Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 28 страниц)

– Я в цьому не розбираюсь. Моє діло маленьке, як і зарплата. Сказали так робити – я так і роблю. Краще поспішайте, он уже Сідалковський іде. І Чигиренко-Рєпнінський незабаром буде.

Нещадим узяв ручку, ще раз вмочив її в чорнильницю і залишив після себе перший зелений слід. Як гусениця. Через годину він сидів у кабінеті Стратона Стратоновича.

– Необхідно щось нове придумати, – наполягав Арій Федорович.

– А чого, журнальчик, здається, непогана штуковина, – відповів Ковбик, ще не знаючи в чому справа.

– Бачите… В основному там розписуються ті, що й без книги дисципліну поважають…

– Що ж ви пропонуєте?

– Думаю, треба доручити Ховрашкевичу, щоб він розробив нову систему…

– Та система буде діяти не раніше одинадцятої години дня, – кинув Ковбик, хапаючись за цигарку.

Арій Федорович іронії не зрозумів, бо сам користувався іншим засобом – єхидством, і тому ніколи не міг втямити, коли Ковбик говорить серйозно, а коли жартома.

– А все-таки, як же бути з чорнильницями, Стратоне Стратоновичу?

– Як на мене, то мені все одно. Хай буде так, як ви хочете. Але щоб дисципліна не падала. Я на вас покладаюсь повністю, – дипломатично закінчив Стратон Стратонович.

– Я чорнильниці ліквідовую, – твердо сказав Нещадим. – І книгу теж.

– Книгу вкиньте у вогонь, – майже крикнув йому у спину Стратон Стратонович. – Це було завжди модно…

Нещадим кресонув зубами так, що з них аж полетіла емаль, і вискочив у коридор. Біля його кабінету стояв невеличкий на зріст, схожий на пінгвіна чоловічок, що потрапив якимось дивом на Південь, і тут його довго сушили на тараню.

– Вам кого? – запитав холодно Нещадим.

«Пінгвін» раптом зморщився.

– Мені товариша Сідалковського.

– Навпроти. Читати треба вміти, дорогенький, – вказав пальцем на табличку Арій Федорович.

Сідалковський сидів і акуратно виписував літери. У нього був такий гарний почерк, що йому заздрив навіть Чигиренко-Репнінський, який писав усіма почерками, але так, як Сідалковський, не вмів. Недаром фіндіпошівці за це прозвали його після першого ж написаного протоколу людиною з гарним почерком і обрали головою місцевого комітету «Фіндіпошу». У двері постукали.

– Так, – гукнув Сідалковський і про себе лайнувся: «Несуть когось чорти. Написати плану не дадуть».

На порозі у сірому крапчатому костюмі й у великій грузинській кепці стояв уже знайомий нам «пінгвін».

– Слухаю вас, – мовив Сідалковський і відклав ручку в сторону.

– Я від Славатія Мурченка, ось записочка. Моє прізвище Грак. Євмен Миколайович Грак, – відрекомендувався він і зняв грузинську кепочку, з-під якої випурхнули, як дві летючі миші, величезні вуха.

«Мідасові вуха», – подумав Сідалковський. Грак тим часом перебирав у руках кепочку з такою скрупульозністю, ніби збирався там щось знайти. Євграф розгорнув записочку і ще раз глянув на Грака. Той наче вирішив себе показати повністю, гордо й незалежно підвів голову. «Наполеончик. Торс чудових пропорцій. Об'єм грудей сантиметрів 76. Розмір голови – 52, зріст – 148, вага 32 кілограми разом із заправленою авторучкою, – міряв його Сідалковський з ніг до голови. – Цікаво, за рахунок чого досягається така чоловіча краса? Щось у ньому є від коня Пржевальського. Щелепа відтягнута. Ложкою, мабуть, не користується, рідкі страви сьорбає так».

– Історія повторюється! – промовив уголос, викидаючи записочку до плетеної урни.

– Що ви сказали? – витягнувся у рупор Грак і наставив «мідасові вуха».

– Як запевняє Мурченко, мій молочний брат, ви йдете по моїх слідах, хоч розмір черевиків у вас більший. Що ви вмієте? – запитав секретар-референт (таку офіційну посаду займав у «Фіндіпоші» Сідалковський) і новообраний голова місцевкому.

– Бачите, я за професією ветеринар…

– За дипломом, – перебив Сідалковський. Грак йому не сподобався – такі маленькі на зріст люди завжди задерикуваті й підступні, хитрі й улесливі, – а тому вирішив з ним не дуже церемонитися: – Лизати вмієте?

– Пробачте, доктор, як лизати? – перепитав несміливо Грак.

Сідалковський ще раз глянув на нього: «Розмір черевиків, як для його зросту, завеликий. Носки гострі й направлені в протилежні кінці. Видно, натура неспокійна, нахабна і впевнена в собі. Цікаво, який він у плавках? Для чого я його роздягаю?»

– Як ви сказали, доктор?

Таке звертання Сідалковському імпонувало. «У мені, чорт забирай, щось таке є!»

– Я вас запитав, чи вмієте лизати?..

– Я, пробачте, вас не зовсім розумію, – Грак колупнув черевиком паркет.

– Не робіть цього, – зауважив Сідалковський. – У нас недавно був капремонт. Якщо вам не дуже подобається слово «лизати», – уважно глянув Гракові в очі – він тієї ж миті опустив їх, – то скажемо делікатніше, хвости на поворотах умієте заносити?

Грак деяку мить збирався з думками. Оговтавшись, він глянув на Сідалковського теплим інфрачервоним поглядом.

– Пробачте, доктор. Вибачаюсь, знову вирвалося. Слово «доктор» у мене паразит… Я майже всіх так називаю…

– Можете називати просто мене: Сідалковський. Хоча можете й доктором. Це у вас непогано виходить. Одразу видно, що в художній самодіяльності участь брали, – Сідалковський випростався і показав Граку свої фізичні дані, тоді сів просто на стіл. У такі хвилини він завжди подобався сам собі. А на фоні Грака навіть поступово почав закохуватися в себе. Жаль, немає навпроти дзеркала… – Як у вас з пропискою? У нас приміська зона…

Грак зам'явся. Обличчя його набрало кольору рожевого фламінго. «Янгол з рожевими вухами», – подумав про нього Сідалковський, взяв ручку і намалював рожевого чортика.

– Все ясно, прописки нема. Дівчини нема, хати нема, надіюсь, боргів теж нема…

– Є, – цей звук, здавалося, тільки вирвався з Гракової горлянки, стукнувся об піднебіння й застряг між рідких і трохи гнилих зубів.

«Мабуть, горіхи лущить, як білка. Краще б моркву їв. Як кролик. Так не берегти зубів, – обурювався в думці Сідалковський. – Та й не дуже чистить. На болгарській пасті економить, а харківська таких зубів не бере. Вставив би пластмасові. Є ж чудові пластмасові зуби. Не гірші за натуральні. Ходити з такими зубами? Невже люди втратили почуття гарного?»

– Так що у вас є, крім диплома, звичайно? – повторив запитання Сідалковський.

– Дівчина, – Грак сором'язливо опустив очі і, артистично нахиливши голову, завмер.

«Непогано, – оцінив Сідалковський. – Цікава кадра. Ковбику може сподобатися».

– У мене є дівчина, – голосно повторив Грак.

– Не кричіть так. Я прекрасно чую, – підняв автостопом руку Сідалковський. Грак здивувався і стенув плечима. – Не наголошуйте мені на цьому. Якщо ви її кохаєте, то забудьте негайно. Зараз же забудьте! Чуєте, Грак?..

У Грака розширилися зіниці, як діафрагма у фотоапараті за пасмурної погоди.

– Як так – забути?

– А ось так, – Сідалковський підвівся. «Метр вісімдесят. Розігнувся – метр вісімдесят два з половиною». Десь унизу стояв Грак. – Ваша ж дівчина не місцева. Хати у неї нема, прописки, як і у вас, нема. Вона їде за призначенням у село. А ви не хочете… Там вона вийде заміж за механізатора широкого профілю. Вас, Грак, забуде. Виховуватиме дітей. Повноцінних, здорових, рум'янощоких і трохи замурзаних. Заведе господарство. Їздитиме до столиці. Частіше, ніж ви тут, ходитиме у театри. До речі, їздитиме на власній машині. Механізаторам продають у першу чергу. Відвідуватиме цирк, оперу, музеї, балет на льоду. Ви ж сидітимете у Києві чи Кобилятині-Турбінному. Одружитесь із донькою відставного полковника чи… Тут їх навколо столиці – як супутників навколо Землі. А може, вам пощастить більше за інших – візьмете донечку генерала. Рід військ для вас, думаю, не має аніякісінького значення. Бігатимете по меблевих магазинах. По знайомству, через вантажників, діставатимете імпортні меблі. Для краси і естетики раджу брати німецькі, але вони із тирси. Не та, що шумить, а та, що пресується з опилків. Для міцності беріть румунські. Згодом жінка потягне вас по художніх салонах. Там ви купуватимете різнокольорові свічки, позолочені канделябри, тобто підсвічники. Питимете вечорами гарячу каву під музику із світловими ефектами. Можливо, почепите пару старих ікон, два-три вишитих рушники. Генерал подарує вам магнітофон. Дістанете парочку бобін. Дружина почепить вам на груди позолоченого хрестика. Його і яскраві японські плавки з широким поясом носитимете у Ялті чи в Євпаторії, на пляжі. Потім вам Крим набридне. Вас потягне у Карпати. Згодом у Прибалтику: Палангу, а може, в Дубулти. З часом і це приїсться. Захочеться вам на волю, в пампаси… Але у нас пампасів нема.

Грак не спускав з Сідалковського очей і повертався за ним, як флюгер за вітром.

– Я не оракул, не комісар Мегре і не Агата Крісті. Не дивіться на мене так, Грак. Розуму тут небагато треба. Мала б ваша дівчина хату, ви б уже прийшли до нас з повноцінним паспортом і пропискою. Принаймні запевнили б мене, що прописка через місяць-два… А так – нема. Правда ж, нема?

– Нема, – зітхнув Грак.

– Тоді слухайте мене. Ви мені починаєте подобатися. У вас є щось від ад'ютанта. Це якраз те, чого мені не вистачає. А природа, як ви знаєте, не любить порожнечі. Тоді сідайте і слухайте, – не вгавав Сідалковський. – Що у вас є?

– Диплом…

– Не перебивайте, Грак. Я філософствую. Дипломи тепер в усіх є, – щодо себе він не уточнив. – А от юшку варити вміє не кожний. Навіть ті, що кінчають університети чи академії. От як ви, наприклад. Ви вмієте варити юшку?

– Яку юшку?

– Риб'ячу: подвійну, потрійну чи звичайну, одинарну. З качкою чи з куркою на дні казана…

Грак підняв плечі так, ніби на них уже з'явилися ад'ютантські аксельбанти.

– Ясно. Нема життєвого досвіду. Цього жодний навчальний заклад не дає. А рибу ви хоч ловити можете? Вудочками?..

– Ніколи не пробував. Може, й зможу.

– Ви що, в степу під Херсоном жили, Грак?

– У степу. Річка у нас на літо висихала.

– З такими даними у «Фіндіпош» вам, Грак, потрапити просто неможливо. А дух з пляшки, – процитував Сідалковський Стратона Стратоновича, – ви випускати вмієте? А-а, пардон. Ви не знаєте, що це таке?! Скажемо простіше. До образних асоціацій ви, бачу, не звикли. Як ви п'єте? Тільки чесно…

– Я не п'ю…

Тепер настала черга Сідалковського дивуватися:

– Зовсім?

– Я ковтаю, – додав тихо Грак.

«У теляти пробудився дух», – подумав Сідалковський.

– Як це ви ковтаєте? – Брови у нього заломилися і набрали вигляду морських чайок у польоті.

– Дуже просто. Хочете, я вам цей фокус покажу з водою?

– А чого ж, – зацікавився експериментом Сідалковський.

Грак рвучко взяв карафку і налив у склянку води. Грамів сто – сто двадцять п'ять, не більше. Грак підняв склянку на рівень очей, тоді широко розкрив рота і раптово вилив рідину в отвір. «Адамове яблуко» здригнулося тільки раз, як воло в індика.

– Цікаво, – Сідалковський вирівняв брови. – Ніколи не бачив, щоб так пили. Ану, дозвольте, – він налив і собі й вилив. Дихання забило. Вода вихлюпнулася на піджак і потекла по підборіддю. – Чорт забирай, так втопитися недовго. – Сідалковський закашлявся. – Але нашому патрону, між нами кажучи, цей фокус може сподобатися. Для оригінальності п'єте чи звичка?

– Я не можу переносити горілчаного духу, але інколи випити просто, розумієте, необхідно. От і доводиться… Тому я й ковтаю, а тоді вже п'янію.

– Заочно! – посміхнувся Сідалковський. – Це вже гірше. І швидко ви п'янієте?

– Залежно від дози, – м'яв кепку Грак.

– А конкретніше?

– Якщо двісті п'ятдесят грамів, без закуски, то за п'ятнадцять хвилин.

– І що ви після цього робите?

– Як що? – не зрозумів Грак.

– Лізете битися, варнякаєте про політику, висловлюєте незадоволення начальством, цілуєтесь чи пристаєте до жінок?..

– Якщо є можливість, то лягаю спати.

– Для компанії ви не найкраща кандидатура. А якщо випивка із закускою?

– Якщо із закускою, то п'янію через півгодини, не пізніше. Я свій організм знаю.

– А від півлітри?

– Півлітри, признатися вам, ніколи сам не випивав.

«Дурне запитання, – прокинувся у Сідалковському внутрішній голос. – У нього півлітра не вміститься». Євграф підійшов до вікна.

Грак знову взявся колупати паркет – цього разу носком правого черевика.

– Слухайте, а ви ґудзиків випадково не відкручуєте?

– Яких ґудзиків?

– Звичайних. На піджаках. Під час розмови. Берете отак товариша за ґудзичок і починаєте крутити…

– А що, це теж необхідно вміти у «Фіндіпоші»?

– Не обов'язково. Так, як не обов'язково колупати черевиком паркет…

– Я вас зрозумів, – мовив Грак.

Сідалковський присів, домалював ще одного чортика. Поставив між ними знак рівняння і суворо глянув на Грака.

– З такими даними, як у вас, Грак, далеко не заїдеш. Доведеться одружуватися. У нас є непогана кандидатура. Я не кажу красуня – з чисто психологічних міркувань. Бо жінка, як і кіно, при ближчому знайомстві часто розчаровує. Так що краще думайте, що погана, а прийдете, познайомитеся – вона виявиться набагато кращою, ніж ви уявляли. Але я вам цього не гарантую. Зате у неї є особняк і, здається, моторний човен. Отож набирайтесь мужності, Грак, і перевтілюйтесь. Для вас, думаю, це не важко зробити. З понеділка свататись не будемо. Важкий день. Приходьте у вівторок. Завтра субота. Влаштуйте зі своєю коханою прощальний вечір, але вином не споюйте. Не обберетесь сліз, якщо вона вас і справді кохає… Неділю присвятіть іншому – навчіться варити юшку і наживляти черв'яків. Підчитайте дещо про поведінку риб. Знань таких, як у Сабанєєва, від вас не вимагається, але якщо дуже хочете у нас працювати, навчіться відрізняти линка від молодого коропа, а карася від рака. На цьому бувайте! Тисну вам вашу могутню руку. Раджу купити еспандер і набиратись сил. До нових зустрічей, – Сідалковський красиво підняв над головою руку і попрощався.

РОЗДІЛ III,

в якому розповідається про експериментальне ліжко, стюардес і адміністраторок, вікно у Європу, ще одну таємницю, пан-барона, парашутні стрибки й інші дивовижні речі

Була неділя. Сідалковський лежав на експериментальному ліжку «третій зайвий» місцевої фабрики «Спецматрац», до якого безкоштовно додавалася пружина, і думав про те, що вже слід і «Фіндіпошу» перейняти цей добрий почин – до кожної шапки давати по запасному вухові. Та потім все зважив і подумав, що то дорого, і зупинився на запасному шнурку.

Сідалковський давненько мріяв про такий день, як сьогодні. Нарешті, прокинувшись уранці, ти не почуваєш себе обкраденим.

– Півтора карбованця за те, щоб перейти з одного дня в інший. Та ще без великого дзеркала. Чи не забагато? – запитував він себе, живучи останні дні в готелях.

У ті хвилини, коли Сідалковський хотів поговорити сам з собою, у двері обов'язково стукали і просили спуститися до адміністраторки: негайно заплатити за ночівлю. Бо, бачите, вона здає зараз зміну і гроші в бухгалтерію, а Сідалковський її затримує, та й не дуже, як видно, поспішає розраховуватись.

Він неохоче спускався вниз, дивився на адміністраторку і думав: у готелях завжди чомусь адміністраторки, як у літаках – стюардеси. Тільки Аерофлот підбирає стюардес за фігурами, а директори готелів адміністраторок, очевидно, по голосу. Сідалковський подавав два карбованці і, кинувши своє звичне «Здачі не треба», піднімався назад сходами до себе в номер. По дорозі до номера у ньому прокидався здогад, що кожна адміністраторка – то стюардеса, яку не взяли на літак через її вагу. А кожна стюардеса мала перед адміністраторкою ту перевагу, що знала: навіть якщо вона досягне певної, не габаритної, ваги, їй ніколи не пізно стати адміністраторкою.

Тепер Сідалковському готелі тільки снились. Він нарешті розміняв Тамарину двокімнатну квартиру на дві однокімнатних і поселився в одній з них. Його квартира містилася на першому поверсі, там, де у під'їзді, біля батарей парового опалення, щовечора стирали пилюку й грілися закохані із сусіднього будинку.

Кімната у Сідалковського була світла. На полірованих чеських поличках, окрім книг, стояли макети і моделі фрегатів, бригантин, яхт. Одні моделі, як запевняв усіх Сідалковський, йому подарували у далеких морських гаванях, інші він колись прикупив на знаменитому одеському товчку, який все збиралися закрити, щоб відкрити в іншому місці. У квартирі, наче в кают-компанії, були розвішані карти світу, лежали атласи і гордо, хоч і на одній ніжці, стояли два старовинних глобуси. У повітрі постійно висів запах морських водоростей, кораблів, звичайної кухонної солі, яку Сідалковський розмішував на воді з хлоркою й випускав її у простір через іонізатор, а на стінах морські краєвиди. В усьому відчувався аромат моря, старовини і парфюмерії.

Кімната Сідалковського мала п'ятнадцять квадратних метрів. Насамперед він обладнав її величезним ажурним дзеркалом у стилі Людовіка XIV. Дзеркало займало всю стіну і дев'ять квадратних метрів площі. Сідалковський тепер годинами міг просиджувати біля нього й розмовляти із собою, як рівний з рівним. Він позував, виробляв підходящу міміку, чистив і підточував свої лаковані нігті. Правда, дещо псувало настрій те, що він хотів побачити себе на всі сто вісімдесят два сантиметри, а це ніяк не вдавалося. Коли він бачив свою зачіску, то не бачив черевиків, коли бачив черевики – не бачив зачіски.

Перед дзеркалом Сідалковський і їв, тримаючи в правій руці ножа, у лівій – виделку, час від часу заглядаючи в «Правила хорошого тону», які заміняли йому няню-гувернантку французького чи, скажімо, англійського походження.

Усе, здається, у Сідалковського виходило: добре різалося м'ясо (він смажив найчастіше відбивні – на них легше було тренуватися їсти виделкою за допомогою ножа), набиралася непогано картопля. Особливо пюре. Гірше виходило зі смаженою «в соломку» і з зеленим горошком. Виделка трималася тоді непевно й трохи набік, горошок розсипався й котився по столу. Сідалковський ловив його пальцями і здалеку цілився в рот. Це його злило, але й забавляло.

– Як гра на баяні, – пояснював Сідалковський своєму двійнику, який постійно, але по-дружньому, не дуже докірливо похитував головою. – Що вдієш? – виправдовувався Сідалковський перед ним. – Цілковита відсутність координації рухів: на клавіатурі можу, а на басах – ніяк. Нема одночасної гри двома руками.

Сідалковському найбільше подобався його двійник у дзеркалі. Він завжди його розумів і ділив з ним усі радощі. Горя у Сідалковського не було. По життю він йшов з усмішкою на устах, як спортсмен товариства «Буревісник» попереду колони з гордо піднятою головою. Двійник йому подобався тим, що ніколи йому ні в чому не перечив. Єдине протиріччя, яке існувало між Сідалковським і двійником, полягало лише в тому, що Сідалковський тримав виделку в лівій руці, а двійник – у правій.

Інколи Сідалковський намагався поглянути на себе збоку, очима стороннього. Він довго придивлявся, як Євграф їсть, і не міг зрозуміти, чим той займається: їсть, бо голодний, чи практикується, бо хоче навчитися гарно їсти?

Потім підводився, йшов, не поспішаючи, на кухню, заварював каву і пив її. Пив без цукру, бо того року так пила каву Європа, в яку виходило і його вікно з кухні. Коли до нього приходила Ія, він ніжно обіймав її і під стереофонічні звуки платівки Джанні Моранді йшов на кухню.

– Подивися, куди вікно виходить, – казав їй Сідалковський. Ія підходила і дивилася. У дворі, за високим, тісно збитим парканом із дощок, марширували по плацу курсанти пожежного училища імені Мініна та Пожарського. Кожен бачив своє: Ія – курсантів на чолі з офіцерами, Сідалковський – Європу.

Після цього вони поверталися назад. Сідалковський діставав із тумбочки-бара пляшку шотландського віскі, яку йому приносила з ресторану Ія, робив у кімнаті з дня ніч і запалював свічки. Тоді розливав віскі по фужерах, і вони пили під звуки «лайки» зі світловим супроводом.

Готував каву Сідалковський по-своєму: з мінеральною водою, морозивом і окропом.

– Кава по-сідалковськи, – хвалився.

Ія пила її невеличкими ковтками, хвалила і постійно допитувалася рецепту, але все це він тримав у таємниці.

– Секрет фірми, – відповідав Євграф і посміхався. Найчастіше він пив каву по-європейськи. Це кава була гаряча. Він підносив її на таці, перед цим вимикаючи світло, і вона горіла синім полум'ям на спиртові, взятому із лабораторії «Фіндіпошу». Сідалковський теж пив каву маленькими ковтками, і важко було зрозуміти, хто кого наслідував: він Ію чи Ія його.

Після появи достроково народженого сина у Сідалковського Ія, здається, більше не претендувала на пост своєї сестри Тамари і не мріяла про це навіть у далекій перспективі, хоч Євграф постійно запевняв її, що вона в його життя вторглася, як теплий Гольфстрім до берегів холодної Скандінавії. Але згодом він привчив її не заглядати у завтрашній день, коли ще не минув сьогоднішній.

– Це сушить голову, псує серце і в'ялить вроду, – казав він. – А на смак тільки тараня приємна, та й то з пивом.

У хвилини самотності він пив каву так, як опіум. Обличчя його ставало блаженним, і він тоді називав дзеркало «свічадом». Вимовляв це слово у два подихи: першу його частину просто і голосно, а другу – «чадо» – говорив пошепки, бо це наводило його на спогади про передчасно народженого нащадка і викликало не зовсім приємні асоціації, пов'язані з професією Бубона.

Перед дзеркалом Сідалковський найбільше любив дискутувати з собою, бо завжди був певний: у такій дискусії він переможе навіть Сідалковського-першого, тобто свого двійника. На самоті не розмовляв з собою (так йому здавалося), а ніби постійно цитував свій внутрішній голос. Взагалі ж, говорив Євграф, як і їв, гарно й натхненно навіть тоді, коли натхнення його залишало. Стратон Стратонович Ковбик, котрий, здавалося, як ніхто відчував музику слова, і той заздрив Сідалковському, бо виглядав порівняно з ним грубим, неотесаним, хоч і не таким штучним.

У неділю, після сніданку, Сідалковський любив почитати і виписати одну-дві цитати у свій записник.

– Час підвищення інтелекту настав, – казав він своєму двійникові, підходив до чеських поличок і брався до фоліантів (як полюбляв називати навіть звичайні брошури).

У Сідалковського бібліотека була своєрідна. З книгами, як і з людьми, він дружив не з усякими. З тими і з тими він знайомився швидко. У тих і в тих так само швидко розчаровувався. Біля нього лишалися тільки ті, хто йому найбільше припадав до душі. Здавалося б, він повинен був захоплюватися Кафкою, Хемінгуеєм, Дюрренматтом, Жоржем Сіменоном чи Агатою Крісті, але, як не дивно, Сідалковський до сучасних інтелектуалів не належав і віддавав перевагу не Хемінгуеєві чи Кафці. У його маленькій кімнаті ночували тільки великі мудреці: Сенека, Спіноза, Сааді, Жан-Жак Руссо, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело. Він вибирав собі друзів, які мали не лише мудрі думки, а й красиві, як на його погляд, імена.

– Даламбер, – викидаючи артистично руку, декламував він сам собі, – Бекон, Карр, Ларошфуко, Бюффон, Шопен, Квінт Горацій Флакк, Альфонс Доде!

Всі ці імена він вимовляв якось особливо: гордо, з пафосом. Не міг Сідалковський обійтися без легендарного Бернарда Шоу, якого вважав своїм кумиром тільки за те, що той уже при житті став легендарною постаттю. На його поличках ви могли зустрітися з Гаєм Юлієм Цезарем, Демокрітом чи Ювеналом. Яких тільки грошей не платив він за постійну прописку в своїй квартирі Кальдерона, Дідро, Теккерея, Аврелія, Паскаля, Плінія… Сідалковський підходив до них, як до ікон, і важко сказати, чого в його поставі було більше: гри чи справжньої любові. Як би там не було, він розумів, що, завдячуючи саме цим іноземцям, набув ув очах своїх знайомих звання високоосвіченої людини, яка мала незакінчену вищу…

А потім, заклавши руки за голову (це була його улюблена поза, хоч він чомусь вважав її жіночою), Сідалковський лягав на згадану нами тахту і мріяв. Так мало трапитися й цього разу. Аж раптом – дзвінок. У Сідалковського електродзвінок, треба зауважити, був набагато мелодійніший, ніж сходи у старому приміщенні «Фіндіпошу», але він цього не знав. При кожному натиску електродзвінок ніби благав його словами з «Червоної рути»: «Ти признайся мені…»

– Кого це чорти так рано принесли? – запитував він у свого двійника.

До Сідалковського уранці дзвонили, часто. Особливо у перші дні, коли він сюди переселився. Питання було одне й те ж:

– Скажіть, ви двірник?

– Я адвокат, – сердився Сідалковський і замахувався на відвідувача дверима з такою силою, що той заплющував очі, як кіноглядач у першому ряду, коли на нього раптом вилітав із-за бруствера танк. Траплялися відвідувачі й нахабніші, які, очевидно, ні на йоту не сумнівалися, що Сідалковський – молодий двірник або принаймні його син (і це – незважаючи на халат, які носили хіба тільки турецькі султани, коли входили в гарем чи сідали пити натуральну каву по-турецьки).

– Чому не прибрано, товаришу, у під'їзді? – запитували у нього нахаби (так йому здавалося), на що Сідалковський спокійно відповідав:

– Нехай пильнують консули і двірники!

Після цих слів він щезав на мить в кімнаті, звідти виносив віник, наче то був не віник, а шабля з дарчим написом від фельдмаршала, і казав:

– Ваше право на вістрі віника. Цей коридор варто мести!

– Ти бач, до чого дійшли! Яке нахабство! І за що цим двірникам гроші платять? А який халат надягнув! Пан-барон!

Після таких діалогів збігалися, звичайно, сусіди, кидали репліки на адресу халата Сідалковського, а потім цікавилися, чи є у Сідалковського совість.

– Совість? – перепитував він. – Це моє прокляте минуле.

– Де вона у нього? Він її давно прикрив імпортним халатом.

Сідалковський зачиняв двері, але на електродзвінок тисли з новою силою.

– Вам що: хліба і видовищ?

– Чому в під'їзді не прибрано?

– Ви помилились номером. Двірник навпроти. Я ж нещасний соціолог, – посміхався великодушно Сідалковський і більше на дзвінки не реагував.

Цього разу дзвінок видзвонював якось не так: спокійно, урівноважено, благально. Сідалковський неохоче піднявся з тахти, накинув на себе свій східний халат, куплений на товчку в Одесі. Халат у нього був настільки екзотичний, що в добрі старі часи до винайдення компаса й карти по його зорях над мінаретами можна було легко орієнтуватися усім мореплавцям. У цьому халаті Сідалковський теж подобався сам собі, але перед тим, як вийти, він ще й натягав свої імпортні шкарпетки, бо за натурою був делікатновимогливий і босим виходити соромився. Ноги всував у яскраві, як балдахін, індійські капці з вітчизняною підошвою, підбитою на Подолі, ще раз крадькома кидав погляд у дзеркало, ніби питаючи двійника: «Ну, як?» Той ствердно кивав головою. Це робилося майстерно і швидко. Принаймні швидше, ніж ми цей момент описали…

На порозі стояла Ія. Сідалковський, як він казав, позитивно розчарувався і в ту ж мить немов переродився, входячи в свою роль, над якою нібито працював усе своє життя: розпростер обійми, підхопив Ію на руки і закружляв з нею по кімнаті.

– Тисяча й одна ніч! Кого я бачу!

– Божевільний! – сміялася щаслива Ія, міцно обіймаючи його за шию.

Він підносив її до єдиного крісла і садовив, але так, щоб не всі жіночі принади потонули у ньому.

– Я тобі придбала німецький гарнітур, – мовила Ія, запалюючи цигарку.

– У людини повинно бути все прекрасним: коханка, одяг, почерк і, звичайно, гарнітур. Але тільки не німецький…

– Чому?

– У людини повинно бути все гарне: одяг, манери, – повторив він. – Але я від гарнітуру відмовляюсь. Я не прихильник модерну. Я люблю примхливість форм і декоративну пишність. Червоне дерево в стилі ампір за п'ятнадцять карбованців на Бессарабці. Ось мій ідеал…

Ія по-жіночому мовчала, покусуючи губи і злизуючи з них перламутрову помаду.

– А я так хотіла тобі зробити приємність, – високо піднімаючи бюст, нарешті важко зітхнула.

– Найбільша для мене приємність – твоя присутність у моїй квартирі. Моя кімната без тебе – як бібліотека без книг, – походжав з кутка в куток Сідалковський. – Співаючі меридіани, – похитав головою, маючи на увазі паркет під ногами, що час від часу поскрипував і пищав. – Як там матуся Карапет?

– Нічого. Мама тішиться. Записалася у парашутний гурток і вже зробила три пробних стрибки.

– Привітай її з першим успіхом. Вона що, готується до великих змагань?

– Не знаю, хтось їй сказав, що після кожного стрибка можна втратити два з половиною кілограми…

– Розчаруй її. Тільки після першого, – упевнено мовив Сідалковський, хоч сам у цьому певний не був. – Ти краще порадь мамочці… можеш від мого імені, якщо воно ще не стерлося в її вдячній пам'яті, інший спосіб. За допомогою скакалки і кожуха. Кожухи – це тепер модно.

– Як це? – запитала Ія.

– Дуже просто: одягається кожух, береться в руки скакалка, засікається час і – за роботу. Дві години стрибків – два кілограми живої ваги. І не треба забиратися до бога, щоб потім звідти, без усякої гарантії, шугати каменем униз. Тут ризику ніякого. Хіба що штукатурка у сусіда полетить. Але в мамочки знизу, здається, тільки комора і спортінвентар. Хто у неї тепер на квартирі?

– Якийсь музикант із ресторану. Дуже гладкий, а сам любить худих…

– Нічого дивного: у людини сидячо-стояча робота. Він же не з похоронного бюро, де треба час від часу прогулюватися, – Сідалковський підвівся і подав Ії попільничку. – Ох, і жінки! Хто ж вас так розуміє, як я? – запитав Сідалковський, дивлячись на себе в дзеркало так, ніби в кімнаті вже нікого не було.

– А ти вважаєш, що ти розумієш жінок? – запитала Ія.

– Принаймні краще, ніж Бекона Роджерса чи Сенеку Луція, – посміхнувся Сідалковський.

Він прекрасно розумів, куди Ія хилить. Адже Сідалковський став для неї задачкою, і це його тішило чи не найбільше. Після тієї першої зустрічі він поводився так, що молода й красива жінка не могла нічого зрозуміти. Він постійно нагрівав її теплом своїх слів, але після цього раптово охолоджувався і знічев'я лягав на дивані, мружачи від задоволення очі.

– Сідалковський, – цікавилась у такі хвилини Ія, – хто ти такий?

– Мене про це вже питали. Поки що відповіді я не знайшов. – Він ішов на кухню і звідти гукав: – Хочеш гарячої кави? По-європейськи! Цукор скінчився. Чим менше солодощів, тим більше гіркоти.

Він підносив їй у чашці каву, що парувала, як і Ія, і не ховаючи посмішки, запитував:

– А як ти вважаєш? Хто я?

– Мені важко розібратися… Фрукт! – Вона стенала своїми по-жіночому звабливими плечима.

– Не фрукт, а продукт, Іє… – Він не встиг закінчити – його урвав електродзвінок.

Сідалковський відчинив.

– Слухай, ти, – пропитим голосом промовила до нього неголена пика і дихнула горілчаним перегаром. – Чому немає гарячої води? Електробритвою я голитися не можу.

– Батя, – промовив Сідалковський не своїм голосом. – Вам найкраще бороду обсмалювати. Це по-перше, а по-друге – зверніться до двірника. А прокурор вам у цій справі не допоможе. – І, розмахнувшись дверима, додав: – Квартира навпроти…