Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 28 страниц)

– Звісно, – відповів не без іронії Сідалковський. Потрапляючи на природу, він нітився й затихав. Веселим і гамірним почував себе тільки в містах, на привокзальних площах і на ярмарку. – Як ви їх здаватимете, Грак? У відрі?..

– У вузлику. Ось зараз побачиш.

Попереду замиготіло якесь село з двоповерховою будівлею недалеко від пристані. Грак підплив «Мегацетою» до пологого берега, і «Сором'язлива красуня», як назвав подумки амфібію Сідалковський, наче черепаха, легко поповзла на берег, підминаючи під себе очерет і лепеху.

– Може, ти, докторе, збігаєш і здаси? – набираючи в хустку мідяків, запропонував Євмен.

– Пробачте, але це нижче моєї гідності…

Грак криво посміхнувся: мовляв, усі ви такі – у генерала гонор, у графа честь. І все це таке ж фальшиве, як і оці позеленілі мідяки…

Грак забіг у сільську крамницю. Сідалковський тримався трохи позаду, начебто вони з Граком взагалі незнайомі. За склом з написом «Каса» сиділо миловидне дівча, яке нагадувало Сідалковському здобну французьку булочку, посилану цукровою пудрою. «Гарні дівчата завжди на чужих грошах сидять», – подумав Євграф і став на такій відстані, щоб почути діалог між касиркою і «невеликим корсіканцем».

– Слухай, доню, дрібні потрібні?

– Ганю, чуєш! – гукнуло дівча через весь магазин до продавщиці, що, зігнувшись, рахувала гроші за прилавком, повернувшись спиною до каси. – Чуєш, Ганю, тато знайшовся, – крикнула вона і розсміялася з власного дотепу.

Грак подав їй вузлик.

– Тут які, мідні чи срібні?

– Самі п'ятаки, доню…

– Тоді підіть зважте. Ганю, зваж п'ятаки. Дядьо з торбою просять.

Сідалковському дівча сподобалося: м'якеньке, колюче й здобне. Жаль, що Грак тут носиться зі своєю торбою.

– Ей, ти, спіднице, – перехилившись через прилавок, гукнув Грак продавщиці, яка стояла у позі коня, що п'є воду з жолоба. – Йди-но сюди. Хочу тобі допомогти план виконати. Міняю гроші на горілку і закуску.

– Ти бач який, – повернулася продавщиця і стрельнула пухкенькими губами. – Пхи! Ти бач який! – Ямочки на щічках стали човниками.

– Пробач, – промовив Грак. – По спідниці вік важко визначити. А ти, виявляється, тільки вчора з торговельного технікуму. Ви що, сестри з тією, що в касі?

– Багато знатимете, постарієте.

– Дуже схожі, наче близнята.

Дівчина мовчки зважила і назвала суму. Грак повернувся до каси.

– Може, ще візьмеш, доню?

– А у вас тієї міді багато, дядю?

– Два відра.

Касирка пирснула в кулак:

– Не фальшиві?

– Спробуй на зуб! – запропонував Грак.

– А де ви їх добуваєте в такому віці? – лукаво посміхаючись, запитала. – Підв'язуєте руку чи наклеюєте до ніг фальшиві виразки?

– Одягаю чорні окуляри, пов'язку, а ногу закладаю за вухо, – відповів Грак. – То як, візьмеш чи їхати далі?

Касирка зміряла його з голови до ніг. Важко сказати, що вона подумала, але ще раз спитала:

– А справжні?

– Як у тебе щічки. Я ж тобі кажу: спробуй на зуб. Вони ж у тебе, бачу, не з пластмаси. Чим ти їх чистиш? Ну, як корали.

– Господарським милом.

– Треба й собі спробувати. А що, помагає?

– Несіть уже, – удала, що гнівається.

Грак через поріг аж перескочив.

– Це що, спадщина? – поцікавилася продавщиця.

– Придане, – загравав Грак, ставлячи відро мідяків на прилавок. – Татову копилку розбив. Він сказав, як надумаю одружуватися, то щоб поміняв на срібло або папір і женився, бо гроші розпущу. Тільки наказував брати не таку, як сам. Ти за мене вийдеш, спіднице?

– У вас язик дуже довгий.

– А ніс?

– Ще довший.

– Так виходь. Тепер довгі носи в моді. Та й пожалій тата. Він ці гроші мало не все життя збирав. Купимо фату. Так вийдеш чи ні?

– Пхи!

– Чого ти пхикаєш? Кажи зразу. Глянь, грошей скільки. Підірватися можна. І всі наші. То як, згода?

– Згода, згода, – посміхалася продавщиця. – Звідки ти такий веселий приїхав?

– З Кобилятина-Турбінного. Чула про таке місто? Там усі такі. Словом, ти, спіднице, завтра неси заяву в торг, а я через дванадцять днів вертатимусь, то заберу тебе. У шикарному місті житимеш.

– А чого ж завтра? Я ще сьогодні заяву подам.

– Теж правильно. Подавай сьогодні. Тільки дивись, щоб чекала. Он і мій друг збирається. Він твою сестру візьме. Ту, що в касі. Будемо родичами.

Сідалковський хотів було розізлитися, але передумав. Атмосфера розрядилася. З Граком було легко й вільно. У нього виходило все просто й невимушено. «Наполеончик. Справжній Наполеончик, – захоплювався Євграф. – Ні, в нього таки щось є…» Грак йому сподобався. А може, це сталося, тому, що Сідалковському до душі припала французька булочка? «З таких виходять гарні дружини, – думав Сідалковський, не спускаючи з неї очей. – 3 такою я б одружився. Назад їхатиму – обов'язково заїду…»

Дівча відчуло погляд Сідалковського і вмить замовкло. Зробилося серйозним і мовчазним. Потім глянуло на нього, опустило свої великі гарні й теплі очі, а Сідалковський вийшов з крамниці. У таких закохуються, певне, з першого погляду…

«Мегацета» зустріла його теж сором'язливо, ніби спускаючи свої очі-фари, схожі на очі Філарета Карловича.

– Ти чого втік, доктор? Сподобалися очі волошкові?

– З п'ятаками легше, ніж із золотом, – перевів розмову Сідалковський, хоч у душі хотілося підтримати її.

– Мав би я його. Спідниця б збула…

– Вам що, Грак, справді сподобалася продавщиця?

– Як і тобі касирка. Я б на ній женився, якби знайшов не мідяки, а золото. Я не такий, як ти, Сідалковський. Ти на такій не женишся. Ти ж у нас уже аристократ. Дівчина з села не для тебе.

– Помиляєтесь, Грак. З такою, як оця касирка, я одружився б не задумуючись.

– Так за чим затримка? Командировочні у нас є. Мідяки поміняли. Вертаймось і відгуляємо весілля. А там, дивись, і я женюсь.

– Як у вас усе швидко, Грак!

– А чого ж відкладати?

– А як бути з ондатрами та їжаками?

– Боліла б у мене голова. Я їх як не наловлю, то на спирт виміняю.

Грак обганяв моторні човни з такою легкістю, як повітряні реактивні лайнери кукурудзників. Сідалковський глянув на спідометр.

– Так ви, Грак, до своїх їжаків не доїдете!

– Не бійся, не перекинемося: річка як стріла, а «Мегацета» як платформа.

РОЗДІЛ XXIII,

в якому розповідається про Спиридонівку, діда Трифона, два оригінальних написи, котрі ледь не загубили наших героїв, телячі радощі, несподіваний поворот, артіль «Іскру», лозу та ондатру, сільську мадонну, готель і полювання

Пополудні прибули в Спиридонівку, залишивши далеко позаду Харлампівку. Над Спиридонівкою висіла спека, і єдина продавщиця газованої води того дня наливала повні склянки. Від тієї спекоти навіть Грак потовщав у діаметрі і, як не дивно, не пересох, бо більше не виділяв рідини у вигляді поту. Він, здається, ще й досі не відійшов від переляку. А втім, давайте повернемося трохи назад, до того місця, де трапилася з нашими героями зовсім не передбачена пригода…

Перед самою Спиридонівкою срібляста стрічка ріки раптом обірвалася, і дорогу їм перегородила гребля. Грак ледь устиг повернути «Мегацету» ліворуч і вискочити на насип. «Сором'язлива красуня» з шаленою швидкістю помчала по бруківці. З-під коліс летіла жорства, стріляючи по листках подорожників і лопухів. Попереду, трохи праворуч, висів великий щит. На ньому хтось дуже давно, можливо ще до війни, написав: «ВОДІЙ! ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ!» А трохи нижче, від руки, вивели: «УВАГА! МІСТ РОЗІБРАНО!»

Та ні Грак, ні Сідалковський прочитати того не могли, бо не встигли. Євграф тільки встиг помітити, що по той бік річки розкинулося типове українське село з усіма неодмінними атрибутами: білими хатками-мазанками у зелених садах, ставком, лелечими гніздами на висохлих стовбурах і лісом телевізійних антен, а над усім цим височіли дві будівлі – церква й стара фортеця, усіяна жовтими плямами-лишаями. «Мегацета» раптом зірвалася з насипу й повисла у повітрі. Сідалковський заплющив очі і увібрав під себе ноги.

– Пропали ми, доктор, як їжаки й ондатри, ні за цапову душу! – розпачливо крикнув Грак.

«Мегацета», розганяючи своєю потворною тінню диких качок і риб, як важка гуска, хлюпнулася у воду, самопереключилася і, немов плаваючий танк, попливла на протилежний берег з такою настирливістю, яку виявляє тільки пес, кинутий несподівано хазяїном з мосту у воду. Вона не пливла, а начебто лізла, підминаючи під себе очерет і зілля, залишаючи за собою довгий зелений коридор.

Сідалковський сидів розгублений, повністю довіривши себе долі і малоестетичній «Мегацеті», яка, окрім усього, як думалося йому, ще й косить сіно та копає картоплю. Вона зупинилася під вільхою і, наче захекавшись, попихкувала вихлопною трубою. Грак обмацав себе і раптом розреготався. Він був цілий і неушкоджений.

У житті дорослих трапляються хвилини, коли вони несподівано стають дітьми. Їх охоплює така радість, яку ми найчастіше називаємо телячою. Вона засліплює на деякий час свідомість, потьмарює розум, і в такі хвилини втрачається контроль над почуттям. Ніяка сила не примусить у той момент глянути на себе очима перехожого, щоб побачити свою дитячість, засоромитися і перестати дуріти. Це трапляється найчастіше тоді, коли замість гарбуза ви одержуєте від коханої поцілунок. Або, чекаючи догани від начальства, дістаєте позачергово путівку на курорт. Чи несподівано знаходите гроші, які давно вважали загубленими.

У наших героїв був зовсім інший привід для телячих радощів: вони віддавали богові душу, а той несподівано залишив їм життя. Саме в такі хвилини й хочеться співати, підстрибувати, перекидатися через голову, якщо дозволяє вік і сила, обціловувати з ніг до голови не тільки коханку, що вилізла з ванни, а навіть рідну жінку, з котрою тільки вчора збиралися розлучитися. Оскільки ні дружини, ні коханки у Грака під рукою не було, він кинувся в обійми до Сідалковського, але Євграф спокійно порадив йому обійняти «Мегацету»: вона на це більше заслуговувала.

Несподівано для себе Грак зовсім поряд побачив курінь, а біля нього діда Трифона, ім'я якого на той час він ще не знав. Та це його й не цікавило. Йому хотілося покепкувати з переляканого діда, котрий очевидячки бачив, як «Сором'язлива красуня» летіла з насипу. Дід Трифон, досвідчений колгоспний сторож, що вигрівався на сонці біля замаскованого в кущах куреня, спочатку й справді отетерів, помітивши на річці летючу «Мегацету», а тепер і зовсім перелякався, побачивши в руках Грака пістолет. То був отой стартовий пістолет, якого Грак, якщо вірити йому, знайшов у траві біля бігової доріжки.

– Зараз побачиш, доктор, який буде ефект. Дід у штани напустить. Я стріляю. Ти – падаєш. Тільки натурально.

Сідалковському, відверто кажучи, не дуже сподобалася Гракова витівка, але, будучи артистом у житті, він вирішив випробувати цю роль на імпровізованій сцені. Піднявши над головою руки, Сідалковський пройшов повз курінь діда Трифона і вирішив упасти на те місце, де густіша трава, – про костюм він пам'ятав завжди.

Три постріли розірвали повітря. Від двох перших упав Сідалковський, від третього – переляканий Грак. З дерев з галасом зірвалося вороння. Сідалковський розплющив очі – і мало не зомлів. З дубельтівки діда Трифона курився дим. Дід, перезарядивши рушницю, направив цього разу не в небо, а в спину Грака. Грак випустив з рук іграшку і відчув, що теляча радість поступово переходить у тремтіння ніг і рясний піт десь у районі спини.

– Діду, не зробіть з переляку решета з нього. Він і так має нікудишню шкіру, навіть на барабан не піде, – попередив Сідалковський.

Дід відскочив до куреня. Рушниця у нього заходила ходором, він, здавалося, збирався стріляти по літаючих тарілках. В очах його світився переляк і непорозуміння: мертвий заговорив! Любитель моря і пригод звівся на лікті.

– Все то жарти, діду. Той пістолет іграшковий. Ми вирішили вас трохи полякати. Опустіть свою гаубицю, а то можете ненавмисне товариша продірявити. Його шкіра шроту не витримає.

– Лежати обом! – трохи оговтавшись, наказав дід. – Лежати, поки міліція не приїде!

Така перспектива наших героїв, звичайно, не втішала, а мирні переговори з дідом поки що ніяких наслідків не давали.

– Мене, – казав дід, – ніякою пропагандою не візьмеш. Бач, ще й по-нашому розбалакались.

– Тоді ведіть, діду, до сільради. А то мені особисто сира земля шкодить. У мене хронічний нежить. А як почуваєте себе ви, Грак?

– Діду, опустіть люшню, – гукнув Грак.

– Я тобі дам люшню! Як уперіщу, то зразу відчуєш, що то – люшня чи ружжо.

– Грак, ви не дипломат. Хіба можна рушницю називати люшнею? Негарно. Чим заряджена, діду? – підвівся на лікті Сідалковський. – Тільки чесно.

– Лежать! А то й у тебе стрілятиму.

– Ви от що, діду… До речі, як вас звати?

– Трифон Сакович.

– Так от, Трифоне Саковичу, ви читати вмієте?

– Ну.

Що означало «ну», Сідалковський не зрозумів.

– Ми вам кинемо документи, а ви прочитайте і опустіть дубельтівку. Чесно кажучи, мені якось не по собі, коли вона на мене однооко дивиться.

– Я документам не вірю.

– Так ведіть до сільради. Але на таких умовах: без піднятих рук. Я не йог і довго рук над головою тримати не можу. Швидко втомлююсь.

– Ти мені зуби не заговорюй.

Раптом Грак, наче рись, вигнувся і стрибнув прямо на діда. Дід заволав не своїм голосом, але Сідалковський його заспокоїв:

– Трифоне Саковичу, тільки давайте без шуму. Коли ми лежали, то не шуміли.

Євграф розрядив рушницю, вивернув у діда кишені (там було всього три патрони) і повернув зброю назад.

– А тепер ходімо до сільради. Бо, знаєте, з піднятими руками нам якось не з руки.

Однак дід несподівано почав так верещати, що Грак змушений був кинутися до «Мегацети» і ввімкнути сирену. З лісу повискакували пастушки.

– А тепер пішли, батьку. Тільки без імітації, – якнайголосніше промовив Євграф. – Покажете, де тут сільрада, готель.

– Готелю у нас нема…

– А сільрада, сподіваюсь, є?

– А як же без сільради?

На подвір'ї сільради, куди вони в'їхали на «Мегацеті» у супроводі всіх спиридонівських шибеників, дід знову осмілів і, вискочивши з кабіни, направив дуло на Грака й Сідалковського.

– Ну ви, діду, не менший комедіант, ніж мій товариш, – посміхнувся Сідалковський. – Чи, може, ви на сонці перегрілися?

На ґанок вийшов, ледь помітно кульгаючи, середнього зросту чоловік у вельветовій куртці та офіцерських галіфе.

– Що трапилося, Трифоне Саковичу? – поцікавився він.

– Так-от затримав. Літали над річкою на цьому єроплані. Без пропелера. Аж сліди молочні у небі залишались, – дід без перебільшень, очевидно, жити не міг, як Грак без мрій про незнайдене золото. – Спочатку думав, шпигуни чи ті, ну, як їх, що на інших планетах живуть? Коли це чую – по-нашому балакають. Я їх і отой… затримав.

– На помідорах, – посміхнувся Євграф і подав голові сільради руку. – Сідалковський, старший науковий співробітник науково-дослідного інституту по вивченню попиту на ондатрові шапки. А це мій колега – Євмен Миколайович.

– Чудлло. Два «ел», – підкреслив голова сільради. – Дмитро Панасович. У нас повне село Чудлів і Спиридоненків. Довелося ще одне «ел» додавати.

– Історія повторюється, – посміхнувся Сідалковський. – Я не оригінал.

– Грак-Чудловський, – підійшов до Дмитра Панасовича Євмен.

– Дуже приємно. У нас теж є Чудловські. Трохи менше, ніж Спиридоненків. Граків нема. Ви будете перший. Так що, товариші, зайдімо до сільради. А ви, діду, можете йти на службу.

– Єсть! – виструнчився дід перед головою, як перед генералом.

– Артист, – посміхнувся Сідалковський.

– Уявіть собі, – промовив голова. – Учасник художньої самодіяльності.

– Воно й видно.

Голова сів за стіл, забризканий чорнильними плямами, як учнівський щоденник.

– Приїхали до вас, Дмитре Панасовичу, – присовуючи ближче до нього стільця, почав Сідалковський, – вивчати флору і фауну. Точніше, життя ондатр та їжаків. Мене, наприклад, цікавить статева зрілість ондатри, її поведінка в домашніх та позадомашніх умовах у світлі найновіших досліджень методом наукового спостереження. Євмен Миколайович цікавиться попитом на ондатрові шапки у таких невеличких містечках, як Спиридонівка.

– Ну, що я вам, товариші, скажу, – почав голова, котрий з усього сказаного, очевидно, вловив тільки два моменти: про шапки і лозу. – Шапками у нас, звичайно, цікавляться. Раніше їх носити соромилися. Шапка з пацюка, казали. Тепер носять. Щодо лози, то тут у нас така справа, – Дмитро Панасович збив попіл з цигарки у дротяну урну з пошматованим папером. – У нас є артіль «Іскра». З лози випускає оці плетені стільці, – показав він на стілець, на якому сидів Грак, – крісла, етажерки. Лози у нас тут було тьма-тьмуща. А тоді завезли оцю ондатру. Почала вона лозу нищити. Через відсутність сировини «Іскра» захиріла. Тепер нищимо, чесно зізнаюсь, оцю дефіцитну ондатру. «Іскра» планів не дає. За лозу б'ють, а про ондатру поки що мовчать. Битимуть за ондатру – почнемо її розводити, а лозу нищити. Ось так і хазяйнуємо. Так що приїхали ви до нас, можна сказати, невчасно.

– Гм… Це вже гірше, – кашлянув Грак. – І що, жодної ондатри нема?

– Чого нема? Є. Тільки спробуй її вполюй! Лише вночі на воду виходить, – він підвівся і підійшов до вікна, ніби показуючи їм своє галіфе з двома нашитими шкіряними латками на заду.

«Такі б штани Карлу Івановичу. Вік працюй – і не протруться. Ще й для Дем'яна залишилися б», – Сідалковський не міг відірвати від них очей.

– А що це у вас за гелікоптер? Він що, й справді літає чи плаває?

– Те й інше, – знахабнів Грак.

– І плаває? – перепитав голова.

– Уявіть собі, – захизувався Грак.

– Гм. Цікаво. Державна чи ваша власна?

– Власна, – відповів Грак.

– Лозу не ріже?

Грака зачепило за живе (і цей знущається!). Він ледь не вибухнув гнівом.

– Ви не сердьтесь. Я серйозно. У нас тут такі болота, що до лози ніяк не доберешся. Ось я й питаю, чи не ріже лози…

– Не ріже, зате по воді плаває! Це ж амфібія.

– Невже? – голова повернувся до Грака. – Це ви серйозно?

– Абсолютно.

– То, може, того… увечері… на ондатри поїдемо? Вони на світло йдуть, як зайці. З-під фар ніколи не пробували? Як ваші фари?

– Прожектори. Звідси до Кобилятина-Турбінного видно. Приставте до них кулемет – і качок можна на льоту бити.

– Ні, я серйозно, – голова, видно, й справді був любитель постріляти ондатр. – Ви ж бачите, – він підійшов до рушниці, що стояла в кутку за сейфом, і підкинув її на руці. – Дванадцятий калібр. Кучність на 350 метрів зберігає. Бельгійська. Ще з війни привіз… Так що, домовилися? – запалився голова. – По руках?

– По руках. Але одна умова: нам потрібні не мертві, а живі ондатри. Перед тим, як будете робити благородний відстріл в ім'я збереження лози, ви повинні з добрий десяток їх виловити.

– Чим же ми їх ловитимем?

– Сіткою. Чудовою капроновою сіткою зі знаком якості з тильного боку, – посміхнувся Сідалковський.

– А нутрій вам випадково не потрібно? У нас і нутрій до біса.

– Передусім нам потрібні їжаки й ондатри. А втім, можемо прихопити з півдесятка і нутрій. Для нашої науки й нутрії пригодяться…

– Ви що, на них досліди проводите? – перепитав голова.

– Досліди.

– Як на собаках?

– Ще складніші, – замість Сідалковського відповів Грак.

– За них платитимемо грішми, можемо міддю, – Сідалковський глянув на Грака. – А можемо чистим, ще ніким не розведеним спиртом.

– Скільки ж їжаків вам потрібно? – поцікавився Дмитро Панасович.

– Теж не менше десятка, але щоб штук вісім із них були самці.

– А як же його в біса визначиш?

– А у нас в експедиції ось товариш. У нього диплом з відзнакою…

– А-а! Ну, хіба що… Інститут закінчували? – звернувся він до Грака.

– Беріть вище: академію!

– За цим добром, товариші, затримки не буде. Ондатр і нутрій у нас хоч греблю гати. Ви, до слова сказати, вечеряли? – поцікавився голова.

– Ще ні, але збираємося, – відповів Грак.

– То, може, разом?

– Не заперечуємо, – підвівся Грак. – Але запам'ятайте: Сідалковський далекий нащадок аристократичного роду, і він не може вечеряти без двох речей: без серветок і без виделок. Руками він нічого не бере: ні риби, ні курей.

Сідалковський похитав головою і нічого не сказав: мовляв, молодець Грак, будуть й з нього люди.

– Серветки, хлопці, будуть. Буде й казьонка. Не за цим затримка… Ви мені тільки влаштуйте гарне полювання…

Після доброї вечері, яка, треба сказати, замінила обом і обід, Сідалковський категорично відмовився брати участь в ондатровбивстві.

– Я не варвар, – сказав він. – А тим більше не браконьєр. Та й полювати на ондатр іще рано. Вони тільки підростаюче покоління виховують.

Сідалковський залишився ночувати в одній із тих хат, які у наших селах місцевим керівникам заміняють готелі. Приїжджі тут зупиняються, не заповнюючи анкет про час і місце народження, куди і з якою метою приїхав і чи довго ти тут збираєшся бути. Господині, яка заміняє вам і директора, й чергового адміністратора, достатньо рекомендації голови колгоспу чи сільради – і ви можете проводити свій час, може, й не так, як у паризьких готелях, але принаймні значно дешевше. А втім, Сідалковський у Парижі ніколи не бував і паралелей провести не міг.

На величезній плиті у кухні варилась картопля. Поруч шкварчала фірмова страва вдови – яєчня з салом. Ні першого, ні другого після доброї вечері в чайній Сідалковський не сприймав. Вдова поставила паруючу картоплю з салом на стіл.

– Казьонки нема, то, може, вип'єте самогонки чи вишнівки? – запитала пухкенька мадонна без дитини на руках. Дитя її в цей час настільки осміліло, що взялося за голову Сідалковського. Спочатку приступило до вух, засовуючи для чогось туди свої пальчики, а тоді вже перейшло до зачіски. Ні те, ні друге Сідалковському не подобалося, але для досягнення будь-якої мети чи завоювання симпатії, він це знав, треба йти на жертви. Тому терпів, посміхався і робив вигляд, що він у ці хвилини найщасливіший в світі.

Молодичка теж дарувала йому посмішки. Але вони були натурально щирі, бо вироблялися природою, а не перед дзеркалом.

– Як він до вас горнеться, – казала вона. – Як до свого.

В останніх словах Сідалковський відчув якісь далекі і малоприємні для нього натяки. Хто-хто, а він знав, що діти дорослих не тільки зближують, а й віддаляють. Бо вони хоч і зменшують податки по бездітності, але вимагають довгорічного кредиту у вигляді аліментів. А тому поспішив передати синка молодиці, пояснивши, що досі не може знайти спільної мови з дітьми, чого не скажеш про молоденьких мам…

РОЗДІЛ XXIV,

в якому розповідається про пісні, дитинство, життя як невеличку мандрівку, природженого землекопа, супергенія, феноменальну пам'ять, молочний серпанок, божественну діву, подвиг Грака і щедрість Сідалковського

Ніч у Сідалковського пройшла в піснях. Бо де ви бачили село в Україні, щоб там до світанку не співалися пісні? Ці співи зачаровували Євграфа, як Одіссея сирени, і він робився м'який, наче віск у вухах його супутників.

 
Ой у лузі криниченька,
Там джерельна водиченька…
 

Сідалковський ходив по хаті, мимоволі наспівував цю мелодію, яка запала йому в душу не менше, ніж господиня, і розглядав вишиті рушники, які чомусь нагадували далеке дитинство, рідну Вапнярку…

У дворі просигналила єрихонська труба, собаки в унісон їй здійняли такий гавкіт, що Сідалковський злякався, аби зі стіни не зірвалися довоєнні ходики. «Мегацета» стояла біля воріт, і їй, як і Граку, не терпеливилось. Євграф критично оглянув її корпус і подумав: «Ніч провела на сільській толоці». Вона була так заляпана глиною, землею, соломою і лепехою, що Сідалковський навіть порівняння для неї не знаходив.

– Убили двох ондатр, – повідомив збуджений Грак. – Якраз на шапку.

– Це факт з вашої біографії, – холодно кивнув Сідалковський.

– Але впіймали чотирьох, доктор, і дві нутрії.

– Це гірше, ніж золото, але краще, ніж нічого, – Сідалковський перестрибнув через дверці амфібії, не відчиняючи їх. Грак докірливо глянув на нього. – Нічого не вдієте, – розвів руками Сідалковський. – Багаторічна звичка. Ніяк не привчусь через двері ходити…

– Ти все життя через вікна лазиш?

– Якщо хочете більше насолоди від життя, раджу і вам спробувати. Але, боюсь, у вас це не вийде…

«Мегацета» звернула на вузьку ґрунтову дорогу і покотилася по мосту, котрий з метою економії будувався щороку новий, одразу після того, як старий навесні зносила крига.

Дід Трифон зустрів їх без рушниці, але з беззубою посмішкою, навіть, вітаючись, зняв свою заношену кепочку, яка колись була, як він казав, «кашкетом, а тепер трохи примнялася».

Поки Грак з дідом Трифоном мили в річці помідори й огірки, Сідалковський поспішно ставив намет, бо десь за Чорним лісом почали збиратися хмари. Єдине, що їх тішило, – то це те, що дощ, розігнавши комашню, візьметься й за пастушків, котрі обступили «Мегацету» і дивилися на неї трохи набожно, переборюючи страх цікавістю.

Важкі краплі приглушено вдарили по листках, коли Грак і Сідалковський уже сиділи з дідом Трифоном у наметі й вели бесіду, як давні знайомі.

– Це не те, що мій курінь. Це як циганське шатро, – прирівняв дід Трифон намет Сідалковського. – А от тут, якраз на цьому місці, де ми сидимо, стояв колись старий-престарий дуб. У війну його розтрощило німецьким снарядом. Залишився тільки величезний стовбур. Довго він бовванів над шляхами. З якого боку не йдеш – чи з Харитонівки, чи з Харлампівки, чи з Спиридонівки, – а дуб звідусіль видно. Ніколи не заблудишся. А це якось приїхала вчені з Москви чи з Києва. Мать, такі, як ви. А може, й інші. Кажуть, гісторики. І от ті гісторики й зрізали отого дуба. Кажуть, для того, щоб дізнатися, скільки ж йому було років. А може, й не для того… Хто їх, учених, пойме…

Дощ лив і лив. Був кінець серпня і, видно, у небесній канцелярії горів план, тож на воду не скупилися.

Зате полудень видався таким, що можна було загоряти і, виловлюючи ондатр, час від часу приймати водні ванни. Сідалковський сидів на одинокому острівці, на якому росло одне-єдине дерево. Але яке саме – він не знав. Можливо, це був клен, а може, осика чи осокір. Цього він точно сказати не міг. Бо дерев знав небагато. Умів відрізнити яблуню від груші, дуба від сосни, вільху від ялини, але де сосна, а де ялина – не завжди був певний. Та й на цю хвилину порода дерев його цікавила менш за все. Його цікавили ондатри. Бо з отих чотирьох, що привіз Грак, три були самці, а серед тих, що вбили, – самочки.

– Закон підлості, – казав на те Євмен Миколайович.

– Життя зіткане з протиріч, – твердив своєї Сідалковський і радив Граку не зупинятись, як Ховрашкевич, на досягнутому, бо життя – це не вічний карнавал, куди прийшов він погостювати і повеселитися. Життя – це тимчасова мандрівка у світ, повний пригод, боротьби і несподіванок.

Сідалковський сидів, підперши спиною стовбур незнайомого дерева, і думав про щось своє. Грак з дідом Трифоном у тихій заводі розставляли сітку. На тому березі росли верболози і було багато невеличких, химерно, по-лисячому, покручених нір.

– Тут цих гондатр, – запевняв дід Трифон Сідалковського, якого вважав, очевидно, за зріст, старшим, – увечері аж кишить. Вони мені і ятері трусять.

Крона дерева легенько шелестіла під теплим вітром-вітровієм, ритмічно, як маятник, погойдувалася то в один бік, то в другий і поступово почала заколисувати Сідалковського. Він потрапляв то в затінок, то на осоння, і від того ще більше хотілося спати. Солодка, як зваба, дрімота повільно підповзала до нього і ніжними духмяними пальчиками торкалася його вій. Хотілося підвестися і пройтись, але Сідалковський відчув, що це так само важко, як взяти самому і перекинути догори дном важку «Мегацету». Раптом він зірвався з місця і побіг на крик, схожий на півнячий. Так міг кричати лише дід Трифон. Щось шуснуло між ногами, від несподіванки він перелякано закліпав очима і тільки тепер зрозумів, що й до чого.

– Сідалковський, – гукав дід Трифон. – Огляньтесь, за вами гондатри пливуть.

Сідалковський взяв себе в руки, поважно повернувся і побачив, як, наче мале собаченя, тихо і плавно, розрізаючи голубінь води, прямо до сітки пливла ондатра. Грак насторожився і наказав дідові, як тільки ондатра пропливе «буйок» (так він називав звичайнісінький корок), негайно піднімати з води сітку. Так і зробили. Ондатра намагалася круто повернути назад, але нижні кінцівки, очевидно, уже заплутались у сітці, і ще одна жертва науки була спіймана.

Сонце потроху припікало. Сідалковському хотілося кинути це нудне заняття, лягти десь у тіні й до вечора виспатися. А ввечері, як запевняв він Грака, спокійно, при місячному світлі чи при «Мегацетиних» фарах почати нормальний, тихий і галасливий вилов.

– У мене вже сіра маса під черепною коробкою плавиться, – казав він Граку, але той настільки захопився виловом ондатр, що Сідалковський почав підозрювати: йому вони не так потрібні для науки, як для майбутніх власних шапок.

– Філарет Карлович вас все одно не оцінить, Грак. Та й це хутро з ваших шапок вилізе раніше, ніж з голови волосся. Даремно ви напружуєтесь.

Грак погодився тільки розставити сітку у заводі, а після обіду почати розривати нори і заганяти в сітку ондатр. Набравши джерельної води, він повісив на триногу казанок. Дід Трифон перепливав на своїй плоскодонці річку, м'яко і вправно підгортаючи одним веслом голубу воду. Плоскодонці, в якій він стояв на весь свій невеличкий зріст, було, певно, стільки ж років, як і господареві. Між верхніми боковими дошками човна пробивалися, мов крізь асфальт, зелені пагінці травички. Усе тяглося до сонця, до життя. Дід повитрушував ятери, поставлені звечора. Їх, як йому завжди здавалося, знову хтось до нього вже потрусив. Бо на дні човна тріпались і підскакували кілька линочків, карасів та невелика щучка.

– Трифоне Саковичу, – звертався Грак до діда (тому страшенно подобалося таке, як він казав, панське звертання). – Трифоне Саковичу, де ж усе-таки той дуб ріс?

– Ось тут, – упевнено тикав веслом дід у землю. – А може, й отут. Мать, таки тут. Бо там росла верба, а тут дуб…

По обіді Грак запалився бажанням викопувати траншеї і викурювати ондатр з-під землі. Досвід у копанні траншей він набув, і тепер його, здавалося, аж тягло до земляних робіт.

– Ви природжений землекоп, – казав йому Сідалковський, розкриваючи м'ясну консерву «Сніданок туриста», яку він охрестив по-своєму – «Сніданок шпигуна».

Трифон Сакович глянув на них підозріло, бо ця назва викликала у нього певні асоціації, і він в душі ще й досі ставив під сумнів їхню ученість і мав тверде переконання, що вони таки шпигуни і ніякі ондатри чи нутрії їм не потрібні. «То вони тільки очі замилюють», – думав дід, сьорбаючи юшку беззубим ротом, в якому, здавалося, можна ходити босому, не вколовшись ні об один пеньок.

Після годинного перепочинку Грак взявся за малу саперну лопатку, що лежала в багажнику «Мегацети». Вирішив копати не вглиб, а вшир, з'єднуючи одну нору з іншою. Проте після перших же спроб переконався: нори проникали далеко в глибину і, здавалося, проходили аж під дном річки.