Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 28 страниц)

Зося ж, сидячи позаду татуся, не одягалася, а роздягалася. Вона скинула з себе кофтину і, виставивши свої кістляві хлопчачі плечі, почала приміряти до маленьких, як недостиглі груші, грудей ліфчик.

– Грак! – тихо покликав Сідалковський і, коли той підійшов, притис його до нижньої шибки.

– Нічого тобі робити, – розчаровано відказав Грак. – Генерал щовечора одягає свої еполети і хизується біля дзеркала.

– А Зося?

– Що Зося?

– Теж щовечора приміряє ліфчики?

– Як купить, так і приміряє.

Грак махнув рукою і підійшов до першого сфінкса.

– Ви збожеволіли, Грак. Куди ви встромили зубило? Розпоріть йому живіт. Бо генерал завтра все помітить.

– Де ж у біса в цих сфінксів живіт?

– Загляньте під низ. Може, під тумбами, на яких лежать оці бички…

Сідалковський не помилився. Підставки, на яких лежали важкі гіпсові сфінкси, були порожні. Грак підліз під них, як власник старого «Запорожця» під своє авто, і перевернувся на спину. Гіпс кришився легко, як крейда. Через якусь хвилину-другу Сідалковський почув приємний для душі дзенькіт металу об дно відра. Любитель моря і пригод залишив свій «спостережний пункт» і кинувся до Грака. Коли фонтан над кущами смородини бив у небо, то тут усе було навпаки: наче з неба у відро падали важкі жовті монети.

– Нарешті, – зітхнув Сідалковський. – Золотий дощ вам ллється просто у відро. Що ви з ними робитимете, Грак?

Грак деякий час мовчав. Пульс у нього вистукував, як його власний годинник після години ночі.

– Так що ви робитимете зі своїм золотом?

– Я ж тобі вже казав, – буркнув Грак. – Негайно розлучаюсь: гроші – це свобода і незалежність.

– Це інквізиція, Грак. Я вам казав, що історію вашого життя писатимуть слідчі. Куди ви його подінете? Ви ж державі не здасте? А може, поділитеся з генералом? Це ж, мабуть, його…

– Аби його, він одразу здогадався б, для чого я обкопував у нього майже усю садибу…

– Але це нечесно, Грак.

– Гроші не пахнуть…

– Ви мені, Грак, починаєте ще більше подобатися. Ви говорили, як Ціцерон. Вашу уявну незалежність я вже починаю відчувати. Вам скоро такий друг, як я, теж буде не потрібний. От до чого приводить багатство. Навіть таку чудову людину, як ви, Грак.

Монети більше не сипалися.

– Потрусіть копилку, – порадив Сідалковський і присвітив ліхтариком.

Раптом з ланцюга зірвався Цербер. Він почав так скажено гавкати, що Євграф на мить завмер.

Ми ж змушені знову повернутися до стилю пригодницьких романів: у наших героїв несподівано кров захолола в жилах. На ґанку стояв генерал Чудловський з рушницею в руках…

РОЗДІЛ XX,

в якому розповідається про сповідь генерала, його спогади, розчарування, знайдений скарб, завіса ще над кількома таємницями і райдужне майбутнє Сідалковського

Генерал другий день підряд лежав на тапчані. При всіх регаліях, але без чобіт. Тапчан виявився для нього замалий, і ноги звисали, як з прокрустового ложа. Сідалковський зайшов у кімнату ходою Варфоломія Чадюка: тихо й обережно. У Філарета Карловича сіпнулися вуса, і ноги в ту ж мить щезли під зеленою ковдрою, схожою на шотландський плед.

– Що вам ще від мене потрібно, Сідалковський? – Чудловський не договорив і, здавалося, знову збирався закотити свої великі опуклі очі під лоб.

– Тільки без повторень, Філарете Карловичу. Я нікого не люблю викликати на «біс». Навіть Софію Ротару, хоч вона мені й симпатизує.

– Сідалковський, ви негідник. Ви красивий негідник. Вам такого ще ніхто не казав?

– Це сприймати як комплімент? – спокійно поцікавився. – Чи як образу?

– Я гадаю, що це додає вам гордості. Адже саме цим ви хизуєтеся! Ви на життя дивитеся, як на гру! Ви забрали у мене Зосю, ви розбили її і мої надії. Я певний, аби не ви, Сідалковський, то Грак ніколи б не став моїм зятем. То ви його на це наштовхнули, ви йому таке підказали.

– Не гіперболізуйте, Філарете Карловичу.

– А ви не перебивайте мене, якщо хочете вислухати до кінця. Ви ж за цим прийшли?

– Слухаю і мовчу, як сфінкс…

– Той сфінкс, що ви з моїм зятьком розбили?! – Філарет Карлович зліз з тапчана.

Кортик несподівано зачепив склянку з чаєм і розколов її навпіл. Вона якийсь час ще утримувала в собі жовто-брунатну рідину, а тоді раптом розпалась, і чай полився на тапчан. Чудловський, вилаявшись своїм улюбленим «до холєри», зняв з чола рушник і почав вимокати ним липку підсолоджену рідину. У кімнаті раптом стало темно. Крізь вікно ударила блискавка, наче ножицями, розкраявши півнеба, і яскравий відблиск упав на старий жовтий пергамент у руках Сідалковського.

– Це карта, – промовив він.

– Бачу, – тихо відповів Філарет Карлович. – Це через неї ви копали траншеї, розпотрошили сфінксів, а наше спокійне життя перетворили на пекло. Навіщо ви, Сідалковський, залазите в душу? Для чого вам наші сімейні таємниці?

– Таємниці існують для того, щоб їх розкривати.

– Але їх у мене нема.

– Філарете Карловичу! Коли б їх у вас не було, я до вас би не прийшов. Я не влаштовував би вам цього допиту. Ви ж мені так інтригуюче зашили в піджак десятку з профілем Миколи Другого. Для чого це? Або ось оця карта, оці ваші незрозумілі еполети… Ви що, у них так і спите? І сфінкси, які поки що мовчать, як і ви, – Сідалковський допитливо глянув на Чудловського, ніби докоряючи: «І після цього ви кажете, що у вас немає ніяких таємниць? У кожної людини є свої маленькі таємниці. Без таємниць людина не може існувати».

Філарет Карлович не спускав з нього своїх великих опуклих очей і немов угадував думки Сідалковського.

– То так, – нарешті промовив він. – Таємниці є в кожного з нас. Але в кожної людини настає той момент, коли вона хоче перед кимось висповідатися, перепрошую, очистити свою душу від непотрібного їй тягаря. Такий момент, перепрошую, сьогодні настав і для мене. Я дуже далеко зайшов. Старий уже, а й досі, як ви, Сідалковський, удаю з себе не того, ким є насправді. Ви запитаєте, для чого це мені? Запитайте. Не відповім. Перепрошую, але скажіть, як хоч вас звати, Сідалковський?

– Євграф! – відказав Сідалковський.

– Тому вас і називають у «Фіндіпоші» графом?

– Може, й тому. А можливо, через щось інше…

– Я оце дивлюсь на вас, Сідалковський, – провадив далі Філарет Карлович, – і думаю: колись ви закінчите так, як я. Розчаруванням. Крахом. Коли я слухав ваші розповіді про кругосвітні подорожі, ви не повірите, дивився на вас, а бачив себе…

– Історія повторюється, – вихопилося у Сідалковського, хоч він спочатку обіцяв не перебивати Філарета Карловича.

– Я знаю, ви не піп і не ксьондз. І ніколи ні тим, ні іншим не станете. Але у вас є щось від святості. Може, тому мені й захотілося раптом висповідатися перед вами. Як перед своїм минулим…

«Як перед своїм повторенням», – подумав про себе Сідалковський, а вголос додав:

– Довга сповідь, Філарете Карловичу.

– У мене життя теж не коротке. Коли ви розповідали про порти, в яких ніколи не бували, я бачив у вашій особі…

– Пробачте, але мені доводилося кидати якір у Генуї, Венеції…

– Можливо. Я теж колись був таким: шукав пригод, жив ілюзіями. А ким я став, хочете знати, Сідалковський?

Євграф кивнув. Здається, чи не вперше він втратив властиве йому почуття гумору, оптимізм. Несподівано його огорнув сум, на душі стало тоскно-тоскно.

– Жінки, – Філарет Карлович помітив, що Сідалковський його уважно слухає, – жінки, перепрошую, коли їм важко, плачуть. Тоді їм стає легше. Ми, чоловіки, коли несемо на душі непотрібний тягар, то шукаємо людину, з якою хочеться поділитися.

– Філарете Карловичу, – раптом випалив Сідалковський. – Не інтригуйте мене. Я таємниці люблю, як гарних жінок і вина. Але щоб я до них остаточно охолов, я повинен розкоркувати пляшку, спробувати на смак, а тоді вже заспокоїтися, розчарувавшись від того, що красива етикетка не відповідає змісту. Ви мене, Філарете Карловичу, зрозуміли? Не розпалюйте в душі моїй вогню. Що за золота монета, що за карта, що за сфінкси, наповнені жовтим металом?

Поки Філарет Карлович збирається з думками, а в квартирі повисає така тиша, як під люстрою, ми тим часом швиденько розповімо, що ж трапилося тієї суботньої ночі у садибі Чудловських…

Монети з черева сфінкса сипалися, як золотий град на землю. Очі в Грака спалахували, неначе зіпсований світлофор, який подавав тільки жовте світло.

– Сідалковський, – тихо прошепотів Грак. – Що я робитиму з цим золотом?

– Я бачу, вас усе-таки хвилює майбутнє, Грак. – Сідалковський умостився зручніше на порозі ґанку, намагаючись закласти ногу на ногу. Це йому не вдалося, тоді він їх просто простягнув. – За кордон, – продовжував спокійно він, – я б не тікав. Я здав би гроші державі. За одержані відсотки збудував би собі дачу. Недалеко від міста. Столичного чи портового. Десь на такому місці, щоб з одного боку виблискувала річка, а з другого шумів ліс. Чигиренко-Рєпнінський розмалював би будиночок, як «Фіндіпош». Особливо фронтон. Ви, Грак, відстали від часу. Люди тепер знову найбільше поважають лоск. Лоск – це найголовніше в нашому житті. Лоск в одязі, у квартирі, лоск, якщо хочете, у манері говорити і їсти, у почерку, в поведінці. В усьому лоск! Тоді й люди до вас ставитимуться по-іншому – поважатимуть вас.

– Дивак ти, Сідалковський.

– Я не дивак, Грак. Дивак – ви…

– Ти артист, Сідалковський.

– У цьому житті, Грак, усі артисти. Ви тільки придивіться. Кожний грає свою роль у силу своїх можливостей. Так, я теж артист, але талановитіший, ніж ви.

– А що б ти зробив з нашим «Фіндіпошем»?

– У «Фіндіпоші» я насамперед збудував би фонтани у вигляді золотого дощу. Тут теж потрібний лоск. Накупив би фарб. Ліхтарі – це банально. Я зафарбував би воду. Кожний фонтан мав би свій струмок: рожевий, жовтий, зелений, блакитний, оранжевий, синій. О Грак, ви навіть не уявляєте! На фасаді «Фіндіпошу» не висіла б, а горіла неонова вивіска. Не така, як тепер. Це примітив. Кожна літера складалася б з веселко-забарвлених ондатрових шапок: «ДАМО КОЖНОМУ ГРОМАДЯНИНУ ПО ШАПЦІ!» Збудував би водойми і теж з різнокольоровою водою, водоростями. У них би плавали ондатри, як норки: голубі, білі, оксамитові, бурштинові, зелені, бурячкові. У спеціальних барвниках виростало б потомство. Ви уявляєте, Грак?! Ні, ви собі уявити не мо-же-те. У вас убога фантазія, супергеній! – Сідалковський піднявся і поплескав сфінкса по спині. – Потім… – Сідалковський глянув у небо. На ньому жодної хмаринки. Тільки поблискували, як далекі світи, зорі і, здавалося, єхидно посміхався місяць. Сідалковський мріяв: – У дворі «Фіндіпошу» розбив би сад, але не такий, як оце збирається посадити Ховрашкевич. Це теж банально. Його фантазія, як і теорія, куца, мов хвіст їжака. У мене на алеях в стилі ампір, а може, й барокко постали б скульптури: Марса і Зевса, Посейдона і Нептуна, Венери і Афродіти, Одіссея і Пенелопи, Перуна і Ярила. А також мого улюбленого Нарциса. Чудового Нарциса з амазонками. Для вас, Грак, на спецзамовлення поставив би статую Аполлона Бельведерського. Для Зосі – Андромаху, для Дульченко – німфу Каліпсо.

– Що ти весь час зі своїми андромахами носишся?

– Я вічний студент, Грак. Є така категорія студентів – може, чули?

– Це я вже чув, – присівши навколішки, Грак обхопив обома руками відро з монетами і тремтів: чи від збудження, чи від холоду, який його несподівано пройняв, чи то від «золотої лихоманки», як казав Сідалковський. – Ти мені краще скажи, що б ти на моєму місці зробив з цим золотом?

– На вашому? Перше – ні з ким не ділився б. По-друге, прирізав би співучасника. А втім, Грак, я бачу, у вас так горять очі, що золото перед їхнім блиском блідне. Увімкніть свій ліхтар Діогена. Куди ви його закинули? Бо я золото на звук не сприймаю, хоч усім єством відчуваю: у відро монети сиплються щедро.

Тьмяний промінь Гракового ліхтаря ковзнув по відрі, в яке ще продовжували сипатися жовті кружальця.

– Нарешті ви знайшли своє Ельдорадо, Грак! Як вам тут не позаздриш?! Золоту жар-птицю ви впіймали у «Фіндіпоші», потім ви кинулися за золотим руном, і на тобі: напали на золоту жилу кобилятинського Клондайка. Де салютант! Привіт вам, Грак! Я щиро вітаю вас! День ілюзій і ніч розчарувань!.. Ви тільки гляньте, Грак, як від часу позеленіло ваше золото…

Грак схопив у пригорщу кілька монет і розчаровано мовив:

– Це ж мідні п'ятаки…

– Цього разу ви не помилилися.

Грака несподівано охопила така лють, як це трапляється з людьми, котрі чекають від життя більше, ніж вони того варті. Він зі злості кинувся на другого сфінкса і по саму рукоятку всадив долото у біле і чисте алебастрово-гіпсове тіло, де за відомостями анатомів повинне було б битися безневинне сфінксове серце. Раптом загавкав Цербер, і його гавкіт підхопили усі кобилятинські пси. Собаки так гавкали, ніби до містечка несподівано завітав піп із сусідньої парафії.

На гамір вискочив генерал Чудловський при всіх своїх регаліях і аксельбантах. Схоже було на те, що він ще з ночі готувався до якогось військового параду. Генерал увімкнув світло на ґанку, і те, що він побачив, здалося йому битвою під Пилявцями. Принаймні так про нього подумав Сідалковський.

– Ти вар'ят! – вигукнув він. – Ти вар'ят! До холери! До холери тобі ті мідяки здалися?

Більше Чудловський не вимовив жодного слова. Він упав, як підкошений косою, його підняли і непритомного поклали на тапчан…

І ось Сідалковський знову перед ним. Не Грак, не Зося, а Сідалковський – із золотою монетою й пергаментною картою в руках.

– У вас є щось від красивого диявола, Сідалковський. Вам, мабуть, і тричі обдурені дівчата довіряються вчетверте?

Сідалковський не відповів.

– Що ж, цього разу ви перемогли. Я висповідаюсь перед вами, Сідалковський.

– Тільки без самопожертв, Філарете Карловичу! Я не жорстокий, хоч ви мені це й приписуєте.

– В усьому винен я. Усе життя грав комедію. Тепер сам себе покарав і хочу виговоритися. Коли ви вперше до нас зайшли, Сідалковський, і я помітив, як на вас глянула Зося, повірте, мені все стало зрозуміло: Зося закохана у вас. Кохає, назважаючи на те, що ви аліментник. У своїй душі вона й це виправдала. Вона певна: вас ошукали. Але я певний теж – такого, як ви, не ошукаєш.

– Не приписуйте мені зайвих доблестей, – чемно заперечив Сідалковський. – Цього разу помилились ви, але я не виправдовуюсь: ви не прокурор, я не підсудний. Так трапилося, і я ні за чим не жалкую. Дітей матерів-одиночок теж повинен хтось утримувати…

– Гаразд. Не будемо докопуватися. Це до моєї розповіді не має ніякого відношення. Коли я помітив, як зашарілася Зося, я дав собі слово: одружити вас із нею. Я гадав, що розбираюся в людях. Я ж стільки їх бачив на своєму віку! Ви мені здалися користолюбцем, практиком, і я подумав, що такі люди, як ви, заради грошей підуть на все. Я розіграв комедію. Але я помилився. Для мене це скінчилося драматично. А варто вам було сказати слово, і Зося була б ваша. Але ви на це не клюнули. Я все життя помилявся, Сідалковський. Мені все життя здавалося, що я створений для чогось особливого. У молодості теж мріяв про далекі порти і не звідані мною країни. Я шукав пригод і марив ночами морськими подорожами й портами, але чим я скінчив?!

– Генерал – це не так уже й погано, – перебив його Сідалковський. – Щоправда, я не можу зрозуміти, який ви генерал: генерал-лейтенант чи генерал-полковник? Я ж ніколи не бачив ваших погонів…

Чудловський витріщився на Сідалковського і почав ковтати повітря.

– Йдіть ви до холери! – раптом випалив він. – Я такий генерал, як ви, Сідалковський, граф. Я все своє життя служив у ресторані. За швейцарські лампаси мене й прозвали «генералом»… Ви ж знаєте, які у нас в Україні лихі язики. От так я й став генералом. Генерал Чудловський Філарет Карлович, – з докором похитав головою він. – І ви на це клюнули?! Я продав свій старий дім і переїхав сюди. Гадав, тут мене так не називатимуть, – провадив далі «генерал» Чудловський. – Адреса змінилася, дім теж, а прізвисько так за мною й залишилося. Як воно перейшло сюди – мені й досі не відомо. Згодом, уже на пенсії, я сам повірив, що я генерал. Потім купив собі амфібію в одного знайомого полковника у відставці. Гадав, що від амфібії залежить майбутнє щастя єдиної доньки. Але помилився.

– Ілюзії і життя – то абсолютно різні речі, – промовив Сідалковський.

– Тепер я це знаю. Тому так важко переживаю непотрібне Зосине одруження. Але я боявся, щоб вона не залишилася старою дівою. Це теж страшне для дівчини…

– Страшне, але не найстрашніше, Філарете Карловичу, – уточнив Сідалковський своїм красивим дикторським голосом, яким пишався, очевидно, не менше, ніж своїми запонками і почерком. Тільки перше він вважав тимчасовим явищем (запонки могли загубитися), а друге – вічним, бо «Навіть після моєї смерті, – казав Сідалковський, – для нащадків у моєму домі залишиться мій гарний почерк і переходитиме, як сімейна реліквія, із покоління в покоління, якщо те покоління у мене колись буде».

– Одного разу мене як генерала навіть до школи запросили, – продовжував тим часом Філарет Карлович, – на «голубий вогник» школярів. Та я не пішов. Послався на хворобу. Згодом у те, що я генерал, повірила й Зося. Тепер я на пенсії. Пенсія у мене, звичайно, не генеральська. Але я не скаржусь. У мене все є. Але щоразу, коли я йду на пошту одержувати її, я не забуваю забігати в ощадкасу, щоб принести Зосі справді генеральську пенсію. Працюючи в ресторані, я дещо заощадив. Я приносив їй зранку, а після обіду знову клав на книжку – і так щомісяця, – Чудловський на мить замовк, торкнувся своїх колись хвацьких вусів, які тепер невпевнено обвисали, посивіли. – Я не хотів розчаровувати Зосю. Вона так пишалася мною! Якось я поїхав до Одеси. На одеському товчку придбав старі поношені генеральські штани, кітель, кашкет і аксельбанти, навіть три георгіївських хрести. Вони мені коштували дворічних чайових. Віку я немолодого, тож легко переконав Зосю, що мені довелося воювати ще у першу світову війну, що я царський кавалер трьох «Георгіїв» і що про це краще мовчати. Кортик і пояс мені перепродав наш офіціант. Після того я щовечора одягав усе це на себе. Сідав перед дзеркалом і заплющував очі. Боже, яких тільки баталій і битв у ці хвилини не бачила перед собою Зося! Вона милувалася мною. Ви знаєте, яка вона романтична і мрійлива. Зося бачила битви, відчувала запах пороху, чула гуркіт канонади і вибухи снарядів. А я уявляв собі рідний ресторан, кордебалет. Перед моїми очима миготіли в чорних, коричневих, ажурних панчішках жіночі ніжки. Я бачив міні і максі. Але найбільше мені подобалися міні. У моєму віці більше нічого не залишалось. Як ті жіночки ходили, як вони уміли закидати ногу на ногу і як вони гарно палили довгі болгарські цигарки, ніби більше нічого у світі не вміли робити! Я вас перепрошую… Якби не мій вік, я зумів би дослужитися до офіціанта. Я ж трохи й по-німецьки вмію. Я все-таки воював, хоч і не був генералом. Тепер доводиться вивчати довідники, військову термінологію. Спеціально для Зосі. Адже вона мене часто розпитує про різні битви. А скільки на своєму віку я бачив гарних жінок! – Чудловський раптом важко зітхнув. – Може, саме тому я й пізно одружився на Терезі. Зося у нас пізня. Колись вичитав, не пам'ятаю, де саме, що від пізніх шлюбів народжуються геніальні діти. Особливо, коли мішані нації. Взяв польку.

– А ви?

– Я не поляк, Сідалковський. Тільки вживаю кілька польських слів. Від Терези, як спогад, залишилися. Померла Тереза при пологах. Пологи були важкі і…

– Довгі, – додав Сідалковський, уявивши чомусь перед собою Зосю.

– Не смійтесь, Сідалковський. У вас нічого святого за душею нема. Ви заради красного слівця готові й циніком стати.

– Ви почали про жінок, Філарете Карловичу. З радістю послухаю. Ніколи не думав, що ви так цікаво розповідаєте… Тим більше про жінок. А жінки – це і моя улюблена тема.

– Про жінок я можу розповідати годинами, – з задоволенням відказав Чудловський. – Скільки я їх бачив на своєму віку! Усе своє життя тільки те й робив, що роздягав і одягав їх. І яких тільки жінок, Сідалковський! Які тільки дами бували у моєму гардеробі! Тепер, мені здається, таких нема.

– Усе втрачене – прекрасне, як спогади і загублений лотерейний квиток, – мовив мрійливо Сідалковський.

– Одягав я жінок і учених, і знаменитих футболістів, і доцентів. А скількох я артисток бачив: балерин, співачок, кінозірок! Усіх не перерахувати… Які в них були шийки, плечі, декольте, бюсти, грації… Повірте, Сідалковський, Чудловський у тому має смак.

Сідалковський не перебивав його. Він, здавалося, думав про щось своє, і перед його очима пропливали власні картини, спогади.

– То, може, така хвороба, – долинало до Євграфа, – але я й тепер просиджую вечорами перед дзеркалом. У формі, при всіх регаліях. І милуюся сам собою. Тільки той ваш вар'ят заважає. Каже, тату… Як він мене цим «тату» дратує! Каже, тату, у вас кітель не генеральський. Невже в Одесі надули? Там можуть! Може, ви подивилися б, Сідалковський?

– А звідки у вас золоті монети? – Євграф ухилився від прямої відповіді.

– О, це теж дуже цікава історія. Ви, мабуть, чули про знамениту «шахиню» із ресторану «Столичний»? На зекономлених порціях вона стала за кілька років мільйонершею. Скуповувала сервізи, золото, магнітофони, кришталь, золоті годинники, діаманти. Один такий діамант носив на золотому ошийнику навіть її пес на кличку Цезар. Так-от саме того дня, коли вона «засипалася», до нас у ресторан завітав один з її помічників. Він пообідав і, одягаючись, раптом запідозрив, що за ним стежать. Він завжди був щедрий на чайові, але цього разу щедрість його сягнула апогея. Ви бачите, Сідалковський, яка у мене рука? Всі оті монети, що він мені висипав, ледь умістилися в моїй долоні. Я не надав цьому ніякого значення, гадав, мідяки. Все ж було так звично і природно. І тільки увечері, коли я почав підраховувати свій денний прибуток, ледь не знепритомнів: моя кишеня була набита золотом! Те золото я здав державі. Мені оплатили грішми, і згодом я купив за них отой моторний човен, що стоїть у дворі. Ви не повірите, Сідалковський, але та десятка, що я вам подарував, була остання.

Чудловський замовк і, розминаючи ноги, підійшов до вікна, щоб прочинити його. Надворі, як і зранку, знову стало ясно і сонячно.

– А що означає ця карта, Філарете Карловичу? – спитав Сідалковський.

– Карта? – перепитав Філарет Карлович, повертаючись лицем до Сідалковського. – Я й не знаю, як вам простіше пояснити… Все це теж бутафорія. Дитяча гра на старості літ. Переїжджаючи в цей будинок, я несподівано натрапив на шмат пергаменту. Тоді уже в дворі стояли оці сфінкси, оці стовпи на ґанку (про такий двір і ґанок мріяла Тереза), і я вже в ті сфінкси скидав п'ятаки. От і прийшла мені в голову ідея. Усі ж ми в молодості снили скарбами, і я перемалював цю карту з книги «Острів скарбів», а літери поставив свої. Я ж до того, як стати швейцаром, теж був моряком, Сідалковський. Але далі Херсона й Одеси не запливав. Тепер ви мене зрозуміли?

Сідалковський знову ухилився від прямої відповіді.

– І останнє питання, Філарете Карловичу… Я вже відчув, що ваші розповіді – як етикетки на винах: наклейки чудові, а смак не той.

– Що ж поробите? Я намагався своє життя прикрасити. Хотів його зробити трохи таємничим. Зося усе життя так жила. А прийшли ви, привели оцього вар'ята – і все розбили, як, може, й не дорогу, але дуже красиву вазу…

– Отже, останнє запитання, Філарете Карловичу. Де взялися оті мідяки у сфінксах? Ви що, обікрали в молодості каси київського метрополітену?

– Ви мене ображаєте, Сідалковський. Ви знову входите в свою роль. Я гадав, що моє чесне зізнання трохи змінить вас. Ви ж не такий, яким себе уявляєте!

– Здаюсь, Філарете Карловичу. Здаюсь на милість богам і переможцям.

– Запам'ятайте, Чудловський ніколи не крав. А тільки брав чайові.

– П'ятаками? – вихопилося у Сідалковського.

– Давали й срібними, але я міняв на п'ятаки. Не крав, а міняв у касах метро…

– Чому ж ви не пустили їх в обіг: не здали у магазин чи не обміняли на купюри?

– Я соромився. Мені того не дозволяв зробити мій гонор. Я ж не жебрак. А чайові, то я перепрошую, мені давали за роботу. Я умів одягати дам. Це їм подобалося. Кавалерам теж. Та й мідяки, я перепрошую, мідяки – то надійна справа, – вони досі ні під які грошові реформи не потрапляли.

– Ну, гаразд. Мені час на роботу, Філарете Карловичу. Ваша біографія мені сподобалася. У шість слів її не вкладеш, але й для папки слідчого вона також не підходить. Від вас я чекав більшого…

– А я від вас, Сідалковський…

– Від мене ви чекали зятя. Але я не сонце, Філарете Карловичу, усіх не зігрію.

– Ви вар'ят, Сідалковський. Вар'ят такий, як я у молодості. І через те ви мені подобаєтесь. Тому я вам все й розповів. Цього навіть Зося не знає. Але ви кінчите так, як я, повірте моєму досвідові, Сідалковський.

– Я б не назвав це райдужним майбутнім, Філарете Карловичу. А втім, я не кажу вам: «Прощайте». Я кажу вам: «До скорої зустрічі». І хай ваша таємниця буде й моєю.

– Зося нічого не повинна знати…

– Це я вам обіцяю. А на більше не розраховуйте.

РОЗДІЛ XXI,

в якому розповідається про фірмові бланки, фіндіпошівський сад, еліпсоподібну клумбу, розподіл преміальних, страшенну звістку, хто такий Чомбе, пропозицію Сідалковського, про кохання, тепло і смажену картоплю

«Фіндіпош» активно готувався до свого першого сорокаріччя. На честь цієї знаменної дати були замовлені нові фірмові бланки, три штампи і дві печатки у вигляді шапки Володимира Мономаха та на гарному глянцевому папері (діставали по знайомству в кобилятин-турбінівській друкарні, пообіцявши в майбутньому всіх друкарів одягти в чудові оригінальні шапки) випустили в світ багатотисячним тиражем ювілейні конверти і марки. З'явилися і фіндіпошівські значки. Тепер вони мали трохи інший вигляд: їжак був не на задньому, як раніше, плані, а на передньому. На другий план відсунулась ондатра, хоч у дослідах Ховрашкевича вона відігравала не другу, а першу роль. Ціна на ці значки у Кобилятині-Турбінному, та й у Ботанічному саду столиці, де вечорами бродили філателісти, нумізмати й інші сумнівні типи, росла на очах, як парникові огірки.

Чигиренко-Рєпнінський поновив гасло і додав кілька збитих весняною грозою слів, замість попередніх трьох знаків оклику, і цим самим зняв войовничий дух транспаранта.

Грак вніс пропозицію (яка, до речі, найбільше сподобалася Ковбику): на ювілейний бенкет виписати з підшефного колгоспу пару поросят на відбивні по-стратонівськи та одного барана на шашлики по-фіндіпошівськи.

Ковбик порадив Масику Панчішці зв'язатися із лісництвом (тим самим, що свого часу забезпечувало «Фіндіпош» їжаками та ондатрами) і дізнатися, чи можна у них виписати не липового, а справжнього квіткового меду, щоб за рецептами Маргарити Ізотівни Дульченко наварити варенухи та медунихи.

Карло Іванович виписав кілька літрів спирту за рахунок лабораторії, де тимчасово після появи перших шепеонів мали згорнутися наукові експерименти.

Адам Кухлик запропонував посадити фіндіпошівський сад і назвати його Садом ученої молоді. Але оскільки пропозиція найнижчого за посадою і за зростом фіндіпошівця оцінювалася як холостий постріл, назву забракували, вважаючи її в абревіатурному вигляді песимістичною – СУМ, і перейменували на СМУ – Сад молодих учених.

Ховрашкевич не міг залишитися осторонь будь-яких починань і запропонував висадити в саду, крім фруктових дерев, ще й декоративні кущі, а кущ калини схрестити з кущем шипшини і вивести з них третій, найменувавши його умовно: «Фінкашип», що доступною мовою означало: «Фіндіпошівська калино-шипшина». Кущ мав бути символом великого винаходу Ховрашкевича. Тому навколо нього він порадив розбити ще й еліпсоподібну клумбу і висадити на ній гладіолуси та тюльпани, увінчавши все це табличками двома мовами: мертвою і живою – латинською та українською.

Карло Іванович, благополучно переживши сімейні потрясіння і ювілей Мацести Єлізарівни, на честь знаменної дати дав слово пройти пішки від Києва до Лубен і між цими двома пунктами загубити ознаки своєї професійної хвороби.

Єва Гранат, оскільки не належала до членів профспілки «Фіндіпошу», мала зовсім інші наміри, але тримала їх у секреті навіть від Сідалковського, хоч запевняла його, що вона з ним ділиться, як сама з собою.

Сідалковський виношував свої ідеї, як Ховрашкевич – теорії. У нього їх було кілька, але жодна з них не подобалася консервативному Ковбику, який вбачав у них щось нове. Тому ні одна з його ідей поки що не знайшла свого втілення. Сідалковський намагався подати третю ідею – про ювілейний концерт «Фіндіпошу», який збирались дати своїми силами, але Ковбик поламав і це:

– Може, ви мене примусите витанцьовувати ще й «метелиці»?

У вівторок після понеділка у «Фіндіпоші» мали ділити гроші, а точніше – преміальні в зв'язку з сорокаріччям установи. Цієї урочистої хвилини фіндіпошівці чекали з таким самим нетерпінням, як запеклі футбольні уболівальники чекають фінального матчу на кубок. Один Чигиренко-Рєпнінський знову, здавалося, ще більше заріс і, бродячи по своїй фіндіпошівській майстерні, був глибоко переконаний, що сьогодні таки футбольний день. Бо про всі події, як ми вже писали, він дізнавався в останню чергу і тепер мав підстави виявляти своє демонстративне незадоволення:

– Світ захопився футболом. Людство деградує і котиться вниз за м'ячем. Вони відвідують стадіони, а не музеї, сидять біля телевізорів замість того, щоб побувати на виставці художників-передвижників.

Масик Панчішка ж навпаки – про преміальні дізнавався завжди першим, хоч нікому й не казав до моменту розподілу. Він ходив коридором, і в збудженому промінні його поглядів жовті стіни «Фіндіпошу» ставали такими рожевими, як півонії.

Михайло Ховрашкевич знав не тільки про преміальні, а й навіть про те, що він і Масик, як передові вчені філіалу науково-дослідного інституту призначаються Ковбиком на посади старших наукових співробітників. Але він свій секрет, як і своєї теорії, не міг довго тримати при собі і при першій нагоді намагався поділитися «по секрету» з усіма підряд, звісно, з одним-єдиним проханням – нікому про це ні слова.

Довгождані хвилини наближалися. На алеї майбутнього фіндіпошівського саду з'явився Адам Кухлик з дамською сумочкою в руках і Карло Іванович Бубон, який супроводжував свого молодого підопічного.

– Час розплати настав, – процитував Сідалковського Масик.

Бубон невдоволено зиркнув на нього, бо, чесно кажучи, Масика він трохи недолюблював. А може, просто згадав Сідалковського, якому доведеться, як завжди, казати:

– Шановний, не в грошах щастя.

– Тоді, Карле Івановичу, я від щастя відмовляюсь.

– Уже пізно, шановний, наберіться мужності і відмовтесь ще й від преміальних.

Бубон знав, що у «Фіндіпоші» щасливий тільки той, хто присутній. У Ковбика було серце м'яке й тепле, і коли він дивився комусь у вічі, то вже не міг відмовити. Але коли тих очей він не бачив перед собою, то й ті заочні очі уже не бачили преміальних.