Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 28 страниц)

Ія не стрималась і засміялась.

– Чорт забирай! – вилаявся Євграф. – Негайно одягаюсь і йду замовляти табличку. Іє, ви зі мною?

– А для чого я вам?

– Іє, – Сідалковський зупинився посеред кімнати. – Ви прекрасно знаєте: я не можу без вас. Ви моє натхнення, ви моя любов, але я не поет.

– Не брешіть, Сідалковський, – вона теж перейшла на «ви». – Ви нікого не любите, крім себе. Я не розумію вас, Сідалковський. Чого ви хочете від життя?

– А життя розуміє, чого воно хоче від мене?

– Чому ви думаєте, що ви не такий, як усі?

– А ви думаєте не так?

Вона не сказала ні слова.

– Так ви йдете до гравера чи ні? – гукнув з кухні, переодягаючись, Сідалковський.

– Для чого ви питаєте, Сідалковський? Ви самі чудово знаєте, що я у вас давно як піддослідний кролик. Ви зі мною робите все, що хочете. Але тільки не те, чого хотіла б я. Знаєте, я вас інколи страшенно ненавиджу… Ненавиджу тією чорною ненавистю, на яку здатна лише жінка!

– То від любові, – Сідалковський торжествував і несподівано відчув, що під ним провалюється паркет, а сам він підноситься до небес. На сьоме чи й восьме небо. – Іє, не говоріть так, а то я заплачу.

– Ви не заплачете. Ви жорстокий! Я від вас нічого не вимагаю. Але я жінка, Сідалковський, і ви не маєте права проводити на мені якісь незрозумілі психологічні експерименти. Ви що, дисертацію про жінок пишете?

– Надіє, – промовив несподівано він, і від цього імені їй раптом стало добре і затишно. – Надіє, – ніжно обнімаючи її за плечі, повторив. – Ви ж знаєте, все це не так. Ви теж не та, за кого себе видаєте. І я не такий. А візьміть нашу контору. Немає жодної людини, яка б не мала свого запасного, я б сказав, резервного прізвиська: Тихолаз, Кажан, Анахорет, Мадам Баронецький, Королева Марго, Тато Карло, Колістрат…

– А як вас прозвали, Сідалковський? – перебила його Ія.

– Аристократом… Ковбик нарік. Так і сказав: «Аристократ із Вапнярки».

– А воно вам личить. Ніби доповнює вас…

– Нас усіх щось доповнює і характеризує. Та й ми ще себе удосконалюємо. Принаймні нам так здається. Але що вдієш: така вічна тяга до вдосконалення форм. Від гіршого до красивого. Один замість того, щоб залишатися самим собою, підбріхує, – Сідалковський про себе не сказав ні слова. – Інший, щоб здатися вищим в очах ближніх, натягує на себе маску та так і йде з нею по життю, часто виконуючи роль, яка йому не належить. Одним дають прізвища, другі змінюють їх самі. Коли Баронецький у прізвищі другу літеру «а» заокруглив на «о», він став уже не Баранецьким, а Баронецьким. Бачте, що інколи з людиною робить одна малесенька паличка: прізвище ваше уже походить не від барана (ovis), а від барона. Карло Іванович з літери «п» зробив «л», – і вийшов не Карпо, як був раніше, а Карло. Одні це роблять для благозвуччя, другі – щоб самому собі здатися кращим…

– Ви філософ, Сідалковський.

– Ні, я тільки дружу з філософами, – не без гордості він показав на полички. – Але досить психоаналізів. Природа не терпить порожнечі. Коли одне щось скорочується, то друге видовжується…

«Ти маєш рацію, – погодився з Сідалковським його двійник. – Ти був Євграф Сідалко, а тепер – ти граф Сідалковський, аристократ із Вапнярки».

«Тільки без єхидства, – промовив до нього Сідалковський. – Я цього не люблю».

– Іє, – звернувся він до Надії, як перше. – А що б ото мені на дверях написати? Яку табличку повісити?

– А ви так і не хочете мені відповісти? Не хочете сказати, хто ви насправді, Сідалковський? – Вона наче й не чула його запитання, підвелась, підійшла до дзеркала і непомітно витерла сльозу, що залишала на її щоці ледь помітну борозенку.

– Ніхто. Я справді «ніхто». Я не жартую. Я вам кажу правду, в яку ви, Іє, мало вірите. Як усі жінки. Вам швидше хочеться красивої брехні, – Сідалковський зняв з вішалки краватку і розстебнув комірець. Ія мовчала. – Краще підкажіть, що я повинен написати та табличці.

– А що ви повинні написати?

– Я хочу почепити табличку на дверях: «Є. М. Сідалковський». Але хто? Хто такий Сідалковський? Двірник, сторож, піаніст, негідник, покидьок чи людина з красивим почерком і такими ж манерами?

– А ви напишіть: «Ніхто»! Просто ніхто. Сідалковський і все, – цілком серйозно промовила Ія.

Він був надто високої думки про себе, щоб у цих словах помітити іронію. Тому так само серйозно відповів:

– Для людей цього мало. Вони повинні знати. Хай хоч фальшиве, але конкретне. А може, написати: «Сідалковський-адвокат»? Але кому тепер адвокати потрібні?

– Це не підходить, – сказала Ія.

– А стоматолог?

– А якщо у когось розболяться зуби? Що ви тоді робитимете? Вже краще й справді адвокат.

– Але адвокати ще людям потрібні.

– Ви так гадаєте? А чому вам все-таки не написати, ким ви є насправді?

– Ви з мене смієтесь. Не можу ж я написати: «Сідалковський – секретар-референт «Фіндіпошу», як це часто пишуть на цвинтарних пам'ятниках: «Тут похований кандидат наук»… Ні, Іє. Я люблю жарти, але треба, щоб вони хоч трохи нагадували щось реальне.

– Напишіть: тут живе музикант…

– У нашому дворі всі діти вчаться на Бетховенів, Чайковських і Лисенків. Я не хочу ризикувати, – похитав головою Сідалковський.

– Напишіть, зрештою, що артист!

– Краще, але дівчатка люблять автографи.

– Футболіст? – вгадувала Ія голосом школярки, якій сподобалася нова гра.

– Модна професія, але, – Сідалковський склав носовичок учетверо. – Але я віддаю перевагу не ногам, а інтелекту!

– Тоді філософ! Ви ж філософ, Сідалковський. Чому б вам і справді на дверях не почепити таблички: «Сідалковський-філософ». Це, по-моєму, теж ні до чого не зобов'язує.

– Не беріть мене на котурни, Іє. Кості кинуто! Свистать усіх нагору! – він акуратно і так красиво вивів на папірці своє прізвище, що Ія полюбила його ще більше. – Але у мене до вас невеличке прохання: цю записочку граверу подайте, будь ласка, ви…

– Вона так гарно написана, що за неї нема чого соромитися. Чому б вам цього не зробити самому?

– Мені, Іє, незакінчена вища освіта не дозволяє.

– Гаразд, – посміхнулася вона і раптом поцілувала Сідалковського в щоку. – 3 вами, Сідалковський, легко і в той же час так важко…

– Не перебільшуйте. А тепер уперед! – Він підставив Ії лікоть.

Гравер, віком не старший за Сідалковського, мовчки взяв текст, прочитав як майстер, що робить написи на пам'ятниках, і з олімпійським спокоєм почав виводити такі гарні літери, що Сідалковський не стримався і підійшов ближче, заздрісно дивлячись на золоті букви, які з'являлися на срібній табличці, наче перші сліди на першому снігу. Посмішки у майстра він не помітив. Навіть у кутику губ.

– Гм, – мугикнув Сідалковський, немов наслідував Ковбика, коли нічого не розумів.

– От і все, – защебетала Ія, розрахувавшись, – товаришу філософ.

– Він так нічого й не сказав?

– А що він мав казати? – здивувалася вона, довірливо заглядаючи йому в очі.

Сідалковський мовчки обняв її за плечі й з універмагу повів у «Грот», де готували каву-глясе з присмаком суниць чернігівського лісу.

РОЗДІЛ IV,

в якому розповідається про понеділок – важкий день, нових Магелланів, кругосвітні подорожі, новоспечений шедевр Чигиренка-Рєпнінського, теорію імпресіонізму і, звичайно, аліменти

«Понеділок – важкий день навіть для Адама», – подумав Сідалковський, дивлячись на розпухлий ніс касира «Фіндіпошу» Баронецького-Кухлика, що нерішуче переступив поріг кабінету.

– Що у вас, Адаме? – запитав Сідалковський батьківським тоном, бо, як знаємо, мав уже на це право.

Адам у відповідь тільки шморгнув набряклим носом – чи то від сліз, чи то від перепою.

– Все ясно, – зрозумів Сідалковський. – Почалося справжнє сімейне життя. Плід з дерева пізнання і зла ви з Євою вже з'їли, і тепер Єва хоче на волю, туди, «де парус одинокий в тумані моря біля Ялти».

– Я приніс вам заяву. Вона пізно повертається додому. Буває, взагалі не ночує дома. Каже, що я їй набрид, як гірка редька.

– Перебільшує, – проказав Сідалковський і показав Адамові на стілець. – Я думаю, ви для Єви були засолодким.

– Навіть по імені мене не називає, – поскаржився Адам і поглянув на Сідалковського з надією.

Сідалковський сів на краєчок стола і, прибравши свою улюблену позу, розпочав, навіть не глянувши на подану Адамом заяву.

– Жінка – це кімнатна квітка, Адаме. Вона любить затишок, сонце і нормальну температуру. Коли ж цього нема – вона в'яне за кращим, ніж ви, садівником.

– Але я створив їй такі умови, – розвів руками Адам.

– Мабуть, перегріли. Додаткове тепло і підживлення призводить до додаткових паростків, – відповів Сідалковський. – А може, вона посіяна не на тому грунті? Ваша Єва, Адаме, очевидно, не дуже декоративна. До життя у затишній кімнаті вона не пристосована. Тим більше, на шістнадцятому поверсі. Може, вона – як гератекорпус аренаріус? – Сідалковський зіскочив зі столу. Адам здивовано глянув на нього і нічого не зрозумів. – Гератекорпус аренаріус – це по-нашому перекотиполе. Такій рослині потрібний степ і вітри, коріння вони глибоко не пускають. Навіть у Києві.

– Що ж мені робити? – тихо запитав Адам.

– У цих випадках квіти виймають з горщиків, як кохання із серця, і насаджують туди тих, що добре приживаються.

– А що ви мені порадите?

– Будьте мужчиною, Адаме. Вас ним створила природа, хоч релігія намагається переконати профспілку, що бог. Будьте, Адаме, мужчиною, – говорив Сідалковський, і складалося таке враження, що він більше дбає про красу свого стилю, ніж про розбиту молоду сім'ю. – Це єдине благо, яке нам дала природа. Не будьте ганчіркою. Жінки не люблять таких. Пам'ятайте, – голос Сідалковського бринів, як струни гітари у місячну ніч, – кохання не видається по спецталончиках, як молоко у «Фіндіпоші». Його потрібно завойовувати. А завоювавши – відстояти.

Адам дивився на Сідалковського майже таким самим поглядом, як і на Єву. Тільки Єву він кохав, а Сідалковському по-доброму заздрив. Заздрив і довіряв, бо десь у душі був певний, що й Сідалковський такий самий нещасний, як і він. Адже і в того життя не склалося: платить аліменти. Його теж покинула дружина. Інших варіантів Адам не допускав: усіх чоловіків кидають тільки жінки. Вони – найбільше зло на землі, через них усі нещастя.

А голова місцевкому «Фіндіпошу» не вгавав. Як справжній романтик, любитель моря і пригод, він навіть у цій житейській прозі бачив красу і прикрашав чиєсь горе в своїй уяві. У профспілці він ще почував себе непевно. Приблизно так, як Адам з Євою в шлюбі, і тому в розмові частіше користувався морськими термінами, ніж профспілковими.

– У вашій справі, Адаме, є тільки два варіанти. Перший – набратись мужності і залишити Єву. Пізно чи рано все одно це станеться. Такі шлюби, як у вас, кінчаються так само несподівано, як і зав'язуються. Але завдання профспілки, – Сідалковський підійшов до сейфа, якого Чигиренко-Рєпнінський пофарбував під добре підсмажений каштан, – врятувати будь-якою ціною вашу в минулому здорову і міцну сім'ю. Хоча я з практики знаю, – поклав руку Адамові на плече і завмер у позі молодого актора, – жінки, які пускаються в плавання, рідко повертаються до рідних гаваней. Хіба що тоді, коли в чужих несподівано зазнають аварій. Але й після цього, оговтавшись, при першій же нагоді знову піднімають вітрила і йдуть з попутним вітром, часто навіть без компаса і карти.

Сідалковський сів у крісло, вийняв з шухляди розцяцьковану імпортну коробку з дорогими сигаретами. Чомусь раптом згадав Мурченка. Щось у них з Адамом було спільне. Але що саме? Мабуть, доброта. У Сідалковського теж було дещо спільне з Мурченком. Але що саме? Певне, сигарети, яких він не палив, як і Славатій, котрий носив їх для «форсу». А якщо вже палив Сідалковський, то палив так красиво, що йому заздрили навіть курці, котрі на цій справі давно викурили з рота зуби. Сідалковський узяв коробку і подав Адамові.

– Паліть, – запропонував він. Адамові від такого жесту хотілося заплакати, Сідалковському – розцілувати. Себе.

– Дякую. Не навчився, – сказав Адам так, ніби виправдовувався в чомусь.

– Чоловіки ж – абсолютна протилежність жінкам, – філософствував Сідалковський далі, ховаючи сигарети на місце. – Чоловіки – як Магеллани. Вони теж часто пускаються у подорожі, хоча й не кругосвітні, але, як правило, повертаються назад, додому, і здебільшого розчаровані: або в своїй власній дружині, або в чужих. Щоправда, під час таких подорожей вони при першій же нагоді не забувають кинути якір у невідомій, і тим прекрасній, гавані. Ви мене розумієте, Адаме?

Адам напівствердно кивнув головою.

– Жінки кругосвітніх мандрівок не роблять, вони навічно залишаються у нововідкритій гавані. Якщо ж і та гавань їх не задовольняє, продовжують пошуки незайманих материків. Отак, дорогий друже, – закінчив Сідалковський. – Чим профспілка вам може допомогти? Боюсь, нічим. Але Євою ми займемось. Це наш обов'язок… Наш і адміністрації.

В Адама на віях повисли сльози, як краплини води на невідремонтованому жеком крані у квартирі Карапет.

– Якщо ви впевнені, що Єва в плаванні, але недалекому, то завтра негайно принесіть її фотографії, – у Сідалковського раптом народилась ідея, і він загорівся, як фіндіпошівський сейф під сонячним промінням. – Бажано в профіль і анфас.

Адам, який більшу частину свого свідомого життя провів з цифрами, а не з жінками, підвівся й запитав:

– А розмір? Який розмір фотографій?

– Тринадцять на вісімнадцять, якщо є, і на весь зріст. Адже вашу Єву не всі у «Фіндіпоші» бачили?..

Адам вийшов. Сідалковський хотів був залишитися в кабінеті, але, почувши у коридорі шум, вийшов і собі. Виявилося, що з далеких північних мандрів приїхав Даромир Чигиренко-Рєпнінський. Біля його майстерні зібрався натовп. Чигиренко стояв у позі Брюллова і щось гаряче розповідав. Від нього віяло північними вітрами, солоною таранею і нічним багаттям на березі моря. Чигиренко-Рєпнінський, нарешті, закінчив свою картину і виставив її на суд. Він жваво щось пояснював Ховрашкевичу, а той весь час перебивав:

– То ти мене, Даромире, послухай. Тут треба, я тобі скажу, так…

Даромир, що заріс більше, ніж це було можливо, кивав головою і тут же на ходу домальовував останні деталі, що були ще свіжі, як фарба. Пензель у Даромировій руці поводив себе так, наче ним стирають порох чи павутину.

Фіндіпошівці розглядали картину, але кожний чомусь від неї відступав, намагаючись заховатися за спиною товариша. Нещадим нічого не зрозумів, але коли підійшов ближче, зробив те ж саме. Він глянув на новий шедевр Даромира – і йому стало ніяково за своє взуття. Тепер він зрозумів усе. Один Сідалковський стояв попереду них і сприймав естетичну вартість картини з олімпійським спокоєм. За своє взуття йому червоніти не доводилося…

Чигиренко-Рєпнінський з погордою оглядав своїх цінителів, які стояли принишклі і зовсім маленькі на її тлі. Тільки Зося дивилася на неї з висоти, і то недовго, бо негайно пішла, так і не зрозумівши захоплення фіндіпошівців.

– Ради таких черевиків варто жити, – мовив Сідалковський. – Гарне взуття. Як дитинство в спогадах.

Ховрашкевич неприязно стрельнув на нього з-під своїх кошлатих брів і замислився, підшукуючи якусь мудру фразу. Він, безперечно, знав усе і розумівся навіть на картинах Чигиренко-Рєпнінського. Але його на полотні зацікавило не взуття, а те, чому червоніє черешня, коли достигає. Це явище не вміщувалося в теорію імпресіонізму, і він ретельно шукав інших пояснень.

Нарешті Ховрашкевич таки знайшов його і розпочав пояснювати:

– То я вам скажу так…

– Де б його собі таку роботу знайти? – раптом розкололась стеля, і всі обернулися, глянувши на Стратона Стратоновича, що наближався до них, як МАЗ. – М-м-мда-а-а! Тільки поприходили! Не встигли місця нагріти! Уже патякають! Зранку! Умитися треба! Ну й роботка ж! А у відрядження їхати нікому! Руки тремтять! Хто ж попит вивчати буде? Бухгалтерá!

Усі мовчки почали розходитися. Один Ховрашкевич дозволив собі залишитися і сказати:

– От Стратон Стратонович вам пояснить, що й до чого…

– Розмазня, – кинув Стратон Стратонович і пішов далі по коридору з виглядом криголама, перед яким розламуються айсберги. – Маргарито Ізотівно, хто питатиме, я в Києві. На симпозіумі!

Усі полегшено зітхнули і поспішили до Маргарити Ізотівни дізнатися, чи не збирається на симпозіум ще й Арій Федорович.

Даромир, як завжди, сідав у приймальні навпроти Зосі, брав аркуш цупкого паперу і фломастером накидав перші штрихи до майбутньої картини. Зосі він пояснював, що таке імпресіонізм, абстракціонізм, модерн.

– А до якої течії ви належите, Даромире? – цікавилась Зося, а Маргарита Ізотівна несподівано гнівалась.

– У мене модерн тісно переплітається із абстракціонізмом.

Останнє слово страшенно негативно діяло на Дульченко. Вона на нього реагувала, як індичка на червоний кашкет чергового по вокзалу, мінялася на обличчі й зауважувала:

– І не совісно вам так говорити молодій дівчині? Як у вас язик не стане поперек горла?

Які асоціації у неї викликало слово «абстракціонізм» – навіть Ховрашкевич не міг здогадатися. Даромир піднімався, знизував широкими, як шафа, плечима і виходив геть.

– Що ця баба розуміється на мистецтві, – заочно лаявся він.

А Маргарита Ізотівна тим часом сідала на свого улюбленого коника і навчала Зосю:

– Зосенько! Красунечко ви моя! Не вірте жодному чоловікові на світі. Усі вони брехуни і шарлатани. У мене є досвід, повірте мені. Думаєте, цей бородач кращий? Ви вірите його листам? Він же десь на Півночі шлявся. Думаєте, йому картина була потрібна? До жінки їздив.

– Він же неодружений, – заперечувала Зося.

– Усі вони неодружені. А як тільки візьме вас, виявляється, аж на двох аліменти платить. Візьміть цього… Нашого красеня… Сідалковського.

Зося раптово спалахувала і заплющувала очі, що покривалися тендітними, рожевими, з синіми прожилками повіками, котрі скидалися на великі пелюстки ранкової незабудки.

– Його ошукали, – захищала Сідалковського Зося.

– Хто ошукав? Хто ошукав? Ви йому вірите? Такого ошукаєш! Він сам добрий ошуканець. Я їх усіх знаю. Знаю і ненавиджу. І повірте мені, Зосенько, Дульченко ніколи ні за кого не вийде заміж… Спом'янете моє слово. Я не буду Дульченко, коли це слово порушу…

РОЗДІЛ V,

в якому розповідається про красиві фотокартки в профіль і анфас, оголошення, збори у «Фіндіпоші», зміцнення сім'ї і професійну хворобу

Фотокартки Адам приніс наступного дня. У Баронецького їх було стільки, як у Дульченко рецептів на приготування борщів. Сідалковський не без цікавості взяв пачку фотографій і глянув на першу-ліпшу.

– М-так, – він звів брови і загадково похитав головою, що Адамові спочатку навіть не сподобалося. – Ваша Єва, Адаме, створена богом. Це вам кажу я – переконаний від природи і виховання атеїст. Гарна, аж страшно…

– А в житті? Побачили б ви її в житті, Сідалковський! – зрадів Адам.

– Покличте до мене, будь ласка, Чигиренка-Рєпнінського, – сказав він до Адама, не звертаючи на його слова жодної уваги.

Адам вибіг з таким виглядом, ніби з Євою уже все позитивно вирішилося. Даромир ходив ліниво, здавалося, ніколи нікуди не поспішав і завжди про щось думав, забуваючи навіть привітатися.

– Єва покидає рай, – повідомив він Даромира, коли вони залишилися вдвох. – Тепер місцевком «Фіндіпошу!» починає вести боротьбу за існування любові Єви до Адама. Агнець божий у розпачі. Необхідне негайне втручання…

– А що від мене вимагається? – не зрозумів Чигиренко.

Сідалковський, заклавши руки за спину, міряв квадратуру свого кабінету. «Не та поза, – підказав йому Сідалковський-другий. – Перед художником ходиш, – а всього метр сімдесят дев'ять». Євграф випростався.

– Від вас, Даромире, вимагається небагато. Написати оголошення: «П'ятниця – день зміцнення сім'ї. Початок о 15 годині». Як завжди. Але дуже вас прошу: зробіть це гарно. Без модерну. Ви знаєте, я прихильник класики, модерн мені не імпонує.

Чигиренка-Рєпнінського ці слова зачепили за живе.

– То зверніться до Маргарити Ізотівни. Вона видрукує вам на машинці.

– Даромире, – зиркнув на нього Сідалковський поглядом представника іншої мистецької течії. – Ви мене ображаєте. Я ж маю право на суб'єктивність. Будь ласка, не нав'язуйте мені своїх смаків.

– Але у нас завжди оголошення друкувалися…

– Тепер будемо жити і писати по-новому.

Даромир почухав себе десь приблизно біля вуха і перевів погляд зі своїх черевиків на блискучі штиблети Сідалковського.

– Життя зіткане з протиріч, – процитував свій внутрішній голос Сідалковський.

– Ви про що? – запитав Даромир.

– Про взуття на ваших ногах і на ваших картинах.

– А-а, то, знаєте, все ніколи, – мабуть, Чигиренко-Рєпнінський почервонів, але Сідалковський того, що називається обличчям художника, не знайшов і нічого конкретного не міг сказати. – Картини дуже багато часу забирають. Особливо ескізи шапок та фіндіпошівські транспаранти. А це ж не моя робота.

– Я вас розумію: мистецтво вимагає жертв, але взамін, бува, дає безсмертя, – у Сідалковського був благодушний настрій, як у людей, котрі виходять з комунальної лазні з глибоким переконанням, що цього разу не забуто нічого. Навіть рушника.

Чигиренко-Рєпнінський круто повернувся і вийшов. Жартів він не любив, а претензій на дотепи й поготів.

Збори у «Фіндіпоші» проходили, як свято. Тут, нарешті, всі збиралися у повному складі. Ковбик, як завжди, сидів у президії і обирався головою. Нещадим вів протокол. Часто доводилося секретарювати й Сідалковському, але тоді він просив писати протокол Панчішку чи Зосю, боячись зіпсувати свій почерк.

– Стане як у лікаря, – казав він. – Кури сміятимуться.

З того часу, як профспілкові збори проводив у «Фіндіпоші» Сідалковський, на них ішли, наче в касу за преміальними чи «прогресом», як називав Панчішка прогресивку: весело, життєрадісно і, головне, згуртовано. Не любив цього діла тільки Ховрашкевич. У пошуках затишного місця він натикався на стільці чи на Зосині довгі ноги, щось незадоволено бурмотів собі під ніс і залазив, нарешті, під вішалку. Це викликало в усіх легеньку посмішку, але не сміх, бо, знаючи хворобливе себелюбство Стратона Стратоновича (він тільки собі дозволяв посміятися з Ховрашкевича), усі боялись і того, й другого. Ховрашкевич був з Ковбиком на лівій нозі, і до нього ставилися (принаймні про людське око), як у райцентрі до шофера, що персонально возить голову райвиконкому.

Нарешті Ховрашкевич вмощувався під вішалкою, як падишах під пальмою-віялом, і звідти холодним поглядом обстрілював Сідалковського, якого зненавидів, як і теорію Чарльза Дарвіна.

Ковбик напускав на себе серйозності і сидів, як пам'ятник, витесаний з монолітної брили. На столі, перед Стратоном Стратоновичем, немов біля підніжжя піраміди, стояла чорна мініатюрна авторучка-ракета. Це була улюблена авторучка Стратона Стратоновича. Вона була знаменита тим, що саме нею Ковбик накладав на всілякі документи негативні резолюції. Коли Стратон Стратонович брався за неї, у фіндіпошівців холола кров у жилах.

Сонце опустилося трохи нижче зеніту, не боячись, заглянуло крізь вікно, позолотило своїми проміннями горде й незалежне обличчя Стратона Стратоновича, і він одразу забронзовів, посоліднішав. Сідалковський глянув на нього, і йому здалося, що Ковбик скидається на баню лаврської дзвіниці. У Сідалковського зі старовиною не було пов'язано нічого, хіба що залікова книжка студента історичного факультету та накрохмалені Ією білосніжні манжети, які трішки асоціювалися з іспанським жабо початку XVI століття, але відносилися до того періоду, коли столиця Іспанії ще перебувала не в Мадріді, а в Толедо.

Збори були в розпалі, як жнива на полях під Кобилятином-Турбінним. Ховрашкевич сидів на них, наче сектант-адвентист на лекції войовничого атеїста, і душа в нього закипала, мов тульський самовар на вітрі. Ми не будемо до подробиць описувати технологію зборів. Бо одні лише виступи, які згодом складатимуть фіндіпошівський протокол, із часом будуть переписані гарним почерком Сідалковського і прирівнюватимуться до половини нашого роману, а промова Ховрашкевича, який несподівано запалювався і теж хотів якщо не подати, то хоч розробити чиюсь ідею в деталях, дорівнювала двом з половиною розділам і відрізнялась від них тим, що не мала ні початку, ні кінця. На порядку денному стояло три питання.

Перше: п'ятниця у «Фіндіпоші» – день зміцнення сім'ї. По другому пункту програма була поширена. Його чекали з більшим нетерпінням, ніж третій, бо ще не всі знали, що третій набагато цікавіший за другий. Культмасові заходи раніше зводилися в основному до поїздок в Умань, у Coфіївку, та в кіно. Але оскільки ні в кого ніколи не було часу, то в Умань ніхто і не їздив. Кіно відвідували, але здебільшого в індивідуальному порядку. З приходом Сідалковського у «Фіндіпош» усе пішло по-іншому.

Цього разу Євграф говорив, що вже час надати шефську допомогу підшефному лісництву, де водяться ондатри та виловлюються для експериментів їжаки. Пора організувати у «Фіндіпоші» самодіяльність, залучивши до цього й членів родин, та негайно виїхати з шефським концертом у ліс. Одна лише музична сім'я Бубона могла дати пару концертів. Карло Іванович добре грав на барабані. Особливо вдатно вибивав на тарілочках «Бариню» та «Гоп, мої гречаники». Дем'ян, який свого часу для загального розвитку відвідував музичну школу при якомусь клубі, міг акомпанувати мамі – Мацесті Єлізарівні, котра так задушевно виконувала романс «Скажи, нащо тебе я полюбила», що всі сусіди починали ридати.

Ховрашкевич запропонував організувати квартет «Фіндіпошу». Замість класичного (дві скрипки, альт і віолончель) він пішов на варіації: одну скрипку (Масик Панчішка), одну гітару (сам Ховрашкевич), барабан (К. І. Бубон) і віолончель (Муза Бубон). Окрім цього, Сідалковський попросив Ховрашкевича, як провідного науковця, прочитати лекцію лісникам про нові досягнення в селекції на тему «Штучний добір», зокрема про схрещування ондатр з їжаками в умовах лісостепу. Михайло Танасович, був, здавалося, не проти лекції, але Стратон Стратонович сприйняв таку пропозицію за насмішку над своїм улюбленцем і категорично заборонив, мотивуючи заборону тим, що всякі схрещування – функції науково-дослідних інститутів і лісникам це ні до чого.

Розподілені були й інші ролі. Адам Кухлик мав виконати пісню «І чого тікати?». На біс – «Коли розлучаються двоє» або «Скажи мені правду». Нещадим пообіцяв підготувати арію Остапа «Що ти вчинив?» з опери «Тарас Бульба». Ця арія пропонувалася Стратону Стратоновичу, але він категорично відмовився брати будь-яку участь у концерті. Дульченко і Чудловська складали дует і мали співати всього одну пісню «Два кольори». За «біс» усі були спокійні: вдруге їх не викличуть, а якщо слухачі раптово почнуть стріляти (мається на увазі сидіннями стільців), то щоб не розцінювалося, як останній номер програми.

Сторінку сатири й гумору та роль конферансьє брав на себе Панчішка. На Чигиренка-Рєпнінського покладалися обов'язки старшого художника-декоратора. Старшого на той випадок, якщо в лісництві раптом виявиться свій художник. Загальне керівництво випадало на долю Ковбика.

З третього питання виступив сам Сідалковський. Насамперед він повідомив усіх членів профспілки, що віднині п'ятниця – день зміцнення сім'ї. По-друге, зачитав заяву Адама Кухлика.

– Єва, – казав, не поспішаючи, він, – одержала від своїх батьків спадщину, але у вигляді пережитків минулого. Ми знаємо, що в наших здорових і нормальних сім'ях почуття перевіряються, як гроші, не відходячи від каси. Єва, судячи із заяви Адама, чомусь порушила це святе правило і тепер перевіряє ті почуття десь на стороні, далеко від дому і від чоловіка. Наш обов'язок – перевірити Єву і викорінити те, що ми образно називаємо вчорашнім днем. Саме з таким проханням – зберегти сім'ю і любов – звернувся до нас, – Сідалковський підняв заяву, як прапор, – наш найактивніший член профспілки, її скарбник – Адам Кухлик, вибачаюсь, Адам Баронецький. Він, як ми знаємо, тільки один настільки точно і своєчасно платить членські внески, що йому може позаздрити навіть пошта. А особливо – телеграф. Тому місцевком разом з адміністрацією вирішили, – Сідалковський кожне слово карбував, як металеві карбованці, – перевірку поведінки Єви, пробачте, як вашої дружини прізвище? – звернувся до Адама.

– Гранат. Єва Гранат, – ледве вимовив Адам, зворушений і розчулений промовою Сідалковського.

– Так-от: перевірка поведінки Єви Гранат покладається на голову «бюро уваги», нашого найдостойнішого і найзразковішого сім'янина, шановного Карла Івановича Бубона! – урочисто закінчив він.

– Пробачте, шановний, але у мене професійна хвороба… А для перевірки треба ходити, бігати. У мої роки за молодими жіночками…

– У ваші роки, Карле Івановичу, тільки за молоденькими й гасати, – кинув репліку Ковбик.

– Пробачте, Стратоне Стратоновичу, але в мене, я вибачаюсь, хвороба. По-латині не знаю, як називається… Я не провізор…

– То у мого знайомого теж була така хвороба, – несподівано підвівся з-під вішалки Ховрашкевич. – Але, то я вам скажу, він тільки його ходінням і вилікував. Ходіння – то найкращий засіб боротьби з тими професійними хворобами…

– А чому б ото вам, шановний, не піти? Ви у нас, пробачаюсь, старий парубок. Вам з боку сімейного життя ніщо не загрожує.

– Що ви з нього, Карле Івановичу, візьмете? А якщо воно раптом на тій Єві одружиться? Гляньте, женщина яка? Така обплутає не одного Ховрашкевича, – промовив Ковбик, передаючи Бубонові, як естафетну паличку, фотокартки Єви.

Карло Іванович глибоко зітхнув, витер з лисини піт і сів з виглядом людини, готової на все, навіть на подвиг в ім'я збереження чужої сім'ї.

РОЗДІЛ VI,

в якому розповідається про генеральські аксельбанти, гарний почерк, наклепи, повторення історії, пані Віленську, сніги Кіліманджаро, одинадцятий подвиг Геракла, темне і загадкове царство Аїда

Грак прийшов рівно через тиждень.

– Точність – ввічливість королів. Неточність – ввічливість ветеринарів, – безцеремонно зустрів його Сідалковський. – А я вже гадав, ви поїхали до села. Поміняли генеральські аксельбанти на кохання, і, знаєте, стало раптом жаль вас, як чогось передчасно втраченого. Я відчуваю, що мені вас у житті не вистачає, Грак. Шосте чуття підказує. Сідайте. Чого ви стоїте, як на заліку? Ви вже не студент.

Грак сів. Сідалковський вийняв пилочку для нігтів і заходився їх підточувати.

– Як поживає Сабанєєв?

Грак підвів на нього очі – погляд у нього був розумний, але туманний, як матове скло.

– Важко мені з вами, Грак. Важко, але приємно. Підтекстів ви зовсім не вловлюєте. Від образності далекі, як я від канцелярії православної церкви. Скажемо простіше й доступніше. Окунцями займалися?

– Займався, – ожив Грак. – Навіть пробував юшку варити. Товаришка допомагала…