Текст книги "«Аристократ» із Вапнярки"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 28 страниц)

Грак, не розгинаючись, продовжував займатися своїми справами, викладаючи з «Мегацети» залишки продуктових запасів і, здавалося, не слухав Сідалковського. Та Євграфові, судячи з його виразу на обличчі, й не потрібні були слухачі. Він скоріше за все говорив сам собі. Говорив натхненно і був переконаний, що й гарно.

– Моду треба диктувати самому, Грак. Гарне – завжди модне. Повірте мені. Гляньте на мене, чорт би вас забрав з вашими ондатрами! Що ви там у них перевіряєте? Залиште їх у спокої – Ховрашкевич перевірить без вас. Не беріть так багато на себе. Щось залиште і людям… От ви шукали неіснуючого золота, Грак. Хотіли ним себе прикрасити, змістовно збагатити. Я ж себе прикрашаю і збагачую сам. Без золота. Використовуючи свої природні дані. З точки зору моєї – гадаю, колишньої, бо тепер, Грак, признаюсь вам, у мене дещо інші плани, – подруги Ії, я трохи старомодний. Вона ж сучасна. За її словами виходить, що я не здатний сліпо, як кошеня, наслідувати моду. Та вона цього не розуміє: я можу, але не хочу. Я сам собі законодавець мод. Вона не розуміє, що мода – це ті ж пасати: приходять і відходять. А сліпо наслідувати усіх – мені не дозволяє цього робити мій інтелект. Чуєте, Грак? Інтелект! Скажіть, а у вас є інтелект? Мовчите, Грак. А я не мовчу: у мене він є. От відчуваю. Саме тому нікого не наслідую і не копіюю…

– Окрім Європи, – кинув першу післяполудневу репліку Грак. – У тебе ж усе європейське: одяг, манери, погляди, навіть вікно на кухні – і те виходить у Європу…

– О боже, Грак! У вас жовчі більше, ніж совісті й знань. Ця жовч колись вам коштуватиме життя. Якщо ви негайно не почнете її економити. Дивіться, бо розпливеться, і тоді не допоможуть навіть найкращі представники з відділу реанімації. Ви хочете мене дослухати чи ні? Я хочу закінчити свою думку. Я одягаюсь просто, елегантно, але з шиком. Я відчуваю себе. У мене до цього природжений талант. Я знаю собі ціну. Без скромності, я подобаюсь багатьом, бо вмію це робити. Ви не ображайтесь, Грак, але ви нездара. З вашими наполеонівськими даними ви могли піти значно далі. Але у вас дані є, а таланту – нітрохи. Ви хрестоматійний відмінник. Генії, запам'ятайте, відмінниками ніколи не були. Тому ви не геній, Грак. Ви супергеній!

– Тобі, Сідалковський, до твого одягу ще тільки лайкових рукавичок не вистачає, – зачиняючи клітку з ондатрами, кинув другу репліку, Грак.

– Фу, Грак. Мені за вас соромно! Ви зовсім не відчуваєте епохи. Сьогодні не кінець дев'ятнадцятого століття. Тут ви вже наслідуєте свою дружину, уродзону Чудловську. Я носив би лайкові рукавички, краватку-метелик і котелок на голові. Це мені теж би личило, я в цьому не сумніваюсь. Але ж не та епоха, Грак! Те, що пропонуєте ви, прирівнюється до чорного фрака, в якому ви раптом з'являєтесь на пляжі Євпаторії чи Алупки. Але сьогодні, Грак, до вашого відома, ще раз підкреслюю, не та епоха. – Сідалковський глянув на себе у вітрове скло «Мегацети». Обличчя його горіло на сонці, як стоп-сигнал.

– Ти лицар фрази і ідей, – без всякого, здавалося, зв'язку із словами Євграфа мовив Грак і замовк, так і не встигши розвинути своєї думки.

До них на велосипеді наближався незнайомий: худорлявий і довготелесий, як баскетболіст запасу. Він ніби не їхав, а просто сидів на високому сидінні велосипеда й час від часу відштовхувався ногами від землі. Хлопчина мав двадцять п'ять років і такий жовтий та прозорий вигляд, що увечері міг зійти за привид. Очі великі, опуклі й неймовірно голубі. Таким очам позаздрили б усі красуні світу. В них чітко відбивався навколишній краєвид і, якщо придивитися пильніше, можна було побачити навіть відбиток Сідалковського у вітровому дзеркалі «Мегацети».

– Ось, – кинув хлопець на землю якісь ганчір'яні згортки, забувши навіть привітатися. – Голова передали. Казали повісити. Де саме, дід Трифон знають…

Сідалковський мовчки розгорнув транспаранти. І на одному й на другому білими літерами хтось красиво вивів: «В'ЇЗД ЗАБОРОНЕНО! ЙДУТЬ ВІЙСЬКОВІ МАНЕВРИ!» Навіть Євграф мимоволі позаздрив невідомому авторові з гарним почерком.

– Як ви думаєте, Грак, що це за натяки? Ви в цих словах не вловлюєте ніяких асоціацій? А втім, вибачаюсь, ви ж зовсім не здатні до асоціативного мислення. Це вам від природи не дано…

– Сідалковський, тобі не здається, що ти хам?

– Слово «хам» у вас з великої чи з малої літери? – спокійно перепитав Сідалковський.

– З малої, а що?

– Коли з малої, то я, як колишній філолог, хочу збагатити ваш убогий словниковий фонд. На світі існує м'якше слово – «нахаба». Але й це грубувато, свідчитиме хіба що про вашу невихованість. Звідки це у вас? Ви ж тепер виховуєтесь у такій сім'ї! Та й під мудрим керівництвом Стратона Стратоновича ви працюєте менше, ніж півроку, і вже так густо його копіюєте. Я розумію, перша ознака любові – це наслідування. Але ж не робіть цього так сліпо. Ви ж не Ховрашкевич. Тим більше, що ви Стратона Стратоновича не любите. Признайтесь, мені ж ви можете довіритися?

Грак махнув рукою і почав скручувати в рулон гасла. Сідалковський присів на траву, але одразу ж збуджено підхопився:

– Ви пригадуєте, що нам сказали в Кобилятині-Турбінному, коли «Мегацета» з'явилася на вулиці?

– Ні, а що?

– Чи не почалися маневри?

– А який зв'язок між маневрами і нами?

– Не вами, Грак. Не вами, а ось цією матерією, на якій такими чудовими білими літерами стоять виписані суворі застереження. Так гарно навіть я не написав би. Повірте мені, Грак.

– Гаразд. Хай буде й так. Але який зв'язок?

– Я, гадаю, найпряміший. Ці гасла негайно потрібно вивісити, але де саме? А ось і дід Трифон, – показав Сідалковський рукою на густі очерети, де висунувся гострий ніс дідової плоскодонки.

На дні човна, поблискуючи сріблясто-золотистою лускою, тріпотіли, намагаючись вискочити через невисокий борт, пліточки, краснопери, линочки і карасі. Окремо, поважно і з гідністю, лежало кілька щупаків, як казав дід Трифон, і півдесятка окленів із широкою темною спиною.

– Намучився з цією рибою, з'їдять його мухи, – поскаржився Трифон Сакович, витягуючи човна за ніс на берег. – Нема тепер риби. Зовсім нема. Перевелась. А колись же було… Кинеш, бувало, загострену палицю у річку, а вона сторчма стоїть! Риби було тьма-тьмуща…

– Діду, – не дав йому закінчити Грак, але його теж перебив Сідалковський.

– Грак, ви помітили, як я зморщився при першому ж вашому слові?

– Та досить тобі. Не патякай, Сідалковський, – розізлився Грак.

– М-да, товаришу Грак. Академії дають, на жаль, тільки освіту та інколи дипломи з відзнаками, а що таке культура, ввічливість, інтелігентність – цього там, видно по вас, не навчають, навіть під час коротеньких лекцій чи семінарів. Для чого ця демонстрація, Грак? Для чого ви підкреслюєте свою невихованість? Будьте скромнішим. Що за слова: «діду», «не патякай»… Це що, увесь ваш словниковий фонд?

– Ну, досить, доктор. Мені набридло твоє блазнювання. Невже ти не можеш бути сам собою?

– Ви хотіли, Євмене Миколайовичу, запитати у Трифона Саковича, для чого ось ці гасла? Чи не так?

– Ну, так. То й що?

– От і питайте. Ви ж випускалися не з дитясел, а з академії.

– Мені це вже набридло, Сідалковський…

– Це я вже чув. А тепер готовий замовкнути і послухати вас і Трифона Саковича. Що це за гасло, Трифоне Саковичу? – ніби подаючи Граку приклад чемного звертання, сам запитав у діда.

– А-а, оце? – показав кістлявими пальцями дід Трифон. – То, значить, треба йти на Макарову галявину. Чому Макарову? Кажуть, колись давно там якийсь Макар на тій галявині повісився. Звідтіля й назва. Там, мать, і вечеряти будемо. Мать, і якесь начальство приїде. Це завсігда так. Як тільки транспаранти чіпляють – жди начальства з району. Випивка буде, – закінчив свій монолог дід Трифон.

– Тепер вам, Грак, нічого не загрожує, – посміхався Сідалковський, коли вони перейшли на Макарову галявину, а при в'їзді з обох боків розвісили: «В'ЇЗД ЗАБОРОНЕНО! ЙДУТЬ ВІЙСЬКОВІ МАНЕВРИ!»

Та не встиг вітер як слід напнути транспаранти, а з боку села вже долинув гуркіт машини.

– Хтось їде, – повідомив Грак.

Трифон Сакович приклав човником долоню до вуха і впевнено сказав:

– Іван Андрійович їдуть з Карпом.

– А чому з Карпом?

– Так тільки Карпо їздить. Коли Іван Андрійович за рульом, у них машина йде нєжно і не хурчить. А цей лобуряка завсігда гонить.

Дід Трифон не помилився: на галявину, куди Сідалковський і Грак за вказівкою Трифона Саковича перегнали «Мегацету» й поставили намет, вискочив газик. У кабіні сиділо четверо: три голови – голова колгоспу, голова сільради, голова сільського споживчого товариства – і шофер Карпо.

– Ну що, хлопці, – примовляв Дмитро Панасович, потискуючи кожному руку. – Замочимо вашу, як її… амфібію – і по руках?..

– А тепер знайомтесь. Івана Андрійовича ви вже знаєте… Втім, його тільки знає Євмен, – згадав Чудлло. – А ви, Сідалковський, незнайомі. Це наш голова колгоспу…

– Дзеркальний, – подав пухку і велику руку дебелий чоловік, у якого шия в діаметрі дорівнювала голові.

«При таких даних галстук необов'язково зав'язувати на шиї», – подумав про нього Сідалковський, потискуючи м'яку, як гумка, руку Дзеркального.

– Микита Прокопович Роздобудько, – запищав сухенький чоловічок, який, здається, все життя бігав і ніколи ні на що не сідав.

«Мабуть, і спить стоячи», – потискуючи тоненьку, як бирка на матроських кльошах, руку, відзначив про себе Сідалковський.

– Молодці, що почепили транспаранти, – похвалив їх Дзеркальний. – Тепер сюди ніхто не поткнеться. Хіба що прокурор району. Та, може, голова райвику. Це їхній винахід. Вони завжди такі гасла викидають. От ми в них і запозичили досвід. Надійна штука, скажу вам…

Сідалковський, здається, вперше в житті не знайшов, що сказати. Гасла він поважав і любив, як ідеї. Мабуть, саме тому в душі був глибоко переконаний, що цей винахід мав належати йому, а не тим невідомим, хоч ще не забутим у районі, авторам.

– Так що, замочимо вашу «Мегацету»? Гарна машинерія! Нам би таку у село. Нею можна косити очерет і рубати лозу на болотах. «Іскра» ж зовсім згасає, – продовжував Дзеркальний. – То як, до свого гурту, товариші, приймете? Ми не з порожніми руками. Ми теж з хлібом-сіллю. І до хліба щось знайдеться, – багатозначно закінчив він. – Чи не так, Прокоповичу? – повернувся до Роздобудька.

– А чого ж, – відповів голова споживчої кооперації. – Викладай, Карпе, що там у нас.

Витягли з машини вчетверо складений брезент, тоді якесь універсальне сидіння, що розтягувалося, як лава, і водночас заміняло стіл.

– Це чудо техніки, мабуть, у Сільгосптехніці виготовили? – кивнув головою Сідалковський.

– Вгадали, – задоволено кивнув важкою головою Дзеркальний.

Імпровізований стіл сервірували Роздобудько і Карпо. Дмитро Панасович брав пляшки і опускав їх легенько, як дітей, у лісову ямку-криничку, з якої била джерельна вода. Грак намагався дещо допомогти їм. Дід Трифон тим часом приніс відра. В одному з них уже була почищена й вимита біля річки риба, в другому – свіжі помідори й огірки.

Не спускаючи очей з батареї пляшок коньяку, Сідалковський зважував свої можливості. «Ставлю дві пляшки сухого вина проти цієї розкоші… Ганьба!» Навіть Граку і тому стало соромно, хоч він не знав, що таке сором.

– Ми можемо відповісти вам тільки майстерністю, – сказав нарешті. – Євмен Миколайович Грак на міжнародних конкурсах у князівстві Ліхтенштейн здобував найвищі призи за сорок сортів найспоживнішої і найкалорійнішої юшки, приготованої в польових умовах. Має дипломи і медалі. Правда, скромність не дозволяє йому возити їх із собою. Чи не так, Євмене Миколайовичу?

Грак так блимнув очима на Сідалковського, що тому на якийсь момент здалося, що перед ним не Грак, а Філарет Карлович.

– Щоправда, приз і золоту пальмову віть за смакові якості юшки вручили, на жаль, іншому кулінару. Із Ліхтенштейна. У них, виявляється, зовсім інші смаки.

– Зрозуміло, – лукаво примруживши очі, сказав Дзеркальний. – У нашому районі такої юшки, як мій Карпо, ніхто не готує.

Шофер вдячно посміхнувся своєму голові.

– Ну, чого ж ви стоїте? Розливайте. Першу за знайомство, – запропонував Іван Андрійович.

Випили. Дід Трифон, крекнувши і понюхавши шкоринку хліба, підійшов до Грака.

– Ось вам спеції.

Євмен розгубився, для чогось засукав рукави. Сідалковському здалося, що він навіть чимось незадоволений.

– Пробачте, діду, – вихопилося в Грака. – Але я юшки варити не вмію.

– Як?! – підвівся Сідалковський. Усі зареготали. – Слухайте, Євмене Миколайовичу. Ви ж проходили практику. Вам профспілка надала таку можливість. Ви ж самому Стратону Стратоновичу складали іспити!..

– Я не пройшов по конкурсу, – посміхнувся Грак, цитуючи Сідалковського.

Той забронзовів.

– Я пропоную тост за жінок, – раптом вихопилося у Грака.

– Але не пенсійного віку, – додав Сідалковський, уже оговтавшись.

Потім пили за те, щоб наша доля нас не цуралась і, звичайно, щоб не по останній.

– Все одно щось сумно, товариші. Може, ще по одній, щоб язики порозв'язувалися? – запропонував Чудлло.

Пропозицію підтримали одностайно. Утримався тільки Карпо.

– Беріть, товариші, баличок. Пригощайтесь, – запищав нарешті й Роздобудько.

– Пригощайтесь, Грак, ви тепер аристократ, – скривився Сідалковський. – Але не забувайте про мене. У баличка тепер майбутнє таке, як у динозавра. Їх навіть на виставках уже не показують. У музеях тим більше.

– Ви б, хлопці, анекдота якогось розповіли. Га? – попросив Дзеркальний, – Ви ж там біля столиці крутитесь. Ближче, ніж ми.

– На анекдоти у нас мастак тільки Грак…

– Теж участь у конкурсах бере?

– Обов'язково. Ну, гаразд. Цього разу порушимо субординацію: перший анекдот розповім я, – взяв у свої руки ініціативу Сідалковський. – У поїзді їдуть двоє. Ти знаєш, – каже один, – мене на цій станції збиралися бити. «А звідки ти знаєш, що збиралися?» – запитує другий. «Ну, коли б не збиралися, то не били б».

Ефект був несподіваний. Майже ніхто не засміявся. «Ще не анекдотна пора», – подумав Сідалковський і вирішив спробувати таки викликати сміх.

– А ось ще один старий анекдот, – почав було він. – Мені його розповів Філарет Карлович Чудловський…

– Хто, хто? – враз перебив його Дмитро Панасович. – Ви знаєте Філарета Карловича?

– Євмен Миколайович Грак-Чудловський перебуває з ним у найближчих родових стосунках. Він його зять.

– О хлопці, то ми з вами родичі, – зрадів Дмитро Панасович.

– Тільки з ним, – вказав Сідалковський на Грака. – Я з Філаретом Карловичем в інших стосунках.

– Ти чув, Іване Андрійовичу? – звернувся Чудлло до Дзеркального. – Філарет Карлович. То Філько вже себе так величає. По-городському, значить. А за паспортом він, товаришочки, Филимон Карпович. Значить, ви, – він повернувся до Грака. – Пробач, Євмене, на радощах навіть забув, що ми з тобою уже давно знайомі. На полювання ж ходили разом. Ондатр отією потворою осліплювали…

– Це вже не по-родичанському, – образився Грак.

– Пробач, дорогий. Машина загалом гарна, але різноколірна якась… Отже, ти Тезі чоловік? Ну і ну! Оце зустріч. Значить, і ти вже Чудловський? По жінці?

– Грак-Чудловський, – поправив Євмен.

– Ну й потрапив ти у сімейку! Як тобі там, не нудно?

– Навпаки: весело. А ви що, незадоволені мною як своїм родичем?

– Ну, що ти! Тобою я задоволений, – обіймав його Чудлло. – А от твій тесть, а мій брат… Навіть генералом себе величає. А він такий генерал, як я генеральний прокурор. Філько усе життя швейцаром у ресторані робив. Забув, як той ресторан називається. Словом, дивак, та й годі…

Грак від несподіванки підвівся і ледь не впав. Сідалковський наступив йому на великий черевик.

– Тільки не надумайте непритомніти, Євмене Миколайовичу. Ви хіба цього не знали? – спитав глузливо. – Ах, так, я й забув вас попередити. А втім, я й сам про це дізнався уже після вашого одруження… Але не хапайтесь за мотузку. Не треба вішатись. Ви ж виходили… прошу пардону, одружувалися не на генералових еполетах, а на красивому обличчі Зосі, в якої характер не йде в ніяке порівняння з вашим. Окрім того, особняк і погріб…

Голови качалися зо сміху. Один дід Трифон дивився на них тверезо і осудливо. Дмитро Панасович взявся за чергову пляшку.

– Треба за диваків випити, – запропонував він. – Їх тепер чимало розвелося на світі. Я теж дивак, – признався. – Коли служив в армії, теж приліпив собі одну літеру до прізвища: Чудлло. А для чого воно мені? Убий не відповім. Ну, поїхали. За Чудлів, – він підняв високо над головою чарку, з усіма поцокався, перехилив до дна і хекнув, як дід Трифон.

– Значить, ти тепер Грак-Чудловський? Маєш спарене прізвище, як спарений кулемет при прожекторові? – посміхався Чудлло. – Ну, ну!

– Історія повторюється, – прорік Сідалковський.

– Ви про що? – запитав Дзеркальний.

– Та просто так. Про себе! – він згадав лист, котрий розкрила Ія.

То був лист від матері, вона благала Сідалковського хоч на день приїхати до неї, бо дуже погано себе почуває. Дорікала синові, що він не може знайти для неї навіть часу, аби написати листа. А у нього ж такий гарний почерк. Коли приходив лист від Євграфа, вона показувала його сусідам, хвалилася: «Подивіться, як мій синок пише!»

Але не це найбільше турбувало зараз Сідалковського, а його власне прізвище, яке стояло на конверті і яке вже не було таємницею для Ії. Він тоді в електричці чомусь кляв матір, Ію, цю дурепу, яка в своїх безглуздих і сліпих ревнощах нишпорила по його ящиках, перечитувала листи…

Чим більше Сідалковський п'янів, тим більше тверезів. А все, здається, почалося з невинного жарту. Євграф згадав отих трьох поляків в одному купе: Бжезовський, Осовський, Осмоловський і він, Сідалковський… Отак починають потроху підбріхувати, часто не знаючи навіть, в ім'я чого це робиться, а тоді вже, ступивши на цей шлях, починають виконувати роль, яка їм ніколи не належала. Словом, як кажуть у народі: не дихне, як не брехне. Інколи, щоб здатися чи то вищою в очах оточуючих, чи то кращою, ніж є насправді, людина натягує на себе маску і йде з нею крізь життя, як Сідалковський з посмішкою на устах. Навіть найменший на зріст і найскромніший за характером Адам Баронецький, він же Кухлик, як його прозвали у «Фіндіпоші», і той зробив у своєму прізвищі маленьке скорочення, відшліфувавши в прізвищі «Баранецький» другу літеру «а», позбавивши її зайвини чи надмірності. Колектив негайно відплатив йому за це тим, що замість ліквідованої палички у літері «а» додав до його ім'я цілу букву «м», і тепер Адама Баронецького часто прозивали Мадам Баронецький. Ту ж незначну паличку, стерту Адамом, перехопив Бубон і «п» закруглив у «л», ставши не Карпом Івановичем, а Карлом Івановичем. Навіть Єва Гранат, справжнє прізвище якої було Чуприна, називала себе не інакше, як Чуприна – з твердим наголосом на останньому складі. Андрій Федорович Нещадим став Арієм Федоровичем…

Сідалковський прикрив руками обличчя, заплющив очі і критично похитав головою.

– Вам погано? – хтось обійняв його за плечі, але хто саме – Сідалковський не міг розібрати. Та й не намагався. Він був десь далеко-далеко від цієї галявини…

Роз'їхалися пізно ввечері. Після «Ой ти, хмелю» та «Черемшини», що несподівано відтіснила на другий план навіть такі твердостійкі післябенкетні пісні, як «Шумел камыш» та «За туманом нічого не видно».

Дзеркальний, обнявши Грака, як рідного сина, щось довго шепотів йому на вухо.

Грак, нашорошивши свої гладіолусові вуха, мовчки слухав і з усім погоджувався, хоч не все розумів. Потім били по руках, прощалися, обіймалися, і Дмитро Панасович на правах родича обцілував Грака, який йому найбільше сподобався.

– У тобі є щось від нас, Чудлів, – казав, обіймаючи його за плечі, Дмитро Панасович. – Наша у тебе, брат, хватка. Ну і ну!

– Ще б пак, – криво посміхався Сідалковський, який тільки тепер, здається, по-справжньому сп'янів. – Хто таки Чудло? Я вам відповім, Грак: ваш улюблений тесть, Грак. Невже ви не чули, що вам сказав ваш родич з двома «л»? Філарет Карлович – це ще один аристократ…

– Тільки не з Вапнярки, – розчаровано і зло кинув колючу репліку в красиве обличчя Сідалковського Грак.

– Звичайно. Він не з Вапнярки. Він з Кобилятина-Турбінного, Грак…

– Всі ви однакові, – байдуже промовив Грак, умощуючись на передньому сидінні «Мегацети».

– Не каркайте, Грак. Я свідомий. У мене вища незакінчена університетська освіта. Це у мене вийшло мимохідь. Ви ж можете скорочуватись. Віднині ви не Грак-Чудловський. Віднині ви – Грак-Чудло з одним «л». Для такого зросту, як у вас, попереднє прізвище навіть завелике. Природа не терпить дисгармонії й порожнечі. Це вам краще підходить. Тут більше відповідності. Але не подумайте, Грак, про все розповісти тестю. Він же просив вас не їхати у Спиридонівку. Тепер ви зрозуміли, чому? Залиште йому цю приємну і, може, останню таємницю його життя. Не будьте жорстоким. Він цього не переживе. Я відчуваю по собі. Два інфаркти підряд у такому віці, то забагато…

Грак уже спав. Сідалковський приліг на надувний матрац якоїсь імпортної фірми і, заклавши руки за голову, глянув у небо. Воно було чисте й прозоре, як голуба нейлонова кофточка Зосі Чудловської у святкові дні. Голова трохи паморочилась, думки не йшли і, здається, від того на світі було тепло й затишно. Він чомусь згадав матусю Карапет, Славу Мурченка, і життя хотілося починати спочатку. Тільки з якого кінця? Сідалковський не знав…