу. З вами ж навпаки, – Сідалковський подав їй фужер з коньяком, а в чарку налив мінеральної.

– Я так багато не п'ю.

– Це коньяк. До речі, вірменський. Якщо я не помиляюсь, ви до Вірменії маєте якесь відношення?..

– Ви багато говорите, – перебила його Ія.

– Ви маєте рацію, – Сідалковський перехилив фужер, але коньяк затримав у роті, не спускаючи з неї очей, як кіт з миші. «Гарна і «невідома», як у Крамського».

– Мені пора. – Ія осмикнула спідничку з чорним лискучим поясом і великою мідною бляхою, що поблискувала, як ґудзики у солдата першого року служби.

«Фігура – як гавайська гітара, – подумав Сідалковський. – Дім без такої жінки – все одно, що акваріум без золотої рибки. Невже вона зараз піде?..» Євграф підійшов і ніжно поклав руки на її овальні плечі. Вона повернулася і подивилася на нього своїми темними, як два стволи мисливської рушниці, очима. Мовляв, а що ж далі? Сідалковському стало моторошно і ніяково, але відступати вже було пізно.

«Цілуватися, – підказував йому внутрішній голос. – Це єдиний і давно випробуваний метод заповнювати вимушене мовчання після перших хвилин знайомства».

– На брудершафт, – запропонував Сідалковський.

Ія взяла фужер, їхні руки переплелися. Поцілунок вийшов довгий і хмільний, як вірменський коньяк з п'ятьма зірочками.

Сідалковський підхопив Ію на руки і поніс до широкого, як іподром, ліжка…

…Похмурого червневого ранку Сідалковський прощався з свободою і одночасно відзначав три події: день свого народження, день свого одруження і день втрати незалежності. Свобода відзначала тільки одну подію – прощання з Сідалковським.

Усі три події були фіктивні, бо насправді Сідалковський народився на два тижні пізніше, ніж ця подія була зареєстрована нотаріусом, одружувався на два тижні раніше, ніж того вимагала подана до загсу заява, а втрата незалежності, як думав Євграф, мала чисто формальний характер.

Сідалковський зранку, незважаючи на те, що небо висіло смутне, матове, не втрачав властивого йому оптимізму, жартував, сипав дотепами і кидав кінопогляд на Ію частіше, ніж того бажала Тамара.

– Одним святом відзначимо три великі дати, – казав він. – День народження, день одруження і день розлучення.

Тамара хмарилася, бо така перспектива її, видно, не тішила. Зате світлішала Ія, хоч ще нічого конкретного не бачила навіть у перспективі. Сідалковського усі тягнули за вуха, але не всі розуміли, що це повинно бути чисто символічно. Тільки Ія підійшла, послала йому короткий, але докірливий погляд кінозірки й водночас досвідченого метрдотеля, чиї надії не виправдав відвідувач, котрий (за зовнішніми ознаками) мав би дати чайові.

Усі давно збігли вниз. Сідалковський лишився зі своєю свободою сам на сам – попрощатися з нею. Свобода ще була з Євграфом, але він її вже не бачив. «Свобода – поняття абстрактне, паспорт – конкретне. І ця конкретність уже лежить у мене в кишені», – поплескав він себе по штанях.

Зрештою, Сідалковський був задоволений наслідками обміну. Не знав він лише одного: свобода втрачається легко, а виборюється важко. Але він був у тому віці, коли його ровесники діють відчайдушно, швидко і нерозсудливо.

Сідалковський стояв біля вікна у позі Колумба і, не поспішаючи, зав'язував краватку. Біля розваленого часом і вуличними шибениками цегляного під'їзду зі старою, скрипучою, як усе в будинку Карапет, брамою стояли уквітчані чорні, аж лискучі, мов черевики у Сідалковського, «Волги» і сигналили. Та Євграф на них не реагував. Бо бувають у житті хвилини, коли хочеться допекти хоч чим-небудь людям, які, здається, й не заподіяли тобі зла, навпаки – роблять добро, але злість на них все одно хочеться зігнати. Таку роль в одружених виконують найчастіше жінки, на яких невідомо чим розлючені чоловіки, повертаючись з роботи чи від коханок, раптово починають кричати. Сідалковський ще не мав на кому згонити своєї несподіваної люті і тому, розвернувшись, з усієї сили хряснув величезною тарілкою об підлогу.

– На щастя! – сказав він і помчав униз, де водію таксі не терпілося до загсу більше, ніж Сідалковському

У передній «Волзі» біля сердитого шофера-таксиста, що, певне, думав про денну виручку, надто про кишенькові, сиділа розрум'янена й щаслива матуся Карапет. Позаду, як і того першого дня, коли Сідалковський ступив на асфальтовану землю столиці, формальна царівна його серця – Тамара. У білій фаті. Але найбільше в ній привертала увагу не фата, а яскрава пінопластова квіточка з різнокольоровими пелюстками, яка здивувала б навіть Мічуріна, якби він її побачив.

Коли Тамара зітхала, квіточка так підстрибувала на грудях, що здавалося, пелюстки ось-ось облетять. Але клей БФ-247, очевидно, був з експериментальної партії «Тільки якість», і тому все трималося на місці. Наречена сиділа невесела й розчарована, бо знала заздалегідь, чим ця комедія кінчиться, хоч і не розумілася на зав'язці й кульмінації. Але розв'язку відчувала усім своїм 76-кілограмовим єством. Чого не можна було сказати про Сідалковського.

У наступних двох «Волгах» сиділи, як завжди у такі хвилини, найщасливіші свідки: Славатій Мурченко (його запросила Тамара) в окулярах з новими скельцями, які обов'язково після першої випивки мав побити і номер свого будинку шукати навпомацки; переодягнений у цивільне лейтенант, а тому в ці хвилини – капітан Саприкін та смутна і невесела Ія. Вона дивилася на Сідалковського крізь шпарку між двома, колись чистими, фіранками на вікнах автомашини так, як дивиться з клітки зоопарку домашня кішечка, котру для повної комплектації посадили разом з дикими тваринками. Ія сиділа мовчки і нагадувала могилу, в якій похована остання таємниця тижня із життя Сідалковського.

У третій машині сиділо три представники заводу, де працювала Тамара і де було заплановане таке модне на той час комсомольське весілля. Представники повинні були урочисто вручити, разом з свідоцтвом про одруження, ордер і ключі від двокімнатної квартири, яку Сідалковський збирався негайно розміняти на дві окремих з доплатою.

– Чому ти запізнюєшся, старий? – на правах давнього знайомого запитав його Слава Мурченко.

– Одружуватися і помирати, Славо, ніколи не пізно. Важливо народитися, – відповів Сідалковський і сів поруч Тамари, обнявши її для проформи за плечі.

Кортеж чорних машин мчав до Палацу щастя, та Сідалковський у той день з цією назвою погодитися не міг. Він намагався жартувати і заспокоювати Тамару. Складалося враження, що він заспокоює себе, неначе в'язень, котрого ведуть на ешафот і котрий, працюючи на публіку, корчить із себе героя, хоч усі бачать, як його коліна вибивають дріб. Є дві категорії молодих людей – тих, хто несподівано йде до загсу: одним цей похід ввижається вічним засланням, звідки уже ніхто ніколи не вертається, другі йдуть сюди, як до суду, перед цим побувавши в досвідченого адвоката, котрий запевнив, що вирок таки буде, але умовний.

Сідалковського везли до загсу, і в його душі жило друге почуття, хоч уже тоді він відчував у собі зачаття якогось третього. Може, це було передчуття права на заключне слово, яке згодом скаже не він, а Тамара? Якби не така урочистість ситуації, Сідалковський міг покласти свою задуману голову з трьома почуттями на двоє міцно стиснутих колін Тамари, що нагадували в цей момент неспокійну лисину Бубона, під час ревізії, і Сідалковський би відчув… Але про це згодом. Сідалковському ніколи – він їде до загсу.

Ми не будемо описувати до подробиць шлюбного процесу Сідалковського. Зовні він був схожий на тисячу інших. Можливо, відрізнявся від багатьох тільки тим, що перед самим входом до палацу Сідалковський схопився за серце: у кишені не виявив паспорта. Довелося повертати назад. Паспорт спокійно лежав на м'якому сидінні «Волги» і ще й досі відгонив друкарською фарбою, лінотипом і тушшю секретарки із паспортного стола.

«Погана прикмета. Мабуть, не вдасться розлучитися, – подумав Сідалковський. – Або Тамара звикне до мене більше, ніж я до неї…»

Ія весь час йому ледь помітно підморгувала, намагалася чогось відвести вбік і хапала за руку, на що Сідалковський казав:

– Рука блукань і мандрів, – ніжно стискував її лікоть і запевняв, що таємне стане явним. Але на все свій час.

– Тоді буде пізно, – гукнула Ія.

Та Сідалковський її вже не чув. Він піднімався сходами з гордо піднятою головою переможця, до ніг якого падали квіти і стелилися доріжкою килими. Так ходять тільки полководці або щасливі власники квитків на перегляд закритих кінофільмів.

Підпис було поставлено, свідоцтво вручене, і золота обручка на пальці нагадувала Сідалковському старанно виведений нуль, як арифметичний результат обміну його волі на паспорт.

Кортеж розвернувся назад, і Сідалковський, вважаючи себе тепер повноправним господарем, жестом шкіпера зупинив машини біля кіоску «Квіти – наша радість», запитав у продавщиці

– Пробачте невігласа. Як називаються ці квіти?

– Кали.

– Ви так сказали, як мені почулось, чи якось інакше? – Так і сказала, це ка-ли. Зрозуміли? – перепитала не зовсім ввічливо кіоскерка. – По-латині не знаю. Гроші є – купуйте. Нема – тут не ботанічний сад: рвати заборонено. Якщо дорого, то беріть тюльпани. Вони дешевші..

– Ви мене ображаєте, – посміхнувся Сідалковський. – Мова, мамочко, йде не про гроші, а про естетику й знання. Ось, будь ласка, чотири кали. Здачі не треба. Бувайте, – промовив Сідалковський і пішов до машини.

Карапет-старшій він підніс одну калу, Тамарі – стільки ж, а Ії – як Тамарі та її мамі, разом узятим. Тамарина кала з чисто кавказьким темпераментом була кинута на бруківку і розчавлена безжалісно часткою великої цивілізації у вигляді авто, і тепер Сідалковський зрозумів: жінка до загсу зовсім не схожа на ту, що після загсу. Це була його друга помилка після першої – одруження.

Далі ми скажемо найсуттєвіше. Сідалковський, окрім нового паспорта, золотої обручки і свіжого штампа у паспорті, придбав за свою незалежність новий чорний костюм, білу нейлонову сорочку, чорні лискучі черевики фірми «Цебо» і, звичайно, шкарпетки «Шікішіма босекі» (Японія). Все це видала Сідалковському мама Тамари як аванс по талончиках у магазині для молодят під назвою «Тільки для тих, хто вперше». Плата виявилася щедрою, і навіть у довірливого Сідалковського це викликало незрозуміле підозріння.

Весільний вечір закінчився у ресторані для інтуристів. Сідалковський сидів у центрі й оглядав очима головнокомандуючого позицію. Батарея пляшок нагадувала йому снаряди, з яких щойно зняли бойові головки. Залишилося тільки розрядити їх і послати за призначенням.

Весь вечір він танцював з Ією, хоч не знав тоді, що і Європа уже захоплюється такими фігурами, як у неї. До цього він дійшов інтуїтивно. Тамара була ображена його демонстративною незалежністю і вже тоді виношувала по-жіночому жорстокий план помсти Сідалковському.

– Сідалковський, мені жаль вас, – тихо сказала Ія, припадаючи до його грудей, які під її теплом розширилися до неймовірних розмірів. – За свою необачність ви ще поплатитесь.

– Боротьба за існування і незалежність триває, – він схопив Ію за тонкий стан і закружляв з нею в танці.

– Ви за свою необачність ще поплатитесь, – попередила його Ія, але він глянув на неї, як Панчішка при появі чогось іще рожевішого, ніж у нього, й не промовив ні слова. Йому з Ією і так, без слів, було чудово.

Сідалковський не любив задумуватися над завтрашнім днем, коли ще не кінчався сьогоднішній. Він пив і гуляв. І судячи з того, скільки ним було випито того вечора, Карапет-старша передбачала бурхливу ніч для своєї дочки. Але помилилась. Горда Тамара відмовилась від тієї ночі.